Пісні далекої Землі

5. Нічна поїздка

Жоден із двох Місяців ще не зійшов, коли автомобіль вирушив найславетнішою дорогою Тарни, везучи Бранта, мера Уолдрон, радника Сіммонса та ще двох старших жителів селища. Брант, хоч і вів машину зі звичною майстерністю, ще не охолонув після мерового зауваження. Той факт, що її пухка рука час від часу лягала на його голе плече, не дуже його тішив.

Але мирна краса ночі і гіпнотичний ритм, з яким пальмове гілля потрапляло в конус світла автомобільних фар, швидко відновили його звичний добрий настрій. І хіба можна дозволити, щоб така дрібна особиста образа грала якусь роль у такий історичний момент, як-от зараз?

За десять хвилин вони будуть на місці Першої Висадки — там, де почалася їх історія. Що на них чекає? Лише одне було певно: прибулець орієнтувався на все ще діючий радіомаяк стародавнього корабля-розсіювача. Він знав, куди прямує, тож, мабуть, походить з якоїсь іншої людської колонії в цьому секторі космосу.

З іншого боку… І тут Бранта раптом уразила тривожна думка. Хтось — або щось! — спромігся виявити цей радіомаяк, який сповіщав усьому Всесвіту, що колись тут пустив коріння Розум. Брант згадав, як кілька років тому було запропоновано відключити передавач на тій підставі, що користі від нього ніякої, а шкода можлива. Пропозиція тоді ледь-ледь не пройшла, причім відхилено її було скоріше під впливом сентиментальних та емоційних міркувань, аніж логіки. Талассі, може, скоро доведеться жалкувати про це рішення, але зараз вже напевно надто пізно, аби щось вдіяти.

Радник Сіммонс, нахилившись із заднього сидіння до мера, тихо запитував:

— Хельґо, — і то вперше Брант почув, як він її називає, — гадаєш, ми зможемо з ними спілкуватися? Адже мови роботів видозмінюються дуже швидко, ти ж бо знаєш?

Мер Уолдрон цього якраз не знала, але вміло приховувати незнання завжди було її сильною стороною.

— Це найменша з наших проблем; зачекаємо, доки вона виникне. Бранте, чи не міг би їхати трохи повільніше? Я хотіла б дістатися туди живою.

Вони рухались із швидкістю, цілком безпечною для цієї добре знаної дороги, але Брант слухняно знизив оберти до сорока кілометрів на годину. Він подумав, чи не прагне мер відстрочити очну ставку: адже то була страшенна відповідальність — зустрітися віч-на-віч з усього-навсього другим за всю історію планети космічним кораблем звідкілясь із інших світів. Адже за цим стежитиме вся Таласса.

— Кракан! — вилаявся один із пасажирів. — А чи взяв хтось фотокамеру?

— Повертатися все одно пізно, — відгукнувся радник Сіммонс. — Але в усякому разі матимемо ще безліч часу на фотографування. Адже не думаю, що вони, привітавши нас, одразу заберуться геть.

У його словах проступала схвильованість, і Брант не став би ганити його за це: справді, хто може передбачити, що саме чекає на них отам, за ближнім горбом?

— Пане президент, я доповім, як тільки буде щось відомо, — мер Уолдрон говорила, користуючись автомобільним передавачем. Брант навіть не чув виклику — так був занурений у власні думки. Вперше за все своє життя він жалкував, що не досить добре знає історію.

Звичайно, основні факти він знав досконально: кожна дитина на Талассі засвоювала їх на все життя. Він знав, що, в міру того як століття за століттям невблаганно відлічувались на годиннику вічності, сумний діагноз, колись поставлений астрономами, виявлявся чимдалі слушнішим, а час, коли він справдиться, — чимдалі точнішим. У 3600 році, плюс-мінус сімдесят п’ять років, Сонце перейде в стадію нової зірки — не гігантської, але досить великої…

Один стародавній філософ якось зауважив, що коли людина знає, що її повісять завтра вранці, її розум працюватиме бездоганно. Щось подібне сталося з усім людством в останні роки четвертого тисячоліття. Якщо визначити мить, коли люди нарешті усвідомили правду в усій її страшній наготі, то настала вона тієї грудневої півночі, коли рік 2999й змінювався на 3000й. Бачачи, як з’являється на всіх табло ця цифра «3», ніхто не міг позбутися думки, що цифри «4» вже не буде ніколи.

Однак ще з пів тисячоліття можна було жити спокійно, і багато чого зможуть зробити ті тридцять поколінь, яким іще судилося жити та вмерти на Землі, як і їхнім предкам. За цей час вони могли принаймні вжити заходів для збереження знань, яких набуло людство, та найвеличніших витворів культури й мистецтва.

Навіть на зорі космічної ери, коли перші автоматичні зонди полишали межі Сонячної системи, вони несли з собою музичні записи, послання й малюнки на випадок, якщо їх зустрінуть інші дослідники Всесвіту. І хоч жодних ознак чужих цивілізацій у своїй галактиці земляни так і не виявили, все ж навіть найзапекліші песимісти вірили, що розумне життя таки існує десь серед мільярдів інших островів матерії у космосі, які були повсюди, скільки сягали найпотужніші телескопи.

На протязі сторіч терабайт за терабайтом інформації про знання й культуру людства висилалися в напрямку туманності Андромеди та її віддалених сусідів. Нікому, звичайно, не судилося знати, чи хтось прийняв ці сигнали, а якщо навіть прийняв — то чи їх зрозуміли. Але мета цих послань була ясна чи не кожній людині: то було прагнення залишити про себе останню вісточку — щось на зразок сигналу з текстом «Знайте — і ми колись жили на цім світі!»

На 3000й рік астрономи вже були певні, що своїми велетенськими орбітальними телескопами обнишпорили простір у межах п’ятисот світлових років від Сонця, виявивши всі наявні планетні системи. Були знайдені десятки землеподібних світів, а деякі з найближчих були піддані більш-менш детальній зйомці. Деякі мали атмосферу з такою невід’ємною ознакою життя, як надмірний відсоток кисню. Можна було з достатньою ймовірністю припустити, що люди там вижили б — якби змогли туди дістатися.

Люди не могли, але Людина могла.

Перші кораблі-розсіювачі були надто примітивні, але вони дали сильний поштовх розвиткові технології. З тими двигунами, які було розроблено на 2500й рік, вони могли, несучи свій дорогоцінний вантаж із замороженими ембріонами, досягти найближчої планетної системи за двісті років.

Втім, людські ембріони — то була найменша частка вантажу. Ще доводилося везти автоматичне обладнання для пробудження до життя й вирощення тих потенційних людських істот, для навчання їх, як вижити в невідомому, але, можливо, ворожому середовищі. Було б марно — та й, по суті, жорстоко — порозкидати голих, нетямущих дітей по світах, настільки ж непривітних, як Сахара чи Антарктида. їм слід було дати освіту, необхідні знаряддя, навчити, як шукати та використовувати тамтешні ресурси. Після посадки розсіювача, який перетворювався на Материнський Корабель, він мав би дбати про кілька поколінь земних посланців.

Та й не одних лише представників людської раси слід було везти, а повний біологічний набір організмів: рослини (хоч невідомо було, чи буде там для них ґрунт), свійські тварини, а також численне розмаїття комах та мікробів — на випадок, якщо нормальний цикл виробництва харчів дасть збій і виникне потреба повернутись до стародавньої практики.

Це починання мало одну безперечну перевагу. Всі хвороботворні бактерії й усі паразити, від яких людство страждало з незапам’ятних часів, можна було залишити на Землі, щоб вони загинули під стерилізуючим випроміненням Нового Сонця.

Банки даних, «експертні системи», здатні дати раду в будь-якій з можливих ситуацій, роботи, механізми заміни й налагодження — все це треба було сконструювати. І так, щоб вони могли функціонувати щонайменше дві сотні років.

Хоч ця справа здавалась нездійсненною, вона була така заманлива, що майже все людство взялося до праці. Адже люди мали перед собою довгострокову мету — останню далекосяжну мету, яка могла виправдати факт існування життя, бо воно тим самим не закінчувалося навіть після загибелі Землі.

Перший корабель-розсіювач залишив Сонячну систему 2553 року, прямуючи до найближчого з близнюків Сонця — зірки Альфа сузір’я Центавра. І хоча кліматичні умови на її планеті Пасадена, завбільшки такій як Земля, були вкрай несприятливі через вплив розташованої поблизу зірки Бета Центавра, до найближчої планети було вдвічі далі. Щоб долетіти до Сіріуса-Ікс, потрібні були чотириста років; коли розсіювач туди прибуде, Земля вже, мабуть, загине.

А щодо Пасадени, то, якби її вдалося успішно колонізувати, часу було б удосталь, аби про цю добру новину сповістити людство. Двісті років на сам політ, п’ятдесят, щоб там укорінитися, побудувавши, зокрема, невеликий передавач, і всього чотири роки на те, щоб сигнал повернувся на Землю, — що ж, як пощастить, то вже десь у 2800 році слід чекати всенародного тріумфу…

Насправді це сталося 2786 року: Пасадена перевершила всі сподівання. Ця звістка дала новий імпульс програмі розсіювання, і з небаченим ентузіазмом люди відправляли корабель за кораблем, кожного разу технічно досконаліший, ніж усі попередні. Останні модифікації вже здатні були розвинути швидкість, що дорівнювала одній двадцятій швидкості світла, і в межах своєї досяжності вони вже мали понад п’ятдесят можливих цілей.

Навіть коли радіомаяк на Пасадені змовк, сповістивши тільки, що перша висадка пройшла успішно, люди швидко отямилися від збентеження. Адже зроблене один раз завжди можна повторити — і ще повторити — успіх буде щоразу ймовірніший.

На 2700 рік вчені відмовилися від примітивної технології заморожування ембріонів. Генетичну інформацію, яку Природа закодувала у спіральній структурі молекул ДНК, тепер навчились розміщати простіше, безпечніше й навіть стисліше в пам’яті найновіших комп’ютерів, так що мільйон генотипів можна було розмістити в кораблі-розсіювачі не більших розмірів, аніж звичайний літак на тисячу пасажирів. Цілу ще не народжену популяцію з усім самовідтворним устаткуванням, необхідним для розбудови нового цивілізованого суспільства, стало можливим запакувати в контейнер розмірами в кількасот кубічних метрів і відправити до зірок.

Саме це, знав Брант, і сталося сім сторіч тому на Талассі, Дорога йшла вгору, і вони вже проминули вибоїни, полишені першими роботами-екскаваторами, які шукали сировину для створення його власних предків. Ще трохи, й вони побачать давно покинуті цехи, а за ними…

— Що таке? — пошепки вимовив радник Сіммонс.

— Стій! — скомандувала мер. — Вимкни двигун, Бранте. — І вона потягнулася за мікрофоном.

— Говорить мер Уолдрон. Ми перебуваємо на семикілометровій позначці. Спереду бачимо якесь світло — його видно крізь дерева — на мій погляд, точнісінько з місця Першої Висадки. Не чути нічого. Їдемо далі.

Брант не став чекати наказу й трохи відпустив важіль швидкості. В його житті це була друга драматична подія — після урагану в дев’ятому році.

Та подія мало не стала трагічною: йому вельми пощастило, що він лишився живий. Можливо, й тут на нього чатує небезпека, але не вірилось. Хіба роботам властива ворожість? Та й чого треба інопланетянам тут, у Талассі? Певно, їх спонукає лише цікавість і вони сповнені дружніх почуттів.

— А знаєте, — мовив радник Сіммонс, — я добре роздивився цю штуковину, коли вона летіла понад лісом, і я певен, що це якийсь літак. Адже розсіювачі ніколи не мали крил та обтічної форми. Та й, до того ж, розміри в цього апарата замалі.

— Так чи інакше, — сказав Брант, — за п’ять хвилин ми дізнаємося, що це за з’ява. Дивіться, воно сіло в Парку Землі — цього слід було чекати. Може, вийдемо з машини й пройдемо далі пішки?

Парк Землі був ретельно доглянутий овальної форми моріжок зі східного боку від Першої Висадки, та зараз він був для них поза межами видимості, заслонений невиразним чорним силуетом Материнського Корабля — найстарішого й найшанованішого пам’ятника на планеті. А з-позад цього ще не потьмянілого величезного циліндра линуло море світла з якогось, певно, одного яскравого джерела.

— Зупинись перед самим кораблем, — розпорядилася мер. — Тоді вийдемо й поглянемо, що воно таке. Вимкни свої фари, щоб вони нас не побачили раніше, ніж треба.

— Вони чи воно? — спитав один із пасажирів мало не істеричним тоном, але ніхто не удостоїв його відповіддю.

Машина зупинилася в просторій тіні корабля, і Брант розвернув її на сто вісімдесят градусів.

— Так зможемо швидше втекти, — напівсерйозно, напівжартома пояснив він, не вірячи, що на них справді може чигати небезпека. У нього й досі не було певності, чи все це відбувається наяву: можливо, він іще спить і бачить такий дивний і правдоподібний сон.

Вони тихо вийшли з автомобіля, підійшли до корабля, потім обігнули його й побачили різко окреслену стіну світла. Затуливши очі долонею, Брант пильно вдивлявся в джерело світла, мружачись від сліпучого блиску.

Радник Сіммонс мав цілковиту слушність: це дійсно був якийсь літак — або космоліт? — але надто малих розмірів. Хіба північани? Та ні, то було б абсурдне припущення. Який сенс створювати такий літальний апарат? Адже площа Трьох Островів зовсім невелика, та й створення його приховати було аж ніяк неможливо.

За формою він нагадував притуплене вістря стріли, а сів, певно, вертикально, бо на траві біля нього не видно було ніяких слідів. Світло йшло від єдиного джерела в його верхній обтічній рубці, а зразу над тим джерелом світла блимав червоним сигнальний маяк. У цілому — і це заспокоювало (а може, й розчаровувало) — то був звичайний апарат. Такий явно не міг подолати десяток світлових років відстані від найближчої з відомих колоній.

Раптом це яскраве світло згасло, миттю засліпивши гурт талассіан. Коли до Бранта знову повернувся нічний зір, він побачив, що в передній частині літака є ілюмінатори, з яких м’яко світилися внутрішні вогні. Взагалі цей апарат виглядав майже як літак з людським екіпажем, а не з роботами, як вони вважали!

Мер Уолдрон дійшла саме такого дивовижного висновку:

— Це не робот, там є люди! Не втрачаймо більше часу. Посвіти своїм ліхтариком на мене, Бранте, щоб вони нас побачили.

— Хельґо! — запротестував був радник Сіммонс.

— Не будь йолопом, Чарлі. Ходімо, Бранте.

Що там сказала перша людина, яка опинилася на Місяці майже два тисячоліття тому? «Один маленький крок…» Вони зробили майже двадцять, коли відчинились бокові двері літального апарата, назовні швидко висунувся складений трап, і їм назустріч вийшли двоє гуманоїдів.

Так їх одразу сприйняв Брант. Та потім збагнув, що його ввів у оману колір їхньої шкіри — точніше, колір, який він бачив крізь гнучку прозору плівку, що покривала їх з голови до п’ят.

Вони були не гуманоїди — вони були люди! Якби він ніколи не бував на сонці, то, мабуть, сам був би такий блідий, як оце вони.

Мер простягнула руки в традиційному, старому як історія, жесті, що означав «Дивіться — зброї нема!»

— He думаю, що ви зрозумієте мене, — сказала вона, — але ласкаво просимо на Талассу.

Гості всміхнулись, і старший з двох — гарний сивоволосий чоловік років під сімдесят — простягнув руки їй у відповідь.

— Навпаки, — відказав він низьким, з красивими модуляціями голосом — такі голоси Брант навряд чи колись чув, — ми вас чудово розуміємо. І з радістю вітаємо вас.

На якусь мить серед зустрічаючих запала тиша. Та безглуздо ж, подумав Брант, дивуватися цьому. Вони й самі, врешті-решт, без усяких труднощів могли зрозуміти мову людей, які жили дві тисячі років тому. Коли винайшли звукозапис, він увічнив основні фонетичні зразки всіх мов. З того часу словниковий склад міг розширюватись, синтаксис та граматика — модифікуватися, але вимова не зміниться й за тисячі років.

Мер Уолдрон першою прийшла до тями.

— Що ж, тоді нам легше буде порозумітися, — промовила вона нерішуче. — Та звідки ж ви з’явилися? Боюся, ми втратили зв’язок із нашими… сусідами після того, як зруйновано було нашу космічну антену.

Старший чоловік поглянув на свого значно вищого зростом товариша, і між ними, здавалось, відбувся якийсь блискавичний мовчазний діалог. Тоді повернувся знов до мера, яка чекала відповіді.

З неприхованим сумом у своєму красивому голосі він сказав дивну, неймовірну річ:

— Вам, може, буде важко в це повірити, але ми ні з якої колонії. Ми сюди потрапили прямо з Землі.