Пісні далекої Землі

28. Занурений ліс

Скорп, здавалось, нікуди не поспішав: п’ятдесят кілометрів він неквапливо прочимчикував за десять діб. І ще цікавий факт, одразу ж виявлений з допомогою акустичного локатора, який не без труднощів було закріплено на панцирі сердитої істоти: шлях, яким вона рухалась по морському дну, був ідеально прямий, неначе вона чітко знала, куди йде.

Хоч яке було його місце призначення, скорп, либонь, його досяг — на глибині десь двісті п’ятдесят метрів. Після того він рухався й далі — але вже в межах відносно малої площі. Так продовжувалося ще дві доби, після чого сигнали від ультразвукового датчика раптом урвалися.

Що скорпа з’їв хтось іще більший та хижіший за нього, було б надто наївним поясненням. Адже датчик містився всередині міцного металевого циліндра; будь-яке збагненне сполучення зубів, кігтів чи мацаків могло його зруйнувати за декілька хвилин, але навіть як його б хтось цілим проковтнув, то датчик і надалі без перешкод передавав би сигнали — хоча б із шлунка.

Залишалося дві можливості, і першу з них було з обуренням відкинуто науковцями Підводної лабораторії Північного острова.

— Кожен окремий компонент там продубльовано, — заявив директор лабораторії. — Більше того, контрольну пульсацію було чути лише за дві секунди раніше; все було в нормі. Тож ні про яку відмову обладнання не може бути мови.

Це залишало тільки неймовірне пояснення. Що датчик буцімто відключили. А для цього потрібно було спершу зняти засувку.

Таке не могло скоїтись випадково, тільки внаслідок допитливого копирсання — або цілеспрямованого наміру.

Двадцятиметровий катамаран «Каліпсо» був не просто найбільшим, а й єдиним океанографічним судном на Талассі. Його база була на Північному острові, і Лоренові цікаво було чути добродушні підсміювання, якими обмінювались члени наукового екіпажу з пасажирами-тарнійцями — вони оцінювали їх, як нетямущих рибалок. Південці, зі свого боку, першої-ліпшої нагоди не забували з гордістю підкреслити, що саме вони відкрили с корпів. Лорен не став спростовувати цього твердження, яке явно суперечило фактам.

Для нього було легким шоком, коли він знову стрів Бранта, хоч чекав цього, бо відав, що той частково відповідає за нове обладнання «Каліпсо». Вони ввічливо, хоч прохолодно, привітали один одного, не звертаючи уваги на інших пасажирів, які стежили за їхньою зустріччю з цікавістю чи з прихованою посмішкою. Адже на Талассі мало що могло бути таємницею, і на цей час уже всі знали, хто займає найбільшу кімнату для гостей в особняку Леонідасів.

Мініатюрний полозковий апарат для підводних досліджень, що стояв на кормі, впізнав би будь-який океанограф останніх двох тисячоліть. На його металевім каркасі закріплено було три телекамери, дротяний кошик для зразків, що їх збирав дистанційно керований маніпулятор, а також набір гідрореактивних двигунів, завдяки яким апарат міг рухатись у будь-якому напрямку. Спущений за борт, цей робот-дослідник пересилав відео та іншу інформацію назад до судна через фібро-оптичний кабель, завширшки не набагато більший за грифель олівця. Технологія ця була стара як світ — але досі цілком придатна.

Берегова лінія нарешті зникла, й Лорен уперше виявив, що з усіх боків оточений водою. Він згадав своє збентеження під час тієї поїздки з Брантом та Кумаром, коли вони відплили ледь на кілометр од берега. Цього разу йому приємно було відзначити, що почуває себе трохи спокійніше, попри присутність суперника. Можливо, тому, що це судно набагато більше за той човен…

— Дивно, — зауважив Брант, — я ніколи не бачив водоростей так далеко на захід.

Спочатку Лорен не бачив нічого; потім угледів попереду якусь темну пляму. А ще за кілька хвилин їхнє судно вже прокладало собі шлях крізь масу плавучої рослинності, і капітан знизив обороти до мінімуму.

— Так або інакше, ми вже майже на місці, — пояснив він, — і неслушно засмічувати наші всмоктувачі цим мотлохом. Згоден, Бранте?

Брант перевів курсор на екрані дисплея й прочитав показання приладів.

— Так, ми всього за п’ятдесят метрів від місця, де пропав сигнал локатора. Глибина двісті десять. Давайте скинемо за борт нашу рибку.

— Тривай-но, — втрутився один з учених-північан. — Ми вгатили безліч коштів та часу в цей апарат, і до того ж він єдиний у світі. Що, як заплутається у тих клятих водоростях?

Запала мовчанка; відтак Кумар, що зберігав невластивий для нього спокій — мабуть, під впливом зібраних тут талантів з Північного острова, — скромно подав голос:

— Звідси воно виглядає значно гірше, ніж є насправді. На глибині десять метрів уже майже нема листя — одні лише стеблини, між якими вдосталь місця. То як ліс.

Еге ж, подумав Лорен, підводний ліс, у якому плавають рибини між тонкими звивистими стовбурами. В той час як інші вчені спостерігали головний відеоекран з численними показаннями приладів, він надів спеціальні окуляри повного огляду, які дозволяли бачити те, що було перед роботом, що повільно опускався. З психологічної точки зору, він уже не перебував на палубі «Каліпсо»; голоси його супутників долітали, здавалося, з якогось іншого світу, що не мав до нього жодного стосунку.

Він перевтілився у дослідника, який потрапив до чужого світу, не відаючи, що може там зустріти. То був якийсь замкнений, майже однокольоровий світ: єдиними кольорами були тьмяно-синій та зелений, а огляд обмежувався десь тридцятьма метрами. За один раз він міг бачити лише з десяток тонких стовбурів, які стирчали від темних глибин дна до блискучого «неба» вгорі, тримаючись у плавучому стані завдяки розташованим через правильні інтервали міхурам, наповненим якимсь газом. Інколи в нього складалося враження, що він блукає гаєм похмурої туманної днини; та цю ілюзію порушували табунці риб, які стрілою проносилися мимо.

— Двісті п’ятдесят метрів, — почув він чийсь голос. — Скоро побачимо дно. Чи слід включити прожектор? Адже якість зображення погіршується.

Лорен майже не відчував якихось змін, бо яскравість зображення весь час автоматично підтримувалась. Але він розумів, що на тій глибині панує майже цілковита темрява, в якій людському оку нема чого робити.

— Ні, ми не хочемо вносити ніяких порушень, доки це можливе. Поки камера працює, змирімося з наявним світлом.

— Дійшли дна! Там здебільшого скельові породи — піску замало.

— Звичайно. Адже макроцистіс талассі потребує скель, щоб до них причіплятися, на відміну од плаваючого саргассум.

Лорен міг бачити, що мав на увазі вчений: тонкі стовбури закінчувалися мереживом коренів, які захоплювали скельні виступи так міцно, що ніякі шторми чи поверхневі течії не в змозі були б їх відірвати. Аналогія з лісом була навіть ближчою, ніж він міг припустити.

Робот-дослідник з кабелем позаду дуже обережно прокладав собі шлях у підводному лісі. Хоча стовбури, які губилися десь на невидимій звідси поверхні, були змієвидно скривлені, заплутатися в них було важко, бо між цими гігантськими рослинами було чимало вільного простору. Більше того, здавалося, що хтось їх свідомо…

Вчені перед екраном монітора усвідомили цю неймовірну істину всього кількома секундами пізніше за Лорена.

— Кракан! — прошепотів один із них. — Але ж це не є природний ліс… це — плантація!