Пісні далекої Землі

24. Архіви

Мозес Келдор був щасливий, коли міг зостатися один, щоб провести, скільки судилося, днів чи годин у святому затишку Першої Висадки, Він почувався знову юним студентом, віч-на-віч з усіма науками й мистецтвами людства. Це викликало у нього водночас піднесення й пригнічення: біля його ніг лежав цілий всесвіт, але та його частка, яку він спромігся б пізнати за все своє життя, була настільки незначна, що подеколи його охоплював майже цілковитий відчай. Він був наче той голодуючий, що потрапив на бенкет, де столи, які вгиналися від страв, тяглися вдалечінь скільки сягало око, — і це видовище зовсім позбавило, його апетиту.

Проте все це багатство мудрості й культури становило лише крихітну часточку людської спадщини. Чимало того, що Мозес Келдор знав і любив, було відсутнє — і не через якийсь випадок, це він добре відав, а внаслідок умисного задуму.

Тисячу років тому геніальні люди доброї волі заходилися переписувати історію і відбирати книжки у бібліотеках Землі, вирішуючи, що слід зберегти, а що знищити вогнем. Критерій відбору був досить простий, хоч нерідко дуже важкий для застосування. Будь-який твір літератури, будь-яка пам’ятка минулого мали право потрапити до банків пам’яті кораблів-розсіювачів, тільки якщо вони сприятимуть виживанню та соціальній стабільності нових світів.

Завдання це було стільки ж неможливе, скільки болісне. Із сльозами в очах селекційні комісії викидали геть Веду, Біблію, Трипітаку, Коран, а також усю незліченну масу художньої та інших жанрів літератури, яка на них ґрунтувалася. Попри все багатство краси й мудрості, яке містили ці твори, їм не можна було дозволити занести на незаймані планети ці старовинні інфекції — релігійну зненависть, віру в надприродне та й усю ту благочестиву тарабарщину, якою втішалися колись, забиваючи свої голови, незчисленні мільярди чоловіків та жінок.

Утрачені в цій великій чистці були, по суті, всі твори найвидатніших прозаїків, поетів та драматургів, які без свого філософського та культурного підґрунтя все одно виглядали б безглуздо. Гомер, Шекспір, Мільтон, Толстой, Мелвілл, Пруст — останній з великих романістів перед тим, як електронна революція поглинула друкований папір, — від них усіх залишилися кількасот тисяч ретельно відібраних уривків, виключено було й усе, що торкалося війн, злочинів, насильства та руйнівних пристрастей. Якщо запрограмованим — і, як сподівалися, досконалішим — наступникам гомо сапіенс судилося знов усе це відкрити, вони й самі створять собі відповідну літературу. А заздалегідь їх до цього заохочувати не варто.

Музиці, за винятком опери, пощастило більше, ніж візуальним видам мистецтва. Однак самий обсяг матеріалу був настільки неосяжний, що й тут здійснювалась селекція, хоч і не завжди зрозуміла. І майбутні покоління на багатьох планетах ніяк не могли б збагнути, які то були перші тридцять вісім симфоній Моцарта, Друга та Четверта симфонії Бетховена чи з Третьої по Шосту Сібеліуса.

Мозес Келдор глибоко усвідомлював свою відповідальність, а також і неспроможність — будь-чию неспроможність, хоч якими талантами була наділена людина, — вирішити ту дилему, що постала перед ним. Нагорі, на борту «Магеллана», в його гігантських банках пам’яті, зберігалось багато такого, про що мешканці знати не знали, але напевне з радістю сприйняли б, хай навіть не все розуміючи. Грандіозно відновлена в двадцять п’ятому столітті «Одіссея», воєнна класика, яка з болем оглядалася назад через пів тисячоліття миру, великі трагедії Шекспіра, чудово перекладені Фейнбергом на лінгву, «Війна та мир» Лі Чжоу… — потрібні були б години чи навіть дні, щоб навіть назвати все достойне.

Інколи, коли Келдор сидів у бібліотеці комплексу Першої Висадки, він відчував спокусу зіграти роль божества щодо цих у міру щасливих і далеко не безгрішних людей. Він міг би порівняти записи тутешніх банків пам’яті з бортовими, відзначаючи, що було викреслено або згущено. Навіть не погоджуючись у принципі з будь-якою формою цензури, він часто мусив визнати розумність тих викреслювань — принаймні для доби заснування колонії. Але нині, коли вона вже з успіхом існує, може, трохи душевного неспокою чи збудження творчого потенціалу шляхом літературної ін’єкції не завадило б…

Втім, його власний спокій часом порушували чи то виклики з корабля, чи то табунці юних талассіан, для яких влаштовувались екскурсії до витоків історії. Він був не проти цих вимушених перерв, а деякі з них навіть щиро вітав.

Пообідньої пори, якщо тільки цьому не перешкоджали якісь термінові справи в Тарні, сюди приїжджала, галопуючи вгору на своєму прекрасному жеребцеві в яблука, кличкою Боббі, Мірісса. Земляни були надто здивовані, виявивши на Талассі коней, яких на Землі вони живими ніколи не бачили. Але талассіани полюбляли тварин і відтворили чимало з того багатющого генетичного матеріалу, який успадкували. Інколи ці тварини були зовсім для них некорисні чи навіть дратували, як оті причепливі білячі мавпочки, які постійно крали ті чи інші дрібні речі з тарнійських домів.

Мірісса незмінно приносила якийсь делікатес — або плід, або один із численних місцевих сирів, — і Келдор з удячністю приймав дарунок. Та ще вдячнішим Келдор був їй за товариство; хто б міг подумати, що він, якому нерідко доводилося звертатись до п’ятимільйонної аудиторії — більше половини останнього людського покоління! — тепер задовольнявся лише однією співбесідницею…

— Через те, що походиш від цілого покоління бібліоархівістів, — сказав Келдор, — ти все виміряєш мегабайтами. Але дозволь нагадати тобі, що «бібліо» означає саме «книга». Чи маєте ви книжки на Талассі?

— Аякже, — обурено відгукнулась Мірісса: вона ніяк не могла збагнути, коли Келдор говорить серйозно, а коли жартує. — Мільйони… ну, тисячі. На Північному острові є один чоловік, то він видає їх щороку близько десятка, по кількасот примірників кожну. Вони такі красиві — й вельми дорогі. Їх дарують на різні урочисті події. Мені теж подарували — на мій двадцять перший день народження «Алісу в Країні Чудес».

— Якось покажеш мені. Я завжди полюбляв книжки і маю їх понад сотню на кораблі. Саме тому, либонь, коли тільки чую балачки про байти інформації, завше подумки ділю на мільйон і думаю про книжку… скажімо, один гігабайт дорівнює тисячі книжок, і так далі. Тільки таким шляхом вдається мені збагнути, про що йдеться, коли точаться розмови про банки даних та передачу інформації. Так от, який обсяг цієї книгозбірні?

Мірісса, не відводячи очей від Келдора, почала щось набирати пальцями на клавіатурі пульта керування.

— Оце ще одна річ, на яку я не був ніколи здатний, — сказав він, милуючись дівчиною. — Хтось колись відзначив, що після двадцять першого століття людство розділилося на два підвиди: Словесний та Цифровий. Я, звичайно, вмію знімати інформацію з пульта, коли треба, але віддаю перевагу діалогові з моїми електронними колегами.

— Як на останню годину, — мовила Мірісса, — шістсот сорок п’ять терабайтів.

— Гмм… майже мільярд книжок. А який був початковий обсяг бібліотеки?

— Це я пам’ятаю й так: шістсот сорок.

— Тож за сімсот років…

— Так, так… ми спромоглися додати лише кілька мільйонів книжок.

— Я не критикую; в кінцевому підсумку, якість набагато важливіша, ніж, кількість. Хотілося б, щоб ти мені показала найкращі, на твою думку, твори талассіанської літератури — та й музики також. Наша проблема — це вирішити, що саме передати вам. На «Магеллані» маємо понад тисячу мегакнижок, якщо тільки брати до уваги загальнодоступний фонд. Чи розумієш, про що йдеться?

— Якщо відповім ствердно, ви припините свою розповідь. А я не така жорстока.

— Дякую, моя люба. Справді, це жахлива проблема, вона переслідує мене вже багато років. Інколи мені здається, що Земля була знищена своєчасно: людство вже знемагало під гнітом тієї інформації, яку саме ж створило.

Наприкінці другого тисячоліття воно виробляло лише — лише! — еквівалент мільйона книжок щороку. При цьому маю на увазі таку інформацію, що мала довготривалу цінність, тож і зберігалась без обмеження часу.

На третє тисячоліття ця цифра збільшилась принаймні стократно. Підраховано, що з часу винаходу друкарства й до самого кінця Землі було написано десять мільярдів книжок. І, як я тобі вже сказав, ми маємо на борту приблизно десять відсотків цього обсягу.

Якщо звалимо все це на вас, навіть беручи до уваги ваші можливості зберігання інформації, вона вас затопить. То був би жест аж ніяк не доброї волі, бо цілковито загальмував би ваш культурний та науковий розвиток. А до того ж, більшість матеріалу ніякого значення для вас не матиме; вам потрібні будуть століття, щоб відокремити зерно від полови…

Дивно, сказав собі Келдор, що раніше ця аналогія не спадала мені на думку. Адже саме про таку небезпеку весь час твердили противники СЕТІ. Що ж, із позаземним розумом ми так ніколи й не поспілкувалися, та й навіть не виявили його. Але талассіани це якраз зробили, і для них інопланетянами є ми…

І все ж, попри зовсім різне минуле, в нього з Міріссою було чимало спільного. Її неабиякий розум і допитливість заохочували: навіть серед його корабельних соратників не було нікого, з ким він міг вести такі цікаві бесіди. Подеколи Келдор настільки розгублювався перед її запитаннями, що єдиним захистом міг бути лише контр-напад.

— Мене дивує, — сказав він якось після її особливо ґрунтовного допиту щодо політичних аспектів Сонячної системи, — чому ти, на відміну від свого батька, не схотіла працювати тут постійно. Адже для тебе це була б ідеальна робота.

— Мала таку спокусу. Але він усе життя тільки й того, що відповідав на запити інших та збирав картотеки для бюрократів з Північного острова. Він ніколи не мав часу щось зробити самому.

— А ти?

— Мені подобається збирати факти, але ще більше — їх використовувати. Ось чому мене обрали заступником директора Проекту розвитку Тарни.

— Який через нашу діяльність, боюсь, дещо зволікається. Принаймні так сказав сам директор, коли зустрівся мені, виходячи з мерії.

— Ви ж розумієте, що Брант пожартував. Бо той проект розраховано на довгі роки з надто приблизними термінами виконання. Якщо Олімпійський льодовий стадіон дійсно буде споруджено тут, тоді доведеться весь проект модифікувати — на краще, як у нас переважно вважають. Звичайно, північани воліли б мати його на своєму острові, — гадають, що Першої Висадки нам вистачить і так.

Келдор про себе захихотів: він добре знав про це застаріле суперництво між двома островами.

— А що — хіба ні? Особливо зараз, коли маєте нас як додатковий атракціон. Вам не слід бути надміру пожадливими.

Вони вже настільки знали — й полюбляли — одне одного, що з однаковою безсторонністю могли собі дозволяти жарти, які торкалися і Таласси, і «Магеллана». І секретів поміж ними вже не було також: вони могли відверто говорити про Лорена та Бранта, і нарешті Мозес Келдор відчув, що може розповідати про Землю.

— …О, я забув лік моїм різноманітним земним службам, Міріссо, — та й більшість із них зовсім не були такі важливі. Найдовше мені довелось бути професором політичних наук у Кембриджі, Марс. І ти не можеш собі уявити, скільки це приносило плутанини, бо існував старіший університет у Кембриджі, Масс.48. І ще старіший за нього — в Кембриджі англійському.

Та під кінець ми з Евелін дедалі глибше втягувалися в соціальні проблеми тогодення, пов’язані з плануванням Остаточного Від’їзду. Здавалося, я маю певні… ну, ораторські здібності, і зможу допомогти людям зустріти майбутнє віч-на-віч.

Однак ми насправді ніколи не вірили, що Кінець настане за наших часів, — та й хто б міг у таке повірити?! І якби хтось колись мені сказав, що покину Землю й усе, що любив…

Від налинулих почуттів, йому скривило обличчя, і Мірісса співчутливо мовчала, очікуючи, доки знов до нього повернеться самовладання. Було так багато запитань, які хотіла б йому поставити, що на всі відповіді не вистачило б цілого життя; а в її розпорядженні був лише рік перед тим, як «Магеллан» знов порине в міжзоряний простір.

— Коли сказали, що потребують мене, я вжив усіх своїх здібностей філософа та диспутанта, щоб переконати їх у власній неправоті: я був надто старий; усі мої знання накопичено в банках пам’яті; інші з цим завданням упоралися б краще… крім справжньої причини.

Кінець кінцем Евелін вирішила за мене; справді, Міріссо, в деяких відношеннях жінки набагато сильніші за чоловіків — але навіщо я говорю це тобі?

Її останнє послання до мене містило таке: «Вони потребують тебе. Ми провели разом сорок років — тепер ще лишається місяць. Я відпускаю тебе з любов’ю. Не намагайся шукати мене».

І коли ми покидали Сонячну систему, я все думав, що так і не дізнаюся, чи бачила вона кінець Землі.