Пастка

IX

Тієї зими матінка Купо мало не померла від нападу ядухи. Щороку в грудні вона злягала від астми на два, а то й три тижні й уже звикла до того. Не сімнадцяткою вже була: на святого Антуана їй мало виповнитися сімдесят три. До того ж, дуже підупавши на силі, попри свою опасистість, вона могла занедужати, здавалося, й геть безпричинно. Лікар сказав, що ядуха колись водномить зведе її зі світу: погасили каганець, полягали спати!

Коли матінка Купо хворіла і їй доводилося лежати в ліжку, вона ставала злою, як відьма. Правду сказати, комірчина, де вони з Нана спали, була не надто затишною. Між двома їхніми ліжками місця лишалося якраз для двох стільців. Клапті старих шпалер, сірих і вилинялих, звисали зі стін. Крізь кругле віконце під самою стелею сіялося скупе тьмаве світло, як у погребі. У такій комірчині легко занепасти духом, особливо людині, якій важко дихати. Вночі, коли на стару нападало безсоння, вона дослухалась, як спить онука, і бодай трохи цим відволікалася. Але вдень, з ранку до вечора, вона залишалася наодинці, ніхто не заходив до неї, і вона годинами нарікала на свою гірку долю, плакала, повторювала сама до себе, вткнувшись головою в подушку:

— Боже мій, яка я нещасна!.. Боже мій, яка я нещасна!.. Тут як у в’язниці, вони мене згноять у цій в’язниці!

А коли хтось приходив її провідати й спитати про здоров’я — Віржіні чи пані Бош, — вона не відповідала, а хутчіш бралася скаржитися, перераховуючи всі свої образи:

— Ох і дорого дістається мені хліб, яким мене тут годують! У чужих людей я стільки б не настраждалась!.. Попросила я нещодавно чашку чаю, і — хіба бачено таке? — мені принесли повен глек, щоб дорікнути, що я багато його п’ю... А Нана? Та я ж цю дитину виняньчила. А вона із самісінького ранку тікає гола-боса, тільки її й бачили. Можна подумати, що від мене погано пахне. А вночі вона міцно спить, жодного разу не прокинеться й не спитає мене, як я почуваюсь... Та що там казати — я їм заважаю, вони не можуть дочекатися, коли я помру. Ох! Та скоро вже. Немає більше в мене сина, ця прачка-крутійка забрала його. Вона б мене лупцювала, аж поки не прикінчила, якби не боялася закону.

Справді, Жервеза часом поводилася трохи грубо. Усе в хаті йшло шкереберть, усі стали дратівливими й посилали одне одного під три чорти на першім же слові. Якось зранку після перепою Купо розрепетувався: «Стара одно торочить, що помре, та все ніяк не збереться!» Ці слова наче ножем шпигнули матінку Купо в саме серце. Їй докоряли, що вона недешево їм обходиться; при ній спокійнісінько говорили, що добряче заощадили б, якби її більше не було. Та й стара поводилася не так, як годилось би. Наприклад, коли бачилася зі своєю старшою донькою, пані Лера, то плакалася й бідкалася, звинувачуючи сина й невістку, що ті морять її голодом, — і це все тільки для того, щоб витягти з неї двадцять су й потім витратити їх на ласощі. А ще вона плела огидні плітки з Лорійо, розповідаючи їм, на що йшли їхні десять франків: на праччині витребеньки, на нові чепчики, на потай з’їдені тістечка, на ще гірші речі, про які ніяк і розказати. Двічі чи тричі вся родина мало не побилася через неї. Вона підтримувала то одних, то інших; словом, доброї каші наварили.

Тієї зими, коли ядуха зовсім не давала їй дихати, якось після обіду біля її ліжка зійшлися пані Лорійо та пані Лера, і матінка Купо, підморгнувши, попросила їх нахилитися. Вона ледве могла говорити і лише просипіла:

— Ох і ловко!.. Я чула їх сьогодні вночі. Еге, еге, Шкандибу й капелюшника... Вони так товклися! А Купо — молодець. Ох і ловко!

Уривчастими фразами, кашляючи й задихаючись, вона розповіла, що її син, напевно, повернувся ввечері п’яний, як чіп. Не мігши заснути, вона чула кожен шурхіт: і Шкандибині кроки босими ногами по долівці, і сичавий голос капелюшника, який кликав її, і тихе рипіння дверей між кімнатами, і все інше. Схоже, це тривало до самого ранку, вона достеменно не знала, до котрої саме години, бо врешті-решт сон зборов її.

— Та найогидніше те, що їх могла почути Нана, — вела вона далі. — Атож, цілу ніч їй не було спокою, хоч зазвичай вона спить, як немовля; а тут підкидалася, крутилася, наче хто головешок їй у постіль наклав.

Обидві жінки нічим не виказували подиву.

— Ще б пак! — прошепотіла пані Лорійо. — Певно, це почалося з першого ж дня... Але, якщо Купо до цього байдуже, нам і поготів нема чого втручатися! Та, що не кажи, це плямує честь родини.

— Якби я там була, — розмірковувала пані Лера, кусаючи губи, — я б добряче їх налякала, крикнувши щось на взір: «Попалася!» або «Поліція!»... Покоївка одного лікаря розповідала мені, що її господар казав, нібито такої миті жінка з несподіванки може померти на місці. Добре було б, якби Шкандиба так сконала, правда? Дістала б свою кару там, де й згрішила.

Незабаром весь квартал уже знав, що Жервеза щоночі ходить до Лантьє. Пані Лорійо голосно обурювалася перед сусідками, жаліла брата, цього дурника, якому жінка наставляє роги. Як її послухати, то заходила вона до того кипіла виключно через бідолашну матір, якій доводилося жити серед такої ганьби. Отож, увесь квартал напався на Жервезу. То вона, певно, звела капелюшника з пуття: це було видно по її очах. Атож, незважаючи на брудні чутки, цього клятого лицеміра Лантьє продовжували шанували, бо він і далі поводився, як пристойний чоловік: прогулювався тротуарами, читав газети, з дамами був запобігливим і галантним, завжди мав для них цукерки або квіти. Боже мій, такий собі півень! Чоловік є чоловік, і не можна від нього вимагати, щоб він відбивався від жінок, що самі вішаються йому на шию. А от для Жервези не було прощення — вона ганьбила всю вулицю Ґут-д’Ор. Лорійо, як хрещений і хрещена, заманювали Нана до себе, щоб вивідати у неї всі подробиці. Коли вони, вдаючись до натяків та недомовок, розпитували її, дівчинка напускала на себе невинного вигляду й відповідала, прикриваючи вогники в очах своїми довгими віями.

Викликавши загальний осуд, Жервеза, попри все, залишалася спокійною, втомленою і трохи немов дрімотливою. Попервах вона вважала себе ледь не злочинницею, відчувала огиду до самої себе, бо їй здавалося, що вона забруднилася з ніг до голови. Покинувши кімнату Лантьє, Жервеза мила руки, намочувала ганчірку й терла себе, плечі, мало не здираючи шкіру, ніби щоб позбутися того бруду. Коли Купо намагався жартувати з цього приводу, вона сердилася й, здригаючись від холоду, бігла вдягатися до пральні. Тим паче нестерпно було, коли до неї торкався капелюшник, а щойно до того обіймав бляхар. Міняючи чоловіка, їй хотілось би міняти й шкіру. Але мало-помалу вона звикала. Щоразу митися було надто втомливо. Лінощі її розморювали, а притаманне їй прагнення бути щасливою змушувало здобувати якомога більше втіхи навіть з неприємностей. Вона поблажливо ставилася до себе й інших, намагаючись влаштовувати все так, щоб нікому не завдавати прикрощів. Оскільки чоловік і коханець були задоволені, вдома все помалу йшло своїм трибом, з ранку до вечора не стихали жарти, усі були ситі й задоволені життям, плаваючи як сир у маслі, то й скаржитися не було на що, правда ж? Та, зрештою, нічого страшного вона і не чинила, адже все так добре влаштувалося й усі були задоволені; зазвичай, коли робиш щось лихе, дістаєш покарання. Отак поступово її розпусна поведінка перетворилася на звичку. Тепер це стало буденною справою, як пити чи їсти. Щоразу, коли Купо повертався п’яний, Жервеза йшла до Лантьє, — це відбувалося щонайменше тричі на тиждень. Таким чином, Жервезині ночі були поділені між двома чоловіками. Дійшло вже до того, що вона кидала бляхаря посеред ночі, коли він всього-на-всього дуже голосно хропів, і йшла собі до сусідової постелі, щоб спокійно виспатися. Не те щоб Жервеза відчувала більшу приязнь до капелюшника, ніж до чоловіка. Ні, вона лише вважала його чистішим і в його кімнаті краще спала, мовби після купелі. Словом, вона нагадувала кішку, що любить спати, згорнувшись клубочком на білій перині.

Матінка Купо ніколи не наважувалася заговорити про це прямо. Але після однієї сварки, коли прачка напалася на неї, стара не пошкодувала натяків. Сказала, послуговуючись гострими слівцями старої жилетниці, що знає геть дурнуватих чоловіків і дуже спритних жінок. Першого разу Жервеза лише мовчки витріщалася на неї. Потім, так само уникаючи прямоти, вона почала боронитися загальними фразами. Мовляв, коли в жінки не чоловік, а п’яниця й нечупара, що живе в багнюці, її не слід винити за те, що вона шукає чистоти деінде. А згодом пішла ще далі й дала зрозуміти, що Лантьє так само був її чоловіком, як і Купо, а можливо, навіть більшою мірою. Адже вона жила з ним ще з чотирнадцяти років. І хіба не від нього в неї було двійко дітей? Отож-бо! Такі обставини її виправдовують, і ніхто не сміє кинути в неї камінь. Проти поклику природи ти безсилий. Тож нехай краще її не діймають. Вона швидко знайде, чим відповісти кожному. Вулиця Ґут-д’Ор не така вже й чиста! Пані Віґуру з ранку до вечора перекидається на своєму вугіллі. Пані Леонґр, жінка бакалійника, спить зі своїм дівером, довготелесим слиньком, якого й лопатою ніхто не підібрав би. Годинникаря навпроти, цього манірного пана, ледве не кинули за ґрати за найгіршу розпусту: злигався з власною донькою, безсоромницею, що тягалася по бульварах. І широким жестом обвела весь квартал. Жервеза могла цілими годинами перебирати брудну білизну всього цього юрбища, людей, що спали, як бидло, вкупі — батьки, матері, діти — й вовтузилися у власних нечистотах. О! Вона знала чимало, цим свинством смерділо звідусіль, воно отруювало все довкола! Так-так, не такі вже й чисті чоловіки та жінки в цьому закутку Парижа, де через злидні всі тісняться одне на одному! Якби тих і тих кинути до одної ступи, то витовкли б доста кізяків, щоб угноїти весь вишняк на рівнині Сен-Дені.

— Краще хай не плюють у криницю, бо доведеться води напитися, — кричала вона, коли їй зовсім допікали. — У своїй норі кожен сам собі пан, чи не так? Якщо хочете жити, як вам подобається, то не заважайте іншим жити, як їм хочеться... Своїм життям я задоволена, аби тільки мене не поливали брудом люди, які сидять у ньому з головою.

А коли одного дня матінка Купо висловилася ясніше, вона крізь зуби процідила:

— Ви лежите в ліжку й зловживаєте цим... Послухайте, ви чините неправильно, обмовляючи мене, адже ви ж чудово бачите, що я добре до вас ставлюся, і я ніколи не дорікала вам тим, як ви жили! О! Я знаю, як весело вам велося — двоє чи троє коханців ще за життя старого Купо... Не треба, не кашляйте, я вже все сказала. І зробила це тільки для того, щоб ви дали мені спокій, от і все!

Стара мало не задихнулася. Наступного дня, коли Жервези не було вдома, до них зайшов забрати материне прання Ґуже. Матінка Купо погукала його до себе й довго тримала біля свого ліжка. Вона добре знала про ковалеву приязнь, бачила, що останнім часом він ходив понурий і сумний, підозрюючи, мабуть, про огидні речі, що тут відбувалися. Отож, аби побалакати, а заразом і помститися невістці за вчорашню сварку, вона розповіла йому всю правду, плачучи й нарікаючи, ніби найбільше прикрощів їй завдавала негідна Жервезина поведінка. Виходячи з комірчини, Ґуже хитався, хапаючись руками за стіни, він задихався від горя. А коли прачка повернулася, матінка Купо крикнула до неї, що пані Ґуже просила її негайно прийти, з випрасуваними речами чи ні; вона була такою збудженою, що Жервеза одразу відчула підступ і здогадалася, що на неї чекає сцена, яка загрожує їй величезними неприємностями.

Геть пополотніла, з потерплими руками й ногами, вона склала білизну в кошик і пішла. За останні роки Жервеза не повернула Ґуже ані су. Борг досі сягав чотирьохсот двадцяти п’яти франків. Щоразу вона брала гроші за прання й говорила, як їй незручно. Їй і справді було дуже соромно, бо виходило, ніби вона зловживала ковалевою дружбою, щоб оббирати його. Купо, не такий совісний, насміхався з неї і казав, що Ґуже може облапати її в якомусь закапелку, зменшивши їхній борг. Але вона, хоч і опустилася до стосунків з Лантьє, обурювалася, запитуючи чоловіка, невже йому хочеться їсти хліб, зароблений таким чином. Вона нікому не дозволяла говорити зле про Ґуже; її ніжні почуття до коваля лишались немов останнім прихистком її честі. І кожного разу, коли відносила білизну цим добрим людям, вона відчувала, як стискалося її серце, щойно ступала на першу сходинку в їхньому будинку.

— А! Нарешті прийшли! — стримано мовила пані Ґуже, відчинивши Жервезі двері. — Як настане мій час помирати, я вас пошлю по смерть.

Зніяковіла Жервеза ввійшла, не наважившись навіть пробелькотіти слова вибачення. Тепер вона була не такою пунктуальною, ніколи не приходила вчасно, часом змушуючи клієнтів чекати по тижню. Мало-помалу вона геть занехаяла роботу.

— Ось уже тиждень я на вас чекаю, — вела далі мереживниця. — А ви мені постійно брешете, посилаєте до мене свою ученицю розповідати всілякі байки: мою білизну саме прасують, мені її принесуть того ж таки вечора, або ж сталася якась пригода — клунок впав у відро, чи щось інше. А я тим часом марно гаю цілий день, чекаючи, що мені принесуть випрані речі, хвилююся. Така робота нікуди не годиться... Гаразд, погляньмо, що там у кошику. Сподіваюся, все на місці? Ви принесли пару простирадл, які тримаєте у себе вже цілий місяць, і сорочку, що лишилась у вас з останнього разу?

— Так, так, — прошепотіла Жервеза, — сорочка тут. Ось вона.

Пані Ґуже страшенно обурилася. То була не її сорочка, вона їй не потрібна. Підсовувати чужу білизну — що за неподобство! Минулого тижня вона отримала дві хустинки без своєї мітки. Вона не має жодного бажання отримувати бозна-чию білизну. До того ж вона дуже дорожить своїми речами.

— А простирадла? — знову заговорила вона. — Загубилися, так?.. Що ж, моя дорогенька! Доведеться вам постаратися, бо хай там що, а я хочу, щоб завтра вранці вони були в мене, зрозуміли?!

Запала тиша. Та найдужче Жервезу бентежили прочинені двері до кімнати Ґуже, які вона весь час відчувала за своєю спиною. Коваль мав бути там, вона про це здогадувалася; як же прикро, що він чув усі ці заслужені докори, на які їй нічим було відповісти! Вона тихенько з усім погоджувалася, похиливши голову, і якомога швидше викладала білизну на ліжко. Та коли пані Ґуже взялася переглядати речі, знову почалася морока. Вона по черзі брала їх і відкидала, кажучи:

— Ах! Не та вже у вас рука, що раніш. Тепер не кожного разу вас і похвалиш... Атож, нині ви партачите, псуєте білизну... Ось подивіться-но на цю манишку, вона спалена, праску знати на кожній складці. А ґудзики? Їх повідривано. Не знаю, що ви там у себе робите, та всі ґудзики кудись зникають... А за цю кофтинку я вам не платитиму. Ось погляньте на це. Бруд на ній так і лишився, ви його просто порозмазували. Ні, красно дякую! Якщо білизна не чистіша...

Вона змовкла, підраховуючи речі, а потім вигукнула:

— Як же так? Це все, що ви принесли?.. Бракує двох пар панчіх, шести хустинок, скатертини, рушників... Ви що, смієтеся з мене?! Я вам веліла принести все, випрасуване чи ні. Якщо через годину ваша учениця не прийде з рештою речей, то ми, пані Купо, дуже посваримося, я вас попереджую.

Цієї миті Ґуже кашлянув у своїй кімнаті. Жервеза здригнулася. Боже мій, як же її відчитували перед ним! Зніяковіла й збентежена, вона стояла посеред кімнати, чекаючи на брудну білизну. Але коли вони розрахувалися, пані Ґуже спокійно повернулася на своє місце біля вікна й взялася лагодити мереживну хустку.

— А прання? — несміливо запитала Жервеза.

— Ні, дякую, — відповіла старенька, — цього тижня нічого немає.

Жервеза зблідла. Отже, у неї більше не хочуть прати. Вона так розгубилася, що мусила сісти на стілець, бо у неї запаморочилося в голові, а ноги підламувалися. Жінка навіть не намагалася сказати бодай щось на своє виправдання і лише запитала:

— А що, пан Ґуже захворів?

Так, йому було зле, він мусив повернутися додому замість того, щоб іти до кузні, і щойно приліг відпочити. Пані Ґуже говорила дуже стримано, була вбрана, як завжди, у чорне плаття, а її обличчя обрамлював чернечий каптур. Платню на болтовому заводі знову врізали: з дев’яти франків до семи, бо тепер всю роботу виконували машини. Вона додала, що віднині вони муситимуть заощаджувати на всьому, тому збиралася прати свої речі сама. Звісно, було б дуже добре, якби Купо повернули гроші, які їм позичив її син. Але вона не судитиметься з ними, якщо вони не в змозі виплачувати борг. Коли пані Ґуже заговорила про борг, Жервеза опустила голову — здавалося, вона стежила за швидкими рухами голки, що зшивала одне вічко з іншим.

— А все ж, — вела далі мереживниця, — якби ви трохи стримували себе у витратах, то змогли б розрахуватися. Бо, зрештою, харчуєтесь ви дуже добре, а отже, й витрачаєте багато, я цього певна... Якби ви віддавали всього по десять франків щомісяця...

Її перебив голос Ґуже, який гукав до неї:

— Мамо! Мамо!

Майже одразу повернувшись від сина і знову сівши на своє місце, пані Ґуже звернула мову на інше. Безперечно, коваль попрохав її не вимагати в Жервези грошей. Але за п’ять хвилин вона мимоволі знову заговорила про борг. О! Вона давно знала, що так станеться, що бляхар проп’є пральню й доведе свою жінку до згуби. Її син ніколи б не позичив ті п’ятсот франків, якби її слухав. Тепер він був би одружений, не нидів би світом, гадаючи, що до кінця віку залишиться нещасним. Пані Ґуже розпалювалася все дужче й вже прямо звинувачувала Жервезу в змові з Купо, щоб обкрутити її довірливого сина. Атож, є такі жінки, що роками лицемірно вдають із себе порядних, а потім раптом їхня негідна поведінка відкривається під усім білим світлом.

— Мамо! Мамо! — знову загукав Ґуже, цього разу вже роздратовано.

Старенька підвелася й вийшла, а коли повернулася, знову сідаючи до мережива, сказала:

— Зайдіть до нього, він хоче вас бачити.

Тремтячи з голови до ніг, Жервеза увійшла, лишивши двері відчиненими. Ця сцена її дуже бентежила, бо вона була ніби зізнанням у своїх почуттях перед пані Ґуже. Маленька тиха кімнатка з вузьким залізним ліжком лишилася такою ж завішаною малюнками й нагадувала кімнату п’ятнадцятирічного хлопця. Кремезне тіло Ґуже, який був приголомшений, прибитий відвертими словами матінки Купо, непорушно витяглося на ліжку, очі були червоними, а гарна русява борода все ще мокра від сліз. Під час нападу шаленства він, схоже, безжально молотив подушку своїми кулаками, бо з розірваної наволочки лізло пір’я.

— Послухайте, мама помиляється, — мовив він до прачки ледве чутним голосом. — Ви мені нічого не винні, і я не хочу, щоб будь-хто про це заводив мову.

Ґуже підвівся й подивився на неї. Сльози одразу підкотилися йому до очей.

— Пане Ґуже, ви занедужали? — прошепотіла Жервеза. — Заради Бога, скажіть, що з вами!

— Нічого, дякую. Вчора я дуже натомився. Хочу трохи відпочити.

Та його серце краялось, і він не зміг стримати крику:

— Ах, Боже мій, Боже мій! Цього не мало статися, не мало! Ви ж заприсяглися! А тепер воно сталося, сталося!.. Ах, Боже мій! Мені так боляче! Ідіть звідси!

Він випроваджував її благальними жестами. Жервеза не зважилася підступити до ліжка і пішла геть, як він і просив, отупіла й нездатна дібрати слів, щоб його втішити. У сусідній кімнаті вона забрала свій кошик, але зволікала й не виходила: їй дуже хотілося здобутися бодай на слово. Пані Ґуже далі сиділа над роботою, не піднімаючи голови. Нарешті вона сказала:

— Що ж! На все добре, і передайте мої речі, потім якось розрахуємось.

— Так, добре, до побачення, — пробелькотіла Жервеза.

Вона повільно зачинила двері, востаннє поглянувши на цю чисту, охайну оселю, де немов лишила якусь часточку своєї гідності. До пральні вона повернулася геть безтямна, як корова, що йде до свого стійла, не думаючи про дорогу. На стільці біля печі сиділа матінка Купо — це вперше вона підвелася з постелі. Але прачка жодним словом їй не дорікнула; вона була надто пригнічена й знесилена, у неї боліло все тіло, ніби її побили; вона думала про те, що життя надто вже тяжке і що добре було б зараз же померти, але, хай там як, серце сам собі не вирвеш.

Тепер Жервезі було байдуже геть до всього. Млявим жестом руки вона всіх посилала до дідька. З кожною новою неприємністю вона все дужче віддавалася єдиній своїй втісі — попоїсти тричі на день. Пральня хай хоч завалиться: якщо тільки її не приб’є, вона залюбки вибереться звідти навіть без сорочки. А пральня таки валилася, але не відразу, а потроху, день по дню. Клієнтки одна за одною сварилися з нею й віддавали білизну куди-інде. Пан Мадіньє, панна Реманжу і навіть Боші повернулися до пані Фоконьє, яка була набагато пунктуальнішою. Усім врешті набридло по три тижні випрошувати пару панчіх та надягати на себе сорочки з масними плямами, що залишилися з минулого недільного обіду. Жервеза, не шкодуючи гострого слівця, бажала їм щасливої дороги й шпетила їх на свій манір, заявляючи, що дуже рада, що більше не мусить бабратися в їхньому бруді. Що ж! Увесь квартал міг її кинути — вона лише спекалася б доброї купи сміття; до того ж і роботи поменшало б. Тим часом у неї залишились тільки ті, хто невчасно розраховувався, мандрьохи та жінки, як пані Ґодрон, чиї речі так смерділи, що жодна прачка з Нової вулиці не хотіла їх брати. Пральня зовсім занепала, Жервеза мусила звільнити свою останню робітницю, пані Пютуа; у неї лишилася сама учениця, зизоока Оґюстіна, яка з кожним роком ставала все тупішою. Та навіть для них двох не завжди була робота, тож вони нерідко просиджували на табуретках від обіду й до самого вечора. Словом, усе йшло за вітром. Наближався цілковитий крах.

Звісно, до лінощів та злиднів заразом додавалася й бруднота. Годі було впізнати ту гарну, голубеньку, як ясне небо, пральню, що колись була Жервезиною гордістю. Дерев’яні панелі та шибки вітрини, які забували помити, були від гори до низу обляпані багнюкою з-під екіпажів. У вікнах на латунних дротинах теліпалися три сірі ганчірки, що лишилися від клієнток, які померли в лікарні. Всередині все здавалося ще жалюгіднішим: від білизни, яка сушилася під стелею, у кімнаті було так вогко, що повідклеювалися шпалери в стилі Помпадур, перетворившись на шмаття, яке звисало, наче обважніла від пилюки павутина; піч, побита й роздовбана ударами кочергою, стояла в кутку, як купа старого залізяччя в крамниці з мотлохом; за робочим столом, складалося враження, обідав цілий гарнізон — такий він був заляпаний кавою й вином, замащений варенням, засмальцьований щоденною гульбою. До всього цього додавався їдкий запах крохмалю, сморід плісняви, підгорілого сала та брудної білизни. Але Жервеза там почувалася пречудово. Вона не помічала, що у пральні стало брудно, вона звикла до обірваних шпалер, до замацаних панелей, бо й сама настільки опустилася, що днями ходить невмивана у подертій спідниці. Ця брудота була для неї таким собі теплим гніздечком, вмостившись у якому, вона розкошувала. Залишати речі безладно розкиданими, спостерігати, як пил забиває всі щілини й стелиться оксамитовим покровом, відчувати, як все навколо завмирає, а будинок занепадає, перебувати у лінивому заціпенінні — все це стало для Жервези насолодою, п’янило її. Головне для неї — спокій, а щодо решти — вона й оком не моргне. Борги, що дедалі більшали, її більше не хвилювали. У стосунках з людьми вже не було тієї порядності, що раніш: заплатить чи не заплатить — нічого не знала напевно й не любила про це думати. Коли їй припиняли давати в борг в одній крамниці, вона йшла до іншої, по сусідству, й брала набір там. Вона влізла в борги по самі вуха й була винна ледь не всім на світі. На вулиці Ґут-д’Ор їй соромно було проходити повз вугляра, бакалійника, зеленярку; через це, йдучи до великої пральні на Новій вулиці, їй доводилося робити гак вулицею Пуасоньє — добрих десять хвилин ходьби. Крамарі приходили й обзивали її шахрайкою. Одного вечора чоловік, який продав був меблі для Лантьє, збурив усіх сусідів: він репетував, що коли вона зараз же з ним не розрахується, він задере їй спідницю й візьме своє бодай так. Звісно, сцени на кшталт такої викликали у Жервези дрож, але щойно все закінчувалося, вона стріпувалася, як побитий собака, і ніколи не втрачала через це апетиту, сідаючи до вечері. От уже вчепилися ці нахаби! Не було в неї грошей, не карбувала ж їх вона! До того ж крамарі — ті ще шахраї, а чекати — це їхня робота. Засинаючи у своїй норі, вона тікала від думок про те, що неминуче має трапитися. Краху не уникнути, пропади воно все пропадом! Але доти вона хотіла, щоб їй дали спокій.

Тим часом матінка Купо оклигала. Ще один рік родина так-сяк животіла. Влітку, звісно, завжди буває трохи більше роботи: танцівниці з кільцевих бульварів приносили білі спідниці та перкалеві сукні. Але крах помалу й невідворотно насувався, щотижня Купо дедалі глибше поринали у безвихідь. Хоча між періодами падінь траплялися й злети: бували дні, коли вони стояли перед порожнім буфетом, а в животах у них аж бурчало від голоду, іншим разом — наїдалися телятиною під саму зав’язку. На вулиці часто бачили, як матінка Купо, ховаючи щось під фартухом, прогулювалася до ломбарду, що на вулиці Полонсо. Вона сутулилася, прибирала блаженного святенницького виразу праведниці, що йде до церкви. Матінці Купо навіть стали подобатися такі прогулянки: стару розважали ці справунки з грішми, торг поношеними речами живив пристрасть старої пліткарки. Службовці ломбарду з вулиці Полонсо добре її знали; вони називали її «Бабцею чотири франки», бо завжди, коли за клуночки завбільшки з кусень масла на два су їй пропонували три франки, вона просила чотири. Жервеза була ладна спродати хоч і всю хату; закладання речей переросло в якусь манію, вона залюбки й волосся обтяла б, якби хтось дав за нього гроші. Це було дуже зручно: віднести в заклад якусь річ, знаючи, що потім на тебе чекає чотирифунтова хлібина. До ломбарду перекочовувало все її шуплаття: білизна, одяг, ба навіть деяке начиння й меблі. Спочатку, якщо тиждень видавався вдалий, вона викуповувала речі, щоправда, наступного тижня знову несла все назад. Але потім їй стало байдуже до речей, вона губила і продавала заставні квитанції. Лиш одного разу краялось її серце — коли довелося пустити в діло годинник з маятником, щоб заплатити двадцять франків судовому виконавцеві, який прийшов описувати майно. Доти вона присягалася, що ліпше помре з голоду, ніж доторкнеться до свого годинника. Коли матінка Купо понесла його в коробці з-під капелюха, Жервеза впала на стілець — з безпорадно обвислими руками та зі сльозами на очах, — немов у неї відібрали все її багатство. Але коли матінка Кутю несподівано повернулася з двадцятьма п’ятьма франками, ті додаткові п’ять франків неабияк втішили її; вона негайно послала стару по склянку горілки за чотири су, щоб обмити п’ятифранкову монету. Тепер, коли між собою мирили, вони нерідко разом випивали: примостившись на краєчку робочого столу, перехиляли по чарочці бовтанки — горілка навпіл із смородинівкою. Матінка Купо вміла надзвичайно спритно принести в кишені фартуха повну склянку, не розплескавши ані краплі. Сусідам не треба знати, що саме вона несе, чи не так? Та насправді сусіди все чудово знали. Зеленярка, торговка потрухами, підручні з бакалійної крамниці, бувало, казали: «Диви! Стара в кишені знову наперсток несе». І квартал цілком справедливо ще дужче гудив Жервезу. Вона прожирала все, тож незабаром прикінчить і свою халупу. Атож, ще три чи чотири рази кусне, й хата стоятиме пусткою.

Посеред усього цього всеосяжного занепаду Купо розкошував. Цей клятий п’яндига почувався здоровим, як дуб. Справді, він ніби гладшав від шмурдяку. Купо багато їв, кепкував із хирлявого Лорійо, який казав, що питво вбиває людей, і у відповідь поплескував себе по череву, жирному й тугому, як бубон. Він вигравав на ньому цілі концерти, вечірні хорали ненажери; гучними звуками, видобутими з нього, немов з великого барабана, він міг би заробляти не згірш за ярмаркового зубодера. Лорійо, якому було досадно, що сам він не міг похизуватися таким животом, казав, що то погане, нездорове сало. Та Купо було байдуже, він напивався ще сильніше і не скаржився на здоров’я. Його посивіле волосся маяло на вітрі, а обличчя з іще дужче випнутою мавпячою щелепою набуло характерного для п’яниці винного відтінку. Він і далі поводився, мов якийсь хлопчак, і відповідав лайкою дружині, коли та хотіла розповісти йому про свої негаразди. Хіба це чоловіче діло — забивати собі голову такими клопотами? Якщо дома не було хліба, то це не його морока. Він мав отримувати своє їдло зранку і ввечері, а звідки воно бралося, його не хвилювало. Тижнями сидячи без роботи, він ставав ще вимогливішим. До речі, він чудово ладнав з Лантьє і завжди по-дружньому плескав його по плечах. Звісно, Купо не знав про жінчине безпутство; принаймні багато людей — зокрема Боші, Пуасони — присягалися всіма богами, що він нічогісінько не підозрює, але коли довідається, то станеться щось страшне. Однак пані Лера, його рідна сестра, кивала головою й казала, що знає чоловіків, яким байдуже до зради дружини. Однієї ночі Жервеза, коли потемки поверталася з капелюшникової кімнати, дістала по заду ляпанця; вона вся похолола від страху, а потім змогла переконати себе, що вдарилася об бильце ліжка. Справді, не міг же її чоловік за цих жахливих обставин розважатися, отак збиткуючись над нею.

Лантьє так само жив — не тужив. Він дуже піклувався про себе, міряв свій живіт паском від штанів, постійно боячись, що доведеться його затягувати чи попускати, кокетливо казав, що задоволений собою і не хоче ані худнути, ані гладшати. Йому важко було догодити харчами, тому що кожну страву він оцінював з погляду збереження розміру талії. Навіть коли вдома не лишалось ані су, йому потрібні були яйця, котлети, легкі й поживні страви. Відколи почав ділити господиню з чоловіком, він вважав себе за справжнього хазяїна оселі: підбирав монети по двадцять су, що валялися, постійно попихав Жервезою, бурчав, горлав, ніби це була більше його домівка, ніж Купо. Словом, у хаті тепер було двоє господарів. І цей старий-новий хазяїн, куди хитріший, перетягнув ковдру на себе, збирав вершки з усього: зі спільної дружини, столу й решти всього. Обдирав родину, та й годі! Тепер він більше не соромився привселюдно колотити своє масло. Нана лишалася його мазункою, бо він любив маленьких гарненьких дівчаток. Про Етьєна ж дбав дедалі менше, бо хлопці, на його думку, самі мають давати собі раду. Коли хто приходив до Купо, то завжди натрапляв на Лантьє, який у пантофлях і без піджака виходив із задньої кімнати з незадоволеним виглядом господаря, якого потурбували, і відповідав замість Купо, заявляючи, що немає жодної різниці.

Між цими двома панами Жервезі жилось не дуже весело. Дякувати Богу, хоч на здоров’я не скаржилася! Вона теж стала доволі огрядною. Але мати двох чоловіків на шиї, яких треба доглядати й утішати, їй часто бувало понад силу. О Господи, Господи! Достатньо й одного чоловіка, щоб мати повну голову клопоту! Найгірше було те, що ці пройдисвіти чудово між собою ладнали. Вони ніколи не сварилися; увечері, попоївши, спиралися ліктями на край столу й теревенили собі, кепкуючи один з одного; цілими днями швендяли разом, як два коти, що ненастанно шукають якоїсь поживи, щоб запопасти. Коли вони приходили додому злі, то весь свій гнів зганяли на Жервезі. Вона й така, вона й сяка, нехлюя, нетіпаха! Горлопанячи, поливаючи її лайкою й вішаючи на неї всіх собак, вони, здавалося, здружувалися ще більше. Їй навіть не спадало на думку огризатися. Попервах, коли один кричав, вона очима благала другого заступитися за неї, закинути добре слівце. Однак її мовчазні благання були марними. Зрештою вона впокорилася, горбила гладкі плечі, зрозумівши, що їм подобалось лупцювати її, таку кругляву, як пампушка. Купо, страшенний грубіян, обзивав її послідущими словами. Лантьє, навпаки, добирав дотепів, вимудровував рідкісні слівця, що ранили її ще глибше. На щастя, людина до всього звикає: образливі фрази й кривди від обох чоловіків стікали по її гладенькій шкірі, як вода по клейонці. Дійшло вже до того, що їй більше подобалося, коли обоє гнівалися, бо в доброму гуморі вони напосідали дужче, без кінця чіплялися до неї й не давали спокійно випрасувати бодай одного чепчика. А ще вони вимагали всіляких витребеньок, вона мусила солити й не солити, говорити чорне й говорити біле, пестити й ніжненько вкладати їх по черзі спати. Наприкінці тижня в неї вже голова йшла обертом, руки й ноги судомило, очі лізли на лоба — вона була геть затуркана. Таке життя виснажить будь-яку жінку.

Так, Купо і Лантьє зганяли її зі світу — інакше й не скажеш; вони палили її з обох кінців, як то кажуть про свічку. Звісно, бляхар був неотесою, а от капелюшник — аж занадто освічений, але його освіта нагадувала білу сорочку, вбрану на немиту людину, — з брудом на споді. Одного разу їй наснилося, що вона сидить на цямрині, Купо кулаком штовхає її вниз, а Лантьє тим часом лоскоче їй стегна, щоб вона швидше зіскочила. Що ж! Дуже схоже на правду. О! У неї були добрі вчителі, тож немає нічого дивного в тому, що вона так опускалася. Люди з кварталу були несправедливими, коли дорікали їй за мерзенну поведінку, бо не вона винна, що її спіткало таке лихо. Часом, коли Жервеза розмірковувала про все це, їй аж мурашки по шкірі бігли. Але потім вона казала сама собі, що справи могли обернутися ще гірше. Краще було мати двох чоловіків, ніж, наприклад, втратити обидві руки. Таке становище здавалось їй цілком природним, ба навіть пересічним, і в ньому вона старалася віднайти бодай якусь втіху. Жервеза не відчувала ненависті ні до Купо, ні до Лантьє, що найкраще свідчило про те, наскільки ситуація стала буденною і звичною. Якось у театрі «Ґете» вона бачила виставу про негідницю, яка ненавиділа свого чоловіка й отруїла його заради коханця; Жервеза тоді страшенно обурилася, бо у своєму серці вона ніколи не відчувала нічого подібного. Хіба не розважливіше було б жити в мирі й злагоді всім трьом? Ні, ні, не треба цих дурниць, вони лиш ускладнюють життя, яке й без того зовсім не мед. Зрештою, незважаючи на борги й злидні, що їм загрожували, вона могла б почуватися зовсім безтурботною й цілком задоволеною, якби бляхар та капелюшник менше з неї збиткувалися й дозоляли їй.

Ближче до осені справи в родині, як на лихо, йшли дедалі гірше. Лантьє скаржився, що худне, й щодня все дужче кривив рота. Він бурчав через усе на світі, пирхав, коли бачив миску з картоплею, казав, що не може їсти те вариво, бо потім на нього нападає бігавка. Найдрібніші непорозуміння закінчувалися тепер запеклими сварками, в яких вони звалювали вину за злидні одне на одного; і їм було збіса непросто примиритися, перш ніж вкластися спати по своїх ліжках. Голодний — що скажений: на що накинеться, те й куса. Лантьє нюхом чув розорення, йому страшенно досадно було усвідомлювати, що все в хаті виїдено, виметено, що не за горами день, коли йому доведеться взяти свого капелюха й деінде шукати собі лігво та їдло. Він чудово обжився у своєму кубельці, засвоїв купу приємних звичок, його всі обожнювали — справдешній рай, якого годі знайти в іншому місці. Дідько! Але не може людина напхатися по саме горло і все ще мати повну тарілку наїдків. Зрештою, йому варто було гніватися на своє черево, бо саме там зникла пральня разом з усім добром. Проте він зовсім так не вважав і безперестанку злісно гудив Купо за те, що вони за два роки докотилися до злиднів. Справді, як можна бути такими недолугими? Він кричав, що Жервеза зовсім не вміє розпоряджатися грішми. От лиха година! Що з ними буде далі? Друзі так підвели його саме тоді, коли він був за крок від укладення неймовірно вигідної угоди — шість тисяч франків платні на фабриці; уся сімейка запаніла б!

Одного грудневого вечора обляглися, не вечерявши. У них не було ані шеляга. Набурмосений Лантьє тепер спозаранку йшов геть, блукав вулицями в пошуках іншої домівки, де його міг би звеселити запах страви. Довгими годинами він висиджував біля грубки й про щось розмірковував. Потім, ні з того ні з сього, Лантьє почав виявляти приязнь до Пуасонів. Він більше не кепкував зі стражника й не називав його Баденґом, ба навіть погоджувався, що, можливо, імператор — таки непоганий хлопець. Здавалося, він особливо шанував Віржіні, жінку з головою, як сам казав, що зуміла б дати лад власній справі. Було очевидно, що Лантьє підлещувався до них. Можна було навіть подумати, що він мав намір переїхати й столуватися в них. Але він хотів убити двох зайців, замисливши дещо хитромудре. Відколи Віржіні звірилася йому, що хотіла б відкрити якусь крамничку, Лантьє почав крутитися коло неї й переконувати в тому, що це справді пречудовий задум. Атож, вона була ніби створена для торгівлі: показна, привітна, жвава. О! Вона свого доскочить, треба лиш захотіти. Оскільки гроші, тітчин спадок, давно лежали напохваті, Віржіні, звісно, мала слушність: пора облишити шитво — якісь нещасні чотири сукні за сезон — і братися до комерції. Лантьє перераховував людей, які, заробивши золоті гори, продавали свої крамнички: зеленярка на розі вулиці, торговка фаянсом з кільцевого бульвару; нині ж бо чудовий час — хоч пилюку з прилавків продавай. Тим часом Віржіні вагалася. Вона підшукувала крамничку до винайму і не бажала виїжджати з кварталу. Нерідко Лантьє відводив її вбік і хвилин десять пошепки про щось з нею балакав. Здавалося, він схиляв її до чогось, а вона більше не перечила і немовби вповноважувала його діяти. Усе це скидалося на якусь таємну змову — багатозначні підморгування, недомовки, — що виявлялося навіть у їхньому рукостисканні. Відтоді Лантьє, залишаючись вдома, знову почав багато говорити; жуючи черствий хліб, спідлоба поглядав на подружжя Купо, надокучаючи своїм постійним ниттям. Цілими днями Жервеза вислуховувала скарги, нарікання на злидні, про які капелюшник постійно розводився. Звісно ж, він думає не про себе, хай Бог милує! Разом з друзями він скільки завгодно може перебиватися з хліба на воду. Проте, маючи здоровий глузд, необхідно добре усвідомлювати своє становище. У кварталі треба було віддати щонайменше п’ятсот франків: пекареві, вугляреві, бакалійнику та іншим. Ба більше, вони не заплатили комірне за два квартали — це ще двісті п’ятдесят франків. Пан Мареско, власник будинку, погрожував їх виселити, якщо вони не розрахуються з ним до першого січня. Врешті-решт, ломбард поглинув усе: не лишилося й дріб’язку, за який дали б навіть три франки, — аж так домівку було вичищено. На стінах лишилися самі цвяхи, нічого більше. Їх було фунтів зо два, по три су за фунт. Вражена цими підрахунками, Жервеза відчувала безпорадність, вона сердилася, грюкала кулаком по столу або ж заходилася плачем, мов несамовита. Одного вечора вона, втративши самовладання, закричала:

— Завтра ж я заберуся звідси!.. Краще покладу ключа під двері й спатиму на вулиці, аніж далі житиму серед такого страхіття.

— Мудріше було б, — лукаво мовив Лантьє, — передати оренду, якби лише хтось нагодився... Коли вже ви обоє надумали позбутися пральні...

Жервеза, не тямлячись з люті, перебила його:

— Та хоч зараз, хоч цієї миті!.. О, з радістю спекалася б!

Далі капелюшник заговорив як людина дуже практична. Передаючи оренду новому мешканцеві, вони могли б домовитися, щоб той заплатив за два попередні квартали. І тут Лантьє наважився заговорити про Пуасонів, нібито Віржіні підшуковувала собі крамничку, і їй це приміщення, можливо, підійшло б. Він оце саме пригадав, як вона казала, що хотіла щось подібне. Але прачка, почувши ім’я Віржіні, вмить утихомирилася. Там видно буде: спересердя, авжеж, можна сказати, що гайнеш галасвіта, але якщо подумати, то не все так просто, як здається.

Наступними днями Лантьє марно заводив ті самі балачки: Жервеза відповідала, що за своє життя і з гіршої біди виплутувалася. Хіба ж воно стане краще, коли вони позбудуться пральні?! Цим вони не наїдяться. Навпаки, вона знову набере робітниць і знайде нових клієнток. Говорила це, тільки щоб відкараскатися від капелюшника, який своїми міркуваннями намагався переконати її, що вона вже на лопатках, розчавлена боргами, без найменшої надії знову бути на коні. Але він геть недоречно знову промовив ім’я Віржіні, чим розлютив її ще дужче. Ні, ні, ніколи! Вона завжди мала сумніви щодо сердечності Віржіні; і якщо Віржіні прагнула здобути цю крамничку, то лише для того, щоб принизити її. Краще вже віддати її першій-ліпшій жінці з вулиці, а не цій довготелесій лицемірці, яка, напевно, роками чекала, поки вона покотиться у прірву. О! Їй усе зрозуміло. Тепер вона збагнула, чому котячі очі цієї балакухи займалися жовтими іскрами. Певна річ, Віржіні не забула шмагання в пральні, її злоба жевріла під попелом. Що ж! Нехай начувається й пам’ятає ту прочуханку, якщо не хоче дістати на горіхи вдруге. Довго чекати не доведеться, вона швидко начистить їй зад. Лантьє, приголомшений цим потоком брудної лайки, накинувся на Жервезу: назвав її впертою ослицею, чорноротою, твердошкурою і так розпалився, що охрестив Купо селюком і звинуватив його в тому, що той не може навчити жінку шанувати товариша. Потім, розуміючи, що гнівом тільки все зіпсує, він заприсягнувся, що ніколи більше не братиметься за чужі справи, бо віддяки за це годі чекати. Він і справді більше не заводив мови про те, щоб передати оренду, вичікуючи ліпшої нагоди заговорити про цю справу та вмовити прачку згодитися.

Настав січень — гидка пора, вогка й холодна. Матінка Купо, пробухикавши весь грудень, після Богоявлення злягла й більше не підводилася з ліжка. То були наче дивіденди, на які вона чекала наприкінці кожного року. Але цього разу всі говорили, що з кімнати вона вийде хіба вперед ногами; і справді, попри те, що вона була все ще гладкою й опасистою, її страшне хрипіння віщувало близький кінець: їй вже паралізувало одне око і перекосило пів обличчя. Звісно, у дітей навіть думки не було допомогти їй переставитися, але вона так довго мучилася й так усім надокучала, що в глибині душі родичі бажали її смерті, що стала б для них полегшею. Їй самій так було б набагато ліпше, бо вона своє вже віджила, хіба ні? А коли своє віджив, то нема про що шкодувати. Лікар, якого покликали одного разу, більше не приходив. Щоб не здавалося, ніби її зовсім забули, їй давали трав’яний чай. Майже щогодини заходили поглянути, чи вона ще жива. Стара так задихалася, що більше не могла говорила, але око її лишалось гострим, жвавим і ясним, тож на людей вона дивилася пильно. У тому погляді було чимало всього: жаль за прожитими роками, смуток від усвідомлення того, що рідня так спішить збутися її, злість на розпусну Нана, яка вже не соромилася вставати вночі і в самій сорочці підглядати крізь скляні двері.

Одного понеділка Купо повернувся ввечері додому п’яний-п’янючий. Відколи матері стало зовсім зле, він постійно перебував у розчуленому настрої. Коли він ліг і захропів без задніх ніг, Жервеза ще трохи посовалася по хаті. Щоночі вона по кілька годин просиджувала біля матінки Купо. Втім, і Нана поводилася добросовісно, продовжуючи спати біля старої, й казала, що неодмінно всіх покличе, коли почує, що та помирає. Цієї ночі, оскільки дівчинка міцно спала, а хвора нібито тихенько дрімала, прачка поступилася Лантьє, який кликав її зі своєї кімнати, вмовляючи трохи перепочити. Горіти лишилася тільки одна свічка, яку поставили долі за шафою. Аж раптом, годині о третій ночі, Жервеза зіскочила з ліжка, охоплена незрозумілим раптовим жахом. Їй здалося, що на неї дмухнуло холодом. Недогарок свічки погас, тож вона потемки почала зав’язувати спідниці, її руки тремтіли від страху. Раз по раз натикаючись на меблі, вона дісталася кімнатчини недужої і лише там змогла запалити невеличку лампу. У цій гнітючій сутінковій тиші лише бляхареве хропіння звучало двома глибокими нотами. Нана, розлігшись на спині, спокійно дихала, відкопиливши губки. Піднявши лампу, — від цього руху на стінах затанцювали величезні тіні, — Жервеза освітила обличчя матінки Купо й побачила, що воно геть біле, голова звісилася на плече, а очі розплющені. Матінка Купо була мертва.

Тихенько, без жодного скрику, похолола від жаху, але дбаючи про обережність, прачка повернулася до кімнати Лантьє. Він уже заснув. Вона нахилилася до нього і прошепотіла:

— Чуєш, вона померла.

Ще не отямившись від сну, він пробурмотів:

— Дай мені спокій, лягай спати... Чим ми їй допоможемо, якщо вона мертва?

Тоді, звівшись на лікті, запитав:

— Котра година?

— Третя.

— Лише третя година ночі! Лягай-но мерщій. Ще застудишся... Розберемось, як розвидниться.

Але Жервеза його не послухала і повністю вдяглася. Тоді, загорнувшись у ковдру, Лантьє повернувся носом до стіни й щось пробуркотів про бісову жіночу впертість. Невже так горіло сповістити всім, що в будинку небіжчик? Дізнатися таке серед глупої ночі аж ніяк не весело! Він страшенно дратувався, що йому ті балачки перебили сон. Тим часом, зібравши і віднісши до себе в кімнату всі свої речі, навіть шпильки для волосся, вона й заридала, давши волю сльозам, більше не боячись, що її заскочать з капелюшником. У глибині душі Жервеза дуже любила матінку Купо, і їй тепер було надто гірко, хоча першої миті вона відчула тільки страх і досаду, що та обрала такий невдалий час, щоб віддати Богові душу. Сама-самісінька, вона голосно плакала в тиші; бляхар і далі хропів, вона гукала його й термосила, потім вирішила дати йому спокій, зрозумівши, що мороки, якщо він прокинеться, тільки побільшає. Жервеза повернулася до небіжчиці й побачила, що Нана вже сидить на ліжку й протирає очі. Усе зрозумівши, допитлива, як безпутна швендя, дівчинка витягувала голову, щоб краще роздивитися свою бабцю; вона не казала ані слова, ледь тремтіла, здивована й задоволена цією смертю, якої чекала останні два дні як чогось лихого, забороненого для дитячих очей; і перед цим білим, застиглим, мов маска, обличчям, що загострилося в останньому пориванні волі до життя, її зіниці, як у молоденької кішки, розширилися, а спина заніміла так само, як це бувало, коли вона стояла як укопана, перед скляними дверима й шпигувала за тим, що зовсім не стосується малих шмаркачок.

— Ну ж бо, вставай, — стиха мовила мати. — Тобі не потрібно тут залишатися.

Дівчинка неохоче сповзла з ліжка, обертаючи голову й не відриваючи погляду від покійниці. Жервеза морочила собі голову, не знаючи, де до ранку прилаштувати Нана. Вона вже було вирішала звеліти їй вдягатися, коли це до кімнати зайшов Лантьє, у штанях і пантофлях; він більше не міг заснути, йому було трохи соромно за свою поведінку. Він швиденько все владнав.

— Хай лягає в моє ліжко, — прошепотів він. — Місця вистачить.

Нана звела на матір і Лантьє свої великі ясні очі, прибравши такого невинного вигляду, як це бувало на Новий рік, коли їй дарували шоколадні цукерки. Вмовляти її не довелося: ледь торкаючись долівки голими ноженятами, вона побігла в самій сорочці, ящірочкою ковзнула в ліжко, що було ще тепле, простяглася й завмерла, так що її тендітне тіло під ковдрою заледве було знати. Щоразу заходячи до кімнати, мати бачила її німотне обличчя й блиск в очах: вона не спала, не ворушилася, лежала, розчервоніла, й, здавалося, про щось думала.

Тим часом Лантьє допомагав Жервезі одягати матінку Купо; робота виявилася не з легких, бо небіжчиця була доволі огрядна. Ніхто б ніколи не подумав, що у цієї старої таке гладке й біле тіло. Вони надягнули на неї панчохи, білу спідницю, кофтину, чепчик — найліпше, що було з її одягу. Купо хропів далі, виводячи дві ноти: глибоку низхідну та тонку висхідну. Це було схоже на церковну музику, що супроводжує службу в Страсну п’ятницю. Згодом, коли покійницю було як годиться споряджено й покладено на ліжко, Лантьє налив собі склянку вина, щоб оговтатися, бо йому аж душу вивертало. Жервеза порпалася в комоді, шукаючи маленький мідний хрещик, який був у неї ще з Пласана, але згадала, що матінка Купо сама його й продала. Жервеза з Лантьє затопили в грубці. Решту ночі вони просиділи, дрімаючи на стільцях, допиваючи почату пляшку вина, пригнічені й насуплені одне на одного, неначе почуваючи себе в чомусь винними.

Годині о сьомій, ще й на світ не зоріло, Купо нарешті прокинувся. Дізнавшись про нещастя, він спочатку не повірив, вирішив, що з нього кепкують, і щось пробуркотів. Потім, зірвавшись з ліжка, він кинувся на коліна перед покійницею, почав її цілувати і заревів, як теля. Купо так ридав, що простирадло, яким він утирав сльози, одразу стало мокрим. Жервеза, дуже зворушена чоловіковим горем, знову почала схлипувати, примостившись біля нього. Атож, у нього душа добріша, ніж може здатися. Страждання Купо збільшував нестерпний головний біль. Незважаючи на десять годин сну, він досі був трохи підхмелений, куйовдив руками волосся, язик заплітався, як завжди після пиятики. Стиснувши кулаками голову, він голосив. Боже, Боже! Його бідолашна матір, яку він так любив, померла! О! Як же в нього болить довбешка — ледь не лусне! Голова ніби жаром горить, а до всього ще й серце від болю крається! Яка ж несправедлива доля — отак терзати людину!

— Ну ж бо, не розкисай, — мовив Лантьє, піднімаючи його. — Мужайся, друже.

Він налив йому склянку вина, але Купо пити не захотів.

— Що це зі мною коїться? У роті якийсь мідний присмак... Це все матінка. Щойно побачив її, як відчув цей присмак міді... Матінко! Боже мій! Мамо, мамо...

Він знову розплакався, як дитина. Щоб загасити вогонь, який палав у грудях, він все-таки випив склянку вина. Незабаром Лантьє зник, сказавши, що слід повідомити родичів та заявити про смерть у мерію. Йому треба було провітритися, він нікуди не квапився, курив цигарки й насолоджувався свіжою вранішньою прохолодою. Вийшовши від пані Лера, у кварталі Батіньоль Лантьє навіть заглянув до молочної крамниці, де випив чашку гарячої кави. Він просидів там близько години, про щось розмірковуючи.

Тим часом годині о дев’ятій вся родина зібралася в пральні, віконниці якої лишалися зачиненими. Лорійо не плакав; у нього було термінове замовлення, тому, потупцявши трохи з належним виразом обличчя, він майже одразу повернувся до майстерні. Пані Лорійо та пані Лера обіймали обох Купо та втирали очі, з яких котилися дрібні сльози. Потім перша, швидко роззирнувшись кімнатою, де лежала покійниця, раптом підняла голос, сказавши, що так не годиться — ніхто не ставить біля небіжчиці запалену лампу, потрібно запалити свічки. Тож Нана послали купити жмут великих свічок. Що тут скажеш! У Шкандиби тільки й вмирати — вона вам ловко все влаштує! Отака недотепа: не знати навіть, як поводитися з мерцем! Вона що, ніколи нікого не ховала? Пані Лера мусила піднятися до сусідів по хрещика, але замість маленького розп’яття принесла великого чорного дерев’яного хреста, до якого був прибий Христос із розмальованого картону. Те розп’яття повністю закрило груди матінки Купо і своєю вагою ніби причавило її. Потім почали шукати свячену воду, але її ні в кого не було, тому Нана знову мала бігти до церкви й набрати пляшку. Немов за помахом руки, комірчина прибрала геть інакшого вигляду: на маленькому столику горіла свічка, а поруч стояла склянка зі свяченою водою, в якій була гілочка самшиту. Тепер, якщо хтось зайде, то воно хоча б по-людському. Щоб сусідам було де сісти, у пральні півколом розставили стільці.

Лантьє прийшов аж об одинадцятій годині. Він вже побував у похоронному бюро й розпитав, що там і до чого.

— Труна — дванадцять франків, — повідомив він. — Якщо ви хочете замовити заупокійну службу в церкві, то це коштуватиме ще десять франків. За дроги правлять залежно від оздоблення...

— О! Це зовсім ні до чого, — прошепотіла пані Лорійо, підвівши голову з тривожним і здивованим виглядом. — Маму цим не повернеш, правда?.. Слід зважати на те, що в кишені.

— Безперечно, я й сам так гадаю, — обізвався капелюшник. — Я дізнався ціни про всяк випадок, просто щоб ви мали на увазі... Скажете мені, яка ваша воля, а я після обіду піду замовлю.

Вони впівголоса розмовляли в тьмяному світлі, що проникало у приміщення крізь щілини у віконницях. Двері до кімнатчини матінки Купо лишили відчиненими навстіж, і з їх зяючої пройми розходилась глибока мертва тиша. Надворі лунав дитячий сміх, під блідим зимовим сонцем дітлахи кружляли у танку. Раптом почувся голос Нана, яка втекла від Бошів, до яких її відіслали. Вона командувала своїм пронизливим голосом, закаблуки тупотіли по бруку, а слова пісні злітали в повітря, як цвірінькання галасливих горобців:

Жервеза, якийсь час помовчавши, сказала:

— Певна річ, ми небагаті, але все-таки слід чинити, як годиться... Якщо матінка Купо нічого не залишила у спадок, то це не причина, щоб зарити її в землю, як собаку... Ні, треба замовити заупокійну службу і пристойні дроги...

— А заплатить хто? — роздратовано запитала пані Лорійо. — Ми аж ніяк не можемо, бо минулого тижня зазнали збитків; ви теж не заплатите, бо у вас вітер в кишенях гуляє... Ось бачите, до чого доводить оце ваше прагнення напускати людям в очі туману!

Купо, коли запитали про його думку, щось забелькотів і махнув рукою, ніби йому зовсім байдуже, а тоді задрімав прямо на стільці. Пані Лера сказала, що заплатить свою частку. Вона поділяла думку Жервези, що все треба зробити по-людському. Тоді, взявши клаптик паперу, вони вдвох взялися за підрахунки: загальна сума сягала близько дев’яноста франків, бо після тривалого обговорення вирішили, що дроги треба оздобити вузьким ламбрекеном.

— Нас троє, — підсумувала прачка. — Кожне дасть по тридцять франків, від цього ніхто не розориться.

Але пані Лера вибухнула люттю:

— Що ж! А я проти, так, я проти!.. І річ зовсім не в тридцяти франках. Я б дала і сто тисяч, якби їх мала і якби це допомогло воскресити маму... Та тільки не люблю я чваньків. Ви зі своєю пральнею тільки й думаєте, як би його похизуватися перед кварталом. Але нам такого не треба. Ми не викаблучуємося... О! Робіть, як собі знаєте. Хоч пір’я на дроги почепіть, щоб пишніш було.

— Ніхто від вас нічого не вимагає, — врешті відповіла Жервеза. — Навіть якби мені довелося себе продавати, — я не хочу терзатися докорами сумління. Я годувала матінку Купо без вас, без і поховаю... Одного разу вже казала вам: я підбираю бездомних котів, тож і вашу матір не лишу на гноївні.

Пані Лорійо заплакала, зібравшись іти додому, але Лантьє вмовив її залишитися. Збилася така буча, що пані Лера, цитькнувши на жінок, тихцем заглянути до кімнатчини матінки Купо, кинувши на небіжчицю тривожний погляд, неначе боялася побачити, що та прокинулася й слухала, про що це біля неї говорили. Тієї миті дітлахи надворі знову завели танок, тоненький пронизливий голосок Нана перекрикував усі інші.

— Боже мій! Як же допекли ці діти своїми співами! — мовив Лантьє до Жервези, яка дрижала всім тілом і мало не ридала від прикрості та горя. — Скажіть-но їм замовкнути і відведіть Нана до консьєржки, надавши добрих ляпанців!

Пані Лера і пані Лорійо пішли обідати, пообіцявши повернутися. Купо сіли за стіл і попоїли трохи ковбаси, але без особливої охоти, намагаючись навіть не дзенькати виделками. Їх пойняла страшенна досада, накотилось якесь отупіння через бідолашну матінку Купо, що ніби стояла в них над душею і заповнювала собою всі кімнати. Їхнє життя вийшло зі своєї колії. Спочатку вони сновигали кімнатами, не знаючи, до чого взятися, відчуваючи знемогу, як на ранок після гулянки. Лантьє, не гаючи часу, пішов до похоронного бюро, взявши з собою тридцять франків пані Лера та шістдесят франків, які Жервеза позичила в Ґуже, збігавши до них простоволосою, неначе оглашенна. Пополудні прийшло декілька сусідок, спонукуваних цікавістю, які все зітхали та закочували заплакані очі. Вони заходили до кімнатчини, розглядати небіжчицю, хрестилися та кропили гілочкою самшиту, змоченою у свяченій воді. Потім сідали в пральні, де без кінця говорили про «любу небіжчицю», не втомлюючись цілими годинами повторювати ту саму фразу. Панна Реманжу помітила, що її праве око лишилося трохи розплющеним, пані Ґодрон одно говорила, який у покійниці, як на її вік, гарний колір шкіри, а пані Фоконьє була приголомшена, бо ще три дні тому вона бачила, як небіжчиця попивала каву. Атож, це діло швидке, кожен може завтра переставитися. Надвечір обом Купо це все почало вже набридати. Надто велика мука для родини — так довго залишати тіло померлого в домі. Урядові варто було б ухвалити якийсь закон щодо цього питання. Ще цілий вечір, ціла ніч і цілий ранок — далебі, це довіку не скінчиться! Коли людина припиняє плакати, горе обертається на роздратування, і тоді дуже легко втратити самовладання. Матінка Купо, яка німа й нерухома лежала в глибині вузької комірчини, все дужче й дужче заповнювала собою оселю, ставала тягарем, що тиснув на всіх довкола. І родина, забувши шануватися, поверталась до своїх щоденних клопотів.

— Підвечеряйте разом з нами, — запропонувала Жервеза пані Лера та пані Лорійо, коли ті повернулися. — Ми всі так журимося, нам треба триматися купи.

Робочий стіл застелили скатертиною. Дивлячись на тарілки, кожен згадував бенкети, що колись тут влаштовували. Повернувся Лантьє. Спустився Лорійо. Пекар допіру приніс пиріг, бо прачці й у голові не було куховарити. Коли всі посідали до столу, зайшов Бош і сказав, що до них хоче навідатися пан Мареско. Він і справді зайшов, дуже поважний, з широкою орденською стрічкою на сурдуті, мовчки вклонився й попрямував просто до комірчини, де став на коліна перед покійницею. Бувши дуже побожним, він вдумливо, як кюре, помолився, назнаменував над небіжчицею хрест святий, окропив її свяченою водою, взявши до рук самшитову гілочку. Уся родина, що вже підвелася з-за столу, була надзвичайно вражена побаченим. Закінчивши свою молитву, пан Мареско повернувся до пральні й звернувся до Купо:

— Я прийшов по платню за два попередні квартали. Ви готові розрахуватися?

— Ні, пане, не зовсім, — пробелькотіла Жервеза, якій було дуже неприємно, що ця розмова відбувалася у присутності Лорійо. — Розумієте, через нещастя, що в нас трапилося...

— Так, звісно, але в кожного свої клопоти, — відказав власник будинку, розчепірюючи здоровенні пальці колишнього робітника. — Мені дуже прикро, але більше чекати я не можу... Якщо післязавтра вранці ви не заплатите, мені доведеться вас виселити.

Зі сльозами на очах Жервеза склала руки в німому благанні. Різко хитнувши своєю величезною головою, він дав їй зрозуміти, що всі благання марні. До того ж, з поваги до небіжчиці, сперечатися аж ніяк не випадало. Задкуючи до дверей, він повільно вийшов.

— Тисячу разів перепрошую, що потурбував вас, — пробурмотів пан Мареско. — Тож післязавтра вранці, не забудьте.

Проходячи повз кімнатчину матінки Купо, він ще раз віддав шану померлій, побожно схиливши коліно перед навстіж відчиненими дверима.

Спочатку їли швидко, щоб не здавалося, ніби мали з того якесь задоволення. Але дійшовши до десерту, всі сповільнилися — їх здолало бажання посмакувати. Час від часу Жервеза чи котрась із сестер йшли з повним ротом поглянути на небіжку, не випускаючи з рук серветки, а коли поверталися й дожовуючи сідали до столу, всі решта дивилися на них якусь секунду, немов щоб дізнатися, чи все там добре. Потім жінки стали підходити до покійниці дедалі рідше, і зрештою про матінку Купо зовсім забули. Щоб висидіти всю ніч і не заснути, заварили великий баняк дуже міцної кави. Годині о восьмій прийшли Пуасони, яким запропонували випити по чашці кави. Лантьє, який стежив за виразом Жервезиного обличчя, вирішив, що настав слушний момент, якого він чекав із самого ранку. Коли зайшла мова про нахабність господарів, що приходять вимагати гроші в домівки, де лежить покійник, він сказав:

— От же єзуїт, негідник, а таку міну скорчив, ніби службу править!.. На вашому місці я послав би цю його крамничку під три чорти.

Жервеза, зморена втомою, засмикана й знервована, відповіла, що було на серці:

— Так, авжеж, я не чекатиму на судовиків... О! Я вже наїлась усім цим по саму зав’язку, по саму зав’язку.

Лорійо, тішачись думкою, що Шкандиба більше не матиме пральні, гаряче її підтримали. Звісно, заклад обходиться їй дуже дорого. Якщо, наймаючись до когось на роботу, вона й зароблятиме лише три франки, то принаймні не матиме таких видатків і не боятиметься втратити великі гроші. Вони раз за разом повторювали цей аргумент, щоб переконати в його слушності Купо, але він багато пив, перебував у розчуленому стані й самотньо плакав над своєю тарілкою. Коли прачка, здавалося, почала вагатися, Лантьє підморгнув Пуасонам, і довготелеса Віржіні долучилась до розмови, заговоривши дуже люб’язно:

— А знаєте, ми з вами могли б домовитися. Я перебрала б на себе оренду до закінчення строку дії угоди і владнала б вашу справу з власником будинку... Зрештою, так ви почуватиметеся набагато спокійніше.

— Ні, дякую, — відповіла Жервеза, здригнувшись, ніби її пройняло морозом. — Якось-то розрахуюся, дістану грошей. Працюватиму. Дякувати Богові, руки у мене є, і я вже постараюся збутись цієї халепи.

— Поговорите про все згодом, — поспішив втрутитися капелюшник. — Не зовсім зручно такого дня... Обміркувати цю справу можна й пізніше, хоча б завтра.

Тієї миті пані Лера, що пішла була до кімнатчини з покійницею, перелякано скрикнула. Вона побачила, що свічка догоріла до краю й погасла. Усі кинулися запалювати іншу, хитаючи головами й повторюючи, що це недобрий знак, коли біля небіжчика гасне свічка.

Почалося чування. Купо приліг, — але не для того, щоб спати, сказав він, а щоб подумати; п’ять хвилин потому він уже хропів. Коли Нана відправили спати до Бошів, вона розплакалася, бо від самого ранку тішила себе надією зручно вмоститися у великому ліжку свого доброго друга Лантьє. Пуасони посиділи до півночі. Кава дуже діяла на нерви дамам, тому згодом вони приготували в салатниці глінтвейн. Бесідники почали виливати один одному душу. Віржіні заговорила про село: вона хотіла б, щоб її поховали десь у лісі і щоб на могилі росли польові квіти. Пані Лера вже приготувала саван для свого похорону й тримала його у шафі, поклавши біля нього букетик лаванди; вона бажала вдихати приємний запах, коли разом з кротами їстиме землю. Потім, без жодного переходу, поліцейський розповів, що зранку арештував гарненьку високу дівчину, яка щойно була вчинила крадіжку в ковбасній крамниці; в комісаріаті її роздягли і знайшли десять ковбас, підвішених довкола тіла, спереду і ззаду. Пані Лорійо з гидливим виразом обличчя сказала, що в житті не їла б тієї ковбаси. Товариство почало стиха посміюватись, повеселіло, не порушуючи, однак, пристойності.

Та коли допивали глінтвейн, з комірчини почувся дивний шум, якесь глухе дзюрчання. Усі попідводили голови й перезирнулися.

— Нічого такого, — спокійно мовив Лантьє, притишуючи голос. — То з неї тече.

Це пояснення заспокоїло присутніх. Вони закивали головами й поставили склянки на стіл.

Нарешті Пуасони рушили додому. Разом з ними пішов Лантьє, сказавши, що заночує в друга, щоб звільнити своє ліжко дамам, які могли б на ньому по черзі відпочивати, бодай з годину. Лорійо піднявся нагору, повторюючи, що відколи одружений, ніколи ще не лягав спати сам. Жервеза з двома сестрами, що лишилися із заснулим Купо, вмостилися біля грубки, на яку поставили каву, щоб вона була гарячою. Там вони й сиділи, скоцюрбившись, склавши руки на фартухах, посхилялися до вогню й тихенько перемовлялися в глибокій тиші кварталу. Пані Лорійо скаржилася, що не мала чорної сукні, однак їй не хотілося її купувати, бо з грошима в них нині дуже сутужно, атож, дуже сутужно; і вона запитала Жервезу, чи не лишилося в матінки Купо тієї чорної спідниці, що подарували їй на іменини. Тож Жервеза мусила піти пошукати спідницю. Якщо вшити в пояску, вона могла б згодитися. А ще пані Лорійо захотіла отримати стару білизну, заговорила про ліжко, шафу, два стільці, вишукуючи очима начиння, яке треба було поділити. Вони мало не посварилися. Їх примирила пані Лера, яка була справедливішою за свою сестру: оскільки Купо дбали про матір, то саме їм і повинно дістатися все добро небіжки, ті нещасні лахи. Усі втрьох знову закуняли над грубкою, сонними голосами ведучи монотонну розмову. Ніч видавалася їм страшенно довгою. Час від часу вони збадьорювалися, пили каву, зазирали до кімнатчини, де тьмяним червонястим полум’ям горіла свічка, ґноту якої не можна було підрізати. Під ранок всі вони тремтіли, незважаючи на сильний жар, що йшов від грубки. Жінки були геть знеможеними, втомленими від нескінченної балаканини, в роті у них пересохло, очі пекли. Пані Лера звалилася на ліжко Лантьє і захропіла, як чоловік, тимчасом як дві інші, опустивши голови на коліна, спали біля грубки. Свічка в матінки Купо погасла. А коли в темряві знову почулося глухе дзюрчання, пані Лера, щоб заспокоїти саму себе, голосно промовила:

— З неї тече, — повторювала вона, запалюючи нову свічку.

Похорон мав відбутися о пів на одинадцяту. Чудовий ранок, не згірший за ніч і день напередодні! Жервеза, хоч і не мала жодного су, дала б сотню франків тому, хто прийшов би й забрав матінку Купо години на три раніше. Все-таки хоч як людину люби, але вона стає важким тягарем, коли помирає; і що більше її любиш, то швидше хочеш її позбутися.

Уранці перед похороном, на щастя, завжди повно клопотів. Треба зробити й налаштувати купу всього. Спочатку поснідали. Потім нагодився дядько Базуж, трунар із сьомого поверху, який приніс домовину і мішок з тирсою. Цей добродій зроду не тверезів. Того ранку, о восьмій годині, він був усе ще веселенький після вчорашньої забави.

— То це сюди, правильно? — запитав трунар.

Він поставив домовину, що заскрипіла, як і будь-який новий ящик.

Але кинувши поруч мішок із тирсою, він застиг, вирячив очі й роззявив рота, коли побачив перед собою Жервезу.

— Даруйте, перепрошую, я помилився, — забелькотів він. — Мені сказали, що це для вас.

Він уже підняв був мішок, але прачка вигуком зупинила його:

— Покладіть! Це в нас похорон.

— А! От лиха година! — мовив він, ляснувши себе по стегну. — То це для старої... Зрозуміло...

Жервеза геть пополотніла: дядько Базуж приніс труну для неї. А той вів далі, намагаючись допроситися вибачення:

— Бачте-но, учора мені сказали, що у вас на першому поверсі померла жінка. От я й подумав... Знаєте, в нашій справі, з усім оцим, влітає в одне вухо і вилітає з другого. Хай там як, а я дуже радий за вас. Усе-таки що пізніше, то краще, еге ж? Хоча життя — не завжди весела штука. Ох! Далеко не завжди!

Вона слухала його, а сама задкувала, боячись, що він схопить її своїми великими брудними лапами і вкладе до свого ящика. Адже одного разу, коли вона виходила заміж, він казав їй, що знає жінок, які подякували б йому, якби він прийшов по них. Ні! Їй до такого ще далеко, на одну думку про це аж морозом сипнуло поза спиною. Хоч її життя й пішло шкереберть, але покидати цей світ так рано вона не хотіла; краще вже вона роками конатиме з голоду, ніж прийме смерть за одну-єдину мить.

— Та він п’яний, як чіп, — прошепотіла Жервеза з виразом огиди й жаху на обличчі. — Якщо вже деруть немалі гроші, то могли б, принаймні, не присилати таких пияків.

Тоді трунар почав нахабно насміхатися над нею:

— Послухайте, добродійко, по вас я прийду іншим разом. Завжди до ваших послуг, щоб ви знали! Тільки гукніть. Мене недаремно звуть дамським розрадником... І не плюй на дядька Базужа, бо він у своїх руках тримав жінок, шикарніших за тебе, які дали себе вкласти без жодних скарг, ще й раді-радісінькі були, що нарешті спочинуть у земельці.

— Замовкніть-но, дядьку Базуж! — суворо прикрикнув Лорійо, що прибіг був, почувши гамір. — Такі жарти геть непристойні. Якщо ми поскаржимося, вас виженуть... Швиденько забирайтеся звідси, якщо не шануєте принципів.

Трунар пішов, але з вулиці ще довго було чути його белькотіння:

— Які ще принципи?!.. Нема ніяких принципів... Нема ніяких принципів... Нема нічого, крім порядності!

Нарешті вибило десяту годину. Дроги запізнювалися. У пральні вже зібрався люд — сусіди і друзі: пан Мадіньє, Халява, пані Годрон, панна Реманжу; щохвилини чоловіча чи жіноча голова просовувалась у щілину між зачиненими віконницями чи у двері, щоб поглянути, чи не повзуть ті опішні дроги. Рідні, що зібралися в задній кімнаті, віталися з усіма, потискаючи руки. Хвилини мовчання раз у раз переривалися квапливим перешіптуванням. Марудне й напружене чекання розбавлялось метушливим шелестінням суконь: пані Лорійо десь загубила свою носову хустинку, пані Лера шукала, в кого б позичити молитовника. Кожен, хто заходив, передовсім помічав у кімнатчині перед ліжком відкриту труну; і кожен мимоволі міряв її краєм ока, доходячи висновку, що опасиста матінка Купо в ній нізащо не поміститься. Усі перезиралися, висловлюючи цю думку лише поглядом. Раптом біля вхідних дверей здійнялася якась метушня. Зайшов пан Мадіньє і, розвівши руки, оголосив стриманим урочистим голосом:

— Приїхали!

Але це були ще не дроги. Один за другим спішним кроком увійшло четверо факельників, з червоними обличчями, зашкарублими від важких вантажів руками, у чорному смердючому вбранні, потертому й лискучому від човгання об труни. Першим ступав дядько Базуж, дуже п’яний і дуже поштивий; щойно він виходив на роботу, до нього повертався його апломб. Не промовивши ані слова, вони похилили голови і поглядом важили матінку Купо. Узявшись до справи, вовтузилися недовго: бідолашну стареньку запакували, як раз плюнути. Наймолодший з них, маленький, зизоокий, висипав тирсу до труни і розгріб її, вминаючи, ніби учиняв хліб. Інший, високий і худий, жартун з виду, слідом за ним накрив тирсу саваном. Потім на рахунок «раз, два, пішли!» усі четверо підхопили небіжку — двоє за ноги, двоє за плечі — й поклали у домовину. Так швидко й млинця не перевернеш. Ті, хто повитягували були шиї, могли подумати, що матінка Купо сама заплигнула до свого ящика. Вона ковзнула всередину, як до себе в кубельце, — ох! — саме уприщерть, так уприщерть, що було чути, як шерехнула об свіже дерево. Припасовано з усіх боків — картина в рамці та й годі. Хай там як, а вона таки помістилася, і це здивувало всіх присутніх. Звичайно, відучора вона могла б і зсохнутися. Тим часом факельники стояли й чекали; малий зизоокий узяв віко, ніби запрошуючи рідню востаннє попрощатися з небіжчицею, а Базуж встромляв до рота цвяхи й лаштував молоток. Тоді Купо, обидві сестри, Жервеза та всі решта кинулись на коліна, почали цілувати матінку, що йшла від них, лили рясні сльози, що гарячими краплями падали й котилися по цьому скам’янілому обличчі, холодному, як лід. Довго не стихало голосне ридання. Опустили віко, дядько Базуж став вганяти цвяхи, мов справжній майстер пакування, з двох ударів по кожному. Ніхто вже більше не чув свого власного плачу в цій гуркотнечі, що нагадувала лагодження меблів. Тепер було по всьому. Можна було рушати.

— Як можна такої миті замилювати людям очі?! — мовила пані Лорійо до свого чоловіка, побачивши перед дверима пральні катафалк.

Катафалк збурив увесь квартал. Торговка потрухами гукнула хлопців з бакалійної крамниці, маленький годинникар вискочив на тротуар, сусіди повихилялися з вікон. І весь цей люд говорив про ламбрекен з білими бавовняними торочками. О! Краще б ці Купо повіддавали борги! Але, як казали Лорійо, пиха завжди лізе, як шило з мішка.

— Яка ганьба! — тієї хвилини приказувала Жервеза, мавши на увазі ланцюжника та його дружину. — Подумати лишень: ці скупердяги навіть букетика фіалок не принесли рідній матері!

Лорійо й справді прийшли з порожніми руками. Пані Лера принесла вінок зі штучних квітів. Також на труну поклали вінок із безсмертників та букет, що їх купили Купо. Факельникам довелося добряче піднатужитися, щоб підняти й встановити труну на дроги. Процесія збиралася повільно. Купо та Лорійо, у сурдутах, з капелюхами в руках, очолили ходу. Перший, розчулений настрій якого підтримували дві склянки білого вина зранку, тримався за зятеву руку; його ноги підломлювалися, а голова тріщала. Слідом ішли пан Мадіньє, дуже поважний, весь у чорному, Халява в пальті поверх блузи, Бош у жовтих штанях, що виглядали доволі дивно й недоречно, Лантьє, Ґодрон, Вишкварок, Пуасон та інші. За ними йшли дами. У першому ряду — пані Лорійо, волочачи по землі перешиту спідницю небіжчиці, та пані Лера, ховаючи під шаллю зладоване нашвидкуруч траурне вбрання — жакетку з бузковими візерунками; позаду них — Віржіні, пані Ґодрон, пан Фоконьє, панна Реманжу та всі решта. Коли дроги рушили й повільно спустилися вулицею Ґут-д’Ор, де перехожі хрестилися й скидали капелюхи, четверо факельників стали на чолі: двоє попереду та по одному ліворуч і праворуч. Жервеза затрималася, бо мала замкнути пральню. Залишивши Нана під опікою пані Бош, вона побігла наздоганяти процесію, тимчасом як дівчинка, яку біля воріт тримала за руку консьєржка, з глибою цікавістю спостерігала за тим, як її бабуся зникала в кінці вулиці у такій гарній кареті.

Саме коли засапана прачка наздогнала траурну ходу, з іншого боку до неї приєднався Гуже. Він пристав до чоловіків, але обернувся й привітався, так сумирно кивнувши головою, що Жервеза враз відчула себе геть нещасною і знову зайшлася слізьми. Вона ридала вже не тільки за матінкою Купо, вона оплакувала набагато більшу втрату, якої не могла висловити словами, яка гнітила її душу. Всю дорогу вона хустинкою втирала сльози. Пані Лорійо, з сухими очима і палаючими щоками, скоса позирала на неї, ніби звинувачуючи в лицедійстві.

Церковна церемонія пройшла швидко. Служба, щоправда, трохи затяглася, бо священник був дуже старий. Халява та Вишкварок забажали зостатися надворі, щоб не подавати на бідних. Пан Мадіньє пильно стежив за кюре й ділився своїми спостереженнями з Лантьє: ці блазні, перемелюючи в роті латину, самі не тямлять, що кажуть; вони вам кого-завгодно поховають, охрестять чи обвінчають без найменшого поруху в серці. Пан Мадіньє гудив ці муаровані церемонії, ці свічки, ці сумовиті голоси, усі ці штуки, що демонструвалися перед ріднею. Справді, дорогу тобі людину ти втрачаєш двічі: вдома і в церкві. Усі чоловіки з ним погоджувалися, бо коли службу закінчено, настає дуже тяжка мить: проказуючи молитви, всі присутні мусять пройти перед труною, кроплячи її свяченою водою. На щастя, цвинтар був недалеко: невеличке кладовище у кварталі Шапель, маленький гайок, що виходив до вулиці Маркаде. Процесія прибула туди, перетворившись на безладну штовханину. Усі тупотіли закаблуками й говорили про своє. Промерзла земля аж дудніла — тут залюбки затанцюєш, щоб зігрітися. Викопана яма, біля якої поставили труну, вже геть обмерзла, стала білястою і кам’янистою, як гіпсовий кар’єр. Присутнім, що поставали навколо куп землі, було геть не весело чекати на такому холоді, а яма перед очима гнітила їх ще дужче. Нарешті з хатинки вийшов священник у стихарі. Він тремтів і видихав клуби пари щоразу, як промовляв «de profundis». Востаннє перехрестившись, він пішов геть, не бажаючи починати знову. Копач узяв лопату, але через холоднечу земля відколупувалася величезними брилами, що вибивали в ямі траурну музику — справжнє бомбардування труни, справжній тобі гарматний обстріл, під яким, імовірно, тріщало дерево. Навіть у викінченого егоїста від такої музики краялося б серце. Знову почався плач. Проводжаючі уже виходили на вулицю, але й досі чули ті гарматні постріли. Халява, хукаючи на долоні, голосно зауважив: «От лиха година! Бідолашній матінці Купо точно гаряче не буде!»

— Пані та панове, — мовив бляхар до кількох друзів, що лишилися на тротуарі з ріднею, — дозвольте запропонувати вам трішки підживити душу.

І він першим увійшов до винарні, що була поряд, на вулиці Маркаде, й називалася «Коло цвинтаря». Жервеза, затримавшись на вулиці, гукнула Ґуже, який, кивнувши їй, пішов було геть. Чому він не хоче випити з ними склянку вина? Він поспішав, мав повертатися до майстерні. Якусь мить вони дивилися одне на одного, не кажучи ані слова.

— Я прошу вас простити мені за ті шістдесят франків, — прошепотіла нарешті прачка. — Я була як несамовита і раптом згадала про вас...

— О! Пусте, не варто вибачатися, — перебив її коваль. — Лиш знайте, що я завжди до ваших послуг, якщо з вами трапиться якась біда... Але не кажіть про це матері, бо у неї своя думка щодо цього, а я не хочу її засмучувати.

Жервеза не могла відвести від нього погляду, і дивлячись на це добре і таке зажурене обличчя, на цю гарну русяву бороду, вона шкодувала, що свого часу не погодилася на його пропозицію виїхати кудись із ним і там щасливо жити разом. Потім у неї виникла інша, жахлива думка — за будь-яку ціну позичити в нього грошей, щоб заплатити комірне. Вона затремтіла й промовила лагідним голосом:

— Отже, ми не посварилися, правда?

Він кивнув головою і відповів:

— Звісно, ні. Ми ніколи не посваримося... Проте, ви ж розумієте, все скінчено.

І він пішов сягнистими кроками, лишивши приголомшену Жервезу з цими останніми словами, що звучали в її вухах, як подзвін. Заходячи до винарні, вона чула, як внутрішній голос нашіптував: «Усе скінчено. Що ж! Усе скінчено! Тепер нічогісінько не вдієш, якщо все скінчено!» Вона сіла, з’їла трохи хліба з сиром і випила склянку вина, що стояла перед нею.

Діялось це на першому поверсі, у довгій залі з низькою стелею, де стояли два великі столи. Пляшки вина, чвертки хліба, дебелі трикутники сиру брі на трьох тарелях вишикувались в ряд. Товариство під’їдало нашвидку, без скатертини й приборів. Трохи далі, біля грубки, у якій потріскували дрова, четверо факельників доїдали свій обід.

— Господи Боже! — промовив пан Мадіньє. — Кожному свій час. Старі звільняють місце молодим... Оселя здасться вам такою пусткою, коли ви повернетеся додому.

— О! Мій брат відмовляється від того приміщення, — квапливо підхопила розмову пані Лорійо. — Їхня пральня зовсім розорилася.

Над Купо вже, мабуть, попрацювали. Усі переконували його передати оренду. Навіть пані Лера, яка віднедавна заприязнилася з Лантьє та Віржіні, захопившись думкою, що між ними двома, напевно, щось було, говорила про крах і в’язницю з жахним виразом обличчя. І раптом бляхар, добряче перебравши міру, розсердився, його розчулення перетворилося на лють:

— Слухай! — крикнув він дружині просто в обличчя. — Я хочу, щоб ти мене послухала! Ти завжди робиш, як заманеться твоїй бісовій макітрі. Але цього разу буде по-моєму! Второпала?

— Гай-гай! — озвався Лантьє. — Чи хто коли переконав її добрим словом?! У її голову молотком треба все втовкмачувати.

І обоє накинулися на неї. Однак це не заважало щелепам працювати: сир зникав, вино лилось, як водограй. Жервеза помалу слабнула під їхнім натиском. Вона нічого не відповідала й похапцем напихала рот, ніби на неї напав страшенний голод. Коли їм набридло, вона повільно підвела голову й сказала:

— Може, годі, га? Насправді мені начхати на цю пральню! Вона мені більше не потрібна... Мені начхати, щоб ви знали! Усе скінчено!

Тоді, замовивши ще сиру й хліба, вони заговорили серйозно. Пуасони ставали орендарями й обіцяли розрахуватися за два попередні квартали. Бош із гордовитим видом схвалював угоду від імені власника. Він навіть одразу знайшов для Купо вільне житло — на сьомому поверсі, в одному коридорі з Лорійо. Щодо Лантьє, то він хотів би лишитися у своїй кімнатці, якщо Пуасони не проти. Стражник кивнув головою: зовсім не проти, друзі завжди повинні жити у злагоді, незважаючи на різні політичні погляди. І Лантьє, більше не втручаючись у перемовини, як людина, що владнала свій справунок, узяв здоровенну скибку хліба й намастив її м’яким сиром. Він розвалився на стільці і смакував з величезним задоволенням, щоки розчервонілися, очі палали зачаєною радістю. Примружившись, Лантьє позирав то на Жервезу, то на Віржіні.

— Агов! Дядьку Базуж! — гукнув Купо. — Ідіть сюди, вип’ємо по одній. Ми не горді, тут усі робітники.

Четверо факельників, які вже зібралися було йти геть, повернулися, щоб випити з усіма. Не те щоб вони нарікали, але та пані важила чималенько, тож скляночку вина вони таки заробили. Дядько Базуж пильно дивився на прачку, але не сказав їй жодного недоречного слова. Жервезі стало зле, вона встала й покинула товариство чоловіків, які вже добряче були напідпитку. Купо, п’яний, як квач, знову починав ревіти й казати, що йому тоскно.

Увечері, повернувшись додому, прибита Жервеза довго сиділа на стільці. Кімнати здалися їй величезними й порожніми. Справді, це стане неабияким полегшенням. Але в тій глибокій ямі, у невеличкому гайку на вулиці Маркаде, вона залишила не тільки матінку Купо. Багато чого вона поховала того дня — власне, цілий шматок свого життя: позбулася і пральні, і гонору господині, та й інших почуттів теж. Так, не тільки стіни стояли голі, у її серці зяяла пустка. Це був цілковитий крах, падіння у прірву. Вона почувалася дуже втомленою, але вона знайде в собі сили, оклигає й, можливо, колись знову зіпнеться на ноги.

О десятій годині Нана, роздягаючись перед сном, почала плакати й тупотіти ногами. Їй кортіло спати в бабусиному ліжку. Мати спробувала її налякати, але дівчинка надто швидко подорослішала, тому мерці будили в ній хворобливу цікавість, а не страх. Урешті-решт, щоб мати спокій, дівчинці таки дозволили лягти в ліжко матінки Купо. Це дівчисько любило великі ліжка: розлягатися в них, перекочуватися. Тієї ночі вона спала дуже солодко на теплій і м’якій перині, що так приємно її лоскотала.