Пастка

X

Нове помешкання Купо було на сьомому поверсі, у під’їзді «В». Минувши двері панни Реманжу, слід було повернути коридором ліворуч. Потім ще раз повернути. За першими дверима жили Біжари. Майже навпроти, у задушливій норі під маленькими східцями, що вели на дах, спав старий Брю. Ще через двоє дверей була домівка Базужа. Саме навпроти нього й оселилися Купо — у кімнаті й комірчині, що вікнами виходили на подвір’я. Далі коридором мешкало тільки дві родини, за якими, у самому кінці, жили Лорійо.

Кімната з комірчиною, і більш нічого. Тепер Купо жили високо, як на сідалі. До того ж їхня кімната була завбільшки з долоню. У ній доводилося спати, їсти і робити все інше. У комірчині заледве вистачило місця для ліжка Нана. Роздягатися дівчинка мусила в батьківській кімнаті, а двері на ніч лишали відчиненими, щоб вона там не задихнулася. Помешкання було таке тісне, що всі їхні речі не помістилися б, тому Жервеза, покидаючи крамничку, дещо залишила Пуасонам. Ліжко, стіл, четверо стільців — отак і заставили кімнату. Не мавши сміливості розлучитися з комодом, — на саму думку про це у неї краялося серце, — вона захарастила весь вільний простір цим здоровенним одороблом, яке затулило половину вікна, через що одна його стулка взагалі не відчинялася, і в кімнаті стало ще темніше й похмуріше. Коли Жервезі хотілось виглянути на подвір’я, їй, дедалі огряднішій, бракувало місця, тому, щоб щось побачити, вона боком протискалася до вікна й вигинала шию.

Попервах прачка одно сиділа й плакала. Їй було дуже тяжко звикати жити у своїй новій домівці, де ніяк і повернутися, адже вона вже звикла до простору. Жервеза задихалася й годинами простоювала біля вікна, затиснена між комодом та стіною, аж доки не починало ломити шию. Лише там їй дихалося вільно. Щоправда, двір навіював сумні думки. Навпроти, на сонячному боці, на шостому поверсі було те вікно, про яке вона колись мріяла, де щовесни тоненькі стебла турецьких бобів плелися по натягнутих мотузках. Її ж кімната розташовувалася в затінку: резеда в горщиках загинула за тиждень. Ох! Життя йшло кудись не туди, зовсім не на таке вона сподівалася. Замість кохатися на схилі літ у квітах, вона опинилася серед такого бруду! Одного разу, коли Жервеза визирнула з вікна, її пойняло дивне відчуття, вона ніби побачила саму себе там, у підворітті, як вона стоїть біля сторожки консьєржів із задертою головою, вперше розглядаючи будинок. І цей стрибок на тринадцять років у минуле сколихнув їй серце. Подвір’я не змінилося: голі фасади лише трохи почорніли й пооблуплювалися; з поїдених іржею стічних жолобів так само піднімався сморід; на шворках перед вікнами сохла білизна й провітрювалися закаляні дитячі пелюшки; унизу розбита бруківка була такою ж брудною від вугільного пилу зі слюсарні та всіяна стружками зі столярні; ба навіть у вогкому кутку біля колонки калюжа, що натекла з фарбарні, була ясно-блакитна, такого ж ніжного відтінку, як і колись. Але нині Жервеза відчувала, що сама постаріла й змарніла. Тепер вона не стояла перед будинком, звівши очі догори, весела й завзята, з думкою про гарненьку квартирку. Вона опинилася під самісіньким дахом, у закутку для бідарів, у найбруднішій норі, у місцині, куди ніколи не заглядає жоден сонячний промінь. Тому вона й плакала: хіба могла її тішити така доля?

А втім, коли Жервеза трохи звикла до нового місця, жилося їм спочатку досить таки непогано. Зима майже закінчилася, а невеликі грошенята за меблі, які продали Віржіні, полегшили облаштування. До того ж, як стало на погоді, їм поталанило: Купо найнявся на роботу за містом, в Етампі. Пробувши там три місяці, він жодного разу не напився, зцілившись сільським повітрям. Ніхто навіть не здогадується, як воно цілюще впливає на п’яниць, відбиваючи в них охоту до пиятики, щойно вони полишають Париж, вулиці якого просякли горілчаними та винними випарами. Повернувшись свіжим, як дика ружа, він мав у кишені чотириста франків, якими вони розрахувалися по двох прострочених платежах, за які поручилися були Пуасони, а також повіддавали найнагальніші дрібні борги у кварталі. Тепер Жервеза спокійно могла ходити тими вулицями, де вона й очей показати не сміла. Певна річ, вона найнялася прасувальницею поденно. Пані Фоконьє, дуже чуйна жінка, особливо якщо їй полестити, залюбки взяла її назад до себе. Вона навіть, з огляду на колишнє Жервезине становище господині, настановила її старшою робітницею й платила їй три франки за день. Здавалося, що справи в родині помаленьку налагоджувалися. Жервеза навіть уявляла той день, коли вони зможуть, працюючи та заощаджуючи, розрахуватися з усіма боргами та більш-менш обжитися. Однак розмріялася вона про це згарячу, зрадівши тій чималій сумі, яку заробив чоловік. Дещо охолонувши, Жервеза вирішила приймати життя таким, як воно було, адже добре знала, що все хороше швидко минає.

Та найдужче Купо страждали від того, що в їхній крамничці порядкували Пуасони. За своєю природою вони не були заздрісними, але їм було нестерпно чути, як сусіди в їхній присутності повсякчас вихваляли удосконалення, запроваджені їхніми наступниками. Особливо старалися Боші, а також Лорійо. Як їх послухати, то гарнішої крамнички ніхто ніколи й не бачив. Не забували вони згадати й про жахливий стан, у якому Пуасони отримали приміщення, розповідаючи, що саме тільки прибирання обійшлося їм у тридцять франків. Після довгих вагань Віржіні вирішила відкрити невеличку крамничку з ласощами: цукерками, шоколадом, кавою, чаєм. Лантьє особливо радив такий вид комерції, бо на солодощах, за його словами, можна заробити величезні гроші. Крамничку помалювали в чорне з жовтими смугами — то були дуже вишукані кольори. Троє столярів тиждень працювали над устаткуванням стелажів, вітрин, прилавка з поличками для слоїків, як у кондитерських. Невеличкий спадок, що його Пуасони тримали у сховку, схоже, добряче підточився. Але Віржіні тріумфувала, а Лорійо вкупі з Бошами не забували розказувати Жервезі про кожен стелаж, вітрину чи слоїк, зловтішаючись з того, як мінилося обличчя прачки. Людина, дарма що незаздрісна, завжди казиться, коли хтось взуває її чоботи й ними ж її чавить.

Але тут ішлося ще й про чоловіка. Казали, що Лантьє кинув Жервезу. У кварталі дійшли одностайної думки, що він вчинив правильно. Зрештою, має ж запанувати бодай якась моральність на їхній вулиці. Уся похвала за цей розрив дісталася пронозі-капелюшнику, якого дами обожнювали так само, як і раніш. Переповідали навіть деякі подробиці: нібито прачка так осатаніла, що він мусив надавати їй ляпасів, аби заспокоїти. Звичайно, ніхто не говорив цілковитої правди; ті, хто могли б її знати, вважали, що все надто просто й не дуже цікаво. Можна, звісно, було сказати, що Лантьє й справді кинув Жервезу, але в тому сенсі, що тепер вона вже не була в його розпорядженні день і ніч. Але коли його посідало бажання, він навідувався до неї на сьомий поверх, бо панна Реманжу іноді бачила, як він виходив від Купо в дещо незвичний для візитів час. Словом, їхні стосунки помаленьку тривали й далі, не даючи ні йому, ні їй особливої втіхи. То була просто давня звичка, взаємна люб’язність, не більше. Однак ситуацію ускладнювало те, що тепер у кварталі до однієї постелі вкладали Лантьє та Віржіні. І знову люди випереджали події. Безперечно, капелюшник крутився біля високої чорнявки, та це було цілком зрозуміло, адже в цій оселі вона займала Жервезине місце. Ходив навіть жарт, що якось уночі він, як це бувало раніше, пішов до сусідньої кімнати по Жервезу й приніс до себе Віржіні, а оскільки було темно, впізнав її аж на світанку. Ця історія всіх звеселяла, але насправді Лантьє ще не зайшов аж так далеко: він ледве дозволяв собі вщипнути її. А проте Лорійо часто із замилуванням говорили перед прачкою про любощі Лантьє та пані Пуасон, сподіваючись викликати в ній ревнощі. Боші теж вторували, що такої гарної пари зроду не бачили. Найдивнішим у цьому всьому було те, що ніхто на вулиці Ґут-д’Ор, схоже, не присікувався до нового троїстого шлюбу; атож, моралісти, суворі до Жервези, до Віржіні ставилися дуже милостиво. Можливо, причиною такої поблажливості сусідів стало те, що її чоловік був стражником.

На щастя, ревнощами Жервеза зовсім не терзалася. До невірності Лантьє вона ставилася дуже спокійно, бо вже давно її серце не мало жодного стосунку до їхнього зв’язку. Мимохіть, нікого не питавши, вона чула бридкі оповіді про капелюшникові походеньки з усілякими дівчатами, першими-ліпшими чепурухами, що плентали вулицею; і Жервезі до цього було настільки байдуже, що вона навіть не обурювалася і не знаходила в душі досить злості, щоб порвати з ним. Утім, прийняти нову полюбовницю свого коханця їй було не так легко. Віржіні — це зовсім інша річ. Вони все це вигадали лише для того, щоб подратувати її; і хоч їй було начхати на всі його інші дрібні інтрижки, Жервеза не могла не перейматися стосунками Віржіні та Лантьє. Тож коли пані Лорійо чи якась інша єхида казала при ній, що Пуасонові роги вже не пролазять у ворота Сен-Дені, вона ставала геть біла, її груди розривалися, серце пекло від болю. Вона зціплювала губи, намагаючись приховати свій гнів, бо не хотіла, щоб її вороги потішалися над нею. Але, напевно, Жервеза таки дорікала Лантьє, тому що якось пополудні панна Реманжу почула звук ляпаса; хай там як, а вони точно посварилися, і Лантьє два тижні не розмовляв з прачкою, але потім прийшов до неї перший, і все знову пішло-поїхало, наче нічого й не сталося. Жервеза й цього разу, втім, як і завжди, поступилася, бо не хотіла ні з ким чубитися й не мала бажання псувати собі життя ще дужче. Ох! Їй було вже не двадцять років, вона більше не любила чоловіків так, щоб шмагати чийсь зад за їхні чудові очі, наражаючись на неприємності. Однак усе це накопичувалося в ній роками.

А Купо все смішкував. Цей простакуватий чоловік, що не хотів помічати, як його жінка скакала в гречку, реготав, аж за живота брався, з рогатого Пуасона. На те, що коїлося в нього дома, він дивився крізь пальці, ба навіть не помічав, а от у чужій хаті це здавалося йому страшенно кумедним, тож він зі шкури пнувся, щоб вистежити подібні пригоди, коли сусідські дами стрибають через пліт. Ох і телепень цей Пуасон! А воно ще й при шпазі, дозволяє собі штовхати людей на тротуарі! Купо давав волю своєму нахабству й глузував із Жервези. Ба, як воно все повернулося! Ловко її коханчик кинув! Не щастило їй: спершу з ковалем не повелося, а потім і з капелюшником облизня спіймала. Її біда в тім, що вона зналася з представниками несерйозних ремесел. Чого ж було не взяти якогось муляра, людину солідну, що звикла добре місити розчин? Звісно, усе це він говорив задля сміху, але Жервеза все одно страшенно зеленіла, бо він впивався в неї своїми маленькими сірими очицями, ніби хотів просвердлити її наскрізь, вганяючи свої слова. Коли Купо заводив розмову про всіляку мерзоту, вона ніколи не могла втямити, говорив він навсправжки чи жартома. У людини, що всенький рік заливається спиртним, уже не всі вдома, а бувають і такі чоловіки, що у двадцять років страшенно ревнують, а до тридцяти стають від випивки куди легкодумнішими щодо подружньої вірності.

Треба було бачити, як бундючився Купо на вулиці Ґут-д’Ор! Пуасона він обзивав рогоносцем. Авжеж, це заткне пельки всім базікам! Тепер уже роги галузилися не на його голові. О! Він своє знав! Якщо комусь здавалося, нібито раніше він нічого не чув, то це лише тому, що не любив пліток. Кожне заглядає до свого горшка й чухається там, де йому свербить. А якщо йому не свербіло, то не чухатися ж йому сусідам на втіху, хай йому біс! І що собі думає стражник? Тепер-бо це була правда; коханців заскочили на гарячому, і це вже не якісь там порожні балачки. Купо обурювався, казав, що, мовляв, не може збагнути, як чоловік, державний службовець, терпить у своїй домівці таку наругу. Схоже, стражникові подобалося харчуватися чужими недоїдками, от і все. Попри це, Купо, нудьгуючи вечорами наодинці з дружиною в їхній норі під самісіньким дахом, ішов униз по Лантьє і тягнув його живосилом за собою. Йому здавалося, що в їхньому кублі стало сумно, відколи товариш з ними не жив. Він мирив його з Жервезою, якщо помічав, що між ними пробігла чорна кішка. А бодай йому! Чи не послати їм усіх під три чорти? Хіба не може людина розважатися на власний розсуд? Купо хихотів, а в його побаранілих очах п’яниці прозирала якась дивна думка: здавалося, щоб звеселити собі життя, він ладен був поділитися з капелюшником геть усім. І саме такими от вечорами Жервезі було важко збагнути, говорив навсправжки чи жартома.

Посеред усіх цих перипетій Лантьє ходив, задерши кирпу. З довколишніми він тримався поблажливо й гідно. Уже тричі він запобіг сварці між Купо та Пуасонами. Мир і згода між двома родинами була запорукою його благоденства. Його опіка, тверда й водночас ніжна турбота змушували Жервезу й Віржіні вдавати надзвичайно дружнє ставлення одна до одної. Він верховодив чорнявою й білявою спокійно, як паша, жиріючи зі свого крутійства. Цей шельма й досі заправляв обома Купо, хоч уже починав об’їдати Пуасонів. О! Йому це зовсім не муляло! Один заклад проковтнувши, тепер він брався за другий. Зрештою, тільки таким людям і щастить.

Того року, в червні, Нана приймала перше причастя, їй ішов тринадцятий рік: вона була вже висока, як тичка, й мала зухвалий вигляд. Торік її були вигнали з уроків катехізису через погану поведінку; кюре прийняв її цього разу тільки тому, що боявся, що вона більше не повернеться, а він випустить на вулицю ще одну поганку. Нана аж танцювала з радості, уявляючи себе в білій сукні. Її обіцяли подарувати Лорійо, хрещені батько й мати; про свій подарунок вони розповіли всім у будинку. Пані Лера пообіцяла вуаль та чепчик, Віржіні — сумочку, Лантьє — молитовник. Таким чином, Купо чекали на церемонію, нічим надто не переймаючись. Навіть Пуасони, які хотіли справляти вхідчини, обрали якраз цю оказію, прислухавшись, звісно, до поради капелюшника. Вони запросили Купо та Бошів, чия донька теж приймала перше причастя. На вечір вони мали приготувати бараняче стегенце та ще щось до нього.

Якраз напередодні, саме коли Нана зачудовано роздивлялася викладені на комоді подарунки, Купо повернувся додому в жахливому стані. Паризьке повітря знову забивало йому памороки. Ні сіло ні впало він накинувся на дружину й дитину з образливими словами, яких не годилось би вимовляти за таких обставин. До речі, Нана, постійно чуючи вдома брудну лайку, сама починала лихословити. Сварячись із матір’ю, вона зовсім не цуралася називати її конякою чи коровою.

— Жерти! — горлав бляхар. — Дайте-но юшки, бісове поріддя!.. Ото вже ця бабня зі своїм ганчір’ям! Зараз я пошматую всі ваші цяцьки, якщо не дасте юшки, чуєте?!

— Який же він нестерпний, коли набереться! — роздратовано буркнула Жервеза.

І, обернувшись до нього, мовила:

— Гріється, не заважай нам.

Нана поводилася чемно, бо такого дня їй хотілося бути милою. Вона далі розглядала подарунки, що лежали на комоді, опускала додолу очі й вдавала, що не розуміє грубих батькових причіпок. Але бляхар, коли приходив напідпитку, був страшенно в’їдливим. Прямо у вухо доньки він почав кричати:

— Я тобі дам білих суконь! Що, знову напхаєш папір у корсаж, щоб зробити собі цицьки, як минулої неділі?.. Ну-ну, постривай! Я добре бачу, як ти крутиш задом. Не дають тобі спокою лахи, геть замакітрили тобі голову... Ану марш звідси, мале опудало! Забери свої лапи й сховай-но все до шухляди, поки воно не полетіло тобі межи очі!

Нана, похиливши голову, не відповіла йому ані словом. Вона тримала маленький тюлевий чепчик, про ціну якого щойно запитувала в матері. А коли Купо простягнув руку, щоб вирвати той чепчик, Жервеза відштовхнула його й закричала:

— Та дай уже дитині спокій! Вона чемно поводиться й нічого поганого не робить.

Тоді бляхар посипав лайкою, як із торби:

— Ич, які відьми! Мати й донька — одним миром мазані. Оце ловко — йти до причастя, лише щоб повитріщатися на чоловіків. Тільки спробуй сказати, що це не так, мала негіднице! Одягну тебе в мішковину, хай подере тобі шкіру. Атож, у мішковину, щоб вас відвернуло від неподобства, тебе й твоїх святців. Треба мені оце, щоб тебе навчали всякого свинства?.. Господи Боже! Та послухайте ж мене!

І раптом розгнівана Нана обернулася, тимчасом як Жервеза витягнула вперед руки, щоб уберегти речі, які Купо погрожував порвати. Дівчинка втупилася в батька очима, а потім, забувши про сповідникову пораду бути стриманою, процідила крізь зуби:

— Свиня!

Поївши супу, бляхар одразу вклався спати. Наступного дня він прокинувся в чудовому гуморі. Вчорашнього хмелю в голові якраз вистачало, щоб бути привітним. Він дивився, як донька прибиралася, милувався її білою сукнею і визнав, що вона зробила з малої шмаркачки справжню панну. Зрештою, сказав він, такого дня кожен батько має пишатися своєю донькою. Треба було бачити, з якою граційністю трималася Нана у своїй трохи закороткій сукні, як ніяково усміхалася, мов наречена. Коли вони зійшли вниз і Нана помітила на порозі сторожки Поліну, так само прибрану, вона спинилася, обвела її уважним поглядом, а потім привітно заговорила, побачивши, що сусідку гірше причепурили й вдягнули, як опудало. Обидві родини разом пішли до церкви. Нана й Поліна крокували попереду, з молитовниками в руках, притримуючи вуалі, що їх напинав вітер. Ідучи мовчки, вони ледь не лускали від гордощів, коли бачили, як люди виходили з крамниць, щоб подивитися на них, і корчили побожні міни, чуючи, як хтось каже, які вони милі дівчатка. Пані Бош та пані Лорійо постійно відставали, обмінюючись думками щодо Шкандиби, справжньої прожери, чия донька ніколи б не могла піти до причастя, якби рідня не подарувала їй усе, атож, геть усе, навіть нову сорочину, з поваги до Божого вівтаря. Пані Лорійо особливо переймалася сукнею, своїм дарунком, тому гримала на Нана й обзивала її нечупарою щоразу, як дівчинка, проходячи надто близько біля вітрин крамниць, витирала з них спідницею пилюку.

У церкві Купо безперестанку плакав. Це було безглуздо, але він не міг стриматися. Йому аж дух захопило, коли кюре широко розводив руки, а маленькі дівчатка, схожі на янголят, ішли, тримаючись за руки. Органна музика відлунювали у його череві, а приємний запах ладану змушував його принюхуватися, ніби йому в обличчя тицяли букет квітів. Словом, він страшенно розчулився, його пройняло до самого серця. Коли дівчаткам давали гостії, залунав особливо милозвучний гімн, що проникав у саме його єство, викликаючи дрож у всьому тілі, аж до останнього хребця. Правду кажучи, багато м’якосердих людей навколо нього також плакали, подістававши свої хустинки. І справді, це був пречудовий день, найпрекрасніший день у житті. Але, щойно вийшовши із церкви, він рушив перехилити по скляночці з Лорійо, який відбув церемонію, не проронивши ані сльози, і тепер кепкував з нього. Купо дратувався, казав, що те вороння навмисно палить у своїх церквах диявольське зілля, щоб паморочити людей. Потім бляхар визнав, що пустив сльозу, але це свідчило лише про те, що в грудях у нього серце, а не камінь. І він попросив налити ще по одній.

Увечері на вхідчинах у Пуасонів було дуже весело. Від початку й до завершення гостини панував дружній настрій, без жодних чвар. Трапляються в житті невдалі дні, але бувають також приємні вечори, години, коли й вороги поводяться між собою люб’язно. Лантьє, мавши по ліву руку Жервезу й по праву — Віржіні, люб’язно ставився до обох і не шкодував для них ніжних слів, щедро вділяючи тій і тій знаки уваги, неначе той півень, що прагне миру у своєму курнику. Навпроти них із затуманеним мрійливим поглядом сидів Пуасон, мовчазний і суворий стражник, що звик, прикривши очі, ні про що не думати під час своїх довгих чергувань на вулиці. Та королевами цього свята були дві дівчинки, Нана й Поліна, яким дозволили не перевдягатися; вони сиділи випроставшись, бо боялися забруднити свої білі сукні, і їм раз по раз нагадували підвести голову вище та їсти охайно. Врешті Нана це набридло, і вона вихлюпнула вино собі на корсаж. Здійнялася метушня, дівчинку роздягнули, а корсаж негайно запрали водою.

Потім, за десертом, зайшла серйозна розмова про майбутнє дітей. Пані Бош уже вирішила, куди прилаштувати Поліну: вона піде до майстерні, де гаптують золотом і сріблом; там заробляли по п’ять-шість франків за день. Жервеза поки що не визначилася з майбутнім Нана, бо та ні до чого не мала охоти. О! Вона б лише цілими днями гасала вулицями, але до якоїсь роботи привчена геть не була.

— Бувши на вашому місці, — мовила пані Лера, — я віддала б її у квітникарство. Це робота чиста й приємна.

— Усі квіткарки — повійниці, — буркнула пані Лорійо.

— Отакої! А я? — обурилася вдова, заговоривши крізь зціплені зуби. — Оце так ввічливість! Знаєте, я не якась сучка, щоб задирати лапи вгору, щойно хтось свисне!

Але всі присутні зацитькали на неї:

— Пані Лера! О, пані Лера!

І краєм ока вказали їй на двох дівчаток, що вперше причастилися того дня й сиділи, повтикавши носи до склянок, щоб не засміятися. Зважаючи на них, навіть чоловіки увесь вечір стежили за своїми словами. Але пані Лера не бажала дослухатися до зауважень присутніх. Те, що допіру сказала, вона чула у найвишуканішому товаристві. Звісно ж, вона чудово знає, як саме треба висловлюватися: їй часто робили компліменти за те, що вона вміла про все розказати навіть перед дітьми, ніколи не порушуючи правил пристойності.

— Щоб ви знали, серед квіткарок є дуже хороші жінки! — кричала вона. — Вони такі самі, як усі інші, — з плоті та крові. Однак вони вміють стримувати себе, а якщо їм доводиться йти на гріх, то принаймні обирають зі смаком... Атож, це завдяки квітам. І саме це мене і вберегло...

— Боже мій! — перебила її Жервеза. — Я нічого не маю проти квітів, хай би воно тільки подобалося Нана, от і все. Але не можна заважати дітям іти за своїм покликанням... Ну-бо, Нана, годі тобі маніритися, краще скажи: квіти тобі подобаються?

Дівчинка, схилившись над тарілкою, збирала крихти від пирога наслиненим пальцем, а потім облизувала його. Вона не квапилася відповідати, сиділа мовчки, хихикаючи своїм розпусним сміхом.

— Авжеж, мамо, подобаються, — нарешті обізвалася вона.

Відтак справу одразу ж і влагодили. Купо залюбки погодився, щоб наступного дня пані Лера взяла дівчинку до майстерні, що на Каїрській вулиці, де вона працювала. А товариство заговорило про життєві обов’язки. Бош сказав, що Нана і Поліна, прийнявши причастя, стали дорослими жінками. Пуасон додав, що тепер вони мусять уміти куховарити, церувати шкарпетки, поратися в господі. Заговорили навіть про їхнє майбутнє одруження та про дітей, що колись у них з’являться. Обидві слухали й нишком посміювалися, притиснувшись одна до другої, пишаючись тим, що були вже жінками, зашарівшись і зніяковівши у своїх біленьких сукнях. Та найбільше їм було втіхи, коли Лантьє жартома запитав, чи вони вже мають кавалерів. Нана змусили зізнатися, що вона закохана у Віктора Фоконьє, сина материної господині.

— Що ж! — мовила пані Лорійо до Бошів, коли вже всі розходилися. — Звісно, Нана наша хрещениця, але якщо з неї надумали зробити квіткарку, то ми про неї більше навіть чути не хочемо. Ще одна бульварна повія... Не мине й пів року, як вона втече.

Піднімаючись сходами нагору, Купо зійшлися на думці, що все минуло чудово і що Пуасони зовсім не погані люди. Жервезі навіть сподобалося, як вони облаштували крамницю. Вона гадала, що їй буде тяжко провести цей вечір у своїй колишній оселі, де нині обживалися інші, й сама собі дивувалася, що не злостилася ані миті. Роздягаючись, Нана запитала в матері, чи в дівчини з третього поверху, що минулого місяця вийшла заміж, теж була муслінова сукня, як у неї.

Та це був останній щасливий день для їхньої родини. Протягом наступних двох років Купо опускалися все нижче й нижче. Найсутужніше було взимку. І якщо теплої пори вони мали бодай якийсь кусень хліба, то разом із сльотою та холодом до їхньої по-сибірському студеної нори приходив голод, що змушував тупцювати коло порожнього буфета й лягати спати, так і не повечерявши. Мерзенний грудень пробирався до них крізь шпарину під дверима й приносив їм усі можливі негаразди: безробіття, мляві лінощі, безпросвітну нужду, холоднечу та вільгість. Першої зими вони ще коли-не-коли запалювали грубку й купчилися біля неї, прагнучи більше зігрітися, аніж попоїсти. Другої зими грубка просто стояла й іржавіла, а її чавунний стовп, здавалося, ще більше холодив кімнату своїм похмурим виглядом. Та найбільше їх підкошувало й зводило зі світу комірне, яке вони мусили платити. О, цей січневий квартал, коли в хаті немає ні шеляга, а старий Бош приносить рахунок! Тоді холодом віє ще дужче, немов пронизує північним вітром. Наступної суботи з’являється пан Мареско, у теплому пальті та вовняних рукавицях, нацуплених на дебелі лапи. За кожним словом він погрожує виселенням, а надворі тим часом падає й падає сніг, ніби лаштуючи їм на вулиці постіль з білими простирадлами. Щоб заплатити за помешкання, вони ладні були власну шкуру продати. Саме через те комірне їхній буфет і грубка стояли впорожні. Щоправда, бідкання ширилося по всьому будинку. На всіх поверхах стояв плач і стогін — ця музика нещастя котилася сходами й коридорами. Якби в кожній родині хтось помер, то й тоді в будинку не зчинилось би такого органного ревища. Справдешній день Страшного суду, кінець кінця, нестерпний відчай, погибель для вбогого люду. Одна жінка з четвертого поверху цілий тиждень ходила торгувати собою на розі вулиці Бельом, а робітник, муляр із шостого поверху, обікрав свого хазяїна.

Звісно, Купо самі були в усьому винні. Хай як тяжко буває в житті, а люди завжди можуть дати собі раду, дотримуючись порядку та ощадливості, — от хоча б Лорійо, які завжди вчасно вносили гроші за житло, загорнувши їх у шмат брудного паперу. Але ті, правду кажучи, жили, як голодні павуки: сама праця після того, як подивишся на них, викликає лише огиду. Нана своїми квітами ще нічого не заробляла, проте її утримання обходилось недешево. На Жервезу в пані Фоконьє починали позирати скоса. Вона поступово втрачала хист, псувала речі так часто, що господиня знизила їй платню до сорока су — стільки заробляли партачки. При цьому Жервеза, бувши дуже гонористою й дратівливою, лізла всім межи очі зі своїм колишнім становищем власниці пральні. Вона прогулювала цілі дні, ні сіло ні впало могла піти геть з роботи, а одного разу, наприклад, коли пані Фоконьє взяла до себе на роботу пані Пютуа, її колишню робітницю, пліч-о-пліч з якою тепер доводилось працювати, вона так розсердилася, що два тижні взагалі не з’являлася в пральні. Після таких витребеньок її знову приймали лише з милосердя, що злило її ще дужче. Певна річ, платня наприкінці тижня була геть мізерною, і Жервеза з прикрістю визнавала, що врешті-решт якоїсь суботи вона сама муситиме доплачувати хазяйці. Купо ж, якщо й працював, то, очевидно, віддавав усе зароблене на благо уряду, бо Жервеза, відколи він повернувся з Етампа, не бачила в нього ані шеляга. Вона більше не цікавилася, скільки грошей він отримував у дні платні. Він приходив, матляючи руками, з порожніми кишенями, часто навіть без носової хустинки. Ба! Він і справді десь посіяв свого носовика, або ж його поцупив якийсь товариш-пройдисвіт. Попервах він намагався бодай якось виправдатись, придумуючи всілякі брехні: десять франків віддав на якийсь внесок, двадцять франків випали з кишені через дірку, яку одразу й показував, п’ятдесят франків розійшлися на виплату вигаданих боргів. Згодом він перестав завдавати собі цим клопоту. Гроші випаровувалися — та й квит! Вони в нього були не в кишені, а в животі — ще один нічогенький спосіб приносити гроші своїй старій. Дослухавшись до поради пані Бош, прачка ходила чатувати чоловіка біля майстерні, щоб зненацька його заскочити й забрати отриманий заробіток, але рідко з того щось виходило, бо товариші попереджували Купо і гроші зникали в його черевиках чи ще брудніших місцях. Пані Бош дуже добре зналася на цьому ділі, адже її чоловік часто заховував десятифранкові монети, щоб потім пригощати кролятиною своїх приятельок. Вона нишпорила по найдрібніших шпаринах у його одязі й зазвичай знаходила монету, якої бракувало, в козирку кашкета, зашиту між шкіряним верхом та підкладкою. Але бляхар був не з тих, хто набиває свої лахи золотом! Він усе ховав собі до шлунка. Не могла ж Жервеза взяти ножиці й розпороти йому черево!

Атож, вони самі були винні, що скочувалися все нижче й нижче. Та це саме ті речі, в яких ніхто сам собі не зізнається, тим паче, загрузнувши в багні. Вони нарікали на злу долю, стверджували, що Бог розгнівався на них. Їхня домівка перетворилася на справжній балаган, в якому вони цілими днями гиркалися. Щоправда, до бійки ще не доходило, якщо не брати до уваги кількох ляпасів, завданих у розпалі сварки. Найсумнішим було те, що їхні почуття приязні розлетілися, як канарки з відчиненої клітки. Родинне тепло, що існує між батьками, матерями та дітьми, коли вони міцно тримаються купи, покидало їх, і тепер кожне дрижало від холоду у своєму кутку. Усі троє — Купо, Жервеза, Нана — були злі, як собаки, гризлися через найменшу дрібницю, а в їхні очі палали гнівом. Здавалось, ніби зламалася якась пружина в родинному механізмі, що змушує серця щасливих людей битися в одному ритмі. О, Жервеза вже не тремтіла так, як раніше, коли бачила Купо на краю даху, на висоті дванадцять-п’ятнадцять метрів над тротуаром. Сама б вона його не зіштовхнула, але якби він узяв і впав додолу, то, їй-богу, світ небагато втратив би. Днями, коли вони сварилися, вона кричала, що ніяк не дочекається, щоб його принесли на марах. Та вона була б просто щасливою, якби це колись сталося! Яка користь із такого п’яниці? Він лише доводить її до сліз, об’їдає, підбиває на гріх. Таким нікчемним чоловікам можна побажати тільки одного — якнайшвидше потрапити до могили, щоб станцювати над нею польку, позбувшись цього клопоту. І коли мати кричала: «Вбити тебе мало!», донька підхоплювала: «А бодай ти луснув!» Нана читала в газетах про нещасні випадки і з неприродним інтересом міркувала про них. Її батькові неабияк пощастило: його збив омнібус, а він навіть не протверезів. Коли вже він нарешті здохне, цей гаспид?

Знемагаючи від цього отруєного нуждою животіння, Жервеза страждала ще більше, коли бачила довкола себе нужденних, що постійно недоїдали. Ця частина будинку була кутком харпаків, де три чи чотири родини ніби змовилися не їсти кожного дня. І коли відчинялися їхні двері, стравою звідти пахло вкрай рідко. По всьому коридору панувала мертва тиша, а стіни гулко відлунювали, як порожні животи. Часом здіймалась веремія, чувся жіночий плач, скигління змученої голодом дітвори — у деяких сім’ях люди гризлися, тільки щоб заглушити відчуття голоду. Це була якась суцільна судома шлунка, від якої всім перехоплювало горло, а голод ширився крізь роззявлені роти. Груди западали, не мавши чим дихати, крім цього повітря, в якому навіть мошва не змогла б вижити через брак харчів. Але найбільш шкода Жервезі було старого Брю, що жив у норі під східцями. Він ховався в ній, як бабак, і скручувався клубком, щоб було не так холодно. По кілька днів він лежав там на купі соломи й не рухався. І навіть голод не виганяв його звідти, бо безглуздо було виходити й нагулювати апетит, якщо в гості все одно ніхто не запросить, щоб нагодувати. Коли його не бачили по три-чотири дні, сусіди прочиняли двері, щоб подивитися, чи він не помер. Але ні, життя ще жевріло в ньому, тільки ледве-ледве, хіба що в очах; він чекав смерті, а вона забула про нього! Жервеза, коли мала хліб, вділяла йому якісь крихти. Хоч вона стала злою й зненавиділа чоловіків через Купо, її співчутливість до тварин лишилася такою ж щирою; а дядько Брю, цей бідолашний старий, якого всі кинули напризволяще, бо він більше не міг утримати в руках інструмента, здавався їй таким собі геть охлялим псом, який уже віджив своє і якого навіть шкуродери не хочуть брати на шкуру чи жир. Важким каменем на її серці лежало усвідомлення того, що він лежав там, по другий бік коридору, забутий Богом і покинутий людьми, що живився виключно самим собою, худнучи і маліючи до розмірів дитини, зморщуючись і дубіючи, як помаранчі, що їх сушать на коминку.

Анітрохи не менше прачка страждала через сусідство з Базужем, трунарем. Їхні помешкання розділяла дуже тоненька дощана перегородка. Він навіть пальцем у носі не міг подлубатися, щоб вона не почула. Коли він повертався увечері додому, вона мимоволі дослуховувалась до всіх його рухів: ось він кинув на комод свого чорного шкіряного капелюха, і той глухо гупнув, як грудка землі по віку домовини; ось він повісив на вішалку чорне пальто, яке тихо зашурхотіло об стіну, як крила нічного птаха; а ось він роздягається і кидає посеред кімнати своє чорне лахміття, наповнюючи її траурним духом. Вона слухала його тупцяння, полохалася від його найдрібнішого руху, підскакувала, коли він натикався на меблі чи торохтів посудом. Цей клятий пияк став її нав’язливою думкою, німим страхом, що переплітався з допитливістю. Глумливий, завжди п’яний, з повним черевом і порожньою макітрою, він кашляв, плювався, горланив непристойні пісеньки, лихословив і бився об стіни, перш ніж надибати ліжко. Геть пополотніла, Жервеза сиділа й думала-гадала, що він там поробляє: вона уявляла всілякі жахливі речі, вбивала собі в голову, що він, напевно, приніс додому мертвяка й засовує його під ліжко. Хай Бог милує! Адже в газетах якось писали про одного працівника похоронного бюро, який зберігав удома труни з маленькими дітьми, щоб не завдавати собі клопоту й не їздити раз по раз на цвинтар. Хай там як, але коли Базуж повертався додому, з-за перегородки віяло смертю. Їй-богу, здавалося, ніби живеш біля самісінького Пер-Лашез, справжнього королівства мертвих. Цей звіряка лякав її своїм постійним сміхом до самого себе, так ніби його ремесло звеселяло йому душу. А коли він нарешті заспокоювався й гепався на ліжко, то починав так неймовірно хропіти, що прачці аж забивало подих. Цілими годинами вона нашорошувала вуха й уявляла, як у сусідній кімнаті гуркочуть похоронні дроги.

Та найгірше було те, що, незважаючи на всі свої страхи, щось нестримно вабило Жервезу до Базужа, спонукало її прикладати вухо до стіни, щоб краще чути. Базуж справляв на неї таке саме враження, що й вродливі чоловіки справляють на порядних жінок: їм дуже хочеться спізнати їх, але вони ніяк не можуть наважитися — на заваді стоїть виховання. Що ж! Якби її не стримував страх, вона б поступилася своєму бажанню відчути на дотик смерть. Часом вона ставала такою дивною — затамовувала подих, дослухалася до кожного Базужового руху, сподіваючись збагнути їхній потаємний зміст, — що Купо насмішкувато запитував, чи не закрутила вона часом шури-мури з трунарем. Жервеза сердилася, говорила, що хоче переїхати, — так її вернуло від цього сусідства. Та щойно старий повертався зі своїм цвинтарним духом, вона мимоволі знову поринала в роздуми, прибираючи збудженого й боязкого вигляду дружини, що мріє вчинити перелюб. Хіба ж не він уже двічі обіцяв вкласти її на якесь ліжечко й віднести кудись, де так солодко спиться, що одразу забуваєш про всі злигодні. Може, це таки справді велика втіха. Мало-помалу її охоплювала дедалі більша спокуса спізнати це відчуття. Хоча б протягом двох тижнів чи навіть місяця. О! Проспати місяць, особливо взимку, коли треба платити комірне, коли вона знемагала під тягарем життєвих труднощів! Але це було неможливо: якщо проспав бодай годину, то мусиш спати вже вічно; від цієї думки вона ціпеніла, її захоплення смертю відступало перед вічною і суворою вірністю, якої вимагала земля.

А проте одного січневого вечора Жервеза обома кулаками загрюкала в перегородку. Вона пережила жахливий тиждень: ображена всіма, з порожніми кишенями, на межі відчаю. Того вечора їй було недобре, її трясла пропасниця, а перед очима танцювали вогняні кола. Якоїсь миті їй хотілося викинутися з вікна, але потім вона почала гримати в перегородку і кричати:

— Дядьку Базуж! Дядьку Базуж!

Трунар скидав черевики й наспівував: «Три красуні поживали». Схоже, того дня його справи йшли добре, бо він здавався ще веселішим, ніж зазвичай.

— Дядьку Базуж! Дядьку Базуж! — загукала Жервеза ще голосніше.

Невже він не чує її? Вона була готова здатися на його ласку — нехай бере її обіруч і несе туди, куди відносить інших жінок, убогих і багатих, яких він утішав. Він дратував її своєю пісенькою «Три красуні поживали»: у ній Жервезі вчувалася погорда чоловіка, в якого багато коханок.

— Ну що там таке? Що сталося? — забурмотів Базуж. — Комусь зле?.. Уже йду, матусю!

Але почувши цей хрипкий голос, Жервеза ніби пробудилася від жаского сну. Що вона коїть? Невже це вона грюкала в перегородку? Її наче обухом по голові вдарило, сідниці стиснулися від переляку; вона позадкувала, уявивши на мить, як величезні трунареві руки просовуються крізь стіну, щоб ухопити її за волосся. Ні, ні, вона не хоче, вона ще не готова. Якщо вона й стукнула, то ненавмисне, просто ліктем вдарилась, коли незграбно повернулася. Її скував жах, що піднімався від ніг до голови, вона подумки бачила, як старий волочить її, геть застиглу, з білим, як крейда, обличчям.

— То що, нікого немає? — знову озвався серед тиші Базуж. — Стривайте, ми вміємо догодити дамам.

— Ні-ні, даруйте, — мовила нарешті здушеним голосом прачка. — Мені нічого не потрібно. Дякую.

Поки трунар засинав, щось буркочучи, вона тремтіла від страху, дослухаючись до звуків у його кімнаті, не наважуючись поворухнутися, бо боялася, що він подумає, нібито вона знову стукає. Вона заприсяглася собі, що відтепер поводитиметься обачніше. Хай хоч ревом ревтиме, а сусіда на поміч не кликатиме. Вона це говорила, щоб заспокоїти себе, та попри все незбагненний потяг до трунаря знов і знов охоплював її.

У своєму злиденному кутку, серед своїх і чужих негараздів, Жервеза все-таки знаходила чудовий приклад відваги в родині Біжарів. Маленька Далі, восьмирічне дівча, завгрубшки з лозину, дбала про порядок в оселі, як доросла жінка. А велося їй ой як тяжко: на її руках зосталося двійко малюків, трирічний братик Жуль і п’ятирічна сестричка Анрієта, яких не можна було спускати з ока, навіть коли вона замітала підлогу чи мила посуд. Відколи Біжар копняками в живіт убив свою дружину, Далі стала для них маленькою матусею. Не мовивши ані слова, вона з власної волі заступала небіжчицю — аж так, що батько-нелюд, щоб довершити схожість, товк тепер дівчинку, як колись товк її матір. Коли він приходив п’яним, йому потрібна була жінка, щоб її молотити. Але йому було невтямки, що Далі ще зовсім дитина; він лупив її, як лупив би свою стару. Одним лящем він покривав усе її обличчя, а шкіра в неї була ще така ніжна, що відбиток п’яти його пальців не сходив днів зо два. То були ганебні хльоскання, копняки гарма-дарма — скажений вовк накидався на бідолашне маленьке кошеня, полохливе й ласкаве, до сліз худеньке, яке ніколи не скаржилося, чиї прегарні оченята були сповнені мовчазної покірності. Жодного разу Далі не обурилася. Хіба трохи нагинала голову, щоб прикрити обличчя, і стримувала крик, аби не колошкати сусідів. А коли батько втомлювався ганяти її носаками по всій кімнаті, вона якийсь час збиралася на силі, а потім бралася до роботи: купала дітей, варила юшку, витирала пил на меблях, не лишаючи ніде ані порошинки. Бути битою входило до її щоденних обов’язків.

Жервеза пройнялася дружніми почуттями до своєї сусідки. Вона ставилася до неї, як до рівні, як до дорослої жінки, яка вже знала життя. Треба сказати, Далі мала бліде й серйозне обличчя, на якому застиг вираз старої панни. Почувши мову дівчинки, можна було подумати, що їй років зо тридцять. Вона чудово вміла скуповуватись у крамницях, латати одяг, наводити лад в оселі, а про дітей говорила так, ніби сама вже двічі чи тричі народжувала. Люди усміхалися, коли чули цю восьмирічну дівчинку, а потім їм стискалося горло, і вони йшли собі, щоб не заплакати. Жервеза якомога частіше кликала її до себе, давала дівчинці все, чим могла поділитися — їжу, стару одіж. Одного дня, попросивши дівчинку поміряти стару жакетку Нана, вона аж дихати забула, коли побачила її вкриту синцями спину, здертий закривавлений лікоть, усе її невинне мученицьке тіло, обтягнуті шкірою кості. Що ж, дядько Базуж уже міг лаштувати для неї домовину: довго Далі не протягне! Але дівчинка просила прачку нікому не розповідати про це. Вона не хотіла, щоб батько мав через неї неприємності. Вона заступалася за нього, запевняла, що він не був би таким злим, якби не пив. Він просто божевільний, який не знає, що робить. О! Вона прощала йому, адже божевільним треба все прощати.

Відтоді Жервеза була насторожі, готова втрутитися, щойно почувши, як Біжар піднімався сходами. Але переважно вона сама діставала кілька штурханів. Часом, коли Жервеза вдень заходила до них, то бачила Далі прив’язаною до ніжки залізного ліжка. Це була слюсарева витівка, який, перш ніж піти з дому, зв’язував їй ноги й перетягував живіт грубою мотузкою. І ніхто не міг збагнути, навіщо він це робив; просто забаганка схибленого від пиятики мозку з єдиною очевидною метою — мучити крихітку навіть під час своєї відсутності. Коли Далі стояла цілими днями прив’язаною до ліжка, її тіло німіло, ноги терпли; одного разу вона провела так усю ніч, бо Біжар десь завіявся. Коли обурена Жервеза хотіла її відв’язати, дівчинка благала не чіпати мотузки, бо її батько лютуватиме, якщо побачить, що вузли зав’язано інакше. Справді, їй зовсім не боліло, вона просто відпочивала. Дівчинка говорила це з усмішкою, хоч її маленькі херувимські ноженята набрякли й задубіли. Вона лише журилася, що прив’язаною не могла нічого робити й мусила дивитися на безлад у домівці. Краще б батько вигадав щось інше. Та все одно вона наглядала за дітьми, змушувала їх слухатися, підкликала до себе то Анрієту, то Жуля, щоб утерти їм носа. Мавши вільні руки, вона щось плела, щоб хоч з якоюсь користю згаяти час, поки чекала батька. Але найдужче Далі страждала, коли Біжар відв’язував її: доброї чверть години вона волочилася по долівці й не могла підвестися, бо ноги її не тримали.

Тим часом слюсар вигадав нову забаву. Він розжарював на сковороді монети, а потім клав їх скраю коминка. Потім кликав Далі й загадував піти купити два фунти хліба. Дівчинка, нічого не підозрюючи, хапала гроші, скрикувала, кидала монети на землю, трясучи обпеченою долонькою. А він починав казитися. Що за огидне дівчисько! Гроші вона, бачте, розкидає! І погрожував вирвати сраку, якщо вона негайно їх не підніме. Якщо дівчинка вагалася, то отримувала перше попередження — такого міцного стусана, що аж каганці в очах засвічувалися. Мовчки, зі слізьми на очах, вона підбирала монети і йшла, трясучи ними в пригорщі, щоб остудити.

Ні, нікому не під силу уявити, які кровожерливі вигадки можуть зродитися в голові п’яниці. Наприклад, якось пополудні Далі, з усім упоравшись, гралася з дітьми. Вікно було розчахнуте, і протяг, що гуляв коридором, злегка грюкав дверима, то зачиняючи, то відчиняючи їх.

— Це пан Вітрик, — казала дівчинка. — Заходьте ж бо, пане Вітрику. Будь-ласка, звольте завітати до нас.

Вітаючи вітер, вона схилялася в реверансі перед дверима. Позаду неї Анрієта і Жуль також віталися, зрадівши такій грі, і заливалися сміхом, ніби їх хтось лоскотав. Далі, бачивши, як вони весело бавляться, вся розчервонілася й навіть сама відчула втіху, що траплялося дуже зрідка.

— Добридень, пане Вітрику. Як ся маєте, пане Вітрику?

Але двері штовхнула чиясь груба рука — це був старий Біжар. Сцена враз перемінилася: Анрієта й Жуль попадали, відлетівши до стіни, тимчасом як перелякана Далі так і застигла в реверансі. Слюсар тримав у руці велику візницьку пугу, зовсім новеньку, з довгим білим пужалном та шкіряним ремінцем, що закінчувався тоненьким шпагатовим хвостиком. Він поклав пугу скраю ліжка, не давши звичного копняка дівчинці, яка, наставивши задок, вже готувалася до ударів черевиком. У кривій посмішці вищирилися чорні зуби — Біжар був дуже веселий, дуже п’яний, по його мармизі було знати, що він вигадав якусь чергову розвагу.

— Що, вдаєш із себе шльондру, нікчемне дівчисько! — вигукнув він. — Я ще з вулиці почув, як ти тут витанцьовувала... Ну ж бо, підійди! Та ближче, хай тобі грець! Лицем повернись, я не збираюся нюхати твоє гузно. Чи я тебе чіпаю, що ти тремтиш, як курча?.. Скинь-но з мене черевики.

Далі, приголомшена тим, що не дістала прочуханки, геть зблідла й зняла з нього черевики. Він сидів скраю ліжка, потім ліг, не роздягнувшись, і лежав з розплющеними очима, дивлячись, як дівчинка совалася по хаті. Дівчинка ціпеніла під тим його поглядом, її руки й ноги скував такий страх, що вона врешті розбила чашку. Тоді, не підводячись з ліжка, Біжар узяв і показав їй пугу.

— Агов, мала недотепо, дивися сюди: це тобі подарунок. Атож, це ще п’ятдесят су, що я витратив на тебе... З цією цяцькою мені не треба буде більше бігати за тобою, а тобі тепер не заховатися в кутку. Хочеш спробувати?.. Ага! Чашки бити!.. Ану, гоп! Танцюй-но, роби свої реверанси пану Вітрику!

Навіть не піднімаючи з подушки голови, розлігшись на спині, він гучно ляснув здоровенною пугою, як кучер, що поганяє коней. Потім, витягнувши руку, хльоснув Далі, обвивши батогом довкола її стану, і крутнув, як дзиґу. Вона впала й спробувала відповзти, але він хльоснув знов, поставивши її на ноги.

— Гоп! Гоп! — горлав він. — Оце так верхогони!.. Ба! Який чудовий зимовий ранок: лежиш собі, в теплі, в добрі, і не треба збивати ніг... Ану, в цей куток! Дістав, вертихвістко! Ану, в другий! Знову дістав! А, ти під ліжко лізеш? То я тебе пужалном натовчу!.. Гоп! Гоп! Но, конику! Но!

На вустах Далі виступала тоненька смужка піни, жовті очі викочувалися з темних очниць. Збожеволіла дівчинка завивала й кидалася по всіх закутках кімнати, скручувалася клубком і качалася долі, тулилася до стін, але тоненький кінчик величезної пуги скрізь її діставав, вибухав петардою у вухах, впивався у тіло, залишаючи на ньому червоні смуги. Справжнє дресирування тварини, яку навчають танцювати. І треба було бачити, як ця крихітка витанцьовувала! Її п’яти високо злітали вгору, як у дівчаток, що стрибають через мотузок і кричать: «Живіш!» Вона зовсім знесиліла, підстрибувала, як гумовий м’ячик, і, осліпнувши від болю та жаху, більше не шукала якогось сховку, потрапляючи під удари. А її нелюд-батько торжествував, обзивав її брудною шваброю, запитував, чи з неї вже досить і чи добре вона затямила, що втекти від нього тепер не варто й сподіватися.

Аж раптом до кімнати увірвалася Жервеза, яка почула зойки дівчинки. Побачивши таку картину, вона знавісніла від обурення.

— От же поганець! — крикнула вона. — Ану облиш її, розбійнику! Я піду заявлю на тебе до поліції!

Біжар загарчав, як тварина, яку потривожили:

— Послухай, ти, криволапа! Не пхай свого носа до чужих справ. Може, мені треба ще й рукавички надіти, перш ніж її лушпарити?.. Це тільки попередження, просто, щоб дати їй пам’яткового, показати, що в мене довгі руки.

А тоді ляснув батогом востаннє, поціливши Далі в обличчя. Горішня губа в дівчинки тріснула, зацебеніла кров. Жервеза вхопила стільця й хотіла кинутися на слюсаря. Але дівчинка благально простягнула до неї руки, переконуючи, що це дрібниці, що їй зовсім не боляче. Вона витерла кров краєчком фартуха і почала втихомирювати дітей, які голосно плакали, немовби це їх оджарили пугою.

Задумуючись про долю Далі, Жервеза більше не сміла нарікати. Їй хотілося бути такою ж відважною, як ця восьмирічна дитина, яка самотужки зносила більше, ніж решта жінок їхнього будинку всі вкупі. Вона бачила, що дівчинка, яка місяцями сиділа на хлібі й воді, жила надголодь, ніколи не мавши вдосталь навіть сухарів, так схудла й ослабла, що ходить, тримаючись за стіни. А коли Жервеза потай приносила їй якісь м’ясні недоїдки, у неї краялось серце: дитина мовчки ковтала разом з рясними слізьми малесенькі шматочки, бо її горло, звужене від постійного недоїдання, не хотіло пропускати їжі. А проте дівчинка завжди була тихою й сумирною, не по літах розсудливою, готовою з повним самозреченням виконувати обов’язки маленької матусі, навіть якщо доведеться померти від материнських почуттів, що переповнювали її, так рано пробудившись в цьому невинному тендітному дитинчаті. Жервеза намагалася брати приклад з цього милого створіннячка, що було взірцем терпіння й прощення, і хотіла навчитися в неї мовчки зносити свої страждання. Але дуже промовистим був безмовний погляд чорних покірних очей Далі, в глибині яких чаївся морок агонії та злиднів. Ніколи ані слова, тільки широко розплющені величезні чорні очі.

Тим часом у родині Купо сивуха з «Пастки» помалу робила свою згубну справу. Прачка бачила, що недалеко той день, коли її чоловік візьме батога, як Біжар, і накаже їй танцювати. І від нещастя, що їй загрожувало, вона ставала ще чутливішою до горя дівчинки. Так, Купо ступив на криву стежину. Минули ті часи, коли веселуха скрашувала йому життя. Він не міг більше ляскати себе по череву й пихато розповідати, що від клятого пійла тільки гладшає, бо нездоровий жовтий жир перших років його пиятики розтанув, він перетворився на тріску, а свинцевий колір обличчя набув зеленавих відтінків мертвеччини, що гниє в калюжі. Апетит йому теж відбило. Мало-помалу він втратив охоту до хліба, а згодом дійшов до того, що гидував м’ясом. Жервеза могла поставити перед ним щонайсмачніше рагу, та його шлунок уже не приймав їжі, а зуби відмовлялися жувати. Щоб бодай якось триматися, йому потрібна була півлітра горілки денно; це й був його раціон, його їжа й питво, єдиний харч, що він міг перетравити. Уранці, прокинувшись, він доброї чверть години сидів на ліжку, скоцюрбившись удвоє, кашляв так, що аж кості хрустіли, тримався за голову й спльовував гірке, як столітник, мокротиння, що пекло йому в горлі. Так ставалося щодня, тож горщик можна було готувати звечора. На ноги він твердо спинався тільки тоді, як випивав першу склянку — справжні ліки, що припікали його хворі тельбухи. Але протягом дня неприємні симптоми поверталися. Спочатку Купо відчував немов якийсь лоскіт, пощипування по шкірі в ногах і руках. Він сміявся і казав, що то його стара, напевно, насипала в постіль якогось зілля, що так приємно скобоче. Потім ноги ставали важкими, лоскіт припинявся й переходив у страшні корчі, що стискали його м’язи, як лещатами. Оце вже йому зовсім не подобалося. Він більше не сміявся: зігнувшись від болю, спинявся зненацька на тротуарі, у вухах дзвеніло, в очах мерехтіли іскри. Усе йому здавалося жовтим, будинки кружляли в танку, і кілька секунд він стояв, похитуючись, боячись упасти пластом додолу. А бувало, що сонце пригрівало його, а він дрижав, наче його обливали крижаною водою. Та найдужче його діймало те, що обидві руки трохи тремтіли. Особливо завинила права, яка часом викидала ще ті колінця. Хай Бог не дає! Виходить, він більше не чоловік, він перетворюється на стару бабу? Купо знавісніло напинав м’язи, стискав у кулаці склянку, закладався, що триматиме її нерухомо, ніби в мармуровій руці; але склянка, попри всі зусилля, несамовито танцювала, стрибала то праворуч, то ліворуч і тряслася, поквапно й рівномірно. Потім він осушував її і несамовито кричав, що, випивши ще з десяток таких, навіть бочку втримає в руці, не сіпнувши й пальцем. Жервеза вмовляла його кинути пити, якщо він хоче, щоб у нього перестали тремтіти руки, але він лише сміявся з неї, глушив літр за літром, й усе повторювалося знову і знову, Купо казився і лаяв омнібуси, які проїжджали повз і через які розпліскувалося його пиття.

Одного березневого вечора Купо прийшов додому мокрий як хлющ. Повертаючись із Халявою з Монружа, де вони всмак насьорбалися вугрової юшки, він ішов під зливою від застави Фурно аж до застави Пуасоньєр — не близький світ. Уночі на нього напав страшенний кашель; він, весь червоний, палав у гарячці, натужно й хрипло дихав, як дірявий міх. Лікар, по якого послали Боші, прийшов зранку, послухав його, похитав головою, а тоді відвів Жервезу вбік і порадив покласти чоловіка до лікарні. У Купо було запалення легенів.

І Жервеза, певна річ, не стала впиратися. Колись вона скоріш голову на відруб дала б, аніж довірила свого чоловіка якимсь горе-медикам. Після того нещастя на вулиці Нації вона витратила всі заощадження, щоб самій виходжувати його. Але всі приязні почуття до чоловіка швидко згасають, коли він через пиятику скочується до рівня тварини. Ні, ні, тепер вона не збирається завдавати собі такої мороки. Хай би забирали й ніколи не повертали — вона ще й спасибі скаже. Проте, коли до них прийшли з ношами й поклали на них Купо, як якусь дровиняку, Жервеза геть збіліла й закусила губи. Хоч вона й бурчала, казала, що, мовляв, нарешті його здихається, в її словах не було щирості: якби вона мала в шухляді принаймні десять франків, то не відпустила б його. Жервеза провела Купо аж до лікарні Ларібуазьєр, подивилася, як санітари поклали його на ліжко в кінці величезної палати, де з помертвілими обличчями рядами лежали хворі, що підводилися й пасли очима новака, якого несли. То була палата для тяжкохворих: їдкий лікарняний запах забивав дух, а від сухотного кашлю, що лунав звідусіль, можна було вихаркати власні легені. До того ж палата мала вигляд маленького цвинтаря Пер-Лашез, а ряди білих ліжок скидалися на алею надгробків. Купо каменем лежав на своїй постелі, тож незабаром Жервеза пішла, не дібравши ані слова, щоб його втішити, не мавши в кишені нічого, чим би його розрадити. Надворі вона обернулася й поглянула на монументальну будівлю лікарні. Вона згадала ті давно минулі дні, коли Купо, примостившись на самому краєчку даху, покривав його цинковими листами й виспівував на сонці. Тоді він ще не пив і мав шкіру, як у панночки. Вона видивлялася його з вікна готельчика «Бонкер», помічала у високості неба, і вони обоє махали хустинками, надсилаючи одне одному вітання. Так, працюючи на даху лікарні, він і гадки не мав, що сам колись в ній опиниться. Тепер він не пурхає по карнизах, як веселий гуляка-горобець, а лежить внизу, у звитому власноруч гнізді, в лікарні, де здихатиме, як стара шкапа. Господи, якою ж далекою здається нині пора кохання!

Позавтра, коли Жервеза прийшла навідати Купо, вона побачила порожнє ліжко. Сестра-доглядальниця пояснила, що її чоловіка довелося перевести до притулку Святої Анни, бо напередодні він ні з того ні з сього почав верзти якусь бридню. Ох! У нього, мабуть, не всі вдома: він бився головою об стіну й так репетував, що решта хворих не могли заснути. Схоже, це все через пиятику. Алкоголь, що накопичився в організмі, скористався моментом, коли запалення легенів забрало всі його сили й поклало на лопатки, щоб накинутися на нього й розбурхати всі нерви. Жервеза прийшла додому сама не своя. Тепер її чоловік божевільний! Оце-то весело заживуть, якщо його випустять. Нана кричала, що його треба залишити в лікарні, бо він, чого доброго, обох їх колись прикінчить.

Жервеза змогла вибратися до притулку Святої Анни аж у неділю. То була ціла мандрівка. На щастя, омнібус, що ходив із бульвару Рошешуар до Ґласьєр, проїжджав поблизу цього закладу. Вона зійшла на вулиці Санте й купила два помаранчі, щоб не з’являтися з порожніми руками. Ще одна озія із сірими корпусами та безкінечними коридорами, де пахло старими прогірклими ліками, що аж ніяк не навіювало радості. Та коли її завели до одномісної палати, вона дуже здивувалася, побачивши Купо у вельми веселому настрої. Він саме сидів на троні, чистенькому дерев’яному ящику, від якого зовсім не пахло. Їм обом стало смішно, що вона застала його, коли він саме справляв нужду, з випнутим гузном. Адже він хворий, то що можна від нього вимагати? Купо розсівся, як папа римський, і шкірив зуби, як колись. О! Видно, йому вже ліпше, раз знову береться за своє.

— А як легені?

— Минулося! — відповів він. — Полікували — і як рукою зняло. Ще кашляю трохи, та скоро все вихаркаю.

Потім, злізаючи зі свого трону й лягаючи у ліжко, він знову пожартував:

— А ти доброго носа маєш, коли, бач, не боїшся нюхнути табаки.

І обоє засміялися ще дужче. Їм і справді було весело. Цими грубими жартами вони виявляли свою радість. Той, хто пережив хворобу ближнього, знає, яке це щастя бачити, як до людини повертаються життєві сили.

Коли він вмостився у ліжку, Жервеза дала йому два помаранчі, чим дуже його розчулила. Купо знову став дуже милим, відколи пив трав’яний чай, а не стовбичив за шинквасами винарень. Нарешті вона зважилася заговорити про напад божевілля і здивувалася, що він відповідав цілком розумно, як у давні добрі часи.

— А, так, — мовив він, глузуючи сам із себе, — я таких нісенітниць наплів!.. Уявляєш, мені ввижалися щури, і я ганявся за ними рачки, щоб насипати солі їм під хвіст. А ти, ти кликала мене на допомогу, бо якісь чоловіки хотіли спровадити тебе на той світ. Словом, всіляка маячня, привиддя посеред білого дня... О! Я добре все пам’ятаю, макітра в мене ще варить... Тепер усе минулося, лише щось мариться, коли засинаю, та іноді сняться кошмари, але вони всім сняться.

Жервеза лишалася з ним аж до вечора. О шостій годині на обхід прийшов студент-практикант і попросив його витягнути руки. Тепер вони майже не тремтіли, хіба що кінчики пальців злегка посмикувалися. Щоправда, коли споночіло, Купо почав огортати неспокій. Він двічі підводився, сідав на ліжку, втуплювався у підлогу, водив очима по темних кутах палати. Раптом випростав руку і, нібито запопавши щось, гучно ляснув долонями.

— Що там таке? — запитала налякана Жервеза.

— Щури, щури, — пробурмотів він.

Потім затих, поринаючи в сон, аж раптом став шарпатися й вигукувати уривчасті слова:

— Хай йому грець! Вони гризуть мені шкуру!.. О, мерзотні тварюки!.. Ну, тримайсь! Підсмикни поділ! Остерігайся гадини позаду!.. А бодай тобі лиха година! Оце так покотилася, а ті нікчеми регочуть!.. Нікчеми! Пройдисвіти! Бандити!

Він розмахував у повітрі руками, стягнув із себе ковдру, накинув її жужмом собі на груди, щоб захистити їх від ударів якихось бороданів, що йому ввижалися. Прибіг черговий, а Жервеза тим часом пішла геть; їй аж на серці похолонуло від цієї сцени. Та через кілька днів, коли вона знову прийшла, Купо був цілком здоровим. Навіть нічні привиддя минулися; тепер у нього сон був, як у немовляти — спав по десять годин без задніх ніг. Отож Жервезі дозволили забрати його додому. Прощаючись, студент-практикант дав Купо кілька корисних настанов і порадив дослухатися до них. Якщо він знову почне пити, буде йому те саме, і зрештою він пуститься духу. Атож, усе залежить лише від нього. Адже він сам бачив: як тільки припинив пиячити, знову став веселим і бадьорим. Що ж, доведеться йому і вдома жити сумирно, як у притулку Святої Анни, та уявляти, що він сидить під замком, а на світі немає жодних винарень.

— А цей пан має рацію, — мовила Жервеза, сидячи в омнібусі, що віз їх на вулицю Ґут-д’Ор.

— Певна річ, що так, — відповів Купо, а потім, поміркувавши хвилинку, додав: — Але знаєш, склянка-друга людину не вб’є, а лиш допоможе їжі засвоїтися.

І того ж таки вечора випив склянку запридуху для кращого травлення. Цілий тиждень він поводився досить розважливо. У глибині душі Купо був страшним боягузом, тому не мав жодного бажання скінчити свої дні в Бісетрі[6]. Але його змагала пристрасть, перша склянка мимохіть штовхала до другої, третьої, четвертої, тому наприкінці другого тижня він повернувся до свого звичного раціону — півлітра самогону на день. Жервеза з розпачу ладна була його віддубасити. Подумати лишень: їй вистачило дурості розмріятися про повернення до гідного життя, бо в притулку вона побачила його при здоровому глузді! От і закінчилась вся її радість — цього разу вже назавжди! Ох! Тепер, коли вже ніщо не могло його виправити, навіть страх перед недалекою погибеллю, вона заприсягалася не чіпати його. Вдома справи йшли через пень-колоду, та Жервеза закривала на все очі й казала, що й сама розважатиметься на свій лад. Відтоді в оселі знову почалося пекло, Купо все глибше занурювались у багнюку, поринали на самісіньке його дно, без жодного проблиску надії на кращі часи. Нана, коли батько давав їй ляпаса, розлючено запитувала, чого ця тварюка не лишилася в лікарні. Вона казала, що вже не дочекається, коли зароблятиме гроші й купуватиме йому горілку, щоб він швидше здох. Коли одного дня Купо почав нарікати на свій шлюб, Жервеза й собі розгнівалася. То йому дісталися чужі недоїдки? То вона, значить, постаралася, щоб він підібрав її на вулиці, заморочивши йому голову своїм невинним личком! Хай йому грець! Нахабства йому не позичати! Як не слово, то брехня. Вона не хотіла його, от де правда. Він реп’яхом волочився за нею, домагався її, тимчасом як вона радила йому добре подумати. І якби можна було повернути все назад, вона сказала б «ні» і швидше руку на відруб віддала б, ніж погодилася вийти за нього заміж. Так, не дівкою вона йому дісталася, але роботяща жінка без вінця вартує більше за неробу-чоловіка, що плямує свою честь і честь родини по всіх довколишніх шинках. Того дня вперше в родині Купо зчинилася справжня бійка: товклися так несамовито, що поламали стару парасольку й віника.

І Жервеза стримала дане собі слово. Вона геть опустилася: часто взагалі не з’являлась у пральні, цілі дні гаяла за балачками, працювала абияк. Коли якась річ падала в неї з рук, вона могла лишити її валятися долі: хай хтось інший нахилиться й підніме. Вона стала ще огряднішою, нічим не переймалася. Збайдужівши до всього, бралася за віника тільки тоді, коли мало не перечіпалася через сміття. Лорійо, коли проходили повз її кімнату, показово затикали собі носа; справжня гноївня — казали обоє. Вони жили так само відлюдкувато, в кінці коридору, відгородившись від злиднів будинку в тому своєму закутку, і тримали двері замкненими, щоб і франка нікому не позичати. О! Таких люб’язних сусідів хоч до серця прикладай! Авжеж, нічого сказати! Варто було постукати до них і попросити сірника, дрібку солі чи склянку води — кожен знав напевне, що двері грюкнуть прямо перед його носом. А до всього, вони були ще й чорнороті. Коли йшлося про допомогу ближньому, Лорійо всіх запевняли, що ніколи не переймаються чужими справами. Але вони таки переймалися ними зранку до вечора і, щойно випадала нагода, перемивали людям кісточки. За зачиненими на засув дверима, ще й завішеними покривалом, щоб затулити щілини й замкову шпарку, вони смакували плітки, ні на мить не випускаючи з рук золоте дротиння. Особливо тішилися, що Шкандиба пустилася берега, — цілий день муркотіли, як коти, коли їх гладять. Яка ж злидота, яка погибель, люди добрі! Вони чатували, коли вона вийде по харчі, й сміялися з маленького кусника хліба, який вона несла під фартухом. Вони рахували дні, коли їй доводилося класти зуби на полицю. Вони знали, яка завтовшки лежала в неї пилюка, скільки валялося немитих тарілок, могли перелічити всі дедалі помітніші ознаки занепаду через Жервезині лінощі. А її вбрання — то просто огидні лахи, що й тандитниця їх не підібрала б! Господи Боже! Непереливки тепер цій славній білявці, цій вертихвістці, що крутила колись задом у своїй гарненькій голубій пральні. Ось до чого призводить любов до їдла, пиятика й обжирання. Жервеза, здогадуючись, як вони її шпетили, часом скидала черевики, підходила до їхніх дверей й притискалася до них вухом, але за покривалом нічого не було чути. Лише одного разу вона вловила, як вони назвали її «цицькатою», бо, незважаючи на схудлість від поганого харчу, груди в неї залишалися все ще пишними. Та хай собі теревенять! Жервеза, щоб уникнути закидів, і далі спілкувалася з ними, хоч і не чекала від цих негідників нічого, крім огуди. Проте вона вже не мала сил на те, щоб дати їм гідну відсіч і відбитися від них раз і назавжди. Та цур їм і пек! Вона тепер думала лише про своє задоволення: сидіти сиднем, крутити дулі, смикатися хіба що задля власної втіхи, ото й усе.

Якось у суботу Купо пообіцяв Жервезі повести її до цирку. Подивитися, як дами чвалом летять на конях і стрибають крізь паперові обручі, — це таки було варте заходу. Купо саме отримав платню за два тижні й міг розщедритися на сорок су; вони навіть збиралися повечеряти десь удвох, бо Нана того вечора мала допізна затриматися на роботі через термінове замовлення. Але о сьомій годині Купо не було; о восьмій він теж не з’явився. Жервеза скаженіла. Певна річ, той п’яниця зі своїми товаришами спускає грошики по околишніх винарнях. А вона ж випрала чепчик і з самісінького ранку морочилася коло старої дірявої сукні, щоб мати пристойний вигляд. Нарешті годині о дев’ятій, страшенно голодна й позеленіла від злості, вона вирішила піти пошукати Купо на сусідніх вулицях.

— Чоловіка виглядаєте? — гукнула пані Бош, побачивши її перекошене обличчя. — Він у дядька Коломба. Бош оце щойно частувався з ним вишнівкою.

Жервеза подякувала і швидко рушила тротуаром. Ну, хай він лиш попадеться їй на очі! Сіялась дрібна мжичка, тому прогулянка ставала ще менш приємною. Але дійшовши до «Пастки», Жервеза стишила ходу, злякавшись, що самій доведеться танцювати й скакати галопом, якщо розізлить чоловіка. Поміркувавши так, вона дещо охолола й вирішила бути обачною. Шинок палав, газові лампи яскраво горіли, відбиваючись у дзеркалах, як маленькі білі сонця, каламарі та слоїки осявали стіни своїми барвистими відблисками. Якусь мить вона стояла, витягши шию, припавши очима до шибки, і в щілині між двома пляшками, що стояли на вітрині, розгледіла Купо, який разом з товаришами сидів за маленьким оцинкованим столиком в кінці зали. Їхні постаті невиразно проступали крізь синюватий тютюновий дим. А оскільки їхні голоси на вулицю не долинали, було дуже смішно бачити, як вони розмахували руками, випнувши бороди та викотивши очі. Чи чувана це річ, щоб чоловік кинув удома дружину, аби замкнутися у цій норі, де дихнути нічим?! Краплі дощу стікали по Жервезиній шиї; вона випросталася, так і не наважившись увійти, і пішла до кільцевого бульвару, поринувши в думки. Навряд чи Купо зрадів би їхній зустрічі: він не любив, щоб за ним ходили назирці. До того ж навряд чи порядній жінці годиться з’являтися в такому місці. Тим часом під мокрими деревами її почав пробирати легкий дрож, вона подумала, що може, чого доброго, підчепити якусь застуду, але й далі вагалася, не знаючи, на що зважитися. Двічі Жервеза поверталася до шинку й, припавши очима до шибки, з обуренням дивилася на триклятих п’яниць за столом, що й далі горлали та пили. Яскраве світло з «Пастки» відбивалося в калюжах на бруку, що бралися від дощу маленькими бульбашками. Щойно двері відчинялися й зачинялися, клацаючи мідними нащільниками, вона задкувала, ховаючись, і потрапляла ногами просто в калюжу. Подумки обізвавши себе дурепою, вона таки наважилася — штовхнула двері й рушила прямо до столика, за яким сидів Купо. Зрештою, вона прийшла по свого власного чоловіка. Мала на це повне право, адже він пообіцяв повести її того вечора до цирку. І нехай буде, що буде! Вона не збиралася киснути під дощем на вулиці, як брусок мила.

— Диви! Та це ж моя стара! — вигукнув бляхар, мало не вдавившись зі сміху. — Оце втнула так втнула! Хіба ж не кумедія?!

Халява, Вишкварок, Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, — усі зайшлися реготом. Так, це видалось їм кумедним, але вони самі не знали чому. Жервеза, трохи приголомшена такою реакцією на її з’яву, застигла на місці. Купо був нібито в доброму гуморі, тож вона зважилася сказати:

— Чуєш, ми вже маємо йти. Треба поквапитися. Ми ще встигнемо щось побачити.

— Я не можу встати, я прилип. Ну справді! — продовжував жартувати Купо. — Спробуй сама — і побачиш. Потягни мене за руку з усієї сили, чорт забирай! Ще сильніше, ну ж бо!.. Бачиш, це той пройдисвіт, дядько Коломб, прикрутив мене до свого ослона.

Жервеза підіграла йому, а коли відпустила руку, всі товариші у захваті від жарту так і зайшлися сміхом. Вони згиналися навпіл, хапалися один за одного, ревіли й тряслися, як віслюки, коли їх вичісують. У бляхаря від сміху рот роззявився так, що аж горлянку стало видно.

— Бісова дурепо! — нарешті мовив він. — Сядь посидь хвилинку. Це куди ліпше, ніж теліпатися під дощем... Так, я не прийшов, бо в мене були справи. І нічого губи копилити, марно не старайся... Ану посуньтесь там, чуєте?

— Якщо пані зволить сісти мені на коліна, так їй буде набагато м’якше, — галантно запропонував Халява.

Жервеза, щоб не привертати до себе уваги, взяла стілець і сіла за три кроки від столика. Вона поглянула на те, що пили чоловіки, — це була якась гірка настоянка, що ніби золотом сяяла в склянках. По стільниці розтеклась невеличка її калюжка. Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, вмочував у неї палець і, не припиняючи розмови, виписував великими літерами жіноче ім’я «Елалі». Вишкварок здався їй дуже охлялим, худішим за тичку. У Халяви ніс розцвів і став синій, як бузина. Усі четверо замурзані, з огидними бородами, кошлатими й замизканими, як віники, якими чистять нічні горщики, вони не соромилися своїх подертих сорочок і вимахували бруднющими руками з грязюкою під нігтями. Та насправді з ними ще можна було показуватися на людях, бо цмулили вони години з шостої, тож вигляд мали все-таки пристойний, хіба що трохи посоловіли. Жервеза помітила, як двоє якихось чоловіків впивалися біля шинкваса. Вони були такі п’яні, що, сподіваючись промочити горло, перехиляли склянки повз рота, обливаючи сорочки. Дебелий дядько Коломб протягував свої здоровенні руки — гордість і честь закладу — і спокійно наливав одну за другою. Було дуже душно, дим з люльок здіймався до сліпучого газового світла, де кружляв, як пил, огортаючи відвідувачів дедалі густішою імлою. З цього туману долинав оглушливий і невиразний гамір, хриплі голоси, дзвін склянками, лайка та грюканина кулаків, схожа на вибухи. Жервеза, зіщулившись, з-під лоба споглядала все це видовище, що аж ніяк не могло веселити жінку, тим паче незвиклу до такого. Вона задихалася, очі пеком пекли, голова обважніла від алкогольних випарів, що ними була просочена вся зала. Раптом Жервезу охопило якесь страшенно неприємне відчуття. Обернувшись, вона побачила позаду себе лембик, апарат для споювання, що працював за склом у маленькому дворику, гулко стугонячи своїм пекельним начинням. Мідні трубки у присмерковому світлі тьмяно полискували і лише на згинах спалахували червоним відблиском, а тінь від пристрою, лягаючи на дальню стіну, вимальовувала якихось потворних хвостатих чудовиськ з роззявленими пащеками, що ніби хотіли поглинути всіх присутніх у шинку.

— Слухай, балакухо, та годі тобі вже киснути! — вигукнув Купо. — Ми, знаєш, з нудьгарями не панькаємося!.. Що питимеш?

— Нічого, звісно, — відповіла прачка. — Я ще не вечеряла.

— Тим паче! Крапля випивки — чудове підкріплення.

Але вона й далі супилася, тож Халява знову виявив свою галантність.

— Пані, напевно, любить щось солоденьке, — пробурмотів він.

— Я люблю чоловіків, які не напиваються, — сердито відказала вона. — Атож, люблю, коли платню приносять додому і тримають слово, якщо вже його дали.

— Он воно що тебе муляє! — сказав бляхар, не припиняючи зубоскалити. — Хочеш отримати свою пайку? То чого ж ти, дурна макітро, відмовляєшся від частування? Пий-но: то сама користь.

Жервеза пильно й серйозно подивилася на нього, — глибока борозна темною смугою перетяла їй чоло, — і повільно відповіла:

— Гаразд! Твоя правда, це таки непогана думка. Якщо вже так, то пропиватимемо грошенята разом.

Вишкварок підвівся і пішов по склянку ганусівки для неї. Жервеза підсунула стілець до столу. Потягуючи ганусівку, вона раптом пригадала, як колись давно, коли Купо до неї залицявся, вони у цьому самому шинку, сидячи в куточку біля дверей, їли заспиртовані сливи. Тоді вона скуштувала тільки ягоди, а настоянку пити відмовилася. А тепер ось п’є. О! Вона дуже добре себе знає — наскільки їй бракує сили волі. Достатньо було лише її підштовхнути, щоб вона з головою поринула в пиятику. Ганусівка, до речі, здалась їй дуже смачною, хіба що трохи засолодкою. Жервеза посьорбувала свій напій і слухала, як Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, розповідав про свої стосунки з товстухою Елалі, що торгувала на вулиці рибою. Ця капосна баба винюхувала його в будь-якій винарні і заявлялася туди разом зі своєю тачкою. Марно товариші попереджали й ховали свого друга: Елалі однаково його знаходила, а вчора навіть дала камбалою по пиці, щоб знав, як прогулювати роботу. Ото справжня кумедія! Вишкварок і Халява рвали животи з реготу, плескали Жервезу по плечах, і вона теж мимоволі засміялася, ніби від лоскоту. Їй порадили брати приклад з товстухи Елалі: носити із собою праски й, запопавши Купо, просто на цинкованому столику в шинку прасувати йому вуха.

— Оце так-так! — вигукнув Купо, перевернувши догори денцем склянку, що її спорожнила Жервеза. — Добряче смикнула! Лиш погляньте, хлопці, як швиденько впоралася.

— Пані повторити? — запитав Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся.

Ні, їй було досить. Щоправда, Жервеза вагалася. Від ганусівки їй млоїло на серці. Треба було ліпше випити чогось міцнішого, щоб погамувати шлунок. Вона крадькома поглядала на машину для споювання, яка працювала позаду неї. Від вигляду цього триклятого казана, круглого, як черево багатія, з видовженим і крученим носом, у неї по спині пробігав холодок, страх перемішувався з бажанням. Металеві нутрощі величезної страховини були схожі на мідні кишки якоїсь відьми, що крапля за краплею випускала вогонь зі своєї утроби. Справжнє джерело отрути, безсоромна й мерзотна діяльність, яку варто було б у погребі ховати! Але разом з тим їй хотілося встромити туди носа, вдихнути алкогольного запаху, скуштувати тієї гидоти, хай би навіть язик попекло й шкура з нього злізла, як з помаранча.

— А що це ви таке п’єте? — з цікавістю запитала вона чоловіків, світячи очима, що загорілися від вигляду золотої рідини у їхніх склянках.

— Це, стара, — відповідав Купо, — трунок дядька Коломба... Годі тобі комизитися. Зараз дамо покуштувати.

Коли принесли склянку сивухи і від першого ковтка Жервезі зсудомило щелепи, бляхар, ляскаючи себе по стегнах, проказав:

— Ба! Обпекло тобі горлянку!.. А ти ковтай одним махом. З кожною склянкою лікар біднішає на шість франків.

Після другої склянки Жервеза перестала відчувати голод, що досі її немилосердно терзав. Вона помирилася з Купо й більше не сердилась, що він не дотримав свого слова. До цирку вони підуть іншим разом: не такі вже й кумедні ті фіглярі, що скачуть на конях. У дядька Коломба на голову не капає — тепло й затишно, а якщо гроші й підуть на оковиту, то принаймні для свого шлунка, що сповниться прозорої, блискучої, як золото, рідини. Ет! Хай усе йде до дідька! Її життя не було щедрим на втіхи; до того ж їй здавалася втішною думка тринькати гроші нарівні з Купо. Якщо їй тут добре, то чому б і не лишитися? Хай хоч стріляють — вона не зрушить з місця, де так зручно вмостилася. Вона геть розімліла в теплі й добрі, корсаж прилип їй до спини, блаженство посягло її, скувавши руки й ноги. Обіпершись ліктями на стіл, вона сміялася сама до себе й порожнім поглядом водила по залі: її дуже веселили двоє чоловіків за сусіднім столиком, вайло та курдупель, які так повпивались, що почали цілуватися. Так, Жервезі все здавалося кумедним у «Пастці»: вона сміялася з круглого, як місяць у повні, обличчя дядька Коломба, справжнього міхура зі смальцем, з відвідувачів, що смоктали свої носогрійки, кричали й плювалися, з яскравих газових ріжків, світло яких вигравало на дзеркалах і пляшках з алкоголем. Запах у шинку більше не був їй огидним; навпаки, він приємно лоскотав ніздрі, ба навіть здавався приємним; Жервезині повіки приплющилися, дихала вона помалу, але не задихалася, насолоджуючись розкошами лінивої дрімоти, що найшла на неї. А після третьої склянки Жервеза опустила голову на руки і вже не бачила більше нікого, крім Купо та його товаришів. Вона сиділа з ними лицем до лиця, присунувшись зовсім близько, так, що в неї аж щоки пашіли від їхнього віддиху, і роздивлялася їхні брудні бороди, немов рахувала в них волосини. Тепер усі були дуже п’яні. Халява сидів з люлькою в зубах і пускав слину, мовчазний і серйозний, як сонний бик. Вишкварок розповідав про те, як він одним духом випивав цілу пляшку: затиснув її зубами, перехилив просто в горлянку і вицмулив. Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, сходив до шинквасу по колесо фортуни й сів грати з Купо на випивку.

— Двісті!.. Ич який, тобі завжди випадають великі числа.

Стрілка колеса скрипіла, а червона лялька, яка зображала Фортуну, крутилася під скляним ковпаком так швидко, що було видно лише червону пляму, ніби від вина.

— Триста п’ятдесят!.. Ти щось таки підкрутив, бісів шелихвіст! Ет! Цур йому! Більше не граю!

Жервеза й собі зацікавилася колесом фортуни. Вона пила, як не в себе, й називала Халяву «своїм синочком». Позаду неї апарат для споювання й далі працював, дзюркочучи, як підземний струмок. Вона втрачала надію спинити чи спорожнити його, її охопив похмурий гнів на нього, Жервезі хотілося застрибнути на величезного лембика, як на якогось звіра, лупцювати його закаблуками, роздовбати йому черево. В очах у неї туманилося, вона побачила, як апарат почав рухатися, відчувала, як її хапають його мідні лапи, як цівка рідини біжить крізь її тіло.

Потім зала закружляла, а газові ріжки почали котитися додолу, як зірки. Жервеза напилася до нестями. Вона чула, як Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, голосно сварився з тим твердолобим дядьком Коломбом. От же злодюга-шинкар: три шкури дере ні за що! Але вони теж не в тім’я биті. Аж раптом почалася штовханина, почувся ґвалт, гуркіт перекинутих столів. Це дядько Коломб викидав товариство надвір — особливо не панькаючись, одним порухом руки. За дверима його лаяли, обзивали шахраєм. Дощ мрячив і досі, повівав крижаний вітерець. Жервеза загубила Купо, потім знайшла й знову загубила. Їй хотілося швидше дістатися додому, але вона боялася збитися зі шляху, тому йшла, обмацуючи стіни будинків. Ця несподівана пітьма дуже її здивувала. На розі вулиці Пуасоньє вона впала у рівчак і подумала, що опинилася у себе в пральні. Від води, що лилася зусібіч, їй паморочилося в голові й ставало геть зле. Нарешті вона втрапила до свого будинку. Намагаючись втриматися на ногах, вона проскочила повз комірку консьєржів, де за столом сиділи Лорійо та Пуасони; ті, помітивши її в такому стані, гидливо скривилися.

Жервеза й сама не могла потім до пуття згадати, як дісталася до сьомого поверху. Коли вона вже звертала в коридор, маленька Далі, яка чула її кроки, вибігла їй назустріч і, простягаючи до неї руки та лагідно усміхаючись, сказала:

— Пані Жервезо, тата нема вдома, ідіть подивіться, як сплять мої дітки... Ох, які ж вони милі!

Та, побачивши отупіле праччине обличчя, Далі затремтіла й відсахнулася. Вона добре знала цей горілчаний віддих, ці збаранілі очі, цей перекривлений рот. Не сказавши ані слова, Жервеза, спотикаючись, пішла далі, а дівчинка, стоячи на порозі своєї кімнати, мовчки дивилася їй услід чорними серйозними очима.