Пастка

VI

Одного осіннього надвечір’я Жервеза відносила білизну клієнтці з вулиці Порт-Бланш і, повертаючись додому, проходила вулицею Пуасоньє, саме коли сідало сонце. Ранком ішов дощ, повітря досі було насичене вологою, а з бруку, вкритого грязюкою, піднімався важкий дух. Великий кошик сповільнював крок, прачка важко дихала і, піднімаючись вулицею, знемагала від якоїсь невиразної млості, що тільки наростала від утоми. Вона залюбки з’їла б чогось смачненького. Тоді, підвівши очі, Жервеза помітила табличку з написом «Вулиця Маркаде», і їй раптом спало на думку піти до кузні, де працював Ґуже. Десятки разів він пропонував їй зайти до нього й подивитися, як кують залізо. Однак аби інші робітники, бува, чогось не подумали, вона запитає про Етьєна, і всі вирішать, що жінка зважилася прийти, лише щоб забрати хлопця.

Цвяховий завод мав бути десь поблизу, в цьому кінці вулиці Маркаде, та Жервеза не знала, де саме. Та ще й на більшості халуп, що тяглися широкими пустирищами, бракувало номерів. Це була вулиця, на якій вона не згодилася б мешкати за все золото світу: широка, брудна, чорна від вугільного пилу, що летів із сусідніх промислових підприємств, з розбитим бруком і глибокими калюжами, в яких застоювалася смердюча вода. Обабіч рядами стояли шури, великі засклені майстерні, сірі, ніби незакінчені, будівлі, що світили голими стінами й кроквами, — безладдя хистких споруд, крізь просвіти між якими було видно широкі лани. Траплялися тут також убогі мебльовані кімнати та підозрілі харчівні. Наскільки Жервеза пригадувала, завод був розташований десь біля складу з лахміттям і брухтом, таким собі звалищем, де, за словами Ґуже, валялося товарів на сотні тисяч франків. Вона намагалася зорієнтуватися серед гуркотнечі цих заводів: вузенькі димарі на дахах потужно викидали клуби пари; механічна лісопилка ритмічно скреготіла з таким звуком, ніби там хтось раптово роздирав перкалеву тканину; ґудзикова фабрика сколихувала землю гуркотом і стукотом своїх машин. Коли Жервеза застигла в нерішучості, дивлячись у бік Монмартру й не знаючи, чи варто забиватися ще далі, порив вітру збив з високого димаря сажу й накрив нею вулицю. Жінка, задихаючись, заплющила очі, й раптом почула розмірені удари молотів: виявляється, вона опинилася прямо навпроти заводу — додатковою прикметою був пустир поруч, на якому громадилися купи ганчір’я.

Тим часом жінка досі вагалася, не знаючи, як увійти досередини. За дірявою огорожею відкривався прохід, що тягнувся серед куп якогось будівельного сміття. Оскільки просто серед доріжки розлилася калюжа з каламутною водою, упоперек неї кинули дві дошки. Жервеза нарешті зважилася пройти по них, повернула ліворуч і загубилася серед чудернацького лісу старих возів, що стояли голоблями догори, та розвалених халуп, що світили голими дахами з наїжаченими кроквами. В глибині двору, пробиваючись крізь сутінки, забарвлені останніми променями сонця, палахкотів червоний вогонь. Грюкання молотів припинилося. Жервеза обережно просувалася вперед, ідучи на світло, коли це повз неї пройшов якийсь робітник з чорним від сажі обличчям, цап’ячою борідкою та зизим поглядом світлих очей.

— Пане, — запитала вона, — це ж тут працює хлопчик на ім’я Етьєн?.. Це мій син.

— Етьєн, Етьєн, — хрипким голосом повторив робітник, переступаючи з ноги на ногу. — Етьєн... Ні, не знаю такого.

Від нього несло таким міцним алкогольним духом, як зі старої коньячної бочки, коли з неї виймають чіп. Оскільки зустріч із жінкою в цьому темному закутку починала його веселити, Жервеза позадкувала від нього, пробурмотівши:

— Але пан Ґуже таки ж тут працює?

— А! Ґуже — так! — мовив робітник. — Ґуже я знаю!.. Якщо ви прийшли до Ґуже... Ідіть до самого кінця.

І, обернувшись, він крикнув голосом, що звучав, як тріснута труба.

— Агов, Золота Пелько, тут до тебе дама прийшла!

Але за гуркотнявою заліза цього крику було майже не чути. Жервеза попрямувала далі, дійшла до дверей і, витягнувши голову, зазирнула досередини. То було величезне приміщення, в якому спочатку вона нічого не розгледіла. Десь у кутку мертвої, здавалося, кузні блідою зірочкою миготіло світло, що намагалося протистояти глибокому мороку. У темряві пропливали велетенські тіні. Час від часу перед вогнем, затуляючи цю останню плямку світла, з’являлося якесь чорне громада — здоровенні постаті, товстелезні кінцівки яких можна було пізнати хіба що навгад. Не наважившись іти далі, Жервеза впівголоса почала кликати біля дверей:

— Пане Ґуже! Пане Ґуже!..

Раптом скрізь стало світло. З-під хрипкого міха ключем вдарило біле полум’я. Одразу стало видно поглинуті допіру мороком стіни обшитої дошками шури з грубо закладеними щілинами та укріпленими кутами, вимуруваними цеглою. Обважніле від багаторічного бруду павутиння, що звисало з балок, нагадувало ганчір’я, яке сохне під стелею. Попід стінами на полицях, прибитих цвяхами, чи просто на підлозі, у всіх кутках валялося старе ржаве залізяччя — якесь погнуте начиння, величезні поламані інструменти різноманітних чудернацьких форм. А біле полум’я все росло, розгораючись й освітлюючи, як сонце, втоптану долівку, на якій чотири гладенькі стальні ковадла, закріплені на підставках, набували поцяткованого золотом срібного відблиску.

Тоді Жервеза впізнала перед горном Ґуже по його гарній русявій бороді. Етьєн роздував міх. Там було ще двоє робітників. Але вона бачила тільки Ґуже, підійшла й стала перед ним.

— Оце так! Пані Жервезо! — радісно вигукнув він з проясненим обличчям. — Яка приємна несподіванка!

Та коли товариші почали корчити лукаві гримаси, він підштовхнув Етьєна до матері й сказав:

— Ви прийшли по хлопця? Він слухняний, помалу починає набивати руку.

— Це добре, — відповіла вона, — але до вас сюди нелегко втрапити!.. Думала вже, що зайшла на край світу...

І почала розповідати про свою мандрівку. Потім запитала, чому в майстерні ніхто не знає Етьєнового імені. Ґуже засміявся й пояснив, що тут його всі називають Зузу, бо в нього коротко стрижене волосся, як у справжнього зуава. Поки вони вдвох отак собі балакали, Етьєн облишив роздувати міх, і полум’я в горні почало загасати, рожеве сяйво згасало серед приміщення, яке знову почав поглинати морок. Зворушений коваль дивився на всміхнену молоду жінку, таку свіжу в цьому освітленні. Потім, коли обоє замовкли, занурившись у темряву, він, ніби щось пригадавши, сказав:

— З вашого дозволу, пані Жервезо, я маю закінчити роботу. Лишайтеся тут, добре? Ви нікому не заважаєте.

Вона й залишилась. Етьєн знову взявся до міха. Горно пломеніло, спалахуючи розсипом іскор, мірою того як хлопець, щоб показати матері свою силу, здіймав струменем повітря справжній буревій. Ґуже дивився, як нагрівається залізна прутина, і чекав з кліщами в руці. Яскраве світло різко осявало його без жодної тіні. З-під сорочки із закасаними рукавами та розстебнутим коміром було видно його голі руки, голі груди, рожеву дівочу шкіру, на якій кучерявилися світлі волосинки. З трохи занизько посадженою головою між двома дужими плечима, на яких випиналися м’язи, з уважним обличчям та світлими, прикутими до полум’я очима з їхнім незмигним поглядом, він скидався на колоса в годину спочинку, незворушно-спокійного й свідомого своєї сили. Коли прутина побіліла, Ґуже взяв її кліщами і розділив, ударяючи молотом об ковадло, на рівні частини такими легкими ударами, ніби розламав на шматки скло. Потім поклав ті шматки у вогонь і почав по черзі діставати їх, щоб надати потрібної форми. Він кував шестигранні заклепки. Вставляв прутини до гвоздильні, розплющував краї, що ставали головками, вирівнював усі шість граней, кидав готові, ще червоні, заклепки на чорну долівку, де ці їхні світляні плямки поволі згасали. Усе це він робив розміреними ударами п’ятифунтового молота у правій руці, що ходив туди-сюди, докінчував кожним ударом якусь деталь, обертав і обробляв те залізо так спритно, що міг заразом говорити й дивитися на людей поруч себе. Ковадло грало срібним дзвоном. Без жодної краплини поту коваль клепав з таким спокійним добросердим виглядом, що здавалося, ніби зараз він докладає не більше зусиль, аніж вечорами, коли вдома вирізає з журналів малюнки.

— О! Оце в нас маленька заклепка, двадцятиміліметрова, — говорив він, відповідаючи на Жервезині запитання. — За день їх можна зробити зо три сотні... Але треба бути звиклим, бо рука швидко втомиться...

А коли вона поцікавилася, чи не німіє в нього під кінець дня зап’ясток, він весело засміявся. Вона його що, за панночку вважає? За п’ятнадцять років його рука стільки всього переробила, що вже давно призвичаїлася до інструментів і сама стала, мов залізна. Щоправда, вона мала рацію: чоловік, який ніколи не кував ні заклепки, ні гвіздка, захотівши одного дня погратися з його п’ятифунтовим молотом, дійде до страшенної знемоги всього за дві години. Здавалось би, нічого такого, але часто буває, що й завзяті міцні хлопці за кілька років геть виморюються. Тим часом інші робітники теж злагоджено грюкали молотами. Їхні великі тіні танцювали у світлі горна; розпеченого до червоного залізні прутини, що їх вихоплювали з вогню, пломеніли у пітьмі; з-під молотів вилітали снопи іскор і розсипалися довкола ковадл сліпучими сполохами. Жервеза відчувала, як її захоплює ритм ударів, що лунав у кузні. Їй подобалося тут, не хотілося йти геть. Обійшовши горн на безпечній, щоб не обпектися, віддалі, вона наблизилася до Етьєна і тут побачила, як в кузню увіходить брудний бородатий робітник, до якого вона була заговорила надворі.

— Ну що, пані, ви знайшли того, кого шукали? — мовив він тоном насмішкуватого п’яниці. — Щоб ти знав, Золота Пелько, це я сказав пані, де тебе знайти...

Цей чоловік, якого називали Сухою Горлянкою, або ж П’ю-Не-Нап’юся, надзвичайно вправний цвяхівник, справжній майстер своєї справи, щодня окропляв свою роботу літром самогону. От і зараз він сходив перехилити чарчину, бо відчував, що йому забракне пального, аби дотягнути до шостої години. Новина про те, що Зузу звати Етьєном, його дуже розвеселила, і він зареготав, вискаливши свої чорні зуби. Потім упізнав Жервезу. Лише вчора вони з Купо випили були по скляночці. Нехай запитає в Купо про Суху Горлянку, або ж П’ю Не Нап’юся, він одразу ж скаже: «Це незлецький хлопець!» Ах! Цей пройдисвіт Купо! А він таки добряга, завжди пригощає частіше, ніж випадає його черга.

— Мені дуже приємно познайомитися з його дружиною, — повторював він. — Купо заслуговує на те, щоб мати гарну жінку... Правда? Золота Пелько, хіба ж пані не гарна жіночка?

Робітник, вдаючи із себе галантного кавалера, підступав до прачки, яка взяла до рук свого кошика і тримала перед собою, щоб не дати йому підійти ближче. Роздратований Ґуже, розуміючи, що той кепкує над їхнім з Жервезою приятелюванням, крикнув:

— Агов, лобуряко! А коли там ті сорокаміліметрові?.. Думаєш, тобі стане снаги тепер, коли в тебе повен бурдюк, клятий п’янделиго?

Коваль мав на увазі замовлення на великі болти: щоб зробити їх, до ковадла мали стати двоє.

— От, дітвак-силак! Та хоч би й зараз, якщо тобі так хочеться! — відповів Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся. — Смокче тут свого пальця й думає, що вже дядько! Дарма що дебелим вдався, я на таких зуби з’їв.

— Ану ж бо, берімось до справи, і подивимось, чия візьме!

— Ну, то гайда, пролазо!

Розпалені присутністю Жервези, вони кидали одне одному виклик. Ґуже поклав у вогонь порізані заздалегідь шматки заліза, а потім закріпив на ковадлі форму для болтів великого розміру. Його товариш підняв обперті об стіну два двадцятифунтові молоти, що їх робітники майстерні прозвали Фіфіною і Деделю, такими собі чималенькими посестрами. Він і далі вихвалявся, розказував про пів гроса заклепок, які колись викував для дюнкеркського маяка, — справжні тобі лялечки, хоч у музеї виставляй, — такі вони були викохані. Хай йому біс, ні! Він не боїться суперництва: щоб знайти ще одного такого майстра, як він, треба обнишпорити всі паризькі робітні. Зараз буде весело, ось побачите.

— Пані буде суддею, — мовив він, обернувшись до молодої жінки.

— Годі базікати! — крикнув Ґуже. — Зузу, хутчіш! Щось, хлопче, вогонь геть пригас.

Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, запитав:

— То як, гамселимо удвох?

— Е, ні! Кожному свій болт, друже!

Така пропозиція була як сніг на голову, і товариш враз, незважаючи на своє завзяття, ніби язика проковтнув. Щоб одна людина робила сорокаміліметрові болти — такого ще не ніхто не бачив; тим паче, що ці болти повинні мати круглу головку, — збіса складна робота, яка потребує неабиякої майстерності. Троє інших покинули працювати і підійшли ближче, щоб подивитися на них. Якийсь худющий довготелесий робітник закладався на літр, що Ґуже продує. Тим часом двоє ковалів, перш ніж узяти по молоту, заплющили очі, бо Фіфіна важила на пів фунта більше за Деделю. Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, мав щастя заволодіти Деделю, Золотій Пельці дісталася Фіфіна. Чекаючи, поки залізо розжариться до білого, перший знову почав чванитися, пишався перед горном, кидав у бік прачки облесливі погляди. Він ставав у позу і збуджено притупував ногами, як чоловік, що збирається стати до герцю, жестом описував замашну дугу, якою підніматиметься й опускатиметься Дедель. А бий його лиха година! У цьому ділі він мастак! Йому завиграшки зробити коржа з Вандомської колони!

— Ну ж бо, почали! — мовив Ґуже й поклав у гвоздильню шматок заліза завтовшки з дівочий зап’ясток.

Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, відхилився назад і пустив Дедель у діло, тримаючи молот обіруч. Приземкуватий, зсохлий, з цап’ячою борідкою і вовчими очима, що поблискували з-під його нечесаної чуприни, він з кожним махом згинався в три погибелі й підстрибував угору, ніби окрилений натхненням. То був просто скаженець, який боровся зі своєю залізякою, гніваючись, що та така міцна. Він аж гарчав від утіхи, коли завдавав по ній добрячого удару. Цілком можливо, що в інших від горілки слабнуть руки, та він волів, щоб у його жилах замість крові грала оковита. Тож і тієї хвилини чарка підігрівала його, як котел, і він починав відчувати в собі страшенну силу парової машини. До того ж цього вечора залізо ніби його боялося: давалося йому легше за тютюн. А Дедель просто танцювала — любо-мило глянути! Вона злітала, роблячи такі собі антраша, як танцівниця з Монмартру, що виконує канкан, високо підкидаючи ноги в повітря й показуючи свою білизну. А баритися тут було ніколи: залізо таке підступне, вистигає за одну мить, немов тільки для того, щоб познущатися з молота. Тридцять ударів знадобилося Сухій Горлянці, або ж П’ю Не Нап’юся, щоб викувати головку свого болта. Але йому вже забивало дух, очі вилазили на лоба; чоловіка охопила страшенна лють, коли він відчув, що його руки знемагають. Тоді, розпалившись, пританцьовуючи й рикаючи, робітник завдав ще двох ударів — лише для того, щоб помститися металові за свою втому. Потім вийняв болт із гвоздильні: він був погнутий, а головка схилена набік, як у горбаня.

— Ба, як швидко змайстрував?! — мовив він так само самовпевнено, як і раніш, показуючи свою роботу Жервезі.

— Та я ж, пане, на цьому зовсім не знаюся, — відповіла прачка стриманим тоном.

Але вона добре бачила на болті сліди від двох останніх ударів Деделиної п’ятки й дуже тішилася, стискаючи губи, щоб не засміятися, бо тепер Ґуже мав усі шанси здобути перемогу.

Настала черга Золотої Пельки. Перш ніж приступити до роботи, він подивився на прачку поглядом, сповненим ніжності й довіри. Тоді, не поспішаючи, міцно утвердився на ногах і рівномірними сильними замахами почав бити молотом. То була стара метода: точна, виважена й надійна. Фіфіна в його руках не витинала розгульного канкану, у якому ноги злітають догори, задираючи спідниці. Вона здіймалася й опускалася розмірено, як шляхетна дама, що з поважним видом присідає в якомусь старосвітському менуеті. П’ятки Фіфіни впевнено вибивали такт, впивалися у червоне залізо, опускаючись на головку болта. Продумано й майстерно вони спочатку приплескували метал посередині, а потім надавали йому потрібної форми низкою точних ритмічних ударів по краях. Певна річ, жилами Золотої Пельки текла не горілка. То була кров, чиста кров, що потужно струмувала в ньому, немовби перетікаючи до самого молота й підпорядковуючи його роботу своєму пульсуванню. Яким же прекрасним зараз став цей парубок! Відсвіти яскравого полум’я горна грали на його тілі. Коротке волосся, що кучерявилося над низьким чолом, та гарна русява борода, яка хвилями спадала донизу, спалахували, наче прошиті золотими нитками, осяваючи обличчя своїм відблиском, і від того воно здавалося вилитим із щирого золота. А разом з тим — шия, як колона, біла, наче в дитини; могутні груди, такі широкі, що жінку можна впоперек них покласти; плечі й руки ніби витесані скульптором за подобою прадавнього велета, статуя якого стоїть у музеї. Коли він робив замах, його м’язи напиналися, гори плоті перекочувалися під шкірою і тверднули; плечі, груди, шия немов наливалися; навколо нього променіло світло, він видавався гарним і всемогутнім, як милостивий Господь. Уже двадцять разів коваль вдарив Фіфіною по залізу, не відводячи очей від головки болта і дихаючи в такт кожному удару, і лише на скронях у нього виступили й скотилися дві великі краплини поту. Він рахував: двадцять один, двадцять два, двадцять три. Фіфіна й далі спокійно робила свої реверанси, як великосвітська дама.

— Ич, тримає фасон! — вишкіривши зуби, пробурмотів Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся.

А Жервеза, стоячи навпроти Золотої Пельки, дивилася на нього й лагідно всміхалася. Боже мій! Які ж чоловіки дурні! Хіба не для того ці двоє гамселили по своїх болтах, щоб справити на неї враження?! Ох! Вона чудово розуміла: вони сперечалися за неї ударами молотів, як двоє забіякуватих червоних півнів, що бундючаться перед маленькою білою курочкою. І треба було таке вигадати! Серце, одначе, часом може промовляти й таким дивним робом. Авжеж, лише для неї звучав цей громовий гуркіт Деделі й Фіфіни об ковадло, для неї розплющувалося розжарене залізо, для неї ясним вогнем палахкотів горн, рясно розсипаючи довкола мерехтливі іскринки. Так вони кували їй свою любов, змагаючись, хто викує краще. Правду сказати, їй це давало втіху, бо жінки, зрештою, люблять, коли біля них упадають. Особливо відлунювали в її серці удари молота Золотої Пельки. Воно, як ковадло, дзвеніло чистою музикою, що супроводжувала шалене стугоніння її крові. Можливо, це й дурниця, але вона відчувала, як з цими звуками щось впиналося всередину неї, щось міцне, як шматочок заліза з того болта. Коли вона брела сюди в сутінках мокрою від дощу бруківкою, її млоїло якесь невиразне бажання, їй хотілося з’їсти якусь лагоминку, але тепер вона почувалася задоволеною, неначе удари молота Золотої Пельки наситили її. О! Вона не сумнівалася, що Гуже переможе. Саме йому вона належатиме. Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, був страшенно бридким у своїй брудній зачовганій робі, ще й вистрибував, як мавпа, що втекла із звіринцю. А вона чекала, геть розпашіла, однак рада такому сильному жару, і черпала насолоду з того, як дрижить од п’ят до голови її тіло від останніх ударів Фіфіни.

Гуже не припиняв рахувати.

— І двадцять вісім! — нарешті вигукнув він, опустивши молот додолу. — Готово, можете поглянути.

Головка болта була гладенькою, блискучою, без жодної задирки, круглою, як лита куля, — справжня ювелірна робота. Робітники дивилися й кивали головами: нічого сказати, тут лишається тільки низенько вклонитися. Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, спробував відбутися жартом, але збився з пантелику й, похнюпивши носа, врешті повернувся до свого ковадла. Жервеза тим часом притиснулася до Гуже, ніби щоб ліпше роздивитися його роботу. Етьєн покинув міх, і кузню знову почали наповнювати тіні, неначе після багряного заходу сонця раптово западала глупа ніч. І коваль, і прачка проймалися ніжністю, відчуваючи, як їх огортає темрява в цій чорній від сажі шурі, де стояв запах старого залізяччя. Так само усамітнено вони могли б почуватися у Венсенському лісі, якби домовилися про побачення серед гущавини дерев. Гуже взяв Жервезу за руку, немовби допіру й справді її завоював.

Потім, коли вийшли надвір, вони не мовили ані слова. Гуже нічого не спадало на думку; сказав тільки, що вона могла б забрати Етьєна, якби не було роботи ще на півгодини. Коли Жервеза нарешті зібралася йти додому, він гукнув її, намагаючись затримати бодай ще на декілька хвилин.

— Ходіть сюди, ви ще не все побачили... Ну-бо, там справді дуже цікаво.

Гуже повів її праворуч, в іншу будівлю, де його хазяїн облаштовував справжнє механічне виробництво. На порозі Жервеза, пройнята інстинктивним страхом, завагалася. Простора зала дрижала від роботи машин, великі тіні з червоними вогняними цятками ширяли довкола. Але він усміхнувся й почав заспокоювати її, присягнувшись, що тут нема чого боятися; треба лише уважно стежити, щоб поділ спідниці не опинився дуже близько до зубчастих коліс. Ґуже рушив першим, Жервеза ступила слідом за ним у цей оглушливий рейвах, в якому мішма лунали гудіння і свист, у хмарища диму, залюднені якимись невиразними постатями, чорними заклопотаними чоловіками, машинами, які рухали своїми руками, що їх одне від одного годі було відрізнити. Проходи були дуже вузькі, доводилось переступати через перешкоди, оминати ями, відступати вбік, щоб нічого не зачепило. Неможливо було розчути ані слова. Жервеза й далі нічого не могла розгледіти, усе миготіло в неї перед очима. Потім, відчувши в себе над головою немов потужний помах величезних крил, вона подивилася вгору й спинила погляд на пасах, довгих стрічках, що тягнулися до стелі, як велетенська павутина, кожна ниточка якої без кінця перемотувалася. У кутку, за невисокою цегляною перегородкою, стояв паровий двигун. Здавалося, ніби його паси рухалися самі собою, черпаючи силу з глибини пітьми, а їхнє безупинне, плавне й тихе ковзання нагадувало політ нічного птаха. Жервеза мало не впала, перечепившись за одну з вентиляційних труб, що розгалужувалися по втоптаній долівці, розподіляючи свій різкий вітряний подих між маленькими горнами поблизу машин. Для початку Ґуже показав їй цю штуку, пустивши повітря до однієї з печей: з усіх чотирьох боків великі полум’яні язики розгорнулися віялом, зубцюватим вогняним комірцем, сліпучим, підфарбованим червонавою барвою; світло було таким яскравим, що маленькі лампочки робітників здавалися плямами на сонці. Далі, щоб пояснити, що й до чого, він заговорив гучніше й перейшов до машин: механічні ножиці, що розгризають залізне пруття, відкушуючи за кожним разом по шматку й випльовуючи їх позаду; високі складні машини для виробництва болтів і заклепок, які виковують головки одним натиском свого потужного вала; шліфувальні машини з чавунним маховиком, металевим кругом, що несамовито розтинає повітря щоразу, коли знімає задирки з кожного окремого виробу; керовані жінками різьбонарізувальні машини, через які болти і гайки проходять у супроводі рівних і точних обертів їхніх стальних коліс, що блищать від масткої оливи. Таким чином, Жервеза могла простежити за всім циклом виробництва — від залізних прутин, що стояли, сперті об стіну, аж до виготовлених болтів і заклепок, повні ящики яких захаращували всі кутки. Тоді, усе зрозумівши, прачка усміхнулася й закивала головою. Однак їй усе ще стискало горло тривожне усвідомлення того, яка вона маленька й тендітна серед усіх цих металевих трударів, а від глухих ударів шліфувальної машини, на які часом озиралася, їй аж кров холола в жилах. Призвичаївшись до темряви, вона бачила, як у глибині майстерні нерухомі чоловіки порядкували задиханим танцем маховиків, коли з котроїсь печі раптово виривався потоком світла вогненний комірець. Мимохіть Жервеза раз по раз, звівши очі догори, вдивлялася у темний простір під покрівлею, де пульсувала кров цих машин і де плавно ковзали паси, неосяжна німа сила яких наповнювала життям імлисту сутінь, що панувала довкола.

Тим часом Ґуже спинився біля однієї з машин для виготовлення заклепок. Він замислено стояв, опустивши голову, й пильно спостерігав за тим, як вона працює. Машина штампувала сорокаміліметрові заклепки легко й спокійно, немов велетень. І справді, нічого простішого ніби й бути не могло. Один робітник діставав шматок заліза з печі, формувальник клав його у форму, яку зрошував безперервний струмінець води, щоб сталь не відпускалася, — от і все. Вал ішов униз, і болт з круглою, неначе вилитою, головкою падав додолу. За якихось дванадцять годин ця клята машинерія штампувала їх сотні кілограмів. Ґуже не був лихою людиною, але траплялися моменти, коли він залюбки схопив би Фіфіну й розтрощив би все це залізяччя, пойнятий злістю від усвідомлення того, що ці механічні руки сильніші за його власні. Це його страшенно гнітило, хоч він і переконував себе, що плоті не до снаги змагатися із залізом. Безперечно, одного дня машина знищить робітника: їхній щоденний заробіток уже впав з дванадцяти до дев’яти франків, і ходили балачки, що платню ще вріжуть. Авжеж, не було нічого доброго в цих потворних озіях, що виробляли заклепки й болти так само, як вони виробляли б ковбаси. Нахмуривши брови, грізно наїжачивши гарну русяву бороду, Ґуже добрих три хвилини мовчки дивився на машину. Мало-помалу риси його обличчя розгладилися, набувши сумирного виразу. Він обернувся до Жервези, яка притиснулася до нього, й, сумно усміхнувшись, промовив:

— Що ж! Ця штука нам, як обух над головою! Та, може, колись у майбутньому вона ще служитиме на благо людства.

Жервеза анітрохи не переймалася благом людства. Вироблені машиною болти видавалися їй недоладними.

— Бачте-но, — із запалом вигукнула вона, — я маю на увазі, що вони занадто вже гладенькі... Мені більше до вподоби ваші. У них, принаймні, чути руку майстра.

Її слова стали великою втіхою для нього, бо якоїсь миті він почав боятися, що вона, побачивши машини, зневажатиме його. Хай йому біс! Він був сильнішим за Суху Горлянку, або ж П’ю Не Нап’юся, але машини — сильнішими за нього. Нарешті, прощаючись із Жервезою на подвір’ї, Ґуже, сповнений великої радості, ледве не розтрощив їй зап’ясток.

Щосуботи прачка ходила до Ґуже, щоб віднести їм білизну. Вони й далі мешкали в маленькому будиночку на Новій вулиці Ґут-д’Ор. За свій борг у п’ятсот франків Жервеза впродовж першого року регулярно щомісяця виплачувала їм по двадцять франків. Щоб не збиватися з ліку, рахунки підбивали у кінці місяця: Жервеза підраховувала, скільки коштувала її робота, і додавала решту, щоб у сумі виходило двадцять франків, бо прання Ґуже щомісяця обходилося не більш як у сім чи вісім франків. Одного разу, коли Жервеза вже повернула майже половину боргу, наприкінці реченця трапилося так, що вона, вже й не знаючи, як викрутитися з халепи, — бо ж клієнтки не стримали обіцянок, — вона мусила бігти до Ґуже й позичати в них на комірне. Потім ще двічі, щоб заплатити робітницям, Жервезі довелося звертатися до них, унаслідок чого її борг виріс до чотирьохсот двадцяти п’яти франків. Тепер вона вже не віддавала їм ані копійки, розраховуючись лише пранням. І річ геть не в тім, що жінка стала менше працювати чи справи йшли кепсько. Навпаки. Але гроші чомусь у неї не затримувалися, здавалося, ніби вони танули, тож вона раділа, коли вдавалося звести кінці з кінцями. Господи Боже! Поки якось живеться, нема чого бідкатися, хіба ж ні? Вона погладшала, потураючи всім маленьким примхам свого черевця, і не мала більше сили з острахом думати про своє майбутнє. Навіщо цим перейматися? Гроші завжди будуть, вони тільки ржавіють, коли дурно лежать. Тим часом пані Ґуже й далі ставилася до Жервези з материнською турботою, навіть іноді трохи вичитувала їй, але зовсім не через гроші, а тому, що любила її й боялася, аби у неї не пішло все за вітром. Про борг вона ніколи не нагадувала. Словом, пані Ґуже поводилася надзвичайно делікатно.

Наступного дня після того, як Жервеза навідалася до кузні, саме була остання субота місяця. Коли прачка прийшла до Ґуже — до них неодмінно ходила сама, — у неї від кошика так боліли руки, що вона добрих дві хвилини ледве переводила дух. Та білизна важить хтозна-скільки, особливо коли в кошику є ще й простирадла.

— Ви все принесли? — запитала пані Ґуже.

До цього вона ставилася дуже прискіпливо. Старенька воліла, щоб їй приносили всю білизну одразу і жодної речі не бракувало, аби у всьому був порядок, як вона казала. Інша її вимога полягала в тому, щоб прачка приходила точно умовленого дня й щоразу о тій самій годині, щоб таким чином ніхто не марнував свого часу.

— О! Звісно, усе на місці, — з усмішкою відповіла Жервеза. — Ви ж знаєте, що я нічого не забуваю.

— Це правда, — визнала пані Ґуже. — За вами є деякі грішки, але до цього ще не дійшло.

І поки прачка діставала з кошика білизну й клала її на ліжко, старенька знай вихваляла її роботу: вона не пропалює речей, не шматує їх, як багато хто, не відриває праскою ґудзики; от тільки використовує забагато синьки й надто крохмалить манишки.

— Погляньте самі, вона ніби з картону, — мовила далі пані Ґуже, хрускаючи манишкою сорочки. — Мій син не скаржиться, але воно йому ріже шию... Завтра, коли ми повернемося з Венсена, у нього вся шия буде в крові.

— Ні, не кажіть такого! — розпачливо вигукнула Жервеза. — Святкова сорочка й має бути трохи твердою, бо інакше вона теліпатиметься на тілі, як шматина. Подивіться на поважних добродіїв... З вашою білизною працюю тільки я. Жодна робітниця її не торкається, і я про неї дбаю якнайкраще, запевняю вас; та я ладна по десять разів усе переробляти, аби лиш усе було як слід, бо це для вас, ви ж знаєте.

Вона ледь зашарілася, промовляючи кінець фрази. Боялася дати взнаки, що отримує задоволення, власноруч прасуючи сорочки Ґуже. Звісна річ, у неї не було жодних брудних думок, а все ж їй було трохи соромно.

— О! Я не нападаюся на вашу роботу, ви працюєте бездоганно, я знаю, — мовила пані Ґуже. — Ось, наприклад, цей чепчик — сама довершеність. Тільки ви можете так привести до ладу мережива. А складочки які рівні! Так-так, вашу руку я впізнаю одразу. Коли ви дасте робітниці одного-єдиного рушника, це буде одразу помітно. Кладіть трохи менше крохмалю, от і все, гаразд? Ґуже не вважає за необхідне вбиратися по-панському.

Тим часом вона взяла зошит і взялася викреслювати принесені речі. Усе було добре. Впорядковуючи рахунки, вона побачила, що Жервеза поставила шість су за чепчик. Пані Ґуже спершу обурилася, але зрештою мусила визнати, що це, порівняно з іншими, не так уже й дорого. Так, п’ять су за чоловічу сорочку, чотири су за жіночі панталони, півтора су за наволочку, су за фартух — це недорого, зважаючи на те, що чимало прачок беруть за такі речі на два ліари чи навіть на су більше. Тоді, перерахувавши брудні речі, які старенька записала, Жервеза поклала їх до кошика, але не йшла, соромлячись висловити прохання, що крутилося в неї на язиці й дуже її муляло.

— Пані Ґуже, — врешті мовила вона, — якщо вас це не обтяжить, цього разу я хотіла б отримати гроші за прання.

Саме того місяця речей було випрано чимало, тож і сума, яку вони щойно нарахували, дійшла до десяти франків і семи су. Пані Ґуже якусь мить серйозно дивилася на Жервезу, а потім відповіла:

— Дитино моя, нехай буде так. Я не можу вам відмовити, особливо коли ці гроші вам дуже потрібні... Однак навряд чи таким робом ви розрахуєтеся зі своїми боргами. Зрозумійте, я кажу це лише заради вас. Вам, далебі, треба бути трохи обачнішою.

Жервеза, похиливши голову, вислухала це напоумлення і пробурмотіла, що коли вона докладе ці десять франків, їй вистачить грошей, щоб оплатити вексель, який вона підписала продавцеві вугілля. Але пані Ґуже, коли почула слово «вексель», враз посерйознішала. Для прикладу заговорила про себе: відколи платню Ґуже врізали з дванадцяти франків до дев’яти, вона скоротила свої витрати. Коли замолоду бракує мудрості, то на старості помреш з голоду. Щоправда, вона стрималася й не сказала Жервезі, що віддає свою білизну їй лише для того, щоб та змогла повернути борг; колись вона все прала сама і знову так робитиме, якщо й далі через прання доведеться трусити гаманцем. Узявши десять франків і сім су, Жервеза подякувала й швидко пішла геть. А на сходах, відчувши полегшення, ледь не затанцювала з радості. Вона вже помалу звикала до прикрощів і заморок, що стосувалися грошей, і з цих неприємностей до наступного разу запам’ятовувала лише те, яке то щастя з них викрутитися.

Саме тієї-таки суботи, спускаючись сходами від Ґуже, Жервезі трапилася дивна зустріч. Їй зі своїм кошиком довелося притиснутися до поручнів, щоб пропустити високу простоволосу жінку, що несла в руках загорнуту в папір свіжу скумбрію із закривавленими зябрами. Аж раптом вона впізнала Віржіні, дівчину, яку колись відшмагала була в пральні. Вони впритул поглянули одна на одну. Жервеза, злякавшись на мить, що дістане рибою в обличчя, заплющила очі. Але ні, Віржіні лише ледь усміхнулася. Тоді прачка, кошик якої загороджував прохід, аби видатися ввічливою, сказала:

— Пробачте, будь ласка.

— Пусте, — відповіла висока чорнявка.

Вони й далі стояли посеред сходів і говорили, забувши про колишні чвари, не згадуючи бодай натяком про минуле. Віржіні, якій уже виповнилося двадцять дев’ять років, була тепер гарною жінкою, ставною, з трохи продовгастим лицем і чорним як смола волоссям. Вона одразу похвалилася своєю історією: була одруженою, навесні вийшла заміж за колишнього майстра-мебляра, що відслужив у війську і наразі подав клопотання про місце в поліції, бо така посада певніша й поважніша. Саме для нього вона й купила скумбрію.

— Він обожнює скумбрію, — мовила Віржіні. — Цих капосних чоловіків треба таки балувати, чи не так? А може, ви зайдете до нас? Побачите нашу домівку... Що ж ми з вами стоїмо тут на протязі?

Коли Жервеза, розповівши їй, своєю чергою, про своє заміжжя, сказала, що жила саме в цій квартирі й навіть народила там доньку, Віржіні почала наполягати ще сильніше. Завжди приємно повертатися до тих місць, де колись зазнав щастя. Протягом п’яти років вона мешкала на другому березі Сени, в Ґро-Каю, де й познайомилася зі своїм чоловіком, коли він служив у війську. Але там їй було тоскно, вона мріяла повернутися у квартал Ґут-д’Ор, де знала геть усіх. І от уже два тижні, відколи вони оселилися в кімнаті навпроти Ґуже. Ох! Усі речі досі безладно розкидані, але мало-помалу все впорядкується.

Потім, на сходах, вони нарешті назвали свої імена.

— Пані Купо.

— Пані Пуасон.

Відтоді вони так поважно одна до одної й зверталися — пані Пуасон і пані Купо, — лише для втіхи називатися паніями, оскільки познайомилися вони тоді, коли становище обох було досить непевне. Щоправда, Жервеза не зовсім збулася сумнівів. Цілком можливо, що висока чорнявка помирилася з нею задля того, щоб помститися за те шмагання в пральні, втілюючи якийсь лихий задум, як та лицемірна тварюка. Жервеза постановила триматися сторожко. Цю чверть години Віржіні поводилася аж надто люб’язно, тому й Жервезі годилося бути привітною.

Нагорі, у кімнаті, за столом біля вікна сидів і працював Пуасон, тридцятий’ятирічний чоловік із землистим обличчям, рудими вусами та імператорською борідкою. Він майстрував якісь маленькі скриньки. З інструментів у нього були лише складаний ножик, пилка, завбільшки з пилочку для нігтів, та горнятко з клеєм. Матеріалом йому слугували тоненькі дощечки з необробленого червоного дерева від старих ящиків з-під сигар. На тих дощечках він робив усілякі оздоби та надзвичайно вишукані візерунки. Отак цілими днями, рік за роком, Пуасон виготовляв однакові скриньки, усі розміром вісім на шість сантиметрів, і лише по-інакшому їх прикрашав, вигадував нові форми для віка, приладновував перегородки. Це було йому за забавку, спосіб згаяти час, чекаючи призначення на місце поліціянта. Зі свого колишнього фаху в нього лишилася тільки пристрасть до маленьких скриньок. Своїх виробок він не пускав у продаж, а дарував їх своїм знайомим.

Пуасон підвівся, люб’язно привітався з Жервезою, яку його дружина відрекомендувала як давню подругу. Але він був небалакучим, тому одразу ж знову взявся за свою пилочку, лише час від часу поглядаючи на скумбрію, що лежала скраю комода. Жервеза була дуже рада побачити свою колишню оселю; розповідала, де стояли їхні меблі, показала місце на долівці, де вона народила дитину. Який же, врешті, дивовижний збіг! Зникнувши колись із поля зору одна одної, вони ніколи б не повірили, що зустрінуться ось так, що житимуть по черзі в тій самій кімнаті. Віржіні додала нових подробиць про свого чоловіка: йому від однієї тітки дістався невеличкий спадок, і пізніше він допоможе їй розпочати свою справу; зараз же вона й далі заробляє кравецтвом, шиє сукенки то тим, то тим. Нарешті, коли збігло добрих півгодини, прачка зібралася йти додому. Пуасон заледве кивнув на прощання головою. Віржіні провела її, пообіцявши, що якось навідається до неї, і сказала, що, звісно, буде її клієнткою. Коли вона довго не відпускала її на сходах, Жервезі спало на думку, що їй кортить розповісти про Лантьє та свою сестру Адель, полірувальницю. У неї від того аж душа переверталася. Але про ті неприємні речі не було сказано жодного слова, й вони розійшлись, дуже люб’язно попрощавшись.

— До побачення, пані Купо.

— До побачення, пані Пуасон.

Таким був початок великої дружби. Через тиждень потому Віржіні вже не минала Жервезиної пральні й щоразу до неї заходила. Там вона по дві-три години точила ляси, аж стурбований Пуасон, думаючи, що її десь задавило, приходив по неї — мовчазний, як завжди, з обличчям, немов у мерця. Жервезу, яка бачила тепер кравчиню щодня, незабаром пойняв дивний острах: щоразу чуючи початок її фрази, Жервезі здавалося, що зараз мова піде про Лантьє; увесь час, що Віржіні сиділа в неї, Лантьє ніяк не йшов їй з голови. Усе це було справжнісінькою дурницею, бо насправді їй було начхати на Лантьє, на Адель і на те, що з ними двома сталося. Жодного разу вона ні про що не запитала, їй анітрохи не було цікаво почути про них. Але воно посідало її мимоволі. Думка про них вбилася їй у голову, як набридливий куплет, що крутиться на язиці й не полишає ні на мить. Щоправда, Жервеза зовсім не тримала зла на Віржіні, бо, певна річ, це була не її провина. Вони чудово ладнали одна з одною, і Жервеза повсякчас її затримувала, коли та мала вже іти.

Тим часом настала зима. Це вже вчетверте Купо зимували на вулиці Ґут-д’Ор. Того року грудень і січень видались особливо суворими. Такі морози лютували, що хоч вовків ганяй. Після Нового року сніг ще три тижні лежав на вулицях і не танув. Та роботі це не заважало; навпаки, бо ж зима — найліпша пора для прасувальниць. У пральні було так хороше! Такої паморозі на вікнах, як у бакалійника та панчішника навпроти, тут зроду ніхто не бачив. Піч ущерть засипали коксом, і в приміщенні було жарко, як у лазні; білизна парувала так, що здавалося, ніби тепер спекотне літо; за зачиненими дверима було добре, тепло-теплісінько, і ця теплінь настільки розморювала, що можна було заснути навстоячки, з розплющеними очима. Жервеза сміялася й казала, що уявляє себе десь на селі. І справді, екіпажі, котячись по снігу, більше не торохтіли; заледве можна було розчути кроки перехожих; у глибокій холодній тиші лунали лише дитячі голоси — то галасувала зграя малечі, що зробила велику ковзанку на струмку, який витікав із кузні. Часом Жервеза підходила до дверей, витирала рукою запітніле скло й дивилася, що відбувається на вулиці за такої лютої холоднечі. Та з сусідніх крамниць ніхто й носа не висовував, засипаний снігом квартал неначе зачаївся й пережидав негоду. Отож вона могла лише, злегка киваючи головою, вітатися із сусідкою-вугляркою, яка, відколи настали такі страшні морози, ходила простоволоса й усміхалася на всі зуби.

У такий собачий холод особливо приємно було випити вранці чашку гарячої кави. Робітницям не було на що скаржитися: господиня робила її дуже міцною й не додавала ані дрібки цикорію; вона ніскілечки не нагадувала каву пані Фоконьє, що була справжньою бовтанкою. От тільки коли матінка Купо бралася готувати каву, це тривало цілу вічність, бо вона засинала над кавником. Отож після сніданку робітниці ставали до прасок і чекали на каву.

Якраз наступного дня після Водохреща, коли вибило вже пів на першу, кава все ще не була готова. Того разу, мов навмисне, вода ніяк не хотіла проціджуватися крізь гущу. Матінка Купо стукала маленькою ложечкою по ситечку, й було чути, як краплі повільно, одна за одною, падають на дно кавника й навіть не думають бігти швидше.

— Облиште вже її, — мовила довготелеса Клеманс, — так вийде сама каламуть... Дарма, в нас сьогодні буде що їсти й що пити.

Довготелеса Клеманс старанно прасувала чоловічу сорочку, розгладжуючи складки кінчиком нігтя. У неї був страшенний нежить, очі геть опухли, а горло раз по раз дер кашель, від якого вона згиналась удвоє над столом. Попри це Клеманс навіть не закутала шию хусткою і була вдягнена в благеньку вовняну кофтину, в якій дрижала від холоду. Поруч неї пані Пютуа, загорнута у фланелевий шарф по самісінькі вуха, прасувала спідницю на дошці, один край якої лежав на спинці стільця; щоб спідниця не човгалась по долівці й не забруднилася, на підлозі розіслали якесь простирадло. Жервеза зайняла добру половину робочого столу вишитими мусліновими фіранками, по яких, витягнувши руки, щоб не наробити складок, водила праскою. Раптом кава почала дуже дзюрчати, і вона підвела голову. То зизоока Оґюстіна продовбала дірку в кавовій гущі, вштрикнувши ложку в ситечко.

— Та заспокойся ти вже! — крикнула Жервеза. — Чого ти крутишся як на шилі? Багнюку тепер питимемо.

Матінка Купо поставила на вільний край столу п’ять склянок рядочком. Робітниці облишили свою працю. Господиня завжди розливала каву сама і в кожну склянку клала по два шматочки цукру. Це була найочікуваніша година всього робочого дня. Тієї обідньої пори, коли всі побрали свої склянки й повсідалися на ослінчиках перед піччю, відчинилися вхідні двері, й до пральні ввійшла Віржіні. Вона вся тремтіла.

— Ох, дівчата, — мовила вона, — надворі морозом аж по тілу дере! Я, либонь, геть відморозила собі вуха. Триклятий холод!

— Отакої! Та це ж пані Пуасон! — вигукнула Жервеза. — Ви з’явилися саме вчасно. Вип’єте з нами кави?

— Аякже! Залюбки... Тільки перебіжиш вулицю, а холод уже пробрав до кісток.

На щастя, ще лишилося трохи кави. Матінка Купо пішла по шосту склянку, а Жервеза з ґречності підсунула до Віржіні цукорницю. Робітниці потіснилися, звільняючи жінці місце біля печі. Її брали дрижаки, ніс почервонів, і вона, щоб зігрітися, обхопила задубілими руками склянку з кавою. Віржіні прийшла сюди від бакалійника, де можна було промерзнути до кісток, чекаючи, поки тобі зважать чвертку швейцарського сиру. Вона була у захваті від палу в пральні: далебі, тут почуваєшся, як на черені, та навіть мертвий прокинеться у такій спекоті, — так приємно жар лоскотав шкіру. А потім, відігрівшись, вона випростала свої довгі ноги. Отак вони вшістьох поволеньки попивали каву, облишивши роботу, у вогкій задусі від білизни, що парувала. На стільцях сиділи тільки матінка Купо та Віржіні; всі решта прилаштувалися на ослонах, таких низеньких, що здавалося, ніби вони сидять долі; а зизоока Оґюстіна й справді вмостилася на підлозі, підіславши під себе крайчик простирадла з-під спідниці. Усі повтикали носи в склянки й мовчки смакували каву.

— А вона таки нічогенька, — мовила Клеманс.

Та враз її схопив кашель, настільки сильний, що вона ледь не задихнулася. Щоб відкашлятися, вона притулилася головою до стіни.

— Оце так болячка до вас причепилася, — мовила Віржіні. — Де ж це ви її підхопили?

— А я знаю?! — відказала Клеманс, витираючи рукавом обличчя. — Напевно, вчора ввечері, коли я зупинилася біля входу до «Ґран-Балкона», де двоє жінок рвали одна одну на клоччя. Мені захотілось подивитися, от я й стовбичила там, а йшов сніг. Ах! Така лупка була — зі сміху вмерти можна. В однієї був зовсім роз’юшений ніс, кров так і цебеніла на землю. Коли друга, така довга жердина, як я, побачила кров, то взяла ноги на плечі, тільки смуга лягла... Отоді вночі я й почала кашляти. А до всього, скажу я вам, чоловіки — страшенно капосне поріддя: коли сплять із жінкою, всю ніч тягнуть ковдру на себе.

— Чудова поведінка, — буркнула пані Пютуа. — Ви себе в домовину заганяєте.

— А якщо мені подобається заганяти себе в домовину, га?!.. Так воно веселіше живеться. Цілісінький Божий день п’ястися зі шкури, щоб заробити п’ятдесят п’ять су, з рання до смеркання кров’ю обкипати коло цієї печі... Е, ні, знаєте, мене вже верне від усього цього!.. Не переймайтеся, цей кашель не зласкавиться наді мною й не допоможе переставитись; минеться, як і почавсь.

Запала мовчанка. Ця негідниця Клеманс, яка, репетуючи, як недорізана, здіймала ґвалт по шинках, завжди, коли була на роботі, наводила на всіх смуток своїми балачками про смерть. Жервеза добре її знала, тому відповіла:

— А наступного дня після гульок вам не так уже й весело!

Правду сказати, Жервезі зовсім не хотілося, щоб розмова звернула на жіночі бійки. Через те шмагання в пральні їй було неприємно чути при Віржіні про копняки дерев’яним черевиком та ляскі помордаси. Але Віржіні дивилася на неї і всміхалася.

— О! — стиха мовила вона. — Учора я бачила, як тягалися за коси. Рвали так, що аж куріло...

— А хто? — запитала пані Пютуа.

— Повитуха, що живе в кінці вулиці, зі своєю покоївкою, знаєте, такою невисокою, білявою... Яка ж та дівка люта! Вона кричала їй, щоб усі чули: «Авжеж, ти допомогла зеленярці збутися дитини, от і піду тепер до поліції й розповім усе, якщо не заплатиш мені!» І ще такого намолола, що треба було чути! А повитуха, недовго думавши — бух! — заліпила їй прямо по пиці. Тоді та клята хвойда кинулась до господині та як почала дряпатися, як почала її скубти! Облупила, як цибулину! Довелося ковбасникові розбороняти їх.

Робітниці весело засміялися, а тоді всі із задоволенням зробили по маленькому ковточку кави.

— Невже вона й справді збулася дитини? — обізвалася Клеманс.

— Хтозна... Пробігла кварталом така чутка, — відповіла Віржіні. — Знаєте, мене при тому не було... Однак таке вже їхнє діло. Усі вони це роблять.

— Що тут скажеш! — мовила пані Пютуа. — Жінки геть дурні, якщо довіряються їм. Дати себе скалічити — оце вже ні, красно дякую!.. А тим часом є один чудовий спосіб. Треба щовечора випивати по склянці свяченої води, а опісля тричі перехрестити живіт великим пальцем. Одійде, як вітром звіє.

Матінка Купо, яка, здавалося, тихо-мирно спала, раптом заперечливо захитала головою. Вона знала інший спосіб, що ніколи не підводить. Кожні дві години треба з’їдати круте яйце, а до крижів прикладати листя шпинату. Четверо жінок і далі спокійно сиділи, слухаючи її, лише зизоока Оґюстіна, яка сама собі знаходила веселощі, до яких ніхто не знав причини, почала кудкудакати, як квочка, — такий у неї був сміх. Про неї геть забули. Жервеза підняла спідницю й побачила, що та качається по простирадлу, як порося, задерши догори ноги. Тоді вона витягла її звідти й ляпасом поставила на ноги. Що їй такого смішного, цій дурній гусці? Треба їй ото слухати, коли дорослі розмовляють?! Вона давно вже мала віднести білизну подрузі пані Лера в Батіньоль. Із цими словами Жервеза дала їй в руки кошик і виштовхнула за двері. Зизооке дівчисько насупилося, заскімлило й пішло, волочачи ноги по снігу.

Тим часом матінка Купо, пані Пютуа та Клеманс обговорювали дієвість крутих яєць та шпинатового листу. Тоді Віржіні, яка замислено сиділа зі склянкою в руці, ледве чутно мовила:

— Боже-боже! Люди б’ються, люди миряться, та все йде на лад, коли добре серце...

І, нахилившись до Жервези, з усмішкою додала:

— Ну, звісно, я на вас не гніваюся... Пам’ятаєте те, що сталося в пральні?

Прачці стало ніяково. Саме цього вона й боялася. Тепер, мабуть, мова зайде про Лантьє та Адель. Піч гуділа, від розжареної до червоного труби несло нестерпним жаром. Поринувши в дрімоту, робітниці розтягували кавування, щоб повернутися до роботи якомога пізніше, й млосно поглядали на сніг за вікном. Почалися всілякі звіряння; говорили про те, що б вони робили, якби мали десять тисяч франків ренти; та взагалі нічого не робили б, отак би й сиділи від полудня, грілися і чхали б на всю цю роботу. Віржіні присунулася до Жервези й стиха, щоб їх не почули решта, заговорила до неї. А Жервеза від занадто сильного палу почувалася геть знеможеною, такою розімлілою, що не знаходила в собі сили уникнути цієї розмови. Вона навіть чекала на слова високої чорнявки, її серце сповнилося приємним хвилюванням, якого сама собі не могла пояснити.

— Я вам, принаймні, не завдаю болю? — мовила далі кравчиня. — У мене воно вже десятки разів крутилося на язику. Зрештою, якщо ми вже заговорили... Це так, до слова, правда ж?.. О! Я не гніваюся на вас за те, що тоді сталося, звісно, що ні. Їй-богу! Я давно не тримаю на вас зла.

Вона побовтала каву в склянці, щоб розтанув увесь цукор, а тоді відсьорбнула маленький ковточок. Жервезі стисло горло, вона напружено чекала й запитувала себе, чи справді Віржіні простила їй оте шмагання; вона ж бо бачила, як у її чорних очах спалахують якісь жовті іскринки. Ця довгов’яза чортиця, напевне, сховала своє злопам’ятство до кишені, та ще й носовичком прикрила.

— У вас була на те причина, — говорила вона далі. — З вами тоді обійшлися так підло, так огидно... Ох! Скажу вам по правді: на вашому місці я б навіть за ножа схопилася.

Вона знову зробила невеличкий ковток, відсьорбнувши зі склянки. Тоді припинила говорити своїм протяглим голосом і швидко, не спиняючись, додала:

— Щоправда, щастя їм від того не було. Ах! Господи, Господи! Ні дрібки щастя, аніскілечки!.. Вони виїхали до чорта в зуби, оселилися десь коло Ґласьєр, на брудній вуличці, де завжди по коліна багнюки. Два дні по тому поїхала я вранці до них, щоб разом пообідати, — нічогенька поїздочка омнібусом, моє вам слово! І що ж! Люба моя, вже тоді я застала їх за гризнею. Коли я заходила, вони саме обмінювалися ляпасами. Ба! Оце так коханчики!.. Ви ж знаєте, що Адель не варта й шворки, щоб її повісити. Хоч вона й моя сестра, але я мушу сказати, що в неї натура справжнісінької сучки. Вона мені стільки свинства вчинила; надто довго все розказувати, та менше з тим, ми якось самі порахуємося... Що ж до Лантьє — хай йому чорт! — ви його знаєте, він анітрохи не ліпший. Корчить із себе панича — еге ж? — і репіжить вам зад гарма-дарма! Як почне бити, то кулака не шкодує... Отак вони й товклися не покладаючи рук. Ще тільки піднімаєшся сходами, а вже чути, як періщать одне одного. Якось раз навіть поліція їх втихомирювала. Все те заколотилося, коли Лантьє захотілося юшки на олії — бридоти, яку їдять оті південці, а Адель сказала, що це бридота. Він пожбурив їй межи очі пляшку з олією, вона шпурнула в нього каструлю, а тоді в них пішло в хід усе кухонне начиння. Сколошкали весь квартал.

Ведучи мову про цю сімейку, Адель розповіла й про інші побоїща, про такі речі, від яких волосся ставало сторч. Жервеза мовчки слухала всі ці історії. Обличчя її зблідло, кутики вуст нервово посмикувалися, немов складаючись в легеньку усмішку. Вже майже сім років, як вона нічого не чула про Лантьє. Жервеза й подумати не могла, що від імені Лантьє, сказаного пошепки їй на вухо, аж запече в грудях. І гадки не мала, що їй буде так цікаво дізнатися, що сталося з цим неборакою, який так негідно повівся з нею. Тепер їй нічого було заздрити Адель. Та все-таки в глибині душі вона раділа з цих сімейних чвар; уявляючи тіло цієї дівчини, вкрите синцями, Жервеза відчувала втіху, відчувала себе відомщеною. Залюбки сиділа б отак до самого ранку й слухала Віржіні. Не бажаючи здатися аж надто зацікавленою, вона ні про що не запитувала. Ось так несподівано заповнилася прогалина в її житті, немов тепер її минуле перетекло в теперішнє.

Тим часом Віржіні знову схилилася над склянкою: примруживши очі, вона посмоктувала цукор. Жервеза, розуміючи, що мусить щось сказати, прибрала байдужого виразу й запитала:

— То вони й досі живуть у Ґласьєр?

— Та де там! — відповіла та. — Хіба я вам не сказала? Оце вже тиждень, як вони розбіглися. Одного чудового ранку Адель зібрала своє манаття й пішла, а Лантьє, ясна річ, за нею не погнався.

Прачка мимоволі аж скрикнула й голосно перепитала:

— Отже, розбіглися?!

— Про кого це ви? — поцікавилася Клеманс, перервавши розмову з матінкою Купо й пані Пютуа.

— Та ні про кого, — відповіла Віржіні, — ви їх не знаєте.

Вона уважно подивилася на Жервезу й спостерегла, що та схвильована. Потім підсунулася ще ближче й, ніби відчуваючи якусь злостиву втіху, продовжила свою розповідь. Тоді раптом запитала, що б вона робила, якби Лантьє почав упадати коло неї. Бо, зрештою, чоловіки такі непередбачувані, тож Лантьє цілком може повернутися до свого першого кохання. Жервеза випросталася, прибравши гідного й чеснотливого вигляду. Вона заміжня жінка й виставить Лантьє за двері — ось і все. Між ними більше нічого не може бути, та вона йому навіть руки не подасть. Якби Жервеза поглянула в його бік, то вважала б себе нікчемницею.

— Я добре розумію, — мовила вона, — що Етьєн — його син, і цю єдину ниточку я не можу перервати. Якщо Лантьє забажає побачити Етьєна, я відпроваджу хлопчика до нього, тому що не можна заборонити батькові любити свою дитину... Але щодо мене, бачте, пані Пуасон, я краще дам посікти себе на капусту, ніж дозволю йому доторкнутися до мене бодай пальцем. З цим покінчено.

Промовляючи останні слова, Жервеза накреслила у повітрі знак хреста, ніби скріплюючи печаткою на безрік свою обітницю. І, прагнучи завершити розмову, вона, немов прокинувшись, підхопилася й крикнула до робітниць:

— Ти подиви на них! Може, гадаєте, що білизна сама собою попрасується? Ото вже валяки! Ану гайда до роботи!

Але робітниці, розімлілі від лінивої знемоги, не квапилися; вони сиділи, згорнувши руки на колінах і тримаючи в долонях порожні склянки, в яких ще бовталося трохи кавової гущі. Балачки не вмовкали.

— Я мала приятельку, таку собі Селестіну, — мовила Клеманс. — То була божевільна, що дуріла від котячої шерсті... Знаєте, їй скрізь увижалася котяча шерсть, і вона завжди крутила отак язиком, бо гадала, що в неї повен рот тієї котячої шерсті.

— А в мене, — встряла до розмови пані Пютуа, — була одна товаришка, так от у неї завівся червак... О! Та тварюка страшенно вибаглива!.. Він скручував їй живота і гриз доти, доки вона не давала йому курятини. Можете собі уявити, чоловік заробляв сім франків, і все йшло на витребеньки того червака...

— Та хай Бог милує! Я б одразу вилікувалася, — перебила її матінка Купо. — Еге ж! Просто треба з’їсти печену мишу. Вона отруїть червака тієї ж миті.

Сама Жервеза теж почала піддаватися солодкому неробству. А тоді стрепенулася й звелася на ноги. От тобі й маєш! Отак ціле пообіддя й пішло на баляндраси! Ними гамана не наб’єш! Вона першою повернулася до своїх фіранок і помітила, що вони заляпані кавою, тому, перш ніж знову взяти праску, їй довелося затерти пляму мокрою ганчіркою. Робітниці потягувалися біля печі й, долаючи власну нехіть, шукали свої держаки до прасок. Щойно Клеманс поворухнулася, на неї напав такий кашель, що вона мало язика не виплюнула; потім стала до роботи й закінчила прасувати чоловічу сорочку, зашпиливши манжети й комір. Пані Пютуа знову взялася за свою спідницю.

— Ну гаразд, до побачення, — мовила Віржіні. — Вийшла оце по чвертку швейцарського сиру. Пуасон, певно, вже думає, що я десь примерзла дорогою.

Але, пройшовши тротуаром якихось три кроки, вона знову з’явилася в дверях і крикнула, що бачила в кінці вулиці, як Оґюстіна ковзалася на льоду разом з дітлахами. Уже минуло добрі дві години, відколи та негідниця пішла. Вона прибігла розчервоніла, задихана, з кошиком у руках, зі зліпленим сніжкою волоссям, і почала бурчати, розповідаючи, що через ожеледицю неможливо було швидко йти. Якийсь шибеник, напевно, заради сміху напхав їй до кишень шматків льоду, бо за чверть години по тому з її кишень текло по всій пральні, як з лійки.

Тепер чи не кожного дня так минала пообідня пора. Пральня стала прихистком для мерзлякуватих мешканців кварталу. На вулиці Ґут-д’Ор усі знали, що там було тепло. Біля печі постійно збирались погрітися балакучі сусідки, які сідали вузьким колом, підсмикнувши до колін свої спідниці. Жервеза пишалася цим приємним теплом у своїй пральні, припрошувала людей сідати — «тримала салон», як злостиво казали Лорійо і Боші. Та правда полягала в тому, що вона не перестала бути люб’язною й доброю, дозволяла заходити біднякам, коли бачила, як ті тремтять надворі від холоду. Особливо прачка заприязнилася з колишнім малярем, сімдесятирічним старим, що мешкав у їхньому будинку під самим дахом і потерпав від голоду й холоду. Усі троє його синів полягли під час Кримської війни, а він перебивався з хліба на воду, бо вже два роки як не міг тримати пензля в руках. Щоразу коли Жервеза помічала, як старий Брю, щоб зігрітися, топчеться по снігу, вона кликала його, влаштовувала біля печі й часто припрошувала з’їсти скибку хліба з сиром. Згорблений, сивобородий, з поморщеним, як в’яле яблуко, обличчям, старий Брю годинами сидів мовчки й слухав, як тріщить кокс. Можливо, він згадував про п’ятдесят років своєї праці на драбині — цілих пів сторіччя, проведених за розмальовуванням дверей і білінням стель по всіх закутках Парижа.

— Дядьку Брю, — час від часу запитувала його прачка, — про що ви весь час думаєте?

— Та ні про що, всіляку всячину, — з отупілим видом відповів він.

Робітниці жартували, що в нього, мовляв, є якісь сердечні рани. Але він, не дослухаючись до них, знову з похмурим виглядом поринав у мовчанку.

Відтоді Віржіні частенько згадувала Лантьє в розмовах із Жервезою. Схоже, їй подобалося розводитися про її колишнього коханця, щоб повтішатися з її ніяковості, роблячи різні припущення. Одного дня вона сказала, що зустріла його, але, оскільки прачка промовчала, більше нічого не додала, лише потім, наступного дня, розповіла, що він довго й з великою ніжністю говорив про неї. Жервезу страшенно бентежили ці розмови, що велися пошепки в кутку пральні. Коли вона чула ім’я Лантьє, їй завжди починало млоїти в грудях, неначе там застрягла й муляла якась частина цього чоловіка. Звісно, вона вважала себе непохитною, хотіла жити, як порядна жінка, бо порядність — це половина щастя. Але, розмірковуючи про порядність, Жервеза ніколи не думала про Купо, бо не мала за що каятися перед чоловіком, вона не згрішила перед ним навіть подумки. Із серцем, пойнятим неспокоєм і болем, вона думала про коваля. Їй здавалося, що невідчепні спогади про Лантьє, ця одержимість ним, яка знову охопила її, є свідченням невірності Ґуже, їхній мовчазній любові, їхній трепетній дружбі. Почуття вини перед своїм добрим другом сповнювало її дні смутком. Поза своєю родиною вона не хотіла відчувати жодної прихильності, окрім як до нього. Але це почуття було дуже чистим, піднесеним, вищим за весь той бруд, куди Віржіні намагалася її зіштовхнути, пал якого вижидала побачити на її обличчі.

Коли настала весна, Жервеза стала шукати прихистку в Ґуже. Щойно вона, примостившись на стільці, починала про щось міркувати, в думках одразу поставав її колишній коханий. Жервеза малювала в уяві, як він кидає Адель, складає свої речі до їхньої старої скрині, сідає в екіпаж і повертається до неї разом з тією скринею. Тими днями, коли Жервеза виходила на вулицю, на неї нападав якийсь незрозумілий страх: їй вчувалися кроки Лантьє позаду, але, охоплена дрожем, вона не наважувалась обернутися; їй здавалося, що він уже простягає руки, щоб обійняти її за стан. Певна річ, він ходить за нею назирці; якось пополудні неодмінно підстереже її; від цієї думки Жервезу кидало в холодний піт, бо він, авжеж, поцілує її у вухо, як робив це колись задля жарту. Цей поцілунок найбільше її жахав; на саму лише думку про нього у жінки починало так шуміти у вухах, що вона вже нічого не чула, крім гучного й несамовитого калатання свого серця. Отож, відколи Жервезу пойняли ці страхи, кузня стала її єдиним сховком. Там, під захистом Ґуже, вона заспокоювалася й знову всміхалася, а звук його дзвінкого молота вщент розбивав її лихі привиддя.

Яка ж то щаслива була пора! Прачка особливо старанно дбала про клієнтку з вулиці Порт-Бланш, якій завжди відносила білизну сама, бо цей справунок кожної п’ятниці був зручною нагодою, щоб піти вулицею Маркаде й навідатися до кузні. Щойно повернувши за ріг вулиці, вона відчувала радість і полегшення, неначе прогулювалася на лоні природи, а не посеред пустирів і сірих заводів; чорна від вугілля дорога, шлейфи пари понад дахами тішили її не менше за порослу мохом лісову стежинку на околиці міста, що губиться серед зеленої гущавини кущів; любила вона й блідавий небокрай, покреслений високими димарями фабрик, і пагорб Монмартр, що загороджував небо своїми крейдяно-білими будинками, розграфленими рівними рядами вікон. Наближаючись до кузні, Жервеза сповільнювала крок, перестрибувала калюжі і залюбки проходила безлюдними й заваленими усіляким непотребом закапелками. Усередині, навіть серед полудня, сяяло горно. Від передзвону молотів її серце починало радісно калатати. Вона заходила до кузні геть розпашіла, з розтріпаними білявими кучериками, як жінка, що поспішає на побачення. Ґуже чекав на неї. З голими руками й з голими грудьми, в такі дні він бив по ковадлу ще сильніше, щоб Жервеза почула його ще здаля. Він здогадувався, коли вона підходила, й мовчки зустрічав її, ласкаво усміхаючись у русяву бороду. Та Жервеза не хотіла, щоб Ґуже відволікався від роботи, прохала його знову взятися за молот, бо їй дуже подобалося дивитись, як він вимахує ним, тримаючи його своїми дужими руками з напнутими м’язами. Потім вона підходила до Етьєна, який роздував міхи, легенько попліскувала його по щоці й лишилася там на годину-другу, стоячи й дивлячись, як роблять болти. Жервеза й Ґуже не обмінювалися навіть десятком слів. Та вони навряд чи спізнали б більшу ніжність, навіть якби опинились у кімнаті, замкненій на два оберти ключа. Їм було байдуже до насмішок Сухої Горлянки, або ж П’ю Не Нап’юся, — вони їх навіть не чули. За чверть години Жервеза починала трохи задихатися; жар, важкий дух та дим, що здіймався, забивали їй памороки, тимчасом як глухі удари молота стрясали її від п’ят аж до голови. У ті хвилини їй більше нічого не хотілося, це було її втіхою. Якби Ґуже стиснув її у своїх обіймах, це не викликало б у неї таких сильних почуттів. Вона підходила до нього ближче, щоб відчути повів вітру від замаху його молота на своїй щоці, щоб сповна спізнати силу його удару. Коли іскри сипалися на її ніжні руки, Жервеза не відступала, а навпаки, насолоджувалася цим вогняним дощем, що сік їй шкіру. Ґуже, звісно, здогадувався, якого щастя вона тут дізнавала, і залишав на п’ятницю найскладнішу роботу, щоб виявити свої почуття до неї з усією міццю й спритністю. Він тоді не шкодував сили, мало не розбивав ковадло надвоє, важко дихав і всім тілом здригався від радості, яку давав їй. Протягом тієї весни їхня любов сповнювала кузню громовим гуркотом. Це була ідилічна праця велета посеред вогненних відсвітів палаючого горна у хисткій повітці зі скрипучими й чорними від сажі стінами та кроквами. На всьому цьому розчавленому залізі, розм’яклому, як червоний віск, застигали грубі сліди їхньої ніжності. По п’ятницях, попрощавшись із Золотою Пелькою, прачка — задоволена, втомлена, спокійна душею й тілом — повільно піднімалася вулицею Пуасоньє.

Мало-помалу страх перед Лантьє влігся, Жервеза прийшла до розуму. В ту пору їй би, мабуть, щасливо жилось, якби не Купо, який геть пустився берега. Одного дня, повертаючись із кузні, вона начебто помітила Купо в «Пастці» дядька Коломба, де він пиячив із Халявою, Вишкварком та Сухою Горлянкою, або ж П’ю Не Нап’юся. Жервеза швидко пройшла повз, щоб ніхто, бува, не подумав, нібито вона шпигує за чоловіком. Але, минаючи винарню, кинула оком усередину: це таки справді був Купо, який вже звичним для себе жестом перехиляв у горлянку шкалик шнапсу. Виходить, він брехав і горілку таки пив! Жервеза поверталася додому у відчаї, її знову охопила давня відраза до горілки. Вино вона йому пробачала, бо воно дає робітникові сили, але міцне спиртне, навпаки, було бридотою, отрутою, що відбиває в робітника смак хліба. Ах! Уряду варто було б заборонити виробництво цієї гидоти.

Коли прачка дісталася вулиці Ґут-д’Ор, увесь будинок був переполошений. Її робітниці покинули роботу, висипали на подвір’я й, позадиравши голови, дивилися вгору. Вона запитала Клеманс, що відбувається.

— Та це старий Біжар дає прочуханки своїй жінці, — відповіла прасувальниця. — П’яний, як чіп, стояв коло воріт і чатував, коли вона повертатиметься з пральні... Стусанами примусив її дертися сходами, а тепер дубасить нагорі, у себе в кімнаті. Чуєте, як лементує?

Жервеза швидко збігла нагору. Їй не було байдуже до пані Біжар, яка прала білизну для її закладу й була дуже старанною жінкою. Вона сподівалася втихомирити забіяку. Нагорі, на сьомому поверсі, двері до їхньої кімнати були відчиненими навстіж, кілька сусідів на сходовому майданчику щось вигукували, а пані Бош, стоячи навпроти дверей, волала:

— Зараз же припиніть!.. Чуєте?! А не то я погукаю поліцію!

Ніхто не зважувався ввійти до кімнати, бо всі знали, якою скаженою тварюкою робиться Біжар, коли нап’ється. А втім, він ніколи й не тверезів. Нечастими днями, коли Біжар брався до роботи, він ставив поруч зі своїми слюсарним верстатом літр горілки, яку жлуктив нахилки кожні пів години. Працювати інакше він уже не міг. Якби до його рота піднести сірника, він би спалахнув вогнем, як смолоскип.

— Треба щось робити, він же її вб’є! — сказала Жервеза, тремтячи як осиковий лист.

І вона ввійшла до кімнати. Дуже чиста мансарда була голою й холодною, спустошеною п’янством чоловіка, який зривав з ліжок простирадла, щоб їх пропити. Стіл у тій бійці від’їхав аж до вікна, два перевернуті стільці валялися ніжками догори. На долівці посеред кімнати лежала пані Біжар — у ще мокрих після пральні спідницях, що поприлипали до стегон, з вирваним жмутами волоссям, вся у крові. Вона хрипіла, важко дихаючи, протяжно охкала після кожного удару Біжарового закаблука. Спочатку він звалив її ударом кулака, а тепер добивав копняками.

— Ось тобі! Стерво!.. Ось тобі! Стерво!.. Ось тобі! Стерво! — харчав він здушеним голосом, супроводжуючи цими словами кожен удар, оскаженіло повторював їх, і що дужче він задихався, то сильніше гамселив.

Потім, зірвавши голос, Біжар продовжував бити мовчки, безтямно, зосереджено, в пошматованих штанах і блузі, обличчя, заросле брудною бородою, посиніло, на лисому лобі виступили великі червоні плями. Сусіди, що товпилися на сходовому майданчику, казали, що він бив жінку, бо вранці вона не дала йому двадцять су. Внизу сходів було чути голос Боша. Він голосно кликав пані Бош:

— Та спускайся вже, хай там хоч повбивають одне одного. Може, трохи наволочі поменшає!

Тим часом слідом за Жервезою до кімнати ввійшов старий Брю. Удвох вони намагалися наставити слюсаря на розум, відтягти його до дверей. Але він мовчки повертався з піною на губах, а в побаранілих очах палав лихий вогонь, вогонь убивства. Прачці дістався сильний удар по зап’ястку, старий робітник відлетів і звалився на стіл. На підлозі, широко відкривши рот, із заплющеними очима лежала пані Біжар і хрипіла. Тепер Біжар уже не влучав у неї: оскаженілий, засліплений люттю, він раз за разом хибив, і від того, що його удари летіли в порожнечу, шаленів ще більше. Впродовж усього цього побоїща маленька Далі, якій виповнилося вже чотири рочки, стояла в кутку кімнати і дивилася, як батько дубасить матір. На руках дівчинка тримала свою сестричку Анрієту, яку нещодавно відлучили від грудей, ніби намагаючись її захистити. На голові в Далі був бавовняний капорець, вона стояла з дуже блідим і серйозним обличчям, її великі чорні очі без жодної сльозинки дивилися пильним поглядом, геть не дитячим.

Коли Біжар, перечепившись за стілець, розпростерся на долівці й одразу захропів, його там і залишили лежати, а старий Брю допоміг Жервезі підвести пані Біжар. Та почала плакати, голосно схлипуючи, а Далі, яка вже звикла до таких сцен і з усім змирилася, підійшла ближче й мовчки дивилася, як вона ридає. Спускаючись сходами стихлого будинку, прачка досі бачила перед собою погляд цієї чотирирічної дитини, серйозний і відважний, як погляд дорослої жінки.

— Ондечки пан Купо на тротуарі по той бік вулиці, — щойно помітивши її, крикнула Клеманс. — Схоже, він добряче набрався!

Купо саме переходив дорогу. Не втрапивши в двері, він своїм плечем мало не висадив шибку. Він був п’яний у хлам, і йшов зі зціпленими зубами й почервонілим носом. Жервеза одразу ж упізнала сивуху з «Пастки» — це вона так отруює кров, від якої в нього блідла шкіра. Вона хотіла пожартувати, вкласти його спати, як це бувало тими днями, коли він приходив підхмелений вином. Але Купо зі стиснутими губами відштовхнув її, замахнувся кулаком і самотужки доплентався до ліжка. Він так нагадував того пияка, що хропів нагорі, знесилений після бійки. Від усвідомлення цього всю її пройняло холодом, Жервеза стояла й думала про чоловіків, про Купо, про Ґуже, про Лантьє і з розбитим серцем втрачала надію стати колись щасливою.