Пастка

III

Жервеза не хотіла справляти весілля. Навіщо дурно тратити гроші? До того ж вона досі трохи соромилася; їй здавалось, що це одруження не варто виставляти напоказ перед усім кварталом. Але Купо обурився: хіба ж можна женитися ось так, без бодай якогось застілля з усіма? А щодо кварталу, то воно йому й за вухом не свербить! Ет! Щось зовсім простеньке, невеличка прогулянка пополудні, а потім можна зайти до першої-ліпшої забігайлівки й вмолоти кроля абощо. І, звісно, ніякої музики на десерт, жодних кларнетів, під які дамочки трястимуть своїми гузницями. Тільки й діла, що випити, почаркуватися для годиться та й піти собі додому спатки.

Бляхар жартами й сміхом переконав молоду жінку, пообіцявши, що все буде без витівок. Він стежитиме за склянками, щоб нікого не розвезло на сонці. Отож він організував пікнік: по сто су з особи, в Оґюстовому «Срібному млині», що на бульварі Шапель. То була невеличка винарня з помірними цінами, в якій був танцювальний майданчик, облаштований за підсобкою, у дворику під трьома акаціями. На другому поверсі буде просто чудово. Протягом десяти днів Купо згукував мешканців будинку, де мешкає сестра, з вулиці Ґут-д’Ор: пана Мадіньє, панну Реманжу, пані Ґодрон з її чоловіком. Зрештою вмовив Жервезу запросити двох його товаришів, Вишкварка й Халяву. Звісно, Халява жлуктить, як віл воду, але він такий кумедний зі своїм апетитом, що його завжди запрошують на пікніки, щоб подивитися на обличчя шинкаря, коли ця бісова пелька з кожним ковтком пожирає дванадцять фунтів хліба. Молода жінка, зі свого боку, пообіцяла привести свою господиню, пані Фоконьє, і Бошів, дуже хороших людей. Порахувавши всіх, вийшло п’ятнадцять душ. Цього цілком досить. Завжди, коли багато людей, усе закінчується сварками.

Але в кишенях Купо гуляв вітер. Він не збирався дерти носа і знайшов дуже розумне рішення — позичив у свого господаря п’ятдесят франків. На ці гроші він передусім придбав золоті обручки, що коштували дванадцять франків. Лорійо дістав їх йому за ціною виробника — за дев’ять. Потім у кравця з вулиці Мірри замовив собі сурдут, штани й жилетку, залишивши тільки завдаток у двадцять п’ять франків. Його лаковані черевики й болівар виглядали більш-менш пристойно. Відклав десять франків на пікнік за себе й Жервезу (за дітей платити не треба було), і в нього залишилося всього шість франків — якраз стільки коштувала меса біля вівтаря для бідних. Він, звісно, не любив те вороння, йому аж серце краялось на думку, що треба віддати шість франків нікчемам, яким і без того було за що промочити горло. Але, як то кажуть, шлюб без вінчання — не шлюб. Торгуватися до церкви пішов таки сам. Цілу годину він сперечався зі старим низеньким священником у брудній сутані, що був хапкий на руку, як перепродуха. Йому дуже хотілося надавати йому по макітрі, але натомість довелося жартувати. Нарешті він запитав, чи не знайдеться часом у його крамниці якоїсь старої меси, не надто зужитої, яка стала б у пригоді молодому добропорядному подружжю. Старий священник усе буркотів, що освячення його шлюбу не сподобить Божої ласки, а тоді зрештою знизив ціну до п’яти франків. Хай там що, а двадцять су заощаджено. Двадцять су — це все, що в нього залишилося.

Жервеза, своєю чергою, теж намагалась підготуватися як слід. Відколи було вирішено побратися, вона стала довше працювати вечорами і так спромоглася відкласти тридцять франків. Їй дуже кортіло придбати шовкову мантильку, за яку на вулиці Фобур-Пуасоньєр правили тринадцять франків. Купила її, а до неї ще за десять франків у чоловіка прачки, що померла в будинку пані Фоконьє, темно-синю вовняну сукню, яку потім перешила, припасувавши до свого розміру. Шість франків, що лишалися, було витрачено на бавовняні рукавички, троянду для чепчика й черевики для старшого сина, Клода. Пощастило, що блузи малечі мали ще цілком пристойний вигляд. Чотири ночі вона просиділа, чистячи й доводячи до ладу весь одяг, не залишаючи ані найменших дірочок на панчохах і білизні.

У п’ятницю ввечері, напередодні знаменного дня, Жервеза й Купо, повернувшись з роботи, прововтузилися аж до одинадцятої години. Тоді, перш ніж розійтися спати, вони годину посиділи у кімнаті молодої жінки, радіючи, що незабаром усім цим клопотам настане край. Хоч спочатку й було вирішено не п’ястися зі шкіри перед сусідами, вони все-таки почали сильно цим перейматися й геть вимордували себе. Бажаючи одне одному на добраніч, вони вже спали на ходу. Зате могли тепер полегшено видихнути. Нарешті все було влаштовано. Свідками Купо будуть пан Мадіньє та Вишкварок; Жервеза розраховувала на Лорійо і Боша. Планувалося спокійно піти до мерії та до церкви вшістьох, щоб не тягнути за собою цілу вервечку людей. Обидві сестри нареченого повідомили, що залишаться по домівках, бо їхня присутність необов’язкова. Але матінка Купо розплакалася й сказала, що раніше всіх прийде до церкви й заховається в якомусь закутку. Тож довелося матінці пообіцяти, що її візьмуть з собою. Що стосується всього товариства, то зустріч було призначено на першу годину дня біля «Срібного млина». Звідти всі вирушать нагулювати апетит у долину Сен-Дені: туди поїдуть залізницею, а назад повернуться пішака битим шляхом. Гуляння мало вдатися на славу: ніхто не напихатиметься, трохи повеселяться, усе буде мило й добропристойно.

Вбираючись у суботу зранку, Купо стривожився, згадавши, що в нього лишилося тільки двадцять су. Йому спало на думку, що заради ввічливості йому годилось би ще до обіду почастувати свідків склянкою вина й шматком шинки. Та й потім могли трапитись якісь непередбачені витрати. Цілком зрозуміло, що двадцяти су не вистачить. Отож, привівши Клода й Етьєна до пані Бош, яка мала надвечір узяти їх з собою на обід, він побіг вулицею Ґут-д’Ор і прямо з порога попросив Лорійо позичити десять франків. Щоправда, слова йому ледь не стали поперек горла, бо він уже уявляв перекошене зятеве обличчя. Той і справді щось буркнув, вишкірився, як дикий звір, і зрештою простягнув дві монети по сто су. Купо почув, як його сестра процідила крізь зуби: «Нічогенький початок».

Реєстрацію шлюбу в мерії було призначено на пів на одинадцяту. Погода була пречудова, тепле сонце пригрівало вулиці. Щоб уникнути цікавих поглядів, молоді, мати і четверо свідків розбилися на два гурти. Попереду під руку з Лорійо йшла Жервеза, а пан Мадіньє вів матінку Купо. Позаду них, за двадцять кроків, по другий бік вулиці крокували Купо, Бош та Вишкварок. Усі троє, вбрані у чорні сурдути, трохи горбатилися й теліпали руками. Бош вдягнув жовті штани; Вишкварок, який не мав жилетки, застібнув ґудзики до самої шиї, так що з-під коміра сурдута визирав тільки край скрученої, як шнурок, краватки. Один лиш пан Мадіньє був одягнений у фрак з довгими полами, й перехожі зупинялися, щоб подивитися на цього пана, що прогулювався під руку з доволі опасистою матінкою Купо в зеленій шалі й чорному чепчику з червоними стрічками. Жервеза, дуже мила й весела, у своїй темно-синій сукні, з накинутою на плечі вузенькою мантилькою, люб’язно слухала жарти Лорійо, що просто тонув у своєму незграбному пальті, яке він вдягнув, незважаючи на спеку. Час від часу на розі вулиць вона ледь повертала голову й ніжно всміхалася до Купо, який почувався ніяково в новому вбранні, що виблискувало на сонці.

Отак помалу йдучи, вони все ж прибули до мерії на доброї пів години раніше. А оскільки мер запізнився, то їхня черга надійшла лиш ближче до одинадцятої. Посідавши на стільцях у кутку зали, вони чекали, розглядаючи високу стелю та строгі стіни, тихо перемовляючись, надміру ввічливо відсовуючись щоразу, як повз них проходили канцелярські службовці. Щоправда, впівголоса вони говорили, що мер — нероба, й зараз, певна річ, пішов до своєї білявки, й та масажує його подагру; а може, чого доброго, проковтнув свій перев’яз. Та коли чиновник з’явився, усі поважно підвелися. Їх попросили сісти. Потім їм довелось спостерігати за трьома шлюбними церемоніями, загубившись серед цих трьох буржуазних весіль з молодятами в білому, причесаними дівчатками, молодими панночками з рожевими поясами, нескінченних кортежів по-святковому прибраних панів та паній з урочистими виразами облич. Коли їх нарешті покликали, одруження заледве не перервалося: кудись подівся Вишкварок. Бош знайшов його внизу, той палив люльку. Ну не хоче він бачити усіх тих жевжиків, які тут зібралися, яким чхати на люд, що не має білих, як свіже масло, рукавичок, щоб тикати ними їм під носа! Усі формальності — читання Цивільного кодексу, запитання до молодих, підписання паперів — було здійснено так швидко, що вони спантеличено перезирнулися, ніби в них украли половину церемонії. Схвильована й зворушена до глибини душі Жервеза притискала хустинку до вуст. Матінка Купо лила гарячі сльози. Нашкрябавши свої прізвища великими кривуватими літерами, до реєстру вписали себе всі, крім нареченого, який поставив хрестик, бо був неписьменним. Кожен дав по чотири су на бідних. Коли службовець вручав Купо свідоцтво про шлюб, Жервеза штурхнула його ліктем, і той дістав з кишені ще п’ять су.

Від мерії до церкви було далеченько. Дорогою чоловіки спинилися випити пива, а матінка Купо з Жервезою взяли смородинівки з водою. Далі вони мусили йти довгою вулицею, на яку прямовисно падало сонце й де не було ані клаптика тіні. Церковний сторож чекав їх усередині порожньої церкви. Він спровадив їх до маленької каплички, гнівно запитавши, чи не для того вони спізнилися, щоб поглумитися з віри. Священник ступав сягнистим кроком, мав похмурий вигляд, бо, очевидно, зголоднів. Поперед нього дріботів у брудному стихарі дяк. Священник поквапом відправляв месу: ковтав латинські фрази, обертався, вклонявся, розводив убік руками, скоса позирав на наречених та їхніх свідків. Перед вівтарем молодята, не знаючи, коли ставати навколішки, коли підводитися чи сідати, почувалися дуже ніяково й чекали на жест від дяка. Свідки, ради пристойності, увесь час стояли, а матінка Купо знову зайшлася слізьми, що рясно капотіли на позичений у сусідки молитовник. Тим часом пробило полудень, останню месу було відправлено, церкву заповнило тупотіння паламарів і торохтіння стільців, які вони ставили на місця. Напевно, головний вівтар готували до якогось свята, бо було чути, як працював молотком оббивальник. А в глибині маленької каплички, у пилюці, що летіла з-під мітли сторожа, священник із похмурим обличчям швиденько благословляв своїми висхлими руками схилені голови Жервези й Купо — здавалося, він поєднує їх у метушні якогось переїзду, між двома важливими службами, без присутності Господа Бога. Поставивши підписи ще й у цьому реєстрі, метриці, весільчани знову опинилася під яскравим сонцем і постояли хвильку на порозі, отетерілі й наче аж задихані від такого вінчання чвалом.

— От і все! — видушивши із себе сміх, мовив Купо.

Він ніяково потупцяв на місці, не бачачи, власне кажучи, у цьому всьому нічого кумедного. Однак додав:

— Що ж, небагато клопоту. Туди-сюди, та й по всьому... Все як у дантистів: навіть ойкнути не встигнеш. Одружують без жодного болю.

— Так-так, непогано зроблено, — пробурмотів Лорійо, посміхаючись. — Стулили за п’ять хвилин, а триматиметься все життя... Ет! Бідолашний Смородина!

І всі четверо свідків почали плескати по плечу згорбленого бляхаря. Тим часом Жервеза цілувала матінку Купо, яка усміхалася зі сльозами на очах. На уривчасті фрази старенької, мовлені крізь схлипування, вона відповідала:

— Не бійтеся, я старатимусь щосили. Якщо ладу не буде, то не з моєї вини. Та, звісно, так не станеться, бо я так хочу бути щасливою... Зрештою, вже все зроблено, правда? Жити в злагоді й працювати задля спільного блага — ось чого ми прагнемо.

Потім усі попрямували до «Срібного млина». Купо взяв дружину за руку. Вони швидко обігнали інших і йшли на багато кроків попереду решти, сміялися, не помічаючи ні будинків, ні перехожих, ні екіпажів. Оглушливий гамір передмістя відлунював дзвоном у їхніх вухах. Щойно зайшовши до винарні, Купо одразу ж сказав принести до маленької заскленої кімнатки на першому поверсі два літри вина, хліба й нарізану скибочками шинку, без тарілок і скатертини, просто щоб підобідати. Побачивши, що Бош і Вишкварок нагуляли неабиякий апетит, він попросив ще літр вина і шматок сиру брі. Матінка Купо не хотіла їсти, бо дуже задихалася, поки йшла. Жервеза, вмираючи від спраги, пила великими склянками ледь зачервонену воду.

— Я розрахуюся, — підходячи до шинквасу, мовив Купо, і заплатив чотири франки і п’ять су.

Тим часом була вже перша година, й починали сходитися гості. Першою прийшла пані Фоконьє, повнява, однак ще гарна жінка. Вбрана вона була в квітчасту полотняну сукню, рожеву нашийну хустинку й рясно заквітчаний чепчик. Наступними прибули панна Реманжу, геть тендітна у своїй вічній чорній сукні, яку вона, здається, й на ніч не скидала, та подружжя Ґодронів. На здоровому, як бик, чоловікові коричневий піджак тріщав від найменшого поруху, а яскраво-фіолетова облипчаста спідниця на височезній дружині, що була вагітна, робила її круглий живіт ще випуклішим. Купо сказав, що на Халяву не чекатимуть: він приєднається до них дорогою до Сен-Дені.

— Пречудово! — з порога вигукнула пані Лера. — Литиме на нас як із відра! Ох і весело буде!

І підкликала все товариство до дверей винарні, щоб усі побачили темні, як чорнило, хмари, що швидко насувалися й несли грозу на Париж з півдня. Пані Лера, найстарша дитина в родині Купо, була високою, сухорлявою, дещо схожою на чоловіка жінкою, що, говорячи, гугнявила. Вона була вбрана у надто широку бордову сукню з довгими торочками, через які скидалася на пуделя, який щойно виліз з води. Пані Лера, розмахуючи парасолькою, мов ціпочком, підійшла до Жервези, поцілувала її й повела далі:

— Ви навіть не уявляєте, як надворі пече. Ніби хто вогнем в лице дихає.

Усі хором заговорили, що вже давно передчували грозу. Пан Мадіньє здогадався, до чого воно йдеться, ще коли виходили з церкви. Лорійо став розповідати, що мозолі не давали йому спати від третьої години ночі. А інакше й бути не могло: уже ось три дні тримається страшна спека.

— О! Може, воно пронесе, — повторював Купо, стоячи на порозі й тривожним поглядом вдивляючись у небо. — Лишилось тільки дочекатися сестри. Щойно вона з’явиться, можемо рушати.

Пані Лорійо, і справді, запізнювалася. Пані Лера заходила до неї дорогою, щоб далі піти разом, але та ще тільки затягувала корсет, тому вони посварилися. Сухорлява вдова додала братові на вухо:

— Я її просто в землю втоптала. У неї тепер такий настрій!.. Ось побачиш її обличчя!

І гості мусили чекати ще чверть години, тупцюючи в тисняві по винарні й штовхаючись ліктями з чоловіками, що заходили випити стаканець за шинквасом. Час від часу Бош, пані Фоконьє або Вишкварок полишали гурт й виходили на тротуар, поглядаючи на небо. Хмари й не думали розсіюватися: ставало все темніше, вітер здіймав із землі маленькі вихрики білої пилюги. Коли вперше вдарив грім, панна Реманжу перехрестилася. Усі тривожно перевели погляд на годинник, що висів над дзеркалом: була вже за двадцять хвилин друга.

— Почалося! — вигукнув Купо. — Це плачуть янголи.

Раптова злива поливала дорогу, якою тікали жінки, підібравши обома руками свої спідниці. Саме в цей дощ і прибула захекана й розгнівана пані Лорійо. Ставши на порозі, вона почала давати раду парасольці, що ніяк не хотіла закриватися.

— Чи десь таке бачено! — аж затиналася вона. — Прихопило мене ще коло дверей дому. Хотіла була вже піднятися назад. Саме так і треба було зробити... Ох і весіллячко! А я казала, що треба все перенести на наступну суботу. І дощ іде, бо мене ніхто не послухав! Тим ліпше! Тим ліпше! Хай те небо хоч розверзнеться!

Купо спробував її заспокоїти, та вона послала його до біса. Не він платив би за її плаття, якби його було зіпсовано. Пані Лорійо була в чорній шовковій сукні, в якій вона задихалася. Занадто туго затягнутий корсаж тиснув їй під пахвами, а вузька, як футляр, спідниця так обтягала ноги, що доводилося ходити зовсім коротенькими кроками. Однак усі присутні дами, зціпивши губи, заздрісно дивилася на її вбрання. А та навіть не помітила Жервези, що сиділа біля матінки Купо. Вона покликала пана Лорійо, попросила хустинку, а тоді, ставши в кутку винарні, старанно почала витирати одну за одною краплі дощу, що котилися по її шовковій сукні.

Тим часом злива раптово припинилася. Стало ще темніше, ніби настала блідо-синя ніч, яку пронизували довжелезні блискавки. Вишкварок жартома все повторював, що скоро з неба почнуть падати священники. А тоді вибухнула геть несамовита гроза. Протягом пів години лило як з відра і без угаву гуркотів грім. Чоловіки, що стояли біля дверей, дивилися на сіру пелену дощу, на бурхливі струмки, хмари водяного пилу, що здіймалися над плюскотливими калюжами. Злякані жінки сиділи, затуливши долонями очі. Ніхто не говорив, усім ніби перехопило подих. Коли Бош пожартував про грім, сказавши, що то на небі чхає святий Петро, ніхто навіть не усміхнувся. А щойно стало гриміти рідше й десь удалині, товариство знову занепокоїлося, почало лаяти грозу, погрожуючи хмарам піднесеними догори кулаками. Тепер з попелястого неба безперестанку сіялася дрібна мжичка.

— Уже по другій! — скрикнула пані Лорійо. — Не ночувати ж нам тут?!

Панна Реманжу запропонувала все-таки вибратися за місто, прогулятися хоча б до фортечного рову, але всі інші запротестували: дороги, певно, геть розвезло, і на траву навіть не сядеш; до того ж, здається, дощ не закінчився, і злива може початися знову. Купо, проводячи очима промоклого робітника, що спокійно собі йшов під дощем, пробурмотів:

— Якщо цей телепень, Халява, чекає нас на шляху до Сен-Дені, то сонячний удар йому не загрожує.

Усі засміялися, проте загальний настрій дедалі погіршувався. У гостей починав уриватися терпець. Треба було щось вирішувати. Ніхто, звісно, не хоче сидіти тут, туплячись одне в одного, до самого обіду. Отож протягом п’ятнадцяти хвилин, поки тривала невблаганна злива, усі морочили собі цим голови. Вишкварок запропонував пограти в карти; Бош, бешкетник з лукавою вдачею, знав одну простеньку веселу гру, що називалася «сповідник»; пані Ґодрон сказала, що можна піти на Кліньянкурське шосе поїсти пиріжків з цибулею; пані Лера хотіла, щоб хтось розповідав цікаві історії; Ґодрон не нудьгував, йому й тут було добре, він лиш сказав, що треба негайно сідати до столу. Кожна пропозиція викликала суперечки й невдоволення: це дурниця, а від цього всі позасинають, за це їх вважатимуть сопліями. А коли надійшла черга сказати слово Лорійо, він висунув чудову ідею — прогулятися кільцевими бульварами до цвинтаря Пер-Лашез, де, якщо буде час, можна поглянути на гробницю Елоїзи й Абеляра. Пані Лорійо не стрималась і вибухнула. Вона забирається звідси геть! От що вона зробить! Це що, якесь глузування? Вона вбиралася, мокла під дощем, і все лиш для того, щоб стовбичити у цій винарні! Ні-ні, годі з неї такого весілля, ліпше вона посидить удома. Купо й Лорійо мусили загородити собою двері.

— Ану, геть з дороги! Я йду звідси, хіба не чули?!

Коли чоловікові вдалося її вгамувати, Купо підійшов до Жервези, яка й далі спокійно сиділа собі в кутку й розмовляла зі свекрухою та пані Фоконьє.

— А ви чому нічого не пропонуєте? — запитав він, ще не наважившись звертатися до неї на «ти».

— О! Та я пристану на будь-яку пропозицію, — сміючись, відповіла вона. — Я людина невибаглива. Йти кудись чи не йти — байдуже. Мені й тут дуже добре, чогось більшого я не потребую.

І справді, обличчя Жервези світилося спокійною радістю. Відколи посходилися всі гості, вона до всіх говорила трохи стишеним зніченим голосом з розважливим тоном, не втручаючись у суперечки. Під час зливи, спинивши погляд, вона дивилася на блискавки й ніби бачила в цих раптових спалахах серйозні речі, десь далеко, в майбутньому.

Пан Мадіньє досі нічого не запропонував. Зберігаючи свою поважність працедавця, з розсунутими по боках полами фрака, він стояв, спершись на шинквас, довго попльовував і вирячував свої великі очі.

— Боже мій! — мовив він. — Можна ж піти до музею...

Тоді погладив підборіддя й, питаючись думки товариства, кліпнув очима.

— Там є давні пам’ятки, малюнки, картини, ціла купа всього. Дуже корисна річ... Може, ви там ніколи й не були. О! Це варто побачити, принаймні бодай раз.

Весільчани, перезираючись, міркували. Ні, Жервеза ніколи там не була, пані Фоконьє — теж, як і Боші, як і всі решта. Купо пригадав, що якось одного разу в неділю начебто заходив до музею, але нічого з тих відвідин не пам’ятає. Вагалися доти, доки пані Лорійо, дуже вражена поважністю пана Мадіньє, висловила думку, що пропозиція дуже гідна й доречна. Якщо вже всі пожертвували цілим днем і були гарно вбрані, то варто було б побачити щось для своєї просвіти. Усі присутні погодилися. Тоді, оскільки ще накрапав дощ, вони позичили в господаря винарні старі сині, зелені, коричневі парасольки, що їх колись забули відвідувачі, й рушили до музею.

Повернувши праворуч, весільчани попрямували до центру Парижа передмістям Сен-Дені. Попереду всіх знову йшли, майже біжучи, Купо й Жервеза. Пан Мадіньє вів тепер під руку пані Лорійо, а матінка Купо лишилась у винарні, щоб не набивати ніг. Слідом ішли Лорійо з пані Лера, Бош із пані Фоконьє, Вишкварок із панною Реманжу та подружжя Ґодронів у хвості. Було їх дванадцять осіб. Чимала валка розтягнулась тротуаром.

— О! Ми тут зовсім ні до чого, запевняю вас, — пояснювала пані Лорійо панові Мадіньє. — Ми не знаємо, звідки він її взяв, точніше, знаємо аж надто добре, але нам не варт про це говорити, правда ж?.. Мій чоловік мусив купити обручки. Сьогодні зранку, не встиг він ще й з ліжка підвестися, а вже довелось позичити їм десять франків, без яких не вдалося б усе як слід влаштувати... І що це за наречена, на весіллі якої нема жодного її родича?! У неї нібито є в Парижі сестра-ковбасниця. Але чому тоді вона її не запросила?

Вона примовкла і зупинилась, щоб показати на Жервезу, яка почала сильно накульгувати на похилому тротуарі.

— Подивіться на неї! Хіба таке бачено!.. Ох і шкандиба!

Це слово, «шкандиба», рознеслося серед товариства. Лорійо вишкірив зуби й сказав, що саме так її й слід відтепер називати. Проте пані Фоконьє стала на захист Жервези: не годиться насміхатися з неї, вона чиста, як кришталь, і вміє швидко поратися з роботою. Пані Лера, дуже схильна до неоднозначних натяків, назвала Жервезину ногу «звабною цяцькою» й додала, що багато чоловіків таке полюбляють, однак далі пояснювати не схотіла.

Діставшись кінця вулиці Сен-Дені, весільчани вийшли на бульвар. Перед потоком екіпажів вони зупинилися, а потім насмілилися перейти дорогу, що після зливи перетворилася на суцільний потік грязюки. Дощ починався знову, тож довелося розкласти парасольки; під тими жалюгідними парасольками, що колихалися в руках чоловіків, жінки попідбирали спідниці, і вся вервечка розтягнулася в цій багнюці від одного тротуару до іншого. Тоді двоє якихось шелегейдиків почали голосно насміхатися з них. Позбігалися перехожі, крамарі з веселими обличчями витягували шиї за своїми вітринами. Серед щільної юрби на сірому вогкому тлі бульвару пари весільної процесії вирізнялися яскравими плямами: темно-синя сукня Жервези, квітчаста полотняна сукня пані Фоконьє, канаркового кольору штани Боша. Штивність святково вдягнених чоловіків і жінок надавала карнавального вигляду блискучому сурдуту Купо й фраку пана Мадіньє; а чарівна сукня пані Лорійо, торочки пані Лера та потріпані шлярки панни Реманжу втілювали моди різних часів, демонструючи вбрання, що були розкішшю для бідних. Та найкумедніше виглядали головні убори чоловіків — старі капелюхи у ще доброму стані, які від довгого зберігання у темних шафах втратили весь свій лоск. Вони мали сміховинні форми: високі, широкі, гостроверхі, з чудернацькими крисами — загнутими, пласкими, надміру широкими чи й геть вузькими. Насмішок стало ще більше, коли в самому кінці процесії, наче у фінальній сцені спектаклю, пройшла в яскраво-фіолетовій сукні пані Ґодрон, чесальниця, яка була вагітна й мала величезний випнутий живіт. Весільчани тим часом не наддавали ходи, а навпаки, як малі діти, тішились увагою витріщак та розважалися їхніми дотепами.

— Дивіться! Наречена! — гукнув один із шелегейдиків, тицьнувши пальцем на пані Ґодрон. — От неборака! Видно, проковтнула якусь здоровенну зернину!

Усе товариство зареготало. Вишкварок обернувся й сказав, що шибеник влучив у саме яблучко. Чесальниця сміялася найгучніше й красувалася; у цьому не було чогось непристойного, навпаки, чимало жінок, що проходило повз, скоса поглядали на неї заздрісним оком, бажаючи опинитися на її місці.

Далі вони пішли вулицею Клері, а потім звернули на вулицю Май. На площі Перемог зробили зупинку. У нареченої розв’язався шнурок на лівому черевикові, і поки вона його зав’язувала біля підніжжя статуї Людовіка XIV, пари гостей стовпилися позаду неї й чекали, жартуючи з литки, край якої стало видно. Нарешті, спустившись вулицею Круа-де-Птішан, вони вийшли до Дувру.

Пан Мадіньє люб’язно попросив дозволу стати на чолі кортежу.

Музей був величезний, у ньому можна й загубитися; до того ж він знав гарні місцини, бо часто колись ходив сюди з одним художником, дуже талановитим хлопцем, у якого велика картонажна компанія купувала малюнки для своїх коробок. Унизу, коли весільчани ввійшли до зали ассирійського мистецтва, усіх їх пройняв легкий дрож. Хай йому біс! А тут не жарко; з цієї зали вийшов би чудовий льох. Повільно, піднявши підборіддя й кліпаючи очима, пари йшли поміж кам’яних колосів, чорних мармурових богів, що застигли в мовчазній нерухомості, та звірів-чудовиськ, напівкішок-напівжінок з мертвотними обличчями, тонкими носами та набряклими губами. Усе це здавалося їм бридотою. Тепер камінь уміють обробляти набагато краще. Напис фінікійськими літерами й геть приголомшив їх. Це було щось таке, що його годі збагнути; певно, ніхто ніколи й не зможе розібрати цієї абракадабри. Тоді пан Мадіньє, який піднявся вже на сходи з пані Лорійо, голосно покликав їх з-під склепіння.

— Ходіть-но сюди. Ті штуки нічого не варті... Треба дивитися на другому поверсі.

Суворі прості сходи викликали у всіх якийсь острах. Це почуття лише посилив вигляд пишно вбраного наглядача у червоному жилеті та лівреї із золотими галунами, який, здавалося, чекав на них. Щонайповажніше, якомога повільнішим кроком, вони ввійшли до галереї французького живопису.

Тоді, не зупиняючись, з очима, сповненими золотого блиску рам, вони пройшли анфіладою маленьких салонів; повз них мелькали полотна, яких було забагато, щоб усі їх як слід роздивитися. Потрібно не менше години на кожну, якщо хочеш щось зрозуміти. Скільки ж тут картин, чорт забирай! Ні кінця ні краю їм не видно. Є тут, певно, й такі, що коштують чималих грошей. А потім, уже в кінці галереї, пан Мадіньє раптово зупинився перед «Плотом Медузи» й пояснив сюжет картини. Глибоко вражені, всі застигли на місці й мовчали. Щойно рушили далі, Бош підсумував загальне враження: «Ловко наквацяно!»

У галереї Аполлона найбільше вразила товариство підлога — блискучий, як люстро, паркет, у якому відбивалися ніжки лав. Панна Реманжу, якій здавалося, що вона йде по воді, заплющила очі. Пані Ґодрон застерігали, щоб вона, зважаючи на свій стан, ступала обережніше. Пан Мадіньє хотів показати їм позолоту й розпис стелі, та вони ледве не звихнули шиї, так нічого й не роздивившись. Тоді, перш ніж зайти до Квадратної зали, він вказав рукою на вікно й повідомив:

— Ось балкон, з якого стріляв у люд Карл IX.

Тим часом пан Мадіньє ще й встигав наглядати за тими, хто був у хвості. Посеред Квадратної зали він жестом скомандував зупинитися і впівголоса, як у церкві, сказав, що тут зібрані самі лише шедеври. Вони обійшли кімнату. Жервеза запитала про сюжет «Весілля в Кані Галілейській»; було б розумно писати зміст картини на рамах. Купо спинився перед «Джокондою», яка видалась йому схожою на одну з його тіток. Бош та Вишкварок хихотіли й підморгували, показуючи одне одному на оголених жінок. Особливий захват у них викликали стегна Антіопи. А позаду всіх подружжя Ґодронів отетеріло й розчулено витріщалося на «Різдво Богородиці» Мурільйо — чоловік із роззявленим ротом і дружина, склавши руки на животі.

Обійшовши всю залу, пан Мадіньє хотів зробити це ще раз, бо воно було того варте. Він приділяв багато уваги пані Лорійо через її шовкову сукню, і щоразу як вона щось запитувала, він відповідав серйозно й дуже самовпевнено. Коли вона зацікавилася Тіціановою коханою, золоті коси якої здалися їй схожими на її власне волосся, він без найменшого вагання сказав, що це прекрасна Ферроньєра, коханка Генріха І. Про неї він дізнався з драми, яку нещодавно ставили в «Амбіґю».

Далі весільчани рушили довгою галереєю, де було представлено полотна італійської та фламандської шкіл. І знову картини, ще картини — святі, чоловіки й жінки з незрозумілими обличчями, геть чорні пейзажі, якісь зжовклі тварини, стовпотворіння речей і людей різних кольорів, від жахливої пістрявості яких в усіх починала боліти голова. Пан Мадіньє вже нічого не говорив, лише вів процесію, учасники якої злагоджено ступали за ним, витягши шиї і звівши вгору очі. Мистецтво багатьох століть проминало перед їхнім остовпілим неуцтвом: витончена строгість примітивів проторенесансу, пишнота венеційців, буйне життя в чудовому світлі голландців. Та найбільше їх усе ж цікавили копіювальники, які невтомно малювали за мольбертами, розставленими серед відвідувачів. Особливо їх приголомшила літня дама, яка, видершись на високу драбину, водила грубим пензлем на величезному полотні, розмальовуючи ніжну блакить неба. Схоже, мало-помалу Дувром пішла чутка, що сюди завітала весільна процесія: звідусіль почали збігатися художники, які порскали сміхом, ґаволови примощувалися на лавах попереду, щоб краще роздивитися кортеж, а наглядачі, зціпивши губи, насилу стримувалися від гострого слівця. Весільчани ж, потомившись, стали трохи менше шануватися й волочили свої підбиті цвяхами черевики, лунко цокали закаблуками по паркету, тупотіли, як череда, яку ніби хто пригнав сюди з кошари та й залишив посеред голої та суворої чистоти цих зал.

Залишивши наостанок найцікавіше, пан Мадіньє мовчав. Він прямував до Рубенсової «Кермесси». Біля самого твору він так і не заговорив, удовольнившись тим, що вказав на полотно, пустотливо підморгнувши. Дами, присунувши носа до картини, почали тихо скрикувати й, спаленівши, відверталися. Чоловіки їх притримували й сміялися, вишукуючи на картині похабні деталі.

— Лише погляньте на це! — повторював Бош. — Воно таки вартує грошей. Осьдечки один блює. А онде другий поливає кульбабу. А отой, третій, ох! Он той... Що ж! Усі красені, як один!

— Ходімо звідси, — мовив пан Мадіньє, радіючи зі свого успіху. — Тут більше немає на що дивитися.

Весільчани рушили назад тим самим шляхом, що пролягав через Квадратну залу та галерею Аполлона. Пані Лера та панна Реманжу скаржилися, що їх уже ноги не тримають. Але картонажник хотів показати пані Лорійо стародавні прикраси. Вони зберігалися неподалік, у маленькій кімнатчині, дорогу до якої він знайде навіть із заплющеними очима. Однак він усе-таки помилився, і весільна процесія розпорошилася в семи чи восьми порожніх холодних залах, заставлених лише нескінченними рядами простих вітрин із силою-силенною битого череп’я та потворних фігурок. Усі тремтіли від холоду й страшенно нудилися. Потім, шукаючи вихід, вони опинилися в галереї графіки. Почалася нова безкінечна біганина: малюнкам не було кінця, салони йшли один за одним, зовсім нічого, що тішило б око, на стінах за склом — аркуші паперу, на яких саме кривуляччя. Пан Мадіньє, втративши голову, ніяк не бажаючи визнати, що заблукав, змусив усіх піднятися на один поверх. Цього разу вони потрапили до музею мореплавства і проминали зразки інструментів та гармат, рельєфні карти та кораблі, що були завбільшки з іграшкові. Найближчі сходи трапилися нескоро, хвилин за п’ятнадцять ходьби. Спустившись ними, вони знову опинилися серед малюнків. Охоплені відчаєм, почали навмання блукати залами, так само пара за парою, слідом за паном Мадіньє, який прикладав хусточку чола, не тямлячи себе, лютуючи проти адміністрації, звинувачуючи її в тому, що вона поміняла місцями двері. Коли наглядачі та відвідувачі бачили цю процесію, їх переповнювало здивування. За менш ніж двадцять хвилин їх знову споглядали у Квадратній залі, у галереї французького живопису, біля вітрин, за склом яких спочивали маленькі східні божества. Ніколи їм звідси не вийти! Добре набивши ноги й зовсім знесилившись, вони зчинили страшний гармидер і лишили далеко позаду пані Ґодрон з її животом.

— Зачиняємо! Зачиняємо! — лунали голоси наглядачів.

Їх ледве там не замкнули. Котромусь із наглядачів довелося стати на чолі процесії й провести відвідувачів до одного з виходів. Тоді, забравши в гардеробі парасольки, вони стали у дворі Дувру й змогли нарешті перевести дух. До пана Мадіньє повернулась його самовпевненість; він помилився, не повернувши ліворуч, тепер же пригадав, що прикраси зберігалися саме там. А втім, усе товариство вдавало, що було задоволене побаченим.

Годинник вибив четверту. До обіду лишалося ще дві години, які треба було чимось заповнити. Щоб якось згаяти час, вирішили прогулятися. Дамам, які дуже натомилися, хотілось би посидіти, але оскільки ніхто не збирався їх частувати, всі рушили вздовж набережної. Там на них знову налетіла злива, така сильна, що, незважаючи на парасольки, вбрання дам геть намокло. Пані Лорійо, в якої від кожної краплі, що падала на її сукню, серце кров’ю обливалося, запропонувала сховатися під Королівським мостом. До того ж вона погрожувала зробити це сама, якщо ніхто її не підтримає. І вся процесія рушила під Королівський міст. Там, насправді, було дуже затишно. Можна навіть сказати, що це була чудова ідея! Дами розстелили на бруку хусточки й посідали на них, підібгавши під себе ноги; вони скубли пагінці трави, що пробивалися поміж камінням, дивилися на темну воду річки, так наче опинилися десь на селі. Чоловіки задля розваги голосно кричали й слухали відлуння під арками мосту. Бош і Вишкварок по черзі лаялися в порожню широчінь, щосили гукаючи «свиня!», і дуже сміялися, коли слово луною верталося до них. Потім, коли голоси обох захрипли, вони набрали пласких камінців і почали гратися, кидаючи їх по поверхні води. Злива припинилася, але всім було так добре, що ніхто й не думав кудись іти. Сена несла брудні хвилі, на яких колихалися старі корки та всіляке лушпиння — сміття, що його на мить затримувала водоверть у неспокійних і геть зчорнілих у тіні склепіння водах. Угорі, на мосту, котилися собі омнібуси та фіакри, чулися звуки звичайної паризької товкотнечі, а звідси, ніби з якоїсь глибокої ями, було видно лише дахи, які тяглися праворуч і ліворуч. Панна Реманжу зітхала: от якби тут було зелено, це місце нагадувало б, сказала вона, один куточок на Марні, де вона бувала близько 1817 року з одним юнаком, якого й досі оплакує.

Нарешті пан Мадіньє дав команду рушати. Вони пройшли садом Тюїльрі, де гурти дітлахів, що бавилися м’ячами чи котили обручі, дещо розладнали урочисту ходу процесії. Коли вони дійшли до Вандомської площі й почали розглядали колону, пан Мадіньє надумав зробити дамам приємність: запропонував піднятися вгору на верхівку колони, щоб подивитися на Париж. Його ідея здалася всім дуже вдалою. Так-так, неодмінно треба піднятися, щоб було потім що згадати. До того ж це досить цікава річ для людей, які в житті не полишали земної тверді.

— Невже ви гадаєте, що Шкандиба наважиться лізти туди зі своїм цурпалком?! — прошепотіла пані Лорійо.

— Щодо мене, то я піднімуся залюбки, — сказала пані Лера, — але не хочу, щоб слідом за мною йшли чоловіки.

І весільчани почали підніматися. Стаючи на хисткі сходинки та притримуючись за стіни, усі дванадцятеро дерлися вервечкою вузькими крученими сходами. Потім, коли стало й геть темно, вони почали реготати. Дами раз по раз скрикували, а чоловіки лоскотали й щипали їх за ноги. Але ніхто з дурної голови не здіймав ґвалту — краще вдавати, що то шкодять миші. Зрештою, ці витівки не доходили до крайньої межі: чоловіки знали, де слід зупинитися, не порушуючи правил пристойності. А потім Бош вигадав жарт, який потім почало повторювати все товариство. Стали гукати пані Ґодрон, так ніби вона загубилася по дорозі, й перепитувати, чи пролазить її живіт. Уявіть лишень! Якби вона тут застрягла й не могла рухнутися ні вгору, ні вниз, то прохід було б закупорено і вони ніколи б звідси не вибралися. Усі так лунко реготали з живота вагітної жінки, що аж колона задвигтіла. Далі, запалившись, Бош заявив, що в цьому димарі, якому не було кінця-краю, можна і постаріти, а якщо й вибратися з нього, то потрапити просто на небо. І, щоб налякати дам, почав кричати, що колона хитається. Тим часом Купо мовчки йшов позаду Жервези, підтримуючи її за талію, і відчував, як вона горнеться до нього. Коли вони раптово вийшли на світло, він саме цілував їй шию.

— Оце так-так! А ви молодці, не розгубилися, що ж, продовжуйте, не соромтеся! — мовила з обуреним виглядом пані Лорійо.

Вишкварок здавався розлюченим. Одно повторював крізь зуби:

— Стільки галасу наробили! Я навіть не зміг порахувати сходинок.

А пан Мадіньє вже стояв на оглядовому майданчику й показував відомі будівлі та пам’ятники. Пані Фоконьє з панною Реманжу ніяк не наважувалися відійти від сходів. На саму думку про вулицю внизу в них застигала кров у жилах, тому їм цілком вистачило того, що вони побачили, виглянувши з маленьких дверцят. Пані Лера, бувши сміливішою, пішла навкруг вузькою терасою, щосили притискаючись до бронзового купола. Хай там як, але страшенно бентежила думка про те, що досить зробити лише один крок.... Так гунеш, що Боже милостивий! Чоловіки, трохи зблідлі, дивилися на площу. Їм здавалося, що вони висять у повітрі, нічим не підтримувані. Що й казати, морозом проймає до самих тельбухів. Пан Мадіньє порадив підвести очі й подивитися просто перед собою — тоді не так паморочитиметься в голові. Він продовжував показувати пальцем Будинок інвалідів, Пантеон, собор Паризької Богоматері, вежу Сен-Жак, пагорби Монмартру. Потім пані Лорійо спало на думку запитати, чи не видно часом на бульварі Шапель винарні «Срібний млин», де вони обідатимуть. І тоді цілих десять хвилин вони її дошукувалися, навіть сперечалися; кожен мав свою думку про те, де саме розташований цей заклад. Париж навколо них розстилався сірим і де-не-де синім удалині безмежжям, помережаний глибокими долинами, по яких котилися хвилі дахів. Увесь правий берег стояв у темряві, наче вкритий величезною шматиною — мідної барви хмарою. З-за краю тієї облямованої золотом хмари падала широка смуга сонячного світла, осяваючи іскристим блиском тисячі шибок на лівому березі, чітко окреслюючи цей куток міста на тлі чистого, вимитого грозою небі.

— І треба було оце сюди лізти, щоб гризти одне одному горлянки, — мовив сердито Бош і пішов до сходів.

Насупившись, товариство мовчки рушило донизу. Чути було лиш голосне тупотіння черевиків по сходах. На виході пан Мадіньє хотів заплатити, але Купо обурився й поквапливо тицьнув у руку наглядачеві двадцять чотири су, по два з кожної людини. Було вже майже пів на шосту, саме час повертатися. Отож вони попрямували бульварами та передмістям Пуасоньєр. Однак Купо не хотів, щоб прогулянка закінчилася ось так, і під’юдив усіх зайти до якоїсь винарні, де вони випили трохи вермуту.

Обід було замовлено на шосту годину, тож у «Срібному млині» на весільчан чекали вже близько двадцяти хвилин. Пані Бош довірила свою комірчину біля сходів одній жіночці з будинку і тепер балакала з матінкою Купо в залі на другому поверсі, біля накритого столу. Обоє хлопчаків, яких вона привела, Клод і Етьєн, лазили попід столом та бігали поміж нагромадження стільців. Жервеза, увійшовши до зали й помітивши малюків, яких не бачила весь день, узяла їх до себе на руки, почала голубити й раз за разом цілувати.

— Вони чемно поводилися? — запитала вона в пані Бош. — Не надто вам надокучали?

І коли та почала розповідати — від сміху можна було просто вмерти, — що робили її капосники сьогодні пополудні, Жервеза в нападі ніжності знову взяла їх на руки й притиснула до себе.

— Ну й утнув цей Купо, — говорила пані Лорійо до інших дам у кінці кімнати.

Від самого ранку Жервеза не переставала безтурботно всміхатися. Щоправда, під час прогулянки вона, бувало, раптом смутніла, задумливо й зосереджено поглядаючи на свого чоловіка й обох Лорійо. Купо, як вона вважала, боявся своєї сестри. Ще вчора ввечері він кричав і присягався, що поставить їх на місце, вкоротить їхні зміїні язики, якщо вони бодай словом її образять. Але Жервеза бачила, що коли вони були поруч, він поводився, як слухняний песик, що чекає на слово господаря, й не знаходив собі місця, коли гадав, що вони на нього зляться. Хай там як, але молода дружина непокоїлася за своє майбутнє.

Тим часом лишилося дочекатися тільки Халяву, який усе ще десь блукав.

— От чорт! — вигукнув Купо. — Сідаймо вже до столу. Ось побачите, він не забариться. У нього ніс нівроку, тож їдло вчує здалеку... Але це просто смішно, якщо він і досі тиняється на дорозі в Сен-Дені.

Отож весільчани у доброму гуморі, грюкаючи стільцями, повмощувалися за стіл. Місце Жервези було між Лорійо і паном Мадіньє, а Купо — між пані Фоконьє і пані Лорійо. Інші гості посідали собі до вподоби, бо коли місця заздалегідь визначено, справа завжди доходить до заздрощів та сварок. Бош присунувся до пані Лера. Вишкварок за сусідок мав панну Реманжу й пані Ґодрон. Щодо пані Бош і матінки Купо, то вони сіли в самому кінці, щоб наглядати за дітьми, різати їм м’ясо, наливати пити і пильнувати, щоб вони не налягали на вино.

— А що, ніхто не прокаже молитви? — запитав пан Бош, поки всі дами прикривали спідниці краєчком скатертини, щоб не замастити їх.

Але пані Лорійо не любила таких жартів. Далі всі дуже швидко, зі свистом втягуючи губами вермішель з ложки, виїли майже холодну юшку. Страви подавали двоє офіціантів у засмальцьованих піджачках і не зовсім білих фартухах. В омитому грозою, але ще теплому надвечір’ї крізь четверо відчинених вікон, під якими росли у дворі акації, світило ясне сонце. Відсвіт дерев у цьому вогкому закутку наповнював зеленою барвою задимлену залу, танцював тінями листя на скатертині, просякнутій ледь чутним запахом цвілі. Двоє засиджених мухами дзеркал, по одному з двох кінців кімнати, до безкраю видовжували стіл, заставлений трохи вже пожовклим грубим посудом, на якому масна вода з раковин позастигала чорнотою в подряпинах від ножів. Щоразу, як котрийсь з офіціантів виходив з кухні, крізь відчинені двері до гостей долинав густий запах пригорілого сала.

— Не варто говорити всім разом, — мовив Бош, коли всі замовкли, вткнувшись носом у тарілки.

Вони саме допивали перший келих вина, пасучи очима два пироги з телячим паштетом, що їх подавали офіціанти, коли це зайшов Халява.

— То ось, виявляється, які ви негідники! — закричав він. — У мене вже підошви вичовгалися за три години тупцювання на тій дорозі, один жандарм навіть документи спитав... Хіба друзям підсовують отаку свиню?! Хоч би вже домовину з гінцем прислали. Ох! Знаєте, якщо серйозно, то мені було геть не до сміху. До того ж лило так, що я понабирав повні кишені води. Еге, в них ще й зараз можна якихось мальків вивудити.

Товариство так і зайшлося сміхом. Цей пройдисвіт Халява був добряче напідпитку; він, ясна річ, уже вицмулив літрів зо два, і все лиш для того, щоб не розкиснути під тією жаб’ячою юшкою, якою харкав дощ на його лапи.

— Агов, графе Баранячий Окосте! — вигукнув Купо. — Сідай ось там, біля пані Ґодрон. Аж бачиш, ми чекали на тебе.

О! Цим його не засмутити: він ще всіх дожене; і Халява тричі попросив добавки юшки та вермішелі, вмочаючи в тарілку величезні шматки хліба. Далі, коли взялися до пирогів з паштетом, він викликав неймовірне захоплення всіх присутніх. Як же він жер! Розгублені офіціанти раз за разом подавали йому тоненько нарізані скибочки хліба, які гість поглинав одним ковтком. Він почав сердитися: хотів, щоб коло нього лежала ціла хлібина. Господар винарні, розхвилювавшись, став на порозі зали. Товариство, що тільки того й чекало, знов почало реготати. Винар від подиву просто остовпів! Ох і чортів пройдисвіт, цей Халява! Якось йому вдалося з’їсти дванадцятеро крутих яєць і випити дванадцять келихів вина, поки годинник дванадцятьма ударами вибивав полудень! Таких дужих хлопців нечасто зустрінеш. Зворушена панна Реманжу дивилася, як жує Халява, а пан Мадіньє, добираючи слів, щоб висловити своє шанобливе захоплення, заявив, що така здібність просто виняткова.

Залягла тиша. Один з офіціантів саме поставив на стіл широку й глибоку, як салатниця, тацю з кролячим рагу. Дотепник Купо скористався нагодою пожартувати:

— Офіціанте, послухайте-но, цей кріль допіру ще лазив по ринвах... Він ще нявкає.

І тут зі страви, здавалося, почулося тихе, чудово імітоване нявчання. Насправді то Купо видобував ці звуки зі свого горла, без жодного поруху губів. Цей його талант завжди мав такий успіх у будь-якому товаристві, що він завжди, коли обідав не вдома, замовляв кроляче рагу. А потім ще й замуркотів. Дами, щоб стишити гучний сміх, почали прикривати вуста хустинками.

Пані Фоконьє попросила собі голову: вона любить тільки її. Панна Реманжу обожнювала шкварки. А коли Бош сказав, що полюбляє молоденьку цибульку, коли вона добре посмажена, пані Лера, зціпивши губи, прошепотіла:

— Це мені зрозуміло.

Вона була сухою, як жердина, провадила самітницьке життя за одноманітною роботою, ноги жодного чоловіка не ступало в її домі після того, як жінка овдовіла, і водночас вона була одержима брудними думками, манією двозначних слів і непристойних натяків, таких складних, що лиш сама могла їх втямити. Бош, нахилившись до неї, тихенько попросив пояснити йому, що вона мала на увазі, і та відповіла:

— Авжеж, молоденька цибулька... Гадаю, цього досить.

Далі почалася серйозна розмова. Кожен говорив про свою роботу. Пан Мадіньє вихваляв картонаж: у цьому ділі є справжні митці. Для прикладу описував подарункові коробки, зразки яких він бачив, — дивовижні й вишукані. Однак Лорійо посміхнувся: він дуже пишався тим, що працює із золотом, і ніби бачив його відблиск у себе на пальцях і на всій своїй особі. До того ж, сказав він, у давні часи ювеліри носили мечі, і навмання назвав ім’я Бернара Палісі, до пуття навіть не знаючи, ким саме він був. Купо, своєю чергою, розповідав про флюгер, шедевр одного свого товариша. Він складався зі стовпчика, на якому був сніп, кошик з плодами й прапор — усе це, далебі, як справжнє, зроблено всього-на-всього з вирізаних і спаяних докупи шматків цинку. Пані Лера, крутячи колодку ножа між пальців, показувала Вишкваркові, як робиться стебло штучної троянди. Тим часом голоси гучнішали, гості перебивали одне одного. Над усім тим гамором підносився лункий голос пані Фоконьє, яка саме скаржилася на своїх робітниць і одну ученицю-підтіпанку, яка вчора знову пропалила праскою два простирадла.

— Усе це, звісно, добре, — крикнув Лорійо, вдаривши кулаком об стіл, — але золото є золото.

І в тиші, що запала після проголошення цієї істини, було чути тільки голос панни Реманжу, яка продовжувала:

— Тоді я піднімаю їм спіднички, прошиваю зі споду... У голівку втикаю шпильку, щоб прикріпити чепчик... От і все. Продають їх по тринадцять су.

Про своїх ляльок вона розповідала Халяві, щелепи якого мололи повільно, мов жорна. Та чоловік і не слухав, тільки кивав головою, слідкуючи за офіціантами, щоб ті, бува, не забрали тарілок, які він ще не встиг підчистити хлібом. Якраз доїли фрикандо з підливою та зеленою квасолею, і тепер подавали печеню — двоє кістлявих курчат, викладених на ложі з хрінниці, що зів’яла й присмажилася в печі. Надворі, на високих вітах акацій, догорало сонце. Зелений відблиск у залі густішав від випарів зі столу, заляпаного вином і підливою та заваленого горою посуду. А вздовж стіни брудні тарілки, порожні пляшки, зіставлені туди офіціантами, здавалися сміттям, яке гамузом змели зі скатертини. Було дуже жарко. Чоловіки познімали свої сурдути і далі їли в самих сорочках.

— Пані Бош, прошу вас, не перегодовуйте їх, — мовила Жервеза, яка майже весь час мовчала, наглядаючи здалеку за Клодом і Етьєном.

Вона встала й підійшла на хвильку до них, спинившись за стільцями хлопчиків. Діти ж нічого не розуміють, вони їстимуть цілий день, не пропускаючи повз рот жодного шматка. І сама відрізала й поклала їм трохи курячої груднинки. А матінка Купо сказала, що нічого страшного не трапиться, якщо вони разочок дадуть собі волю й переїдять. Пані Бош пошепки докоряла чоловікові, що він нібито вщипнув за коліно пані Лера. Ох цей крутько й розгулявся! Вона добре бачила, як його рука ковзнула вниз під стіл. Якщо він спробує зробити це знову, то їй, Бог тому свідок, не забракне зваги торохнути його карафкою по голові.

Усі мовчали, тільки пан Мадіньє просторікував про політику.

— Їхній закон від тридцять першого травня — це просто ганьба. Тепер, щоб проголосувати, потрібно два роки прожити на одному місці. Зі списків виборців викреслено три мільйони громадян... Мені казали, що насправді Бонапарт і сам дуже роздратований, бо любить свій народ, і він уже не раз це доводив.

Пан Мадіньє був республіканцем, але шанував Бонапарта через його дядька, людину, подібної до якої вже більше ніколи не буде. Вишкварок розпалився: він працював у Єлисейському палаці й бачив Бонапарта так, як зараз бачить Халяву, лицем до лиця. І що ж! Пика в цього президента, як у першого-ліпшого поліцая-віслюка, еге ж! Кажуть, він збирається їхати до Ліона. Чудово було б, якби він скрутив там собі карк у якійсь канаві. Щоб розмова не переросла у сварку, довелося втрутитися Купо:

— Та годі вам! Невже ви не вигадали нічого розумнішого, крім як зчепитися через політику?!.. Політика — це такі собі ігрища! Хіба це нашого розуму діло?.. Та поставте кого завгодно — короля, імператора чи й взагалі нікого, — я однаково зароблятиму свої п’ять франків, їстиму, спатиму, чи не так?.. То навіщо ж сваритися?

Лорійо кивав головою. Він народився того ж дня, що й граф Шамборський, 29 вересня 1820 року. Цей збіг не давав йому спокою, пробуджував у ньому химерні марення, в яких він пов’язав відновлення у Франції монархії зі своїми власними гараздами. Він ніколи не говорив, на що, власне кажучи, сподівається, але давав утямки, що це буде щось надзвичайно привабливе. Всі свої бажання, які він не мав змоги задовольнити, Лорійо відкладав на потім — «коли повернеться король».

— До того ж, — говорив він, — одного вечора я бачив графа Шамборського.

Усі обернулись до нього.

— Саме так. Чоловік міцної статури у пальті, приємний на вигляд... Я був у Пекіньо, мого друга, що продає меблі на Великій вулиці Шапель... Граф Шамборський за день до того забув там парасольку. Отож заходить він і каже щось на кшталт: «Чи не повернули б ви мені мою парасольку?» Боже мій! Так, то був він, Пекіньо дав мені слово честі.

Ніхто з присутніх не висловив найменшого сумніву. Подали десерт. Офіціанти, прибираючи зі столу, гучно тарабанили посудом. Раптом пані Лорійо, яка досі поводилася цілком пристойно, як справжня пані, вигукнула «Чортів незграба!», коли один з офіціантів, забираючи зі столу тарілку, чимось капнув їй на шию. Ясна річ, її шовкову сукню зіпсовано. Пан Мадіньє мусив оглянути її спину, але він заприсягся, що там нічого не було. Тепер посередині столу стояла салатниця з безе в заварному кремі, а по боках — дві тарілки із сиром і дві тарілки з фруктами. Перепечені безе, що плавали в жовтавій рідині, викликали справжній захват: такого ніхто не чекав, усі погоджувалися, що десерт просто шикарний. Халява й далі їв. Сказав принести ще хлібину. Впорав обидві тарілки сиру. А коли в салатниці лишився крем, він попросив передати її й набатував туди, як у юшку, грубезних куснів хліба.

— І справді, цей пан — людина непересічна, — мовив пан Мадіньє, не приховуючи свого захоплення.

Потім чоловіки підвелись і подіставали свої люльки. На якусь мить вони зупинялися позаду Халяви й ляскали його по плечах, запитуючи, як він почувається. Вишкварок підняв його разом зі стільцем, але — чорт забирай! — ця тварина вдвічі поважчала! Купо жартома сказав, що хлопець тільки розігрівався й тепер отакечки їстиме хліб до самого ранку. Офіціанти, переполошившись, повтікали. Бош, який зійшов був на перший поверх, повернувся й став розповідати про вираз обличчя винаря, що був унизу. Той стояв за шинквасом геть блідий, отетеріла господиня щойно послала глянути, чи не позачинялися ще пекарні, навіть хазяйський кіт мав приголомшений вигляд. Далебі, тут розігрувалася справжнісінька комедія, за яку не шкода заплатити й грошей, — посиденьки без цього ненажерливого Халяви не варт було й затівати. І чоловіки, підпаливши люльки, заздрісно поглядали на нього, бо, зрештою, щоб так їсти, треба бути дужим хлопцем!

— Не хотіла б я мати вас на утриманні, — мовила пані Ґодрон. — Ото вже ні!

— Але ж, матінко, якщо облишити жарти, — відповів Халява, скоса позираючи на живіт сусідки, — то ви вмололи більше за мене.

Йому зааплодували, закричали «браво!», оцінивши добрий жарт. Надворі вже запала темна ніч, і залу, заповнену димом з люльок, освітлювали три газові ріжки, що розсіювали непевне хистке світло. Офіціанти, подавши каву й коньяк, позабирали останні гори брудних тарілок. Унизу, під трьома акаціями, починалися танці: гучно грали корнет і дві скрипки, у теплому нічному повітрі розлягався хрипкуватий жіночий сміх.

— Треба приготувати пунш, — вигукнув Халява. — Два літри спотикачу, багацько лимонів і трохи цукру!

Але Купо, побачивши стурбоване обличчя Жервези, встав і заявив, що пити більше ніхто не буде. Уже спожили двадцять п’ять літрів, по півтора літри кожен, враховуючи дітей як дорослих, і пора було б зупинитися. Гуртом пообідали по-дружньому, без витівок, бо всі одне одного поважають, тому що хотіли відсвяткувати родинну подію в колі близьких. Усе було дуже мило, весело й тепер задля поваги до дам не треба напиватися, як свині. До того ж, врешті-решт, усі зібралися тут, щоб побажати здоров’я молодятам, а не для того, щоб нажлуктатися до самісіньких риз. Цю невеличку промову, яку впевненим голосом проказав бляхар, прикладаючи руку до грудей після кожної фрази, радо схвалили Лорійо та пан Мадіньє. Однак решта чоловіків — Бош, Ґодрон, Вишкварок, а особливо Халява, усі четверо вже добряче підхмелені — почали глузувати з нього, хоч в них уже й заплітались язики, що їх мучить проклята спрага, а тому її треба неодмінно погамувати.

— Хто хоче пити — хай п’є, а хто не хоче — хай як хоче, — заявив Халява. — Отож, ми замовляємо пунш... Ніхто нікого не силує. Аристократики нехай попросять води з цукром.

А коли бляхар знову почав наставляти Халяву, той, звівшись на ноги, ляснув себе по сідницях і вигукнув:

— Знаєш що! Поцілуй мене!.. Офіціанте, два літри старки!

Тоді Купо мовив, що нехай буде й так, але він хотів би вже зараз розрахуватися за обід, щоб потім уникнути всіляких непорозумінь. Порядні люди не мусять платити за п’яниць. Отож Халява почав порпатися у своїх кишенях і нарешті знайшов там лише три франки й сім су. Навіщо вони змусили його стовбичити на шляху до Сен-Дені? Та він же промок там до рубця, от і змушений був розбити п’ятифранкову монету. Це вони винні, а не він! Насамкінець Халява віддав Купо три франки, а сім су залишив собі, щоб було зранку на що купити тютюн. Розгніваний Купо зацідив би йому, якби налякана Жервеза, благаючи заспокоїтись, не відтягла його за сурдут. Він наважився позичити два франки в Лорійо, який спочатку був відмовив, а потім таки дав потай від дружини, бо вона, звісно, на таке ніколи б не погодилася.

Тим часом пан Мадіньє обходив усіх з тарілкою в руці. Незаміжні та самотні дами — пані Лера, пані Фоконьє, панна Реманіжу — першими скромно поклали по сто су. Потім чоловіки відійшли в другий кінець кімнати й почали підраховувати гроші. Їх усіх було п’ятнадцятеро, тож загальна сума мала становити сімдесят п’ять франків. Коли ці сімдесят п’ять франків лежали на тарілці, чоловіки доклали кожен по п’ять су на чай для офіціантів. Чверть години пішла на ретельні підрахунки, щоб належним чином усе владнати і щоб усі були задоволені.

Та коли пан Мадіньє, який сам захотів розрахуватися з господарем, попросив покликати винаря, усе товариство заклякло від подиву, почувши, як цей чолов’яга з посмішкою каже, що треба ще щось доплачувати, бо були доповнення до обіду. І коли у відповідь на це слово, «доповнення», посипалися гнівні вигуки, він перелічив усе, що було добавлено: випито двадцять п’ять літрів замість двадцяти, як було домовлено спочатку; безе в заварному кремі він додав, побачивши, що десерт трохи вбогий; у кінці карафку рому подали до кави на випадок, якщо хтось полюбляє ром. Отож здійнялася бучна веремія. Купо, потрапивши під злу руку господаря, боронився: ні про які двадцять п’ять літрів він не домовлявся; що ж до безе, то воно було частиною десерту, а якщо шинкар додав його з власної волі, то це його клопіт; насамкінець, карафка рому — це витівка, спосіб збільшити рахунок, підсовуючи на стіл випивку, якої ніхто не замовляв.

— Ром було принесено на таці з кавою, — кричав він, — отож його слід рахувати разом з кавою!.. Дайте мені спокій. Забирайте свої гроші, і хай нас грім поб’є, якщо ми ще колись ступимо бодай ногою в цю вашу халупу!

— Ще шість франків, — повторював винар. — Віддайте мені шість франків... І це я ще не рахую трьох хлібин, які з’їв той пан!

Усе товариство, стовпившись навкруг господаря, розгнівано жестикулювало й гучно лементувало, задихаючись від злості. Особливо нестямилися жінки, які казали, що не дадуть більше ані сантима. Е, ні! Спасибі, чудове видалось весіллячко! Панна Реманжу заявила, що її більше й калачем не принадиш на такі частування! Пані Фоконьє була зовсім незадоволена обідом: вдома за сорок су вона приготувала б таку смакоту, що пальчики оближеш. Пані Ґодрон гірко скаржилася, що її посадили не з того краю стола, де вона бажала, а біля Халяви, який не виявляв до неї ані крихти уваги. Зрештою, такі бенкети завжди погано закінчуються. Коли вже хочеш влаштувати гідне весілля, то треба запрошувати лише порядних людей, чорт забирай! Жервеза, знайшовши собі прихисток біля матінки Купо, перед одним з вікон, соромливо сиділа мовчки, відчуваючи, що всі ці докори сиплються на неї.

Урешті-решт пан Мадіньє пішов униз разом з винарем. Було чути, як вони сперечаються на першому поверсі. Через пів години картонажник повернувся: він розрахувався, додавши три франки і таким чином залагодивши справу. Проте товариство далі обурювалося й дратувалося, безперестанку повертаючись до питання про доповнення до обіду. Гармидер зчинився ще більший після непересічного вчинку пані Бош. Вона не спускала очей зі свого благовірного й побачила, як він у кутку обіймав за стан пані Лера. Тоді вона взяла карафку й з усієї сили пожбурила нею в чоловіка — та розлетілась на друзки, вдарившись об стіну.

— Одразу видно, що ваш чоловік — кравець, пані, — мовила сухорлява вдова і на свій манір, на щось натякаючи, стиснула губи. — Він першокласний спідничник... Хоча кілька разів я його таки добряче копнула ногою під столом.

Вечір було зіпсовано. Від доброго гумору не залишилось і сліду. Пан Мадіньє запропонував заспівати, але Вишкварок, у якого був гарний голос, кудись зник. Панна Реманжу, що зіперлася ліктями на підвіконня, помітила, як під акаціями він підкидав у танці якусь дебелу простоволосу дівку. Корнет з двома скрипками грали «Продавця гірчиці», кадриль, в якій плескали в долоні, ніби в пастурелі. Усі почали розбігатися: Халява й подружжя Ґодронів пішли собі геть, за ними втік і Бош. З вікон видно було, як пари кружляють поміж дерев, яскраво-зелене листя яких у сяйві ліхтарів, почеплених на гілках, здавалося штучним, мов декорація. Ніч була тиха, зовсім безвітряна, млосна від гарячої спеки. У кімнаті зав’язалась серйозна розмова між Лорійо та паном Мадіньє, тимчасом як дами, не знаючи, на чому зігнати роздратування, оглядали свої сукні, переймаючись тим, чи не було на них плям.

Торочки пані Лера ніби хто вимочував у каві. Сукня пані Фоконьє була заляпана підливою. Зелену шаль матінки Купо, яка зсунулася зі стільця, щойно знайшли у кутку, пожмаканою і затоптаною. Та найдовше не могла втихомиритися пані Лорійо. У неї була пляма на спині, і хоч їй присягалися, що нічого там немає, вона її відчувала. Вона довго вигиналася перед дзеркалом, поки нарешті помітила ту пляму.

— А що я казала? — скрикнула вона. — Це від тієї курятини. Офіціант заплатить мені за сукню. Я подам на нього до суду... Ох! Тільки цього ще бракувало. Ну що за день сьогодні такий! Треба було взагалі не вставати з ліжка... Я зараз же забираюся звідси. Годі з мене цього нікчемного весілля!

І, розлютована, пішла геть, так затупотівши закаблуками по сходах, що ті аж захиталися. Лорійо кинувся за нею. Та вблагати її повернутися він не зміг, вона погодилася лише на те, аби зачекати на нього п’ять хвилин на вулиці, якщо він хоче йти додому разом. Треба було піти одразу після зливи, як вона й хотіла. Купо ще заплатить їй за цей день! Коли той дізнався, що вона так розізлилася, то просто сторопів. Жервеза, щоб відвернути неприємності, радила негайно повертатися додому. Тоді всі почали цілуватися на прощання. Пан Мадіньє зобов’язався провести матінку Купо. Клода й Етьєна на першу ніч мала забрати до себе пані Бош, тож їхній матері не було чого перейматися. Обважнілі малюки, що переїли безе в заварному кремі, вже спали на стільцях. Нарешті, коли молодята виходили з Лорійо, залишивши решту гостей у винарні, внизу, на танцювальному майданчику, зчинилася колотнеча між їхніми гостями та іншим товариством. Бош і Халява, які терлися біля однієї панійки, не хотіли повертати її двом воякам, які заявляли на неї свої права, й погрожували навести лад серед цього шарварку, де корнет і дві скрипки з оскаженілим вереском витинали польку «Перлина».

Була заледве одинадцята. На бульварі Шапель і по всьому кварталу Ґут-д’Ор, де саме на цю суботу випав день платні за два тижні, панувала п’яна вакханалія. Пані Лорійо стояла під газовим ріжком за двадцять кроків від «Срібного млина» й чекала на решту товариства. Потім узяла попід руку Лорійо і, не обертаючись, пішла попереду таким шпарким кроком, що Жервезі й Купо, які йшли слідом, аж дух забивало. Час від часу їм доводилося сходити з тротуару, щоб оминути п’яниць, що валялися на землі, розкинувши руки й ноги. Лорійо, намагаючись якось розрядити напружену атмосферу, обернувся і запропонував:

— Ми проведемо вас до самих дверей.

Та пані Лорійо, піднявши голос, сказала, що проводити шлюбну ніч у готельчику «Бонкер», тій смердючій норі, це просто смішно. Може все-таки треба було відкласти весілля, заощадити якусь копійчину і придбати трохи меблів, щоб на першу ніч влаштуватись у власній домівці? Ох і добре їм буде під самим дахом, у комірчині за десять франків, де двоє спатимуть хіба одне на одному і де нічим дихати.

— Я попередив господиню, що переселяюся, тож нагорі ми не житимемо, — несміливо відповів Купо. — Залишимо собі кімнату Жервези, вона більша.

Пані Лорійо різко обернулася до нього й просто скипіла:

— А це вже ні в які ворота не лізе! — закричала вона. — Ідеш спати до кімнати Шкандиби!

Жервеза вся сполотніла. Це прізвисько, що його вперше кинули їй у вічі, вдарило її, як ляпас. До того ж вона чудово збагнула підтекст вигуку зовиці: кімната Шкандиби — це кімната, в якій вона місяць прожила з Лантьє, в якій і досі збереглися сліди її минулого життя. Купо нічого цього не зрозумів, його образило тільки прізвисько.

— Даремно ти обзиваєш інших, — роздратовано мовив він. — Хіба не знаєш, що тебе у кварталі через твоє волосся називають Коров’ячим Хвостом? Що, не дуже приємне прізвисько, га?.. Чого б нам не залишитися в кімнаті на другому поверсі? Діти сьогодні сплять не вдома, і нам там буде дуже добре.

Пані Лорійо нічого на це не сказала, замкнувшись у гордій мовчанці, страшенно ображена, що її обізвали Коров’ячим Хвостом. Купо, щоб втішити Жервезу, ніжно стискав їй руку. Йому навіть вдалося її розвеселити, розповівши на вухо, що вони починають родинне життя з кругленькою сумою, що становила сім су: три монети по два су і на додачу ще одне су, якими він побрязкував у кишені штанів. Підійшовши до готельчика «Бонкер», вони почали дуже стримано прощатися. А коли Купо став підштовхувати жінок одну до одної, щоб вони обнялися й більше не дуріли, якийсь пияк, що, схоже, хотів пройти праворуч, раптом різко хитнувся ліворуч і опинився прямо між ними.

— Ти диви! Та це ж дядечко Базуж! — мовив Лорійо. — Сьогодні своє він уже випив.

Налякана Жервеза притиснулася до дверей готелю. Дядько Базуж, трунар років п’ятдесят, був у чорних, заляпаних грязюкою штанях, чорному, застебнутому гачком на плечі пальті, чорному шкіряному капелюсі, що пожмакався й сплюснувся після невдалого падіння.

— Не бійтеся, він не злий, — говорив далі Лорійо. — Це наш сусід; третя кімната в коридорі, як іти до нас... Було б йому непереливки, якби в такому стані його побачило начальство!

Тим часом дядько Базуж обурювався тим, що молода жінка так його нажахалася.

— Ну чого ти! — затинався він. — Невже я схожий на людоїда?.. Я такий, як усі, моя маленька... Звісно, я трохи випив! Коли повно роботи, треба добре змастити колеса. Ні ви, ні ваші друзі не стягнули б униз чолов’ягу, що важить шістсот фунтів, а ми вдвох знесли небіжчика з п’ятого поверху на тротуар цілим-цілісіньким... Люблю я веселих людей.

Але Жервеза все дужче забивалася в куток біля одвірка, охоплена нестримним бажанням заплакати — весь спокій і радісний настрій цього дня були безповоротно зіпсовані. Геть забувши поцілувати зовицю, вона благала Купо, щоб він прогнав п’яного. Тоді Базуж, похитуючись, зробив жест, сповнений філософської зневаги.

— На всіх чекає один кінець, моя маленька... Може, одного дня ви будете навіть раді переставитися... Еге, знаю я таких жінок, що ще й подякували б, якби їх хто забрав.

А коли Лорійо потягли його додому, він обернувся, гикнув і наостанок пробелькотів:

— Коли помирають... чуєте мене... коли помирають, то це вже надовго.