Пастка

II

Три тижні потому, одного ясного сонячного дня, близько пів на дванадцяту, Жервеза та Купо, бляхар, їли заспиртовані сливи в «Пастці» дядька Коломба. Купо палив цигарку на тротуарі й ледь не силоміць змусив її зайти туди разом із ним. Вона саме віднесла була випрану білизну й, повертаючись додому, переходила вулицю. Великий квадратний кошик для білизни стояв долі коло неї за невеличким оцинкованим столиком.

Шинок дядька Коломба стояв на розі вулиці Пуасоньє та бульвару Рошешуар. На вивісці з одного краю до другого великі сині літери складалися в одне слово: «Дистиляція». Обабіч дверей, у двох половинках бочки, росли запилюжені олеандри. Ліворуч за входом тягнувся величезний шинквас з довгими рядами склянок, краном та олов’яними мірками. По всій просторій залі за оздобу правили дебелі лискучі від лаку світло-жовті бочки, що сяяли мідними кранами й обіддям. Вище на полицях пляшки з лікерами, слоїки з фруктовими наливками, різноманітні каламарі в бездоганному порядку вишикувалися вздовж стін, відбиваючись в дзеркалі позад шинквасу яскравими яблучно-зеленими, блідо-золотавими, ясно-червоними плямами. Та найцікавіше в цьому закладі розташовувалося далі, за дубовою перегородкою в заскленому внутрішньому дворику. Там стояв перегінний апарат, за яким могли спостерігати відвідувачі: лембики з довгими шийками, змієподібними трубками, що йшли під землю, — диявольська кухня, перед якою п’яні робітники поринали в солодкі марення[3].

Цієї обідньої пори в «Пастці» було порожньо. Дядько Коломб, опасистий чолов’яга в камізельці, на вигляд років сорока, обслуговував дівчинку, якій було заледве більше десяти. Вона прийшла з чашкою взяти шумівки на чотири су. Сонячне світло ясною скатертиною стелилося крізь двері, нагріваючи запльований курцями вологий паркет. Від шинквасу, від бочок, від усієї зали підносився лікерний дух — спиртові випари, що, здавалося, згущували і п’янили навіть сонячні пилинки.

Тим часом Купо скручував наступну цигарку. Він мав чепурний вигляд у робочій блузі та блакитному полотняному кашкетику, а коли сміявся, його білі зуби виблискували. Хоча нижня щелепа парубка була дещо випнута, а ніс — трохи приплюснутий, він мав гарні світло-карі очі й обличчя веселого чемного песика. Кучерява чуприна була геть скуйовджена. У двадцять шість років його шкіра все ще лишалася гладенькою. Жервеза, в чорній тоненькій кофтині, з непокритою головою, сиділа навпроти нього й доїдала сливку, тримаючи її за хвостик пучками пальців. Прилаштувалися вони біля входу, навпроти шинквасу, за першим з чотирьох столів, що стояли вряд уздовж бочок.

Запаливши цигарку, бляхар зіперся ліктями на стіл, нахилився і мовчки на мить задивився на молоду білявку, гарне обличчя якої цього дня набуло молочної прозорості найтоншої порцеляни. Тоді, натякаючи на відому тільки їм справу, про яку вже говорено раніше, він упівголоса запитав:

— Отож, ні? Ви не погоджуєтеся?

— Ох! Та звісно, що ні, пане Купо, — зі спокійною усмішкою відповіла Жервеза. — Ви ж не збираєтеся говорити зі мною про це просто тут? Ви пообіцяли мені бути розважливим... Якби я знала, що все так обернеться, то не погодилася б на ваше частування.

Купо нічого не відповідав і продовжував зухвало, а водночас ніжно й самовіддано дивитися на неї, понад усе зачарований її маленькими, трохи вологими кутиками вуст блідо-рожевого кольору, що відкривали яскраво-червоний ротик, коли вона всміхалася. Жервеза, однак, не відсовувалася назад, сиділа безтурботна й ласкава. Після нетривалої мовчанки вона додала:

— Насправді, ви це кажете, як слід не подумавши. Я вже стара жінка, у мене дорослий восьмирічний син... Що нам разом робити?

— Хай йому грець! — підморгнувши, буркнув Купо. — Те, що й інші роблять!

Жервеза знудьговано відмахнулася.

— О! Невже ви гадаєте, що то завжди втішно? По вас одразу видно, що ви не жили з жінкою... Ні, пане Купо, мені треба думати про серйозні речі. Такі витівки ні до чого хорошого не приведуть, кажу вам! У мене вдома двоє голодних ротів, які тільки знай що просять їсти! Як, по-вашому, я маю дбати про свою малечу, коли буду розважатися інтрижками?.. До того ж моє нещастя стало для мене добрим уроком. Знаєте, тепер до чоловіків мені нема ніякого діла. Ще нескоро хтось зможе задурити мені голову.

Жервеза казала це без гніву, з поважною холодною мудрістю, так ніби йшлося про роботу, про те, приміром, чому не можна було накрохмалити якусь хустку. Видно було, що вона все як слід давно вже обмізкувала і прийняла рішення.

Розчулений Купо повторював:

— Своїми словами ви завдаєте мені прикрощів, еге ж, прикрощів...

— Так, я це бачу, — мовила вона, — мені й самій дуже шкода вас, пане Купо... Але не треба так побиватися. Якби мені було до жартів, хай Бог милує, то я б радше обрала вас, ніж будь-кого іншого. Ви видаєтеся добрим і славним хлопцем. Ми стали б жити разом, адже так? А далі воно б якось велося. Я не вдаю із себе принцеси й не кажу, що такого не може статися... От тільки навіщо все це, коли мені того не хочеться? Ось уже два тижні я працюю в пані Фоконьє. Малі ходять до школи. Я працюю, і я задоволена... Отож, найліпше буде лишити все як є.

Вона нахилилася, щоб узяти свого кошика.

— Забазікалася я тут з вами, а на мене вже, певно, господиня чекає... Не переймайтеся, пане Купо, знайдете іншу, вродливішу за мене й без двох дітваків на шиї.

Він глянув на годинник, вправлений в обрамлення дзеркала, й вигуком змусив її сісти.

— Та заждіть! Зараз тільки тридцять п’ять на дванадцяту... У мене ще двадцять п’ять хвилин... Чи ви думаєте, що я почну робити якісь дурниці? Між нами стіл... Невже я вам такий осоружний, що ви навіть не хочете побалакати зі мною?

Жервеза, щоб не образити його, поставила кошик назад, і вони продовжили свою дружню бесіду. Перш ніж розносити білизну, вона попоїла, а він цього дня похапцем проковтнув суп і яловичину, щоб устигнути її зустріти. Жервеза, люб’язно підтримуючи розмову, спостерігала крізь вікно, заставлене банками із заспиртованими фруктами, за метушнею на вулиці, що обідньої пори перетворювалася на небачене стовпотворіння. Тротуарами у задушливій тісноті між будинками метушилися люди, кудись поспішаючи, вимахуючи руками, штовхаючись ліктями. Запізнілі робітники з похмурими від голоду обличчями сягнистими кроками міряли вулицю, прямуючи до пекарні, а вийшовши звідти з фунтом хліба під пахвою, йшли далі, в треті за пекарнею двері, до «Двоголового теляти», де з’їдали простий обід за шість су. Біля пекарні ще була овочева крамничка, де торгували смаженою картоплею та мідіями з петрушкою. Робітниці у довгих фартухах нескінченною вервечкою виходили з крамнички, тримаючи в руках картоплю в паперових кульках та мідії на тарілках. Гарненькі, делікатні на вигляд дівчата без капелюшків купували пучки редиски. Нахилившись, Жервеза побачила набиту вщерть ковбасну крамницю, з якої виходили дітлахи із загорнутими в масний папір котлетами в сухарцях, сосисками чи шматками ще гарячої кишки. Тим часом на дорогу, що навіть у добру погоду була вкрита липким чорним багном, який місив довколишній люд, почали виходити з харчевень робітники; вони купками повільно ішли вниз вулицею, плескаючи долонями по стегнах, обважнілі від їжі, спокійні й неквапливі серед тієї безладної штовханини.

Перед дверима «Пастки» зупинилося кілька чоловіків.

— Агов, Вишкварку, — запитав хриплий голос, — то ти поставиш нам по чарчині?

П’ятеро робітників зайшли й стали біля шинквасу.

— О, старий шельмо, дядько Коломб! — сказав той самий голос. — Налий-но нам старки, і не в горіхових лушпайках, а у справжніх склянках!

Дядько Коломб незворушно обслужив відвідувачів. Увійшло ще троє робітників. Мало-помалу на розі тротуару скупчилося чимало робітників, що ненадовго там спинялися, перш ніж пройти до зали між двома сірими від пилюки олеандрами.

— Який ви дурненький! Думаєте лише про всякі гидотні речі! — казала Жервеза Купо. — Звичайно, я його кохала. От тільки після того, як він мене так паскудно кинув...

Говорили вони про Лантьє. Жервеза більше його не бачила. Вона гадала, що він живе із сестрою Віржіні на вулиці Глясьєр у того дружка, що мав відкрити капелюшну майстерню. Зрештою, вона не збиралася бігати за ним. Спочатку їй було дуже боляче — вона навіть думала піти втопитися, але тепер прийшла до тями, і все налагодилося. Можливо, з Лантьє їй ніколи б не вдалося виростити дітей — той страшенно тринькав гроші. Якби він прийшов, щоб поцілувати Клода й Етьєна, вона б не виставила його за двері. А от щодо неї самої, то хай її краще сокирою на шматки порубають, ніж вона дозволить йому доторкнутися до себе бодай кінчиком пальця. Жервеза говорила ці слова з рішучістю жінки, яка накреслила свій подальший життєвий шлях, тоді як Купо, не полишаючи думки заволодіти нею, жартував, усе звертаючи на непристойності, ставив їй незручні запитання про Лантьє і при тому так весело усміхався, блискаючи білими зубами, що Жервезі й на думку не спадало ображатися.

— Схоже, що ви його били! — сказав він нарешті. — О! Ви аж ніяк не добра! Всіх лупцюєте.

Жервеза зайшлася сміхом. Вона й справді дала доброї прочуханки довготелесій Віржіні. Того дня вона залюбки когось задушила б. Жінка зареготала ще дужче, коли Купо почав розказувати, що Віржіні, після того як її бачили голою, з розпачу переїхала в інший квартал. Обличчя Жервези, однак, і надалі зберігало ніжний дитячий вираз. Вона простягала свої пухкенькі руки, повторюючи, що й мухи не скривдить; а лупцювання їй добре знайоме, бо сама не раз зазнавала його у житті. Тоді Жервеза почала розповідати про свою молодість у Пласані. Вона зовсім не бігала за чоловіками — то вони набридали їй; коли ж Лантьє запопав її, чотирнадцятирічну, їй здавалось це дуже милим, бо він називав себе її чоловіком, і вона гадала, що вони граються в подружжя. Єдиною її вадою, казала вона, є надмірна чутливість, вона любить геть усіх на світі, захоплюється людьми, які потім їй завдають безліч прикрощів. Тож коли вона когось любила, то не думала про дурниці, а мріяла лише про те, щоб завжди разом жити й бути щасливими. Коли ж Купо посміхнувся й нагадав про двох її дітей — адже не під подушкою вона їх висиділа, — Жервеза вдарила його долонею по пальцях і сказала, що, звісно, вона влаштована так само, як усі інші жінки, от тільки неправильно вважати, що жінки дуже цим переймаються. Вони думають про господарство, розриваються між домашніми клопотами, лягають спати перевтомлені й одразу засинають. Зрештою, вона схожа на свою матір, дебелу працьовиту жінку, що служила тяглом батькові Макару протягом більш як двадцяти років, та так і померла за роботою. Щоправда, Жервеза була тендітною, тоді як її мати мала такі плечі, що з ходу могла висадити двері. Та це не заважало їй так само сильно прив’язуватися до людей. Навіть свою кульгавість вона успадкувала від своєї матері, яку батько Макар частував стусанами. Та сто разів переповідала про ті ночі, коли старий повертався додому геть п’яний і заходжувався з такими брутальними пестощами, що ледь не ламав їй руки й ноги. Певно, в одну з таких ночей її і зачали, тому вона й народилася кульгавою.

— О! То пусте, зовсім непомітно, — галантно мовив Купо.

Жервеза похитала головою: вона знала, що це не так. До сорока років вона зігнеться навпіл. Потім, тихо посміюючись, додала:

— Дивний у вас смак — закохатися в кульгаву.

Тоді він, і далі тримаючи лікті на столі, наблизивши своє обличчя до Жервезиного ще ближче, почав казати ризикованіші компліменти, намагаючись звабити її. Але вона все так само заперечливо хитала головою, не даючи себе спокусити, хоча жінці й приємно було чути цей улесливий голос. Слухаючи його, вона дивилася надвір — здавалося, їй було цікаво спостерігати за юрбою, що дедалі росла. Тепер у спорожнілих крамницях підмітали підлогу, зеленярка прибирала останню сковорідку смаженої картоплі, а ковбасник давав лад тарілкам, що стояли як попало на прилавку. З усіх харчевень купками виходили робітники; бородаті веселуни штовхалися й ляскали один одного, бешкетували, як малі діти, тупотіли грубими підкованими черевиками по бруківці. Інші, засунувши руки до кишень, задумливо курили й позирали на сонце, примруживши очі. На тротуарах і дорозі не проштовхатися, з відчинених дверей плавом плив люд, лінивим потоком розтікаючись серед екіпажів — справжнісіньке море блуз, сорочок і старих пальт, геть збляклих й вигорілих в ясному сонячному серпанку, що огорнув вулицю. Вдалині лунали заводські дзвони, та робітники не поспішали, підпалюючи свої люльки. Зазирали то в одну, то в другу винарню, лише потім, згорбившись, вирушали нарешті до майстерень, волочачи ноги. Жервеза розважалася, спостерігаючи за трьома робітниками, одним високим і двома приземкуватими, які, пройшовши кроків з десять, щоразу оберталися й поглядали назад. Закінчилося все тим, що вони таки повернулися й опинилися в «Пастці» дядька Коломба.

— Отакої! — прошепотіла вона. — У цих трьох, видно, до роботи аж руки горять!

— Ти ба, — мовив Купо, — цього високого я знаю, це — Халява, мій товариш.

«Пастку» заповнили відвідувачі. Всі говорили дуже голосно, гучними криками надриваючи свої захриплі горлянки. Від ударів кулаками по шинквасу час від часу дзвеніли склянки. Схрестивши руки на грудях чи заклавши їх за спину, випиваки стояли невеличкими тісними купками. Біля бочок юрмилися цілі компанії, яким треба було чекати зо чверть години, щоб замовити в дядька Коломба по чарчині.

— Оце то так! Та це ж панич Смородина! — вигукнув Халява, хвацько плеснувши Купо по плечу. Чепурний аристократик, що палить цигарки й носить спіднє!.. Хоче вразити свою знайому й пригостити її чимось смачненьким!

— Відчепися, дай мені спокій! — сердито відповів Купо.

А той тільки скалив зуби:

— Не викаблучуйся! Ми, мій любий, з одної гіллі ягоди... Хай там як, а хлоп залишається хлопом!

І повернувся до них спиною, скоса зиркнувши на Жервезу. Та, налякана цим поглядом, аж сахнулася назад. Дим з люльок та різкий запах, що йшов від усіх цих чоловіків, піднімався в повітря, насичене алкоголем. Жервеза задихалася й почала кашляти.

— Пиятика — це така мерзота! — мовила вона впівголоса.

І розповіла, як колись у Пласані пила з матір’ю ганусівку. А одного дня вона від неї ледь не померла, й відтоді її відвернуло від випивки. На спиртне вона тепер дивитися не могла.

— Погляньте, — додала Жервеза, показуючи свою склянку, — сливу я з’їла, але настоянки не випила, бо від неї мені стало б зле.

Купо також не розумів, як можна повними склянками глитати горілку. Заспиртовані сливи чи й сливовиця — це інша річ. Що ж до сирвасеру, абсенту чи іншої гидоти — то бувайте здоровенькі, воно йому геть не треба! Дарма що товариші кепкували з нього, він проводжав їх лише до дверей, коли ті мочиморди заходили до шинку. Татусь Купо, який так само був бляхарем, розтрощив собі голову об брук вулиці Кокнар, з п’яних очей зірвавшись з ринви будинку номер 25. Ця прикра подія, закарбувавшись у пам’яті, стала для всієї родини мудрою пересторогою. Проходячи вулицею Кокнар і натрапляючи очима на те місце, він ладен був швидше з калюжі напитися, ніж осушити дарову склянку у винарні. А насамкінець Купо заявив:

— У нашій справі треба міцно триматися на ногах!

Жервеза знову взяла кошика. Проте вона не підводилась, а, тримаючи його в себе на колінах, замріяно блукала десь поглядом, так ніби слова молодого робітника збудили в ній думи про саме буття. Повільно, без якогось чіткого переходу, вона додала:

— Господи! Я ж не честолюбна й не прошу казна-чого... Моя мрія — це спокійно працювати, завжди мати шматок хліба, жити в якійсь біль-менш чистій кімнатчині. Знаєте, ліжко, стіл, два стільці — більше й не треба... О! Мені б також хотілося виховати добрих дітей, вивести їх у люди, якщо вдасться... Ще одна мрія — це щоб мене не били, якщо я знов колись житиму з чоловіком. Ні-ні, бути битою мені аж ніяк не до вподоби... Ось і все, розумієте, ось і все...

Сама до себе звертаючись, вона дошукувалась інших бажань, та не знаходила більше нічого серйозного, що б її спокусило.

— Так, насамкінець ще можна побажати померти у власному ліжку... Прогарувавши весь вік безпритульною, я б воліла померти у своєму ліжку, у своїй домівці.

Тоді Жервеза підвелася. Купо, жваво схвалюючи її бажання, теж уже встав, боячись спізнитися на роботу. Але вони вийшли не відразу: їй було цікаво заглянути за дубову загородку, подивитися на великий червоний мідний лембик, що працював за прозорим склом у маленькому дворику. Бляхар пішов за нею, пояснюючи принцип його роботи, вказуючи пальцем на різні деталі, зокрема на величезну реторту, з якої прозорою цівкою сочився спирт. Апарат з резервуарами дивної форми та нескінченними закрутами трубок мав зловісний вигляд. Жодної пари не було видно, лише десь усередині ледве чулося важке дихання, підземне хрипіння — здавалося, що просто серед білого дня якийсь похмурий, могутній, мовчазний трудар чинить свою чорну справу. Тим часом підійшов Халява разом з двома своїми товаришами і, поставивши лікті на поруччя, став чекати, поки біля шинквасу звільниться місце. Він сміявся, заходячись, як погано змащений шків, хитав головою й ніжним поглядом дивився на машину для споювання. Хай йому лиха година! Вона достобіса гарна! Того, що в її мідному череві, точно вистачить, аби цілий тиждень горлянка не просихала. От якби кінчик трубки приварили йому між зубів, щоб відчути, як ще гаряча сивуха заповнює його всього, опускається аж до п’ят, ще і ще, як маленький струмок. Трясця! Тоді більше не було б жодних клопотів, це чудово замінило б наперстки цього шахрая, дядька Коломба! Товариші почали кепкували з нього: мовляв, у цього барана Халяви не язик, а помело. Лембик глухо, без жодного спалаху чи веселого зблиску на тьмяному корпусі, продовжував випускати свій алкогольний піт, і цей повільний, але безперервний струмок, здавалося, мав би згодом заповнити всю залу, вилитися на кільцеві бульвари, затопити весь Париж, цю величезну діру. Жервеза здригнулася, відступила, і, намагаючись усміхнутися, прошепотіла:

— Дурість якась, мене аж у холод кидає ця машина... Від горілки просто мороз поза шкірою...

Тоді, повертаючись до думки про щастя, яку вона леліяла, сказала:

— Чи ж не так? Адже набагато ліпше працювати, щоб заробити на шматок хліба, мати свій куток, виховувати дітей, померти у своєму ліжку...

— І щоб ніхто не бив, — весело додав Купо. — Та я не буду вас бити, Жервезо. Якби ви лиш словечко мовили... Вам нема чого боятися, я людина непитуща й щиро вас кохаю... Та годі вам, давайте-но побачимося сьогодні ввечері й погріємо одне одному ніжки.

Ці слова він мовив стишеним голосом їй у потилицю, коли вона, тримаючи кошик перед собою, вже торувала шлях серед натовпу чоловіків. Ще кілька разів похитавши головою, вона сказала йому «ні». І все ж Жервеза обернулася й усміхнулася до нього. Очевидно, вона була рада дізнатися, що він не п’є. Звісно, вона погодилася б на його пропозицію, якби не заприсяглася собі більше не мати справи з чоловіками. Нарешті вони дісталися до дверей і вийшли. Позаду них лишилася «Пастка», напхом напхана людьми. Алкогольний дух, що підносився над чарками із сирвасером, відчувався навіть на вулиці. Крізь гомін хриплих голосів було чути, як Халява обзивав дядька Коломба шахраєм, бо той нібито наповнив його склянку лише наполовину. Ич, намірився обманути такого доброго, милого, хвацького парубка. А бодай йому! Мавпій облізлий, жмикрут! Ноги його більше не буде в цьому шинку, нехай він западеться. І запропонував обом товаришам піти до «Добряги-кашлюна», корчми біля застави Сен-Дені, де наливають чистої, як сльоза.

— Ах! Є хоч чим дихнути, — мовила Жервеза вже на тротуарі. — Гаразд, бувайте, і спасибі, пане Купо... Мушу бігти.

Вона збиралася було піти бульваром, та він схопив її за руку й, не відпускаючи, почав умовляти:

— Прогуляйтеся зі мною, пройдімося вулицею Ґут-д’Ор, вам це майже по дорозі... Перш ніж повернутись на роботу, мені треба зайти до сестри... Ходімо разом.

Зрештою Жервеза погодилась, і вони помалу піднялися вулицею Пуасоньє, плече до плеча, але за руки не трималися. Його мати, розповідав Купо, колишня жилетниця, через дедалі гірший зір наймалася до людей хатньою робітницею. Третього числа минулого місяця їй виповнилося шістдесят два роки. Він був наймолодшим у сім’ї. Одна з його сестер, пані Лера, тридцятишестирічна вдова, працювала у квітковій крамниці й мешкала на вулиці Муан, у кварталі Батіньоль. Друга, якій було тридцять, вийшла заміж за ювеліра Лорійо, що знався на золотих ланцюжках, дотепника з кам’яним обличчям. Саме до неї він і йшов, на вулицю Гут-д’Ор. Жила вона у великому будинку з лівого боку. Щовечора Купо приходив до них попоїсти гарячого: так було економніше для всіх трьох. Та цього разу він ішов сказати їм, щоб на нього не чекали, бо того дня один приятель запросив його на гостину.

Жервеза уважно слухала, а потім раптом перебила його й, усміхаючись, запитала:

— То вас, пане Купо, називають Смородиною?

— А! — відповідав він. — Це прізвисько, яке дали мені товариші, бо зазвичай я п’ю лише смородинівку, коли мене живосилом затягають до винарні... Ліпше вже Смородина, ніж Халява, еге?

— Ваша правда, Смородина — звучить зовсім не бридко, — зауважила молода жінка.

Потім вона почала розпитувати його про роботу. Він працював усе там само, за міським муром, на даху нової лікарні. О! Роботи там не бракує — певно, вистачить на цілий рік. Там самих лише ринв сила-силенна!

— Знаєте, — мовив він, — коли я працюю нагорі, мені видно готельчик «Бонкер»... Учора ви стояли біля вікна, я махав вам руками, але ви мене не помітили.

Вони пройшли вже кроків сто вулицею Гут-д’Ор, коли це Купо зупинився, підвів очі догори і сказав:

— А ось і будинок, де мешкає сестра... Сам я народився трохи далі, у двадцять другому... Та менше з тим, але цей будинок гарно змурували! І всередині він величезний, як казарма!

Жервеза підвела голову й роздивлялася фасад. З боку вулиці будинок мав шість поверхів, на кожному з них тягнувся ряд з п’ятнадцяти вікон, що своїми чорними віконницями зі зламаними жалюзі надавали цій величезній стіні вигляду руїни. Перший поверх займали чотири заклади: праворуч від воріт була брудна харчівня з просторою залою, ліворуч — вугільний склад, галантерейна лавка і крамниця парасольок. Будинок, здіймаючись поміж двох приліплених до нього низьких хистких споруд, здавався ще величезнішим. Квадратний, схожий на грубо витесаний бетонний блок, що розкладається й кришиться від дощу, він врізався в ясне небо понад сусідніми дахами своїми неоковирними прямокутними контурами, непотинькованими боками болотяного кольору, нескінченними, як стіни в’язниці, а ряди штроб по краях нагадували беззубі широко роззявлені щелепи. Та найдовше Жервеза розглядала ворота — широченний заокруглений прохід, що піднімався аж до третього поверху й глибокою нішею врізався всередину. На другому його кінці виднілося тьмяне світло великого подвір’я. Посеред цього забрукованого, як вулиця, підворіття, біг ніжно-рожевий струмок.

— Заходьте ж бо, — мовив Купо, — вас там не з’їдять.

Спочатку Жервеза хотіла зачекати на вулиці, але не змогла побороти цікавості й пройшла до комірчини консьєржки, що була праворуч. Там, на порозі, вона знову підняла догори голову. З двору будинок мав сім поверхів; чотири прямокутні стіни оточували просторий квадратний двір. То були сірі стіни, поцятковані жовтими виразками та посмуговані патьоками, що стікали з дахів. Від самого бруку й до покрівлі вони підносилися прямовисно вгору, без жодних оздоб, лише ринви згинали свої лікті на поверхах, де роззявлені стічні жолоби вирізнялися іржавими чавунними плямами. Вікна без віконниць світили голими шибками синьо-зеленого кольору каламутної води. У деяких, відчинених, були розвішані для провітрювання картаті сині матраци. В інших, на натягнутих шворках, сушилася білизна цілих родин: чоловічі сорочки, жіночі кофтинки, дитячі штанці. В одному з вікон четвертого поверху висіла закаляна дитяча пелюшка. Згори донизу з усіх щілин визирала назовні жалюгідність і злиденність тісних помешкань. Внизу на кожному фасаді високі вузькі двері без жодного обрамлення, втиснені в голий тиньк, вели до пошарпаного вестибюля, у глибині якого звивалися брудні кручені сходи із залізним поруччям. У будинку було чотири під’їзди, позначені першими літерами абетки, намальованими просто на стіні. Перший поверх було облаштовано під величезні майстерні з чорними запилюженими вікнами. Там зблискувала іскрами слюсарня, далі було чути, як стругає рубанком тесля, а біля самих воріт, поблизу комірки консьєржки, притулилася фарбарня, звідки й витікав ніжно-рожевий струмок, що біг підворіттям. Увесь у кольорових калюжах, стружках і якихось друзках, зарослий травою по краях та між камінням бруку, двір заливало яскраве денне світло, що немов чіткою рискою розтинало його навпіл, утворюючи затінену і сонячну половини. На затіненому боці біля водогінної колонки, з якої постійно скрапувала вода, три невеличкі курки клювали землю, випорпуючи брудними лапами хробаків. Жервеза повільно оглядала дім, опускалася поглядом із сьомого поверху до самого низу й знову піднімалася догори; вражена цим громаддям, вона відчувала себе ніби всередині живого організму, в самому серці міста; їй було так цікаво, ніби перед нею здіймався якийсь велетень.

— Пані когось шукає? — гукнула допитлива консьєржка, вийшовши з дверей своєї комірчини.

Молода жінка пояснила, що чекає на одну людину. Вона вийшла на вулицю. Потім, оскільки Купо забарився, Жервеза повернулася назад, щоб іще раз подивитися на будинок. Він аж ніяк не здавався їй потворним. Серед вікон, у яких висіло лахміття, траплялися й милі куточки: у горщику квітнула матіола, з клітки долинало щебетання канарки, а маленькі люстерка зірками виблискували в глибокій тіні. Унизу щось співав тесля, йому влад підспівував фуганок, а тим часом у слюсарні ритмічними гуркітливими ударами по металу дзенькали молоти. Майже в усіх відчинених вікнах на тлі злиднів виднілися замурзані личка всміхнених дітей або профілі жінок, що спокійно схилилися над своїм шитвом. Розпочиналася пообідня праця: чоловіків, що трудилися деінде, в кімнатах не було, будинок знову втихомирився, і чувся лиш шум, що долинав з майстерень і заколисував, немов приспів. Повсякчас той самий, він звучав година за годиною. От тільки подвір’я було трохи вогке. Якби Жервезі довелося тут мешкати, вона б хотіла мати квартирку з сонячного боку внизу. Ступивши п’ять чи шість кроків, вона відчула затхлість вбогого житла, запах задавненого пилу, плісняви і бруду. Та оскільки над усім цим панував їдучий сморід, що линув з фарбарні, жінка подумала, що тут пахло набагато краще, ніж у готельчику «Бонкер». Жервеза вже навіть вибрала собі вікно в лівому кутку будинку, де стояв маленький ящичок з турецькими бобами, тоненькі стебла якого пнулися догори, обвиваючи натягнуті мотузки.

— Мабуть, я змусив вас чекати? — сказав Купо, чий голос зненацька залунав над її вухом. — Завжди починають морочити мені голову, коли я не збираюся з ними вечеряти, до того ж сьогодні сестра купила телятини.

Жервеза від несподіванки здригнулась, а він говорив собі далі, обводячи поглядом будинок, достоту як допіру це робила вона:

— Ви роздивляєтеся будинок? Згори донизу в ньому все зайнято. Гадаю, тут мешкає десь триста родин... Якби я мав меблі, то теж хотів би орендувати собі кімнатчину... Непогано тут було б влаштуватися, еге?

— Так, нівроку, — прошепотіла Жервеза. — На нашій вулиці в Пласані було не так людно... Погляньте, яке гарне вікно на шостому поверсі, там, де ростуть турецькі боби.

Тоді він знову вперто перепитав, чи не погодиться вона з ним жити. Щойно вони надбають собі ліжко, як зможуть тут оселитися. Та Жервеза ухилялася від відповіді й швидко покрокувала до воріт, благаючи його не верзти дурниць. Хай хоч завалиться той будинок — не буде вона спати з ним під однією ковдрою. І все ж Купо, прощаючись із нею біля пральні пані Фоконьє, зміг затримати на мить в руці її долоню, яку вона по-дружньому йому простягнула.

Протягом наступного місяця вони й далі приятелювали. Купо вважав її дуже працьовитою: він бачив, як вона вимордовувала себе роботою, як доглядала за дітьми, а ще знаходила вечорами сили, щоб перешивати й латати всіляке ганчір’я. Бувають жінки нечупарні, гулящі, язикаті, але, хай йому біс, вона геть на них не схожа! Вона дуже серйозно ставиться до життя! Але Жервеза лише сміялася й скромно заперечувала, мовляв, собі на біду, вона не завжди була такою розважливою. Натякала на перші пологи в чотирнадцять років, знову згадувала про те, як колись з матір’ю глитали ганусівку. Життя трохи її навчило, от і все. Він помилявся, вважаючи її дуже бідовою, навпаки — вона була дуже слабкою, давала попихати собою, як кому заманеться, боячись завдати прикрощів іншим. Її мрією було жити серед чесних людей, бо кепське товариство, казала Жервеза, може вдарити як довбнею — проломить череп і в один мент розчавить будь-яку жінку. Її аж у піт кидало, коли вона замислювалась про майбутнє, й порівнювала себе з підкинутою вгору монеткою: випаде орел чи решка — як уже пощастить. Погані приклади були постійно перед її очима в дитинстві, і все, на що вона надивилася, стало їй доброю наукою. Але Купо глузував з її похмурих думок, постійно її підбадьорював, намагаючись навіть ущипнути. Жервеза відштовхувала його, била долонею по руках, а він сміявся й кричав, що, як на слабку жінку, до неї не так легко приступитися. Він, веселун, не переймався майбутнім. Дні минають за днями, ну то й добре! Куток і харчі завжди знайдуться. Квартал цей здається йому цілком пристойним, за винятком доброї половини п’яниць, від яких слід було б звільнити стічні канави. Купо не був злим і часом говорив розумні речі, виглядав навіть дещо елегантно, маючи охайний проділ збоку на голові, гарні краватки, недільну пару лакованих черевиків. До всього був ще спритним і нахабним, як мавпа, реготав і зубоскалив, як справжній паризький робітник, чарівливо молов своїм гострим язиком, а його обличчя все ще зберігало юнацьку свіжість.

Вони почали робити одне одному різноманітні послуги у готельчику «Бонкер». Купо ходив для неї по молоко, брав на себе її справи, розносив пакунки з білизною. Часто ввечері, повертаючись додому першим, він виводив дітей прогулятися кільцевими бульварами. Жервеза, на знак подяки, піднімалася до вузької комірчини під самим дахом, де він спав. Оглядала його одяг, пришивала ґудзики до роби, латала полотняні куртки. Вони стали дуже близькими. Коли він був поруч, їй не було нудно. Її розважали його пісні, безкінечні жарти паризьких околиць, що були ще зовсім новими для неї. Крутячись довкола Жервези, він усе дужче розпалювався. Вклепався по самі вуха! Дійшло до того, що Купо став скніти. Він сміявся, як і раніш, та на серці було так недобре, так тяжко, що йому ставало геть невесело. Але жарти не припинялися. Щойно побачивши Жервезу, він вигукував: «Та коли вже?» Вона знала, що він мав на увазі, й обіцяла погодитись, як рак на горі свисне. Тоді він дратувався з нею, з’являвся з пантофлями в руках, так ніби переходив до неї жити. Вона жартувала у відповідь, впевнено трималася цілими днями, не червоніючи попри постійні непристойні натяки, з якими Купо підкочувався до неї. Оскільки він не був брутальним, Жервеза пробачала йому все. Розсердилась вона тільки одного разу: якось йому закортіло силоміць її поцілувати, й він боляче смикнув її за волосся.

Наприкінці червня Купо й геть засумував. Ходив як у воду опущений. Жервеза, занепокоєна його поглядом, барикадувала на ніч свої двері. З неділі до вівторка він супився на неї, а потім у вівторок ввечері, близько одинадцятої години, раптом прийшов і постукав. Вона не хотіла йому відчиняти, але його голос був таким ніжним, таким тремтливим, що вона відсунула комод, яким загородила була двері. Коли Купо ввійшов, Жервеза подумала, що той занедужав, — таким він здався блідим, очі почервоніли, а обличчя стало як мармурове. Він так і стояв, бурмочучи щось незрозуміле і похитуючи головою. Ні-ні, він не захворів. Він дві години проплакав у себе нагорі. Ридав, як дитина, вгризаючись у подушку, щоб не почули сусіди. Три ночі він не стуляє очей. Далі так не може тривати.

— Послухайте, пані Жервезо, — мовив він здавленим голосом, ніби от-от мав знову заплакати, — з цим треба покінчити, правда?.. Нам слід одружитися. Я дуже цього хочу. Я вже все вирішив.

Жервезу це страшенно вразило. Вона стала дуже серйозною.

— О, пане Купо, — прошепотіла вона, — що вам з цього всього? Я ніколи до того не прагнула, ви це добре знаєте... Мені таке ні до чого, от і все... Ох! Ні-ні, зараз я кажу дуже серйозно, подумайте, благаю вас.

Але він, налаштований твердо і рішуче, лиш продовжував кивати головою. Все вже було обдумано. Він спустився до неї, бо хотів нарешті спокійно заснути. Невже вона відправить його назад ридати! Щойно вона погодиться, він більше її не мучитиме. Вона може спати спокійно. Йому хотілось лише почути, як вона скаже «так». Про решту можна поговорити завтра.

— Звісно, я не погоджуся ось так, — мовила Жервеза. — Мені не хочеться, щоб ви потім звинувачували мене в тому, що я спонукала вас робити дурниці... Подумайте як слід, пане Купо, даремно ви такий впертий. Ви навіть не знаєте, що до мене відчуваєте. Якщо ви не бачитимете мене тиждень, усе минеться, закладаюся. Чоловіки часто одружуються заради однієї-єдиної ночі, а потім настають інші ночі, інші дні, ціле життя попереду, а їм уже все надокучило... Сідайте ось тут, я хочу обговорити все відразу.

Тоді аж до першої години ночі, в темній кімнаті, освітленій кіптявою свічкою, з якої забували знімати нагар, напівпошепки, щоб не розбудити дітей, вони розмовляли про своє одруження. Клод і Етьєн, тихенько дихаючи, спали на одній подушці. Жервеза заговорила до Купо, знову й знову вказуючи на них: отакий незлецький посаг вона йому принесе, але їй геть не хочеться обтяжувати його двома малюками. До того ж це так соромно! І що скажуть сусіди? Усім відомо, що вона мала коханця, усі знають про її минуле. Геть кепсько буде, якщо люди побачать, що вони одружуються, коли ще й двох місяців після того не минуло. У відповідь на всі ці міркування Купо лише знизував плечима. Чхати йому на сусідів! Він свого носа в чужі справи не пхає — передусім тому, що боїться його забруднити! Гаразд, до нього був у неї Лантьє, і що з того? Вона не поводилася легковажно, не приводила чоловіків додому, як це роблять стільки жінок, навіть багатших за неї. А діти підростуть, вони їх виховають, хай йому грець! Ніколи йому не знайти такої працьовитої, доброї, чеснотливої жінки. Зрештою, річ навіть не в цьому — вона б могла блукати по тротуарах, бути огидною неробою, мати цілу купу замурзаних дітей, — йому було б до цього байдуже, бо він її хотів.

— Так, я хочу вас, — повторював він, раз за разом стукаючи себе кулаком по коліну. — Розумієте, хочу вас... І що тут скажеш?

Мало-помалу Жервеза піддавалася. Її серце й розум опанувала легкодухість, викликана цим брутальним бажанням, що, здавалося, скувало її. Тепер, опустивши руки донизу, зі сповненим ніжності обличчям, вона наважувалась лише на несмілі відмовки. Знадвору крізь прочинене вікно плинула лагідна червнева ніч, теплими повівами коливаючи полум’я свічки, яка коптіла червонавим ґнотом. Серед глупої тиші поснулого кварталу було чути лише схлипування дитини якогось п’яниці, що вклався спати просто посеред бульвару. Десь далеко, в котромусь із ресторанів, скрипка витинала хвацьку кадриль на якомусь запізнілому гульбищі. Музика була кришталево-чиста і лунка, як звук губної гармоніки. Купо, спостерігши, що в молодої жінки вже вичерпалися всі заперечення й вона мовчки сидить і тільки усміхається, притягнув її до себе. То була одна з тих хвилин розгубленості, яких вона так остерігалася, схвильована, аж надто зворушена, щоб опиратися й комусь завдавати прикрощів. Але бляхар не зрозумів, що вона йому віддається: він вдовольнився тим, що дуже міцно стиснув її руки, ніби утверджуючи свою владу над нею. Потім обоє протяжно зітхнули, відчувши полегкість від цього слабкого болю, яким вдовольнилася їхня ніжність.

— Ви погоджуєтеся, правда? — запитав Купо.

— Як же ви мене замучили! — прошепотіла Жервеза. — Ви бажаєте цього? Гаразд, нехай буде так... Господи, мабуть, зараз ми робимо страшенну дурість.

Купо підвівся, обійняв її за стан і навмання міцно поцілував в обличчя. Поцілунок вийшов надто гучним, тож він першим спам’ятався, поглянув на Клода й Етьєна й навшпиньки пішов до дверей, стиха промовляючи:

— Тсс! Будьмо розважливими, не треба будити малюків... До завтра.

І пішов до своєї кімнати. Жервеза, тремтячи з голови до ніг, близько години просиділа скраю ліжка, не роздягаючись. Вона була зворушена, вважала Купо дуже порядним, бо на мить уже була подумала, що, оскільки все вирішено, він захоче залишитися спати в неї. Внизу, за вікном, п’яниця голосно стогнав і хрипів, як недорізаний. Хвацька мелодія скрипки вдалині змовкла.

Наступними днями Купо все вмовляв Жервезу завітати якось увечері до його сестри на вулицю Ґут-д’Ор. Проте молоду жінку, що мала несміливу вдачу, дуже страшив цей візит до Лорійо. Вона зауважила, що й самого бляхаря проймав якийсь неясний страх перед цим подружжям. Звісно, він не залежав від сестри, яка навіть не була старшою. Матінка Купо погодиться на цей шлюб, бо вона ніколи не перечила своєму синові. У родині знали, що Лорійо заробляють десять франків на день; тим вони й здобули собі непохитний авторитет. Купо не наважився б одружитися, якби ті не схвалили його вибору.

— Я розповідав їм про вас, вони знають про наші плани, — пояснював він Жервезі. — Боже мій! Яка ви ще дитина! Ходімо сьогодні ввечері... Я ж попереджав вас, хіба ні? Сестра може здатися вам трохи манірною. І Лорійо не завжди буває привітним. Насправді, вони дуже невдоволені, бо якщо я одружуся, то більше не харчуватимусь у них, і їхні витрати зростуть. Але менше з тим, не виставлять же вони вас за двері... Зробіть мені ласку, це конче необхідно.

Ці слова ще дужче налякали Жервезу. І все ж одного суботнього вечора вона таки погодилася на візит. Купо прийшов по неї о пів на дев’яту. Вона вже причепурилася: вдягнула чорну сукню, вовняну муслінову шаль з пальмовими візерунками та білий чепчик, оздоблений мереживом. За півтора місяця роботи вона заощадила сім франків на шаль і два з половиною на чепчик, а стару сукню було перелицьовано, перешито й почищено.

— Вони чекають на вас, — мовив до неї Купо, коли вони йшли вулицею Пуасоньє. — О! Вони починають звикати до думки, що я одружуюся. Сьогодні вони здалися мені люб’язними... До речі, якщо ви ніколи не бачили, як роблять золоті ланцюжки, вам буде цікаво подивитися. У них якраз термінове замовлення на понеділок.

— У них вдома є золото? — запитала Жервеза.

— Певно, що так! Воно там на стінах, долі, геть усюди.

Тим часом вони пройшли під круглими воротами й перетнули подвір’я. Лорійо мешкали на сьомому поверсі під’їзду «В». Купо засміявся й крикнув Жервезі, щоб та міцніше трималася за поруччя й не відпускала їх. Жінка, підвівши голову й примружившись, подивилася вгору на височезну порожню вежу, якою здавалася сходова клітка, освітлена трьома газовими ріжками, по одному на два поверхи. Останній з них, ген нагорі, здавався мерехтливою зіркою в чорному небі. Інші ж два кидали безладно покраяні смуги світла на нескінченну спіраль сходів.

— Ба! — мовив бляхар, піднявшись на другий поверх. — Як пахне цибуляною юшкою! Видно, в когось готувалася на вечерю.

І справді, у під’їзді «В» із засмальцьованими перилами й східцями, з пощербленими стінами й викришеним тиньком стояв сильний запах варива. Від кожного сходового майданчика вглиб вели коридори, звідки долинав страшенний галас і рипіння дверей жовтого кольору із замацаними, аж чорними від бруду клямками. З помийних ящиків під вікнами ширилася смердюча волога, запах якої змішувався з гіркотою смаженої цибулі. З першого й до сьомого поверху було чути, як тарабанили мисками, гримотіли сковорідками, відчищали каструлі, шкребучи їх ложками. На другому поверсі крізь прочинені двері, на яких великими літерами було написано «Кресляр», Жервеза побачила, як двоє чоловіків за застеленим цератою столом, з якого вже було прибрано, гучно сперечалися й диміли своїми люльками. На третьому й четвертому поверхах було спокійніше: крізь щілини в дерев’яній обшивці дверей долинало скрипіння колиски, здавлений дитячий плач, грубий жіночий голос, що буркотів укупі з глухим дзюрчанням води з крана, — слова годі було розібрати. На прибитих цвяхами табличках Жервеза читала імена: «Пані Ґодрон, чесальниця», далі — «Пан Мадіньє, картонажна майстерня». На п’ятому поверсі збилась буча: від тупотіння ніг дрижала підлога, чувся гуркіт меблів, що перекидалися. Жахлива сварка з лайкою й стусанами не заважала сусідам навпроти грати в карти у кімнаті з відчиненими дверима, щоб було чим дихати. Діставшись шостого поверху, Жервеза мусила звести дух, бо не звикла так високо підніматися. Від стін, що миготіли перед очима, та побачених помешкань, які тяглися нескінченною вервечкою, в неї аж запаморочилося в голові. Якась сім’я розташувалася просто на сходовому майданчику: батько мив тарілки на глиняній грубці біля стоку, а мати, притулившись спиною до перил, підмивала дитину, перш ніж покласти спати. Тим часом Купо підбадьорював молоду жінку. Вони майже прийшли. І коли вже нарешті вибралися на сьомий поверх, він обернувся й підтримав її усмішкою. Жервеза, підвівши голову, намагалася вгадати, звідки долинав той голос, що його вона чула ще з першої сходинки, чистий і проникливий, якого не міг заглушити увесь цей шум. То під самим дахом співала одна старенька, яка шила сукеночки для ляльок по тринадцять су. Ще Жервеза побачила, якраз коли висока дівчина заходила з відром до сусідньої кімнати, розстелене ліжко, на якому в самій сорочці розвалився, втупивши очі в стелю, чоловік. На дверях, що зачинилися, візитна картка з написом від руки повідомляла: «Панна Клеманс, прасувальниця». Тоді, на самій горі, натомивши ноги й задихавшись, Жервеза перехилилася через перила й з цікавістю поглянула вниз. Тепер уже долішній газовий ріжок здавався зіркою в глибокому вузькому шестиповерховому колодязі, а всі запахи будинку разом з його невгамовним галасливим життям на мить забили їй подих, гарячим потоком вдарили просто в перелякане обличчя — жінці здалося, що вона зазирнула у прірву.

— Ми ще не прийшли, — мовив Купо. — О, це ціла мандрівка!

Вони пішли довгим коридором ліворуч. Потім повернули ще двічі: одного разу — ліворуч, другого — праворуч. Коридор усе тягнувся, розходився надвоє, тісний, з облупленими стінами, лише подекуди освітлений тьмяними газовими світильниками. Однакові двері, що майже всі було відчинено навстіж, тягнулися одні за одними, як у в’язниці чи монастирі, відкриваючи вбогі робітничі помешкання, залиті рудувато-золотавим серпанком теплого червневого вечора. Нарешті вони опинилися в зовсім темному кінці коридору.

— Ось ми й прийшли, — озвався бляхар. — Обережно! Тримайтеся ближче до стіни: тут ще три сходинки.

Жервеза обережно ступила ще з десяток кроків у темряві. Вона натрапила на сходи й полічила до трьох, а Купо в глибині коридору, не постукавши, саме відчинив двері. Яскраве світло впало на підлогу. Вони ввійшли.

Це була вузька, як рукав, кімната, що здавалася продовженням коридору. Вилиняла вовняна завіска, підв’язана шнурком, ділила цей рукав надвоє. У першій половині стояло засунуте під похилий дах мансарди ліжко, ще тепла після готування вечері чавунна грубка, два стільці, стіл і шафа, якій треба було спиляти козирок, щоб вона стала між ліжком і дверима. У другій половині розташовувалась майстерня: у глибині — невеличке горно й міх, праворуч — лещата, прикріплені до стіни під стелажем, заставленим залізяччям, ліворуч, біля вікна — малесенький верстат, завалений дуже брудними щипчиками, ножичками, мікроскопічними пилочками.

— А ось і ми! — вигукнув Купо, підійшовши до вовняної завіски.

Проте відповіли йому не відразу. Жервеза, збуджена, схвильована передусім думкою, що вона має зайти в оселю, де повно золота, трималася позаду чоловіка, щось белькотіла й віталася, невлад киваючи головою. Від яскравого світла лампи, що горіла на верстаті, та гарячого вугілля, яке палало в грубці, вона збентежилася ще дужче. Тоді нарешті побачила пані Лорійо: низенька, руда, міцної будови жінка, напруживши всі сили своїх коротких рук, протягувала грубими щипцями чорну металеву дротину крізь отвори фільєри, закріпленої в лещатах. Лорійо, теж невисокого зросту, але вужчий у плечах, спритний, як мавпочка, працював над чимось за верстатом маленькими щипчиками. Той предмет був такий мініатюрний, що геть губився в його вузлуватих пальцях. Чоловік першим підвів голову з блідо-жовтим, як старий віск, видовженим страдницьким обличчям і обрідним волоссям.

— А! Це ви! Добре, добре! — пробурмотів він. — Знаєте, ми поспішаємо... Не заходьте до майстерні, ви нам заважатимете. Лишайтеся ліпше в спальні.

І знову взявся до своєї філігранної праці, а тим часом на його лице падав зеленавий відблиск від карафки з водою, крізь яку світло лампи яскравим кругом лягало на його роботу.

— Візьми стільці! — своєю чергою вигукнула пані Лорійо. — Це та дама, так? Дуже добре, дуже добре!

Вона вже зігнула дріт, тоді піднесла його до вогню й, роздмухавши багаття великим дерев’яним віялом, почала випалювати вдруге, перш ніж протягнути в останні отвори фільєри.

Купо підсунув стільці й посадовив Жервезу скраю біля завіски. Кімнатка була така вузька, що він ніяк не міг примоститися поруч із нею. Тоді сів позаду й нахилився до її потилиці, щоб розповісти про їхню працю. Молодій жінці, спантеличеній таким дивним прийомом Лорійо, зніяковілій від їхніх зизих поглядів, дзвеніло у вухах так, що вона нічого не чула. Дружина їй видалася старшою за свої тридцять років й неохайною через схоже на коров’ячий хвіст волосся, що тоненькою косою лежало на розхристаній блузці. Чоловік, старший за неї лише на один рік, скидався на старого діда з тонкими злими губами. На ньому були штани й сорочка, а взутий він був у діряві пантофлі на босу ногу. Та найбільше жінку приголомшила вбогість самої майстерні, її заяложені стіни, поржавілий брухт, що скрізь валявся, й розмазаний чорний бруд — усе це нагадувало рейвах у крамничці гендляра старим залізяччям. Було нестерпно гаряче. Краплі поту зросили позеленіле обличчя Лорійо, а пані Лорійо й взагалі скинула блузку, оголивши руки. Сорочка прилипла до її обвислих грудей.

— А золото? — запитала Жервеза впівголоса.

Стурбованим поглядом вона видивлялася по кутках, шукаючи серед усього цього бруду блискіт, який очікувала тут побачити.

Купо зареготав.

— Золото? — мовив він. — Дивіться, ось тут, он там, і ось ще біля ваших ніг!

Він по черзі вказав їй на витончену прутину, над якою працювала його сестра, і на ще один жмуток, схожий на моток залізного дроту, що висів почеплений на стіні біля лещат. Потім став навколішки й підібрав з-під тесової решітки, яка вкривала долівку майстерні, якусь смітину, схожу на вістря заржавілої голки. Жервеза обурилася. Хіба може бути золотом цей чорний бридкий метал?! Він мусив куснути його, щоб показати жінці блискучий слід зубів. І став пояснювати: господарі роблять золотий сплав у вигляді дроту; спочатку його протягують через фільєру, щоб надати бажаної товщини, дбайливо гартуючи п’ять чи шість разів протягом усього процесу, аби він не ламався. О, для цього діла треба міцний кулак і чималий досвід! Його сестра забороняла своєму чоловікові торкатися фільєри, бо той кашляв. У неї були дужі руки: він бачив, як вона витягувала золоту нитку завтовшки з волосину.

Тим часом Лорійо, сильно закашлявшись, зігнувся навпіл на своїй табуретці. Посеред приступу, не припиняючи кашляти, він сказав здушеним голосом, не дивлячись на Жервезу, так ніби констатував щось сам собі:

— Зараз я роблю «колону».

Купо підштовхнув Жервезу, щоб вона встала й підійшла подивитися. Ланцюжник, щось буркнувши, підтакнув. Він саме накручував приготований його дружиною золотий дротик на стрижень, дуже тонкий сталевий кілочок. Потім легким рухом пилочки розрізав дріт уздовж стрижня так, що з кожного завитка вийшло по одній ланці, які він опісля лютував. Ланки лежали на товстому шматку деревного вугілля. Він змочував їх у бурі, налитій на денце надбитої склянки, й одразу розжарював їх горизонтальним полум’ям паяльного пальника. Далі, зробивши близько сотні ланок, Лорійо знову повернувся до своєї філігранної роботи, зіпершись на край невеличкої дощечки, вичовганої до блиску його ж руками. Він згинав ланку щипчиками, затискав з одного боку, протягував у попередню, що вже була закріплена на ланцюжку, й знову розсовував за допомогою голки. Так, у безперервному ритмі, ланки йшли одна за одною настільки швидко, що на очах Жервези ланцюжок ставав усе довшим і довшим, хоч вона не могла ні вслідкувати, ні зрозуміти, як усе це відбувалося.

— Це «колона», — мовив Купо. — Бувають ще «кольчуги», «каторжники», «вудила», «шнури». А ось це називається «колоною». Лорійо робить тільки «колони».

Той задоволено захихотів. І далі зчіплюючи докупи невидимі між його чорними нігтями ланки, він вигукнув:

— Слухай, Смородино!.. Я оце сьогодні вранці порахував, що працюю з дванадцяти років, так? А чи знаєш ти, яку завдовжки «колону» я зробив би до сьогодні?

Він підняв бліде обличчя й примружив почервонілі повіки.

— Вісім тисяч метрів, чуєш?! Два льє!.. Ба! «Колона» завдовжки два льє! Було б чим обмотати шиї всім жінкам нашого кварталу... І, бачиш-но, вона постійно стає ще довшою. Сподіваюся, що колись буде такою довгою, як дорога з Парижа до Версаля.

Розчарована Жервеза сіла на місце. Усе їй видавалося бридким. Щоб зробити приємність Лорійо, вона всміхалася. Найбільше її гнітило те, що ніхто й словом не обмовився про їхній шлюб, про таку важливу для неї справу, лиш через яку вона, власне, й прийшла. Лорійо й далі дивився на неї, як на допитливу непрохану гостю, яку привів Купо. А коли нарешті зав’язалася розмова, вони говорили тільки про мешканців будинку. Пані Лорійо запитала брата, чи не чув він, піднімаючись нагору, як билися на п’ятому поверсі. Вічно товчуться ті Бенари; чоловік повертався додому п’яний, як чіп; жінка, у якої не бракувало своїх вад, завжди лаялася послідущими словами. Потім мова зайшла про кресляра з другого поверху, здорованя Бодекена, хвалька з купою боргів, що постійно курив і зчиняв ґвалт зі своїми дружками. Картонажна майстерня пана Мадіньє на ладан дихає: учора він звільнив ще двох робітниць; якщо збанкрутує, то так йому й треба, бо сам прожер усе майно, лишивши дітей з голими задами. Пані Ґодрон невідь-як поралася коло своїх матраців: вона знову завагітніла, що, зважаючи на її вік, уже майже непристойно. Власник будинку вже приходив виселяти Коке з п’ятого поверху, які були винні за дев’ять місяців. До того ж вони постійно топили свою грубку на сходовому майданчику. А минулої суботи панна Реманжу, старенька із сьомого поверху, спускаючись зі своїми ляльками, саме вчасно нагодилася й встигла врятувати малого Ленґерло, що заледве не згорів. Що ж до панни Клеманс, прасувальниці, вона живе собі й робить що заманеться, та все ж варто зауважити, що дуже любить тварин і має золоте серце. Шкода, що така гарна дівчина гуляє з усіма чоловіками підряд! Закінчиться все тим, що вона тинятиметься ночами по тротуарах, — то вже будьте певні.

— Тримай, ось іще один, — сказав Лорійо дружині, подаючи їй край ланцюжка, над яким він працював з обіду. — Можеш шліфувати.

І затято, як людина, котрій нелегко облишити жарт, додав:

— Ще чотири з половиною фути... До Версаля стає все ближче.

Тим часом пані Лорійо розжарила «колону» й відшліфовувала її, протягуючи крізь фільєру. Потім поклала її до маленького мідного ківшика з довгою ручкою, наповненого розчином азотної кислоти, і, піднісши посудину до вогню, очистила поверхню виробу. Жервеза, знову з волі Купо, мусила слідкувати за цією останньою операцією. Після очищення ланцюжок набув темно-червоної барви. Роботу завершено, ланцюжок можна було здавати.

— Їх такими й віддають, — далі пояснював бляхар. — А до блиску ланцюжки натирають шліфувальниці.

Та Жервеза вже геть знесиліла. Вона задихалася від жари, що ставала все сильнішою. Дверей не відчиняли, бо від найменшого протягу Лорійо підхоплювали нежить. Тоді, оскільки про шлюб мови так і не зайшло, вона надумала йти геть і злегка смикнула Купо за куртку. Він її зрозумів, бо вже так само починав ніяковіти й дратуватися через цю навмисну мовчанку.

— Ну, гаразд, нам пора йти, — сказав Купо. — Не хочемо вам заважати.

Якусь мить він тупцяв на місці, вичікуючи, сподіваючись бодай на якесь слово чи натяк на шлюб. Зрештою вирішив взятися до справи сам.

— Лорійо, послухайте, ми сподіваємося, що ви погодитеся бути за свідків з боку моєї дружини.

Ланцюжник підвів голову й підсміхнувся, вдаючи подив. Його ж дружина полишила свої фільєри й вийшла на середину майстерні.

— То це серйозно? — пробурмотів чоловік. — Ніколи не добереш, жартує цей чортів Смородина чи ні.

— А! То пані і є та сама особа, — своєю чергою мовила дружина, роздивляючись Жервезу. — Боже мій! Ми, звісно, нічого вам не радитимемо, діло ваше... Хоч і дивно, що ви оце надумали одружитися. Зрештою, якщо вам обом так хочеться... А як не буде ладу, нарікатимете на себе — от і все. Бо воно часто йде шкереберть, дуже часто...

Повільно промовляючи останні слова, вона кивала головою й водила очима від обличчя молодої жінки до її рук, ніг, так ніби хотіла роздягнути поглядом, щоб усе розгледіти, аж до найменшої родимки на шкірі. Напевно, Жервеза видалась їй кращою, ніж вона очікувала.

— Мій брат ні від кого не залежить, — провадила пані Лорійо стриманішим тоном. — Певна річ, родина хотіла, щоб... Зазвичай усе планують заздалегідь. Але справи обертаються таким дивним чином... У будь-якому разі я не хочу ні з ким входити у суперечку. Хай приводить останню з останніх, я йому скажу: одружуйся і дай мені спокій... Хоч і в нас йому велося непогано. Годований добре, по ньому видно, що не надто поститься. Щодня потрібної хвилини має гарячу юшку... Слухай, Лорійо, тобі не здається, що ця пані нагадує Терезу, ну знаєш, що жила навпроти й померла від сухот?

— Так, таки трохи схожа, — відповів ланцюжник.

— І ви маєте двох дітей, пані? Що ж! Я казала братові, що не розумію, як він може одружуватися з жінкою, в якої двоє дітей... Не сердьтеся, що я переймаюся його справами, адже це цілком природно... До того ж на вигляд ви не надто здорова... Лорійо, а ти як гадаєш?

— Та ні, видно, що ні.

Вони нічого не сказали про її ногу, але Жервеза розуміла, що на неї натякали поглядами скоса й стисненими губами. Загорнувшись у тоненьку шаль з жовтими пальмами, вона стояла перед ними й відповідала односкладовими словами, як на суді. Купо, розуміючи, як їй тяжко, нарешті вигукнув:

— Це не має жодного значення... Те, що ви кажете, — просто дурниці. Весілля відбудеться в суботу, двадцять дев’ятого липня. Я вже порахував, який це день. Домовились? Ця дата вас влаштовує?

— Та нас хоч яка влаштовує! — відповіла його сестра. — Ти міг і не радитися з нами... І я зовсім не проти, щоб Лорійо був свідком. Я лиш хочу, щоб мені дали спокій.

Жервеза похилила голову й, не знаючи, що його робити, тицьнула носком черевичка у ромбовидний отвір тесової решітки, що лежала в майстерні поверх долівки. Тоді, боячись, що вона щось зламала, коли його висовувала, жінка нахилилася й стала мацати підлогу. Лорійо похапцем підніс до неї лампу й почав підозріло оглядати її пальці.

— Слід бути уважним, — мовив він, — маленькі золоті крупинки пристають до взуття, а потім їх можна непомітно винести.

То була ціла рахуба. Господарі пильнували, щоб жоден міліграм не пропав. І він показав заячу лапку, якою змітав дрібки золота, що лишалися після роботи на верстаті, й розпростерту на колінах шкуру, на яку їх збирав. Двічі на тиждень у майстерні старанно підмітали, сміття не викидали, а спалювали; у попелі щомісяця знаходили золота франків на двадцять п’ять чи навіть тридцять.

Пані Лорійо не зводила очей з Жервезиних черевичків.

— Ви ж не розсердитеся, — пробурмотіла вона, лагідно всміхнувшись, — якщо я попрошу пані оглянути свої підошви.

І Жервеза, спаленівши, сіла, підняла ноги й показала, що на підошвах нічого немає. Купо відчинив двері, стримано кинувши «Бувайте здорові!», і вже з коридору покликав Жервезу. Тоді, своєю чергою, вийшла й вона, ввічливо пробелькотівши щось на прощання: мовляв, вона сподівається, що вони ще побачаться й добре ладнатимуть. Та Лорійо вже знову стали до роботи в глибині майстерні, цієї чорної діри, де їхнє горно світилося, як останній білястий вуглик на розпеченій черені. У сорочці, що сповзла з плеча, розчервоніла супроти відблиску вогню, жінка витягувала нову дротину, з кожним рухом напружуючи шийні м’язи, що перекочувалися, як мотузки. Чоловік, згорбившись у зеленавому світлі лампи, що проникало крізь карафку з водою, починав робити новий ланцюжок: згинав ланку щипчиками, затискав з одного боку, протягував у попередню, що вже була закріплена на ланцюжку, й знову розсовував за допомогою голки. За безперервною механічною роботою не марнувалося бодай найменшого руху, щоб утерти з лиця піт.

Вийшовши з коридору до сходового майданчика сьомого поверху, Жервеза зі сльозами на очах не могла стримати в собі слів:

— Великого щастя все це не віщує.

Купо гнівно струснув головою. Лорійо ще заплатить йому за цей вечір. Чи бачив хто коли-небудь такого жмикрута! Запідозрити, що в нього вкрадуть три нещасні золоті порошинки! Усі ці балачки — то від скупості. Його сестра, мабуть, думала, що він ніколи не ожениться, щоб вона мала можливість щодня ощадити на юшці чотири су? Хай там як, а двадцять дев’ятого липня весілля все-таки відбудеться. Чхати йому на них!

А у Жервези, коли вона спускалася сходами, було дуже важко на серці, її терзав якийсь незбагненний страх, що змушував тривожно вглядатись у видовжені тіні перил. Цієї пори сходи поринули в сон, безлюдні, освічені лиш газовим ріжком на третьому поверсі, тьмяне світло якого падало на дно цього темрявого колодязя. За зачиненими дверима панувала цілковита тиша: робітники, що, повечерявши, зразу обляглися, спали як убиті. Чувся тільки стишений сміх із кімнати прасувальниці, а ще ниточка світла протикалася крізь замкову шпарину панни Реманжу, яка, тихо клацаючи ножицями, досі шила сукеночки для ляльок по тринадцять су. Внизу й далі плакала дитина пані Ґодрон. Серед цього безмежного спокою, чорного і мовчазного, від стоків несло ще гіршим смородом.

Потім, уже надворі, поки Купо співучим голосом просив консьєржку відчинити їм ворота, Жервеза обернулася й востаннє подивилася на будинок. Під місячним світлом він ніби виріс. Сірі фасади, помальовані темрявою, здавалося, очистилися від язв та роздалися вшир і вгору. Вони оголилися ще дужче й стали геть пласкими, коли з них зняли ганчір’я, що сушилося вдень на сонці. Зачинені вікна спали. Декотрі, в яких раптом спалахувало яскраве світло, ніби розплющували очі й косували по закутках. Згори й донизу над кожними вхідними дверима ряди шибок шести сходових майданчиків світилися блідим світлом, тягнучись угору вузенькою вежею світла. Промінь лампи, що падав з картонажної майстерні, яка була на третьому поверсі, тягнувся жовтою смугою на брукованому подвір’ї, пробиваючи морок, що огортав майстерні першого поверху. А в глибині цього мороку, у вогкому кутку, серед тиші дзвеніли краплі води, падаючи одна за одною з погано закрученого крана. Жервезі раптом здалося, що будинок валиться на неї, що він тисне на неї, кригою морозить плечі. Це досі був її незрозумілий страх, дитяча вигадка, з якої вона потім сміялась.

— Обережно! — вигукнув Купо.

Щоб вийти на вулицю, їй довелось перескочити через величезну калюжу, яка натекла з фарбарні. Того дня вода була ясно-блакитна, як лазур літнього неба, в якій маленький нічник консьєржки запалював зірки.