Пастка

VIII

Наступної суботи Купо не повернувся до вечері, а годині о десятій привів із собою Лантьє. Вони вдвох попоїли баранячих ніжок у Тома, на Монмартрі.

— Не треба бурчати, жінко, — мовив бляхар. — Ми поводимося чемно, бачиш же... О! Його нема чого боятися: нікого він на манівці не зводить.

І Купо розповів, як вони зустрілися на вулиці Рошешуар. Після вечері Лантьє відмовився від частування в кав’ярні «Чорна куля», сказавши, що чоловікові, який має таку милу й чесну жінку, не слід швендяти по всіляких шинках. Жервеза слухала, злегка усміхаючись. Авжеж, ні. Вона й не думала бурчати. Їй було дуже ніяково. Після того святкового вечора вона розуміла, що рано чи пізно знову побачить свого колишнього коханця. Однак о такій годині, коли пора лягати спати, поява обох чоловіків стала для неї несподіванкою. Тремкими руками вона підбирала волосся, що сповзло на плечі.

— Знаєш, — вів далі Купо, — оскільки він так делікатно відмовився від частування, ти неодмінно повинна пригостити нас чарчиною... Еге! Ти наша боржниця!

Робітниці вже давно пішли. Матінка Купо й Нана саме полягали спати. Отож Жервеза, яка вже зачиняла віконниці, коли з’явилися чоловіки, вийшла з кімнати, лишивши двері пральні відчиненими, і невдовзі повернулася зі склянками і пляшкою з недопитим коньяком, які поставила скраю стола. Лантьє й далі стояв, намагаючись не звертатися до Жервези. Щоправда, коли вона наливала йому коньяк, він вигукнув:

— Одну краплинку, пані, прошу вас.

Купо подивився на них і без усіляких околясів сказав те, що мав на думці. Може, годі їм уже дутися, як ті гиндики! Минуле нехай лишається у минулому, що було, те бур’яном поросло. Якщо тримати злість і через дев’ять років, і через десять, то врешті-решт так можна з усіма на світі пересваритися. Ні, ні, він простий серцем, атож! Передусім, він знав, з ким має справу: зі славною дружиною і славним чоловіком — двома своїми друзями, саме так!

— О! Звісно... Звісно... — повторювала Жервеза, опустивши додолу очі й навіть не усвідомлюючи, що говорить.

— Тепер ви мені як сестра, і ніяк інакше! — пробурмотів своєю чергою Лантьє.

— Тож подайте один одному руки, хай йому біс! — вигукнув Купо. — І начхати нам на всіляких людців! Коли є клепка в голові, воно, бачте, й живеться ліпше, ніж усіляким багатіям. Я ставлю дружбу вище за все, бо дружба — це дружба, і понад неї нічого бути не може.

Він почав бити себе кулаком у груди з таким розчуленим виглядом, що вони мусили погамувати його. Усі троє мовчки почаркувалися й випили. Тепер Жервеза змогла добре роздивитися Лантьє, бо того вечора вона його бачила ніби в тумані. Він погладшав, став огрядним, вгодованим, ноги й руки ніби обважніли через його малий зріст. Але одутле від гультяйського життя обличчя лишилося все ще гарним. А оскільки він завжди дбайливо доглядав за своїми тоненькими вусиками, то вигляд мав якраз на свій вік — тридцять п’ять років. Того дня на ньому були сірі штани та темно-синє пальто, мов у якогось пана, на голові — котелок. На срібному ланцюжку годинника висів перстень, почеплений, мабуть, на згадку про когось.

— Я вже піду, — мовив він. — Мені добуватися аж до чорта в зуби.

Лантьє вже вийшов на вулицю, коли бляхар гукнув його і змусив пообіцяти, що відтепер він не минатиме їхнього порога й заходитиме бодай привітатися. Тим часом Жервеза, яка непомітно зникла, повернулася, штовхаючи перед собою напівроздягненого, з оспалим обличчям Етьєна. Хлопчик усміхався й тер очі. Та, помітивши Лантьє, він спинився, затремтів, зніяковіло й тривожно поглядаючи то на матір, то на Купо.

— Не впізнаєш цього пана? — запитав той.

Хлопчик похилив голову й нічого не відповів. Потім злегка кивнув, щоб дати зрозуміти, що впізнав.

— То не стій, наче вкопаний, а підійди і поцілуй його!

Серйозний Лантьє спокійно чекав. Коли Етьєн наважився підійти до нього, він нахилився, підставив йому щоку, а потім і сам міцно поцілував хлопчика в чоло. Тоді той насмілився подивитися на батька. Але враз зайшовся риданням і, немов навіжений, кинувся геть з кімнати. Купо розсердився на нього й обізвав дикуном.

— Це все через хвилювання, — сказала Жервеза, сама бліда й знервована.

— О! Зазвичай він милий і чемний хлопчик, — пояснював Купо. — Я його добре виховав, ось побачите... Він звикне до вас... Йому треба знайомитися з людьми... Зрештою, лише заради цього малого нам усім варто було рано чи пізно помиритися, правда ж? Нам треба було давним-давно це зробити, і я швидше дам голову на відруб, аніж забороню батькові бачити свою дитину.

Після цього він запропонував докінчити пляшку коньяку. Усі троє знову почаркувалися. Лантьє нічому не дивувався, був спокійний з виду. Щоб віддячити бляхареві за люб’язність, перш ніж піти, він став наполягати, що допоможе йому зачинити віконниці у пральні. А потім, струшуючи пил з долонь, побажав подружжю доброї ночі.

— На добраніч. Спробую піймати омнібус... Обіцяю, що незабаром навідаюся до вас.

Після того вечора Лантьє почав учащати на вулицю Ґут-д’Ор. Він приходив, коли бляхар був удома, прямо з порога цікавився його справами, цим самим даючи взнаки, що приходить лише заради нього. Потім, сівши біля вітрини, завжди в пальті, виголений і зачесаний, він чемно розмовляв, поводячись, як добре освічена людина. Таким чином Купо мало-помалу дізналися подробиці його життя протягом останніх восьми років. Якийсь час Лантьє керував капелюшною фабрикою, а коли його спитали, чому він покинув її, сказав щось про підлість спільника, земляка, що процвиндрив усі їхні статки на жінок. Але колишній титул господаря фабрики наклав на всю його особу відбиток такої собі шляхетності, від якої він уже не міг відступити. Лантьє безперестанку розповідав, що незабаром має укласти угоду з однією із солідних капелюшних фірм, де йому пропонують дуже вигідні умови. Отак чекаючи, він геть нічого не робив і прогулювався на сонечку, тримаючи руки в кишенях, як справжній буржуа. Якщо, бувало, Лантьє починав нарікати на обставини, і хтось наважувався сказати йому, що на якійсь фабриці шукають робітників, він лише жалісливо всміхався: йому аж ніяк не хотілося вмирати з голоду, гнучи горба на інших. У будь-якому разі цей веселун, казав Купо, жив не святим духом. О! Той халамидник знав, як не пропасти, він приторговував якимось дріб’язком, бо врешті-решт з вигляду скидався на заможного; чимало грошенят потрібно було, щоб купувати біле спіднє та краватки, як у багатеньких синків. Якось уранці Купо бачив, як на Монмартрському бульварі йому чистили черевики. Було правдою також те, що Лантьє любив побалакати про інших, але змовкав або брехав, коли мова заходила про нього самого. Він навіть не хотів розповідати, де живе. Казав, що тимчасово мешкає у друга, бозна-де, у чорта в зубах, поки підшукає собі щось підходяще. Знайомих попереджав, щоб до нього не заходили, бо його ніколи немає вдома.

— Можна знайти десятки робіт, — часто пояснював він. — Однак на такі місця, де не протримаєшся навіть дня, не варто й потикатися... Приходжу я, значить, у понеділок до Шампйона, в Монружі. Надвечір Шампйон почав чіплятися до мене зі своїми розмовами про політику, а погляди в нього інакші, ніж у мене. І що ж! У вівторок зранку я пішов геть, бо в нас не рабовласницькі часи і я не хочу продаватися за сім франків денно.

Стояли перші дні листопада. Галантний Латьє з’явився з букетиками фіалок і роздав їх Жервезі та двом робітницям. З часом став заходити дедалі частіше, майже щодня. Здавалося, що він прагне завоювати не тільки будинок, а й увесь квартал. А почав Лантьє зі зваблення Клеманс та пані Пютуа, до яких, незважаючи на їхній вік, виявляв щонайбільше уваги. Через місяць обидві робітниці обожнювали його. Боші, яким він дуже лестив, коли заходив привітатися до їхньої комірчини, були у захваті від його ґречності. А Лорійо, щойно дізнавшись, хто був цей пан, який завітав на десерт того святкового вечора, почали усіляко ганьбити Жервезу й осипати прокльонами за те, що вона наважилася привести у свою домівку колишнього коханця. Та якось одного дня Лантьє зайшов до них, щоб замовити ланцюжок, і справив на них таке чудове враження, що вони запросили його сісти й протримали цілу годину. Зачаровані його мовою, вони самі себе запитували, як такий добропристойний чоловік міг жити зі Шкандибою. Хай там як, а візити капелюшника до Купо вже нікого не обурювали й здавалися цілком природними, — такою мірою йому вдалося здобути прихильність усієї вулиці Ґут-д’Ор. Тільки Ґуже продовжував супитися. Якщо йому траплялося бути в них, коли заходив Лантьє, він одразу йшов геть, бо не хотів знатися з цим суб’єктом.

Однак Жервеза, спостерігаючи за цим нападом доброзичливості у ставленні до Лантьє, протягом перших тижнів не знаходила собі місця. Вона відчувала в грудях пал, від якого згорала того дня, коли Віржіні вперше згадала про нього. Найбільше Жервеза боялася, що їй забракне сил опиратися, коли він застане її ввечері саму й надумає поцілувати. Вона надто багато думала про нього, геть забивши цими думками собі голову. Але поступово Жервеза заспокоїлася, побачивши, що Лантьє поводиться пристойно, не піднімає на неї очей і навіть пальцем не торкається, коли ніхто на них не дивиться. Та й Віржіні, яка немов читала в Жервезиному серці, присоромлювала її за такі лихі думки. Чому вона має боятися? Та поряднішого чоловіка годі й шукати. Певна річ, їй немає чим перейматися. А одного дня високій чорнявці вдалося затягнути їх обох до одного закутка й завести розмову про почуття. Лантьє, підібравши потрібні слова, серйозним тоном заявив, що його серце мертве, тому відтепер він хоче цілком присвятити себе своєму синові, зробити його щасливим. Про Клода, який усе ще жив на Півдні, Лантьє не обмовився жодним словом. Щовечора він цілував Етьєна в чоло, а коли хлопець лишався поруч, не знав, що йому сказати, і переходив до обміну люб’язностями з Клеманс, забуваючи про нього. Отож Жервеза заспокоїлася, відчуваючи, як у ній відмирає минуле. Присутність Лантьє стирала спогади про Пласан і готельчик «Бонкер». Від того, що постійно його бачила, вона перестала марити ним. Їй навіть стала огидною сама думка про їхні колишні стосунки. О! Усе скінчилося — от і добре. Якщо він насмілиться про щось таке заговорити, вона відважить йому кілька ляпасів або ліпше розкаже про все чоловікові. Без жодних докорів сумління та з глибокою ніжністю вона знову думала про щиру дружбу з Ґуже.

Увійшовши якось зранку до пральні, Клеманс розказала, що напередодні ввечері, близько одинадцятої години, бачила, як пан Лантьє прогулювався під руку з якоюсь жінкою. Говорила про це з прихованою зловтіхою, добираючи щонайбрудніших слів, аби побачити, як до того поставиться господиня. Атож, пан Лантьє ішов вгору вулицею Нотр-Дам-де-Лорет; жінка була білява, мабуть, одна з тих завжди голодних бульварних шльондр із голими задами під шовковими сукнями. Вона задля розваги пішла назирці за ними. Та лахудра заскочила до ковбасної крамниці купити креветок та шинки. Потім, на вулиці Рошешуар, пан Лантьє стояв якийсь час на тротуарі перед будинком, куди зайшла дівка, задерши догори голову й чекаючи, поки вона подасть із вікна знак. Але марними були огидні коментарі Клеманс: Жервеза далі спокійно прасувала білу сукню. Час від часу, слухаючи цю історію, вона злегка усміхалася. Провансальці, сказала вона, просто нетямляться через жінок; хай там як, а не можуть вони без них; якщо треба, то й лопатою з купи гною вигребуть. А надвечір, коли прийшов капелюшник, Жервеза втішалася тим, як Клеманс дратувала його, розпитуючи про білявку. Щоправда, йому ніби лестило те, що його бачили з жінкою. Господи Боже! То була його давня подруга, з якою він час від часу зустрічається, — тільки й усього; та дівчина дуже моднява, у неї палісандрові меблі; і він почав перераховувати її колишніх коханців: віконт, відомий фаянсовий фабрикант, синок нотаря. Йому подобалися жінки, які користувалися дорогими парфумами. Коли він підсунув під носа Клеманс свою хустинку, яку напахтила білявка, до кімнати увійшов Етьєн. Тоді Лантьє споважнів, поцілував хлопчика, додавши при цьому, що ці розваги не мають жодного значення і що серце його мертве. Жервеза, схилившись над роботою, схвально кивала головою. Зрештою Клеманс сама потрапила в тенета власної злостивості, бо Лантьє вже кілька разів боляче вщипнув її, не подаючи виду, а ще її гризла заздрість, що вона не може пахтіти мускусом, як бульварна шлюха.

Коли прийшла весна, Лантьє, ставши вже своїм у їхньому будинку, заговорив, що хоче оселитися в цьому ж кварталі, щоб жити поряд зі своїми друзями. Він хотів узяти в оренду мебльовану кімнату в пристойному будинку. Пані Бош та навіть Жервеза зі шкури пнулися, щоб знайти йому щось підходяще. Обшукали всі сусідні вулиці. Але йому було важко догодити: він хотів мати великий двір, просив кімнату на першому поверсі — словом, бажав усіх можливих вигод. І тепер щовечора, буваючи в Купо, він, здавалося, на око прикидав висоту стелі, вивчав розташування кімнат, жадаючи подібного житла. О! Нічого іншого він би й не шукав, звив би собі гніздечко в цьому теплому й затишному куточку. І щоразу закінчував свої оглядини тією самою фразою:

— Хай йому грець, а ви тут пречудово влаштувалися!

Одного вечора, залишившись на вечерю, він за десертом знову промовив цю фразу, і Купо, що був уже з ним запанібрата, раптом вигукнув:

— Тоді зоставайся, старий, якщо тобі тут до вподоби... Якось влаштуємося...

А тоді сказав, що з комірчини, де лежить брудна білизна, вийшла б чудова кімната. А Етьєн може спати в пральні, долі на матраці.

— Ні, ні, — відповів Лантьє, — я не можу погодитися. Не хочу завдавати вам клопоту. Знаю, що ви пропонуєте від щирого серця, але в цій тісноті ми лобами битимемося... До того ж, знаєте, кожному треба свободи. Мені доведеться ходити через вашу кімнату, а це не завжди буде зручно.

— Ач, чортяка! — вигукнув бляхар, задихаючись від сміху й грюкаючи кулаком по столу, переводячи дух. — Завжди він думає про дурниці!.. Але ми, телепню, меткі на вигадки! Правда ж? У кімнаті двоє вікон. Значить, прорубаємо одне до землі й зробимо з нього двері. Отже, ти заходитимеш до себе з двору, а двері, що сполучають кімнати, можна навіть забити, якщо в цьому буде потреба, розумієш? І всі залишаться задоволеними: ти у своїй хаті, ми — у своїй.

Запала мовчанка. Капелюшник пробурмотів:

— Ну, що ж! Якщо так, то я не заперечую... Але ні, не хочу сідати вам на шию.

Він намагався не дивитися на Жервезу. Проте було очевидно, що він чекав на її слова, перш ніж погоджуватися. Їй дуже не подобався задум чоловіка: не те щоб її образила чи надто занепокоїла думка, що Лантьє мешкатиме в них, — вона просто не знала, куди діватиме брудні речі. Тим часом бляхар узявся перелічувати переваги такого рішення. Комірне, що становило п’ятсот франків, було, хай там як, трохи завеликим. От Лантьє і платитиме їм за кімнату з усіма меблями двадцять франків місячно. Для нього це небагато, а їм ці гроші допоможуть розрахуватися за квартал. А ще додав, що береться змайструвати під ліжком величезний ящик, у який зможе вміститися брудна білизна всього їхнього кварталу. Жервеза все ще вагалася й поглядом ніби просила поради у матінки Купо, яку Лантьє завоював уже кілька місяців тому тим, що приносив їй льодяники від кашлю.

— Ви нам, звісно, не заважатимете, — мовила вона нарешті. — Ми придумаємо, як усе влаштувати.

— Ні, ні, дякую, — повторяв капелюшник. — Ви надто ласкаві до мене. Я не можу зловживати вашою люб’язністю.

Цього разу Купо розійшовся не на жарт. Довго він ще збирається корчити дурня? Кажуть же йому, що ця пропозиція від щирого серця! Він зробить їм послугу, хіба ж не ясно?! Потім несамовитим голосом заволав:

— Етьєне! Етьєне!

Хлопець заснув був за столом. Він злякано підвів голову.

— Слухай, скажи йому, що ти цього хочеш... Так, ось цьому панові... Голосно скажи: «Я цього хочу!»

— Я цього хочу! — пробурмотів Етьєн заспаним голосом.

Усі почали сміятися. Але Лантьє одразу став серйозний і зосереджений. Він через стіл потиснув руку Купо і сказав:

— Я погоджуюся... Це ж по щирій дружбі з обох сторін, правда? Так, я погоджуюся заради сина.

Наступного дня, коли власник будинку, пан Мареско, навідався на годинку до комірки Бошів, Жервеза розповіла йому про їхній задум. Спочатку він занепокоївся, відмовив, розсердився, неначе вона просила дозволу зруйнувати ціле крило його будинку. Потім, ретельно оглянувши місце, подивившись угору, щоб переконатися, що горішнім поверхам ніщо не загрожуватиме, він зрештою дав згоду, але за умови, що не покриватиме жодних витрат. Ще Купо мусили підписати документ, що зобов’язував їх привести все до початкового стану, коли спливе термін оренди приміщення. Того ж вечора бляхар привів своїх товаришів: муляра, столяра, маляра, славних хлопців, що обіцяли впоратися з цією абищицею після роботи просто задля дружньої послуги. Хай там як, але встановлення нових дверей та впорядкування кімнати вилилося в суму близько сотні франків, не рахуючи літрів вина, яким поливали працю. Бляхар сказав товаришам, що розрахується з ними пізніше, коли отримає першу плату від свого квартиранта. Далі постало питання про вмеблювання кімнати. Жервеза поставила там шафу матінки Купо, а зі своєї спальні принесла стіл та двоє стільців. Ще треба було придбати туалетний столик і ліжко з матрацом та постіллю — загалом сто тридцять франків, які вона зобов’язалася виплачувати частинами по десять франків щомісяця. Якщо протягом перших десяти місяців двадцять франків Лантьє з’їдатиме погашення набраних боргів, то потім кімната приноситиме непоганий прибуток.

У перших числах червня капелюшник оселився на новому місці. Напередодні Купо запропонував піти з ним по скриню, щоб той не витрачав тридцять су на фіакр. Але Лантьє збентежено сказав, що його скриня дуже важка, ніби до останньої миті хотів приховати місце, де мешкав. Приїхав він після обіду, годині о третій. Купо вдома не було. Жервеза, стоячи в дверях пральні, геть пополотніла, упізнавши на фіакрі скриню. То була їхня стара скриня, та сама, з якою вона вирушила в мандри з Пласана, тепер уже обдерта, поламана, перев’язана мотузками. Жервеза часто уявляла собі, як вона повертається до неї, і ось вона таки повернулася. Цілком можливо, що привіз її той самий фіакр, на якому від’їздили Лантьє з тією сволоцюгою-полірувальницею, коли вони так позбиткувалися над нею. Тим часом Бош узявся допомагти Лантьє. Прачка, приголомшена, мовчки пішла за ними. Коли вони поставили скриню посеред кімнати, вона мовила, лиш аби щось сказати:

— Кінець діло хвалить, еге?

Потім, оговтавшись і побачивши, що Лантьє взявся розв’язувати мотуззя й навіть не дивився на неї, додала:

— Пане Бош, заходьте, наллю вам чарчину.

І пішла по пляшку та склянки. Тротуаром саме йшов одягнений у форму Пуасон. Жервеза усміхнулася й підморгнула йому — це був умовний знак. Поліцейський чудово все зрозумів. Якщо хтось до нього підморгував, коли він був на службі, це означало, що йому пропонують пригубити скляночку вина. Іноді він годинами сновигав перед пральнею, чекаючи, коли йому підморгнуть. А тоді, щоб ніхто його не помітив, Пуасон потайки через чорний хід прослизав до пральні й залпом спорожняв склянку.

— О! — вигукнув Лантьє, побачивши, що той заходить. — Це ви, Баденґу!

Баденґом він його називав жартома, щоб посміятися з імператора. Пуасон сприймав це прізвисько зі штибним виглядом, тому неможливо було зрозуміти, чи ображало воно його насправді. До речі, ці двоє чоловіків, дарма що мали протилежні політичні переконання, чудово приятелювали.

— А чи знаєте ви, що свого часу імператор служив у Лондоні полісменом, — устряв до розмови Бош. — Їй-бо! Підбирав на вулицях п’яних жінок.

Жервеза тим часом поставила на стіл і наповнила три склянки. Їй самій пити не хотілося: відчувала себе якось зле. Але вона залишилась, бо їй страшенно кортіло дізнатися, що ж було у скрині, й дивилася, як Лантьє розв’язує останні вузли. Жервеза пригадала, що останнього разу, коли вона бачила цю скриню, на самому її дні лежала купа шкарпеток, дві брудні сорочки і старий капелюх. Чи й досі там були ті речі? Лантьє, перш ніж підняти віко, взяв склянку й сказав:

— За ваше здоров’я.

— І за ваше, — відповіли Бош і Пуасон.

Прачка знову наповнила склянки. Усі троє чоловіків обтерли губи руками. Нарешті капелюшник відкрив скриню. У ній жужмом валялися газети, книжки, старий одяг, клунки з білизною. Він по черзі дістав звідти каструлю, черевики, бюст Ледрю-Ролена з відбитим носом, вишиту сорочку та робочі штани. Жервеза, нахилившись, почула запах тютюну, запах чоловіка-нечупари, що дбає тільки про зовнішність, тільки про те, що бачать люди. Ні, старого капелюха в лівому кутку вже не було. Там лежала нова для неї подушечка — либонь, подарунок якоїсь жінки. Отож Жервеза заспокоїлася, але, продовжуючи стежити за речами й запитуючи себе, чи були вони з її часів, чи з часів інших, відчула неясний смуток.

— А скажіть-но, Баденґу, таке ви бачили? — знову озвався Лантьє.

Він підсунув йому під носа видрукувану в Брюсселі книжку «Коханки Наполеона III», ілюстровану гравюрами. Поміж іншими пригодами там ішлося про те, як імператор звабив тринадцятилітню доньку якогось кухаря; на картинці було зображено Наполеона III, який без штанів, але з широчезною стрічкою ордена Почесного легіону хапав дівча, що опиралося його хоті.

— Оце так-так! — вигукнув Бош, приховані плотолюбні інстинкти якого було потішено. — Отак воно завжди й буває!

Пуасон стояв вражений, приголомшений, не знаходячи жодного слова на захист імператора. Якщо вже надруковано в книжці, отже, це правда, тож сперечатися зайве. Лантьє з насмішкуватим виглядом продовжував тицяти йому під носа ту ілюстрацію, аж поки Пуасон розвів руками й вигукнув:

— Ну то й що? Цілком природна річ!

Така відповідь змусила Лантьє замовкнути. Він почав розставляти книжки й газети на полиці шафи; йому було прикро, що над столом немає полиці для його маленької бібліотечки, тож Жервеза пообіцяла подбати про це. В нього були «Історія десяти років» Луї Блана, в якій бракувало першого тому, Ламартінові «Жирондисти» у зшитках по два су, «Паризькі таємниці» й «Вічний Жид» Ежена Сю та ще ціла купа філософських і гуманітарних книжечок, зібраних по крамницях зі всілякою старовизною. Але особливо ніжно й шанобливо він дивився на газети. То була колекція, зібрана за довгі роки. Щоразу, коли, буваючи в кав’ярні, вичитував у газеті вдалу статтю, що відповідала його поглядам, він купував і зберігав її. Так у нього назбирався величезний стіс безладно складених часописів за різні дати, з різними назвами. Діставши цю в’язку з дна скрині, він любовно поплескав по ній рукою, звертаючись до двох чоловіків:

— Бачите ось це? Еге ж, ніхто більше не може похвалитися чимось настільки неймовірним... Ви навіть не уявляєте, що там написано. Словом, якщо впровадити в життя бодай половину цих ідей, суспільство миттю оздоровилося б. Атож, вашому імператорові та його посіпакам залили б сала за шкуру...

Але його урвав поліцейський, руді вуса та імператорська борідка якого заворушилися на блідому обличчі.

— Скажіть, а військо, що з ним ви зробите?

І тоді Лантьє розійшовся. Він кричав і бив кулаком по своїх газетах:

— Я прагну знищення мілітаризму, братерства всіх народів... Я прагну скасування привілеїв, титулів та монополій... Я прагну рівної заробітної плати для всіх, розподілу прибутків, уславлення пролетаріату... Усіх свобод, чуєте мене?! Усіх!.. І розлучення!

— Еге, еге, розлучення, щоб дотримуватися моральності, — підтакнув Бош.

Прибравши величавого вигляду, Пуасон відповів:

— Але якщо я не хочу жодних ваших свобод, якщо я й без них вільний?

— Якщо ви їх не хочете, якщо ви їх не хочете!.. — вторив Лантьє, аж задихаючись від запалу. — Ні, ви аж ніяк не вільний!.. Якщо ви їх не хочете, я запроторю вас до Каєнни, еге ж, до Каєнни, разом з вашим імператором та всім його кодлом!

Отак вони чубилися щоразу, коли бачилися. Жервеза не любила цих суперечок і зазвичай намагалася покласти їм край. Вона вийшла із заціпеніння, в яке була впала, побачивши валізу, просмерділу зіпсованими парфумами свого колишнього коханця, і показала всім трьом чоловікам на склянки.

— А й справді, — враз заспокоївшись, мовив Лантьє і взяв свою склянку. — За ваше здоров’я.

— За ваше здоров’я, — відповіли Бош та Пуасон, і всі почаркувалися.

Тим часом Бош, соваючись на стільці й краєм ока позираючи на поліцейського, переймався якоюсь гризотою.

— Усе це між нами, правда ж, пане Пуасон? — пробурмотів він нарешті. — Ми вам показали й розповіли таке...

Але Пуасон не дав йому доказати. Він поклав собі руку на серце, показуючи цим самим, що все залишиться похованим там. Певна річ, він не збирався виказувати друзів. Коли прийшов Купо, вони спорожнили ще одну літрову пляшку. Потім поліцейський вислизнув через двір на вулицю й знову пішов по тротуару своїм штивним, суворим, розміреним кроком.

Протягом перших днів усе в домі прачки було догори дриґом. Отже у Лантьє була окрема кімната зі своїм входом і своїм ключем, але оскільки останньої миті було вирішено не забивати дверей між кімнатами, вийшло так, що він майже завжди ходив через пральню. Купу проблем Жервезі створювала брудна білизна, бо її чоловік так і не подбав про великий ящик, як обіцяв. Їй не лишалося нічого іншого, як розтикати ті речі скрізь потроху: по кутках, головним чином собі під ліжко, що було не надто приємно теплими літніми ночами. Зрештою, їй дуже не подобалося те, що кожного вечора треба було мостити посеред пральні постіль Етьєнові. Коли робітниці працювали допізна, хлопець, чекаючи, поки вони підуть, засинав на стільці. Якось Ґуже запропонував відправити Етьєна до Лілля, де його колишній хазяїн, механік, шукав учнів, і ця ідея здалась їй спокусливою, тим паче, що хлопчик, не дуже щасливий вдома, хотів бути самостійним і благав її погодитися. Єдине, чого вона боялася, — це категоричної відмови з боку Лантьє. Він оселився в них лише для того, щоб зблизитися з сином; йому не захочеться розлучатися з ним усього через два тижні після переїзду. Однак, коли вона з острахом розповіла про цю справу, Лантьє радо пристав на їхній задум, сказавши, що молодим робітникам треба побачити світу. Того ранку, коли Етьєн від’їздив, він прочитав йому справжню лекцію про його права, а потім поцілував і піднесено мовив:

— Затям собі, що трударі — це не раби, а кожен, хто не трудар, — трутень.

Незабаром родина повернулася до свого повсякденного життя, усе заспокоїлося й вляглося, призвичаївшись до нових порядків. Жервеза вже звикла до розкиданих усюди брудних речей та до Лантьє, який ходив туди-сюди. Він і далі торочив про свої великі справи, часом виходив гарно вбраний, акуратно зачесаний, у чистій білизні, десь зникав, бувало, й не ночував удома, а потім повертався, вдаючи, що в нього від знемоги тріщить голова, ніби щойно двадцять чотири години підряд обговорював щонайсерйозніші питання. Насправді ж він жив, лихо покотивши. О! Можна було не перейматися, мозолів на руках він не натирав! Зазвичай Лантьє прокидався годині о десятій, пополудні виходив на прогулянку, якщо погода була йому до вподоби, або ж, дощовими днями, залишався в пральні й гортав газету. Це було його середовище, він був як риба у воді серед спідниць: підбивався до найгрубіших жінок, обожнював їхню лайку, під’юджував їх до злого слова, тимчасом як сам говорив вишуканою мовою. І це пояснювало, чому він так любив тертися поміж прачок, дівчат аж ніяк не соромливих. Коли Клеманс виливала йому душу, він ніжно дивився на неї й усміхався, підкручуючи свої тоненькі вусики. Запах пральні, цих упрілих робітниць, які з оголеними руками орудували прасками, весь цей куток, схожий на альков, де порпалися в речах жінок усього кварталу, здавалося, був для нього омріяним довгожданим прихистком, такою собі оазою ледарства й розкошування.

Протягом якогось часу Лантьє харчувався у Франсуа, на розі вулиці Пуасоньє. Але три чи чотири рази на тиждень він обідав з Купо, тож врешті запропонував стати їхнім столовником, за що кожної суботи платитиме по п’ятнадцять франків. Відтоді Лантьє майже не виходив на вулицю, цілковито утвердившись у домі, почуваючи себе тут ледь не господарем. З ранку до вечора він походжав, напіводягнений, з пральні до кімнати, піднімав голос, давав розпорядження. Він навіть вступав у перемовини з клієнтками, потроху заправляючи всім цим шарварком. Вино Франсуа йому було вже не до смаку, тож він переконав Жервезу купувати вино у Віґуру, чоловіка вуглярки по сусідству, яку вони разом з Бошем пощипували, коли приходили робити замовлення. Потім йому видався глевким хліб Кудлу, і він став відправляти Оґюстіну по хліб до віденської пекарні Маєра. Також з його волі припинили скуповуватися в Леонґра, бакалійника, не відмовившись тільки від послуг товстого Шарля, різника з вулиці Полонсо, через схожі з ним політичні погляди. Наприкінці першого місяця Лантьє захотів, щоб усі страви на кухні готувалися лише на олії. Клеманс жартома казала, що недарма у цього клятого провансальця такі масні очі. Він сам готував собі омлет, перекидаючи його на другий бік, підрум’янював дужче за млинець, роблячи його твердим, як корж. Наглядав він і за матінкою Купо, вимагаючи, щоб біфштекси були добре просмажені, тож вони ставали схожими на підошву черевика; до всіх страв додавав часник і сердився, коли в салати кришили зелень: бур’яняччя, кричав він, поміж якого може вплестися якась отруйна рослина. Його улюбленою стравою була своєрідна дуже густа юшка з вареної на воді вермішелі, в яку він виливав з пів пляшки олії. Тільки Лантьє з Жервезою їли її, бо всім іншим, парижанам, що ризикнули одного разу покуштувати цієї страви, ледве їхні тельбухи не вивернуло.

Мало-помалу Лантьє почав також втручатися у сімейні справи. Лорійо досі ремствували через те, що мусили виділяти зі своєї кишені сто су на утримання матінки Купо, а він пояснив, що проти них можна подати позов до суду. Вони що, сміються з людей?! Не п’ять, а десять франків вони мали б давати щомісяця! І сам пішов до них по ті десять франків з таким рішучим і водночас люб’язним виглядом, що ланцюжник не наважився йому відмовити. Відтепер пані Лера теж почала давати дві монети по сто су. Матінка Купо була ладна руки цілувати Лантьє, який, до всього іншого, виконував роль судді під час сварок між старенькою та Жервезою. Коли прачка, втрачаючи терпець, шпетила свекруху і та йшла плакати до себе, лягаючи на ліжко, він сварив їх обох, змушував помиритися, запитуючи: невже вони гадають, що людям весело від їхньої злої вдачі? Те саме стосувалося й Нана: на його думку, виховували дівчинку препогано. У цьому він не помилявся, бо щойно батько починав лаяти малу, за неї одразу заступалася мати, а коли мати давала штурхана, сцену влаштовував батько. Нана, рада бачити, як батьки гризуться, чудово знала, що їй усе пробачать, і витівала, що тільки заманеться. Останнім часом вона взяла за звичку бігати до кузні навпроти: цілими днями гойдалася там на голоблях возів, разом зі зграєю шелегейдиків нипала по закапелках темного двору, освітленого червоним вогнем з кузні; а тоді раптом з вереском вискакувала звідти, розпатлана й замурзана, а за нею хвостом мчали халамидники, неначе удар молота миттю розігнав цих малих нечестивців. Тільки Лантьє міг її насварити, але і його вона вміла обкрутити. Ця десятирічна шмаркачка ходила перед ним, як дама, вихилялася й скоса поглядала очима, вже повними гріха. Врешті він узявся за її виховання: навчав танцювати та розмовляти своєю говіркою.

Отак минув рік. У кварталі всі думали, що Лантьє мав ренту, бо тільки так можна було пояснити, чому Купо жили на широку ногу. Жервеза, безперечно, заробляла гроші й далі, але тепер вона годувала двох чоловіків, які навіть за холодну воду не бралися, тож прибутків з пральні, авжеж, не вистачало; тим паче, що пральня була вже геть не та: клієнток ставало все менше, робітниці з рання до смеркання били байдики. Насправді ж Лантьє нічого не платив — ні за житло, ні за харчування. Протягом перших місяців він ще давав якийсь дріб’язок, а далі лише годував обіцянками, що ось-ось отримає кругленьку суму і розрахується за все одразу. Жервеза не насмілювалася просити в нього ані сантима. Хліб, вино, м’ясо вона брала в борг. Всюди рахунки росли, щодень збільшуючись то на три, то на чотири франки. Жодного су вона не віддала ні продавцеві меблів, ні трьом товаришам Купо — муляру, столяру й маляру. Усі вже почали бурчати, і в крамницях до неї тепер ставилися не так ввічливо. Та ці скажені борги мовби памороки їй забили: вона вибирала найдорожчі речі, потурала своєму ласолюбству, адже більше ні за що не платила. В глибині душі Жервеза лишалася дуже порядною і з ранку до ночі мріяла заробляти сотні франків, — хоч і погано уявляла, яким саме маніром, — щоб цілими жменями роздавати всім крамарям монети по сто су. Словом, вона йшла на дно, але що глибше опускалася, влізаючи в борги, то більше говорила про розширення свого закладу. Однак десь посеред літа пішла довготелеса Клеманс, бо для двох прасувальниць роботи не вистачало і їй доводилося чекати платні по декілька тижнів. Але попри все, попри цей розрух, Купо та Лантьє наминали за обидві щоки. Двоє здоровил напихали свої пельки, пожирали пральню, жиріли на руїнах закладу; ще й під’юджували один одного глитати наввипередки, а за десертом реготіли й ляскали себе по череву, щоб їжа швидше перетравлювалася.

У кварталі тільки й розмов було про те, чи став Лантьє знову коханцем Жервези. Думки щодо цього були різні. Як послухати Лорійо, то Шкандиба докладала до цього всіх сил й вішалася капелюшникові на шию, але він її вже не хотів, вважав надто затяганою і мав у місті молоденьких дівчаток з трохи свіжішими личками. Боші, навпаки, казали, що прачка ще першої ночі, щойно захропів той бевзень Купо, пішла до свого колишнього коханця. Усе це, хай там як, виглядало не надто добре; але в житті так багато бруду, і ще гіршого, що люди зрештою почали вважати цей троїстий шлюб цілком природним, ба навіть добропристойним, бо вони ніколи не билися й не виходили за межі порядності. Певно, якщо стромити носа в інші домівки у кварталі, то тхнутиме звідти ще дужче. У Купо, принаймні, всі жили мирно. Усі троє товклися в себе вдома, ходили без штанів, злягалися всі вкупі, не церемонячись, але ж і не заважали спати сусідам. До того ж Лантьє завоював симпатії всього кварталу своїми добрими манерами. Цей облесник закривав роти всім базікалам. Про його стосунки з Жервезою могли тільки здогадуватися, тож коли зеленярка доводила торговці потрухами, що між ними нічого немає, тій наче аж прикро робилося, бо в такому разі Купо ставали не такими цікавими.

Тим часом Жервеза зберігала спокій і майже не думала про все це паскудство. Дійшло до того, що її стали звинувачувати в безсердечності. Родина ніяк не могла втямити, чому вона досі тримає зло на капелюшника. Пані Лера, яка обожнювала стромляти носа в любовні справунки, щовечора приходила й казала, що перед Лантьє неможливо встояти навіть найдоброчеснішій дамі. Пані Бош не поручилась би за свою доброчесність, якби була на десять років молодшою. Здавалося, наче навколо Жервези наростала якась таємна змова, її немов спонукала до чогось, ніби всі жінки навколо зазнали б утіхи, звівши її з коханцем. Але Жервеза дивувалася й не бачила в Лантьє якоїсь особливої принадності. Авжеж, він змінився на краще: тепер завжди ходить у пальті, здобувся трохи грамоти по кав’ярнях та політичних зборах. Проте вона знала його як облупленого, бачила крізь ті очиці всю його душу, щось таке, від чого її досі проймав легкий дрож. Зрештою, якщо іншим він так подобалося, то чому б їм самим не ризикнути й не спробувати спокусити цього пана? Саме таке порадила вона Віржіні, яка надто вже переймалася цією справою. Тоді, аби викликати у Жервези ревнощі, пані Лера й Віржіні розповіли їй про стосунки між Лантьє та Клеманс. Атож, вона просто не помічала, але щойно виходила з дому, капелюшник вів робітницю до себе в кімнату. Тепер їх часто бачать удвох; він, схоже, навідується до неї додому.

— Ну то й що? — сказала прачка ледь тремтячим голосом. — Мені до цього байдуже.

Вона поглянула в жовті, мов у кішки, очі Віржіні, в яких зблискували золотисті іскорки. Невже ця жінка й досі тримає на неї зло, тому й намагається розпалити в ній ревнощі? Але кравчиня з невинним виглядом відповіла:

— Звісна річ, вам до цього байдуже... Але ви мали б порадити йому кинути цю дівчину, бо він з нею наморочиться.

Та найгірше було те, що тепер Лантьє почувався впевнено і ставився до Жервези дещо інакше. Потискаючи їй руку, він затримував її у своїй руці. Він бентежив Жервезу своїм поглядом, витріщався на неї своїми зухвалими очима, в яких вона ясно читала, чого йому від неї треба. Проходячи повз неї, торкався коліном її спідниць, дихав їй у шию, ніби щоб приспати. Щоправда, він досі вичікував, не дозволяючи собі брутальності чи якихось непристойностей. Але одного вечора, лишившись із нею наодинці, Лантьє мовчки притягнув її до себе, притиснув до стіни в глибині пральні й спробував поцілувати. Сталося так, що тієї миті зайшов Ґуже, тож Жервеза почала відбиватися й випручалась. Усі троє перемовилися кількома словами, мовби нічого й не сталося. Ґуже геть збілів на лиці й похнюпився: йому здалося, що він завадив їм, що Жервеза відбивалися лише для годиться.

Наступного дня Жервеза сама не своя сновигала по пральні й не могла випрасувати ані хустинки. Їй треба було побачитися з Ґуже, пояснити йому, як Лантьє притиснув її до стіни. Але відколи Етьєн поїхав до Лілля, вона більше не наважувалася заходити до кузні, де Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, зустрічав її лукавими смішками. Проте після обіду, поступившись своєму бажанню, Жервеза взяла порожнього кошика і пішла, сказавши, що їй треба забрати спідниці в клієнтки з вулиці Порт-Бланш. Потім, діставшись вулиці Маркаде, вона почала походжати перед заводом, сподіваючись на щасливий випадок. Безперечно, Ґуже сам на неї чекав, бо не минуло й п’яти хвилин, як він вийшов на вулицю, наче ненавмисно.

— Отакої! Бачу, ви ходили в справах, — мовив він, злегка усміхнувшись, — і тепер повертаєтеся додому...

Він сказав це, аби не мовчати. Жервеза саме йшла у протилежний від вулиці Пуасоньє бік. Одне обік одного, не тримаючись попід руку, вони рушили до Монмартру. Очевидно, їм просто хотілося відійти подалі від заводу, щоб ніхто не подумав, нібито ці двоє влаштовують побачення біля його воріт. Похиливши голови, вони прямували розбитою дорогою посеред гуркітливих фабрик. Потім, кроків за двісті, впевнено, ніби знаючи це місце, вони повернули ліворуч і все так само мовчки вийшли до широкого пустиря. То був клапоть лугу між паровим тартаком та болтовим заводом, порослий хирлявою зеленню із жовтими плямами вигорілої трави. Припнута до кілка коза бігала кругом і мекала. Далі виднілося всохле під пекучим сонцем дерево.

— Справді, — прошепотіла Жервеза, — тут немов десь на селі.

Вони пішли до всохлого дерева й сіли під ним. Прачка поставила кошик коло ніг. Навпроти них, на пагорбі Монмартр, здіймалися ряди високих жовто-сірих будинків, поміж якими серед убогих жмутків зелені росли дерева. Підвівши голови вище, вони побачили над містом безкрає небо, чисте й прозоре, лише на півночі перетяте летом білих хмаринок. Але яскраве світло засліпило їх, тож вони перевели погляд на лінію виднокола, на крейдяну далеч передмість і передусім стежили за віддихом тонкої труби на паровому тартаку, з якої вихоплювали клуби диму. Те глибоке зітхання немов полегшувало їм важкість у грудях.

— Так, — мовила Жервеза, почуваючись ніяково від їхнього мовчання, — я саме ходила в справах, вийшла оце...

Ще мить тому їй так хотілося все пояснити, але тепер вона не насмілювалася промовити бодай слово, їй було дуже соромно, хоч Жервеза добре розуміла, що обоє вони прийшли сюди саме для того, аби про це поговорити. Власне, вони й говорили, лише мовчки, без промовлених уголос слів. Учорашня пригода повисла між ними, як камінь на шиї.

Тоді, охоплена страшенним смутком, вона зі сльозами на очах розповіла про агонію пані Біжар, прачки, яка зранку сконала в тяжких муках.

— Це сталося після того, як Біжар копнув її ногою, — казала вона тихим монотонним голосом. — Після того у неї набряк живіт. Певна річ, він їй там щось відбив. Боже мій! Три дні вона терпіла такі муки... О! Далеко не кожен каторжник здатен на щось подібне. Але правосуддя мало б забагато мороки, якби почало перейматися жінками, яких катують чоловіки. Одним копняком більше чи менше — це вже байдуже, коли їх щодня дістаєш, правда ж? Тим паче, що бідолашна жінка хотіла врятувати чоловіка від ешафоту й пояснила, що вдарилася животом, упавши на балію... Перш ніж померти, вона цілу ніч кричала.

Коваль мовчав і лише смикав бур’ян, судомно зціплюючи кулаки.

— Ще й двох тижнів не минуло, — вела далі Жервеза, — як вона відучила найменшенького, Жуля; пощастило, що дитятко не страждатиме... Що поробиш, тепер це дівча, Далі, має дбати про двох малюків. Їй ще й восьми немає, а вона вже серйозна і розсудлива, як справжня мати. Батько її також нещадно молотить... Що ж! Деякі люди немов народжуються тільки для того, щоб страждати.

Ґуже поглянув на неї і тремким голосом раптом сказав:

— Учора ви зробили мені боляче, ох! Так, дуже боляче...

Жервеза зблідла й стиснула руки. А він вів далі:

— Я знаю, так мало статися... Але чому ви не звірилися мені, не розповіли про те, що насправді відбувається, щоб я марно не сподівався, що...

Доказати він не зміг. Жервеза підвелась, розуміючи, що Ґуже гадав, нібито вона знову була з Лантьє, як про це всі торочили у кварталі. Простягнувши руки до нього, вона закричала:

— Ні, ні, присягаюсь вам... Він схопив мене, збирався поцілувати — це правда; але його обличчя навіть не доторкнулося мого, і це трапилося вперше, коли він намагався... Ох! Присягаюся вам своїм життям, життям моїх дітей, усім найсвятішим, що в мене є!

Коваль лиш мовчки похитав головою. Він не йняв їй віри, бо жінки в таких випадках завжди все заперечують. Тоді Жервеза спохмурніла й повільно мовила:

— Ви знаєте мене, пане Ґуже, я ніяка не брехуха... Так от! Ні, це неправда, даю слово честі!.. Цього ніколи не було й не буде, чуєте мене? Ніколи! Того дня, коли це трапиться, я стану останньою з останніх і не заслуговуватиму більше на дружбу такої порядної людини, як ви.

Коли вона це говорила, її обличчя було таким прегарним, сповненим такої щирості, що Ґуже повірив, узяв її за руку й посадовив біля себе. Тепер йому дихалося вільно, а в душі у нього все співало. Це він уперше взяв її за руку, вперше стискав у своїй долоні. Обоє мовчали. Білі хмарки в небі плинули повільно, як лебеді по воді. Коза, припнута скраю пустиря, обернувшись, дивилася на них і через довгі рівномірні паузи тихенько мекала. Не рознімаючи рук, вони сповненими ніжності очима дивилися в далечінь, їхні погляди блукали тьмяними схилами Монмартру, серед лісу високих заводських димарів, що стриміли на небокраї, де вимальовувалися похмурі запилюжені передмістя, а клаптики зелені біля шинків зворушували їх аж до сліз.

— Я знаю, ваша матінка сердиться на мене, — стиха вела далі Жервеза. — Не кажіть, що це не так... Ми стільки вам заборгували!

Але Ґуже сердито змусив її замовкнути. Він так стиснув їй руку, що мало не розтрощив її. Йому не хотілося слухати про жодні гроші. Якусь мить він повагався й нарешті несміливо заговорив:

— Послухайте, я вже давно думав запропонувати вам одну річ... Ви нещасна. Моя мати запевняє, що ваше життя йде шкереберть...

Трохи засапавшись, він спинився.

— Так от! Нам удвох треба виїхати звідси.

Вона поглянула на нього, спочатку нічого не второпавши, приголомшена цим раптовим освідченням у коханні, про яке досі він не обмовився ані словом.

— Як це? — запитала вона.

— Так, — казав далі він, похиливши голову, — ми поїдемо звідси, оселимося десь, та хоча б у Бельгії, коли захочете... Вона мені майже як батьківщина. Якщо обоє працюватимемо, справи швидко підуть на лад.

На його слова Жервеза спаленіла. Якби він притягнув її до себе, щоб поцілувати, їй було б не так соромно. Дивний, одначе, цей хлопець: запропонував викрасти її, як це траплялося в романах чи у вищому світі. Що ж! Вона бачила, як робітники залицяються до заміжніх жінок, але вони не везли їх навіть до Сен-Дені, усе відбувалося на місці й без жодних околясів.

— Ах! Пане Ґуже, пане Ґуже... — шепотіла Жервеза, не знаючи, що ще сказати.

— Врешті-решт, ми жили б тільки удвох, — говорив він. — Бачте-но, люди навколо пригнічують мене, розумієте?.. Коли я маю до когось дружні почуття, я не можу бачити цю людину поряд з іншими.

Але вона вже оговталася й говорила тепер з розсудливим виглядом.

— Це неможливо, пане Ґуже. Таке нікуди не годиться... Адже я заміжня. У мене діти... Я добре розумію, що ви маєте до мене дружні почуття, що я роблю вам боляче. Проте нас гризтиме сумління, ми не зазнаємо втіхи... Мені так само небайдуже до вас, навіть аж надто, щоб дозволити вам скоїти таку дурницю. А це, звісно, буде дурниця... Ні, справді, нам краще залишити все як є. Ми поважаємо одне одного, маємо ті самі почуття. І це немало, багато разів це мене рятувало. Лишаючись за таких обставин порядними, люди здобувають непогану винагороду.

Ґуже слухав її, киваючи головою. Він не міг не погодитися з нею, не мав чим їй заперечити. Тоді раптом посеред білого дня він обхопив її руками, мало не розчавивши, й так жагуче поцілував у шию, немов хотів відчути її на смак. Потім, не домагаючись нічого іншого, він відпустив її й більше не говорив про їхню любов. Жервеза тремтіла, але не сердилася, усвідомлюючи, що обоє вони заслужили на цю скромну втіху.

Тим часом коваль, тремтячи з голови до п’ят від сильного хвилювання, відступив від неї, щоб не піддатися спокусі знову її обійняти. Він став на колінах і, не знаючи, куди подіти руки, почав рвати квіти кульбаби й здалеку кидати їх до Жервезиного кошика. Посеред тієї місцини з вигорілою травою росли пречудові жовті кульбаби. Мало-помалу ця гра його заспокоїла й розважила. Згрубілими від роботи з молотом пальцями він обережно зривав квіти й кидав їх одну за одною, а коли влучав у кошик, очі його, як у доброго собаки, сяяли усміхом. Прачка притулилася спиною до всохлого дерева, весела й посвіжіла, й заговорила голосніше, щоб її слова не заглушав гучний віддих парового тартака. Коли вони йшли з пустиря, одне обік одного, гомонячи про Етьєна, якому дуже подобалося в Ліллі, вона несла кошик, повен квіток кульбаби.

У глибині душі Жервеза не відчувала тієї впевненості в собі щодо Лантьє, про яку говорила. Звісно, вона твердо знала, що не дозволить йому доторкнутися до себе бодай пальцем, але боялася, — якщо він колись домагатиметься її, — своєї давньої слабкості, тієї м’якості, яка завжди змушувала її поступатися, щоб догодити людям. Лантьє, щоправда, своєї спроби не повторював. Кілька разів він лишався з нею наодинці, але тримався спокійно. Скидалося на те, що тепер він упадав за торговкою потрухами, сорокап’ятилітньою жінкою, що добре збереглася. Жервеза іноді говорила про неї перед Ґуже, щоб заспокоїти його. Коли Віржіні та пані Лера вихваляли капелюшника, вона відповідала, що він чудово обійдеться й без її уваги, адже й так всі сусідки вже втратили через нього голову.

Купо всьому кварталу дзвонив, що Лантьє — його друг, щирий друг. Про них могли патякати що завгодно, але він знав те, що знав, і чхати він хотів на ту балаканину, бо ніскілечки не сумнівається в його чесності. Коли вони втрьох виходили в неділю прогулятися, він змушував свою дружину й капелюшника йти під руку поперед нього, щоб допекти сусідам, і позирав на довколишніх, готовий прописати їм лящів, якщо вони дозволять собі бодай хихикнути. Щоправда, він вважав Лантьє трохи жевжиком, дорікав, що той маніжиться перед сивухою, і кепкував, бо той умів читати й говорив, як адвокат. Однак, незважаючи на це, Купо заявляв, що він славний друзяка. Другого такого вірного приятеля не знайти в усьому кварталі. Зрештою, вони добре розумілися й були ніби створені один для одного. Чоловіча дружба — річ сильніша за кохання до жінки.

А ще варто додати, що Купо з Лантьє влаштовували такі гулянки, що аж гай шумів. Тепер Лантьє, коли чув у домі дзенькіт монет, позичав у Жервези гроші — по десять, по двадцять франків. Завжди казав, що це на якісь його важливі справи. Потім, такими днями, він відривав від роботи Купо, говорив, що йому потрібно піти туди чи туди, і брав його з собою. Сівши навпроти одне одного в найближчому ресторанчику, вони набивали кендюхи стравами, яких не бувало вдома, й запивали їх марковим вином. Правду кажучи, бляхареві більше до вподоби була звичайнісінька гульба без усіляких витребеньок, але його вражали аристократичні смаки капелюшника, який знаходив у меню соуси з найдивовижнішими назвами. Таку випещену й перебірливу людину складно навіть уявити. Здається, вони всі такі, ці південці. До прикладу, він не їв нічого пекучого, обговорював кожну страву та її користь для здоров’я, змушував забирати назад м’ясо, коли воно здавалось йому пересоленим чи переперченим. Ще гірше було з протягами: Лантьє боявся їх, як чорт ладану, і здіймав крик на весь заклад, якщо хтось лишав двері відчиненими. До всього, він був страшно жаднючий і за обіди по сім чи вісім франків давав офіціантові лише два су чайових. І все-таки перед ним запобігали, їх обох добре знали на кільцевих бульварах від Батіньоля аж до Бельвіля. На Велику Батіньольську вулицю вони ходили їсти потрушки по-канському, які їм подавали на маленьких плитках. У «Місті Бар-ле-Дюка», внизу біля Монмартру, вони куштували найкращі у кварталі устриці. Коли вони піднімалися пагорбом до «Мулен де ла Галет», їм засмажували кроля. Найліпшою стравою в «Ліліях» на вулиці Мучеників була теляча голова, а на Кліньянкурському шосе, у ресторанах «Золотий Лев» та «Два Каштани», їм подавали такі тушковані нирки, що пальчики оближеш. Але частіше вони повертали ліворуч, у бік Бельвіля, адже завжди мали свій столик у «Бургундському Винограднику», «Синьому Циферблаті», «Капуцині» — надійних закладах, де можна замовляти все із заплющеними очима. Це були таємні походеньки, про які вони наступного ранку, давлячись Жервезиною картоплею, говорили тільки натяками. Одного разу в садок при «Мулен де ла Галет» Лантьє прийшов із жінкою, тож Купо покинув їх після десерту.

Зрозуміло, що бенкетувати й працювати одразу неможливо. Отож, відколи у їхній домівці оселився капелюшник, бляхар, який і до того немало байдикував, до інструментів уже більше не торкався. Коли він, утомившись никати без діла, все-таки наймався кудись на роботу, товариш розшукував Купо, брав його на глузи, коли бачив, як той висить на вузластій мотузці, наче копчений окіст, і гукав йому спускатися донизу та пропустити по келишку-другому. Бляхар без довгих умовлянь кидав роботу та йшов у загул, що затягувався на дні й тижні. О! То були славні гульки, приміром: генеральний огляд усіх винарень кварталу, вранішнє заливання з обідішнім відсипанням та вечірньою добавкою, чарки спотикачу одна за одною, що губилися в глупій ночі, як святкові лампіони, поки остання свічка не згасала разом з останньою склянкою! Цей бісів капелюшник ніколи не йшов до кінця. Він давав розігрітися почарківцю, а потім кидав його й повертався додому з люб’язною усмішкою на обличчі. Сам він теж міг незлецьки нажлуктитися, але по ньому це було геть не помітно. Лише ті, хто його добре знали, бачили це по його примружених очах та сміливішому поводженню з жінками. Бляхар, навпаки, робився огидним і вже не міг пити, не доводячи себе до мерзотного стану.

Так, на самому початку листопада Купо пішов у запій, який закінчився для нього й для інших справді-таки паскудно. За день до того він знайшов роботу. Лантьє цього разу переповнювали високі почуття; він проповідував труд, адже праця ушляхетнює людину. Зранку він навіть встав удосвіта, бо захотів провести товариша на будову, й серйозно заявив, що цим він складає йому шану як робітникові, гідному цього імені. Але дійшовши до «Маленької Цівети», що саме відчинялася, вони зайшли випити по келишку сливовиці, лиш по одненькому, лише для того, щоб ознаменувати цим тверде рішення відтепер поводитися чемно. На лаві навпроти шинквасу, обпершись спиною об стіну, палив свою люльку набурмосений Вишкварок.

— Диви! Вишкварок собак ганяє, — мовив Купо. — Що, старий, ліньки нападають?

— Та ні, — відповів, потягуючись, товариш. — Це все через хазяїв, від яких стає гидко... Я оце вчора дав тягу... Усі вони негідники, мерзотники...

Вишкварок перехилив запропонований келишок сливовиці. Певно, він тільки й чекав, сидячи на лаві, поки хтось пригостить його випивкою. Тим часом Лантьє захищав підприємців: їм теж часом буває непереливки, він про це щось та й знав, бо мав колись свою справу. А от робітники — то ще ті негідники! Пиячать без кінця-краю, працюють абияк, кидають наполовину зроблені замовлення, а з’являються, лише коли в їхніх кишенях починає вітер гуляти. Був у нього один коротун-пікардієць, що дуже вже приохотився роз’їжджати тарантасами; атож, щойно, бувало, отримає тижневу платню, одразу сідає у фіакр і катається цілими днями. Чи ж годиться таке робітникові? Тоді раптом Лантьє почав нападатися на хазяїв. О! Їх він наскрізь бачить, він усім розповість, що про них думає. Що й казати: враже поріддя, безсоромні експлуататори, людожери. Він, дякувати Богу, міг спати з чистою совістю, бо завжди ставився до своїх людей по-дружньому і не прагнув збивати мільйони, як інші.

— Гайда, хлопче, — мовив він, звертаючись до Купо. — Треба йти, бо можемо спізнитися.

Вишкварок, матляючи руками, пішов з ними. Надворі ще ледве благословлялося на день, слабке світло бруднилося болотяним відблиском бруку. Напередодні випав дощ, було досить тепло. Допіру погасили газові ріжки. Вулиця Пуасоньє, де ще коливалися затиснуті поміж будинками клапті нічної пітьми, сповнялася глухим тупотінням робітників, що спускалися до центру Парижа. Купо, з торбою для інструментів через плече, йшов з хвальковитим виразом людини, що наважилася на якийсь рішучий крок. Він обернувся й запитав:

— Вишкварку, хочеш, і тебе візьмуть на роботу? Хазяїн казав приводити товаришів, якщо є такі.

— Дякую, — відповів Вишкварок, — я відмиваю душу... Краще запропонуй це Халяві, бо він учора шукав, де б його найнятися... Постривай-но Халява має бути десь тут.

Дійшовши до долішнього кінця вулиці, вони справді побачили Халяву в дядька Коломба. Попри ранню годину, в «Пастці» світилося: віконниці були відчиненими, горіли газові ріжки. Лантьє лишився на порозі, порадивши Купо поквапитися, бо в них лишалося рівно десять хвилин.

— Що?! Ти працюватимеш на цього віслюка-бурґундця?! — вигукнув Халява, коли бляхар запропонував йому піти з ним. — До того шарварку мене нізащо не затягнеш! Ні, хай мені ліпше до самого нового року не буде чим горло промочити... Та й ти, старий, не витримаєш там і трьох днів, ось побачиш!

— Що, справді гниле діло? — занепокоєно спитав Купо.

— Ох! Таке паскудство, що далі нікуди... І поворухнутися зась. Той мавпій постійно стоїть над душею. А їхні манери: хазяйка вважає тебе за п’яницю, в майстерні навіть плюнути не можна... Я послав їх під три чорти вже першого дня надвечір, атож.

— Гаразд! Тепер я знатиму, що там і до чого. Мені з ними не танці танцювати... Піду спробую промацати ґрунт; та якщо хазяїн мене дістане, я схоплю його, висаджу верхи на хазяйку і зліплю їх докупи, як двійко камбал!

Бляхар потиснув руку товаришеві, дякуючи за попередження. Він уже зібрався було йти, та Халява розізлився. А бодай йому лиха година! Невже через того бурґундця вони не вип’ють по чарці? Чоловіки ми чи ні? Нічого тому цабе не станеться, як почекає п’ять хвилин. Лантьє увійшов, щоб долучитися до їхнього товариства, і всі четверо стали перед шинквасом. Тим часом Халява в дірявих черевиках, чорній від бруду блузі та приплюснутому на тімені кашкеті надривав горлянку й по-хазяйському обводив поглядом «Пастку». Його нещодавно проголосили імператором п’яниць і поросячим королем за те, що він з’їв салат із живих хрущів і гризнув дохлого кота.

— Агов, Борджіїв[4] брате! — гукнув він до дядька Коломба. — Дайте-но нам тієї жовтої, вашої ослячої сечі найвищого ґатунку.

І коли дядько Коломб, у своїй синій куфайці, блідий і спокійний, наповнив чотири склянки, ці добродії залпом їх спорожнили, щоб не дати випивці видихатися.

— А воно так добре робиться, як розтікається тілом, — мовив Вишкварок.

Халява, бевзь такий, до слова розповів кумедну історійку. У п’ятницю він так напився, що товариші жменею замазки приліпили йому до рота люльку. Інший уже б здох, а він випнув груди й запишався.

— Вам, панове, повторити? — спитав густим голосом дядько Коломб.

— Так, хлюпніть ще по одній, — мовив Лантьє. — Тепер моя черга частувати.

Мова зайшла про жінок. Вишкварок минулої неділі водив свою мегеру в Монруж, до тітки. Купо запитав про справи Заморської Пошти, прачки з Шайо, яку в закладі всі знали. Вони вже збиралися було випити, коли це Халява раптом голосно загукав до Ґуже та Лорійо, що саме простували вулицею. Ці двоє підійшли до дверей, але заходити не захотіли. У коваля не лежала душа до пиття, а блідий ланцюжник тремтів і стискав у кишені золоті ланцюжки, які саме відносив замовникові. Він кашляв, перепрошував, казав, що від однієї краплі горілки геть зляже.

— Оце так святенники! — буркнув Халява. — Либонь, цмулять десь потайки.

Тоді, встромивши носа до склянки, напосівся на дядька Коломба:

— Старий дурилюде, ти поміняв пляшки!.. Знаєш, краще не підсовуй мені свого сирвасеру!

Надворі вже розвиднилося, сонце скісними променями освітлювало «Пастку», її господар погасив газ. Купо тим часом перепрошував за свого зятя, який не міг пити, за що його, врешті-решт, гудити не треба. Він навіть похвалив Ґуже, адже не мати охоти до чарки — це справді чеснота. А коли похопився, що йому вже час іти на роботу, Лантьє з поважним виглядом добре вихованої людини вичитав йому мораль: перш ніж ушиватися, слід принаймні пригостити товаришів; не годиться кидати друзів, як легкодух, навіть якщо кличе обов’язок.

— Довго він ще товктиме нам про свою роботу?! — вигукнув Халява.

— Отже, ще по одній, за ваш рахунок? — запитав дядько Коломб у Купо.

Той заплатив за частування. А коли надійшла Вишкваркова черга, він нахилився до вуха господаря, який заперечливо похитав головою. Халява одразу все зрозумів і знову взявся батькувати клятого дядька Коломба. Чого цей жмикрут дозволяє собі так негідно поводитися з їхнім товаришем?! Навіть продавці солодцевої настоянки дають у борг! Це тільки по таких шинках людей ображають! Господар незворушно погойдувався, обіпершись товстими кулаками на край шинквасу, і ввічливо запропонував:

— Позичте гроші в добродія, так буде простіше.

— Господи Боже! Авжеж, я йому позичу, — загорлав Халява. — На, Вишкварку! Кинь йому, цьому запроданцеві, гроші прямо в пельку!

Потім, розпалившись, він перейшов до Купо, бо його дратувала торба, яка висіла на плечі у бляхаря:

— Що ти сидиш, наче мамка-годувальниця? Кинь своє дитятко, а то ще горбатим станеш.

Купо мить повагався, а потім спокійно, ніби після довгих роздумів наважившись на якесь рішення, поставив торбу додолу й сказав:

— Тепер уже все одно надто пізно. Піду до бурґундця, як підобідаю. Скажу, що на жінку бігавка напала... Слухайте, дядьку Коломбе, я залишу інструмент ось під цією лавкою, а ополудні заберу.

Лантьє схвалив цей задум, кивнувши головою. Працювати треба, тут нема чого й сумніватися; але коли вже ти зустрівся з друзями, ввічливість передовсім. Усіх чотирьох помалу збуджувало й змагало бажання побенкетувати. Руки їхні від хмелю вже обважніли, вони невпевнено перезиралися. Зрозумівши, що в них попереду п’ять безтурботних годин, чоловіки, охоплені нестримною радістю, почали ляскати одне одного по плечах, називати пестливими іменами. Особливо полегшало Купо, який, ніби аж помолодшавши, називав усіх «своїми давніми друзяками». Перехиливши ще по одній добрій чарчині, вони вирушили до «Сопухи-Блохи» — благенької корчомки з більярдом. Капелюшник спочатку трохи покрутив носом, бо заклад той був не надто солідний: літр сивухи там коштував один франк, десять су дві склянки, а тамтешні відвідувачі так загидили більярд, що до нього аж кулі приставали. Та щойно розпочали партію, до Лантьє, надзвичайно вправного з києм, повернулися його грація та добрий гумор; виконуючи кожен свій карамболь, він випинав груди й крутив стегнами.

Коли настала обідня пора, Купо сяйнула чудова думка. Він затупотів ногами і закричав:

— Треба сходити по Суху Горлянку. Я знаю, де він працює... Заберемо його й підемо до тітоньки Луї їсти ніжки у вершковому соусі.

Задум схвалили оплесками. Атож, Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, звісно, захоче попоїсти ніжок у вершковому соусі. От вони й пішли. На вулиці опустилася жовта імла, сіялась дрібна мжичка, але вони були надто підігріті зсередини, щоб відчувати дощові бризки. Купо повів їх на вулицю Маркаде, до болтового заводу. Оскільки до перерви лишалося ще добрих пів години, бляхар дав два су якомусь хлопчакові, щоб той пішов до Сухої Горлянки й сказав, що його жінці стало зле й вона просить його негайно прийти додому. За мить зі спокійним виглядом перевальцем вийшов коваль, носом відчуваючи пиятику.

— Ага! Це ви, п’яндиголови! — вигукнув він, помітивши товаришів, які сховалися за ворітьми. — Я так і думав... Гаразд, що їстимемо?

Обсмоктуючи дрібні кісточки ніжок у закладі тітоньки Луї, вони знову почали бештати роботодавців. Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, розповідав, що кузня отримала термінове замовлення. Начальник з такої оказії ненадовго подобрішав; не страшно, як хто й запізниться; він не сердився й, певно, вважав себе неабияким щасливцем, коли люди взагалі поверталися. Боятися, що хазяїн насмілиться прогнати Суху Горлянку, або ж П’ю Не Нап’юся, було б нерозумно передусім тому, що такого майстра своєї справи, як він, удень з вогнем не знайдеш. Після ніжок взялися за омлет. Кожен випив по літру вина. А вино тітоньці Луї привозили з Оверні, було воно червоне, як кров, і густе, що хоч ножем ріж. Ставало веселіше, компанія розігрівалась.

— Чим він може мені допекти, цей бісів вилупок? — вигукнув Суха Горлянка за десертом. — Йому нещодавно стукнуло в голову повісити в нашій будці дзвін. Дзвін, немов для рабів... І що з того?! Хай собі дзвонить, скільки влізе! Бодай мене грім побив, якщо я сьогодні ще стану до ковадла! Ось уже п’ять днів товчуся коло нього, можна трохи й перепочити. А як він надумає мене відчитувати, пошлю його до бісової матері.

— Що ж, — мовив Купо з поважним виглядом, — мушу вас покинути, бо мені треба на роботу. Справді, я заприсягнувся жінці... Ви розважайтеся, серцем я завжди зі своїми камратами, ви ж знаєте...

З нього почали глузувати. Сказавши, що йде по інструмент до дядька Коломба, він здався таким рішучим, що всі пішли разом з ним. Діставши торбу з-під лавки, він поклав її перед собою, поки всі перехиляли по останній. Була вже перша година, але товариство все ще чаркувалося. Тоді Купо з досадою засунув інструменти назад під лавку; вони заважали, плуталися під ногами, йому ніяк було підійти до шинквасу. Це така дурниця, нема чим перейматися, він піде до бурґундця завтра. Решта четверо, що затято сперечалися, обговорюючи питання заробітної платні, геть не здивувалися, коли бляхар без жодних пояснень запропонував їм піти прогулятися, щоб трохи розім’яти ноги. Дощ ущух. Прямуючи вервечкою й матляючи руками, вони закінчили прогулянку, зробивши кроків зо двісті. На свіжому повітрі їх зовсім розвезло, надворі їм було нудно, ніхто не міг здобутися бодай на слово. Спроквола, навіть не змовляючись, вони інстинктивно піднялися вулицею Пуасоньє і зайшли до Франсуа розпити плящину вина. Далебі, їм таки треба було збадьоритися. На вулиці швидко нападає смуток, там така грязюка, що й собаку шкода з дому виганяти. Лантьє потягнув товаришів до окремої кімнатки, вузького закутка, відділеного від загальної зали матовою скляною перегородкою, де стояв лише один стіл. Він зазвичай влаштовувався саме в таких окремих кабінетах, бо це було набагато пристойніше. Невже їм тут не подобається? Тут можна було почуватися як удома, і навіть перекуняти, нікого не соромлячись. Він попросив газету, розгорнув її та пробіг очима, насупивши брови. Купо й Халява затіяли грати в пікет. На столі безладно стояли дві пляшки й п’ять склянок.

— Ну? Що там брешуть у тій твоїй газеті? — запитав Вишкварок у капелюшника.

Той відповів не одразу. За якийсь час, не відриваючи від газети очей, сказав:

— Тут ідеться про парламент. Ох уже ті дешеві республіканці, ті прокляті нероби-ліваки! Хіба для того люд їх вибирав, щоб вони розводили свої антимонії?!.. Ось один, наприклад, вірить у Бога й крутить шури-мури із цими мерзенними міністрами! От якби мене вибрали, я б піднявся на трибуну й сказав би: «Срач!» Атож, більше й не треба, саме такою є моя думка!

— А ви чули, що недавнечко Баденґе надавав ляпасів своїй благовірній перед усім двором, — сказав Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся. — Їй-бо! Ні за що ні про що, просто погиркалися. Кажуть, Баденґе був під мухою.

— Та годі вже надозолювати нам своєю політикою! — вигукнув бляхар. — Прочитайте ліпше про вбивства, хоч трохи порегочемо.

Повернувшись до гри, він оголосив терц:

— У мене терц із шушвалі й трьох голубок... Одно ці криноліни приходять.

Випили по склянці. Лантьє почав читати вголос: «Нелюдський злочин спричинив переполох у комуні Ґайон (департамент Сена і Марна). Син убив батька, вдаривши лопатою, щоб украсти в нього тридцять су...»

Усі від жаху аж скрикнули. Вони залюбки пішли б подивитися, як його підчикрижуватимуть! Ні, тут гільйотини було замало; його треба посікти на капусту. Розповідь про дітовбивство теж їх збурила; але капелюшник, великий мораліст, виправдовував жінку й перекладав усю провину на її звідника; бо, зрештою, якби той мерзотник не зробив дитини цій сердешній, їй не довелося б викинути маля до нужника. Та особливо їх зацікавили подвиги маркіза де Т., який, покинувши бал о другій годині ночі, боронився від трьох негідників-волоцюг на бульварі Інвалідів; навіть не скидаючи рукавичок, двох злодюг він знешкодив ударом головою в живіт, а третього за вухо відвів до поліції. Оце так відчайдух! Га? Шкода, що дворянської крові.

— Ось послухайте лишень, — сказав Лантьє, — новини з вищого світу. Графиня де Бретіні видає старшу доньку за молодого барона де Балансе, ад’ютанта його величності. Серед іншого, у посаг їй дають мережива на більш ніж триста тисяч франків...

— Яке нам до того діло?! — перебив його Вишкварок. — Нікого не цікавить, якого кольору будуть її сорочки... Хай та краля має скільки завгодно мережив, та справичать її тим самим робом, що й інших.

Лантьє, судячи з виразу його обличчя, хотів дочитати статтю, але Суха Горлянка, або ж П’ю Не Нап’юся, вихопив у нього з рук газету, всівся на неї і сказав:

— Усе! Годі з нас!.. Хай там погріється... Папір тільки для того й годиться.

Тим часом Халява, який роздивився свої карти, переможно грюкнув кулаком по столу. Він набрав дев’яносто три очки.

— У мене революція, — вигукнув він. — Старша квінта, п’ять підряд жирових... Двадцять, так?.. Далі старший терц дзвінковий — двадцять три; три кролі — двадцять шість; трійко нижників — двадцять дев’ять; три тузяки — дев’яносто два... Я ходив, тож дев’яносто три, перший рік республіки.

— Продув ти, старий, — загукали інші до Купо.

Замовили ще дві пляшки. Склянки впорожні не стояли, й усі помалу п’яніли. Годині о п’ятій почалося таке паскудство, що Лантьє замовк і думав, як би його вшитися. Коли зчинявся галас і вино лилося додолу, будь-яка забава вже була йому не до смаку. Купо саме підвівся, щоб по-п’яницькому перехреститися. Торкнувшись пучками пальців голови, він промовив «Монпарнас», правого плеча — «Менільмонт», лівого плеча — «Куртій», середини живота — «Баньоле», а коли підніс їх до грудей, тричі проказав «Смажений кріль». Капелюшник, скориставшись із гамору, що супроводжував виконання цього звичаю, спокійно вислизнув за двері. Товариші навіть не помітили, що він пішов. Йому теж добряче вдарило у голову, але надворі він стрепенувся й віднайшов свій гонор. Спокійно діставшись до пральні, він розповів Жервезі, що Купо гуляє з друзями.

Минуло два дні, але бляхар не повертався. Він пив-гуляв десь у кварталі, проте ніхто не знав, де саме. Щоправда, люди казали, що бачили його в тітоньки Баке, у «Метелику», «Добрязі-кашлюні». Одні запевняли, що він був сам, а інші помічали його в компанії семи чи восьми таких самих п’яниць. Жервеза розпачливо стенала плечима. Господи Боже! Їй треба до цього просто звикнути. Не бігати ж їй за чоловіком; навіть якщо помітить його у винарні, то обійде десятою дорогою, щоб не розгнівати. Вона терпляче чекала його повернення додому, дослухалася вночі, чи не хропе він часом під дверима. Купо міг заснути на купі сміття, на лавці, посеред пустиря, прямо в рівчаку. Наступного дня, ще як слід не прочунявши, він знову починав блукати вулицями, грюкав у зачинені віконниці шинків, знову гоном гнався за маленькими чарочками, стаканами й пляшками, зустрічав і губив на шляху приятелів, пускався в мандри, з яких повертався геть отетерілий, бачив, як танцюють вулиці, заходить ніч і настає світанок, думаючи лише про те, як би його напитися, проспатися й знову напитися. Коли він отак запивав, годі було щось вдіяти. Наступного дня після зникнення чоловіка Жервеза все-таки пішла в «Пастку» попитати про нього дядька Коломба; Купо там бачили разів зо п’ять, але більше про нього ніхто нічого сказати не міг. Так нічого й не дізнавшись, Жервеза пішла, прихопивши інструменти, які він залишив валятися під лавкою.

Лантьє, бачачи, що прачці непереливки, запропонував їй піти з ним увечері до кафешантану, щоб бодай трохи розвіятися. Спочатку Жервеза відмовилася — їй було геть не до веселощів. За інших обставин вона б не заперечувала, бо капелюшник, запрошуючи її, поводився дуже ґречно, очевидячки, не маючи на думці нічого лихого. Здавалось, він щиро переймався її горем і ставився до неї зовсім по-батьківському. Це вперше Купо не ночував удома дві доби поспіль. Кожні десять хвилин вона мимоволі підходила до дверей і, не випускаючи з рук праски, дивилася в обидва боки вулиці, сподіваючись побачити свого чоловіка. Її ногам не було спочинку; вона казала, що якісь мурашки, здавалося, повзають по її тілу, не даючи всидіти на місці. Певна річ, Купо міг зламати ногу, потрапити під хуру й лишитися лежати серед дороги: навіть якби таке й трапилося, їй зовсім його не шкода, в її серці не лишилося й краплі співчуття до цього мерзотника. Але було просто нестерпно без кінця й краю думати-гадати, прийде він чи не прийде. Тож, коли засвітилися газові ліхтарі й Лантьє знову заговорив про кафешантан, Жервеза погодилася. Кінець кінцем нерозумно відмовлятися від задоволення, коли твій чоловік три дні поспіль пиячить і живе циганським життям. Якщо він не повертається, то їй теж можна вийти. Та нехай хоч її пральня западеться, згорить дотла. Вона сама залюбки спалить все те рам’я, її вже нудити починало від цього марудного життя.

Пообідали швидко. Виходячи о восьмій вечора під руку з капелюшником, Жервеза сказала матінці Купо й Нана лягати спати. Пральню зачинили. Вона вийшла через двір і віддала ключ пані Бош, люб’язно попрохавши її вкласти того кабанюгу, якщо він таки повернеться.

Ошатно вбраний капелюшник чекав під ворітьми, щось насвистуючи. Вона була в шовковій сукні. Чоловік і жінка повільно йшли тротуаром, притиснувшись одне до одного, а коли вони потрапляли у смуту світла, що падало з вікон крамниць, було видно, що вони впівголоса розмовляли й усміхалися.

Кафешантан на бульварі Рошешуар розміщувався у колишньому невеличкому кафе, яке розширили, звівши у дворі дерев’яну прибудову. Вервечка кулястих ліхтарів над дверима та обіч них утворювала такий собі світляний портал. Довгі афіші були приклеєні до дерев’яних щитів, поставлених просто на землі, біля рівчака.

— Ось ми й прийшли, — мовив Лантьє. — Цього вечора дебютує панна Аманда, кабаретна співачка.

Аж враз він помітив Вишкварка, який теж читав афішу. Під оком у нього був синець: либонь, хтось почастував кулаком напередодні.

— Отакої! А де ж Купо? — запитав капелюшник, роззираючись навсібіч. — То ви його загубили?

— О! Давним-давно, ще вчора, — відповів той. — У тітоньки Баке сталася колотнеча. А я не люблю, коли тягають одне одного за чуба... Бачите, у нас виникло непорозуміння з офіціантом тітоньки Баке щодо однієї пляшки, за яку він хотів двічі отримати плату... Тож я забрався звідти й пішов трохи покуняти.

Проспавши вісімнадцять годин, він усе ще позіхав. Хоч алкоголь з нього вже вивітрився, виглядав він зовсім отупілим, а старий піджак був весь у пуху, бо в ліжко він вклався, очевидно, не роздягаючись.

— Тож ви, пане, не знаєте, де мій чоловік? — запитала прачка.

— Та ні, навіть гадки не маю... Коли ми вийшли від тітоньки Баке, була п’ята година. Цілком можливо, що він пішов униз вулицею. Так, я, здається, навіть бачив, як він заходив до «Метелика» з якимсь візником... О! Це просто божевілля! Їй-бо, за таке вбити мало!

У кафешантані Лантьє і Жервеза провели дуже приємний вечір. Об одинадцятій годині, коли заклад зачинили, вони повільно побрели додому, нікуди не поспішаючи. Трохи докучав холод. Люди розходилися купками. Якісь дівчата в темряві під деревами страшенно реготали з жартів чоловіків, що обступили їх. Лантьє мугикав одну з пісеньок панни Аманди — «Засвербіло мені в носі». Збуджена, аж ніби сп’яніла, Жервеза вступала на приспіві. Їй було дуже жарко. До того ж у неї трохи паморочилося в голові від двох випитих склянок вина, а також від тютюнового диму та духу цього великого юрбища. Щоправда, панна Аманда справила на неї неабияке враження. Сама вона ніколи б не наважилася з’явитися перед глядачами майже голою. Проте слід визнати, що ця кралечка мала таку шкіру, якою могла будь-кого спокусити. Жервеза з чуттєвою допитливістю слухала Лантьє, який розповідав про співачку всілякі подробиці, наче лишався з нею наодинці й рахував їй ребра.

— Усі сплять, — мовила Жервеза, тричі подзвонивши. Боші все не відгукувалися.

Нарешті ворота відчинились, але під аркою було зовсім темно. Коли вона постукала у вікно сторожки, щоб їй дали ключ, заспана консьєржка щось крикнула їй, але спочатку прачка нічого не розібрала. Потім вона зрозуміла, що Пуасон привів Купо в жахливому стані і що ключ мав би бути в замку.

— Хай йому трясця! — буркнув Лантьє, коли вони ввійшли. — Що ж він тут наробив? Смердить, аж очі виїдає.

Тхнуло справді страшенно. Жервеза, шукаючи сірники, вступила у щось мокре. Щойно їй вдалося запалити свічку, перед ними постала приголомшлива картина. Купо виблював усе, що спожив; те добро було по всій кімнаті: на ліжку, на килимі, навіть комод був весь заляпаний. А сам Купо, гепнувшись з ліжка, куди його, напевно, кинув Пуасон, хропів долі посеред свого блювотиння. Він, мов та свиня, викачався в ній, з його роззявленого рота тхнуло ядучим смородом, посивіле волосся злиплося, намокнувши у калюжі, що розтеклася круг голови.

— Що за свинота! Що за свинота! — розпачливо повторювала обурена Жервеза. — Так усе загидити... Навіть собака такого не зробив би; дохлий псюга й той чистіший.

Вони обоє стояли на місці, не знаючи куди ступити. Бляхар ще ніколи не приходив таким налиганим і не вчиняв такого гармидеру. Це видовище завдало тяжкої рани почуттям, які до нього ще могла мати його дружина. Раніше, повертаючись захмелілим, напідпитку, він не викликав такої огиди, і вона ставилася до нього поблажливо. Але це вже було занадто, її всю тіпало від цього видовища. Навіть кліщами доторкнутися до нього, щоб підняти з підлоги, було б бридко. Сама думка, що рука цього покидька колись торкнеться її шкіри, викликала в неї таку відразу, ніби їй сказали вкластися біля покійника, що сконав від страшної хвороби.

— Треба й мені якось лягти, — прошепотіла вона. — Не піду ж я спати на вулицю... Ох! Розчавила б я його!

Намагаючись переступити через п’яницю, вона змушена була вхопитися за комод, щоб не послизнутися й не впасти в блювотиння. Купо повністю перегородив шлях до ліжка. Лантьє підсміювався сам до себе, розуміючи, що цієї ночі Жервеза не буде спати на своїй подушці, а тоді взяв її за руку й сказав тихим пристрасним голосом:

— Жервезо... Послухай, Жервезо...

Та вона все зрозуміла, вирвала руку й перелякано прошепотіла, звертаючись до нього на «ти», як колись давно:

— Ні, облиш мене... Благаю тебе, Оґюсте, йди до себе... Я щось придумаю... Перелізу через бильце абощо...

— Жервезо, та годі тобі, не дурій, — повторював він. — Тут страшенно тхне, в цій кімнаті не можна лишатися... Ходім. Чого ти боїшся? Він нас не чує, ну ж бо!

Вона опиралася, рішуче хитала головою. Щоб показати, що нікуди йти не збирається, Жервеза в замішанні почала роздягатися, кинула шовкову сукню на стілець, швиденько натягнула на себе сорочку й нижню спідницю, біла-білісінька, з голими руками та шиєю. Її це ліжко чи ні? От вона й спатиме на ньому. Ще двічі вона спробувала знайти чисту місцину, щоб до нього дістатися. Але Лантьє не відпускав, хапав її за стан, говорив усілякі слова, щоб розпалити їй кров. Ах! У яку ж халепу вона вскочила: перед нею — чоловік-п’яниця, що валяється долі й не дає їй по-людському вкластися на власній постелі, позаду — клятий мерзотник, що тільки й думає, як би скористатися з її лиха, щоб знову заволодіти нею! Капелюшник заговорив голосніше, і вона попросила його замовкнути. Нашорошивши вуха, Жервеза прислухалася до комірчини, де спали Нана й матінка Купо. Дівчинка й старенька, мабуть, міцно спали: було чути їхнє голосне сопіння.

— Оґюсте, дай мені спокій, ти їх розбудиш, — раз за разом повторювала Жервеза, заламуючи руки. — Будь розважливим. Іншим разом, десь-інде... Не тут, не при моїй доньці...

Та Лантьє лише мовчки усміхався; тоді без поспіху поцілував її у вухо, так, як цілував колись, щоб подратувати й розпалити її бажання. Жервеза, враз знесилівши, відчула, як їй задзвеніло у вухах, а тілом пробіг сильний дрож. А проте вона зробила ще один крок, але знову мусила відступити назад. Це було просто неможливо, огида ставала такою непереборною, а запах таким нестерпним, що її саму могло знудити в цій постелі. Оглушений пиятикою Купо хропів, валяючись долі, як на перині, його руки й ноги замертвіли, а рот перекосився. Уся вулиця могла спокійно заходити й цілувати його дружину, а він би навіть і не поворухнувся.

— І нехай, — белькотіла Жервеза. — Він сам винен, я нічого не вдію... Ах, Боже мій, Боже мій! Він проганяє мене з власного ліжка, немає більше в мене ліжка... Ні, я нічого не вдію, він сам винен.

Вона тремтіла й не тямила, що робить. Поки він тягнув її до своєї кімнати, за шибкою в скляних дверях комірчини вигулькнуло обличчя Нана. Дівчинка щойно була прокинулася й тихенько встала. Заспана, в самій сорочці, вона поглянула на батька, що валявся у власному блювотинні, а потім, прилипнувши обличчям до шибки, стояла і дивилася, аж поки спідниця її матері не зникла у дверях того чоловіка, що жив навпроти. Вона була дуже серйозною. Її великі очі, очі розпусної дитини, горіли чуттєвою цікавістю.