Пастка

XI

Нана дорослішала, ставала дівчиною. До п’ятнадцяти років вона витяглася, як телятко: шкіра біла-білісінька, сама пухкенька, така кругла, немов клубочок. Ото ж бо й воно: п’ятнадцять років — міцні зуби, й ніяких корсетів. Свіже личко — кров з молоком, шкіра оксамитова, як персик, кумедний носик, рожеві губки, а оченята такі осяйні, що чоловікам хотілося запалити від них люльку. Пишне біляве волосся, що барвою скидалося на свіжу солому і розсипалося на скронях золотавим пухом, здавалося, підсвічувало веснянки на обличчі і немовби вінчало її голівку сонцесяйною короною. Ох і гарна лялечка, казали Лорійо, та мала шмаркачка, в якої ще материне молоко на губах не обсохло, а плечі вже округлилися, принаджуючи запахом зрілої жінки.

Тепер Нана більше не пхала собі до корсажу пожмаканого паперу. У неї з-під одягу випиналися груди — двійко свіженьких груденят, немов з білого єдвабу. Це її ніскілечки не бентежило, їй хотілося мати їх повну пазуху, вона мріяла про груди, як у мамки-годувальниці, — така вже ненаситна й нерозважлива юність. Особливої принадності їй додавала погана звичка — висовувати кінчик язика з-поміж біленьких зубів. Коли Нана роздивлялася себе у дзеркалі, вона помітила, що це їй личить. Отож цілими днями вона й висолоплювала язика, щоб покрасуватися.

— Та сховай уже свого брехунця! — кричала їй мати.

Нерідко доводилося втручатися й Купо, який грюкав кулаком і люто лаявся:

— Ану бігом засунь назад свого лизня!

Поводилася Нана дуже кокетливо. Ноги вона мила не щодня, зате носила дуже вузенькі черевички, які завдавали їй нестерпних мук, стискаючи ноги немов лещатами. Коли люди бачили, як вона блідла, й запитували, що з нею, вона, не бажаючи зізнаватися у своєму кокетстві, відповідала, що в неї болить живіт. Виряджатися їй, коли вдома навіть хліба не вистачало, було доволі складно. Але вона творила дива: приносила з майстерні стрічки й прикрашала ними своє вбрання — пришивала до виношених суконь банти й помпони. Літо було для неї порою тріумфів. Щонеділі вона вдягала перкалеву сукню за шість франків і своєю білявою вродою засліплювала ввесь квартал Ґут-д’Ор. Так, знали її від кільцевих бульварів до фортечних мурів і від Кліньянкурського шосе до Великої вулиці Шапель. Її називали «ціпонькою» за дуже ніжну шкіру й свіжий вигляд молоденької курочки.

Особливо личила їй одна сукня — біла в рожевий горошок, дуже проста, без жодних оздоб. Коротка спідничка не приховувала ніг, а широкі вільні рукави лишали руки відкритими аж до ліктів. Виріз у формі сердечка, який вона підшпилювала у якомусь темному закапелку на сходах, ховаючись від батькових запотиличників, відкривав її білосніжну шию й золотаву тінь грудей. І нічого більше, ще тільки рожева стрічка, яка стягувала на потилиці біляве волосся і маяла за плечима. У цій сукні вона була свіжа, як квітка. Вона пахла юністю, чимось дитячим і водночас жіночим.

Тієї пори кожну неділю Нана проводила серед людського тлуму, це було таке собі побачення — з натовпом, з чоловіками, що проходили повз, кидаючи на неї ласі погляди. Вона чекала цього дня весь тиждень, її змагало бажання цих побачень, дівчина задихалася, всім своїм єством прагнула вирватися на свіже повітря, її вабили прогулянки на сонці серед святкового тамтешнього натовпу. Із самого ранку Нана чепурилася, годинами простоювала в самій сорочці перед уламком дзеркала, почепленим над комодом; крізь вікно її міг бачити весь будинок, тож мати сердилася й запитувала, коли вона нарешті припинить розгулювати голяка. А та спокійнісінько продовжувала собі приліплювати до чола пасма волосся, змоченого цукрованою водою, пришивати ґудзики до своїх черевичків чи оздоблювати сукню — босоніж, зі скуйовдженим волоссям, у сорочці, що сповзала з плечей. «А їй так личить! — казав Купо, насміхаючись із неї. — Справжня тобі покаянна Магдалина! Можна було б видавати її за дикунку й показувати людям за два су». А ще кричав: «Сховай своє м’ясо, дай людині хліба поїсти!». Вона й справді була чарівна, з білою й ніжною шкірою, з пишною гривою білявого волосся, коли спалахувала від злості на батька, коли не зважувалася відповісти йому, коли зубами перекушувала нитку так різко й люто, що аж здригалося все її напівоголене тіло.

Підобідавши, вона одразу тікала геть, бігла надвір. Тихомирна недільна днина огортала дрімотою весь будинок; майстерні внизу стояли зачинені; оселі світилися крізь розчахнуті навстіж вікна, виставляли напоказ накриті до вечері столи, що чекали на родини, які саме нагулювали апетит десь коло фортечних мурів; одна жінка з четвертого поверху користалася вихідним, щоб вимити кімнату: совала ліжко, тягала меблі, годинами співала ту саму пісню тихим плачним голосом. А на порожньому лункому подвір’ї, що спочивало від буденних клопотів, Нана, Поліна та інші дівчата заходжувалися грати у волан. П’ять чи шість подруг, які разом зростали, стали тепер королевами будинку й ділили між собою замилувані погляди перехожих. Коли через двір проходив якийсь чоловік, дзвенів ніжний дівочий сміх, а накрохмалені спідниці шелестіли, ніби війнуло вітром. Угорі, над дівчатами, струменіло розпечене й густе повітря, немов розімліле від лінощів і вибілене курявою променадів.

Але гра у волан була лише приводом для втечі з дому. На подвір’ї раптово залягала глибока тиша. Дівчата випурхнули на вулицю й полетіли до кільцевих бульварів. Там, узявшись попід руки й зайнявши всю широчінь вулиці, усі шестеро прогулювались у своїх світлих сукнях, з розмаяним волоссям, зв’язаним стрічками. Жваві лукаві оченята, що скрадливо позирали навсібіч, все помічали, й дівчата, відкинувши назад голову, сміялися, виставляючи округлі підборіддя. Коли їм траплявся горбань чи якась старенька, що чекала біля тумби свого песика, вибухав гучний сміх, і шеренга розбивалася; одні лишалися позаду, тимчасом як другі тягнули їх за собою. Вони вигойдували стегнами, збивалися докупи, розбігалися, щоб привернути увагу перехожих та щоб корсажі тугіше облягали їхні юні тіла. Вулиця належала їм; тут вони виросли, бігаючи біля крамниць у своїх коротких спідничках, і тепер підсмикували їх вище колін, щоб поправити підв’язки. Отак вони й снували посеред повільного і безбарвного натовпу, поміж хирлявих дерев бульварів від застави Рошешуар до застави Сен-Дені, штовхаючись, пробиваючись крізь гурти людей, обертаючись і вигукуючи різні жарти, що супроводжувалися веселим сміхом, їхні тріпотливі сукні лишали по собі слід гонористої юності; вони виставляли себе напоказ просто неба, у яскравому світлі дня, поводилися грубо й непристойно, як блудяги, залишаючись при цьому ніжними й жаданими, як непорочні діви, що повертаються після купелі із закрученим на потилиці мокрим волоссям.

Нана в рожевій сукні, що світилася на сонці, ставала посередині. Вона йшла під руку з Поліною, сукня якої — жовті квіточки на білому тлі, — теж світилася, неначе поцяткована маленькими вогниками. А оскільки саме вони були найстарші, найжіночіші й найзухваліші, то й вели весь гурт, пишаючись від поглядів і компліментів незнайомців. Решта, зовсім ще дівчиська, плелися по боках, намагалися бундючитись, щоб люди сприймали їх за дорослих. Нана й Поліна, лукаві кокетки, виношували у своїх голівках чимало хитромудрих планів. Іноді вони щодуху починали бігти, щоб показати свої біленькі панчохи й помаяти стрічками у волоссі. А коли дівчата зупинялися, вдаючи, що геть захекалися й зморились, десь поблизу неодмінно можна було помітити їхнього знайомого, якогось парубка з кварталу. Тоді вони починали повільно, з вихилясами, крокувати, перешіптуватися й посміюватися між собою, опустивши додолу очі й скоса на нього позираючи. Вони й тікали з дому саме заради таких випадкових зустрічей серед вуличної штовханини. Хлопці, по-недільному прибрані, у піджаках і капелюхах, спиняли їх на мить край рівчаків, щоб пожартувати й спробувати вщипнути їх за боки. Двадцятирічні робітники в розхристаних сірих блузах поважно балакали з ними, склавши руки на грудях, й пахкали їм в обличчя димом зі своїх носогрійок. Та це геть нічого не означало: ті хлопці росли вкупі з ними на тій самій вулиці. Хай там як, але дівчата вже зробили свій вибір. Поліна завжди натрапляла на одного із синів пані Ґодрон, сімнадцятирічного столяра, що пригощав її яблуками. Нана з другого кінця вулиці помічала Віктора Фоконьє, праччиного сина, з яким вони цілувалися по темних закапелках. Але нічого більше; дівчата були надто обізнаними, щоб ненароком утнути якусь дурницю. А от говорили вони шпарко.

Потім, коли сонце вже котилося до обрію, ці молоденькі кізки з величезною втіхою дивилися на вистави вуличних артистів. На бульвар виходили, жонглери, фокусники, силачі та розстеляли на землі благенький килимок. Одразу починали юрбитися ґаволови, ставали кружка, тимчасом як посередині грав м’язами акробат у полинялому трико. Нана й Поліна, бувало, годинами вистоювали у щільному людському тлумі. Їхні гарненькі свіжі сукні м’ялися поміж брудними пальтами й робами, а голі руки, відкриті шиї, простоволосі голови обвівало сморідним диханням, запахами вина і поту. Та вони зовсім тим не гидували, сміялися, тішилися, розквітали рум’янцем, немов квіти на гноївні. Довкола них лунали грубі слова, найогидніша лайка, п’яна балаканина. Але це була їхня мова, яку вони чудово знали, тому лиш усміхнено озиралися, анітрохи не соромилися, а їхня єдвабна шкіра лишалася ніжно-білою.

Єдине, чого їм не хотілося, — це перестріти своїх татусів, особливо підпилих. Вони завжди трималися сторожко й попереджували одна одну.

— Поглянь, Нана! — вигукнула раптом Поліна. — Онде твій батько!

— Отакої! А він таки набрався, щоб мені провалитися! — роздратовано відповідала Нана. — Ну, дівчата, я вшиваюся! Мені зовсім не хочеться слухати його моралі... Диви! Он як запоров носом! Господи Боже, якби ж то він зламав собі карк!

А коли Купо об’являвся прямо перед нею і часу на втечу вже не лишалося, вона зіщулювалася, присідала й шепотіла:

— Ну ж бо, дівчата, сховайте мене!.. Він пообіцяв надавати мені копняків під хвіст, як ще колись побачить, що я вештаюсь вулицею.

Потім, коли пияк їх минав, вона вставала, і всі гуртом ішли за ним, пирскаючи зі сміху. Знайде її чи не знайде? Справжнісінька гра в хованки. Щоправда, одного разу Поліну запопав Бош і потягнув її за вухо додому, а Купо погнав Нана носаками під зад.

Коли починало смеркатися, вони наостанок ще трохи прогулювались і разом з потомленою юрбою в блідих сутінках поверталися додому. Курява в повітрі згусла, і небо немовби обважніло. Вулиця Ґут-д’Ор здавалася провінційним закутком: кумасі стовбичили коло дверей, їхні гучні голоси порушували безтурботну тишу кварталу, де не було видно жодного екіпажа. На якусь хвилю дівчата зупинялися на подвір’ї, брали до рук ракетки і намагалися вдавати, що нікуди не ходили. Потім розходилися по домівках, дорогою вигадуючи якусь історію, часто непотрібну, бо батьки в той час були надто зайняті тим, що чубилися через пересолену чи недоварену юшку.

Тепер Нана була робітницею і заробляла сорок су в майстерні Тітревілів на Каїрській вулиці, де раніше відбула навчання. Купо не віддавали її кудись-інде, бо хотіли, щоб вона лишалася під наглядом пані Лера, яка вже десять років була в майстерні за старшу. Щоранку мати позирала на годинника із зозулею, щоб запам’ятати час, коли Нана сама виходила з дому — така славна у своїй вузенькій і короткій старій чорній сукні, що була вже затісна у плечах, — а пані Лера зобов’язувалася записувати час її приходу, щоб потім повідомляти Жервезі. Дівчині давали двадцять хвилин, аби дістатися від вулиці Ґут-д’Ор до Каїрської вулиці, що було цілком достатньо, бо ноги в цих молодих дівчисьок, як у лані. Іноді вона приходила вчасно, але така червона й задихана, ніби здолала весь шлях від застави за десять хвилин, а решту часу десь тинялася. Найчастіше вона спізнювалася на сім чи вісім хвилин і до самого вечора лащилася до тітки, благала очима, намагаючись розчулити її і не скаржитись матері. Пані Лера з розумінням ставилася до юності й брехала Купо, але водночас без кінця й краю шпетила Нана, розповідаючи про свою відповідальність та небезпеки, що чигають на молоду дівчину на паризьких вулицях. О Господи, Господи! Та її саму нерідко переслідували! Вона дивилася на небогу очима, в яких постійно прозирали якісь двозначні думки, і була страшенно збуджена тим, що їй випало оберігати й леліяти невинність цього бідолашного кошеняти.

— Розумієш, — раз за разом повторювала вона, — ти мусиш усе мені розповідати. Я надто добре до тебе ставлюся, і якщо з тобою, крий Боже, трапиться якесь лихо, мені доведеться кинутися в Сену... Слухай, моє кошенятко, якщо до тебе заговорить чоловік, ти маєш все переповісти мені, все, що він казав, не випускаючи ані словечка... Що? Ніхто нічого не казав? Присягаєшся?

Нана завжди сміялась у відповідь, кумедно скрививши свого ротика. Ні, ні, чоловіки до неї ніколи не обзиваються. Вона ходить надто швидко. Та й що б вони мали казати? Тим паче їй до них нема жодного діла! І вона з найневиннішим виглядом пояснювала причини запізнень: спинилася подивитися на малюнки чи проводила Поліну, яка завжди мала що розповісти. Хай ідуть слідом, якщо не вірять; вона навіть ніколи не сходила з лівого боку вулиці; бігла завжди швидко, випереджала всіх інших дівчат, наче возом їхала. Щоправда, одного дня пані Лера заскочила її на вулиці Пті-Каро: задерши голову, Нана сміялася разом з трьома іншими пройдисвітками-квіткарками з чоловіка, що голив бороду біля вікна. Дівчина розсердилася й присягалася, що саме йшла до пекарні на розі, щоб купити булку за одне су.

— О, я наглядаю за нею, не переймайтеся, — казала висока вдова її батькам. — Я відповідаю за неї, як за саму себе. Хай лиш якийсь негідник доторкнеться до неї, я швидко з ним розберусь.

Майстерня Тітревілів розташовувалась у просторому приміщенні на горішньому поверсі, всю середину якого займав величезний робочий стіл на козлах. Уздовж голих стін, на яких з-під брудно-сірих шпалер виднівся тиньк, тягнулися ряди стелажів, завалених старими коробками, пакунками, бракованими моделями, забутими там під грубим шаром пилу. Стеля від газового пальника вкрилася кіптявою. Обоє вікон відчинялися навстіж, і робітниці, не відходячи від столу, могли бачити людей, що прогулювалися по той бік вулиці.

Пані Лера, щоб подати добрий приклад іншим, приходила першою. Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин двері раз по раз грюкали — молоденькі квіткарки заходили одна за одною, зіпрілі й розтріпані. Одного липневого ранку Нана з’явилася останньою, в чому, щоправда, не було нічого дивного.

— Ох, — мовила вона, — як було б добре мати свій екіпаж!

Навіть не скинувши капелюшка, чорного головного убору, свого так званого кашкета, що його вже набридло лагодити, вона підійшла до вікна і, вихилившись праворуч і ліворуч, виглянула надвір.

— На що ти там дивишся? — підозріливо спитала пані Лера. — Тебе проводив батько?

— Звісно, що ні, — спокійно відповіла Нана. — Ні на що я не дивлюсь... Здається, сьогодні буде досить спекотно. Їй-бо, непереливки буде тому, хто в таку погоду бігтиме, як я.

Ранок і справді видався жарким і задушливим. Робітниці опустили жалюзі, крізь які спостерігали за жвавою вулицею. Нарешті вони взялися до роботи, сівши обабіч столу, чільне місце за яким зайняла пані Лера. Було їх вісім. Кожна мала перед собою горнятко з клеєм, щипчики, інші інструменти та подушечку для гофрування. На столі купою валявся дріт, котушки, вата, зелений і брунатний папір, листя й пелюстки, вирізані з шовку, єдвабу чи оксамиту. Посередині стояла карафка з високим горлечком, куди котрась квіткарка встромила букетик за два су, що відучора в’янув у неї на грудях.

— О, та ви ще не знаєте! — мовила Леоні, вродлива чорнявка, схиляючись над подушечкою, на якій вона гофрувала пелюстки троянди. — Бідолашній Кароліні страшенно не пощастило з тим хлопцем, що приходив і піджидав її щовечора.

Нана, яка саме розрізала зелений папір на тонесенькі смужки, вигукнула:

— Дідько! Таж той малий волочиться за нею хвостом кожного Божого дня!

Майстрині тихенько захихотіли, тож пані Лера мусила приструнити дівчину. Насупивши брови, вона пробурчала:

— А ти, дочко, ловко вмієш язиком молоти! Хай-но я розкажу твоєму батькові, побачимо, як йому це сподобається.

Нана надула щоки, немовби стримуючи вибух сміху. Отакої! Розкаже її батькові! Він ще й не таке може втнути! Аж раптом Леоні квапливо прошепотіла:

— Гей! Тихо всі! Хазяйка!

І справді, до кімнати зайшла пані Тітревіль, висока сухорлява жінка. Зазвичай вона сиділа в крамниці внизу. Робітниці дуже її боялися, бо вона не любила жартувати. Хазяйка повільно обійшла стіл, над яким тепер усі старанно посхиляли свої голови й мовчки працювали. Одну робітницю вона обізвала криворукою і сказала їй переробити ромашку. Потім пішла собі геть — так само гордовито, як і завше.

— Бу-бу-бу! — передражнила хазяйку Нана, а всі решта зайшлися сміхом.

— Дівчата! Годі-бо, дівчата! — вигукнула пані Лера, намагаючись прибрати серйозного вигляду. — Ви змушуєте мене вжити заходів...

Але ніхто її не слухав — дівчата не боялися пані Лера. Вона ставилася до них надто поблажливо: їй подобалося товариство цих дівчаток, очі яких сяяли веселощами, подобалося відводити їх убік і випитувати в них про їхніх коханих, ба навіть ворожити їм на картах, коли скраю стола було трохи вільного місця. Її грубувате обличчя та незграбна постать аж світилися радістю, а сама вона мало не танцювали, щойно заходила розмова про любощі. Не терпіла вона лише лихослів’я. Обходячись без лайливих слів, при ній можна було говорити геть усе.

Так, Нана отримала в майстерні нічогеньке виховання. О, для цього, безперечно, в неї були всі задатки! Але перебування в гурті дівчат, вкрай зіпсованих вбогістю й розпустою, стало його вінцем. Усі вони товклися в одному місці, і всі вкупі помалу псувалися; те саме буває з яблуками в кошиках, коли серед них є надгнилі. На людях, звісно, вони поводилися чемно, старалися не здаватися надто грубими чи надто лихослівними. Словом, удавали із себе пристойних панянок. А от як шушукалися по кутках, масні слова злітали з їхніх вуст, аж гай шумів. Щойно котрісь дві сходилися докупи, як вони одразу починали корчитися зі сміху, патякаючи казна-що. Потім, уже надвечір, дорогою додому знову починалися звіряння, звучали такі історійки, від яких волосся ставало дубом, і двійко розпашілих дівчат затримувалися на тротуарі посеред штовханини й тисняви. Ба більше, на дівчат, які ще лишалися розважливими, як Нана, впливав нездоровий дух, що витав у майстерні, запах танцюльок і гріховодницьких ночей, принесений робітницями-вітровійками, які приходили на роботу зі скуйовдженим волоссям і в таких пожмаканих спідницях, ніби вони в них і спали. Лінива млявість на ранок після гульні, невиспані очі й круги під ними, які пані Лера називала синцями кохання, розхлябана хода й захриплі голоси ширили розпусту над робочим столом, поміж ламкою красою штучних квітів. Нана жадно впивалася цим духом, коли біля неї сиділа дівчина, що вже бувала у бувальцях. Якийсь час вона незмінно вмощувалася біля довготелесої Лізи, що нібито була вагітною, і видивлялася на свою сусідку осяйними очима, наче чекала, що та раптом надметься й лусне. Здавалося, що навчити її чогось нового було геть непросто. Не було нічого такого, чого б ця негідниця не знала: вона дізналася про все ще на вулиці Ґут-д’Ор. У майстерні вона чула, як воно робиться, і сповнялася завзятого бажання спробувати й собі, наслідувати своїх подруг.

— Ох і душно, — пробурмотілала вона, підійшовши до вікна, ніби щоб дужче опустити жалюзі.

Але вона висунулася з вікна й знову почала розглядатися навсібіч. Тієї ж миті Леоні, слідкуючи за чоловіком, що стояв по другий бік вулиці, вигукнула:

— Що цей дідуган тут робить? Шпигує за нами вже зо чверть години.

— Якийсь старий бахур, — мовила пані Лера. — Нана, йди-но сядь! Адже я заборонила тобі стояти біля вікна.

Нана знову взялася скручувати стебла для фіалок, а вся майстерня почала стежити за тим чоловіком. То був ошатно вбраний добродій, у пальті, років п’ятдесяти; він мав бліде обличчя, дуже серйозний і статечний вигляд; сивувата, акуратно підстрижена борода закривала шию виложистим, як хомут, коміром. Цілу годину він стояв біля крамнички з лікарськими травами, позираючи на жалюзі майстерні. Квіткарки тихенько хихотіли, але вуличний гамір заглушував їхній сміх. Зігнувшись із заклопотаним виглядом над роботою, вони раз по раз поглядали вбік, щоб не загубити чоловіка з поля зору.

— Ти ба, — зауважила Леоні, — та в нього лорнет. О! Видно, якийсь багатій... Певна річ, чекає на Оґюстіну.

Але Оґюстіна, висока негарна білявка, розлючено відповіла, що не любить стариганів. А пані Лера захитала головою і зі сповненою двозначності усмішкою прошепотіла:

— Дарма ви так, моя люба. Старі найласкавіші.

Тієї хвилі сусідка Леоні, маленька товстушка, шепнула їй щось на вухо, і Леоні, відхилившись на спинку стільця, залилась таким нестримним сміхом, що аж за живіт бралася, подивлялася на того пана й сміялася ще дужче. Вона белькотіла:

— Оце так! О! Оце так!.. Ох ця Софі й пройдисвітка!

— Що вона сказала? Що вона сказала? — перепитували майстрині, згораючи від цікавості.

Леоні витирала з очей сльози, але не відповідала. Трохи заспокоївшись, вона знову взялася за гофрування й промовила:

— Такого не можна повторювати.

Дівчата почали наполягали, але вона лиш крутила головою, знову пойнята нападом веселощів. Тоді Оґюстіна, її сусідка ліворуч, попрохала її тихесенько прошепотіти почуте. Леоні нарешті згодилася й сказала їй щось на вухо. Оґюстіна й собі покотилася з реготу. Далі вже вона переказала комусь ту фразу, що досягла таким чином усіх вух, супроводжувана вигуками і здушеним сміхом. Коли гидомирні слова Софі облетіли дівчат, вони перезирнулися й гуртом розреготалися, трохи зашарілі й збентежені. Лиш пані Лера не знала, в чому річ, і їй було дуже досадно.

— Дуже нечемно робити так, як оце ви, дівчата, — мовила вона. — У товаристві не годиться перешіптуватися, щоб не чули інші... Щось непристойне, так? Ох же ж ловко!

Попри несамовите бажання дізнатися, вона не наважилася попросити повторити їй фразу Софі. Але, опустивши додолу очі, пані Лера з удаваною гідністю розважалася балаканиною робітниць. Щойно котрась із них промовляла слово, навіть найневинніше, яке стосувалося б, скажімо, роботи, усім решта вчувалося в ньому щось двозначне, вони перекручували те слово на свій копил, додавали йому непристойних значень, вбачали сороміцький підтекст у найпростіших фразах, таких як, до прикладу: «У мене щипчики тріснули» або «Хто це порпався в моєму горнятку?» Дівчата все приміряли до того чоловіка, що стояв навпроти, і кожним своїм словом натякали на нього. Оце йому, певно, там гикалося! Кінець кінцем вони почали говорити щось зовсім нісенітне — так їм хотілося бути дотепними. Ця забава тішила їх, і вони, збуджені, з палаючими очима, заходити все далі й далі. Пані Лера не мала чого злоститися, бо ніхто не лаявся. Вона сама всіх аж до кольок розсмішила, коли сказала:

— Ой, панно Лізо, у мене вогник погас, поділіться своїм.

— Ах! У пані Лера вогник погас! — залунало в майстерні.

Пані Лера воліла пояснити:

— Коли ви, дівчата, доживете до мого віку...

Але її не слухали. Усі говорили про те, що треба покликати того пана, щоб він знову запалив вогник пані Лера.

Як серед цього нестримного реготу веселилася Нана — це треба було бачити! Вона не проґавила жодного двозначного слова й навіть сама підкидала дотепи, випнувши підборіддя й груди, ніби аж лускала від задоволення. Вона почувалася в цій атмосфері розпусти, як риба у воді. Соваючись на стільці, вона встигала скручувати пречудові стебла фіалок. О, який то був шик! Вона скручувала стебельце швидше, ніж курець цигарку. Вправним жестом хапала тоненьку смужку зеленого паперу, й за мить папір уже крутився та огортав латунну дротинку; потім крапля гуміарабіку вгорі, щоб склеїти, — і все, ніжний і свіжий зелений пагінець готовий оздобити дамські шати. Той шик був у її худеньких пальцях, гнучких і ласкавих, немов безкостих, пальцях гріховодниці З усього ремесла вона спромоглася навчитися тільки цього, але так добре навикла, що їй доручали робити стебла для всієї майстерні.

Тим часом пан з протилежного боку вулиці зник. Майстерня, поринувши у гарячу задуху, стихла над роботою. Коли пробило полудень, час обідньої перерви, усі заворушилися. Нана, поквапившись до вікна, гукнула, що збігає й купить, кому що треба. Леоні замовила креветок на два су, Оґюстіна — ріжок смаженої картоплі, Ліза — пучок редиски, Софі — сосиску. Потім, коли вона спускалася сходами, пані Лера, якій здалась дивною її небайдужість до вікна того дня, наздогнала її своїм швидким кроком і сказала:

— Стривай-но, піду з тобою, мені теж дещо треба.

Аж ось у провулку вона помітила того добродія, що стовбичив там і стріляв очима на Нана! Дівча почервоніло, як буряк. Тітка різко схопила її за руку й потягнула за собою на вулицю, а той тип рушив слідом. Ага! То цей бахур до Нана прийшов! Ну-ну! Просто чудово: п’ятнадцять з половиною років, а чоловіки вже отак волочаться за її спідницею! І пані Лера негайно почала про все розпитувати. Ох, Боже милостивий! Нана нічого не знала: він ходив за нею лише п’ять днів; щойно вона висовувала носа з дому, як одразу натикалася на нього. Дівчина гадала, що він підприємець, так, власник фабрики, де роблять кістяні ґудзики. Пані Лера була неабияк вражена. Вони обернулася й краєм ока зиркнула на чоловіка.

— Одразу видно, що має торбу грошей, — пробурмотіла вона. — Слухай, кошенятко, ти маєш мені все розповісти. Тобі нічого боятися.

З цими балачками вони бігали з крамниці до крамниці по ковбасу, по городину, по смаженину. В руках вони тримали цілу купу наїдків у масному папері. Але це не заважало обом вихилятися, вони йшли, похитуючи стегнами, стиха посміювалися й кидали позад себе грайливі погляди. Навіть пані Лера ніби стала граційнішою і вдавала з себе молоду дівчину через того ґудзикового фабриканта, що й далі йшов за ними.

— Вигляд у нього доволі елегантний, — заявила вона, повертаючи у провулок. — Аби лиш у нього були чесні наміри...

Потім, коли вони піднімалися сходами до майстерні, пані Лера, немов раптом згадавши про це, запитала:

— До речі, про що ви там шепотілися? Ну, що та Софі бовкнула?

Нана не стала церемонитися. Вона тільки обхопила пані Лера за шию, змусивши її спуститися на дві сходинки, бо таке справді не можна говорити вголос навіть на сходах, і прошепотіла їй той жарт. Він був такий грубий, що тітка лиш кивнула головою, вирячивши очі й роззявивши рота. Тепер принаймні її більше не гризтиме цікавість.

Обідали квіткарки на колінах, щоб не замастити робочого столу. Ковтали їжу вони поспіхом, їсти їм було нудно, вони радше згаяли б обідню перерву на розглядання перехожих чи на свої звіряння по закутках. Цього дня всі думали-гадали, куди подівся той вранішній добродій. Він і справді зник. Пані Лера й Нана перезиралися, тримаючи рота на замку. І хоч було вже десять хвилин на другу, робітниці, схоже, не квапилися братися за свої щипчики, аж поки Леоні не пирхнула губами — так малярі окликають одне одного, — щоб попередити, що йде хазяйка. Усі миттю посідали на свої місця й посхилялися над роботою. Пані Тітревіль переступила поріг і з суворим виглядом обійшла стіл.

Починаючи з цього дня пані Лера тішилася з першої любовної приключки своєї небоги. Вона не спускала з неї ока, супроводжувала її вранці і ввечері, вихваляючись своєю відповідальністю. Нана це, звісно, дратувало, але водночас вона пишалася тим, що її оберігають, немов якийсь скарб. Розмови, які вони вдвох вели на вулиці, коли фабрикант ішов за ними назирці, розпалювали й ніби спонукали її пуститися в пригоди. О, тітка розуміла, що таке почуття; ґудзиковий фабрикант, цей уже немолодий і поважний пан, зворушив її, бо, врешті-решт, почуття зрілих людей завжди мають глибше коріння. Але вона пильнувала. Атож, до крихітки він дістанеться тільки через її труп. Одного вечора вона підійшла до добродія і випалила йому прямо у вічі, що так, як він, чинити не годиться. Він люб’язно вклонився їй, але нічого не відповів, як старий парубок, звиклий до грубощів своїх родичів. Насправді ж вона не могла на нього злитися: він мав надто вишукані манери. Дівчині ж вона давала практичні поради щодо кохання, робила натяки стосовно мерзотних чоловіків, розповідала різноманітні історії про вітрогонок, що каялися за свої вчинки, від чого Нана розімлівала, а в її очах, що сяяли на блідому обличчі, з’являвся якийсь підступний вираз.

Але одного дня на вулиці Фобур-Пуасоньєр фабрикант насмілився встромити свого носа поміж тіткою та небогою і пробурмотіти щось таке, чого не варто було казати. Налякана пані Лера заявила, що тепер уже боїться навіть за себе, і виклала все як на духу братові. Це вже була зовсім інша справа. У родині Купо збилася страшенна буча. Для початку бляхар як слід відшмагав доньку. Чого її там навчали? Ота вертихвістка плутається зі старими дідами? Ну гаразд! Хай тільки тепер спробує тинятися вулицями, одразу дістане на горіхи! Він швиденько переріже їй горлянку! Де це таке видано? Мала шмаркачка надумала безчестити всю сім’ю! Купо мало душі з неї не витрусив, все приказуючи, що вона — хай йому біс! — по струнці в нього ходитиме, бо тепер він сам за нею наглядатиме. Коли вона приходила додому, він уважно вдивлявся в її обличчя, намагаючись розгледіти в очах усмішку, що зостається після легеньких поцілунків, безгучних дотиків вуст. Він обнюхував її, крутив нею на всі боки. Одного вечора Нана знову дістала прочуханки, бо батько знайшов у неї на шиї темну плямку. Ця нахаба насмілилася заявити, що то не від поцілунку! Атож, вона це називала синцем, звичайнісіньким синцем, що його ненароком лишила Леоні. Він дасть їй синців! Він їй руки-ноги переламає, щоб облишила дурні забавки. А іноді, коли Купо був у доброму гуморі, він глузував і насміхався з неї. Справді-бо! Справжній скарб для чоловіка: худюча, як тріска, з ямками на ключицях, у яких кулак поміститься! Нана, бита за огидні речі, яких вона не робила, зморена жорстокістю батька і його бридкими обвинуваченнями, вдавала покірність загнаного звіра, під якою ховалися підступність і лють.

— Дай-но їй спокій! — повторювала розважливіша Жервеза. — Ти своїми балачками врешті-решт наженеш їй охоти.

О! Охоту, насправді, вона вже мала! Усе її тіло свербіло від бажання дати драла й пуститися берега, як казав батечко Купо. Він так часто нав’язувався до неї з цією думкою, що й порядна дівчина запалилася б. Навіть своїм криком і ґвалтом він навчив її дечого такого, чого вона ще не знала, а це було досить-таки дивно. Отак у неї помалу з’явилися досить дивні манери. Якось зранку він помітив, що вона вовтузиться з якимось папірцем і чимось натирає собі обличчя. То була рисова пудра, яку дівчина, потураючи збоченому смаку, наносила на свою ніжну єдвабну шкіру. Купо так натер їй обличчя тим папером, що аж роздряпав, а ще обізвав її селючкою. Іншого разу вона принесла кілька червоних стрічок, щоб прикрасити ними свого старого чорного капелюха, якого так соромилася. А батько люто напався на неї, допитуючись, звідки взялися ці стрічки. Качаючись голічерева, певно, заробила! Га? Чи мо’ де хапнула? Розпусна дівка чи злодюжка! Або, може, те й друге? Не раз він бачив у неї в руках всілякі оздоби: сердоліковий перстенець, мереживні манжети, позолочене сердечко, одну з тих цяцьок, що їх дівчата носять на грудях. Купо хотів усе потовкти, але вона люто боронила свої речі: вони належали їй, їх дівчині подарували дами чи вона виміняла ті прикраси у майстерні. Сердечко, наприклад, вона знайшла на вулиці Абукір. Коли батько розтрощив його закаблуком, Нана завмерла й стояла стовпом, бліда й заціпеніла, хоч у її серці бушувало бажання накинутися на нього, видряпати йому очі абощо. Цілих два роки вона мріяла про те сердечко, а тепер його отак розтоптали! Ні, це вже занадто, цьому треба нарешті покласти край!

Купо хотів тримати Нана в шорах, але своїм вихованням більше дратував її, ніж наставляв на пуття. Він часто перебирав міру, і його несправедливість лютила дівчину. Дійшло до того, що вона почала прогулювати роботу, а коли бляхар надавав їй чортів, вона лиш байдуже відповіла, що не хоче більше ходити до майстерні пані Тітревіль, бо її завжди саджають біля Оґюстіни, з пельки якої смерділо, як від немитих ніг. Тоді Купо сам відвів її на Каїрську вулицю й задля покарання попросив хазяйку завжди садовити її біля Оґюстіни. Два тижні поспіль він щоранку завдавав собі клопоту — проводив Нана від застави Пуасоньєр аж до дверей майстерні. Потім ще хвилин зо п’ять стояв на тротуарі, щоб упевнитися, що вона справді пішла на роботу і не вискочить назад на вулицю. Та одного ранку, затримавшись із товаришем у якійсь винарні на вулиці Сен-Дені, він через десять хвилин побачив, як негідниця бігцем прямувала вулицею, похитуючи стегнами. Два тижні вона водила його за носа: піднімалася до третього поверху замість іти до майстерні пані Тітревіль і сиділа на сходах, чекаючи, доки він піде геть. Коли Купо надумав було дорікати пані Лера, та рішуче відрубала, що на неї звертати нічого, адже вона розповіла небозі все, що мала розповісти про чоловіків, і не її вина, що дівча має охоту до тих мерзотників; тепер вона умиває руки і присягається, що більше ні в що не втручатиметься, бо добре знає про родинні плітки й про осіб, що насмілювалися звинувачувати її в тому, нібито вона потурала Нана й тішилася з того, як на її очах дівчина котилася в прірву. Зрештою Купо довідався від хазяйки, що його доньку під’юджувала інша робітниця, ота мала гуляка Леоні, яка допіру облишила квіти й пустилася на легкий хліб. Звісно, Нана ще дитина, якій до смаку всілякі цяцьки, якій подобається блукати вулицями, але вона ще може вийти заміж з флердоранжевим вінком на голові. Але, хай йому грець, вони мусять добряче поквапитися, якщо хочуть віддати її майбутньому чоловікові без ґанджу, чистою і незайманою, словом, щоб усе було як у панночок, що шануються.

У будинку на вулиці Ґут-д’Ор про старого, що крутився біля Нана, говорили як про людину, яку знали геть усі. О, він був дуже ввічливим, навіть трохи соромливим, але збіса затятим і терплячим — постійно тупцював кроків за десять позаду неї, як слухняне собача. Кілька разів він навіть заходив аж на подвір’я.

Одного вечора пані Ґодрон зустріла його на сходовому майданчику третього поверху: він тинявся вздовж поручнів, повісивши носа, збуджений і полохливий. Лорійо погрожували переїхати, якщо їхня небога-волоцюжка продовжуватиме приводити чоловіків у себе на хвості: це просто гидко, на сходах проходу не було, надвір не вийдеш, не наткнувшись на кожнім поверсі на когось, хто винюхує й піджидає. Їй-богу, можна було подумати, що в цьому домі живе якась скажена самиця. Боші співчували бідолашному добродієві, такому поважному чоловікові, що вклепався в малу циндрю. А він і справді був підприємцем, — вони бачили його ґудзикову фабрику на бульварі Білет, — і міг би ощасливити будь-яку жінку, якби натрапив на чесну дівчину. Довідавшись такі подробиці від консьєржів, усі мешканці кварталу, навіть самі Лорійо, почали надзвичайно шанобливо ставитися до старого з відвислою спідньою губою на блідому обличчі та сивуватою, акуратно підстриженою бородою, яка закривала шию виложистим, як хомут, коміром, коли той ішов за Нана по п’ятах.

Протягом першого місяця старий був для Нана неабиякою розвагою. Треба було його бачити: завжди коло неї, як на повідку, справжнісінький кухарчук, що в натовпі намацував спідницю з виглядом, ніби нічого не сталося. А його ноги! Такі цибаті, ну чисто тобі два сірники! Довбешка лиса, як коліно, тільки чотири завитки прикривали потилицю. Нана завжди кортіло спитати адресу стрижія, що робив йому проділ. Ох і дідуган! Нудьга та й годі!

Згодом, оскільки він без утоми волочився за нею, їй вже стало не до сміху. Вона відчувала якийсь неясний страх перед ним і була ладна закричати, якщо він підійде ближче. Часто, спинившись перед вітриною ювелірної крамниці, вона чула, як він щось квокче у неї за спиною. І те, що він говорив, завжди було правдою: їй таки хотілося мати того хрещика на оксамитовій стрічечці або ж малесенькі коралові сережки, такі дрібненькі, неначе дві крапельки крові. Прикраси прикрасами, але вона не могла й далі ходити у лахмітті: їй уже надокучило лагодити своє вбрання краденими обрізками з квіткової майстерні на Каїрській вулиці; особливо остогид їй капелюшок, на якому жовті квіти, поцуплені у пані Тітревіль, справляли те саме враження, що й закаляний жебраків зад, — достоту дзвониками обвішаний. Шлапаючи вулицями по грязюці, заляпана болотом з-під екіпажів, засліплена блиском вітрин, вона снувала в уяві різні бажання, від яких крутило в шлунку, як від голоду: бажання гарно вбиратися, їсти в ресторанах, ходити на вистави, мати власну гарно вмебльовану кімнату. Бліднучи від жадання, вона спинялася й відчувала, як від паризького бруку по її стегнах піднімається догори жар, шалена жага впитися тими насолодами, що збивали її з ніг у тлумі тротуарів. І щоразу саме в такі миті з’являвся дідок зі своїми пропозиціями, які нашіптував їй на вухо. Ох! Як же радо вона б ударила з ним по руках, якби не боялася його і попри свою зіпсутість не відчувала внутрішнього протесту, що робив незламним її опір, якби не охоплювали її жах і огида від вигляду цього незнайомого чоловіка.

Але коли настала зима, життя в родині Купо стало геть нестерпним. Нана діставала прочуханки кожного вечора. Коли батькові набридало бити дочку, мати давала їй штурханів, щоб навчити доброї поведінки. Нерідко зчинялася справжня веремія: коли одне било, друге захищало, а потім усі троє качалися по долівці серед друзок розбитого посуду. До того ж вони ніколи не наїдалися й гибіли від холоду. Коли дівча купувало собі щось гарненьке — бантик, ґудзики для манжетів, — батьки відбирали ту річ і одразу ж пропивали. У неї не було нічого власного, окрім ляпасів, які отримувала перед тим, як вмоститися на подерте простирадло й усю ніч ловити дрижаки під куцою чорною спідничкою, якою накривалася замість ковдри. Ні, таке паскудне життя не могло тривати далі, Нана не мала жодного бажання пропадати тут ні за цапову душу. Батько вже давно нічого для неї не важив: коли батько напивається так, то це вже не батько, а мерзотна скотиняка, якої хочеться позбутися. А тепер ще й мати падала в її очах. Жервеза теж почала пити. Вона залюбки заходила по чоловіка до дядька Коломба, сподіваючись на частування, охоче сідала до гурту, не гидуючи вже, як першого разу, одним махом осушувала склянку за склянкою, годинами совала ліктями по столу і виходила звідти з виряченими осоловілими очима. Коли Нана, проходячи повз «Пастку», помічала там свою матір, що, вткнувши носа в чарку, сиділа у галасливій компанії п’яних чоловіків, її охоплював несамовитий гнів, адже молодь живе думками про інші ласощі й не розуміє випивки. Такими вечорами вдома на неї чекало вражаюче видовище: батько-п’яниця і мати-п’яниця, справдешнє чортяче кипіло, де не було ані крихти хліба і ядуче смерділо спиртним. Словом, там і свята не витерпіла б. Ет! Якщо одного чудового дня вона візьме ноги на плечі, то батьки ще пошкодують і розкаються, що самі витурили її з хати.

Якось у суботу Нана, повернувшись додому, застала батька й матір у зовсім жалюгідному стані. Купо валявся поперек ліжка й хропів. Жервеза, розвалившись на стільці, мотала головою і дивилася в порожнечу каламутним, тривожним поглядом. Вона навіть забула розігріти вечерю — рештки рагу. Свічка з непідрізаним ґнотом освітлювала огидну злиденність комірчини.

— Це ти, швендявко? — пробелькотіла Жервеза. — Ну стривай, зараз батько тобі дасть!

Нана, геть сполотніла, стояла мовчки й дивилася на холодну грубку, на голий стіл, на всю цю понуру оселю, що сповнялася безнадії та жаху через двох отупілих п’яниць. Не скинувши капелюшка, вона обійшла кімнату, а тоді, зціпивши зуби, відчинила двері й ступила за поріг.

— Знову йдеш? — запитала мати, не змігши повернути голови.

— Так, забула дещо. Скоро повернуся. Бувайте.

Але вона не повернулася. Назавтра Купо протверезіли й здійняли бучу, звинувачуючи одне одного у втечі Нана. Еге! Далеко забігла, якщо досі не спинилася! Як то кажуть дітям, коли пташка полетіла: треба насипати солі на хвіст — отоді, може, й піймається. Для Жервези це був тяжкий удар, який ще дужче її прибив, бо попри своє отупіння вона усвідомлювала, що падіння доньки, яка тепер геть збивалася з пуття, ще глибше затягувало її в багно; лишившись самотньою, вона більше не муситиме оглядатися на дитину й опуститься настільки низько, наскільки зможе. Так, ця збочена гадюка забрала разом зі своїми брудними спідницями останні рештки її власної гідності. Три дні вона безпробудно пила, лютувала і, стиснувши кулаки, послідущими словами, що злітали зі спухлих губ, лаяла свою непутящу доньку. Купо оббіг усі кільцеві бульвари, придивляючись до кожної блудяги на шляху, а тоді, заспокоївшись, знову запалив свою люльку й став жити далі, наче нічого й не сталося. Тільки іноді він зривався з-за столу, хапав ножа, здіймав руки догори і кричав, що його збезчестили, а далі сідав і доїдав свою юшку.

У будинку, з якого щомісяця дівчата випурхували, як канарки з незамкненої клітки, випадок у родині Купо нікого не здивував. Зате Лорійо торжествували. О, вони передбачали, що мала втекти! Купо дістали, що хотіли: усім квіткаркам одна дорога. Боші та Пуасони так само зловтішалися, виставляючи себе на людях бозна-якими чеснотливими. Тільки Лантьє боронив Нана, щоправда, не без лукавства.

— Господи! Та звісно, — промовляв він зі своїм пуританським виразом обличчя, — дівчина, яка тікає з дому, порушує всі закони. — А потім, з насмішкуватим блиском в очах, додавав: — Але, хай йому біс, те дівча надто вже гарне, щоб у такому віці товктися в таких злиднях.

— А ви хіба не знали? — вигукнула одного дня пані Лорійо в сторожці Бошів, де вся ця кумпанія попивала каву. — Ну то слухайте! Правда, як те, що зараз день, що Шкандиба продала свою доньку... Атож, продала, і я маю докази!.. Отой старий, що з ранку до вечора товкся у нас на сходах, приходив до них розраховуватися. Це ж і сліпому було видно. А вчора, до речі, їх удвох бачили в «Амбіґю», нашу дівулю та її зальотника... Їй-богу, вони живуть разом!

Каву швиденько допили, щоб обговорили цю новину. А що, цілком можливо, адже іноді ще й не таке трапляється. Врешті-решт навіть найпоміркованіші люди у кварталі стали говорити, що Жервеза продала свою доньку.

А Жервеза тепер човгала своїми шкарбанами й чхала на всіх на світі. Якби її на вулиці хтось обізвав злодійкою, вона навіть не обернулась би. Уже місяць як вона більше не працювала в пані Фоконьє, якій довелось виставити її за поріг, щоб уникнути скандалів. Протягом кількох тижнів вона наймалася до восьми пралень, працювала в кожній по два-три дні, а потім їй вказували на двері — так вона партачила, працювала недбало й неохайно, втрачала глузд настільки, що вже забувала й своє ремесло. Згодом, зрозумівши, що з прасування пуття не буде, вона його облишила й пішла поденницею в пральню на Нову вулицю. Бовтатися у воді, боротися з брудом, опускатися до найгрубішого і найпростішого, що є в цій справі, — це не так уже й погано, це тільки ще один крок униз із гори, з якої вона котилася. Пральня, певна річ, краси їй не додавала. Виходила вона звідти, як шолудивий собака, наскрізь мокра й посиніла. Однак Жервеза й далі гладшала, незважаючи на свої голодні танці перед порожнім буфетом, а кульгала вона тепер так сильно, що коли йшла поруч із людиною, то ледь не збивала її з ніг.

Звичайно, коли жінка доводить себе до такого стану, у неї не лишається ані краплі самоповаги. Жервеза давно вже позбулася колишніх гордощів, кокетства і не дбала ані про почуття, ані про пристойність, ані про поштивість. Їй можна було давати копняків куди завгодно — хоч спереду, хоч ззаду, — вона вже нічого не відчувала, бо стала надто брезклою і млявою. До речі, Лантьє остаточно покинув її: він уже навіть не щипав її задля годиться, а вона ніби й не помітила, як перервався цей тривалий зв’язок, що повільно згасав і закінчився обопільною відразою. Вона всього-навсього збулася зайвої мороки. Навіть стосунками Лантьє і Віржіні Жервеза анітрохи не переймалася — настільки їй було байдуже до всіляких дурниць, через які колись так страшно навісніла. Вона їм і свічку потримала б, якби її попросили. Тепер усі знали, якої штуки втинали капелюшник та крамарка. Аж надто їм це було спосібно: рогоносець Пуасон через ніч ходив на чергування й цокотів зубами на безлюдних вулицях, поки вдома дружина з сусідом гріли одне одному ноги. О! Вони не квапилися, коли чули, як повільно гупали його чоботи попід крамницею, на чорній безлюдній вулиці, й навіть не думали висовувати носа з-під ковдри. Стражник має справно виконувати свої обов’язки, чи не так? Отож вони спокійно вилежувались собі до світанку, збиткуючись над добром цього суворого чоловіка, що тим часом стеріг добро інших. Увесь квартал Ґут-д’Ор реготав із цього вдалого жарту. Рогатий представник влади — людей це потішало. Крім того, Лантьє зажив у них, як удома. Крамницю та її власницю — усе взяв на гурт. Нещодавно об’їв прачку, а тепер узявся за крамарку; якщо слідом за нею облаштує галантерейниць, продавчинь паперу, модисток, то проковтне і їх: щелепи у нього міцні.

Їй-богу, зроду-віку ще ніхто не бачив, щоб чоловік отак купався в солодощах. Лантьє зробив чудовий вибір для себе, порадивши Віржіні торгувати ласощами. У нього була надто провансальська натура, щоб не обожнювати солодкого. Що й казати, він міг би жити на карамельках, желейках, драже і шоколаді. Особливо драже, які він називав «цукрованим мигдалем» і які так приємно лоскотали йому горлянку, що на одну згадку про них у Лантьє слина котилася. Уже рік він жив на самих цукерках. Коли Віржіні кудись ішла й просила його наглянути за крамницею, він відчиняв шафки й напихався лагоминками. Часто за балачками, коли в крамниці збиралося п’ятеро-шестеро відвідувачів, він піднімав кришку одного зі слоїків, що стояли на прилавку, встромлював туди руку й починав гризти льодяники; слоїк лишався відкритим і помалу порожнів. Ніхто на нього більше не зважав, а він казав, що це в нього така манія. А ще вигадав собі хронічний нежить та подразнення в горлі, що їх, мовляв, мусив гамувати чимось солодким, від якого ставало ліпше. Він і досі ніде не працював, але мав у голові дедалі серйозніші плани. Тепер якраз обмізковував пречудовий винахід — капелюх-парасольку, — капелюх, що з першими краплями дощу перетворювався б на голові людини на парасольку. Він пообіцяв Пуасону половину прибутків і час від часу позичав у нього франків по двадцять на досліди. Тим часом крамниця танула у нього в роті: усе добро зникало там, включно з шоколадними сигарами та люльками з червоної карамелі. Коли він об’їдався цукерок і, відчувши напад ніжності, на закуску вилизував десь у кутку господиню, їй здавалося, що все його тіло зацукроване, а губи — немовби праліне. Любо цілуватися з таким чоловіком! Далебі, він наче медовим робився. Боші казали, що достатньо йому палець у каву вмочити, щоб перетворити її на справжнісінький сироп.

Роздобрівши від постійних десертів, Лантьє почав по-батьківському ставитися до Жервези. Давав поради, сварив за те, що їй тепер робота рук не йметься. Хай йому біс! У такому віці жінка мусить якось крутитися! А ще картав за те, що вона завжди грішила черевоутодництвом. Але людям треба подавати руку допомоги, навіть коли вони на це не заслуговують, тож він старався знаходити для неї якісь дрібні підробітки. До прикладу, вмовив Віржіні, щоб та раз на тиждень наймала Жервезу мити підлогу в крамниці й кімнатах. Вона добре знала, що таке поташева вода, і за миття заробляла по тридцять су. Кожної суботи Жервеза приходила зранку з відром та щіткою і зовсім не страждала від того, що поверталася виконувати брудну принизливу роботу, роботу прибиральниці, в оселю, де колись сама панувала, бувши привабливою білявкою. Це стало крайнім приниженням, поклавши край її гордості.

Однієї суботи їй випала дуже важка робота. Три дні до того дощило, і здавалося, що покупці своїми черевиками занесли до крамниці всю грязюку їхнього кварталу. Віржіні, гарно зачесана, з мереживними манжетами й комірцем, пишалася за прилавком, наче якась пані. Поруч, на вузенькому, обтягнутому червоним молескіном ослінчику, по-свійському, наче справжній хазяїн краму, розвалився Лантьє. Час від часу він засовував руку до слоїка з м’ятними цукерками, щоб за звичкою погризти чогось солодкого.

— Послухайте, пані Купо! — гукнула Віржіні, що, підібгавши губи, стежила за роботою прибиральниці. — Ви лишили бруд, онде, в тому кутку. Протріть-но трохи ретельніше.

Жервеза послухалася: повернулася в куток і знову взялася мити підлогу. Стоячи на колінах посеред брудної калюжі, вона згиналася вдвоє, її плечі випиналися вперед, а руки посиніли й задубіли. Змокла стара спідниця приліпилася до сідниць. Жінка скоцюрбилась на підлозі, як купа якогось непотребу: волосся розпатлане, крізь дірки в кофтині світилося зів’яле тіло: обвисле й зібгане складками, воно гойдалося й підстрибувало з кожним різким рухом. Жервеза страшенно впріла, рясні краплі поту котилися по обличчю й спадали додолу.

— Де руки й охота, там спора робота, — повчально мовив Лантьє з повним ротом цукерок.

Віржіні, що розсілася, мов якась королівна, напівзаплющеними очима далі стежила за миттям підлоги й раз по раз робила зауваження:

— Ще трохи праворуч. Тепер ретельніше пройдіться панелями... Знаєте, минулої суботи я була не дуже задоволена. Плями так і залишилися.

І обоє, капелюшник та крамарка, вмостилися ще зручніше, як на троні, тимчасом як Жервеза плазувала в грязюці у них під ногами. Віржіні, очевидно, торжествувала: якоїсь миті її котячі очі спалахнули жовтими іскрами, вона поглянула на Лантьє і хитро посміхнулася. Нарешті звершилася помста за те давнє шмагання в пральні, про яке вона ніколи не забувала!

Щоразу, коли Жервеза на мить припиняла терти підлогу, із сусідньої кімнати долинало тихеньке джеркотіння пилочки. За розчиненими дверима було видно профіль Пуасона, окреслений тьмяним світлом, що проникало знадвору. Він мав того дня вихідний і, користуючись нагодою, віддавався своїй пристрасті — майструванню коробочок. Чоловік сидів за столом і з надзвичайною старанністю вирізав арабески на червоному дереві коробки з-під сигар.

— Чуєте, Баденґу! — гукнув Лантьє, який знову почав по-приятельському називати поліцейського цим прізвиськом. — Віддайте-но мені вашу коробочку, я хочу подарувати її одній панянці.

Віржіні вщипнула його, але Лантьє, й далі усміхаючись, люб’язно відплатив добром за зло, погладивши під прилавком їй коліно, і спокійнісінько забрав руку, коли чоловік підвів голову і повернувся до нього, показавши свою імператорську борідку та руді вуса, що настовбурчилися на землистому обличчі.

— А я, Оґюсте, саме для вас її й робив, — сказав поліцейський. — На згадку про дружбу.

— А хай йому грець! Тоді доведеться залишити собі цю вашу штуковину! — сміючись, відповів Лантьє. — Ось візьму стрічку й повішу на шию.

Тоді зненацька, ніби ця думка нагадала йому про щось, вигукнув:

— До речі! Учора ввечері я стрів Нана.

Ця новина так приголомшила Жервезу, що вона сіла в брудну калюжу, яка розтеклася по крамниці.

— Ох! — тільки й спромоглася прошепотіти вона.

— Еге, спускаюсь я вулицею Мучеників і раптом бачу попереду дівча, що вистрибує під руку з якимось дідом, та й думаю собі: цей задок мені знайомий... Тоді я наддав ходи й ніс до носа зустрівся з нашим чортеням, Нана... Що ж, їй, мабуть, нема на що нарікати, вона здавалася цілком щасливою: вбрана у гарну вовняну сукню, на шиї — золотий хрещик; така кумедна у своєму наряді!

— Ох! — ще тихіше зітхнула Жервеза.

Лантьє доїв м’ятні цукерки і взяв льодяника з іншого слоїка.

— Це дитя таке безпутне! — провадив він далі. — Уявіть собі, вона подала мені знак іти слідом, та ще й так зухвало! Потім відправила свого дідка до якоїсь кав’ярні... Так, чудасія, а не старий! Зовсім підтоптався!.. Я зостався стояти біля дверей, і вона вийшла до мене. От же зміючка! Гарненька, манірна, а лижеться, як мале щеня! Атож, поцілувала мене, розпитувала про всіх... Я теж був дуже радий, що зустрів її.

— Ох! — утретє мовила Жервеза.

Вона скулилася й чекала почути ще щось. Невже її донька не переказала їй ані словечка? У тиші, що запала, знову стало чути Пуасонову пилочку. Розвеселілий Лантьє задоволено смоктав льодяника й прицмокував язиком.

— Що ж! От якби я її побачила, то перейшла б на другий бік вулиці, — заговорила Віржіні, яка знову щосили вщипнула капелюшника. — Та я б спаленіла від обурення, якби котрась із цих дівок привіталася зі мною на людях... Хочете — вірте, пані Купо, хочете — ні, але ваша донька жахлива погань. Пуасон таких щодня оберемками підбирає на вулиці, а то й ліпших за неї.

Жервеза мовчала і немов заціпеніла, невидющими очима втупившись у порожнечу. Нарешті вона повільно похитала головою, ніби у відповідь на власні думки, тимчасом як капелюшник мрійливо пробубнів:

— Такою поганню кожен залюбки поласував би, забувши про міру. Вона ж ніжна, як курча...

Але крамарка так грізно на нього глянула, що йому довелось прикусити язика й вдатися до якоїсь люб’язності. Він поглядом простежив за поліцейським, переконався, що той устромив носа у свою коробочку, і скористався миттю, щоб переправити льодяника до рота Віржіні. Вона вдоволено усміхнулася, а потім обернула весь свій гнів на прибиральницю.

— Покваптеся трохи, чуєте? Діло саме не зробиться, якщо стояти стовпом... Ну ж бо, жвавіше, я не хочу хлюпати в цій воді до самої ночі.

А потім, уже тихіше, злісно додала:

— Хіба я винна, що ваша донька хвойда?!

Жервеза цього, мабуть, не почула. Вона знову почала шурувати підлогу: зігнула спину, припала до землі й почала важко плазувати, немов жаба. Обіруч узявшись за щітку, вона котила перед собою чорну хвилю, що заляпувала її брудними бризками до самісінької голови. Їй лишалося тільки зігнати грязюку за поріг, до рівчака, і протерти підлогу ще раз.

Тим часом, перервавши мовчанку, заговорив Лантьє, що нудився без діла.

— Знаєте, Баденґу, — озвався він, — учора на вулиці Ріволі я бачив вашого начальника. Він збіса підупав; видно, й пів року не протягне... Ох, дідько! З таким-то життям!

Він говорив про імператора. Поліцейський, не підводячи очей, різким тоном відповів:

— Якби ви були при владі, то теж не були б таким гладким.

— О! Голубе мій, якби я був при владі, — вів далі капелюшник, удавши, що враз посерйознішав, — справи йшли б трішки ліпше, моє вам слово... Наприклад, їхня зовнішня політика. Їй-богу, від неї останнім часом аж у піт кидає! Кажу вам, якби я знав якогось журналіста, я б надихнув його своїми ідеями...

Лантьє все розпалювався. Догризши льодяники, він відкрив коробку й почав тягати з неї шматочки пастили, які ковтав, жваво жестикулюючи.

— Усе дуже просто... Передусім я відновив би Польщу, створив би велику скандинавську державу, якої б остерігався північний гігант... Далі я зробив би республіку з усіх отих німецьких князівств... Щодо Англії, її навряд чи варто боятися; якщо буде смикатися, я відправлю до Індії стотисячне військо... А до всього, погнав би костуром у спину турецького султана до Мекки і папу до Єрусалима... Що скажете? Був би в Європі порядок. Баденґу, ось погляньте сюди...

Він замовк і взяв у жменю п’ять чи шість шматочків пастили.

— Дивіться! Упорався б так само швидко, як з оцим.

І вкинув до роззявленого рота всі шматочки один за другим.

— Імператор має інші плани, — відказав поліцейський по довгих роздумах, що тривали хвилини зо дві.

— Та годі вам! — розлючено крикнув капелюшник. — Знаємо ми його плани! Європа сміється з нас... Кожного дня тюїльрійські посіпаки витягають вашого начальника з-під столу вкупі з двома великосвітськими шльондрами.

Тут Пуасон звівся на ноги, підійшов до Лантьє і, поклавши руку на серце, мовив:

— Ви ображаєте мене, Оґюсте. Сперечайтеся, але не переходьте на особистості.

Віржіні врешті не стерпіла й попросила чоловіків дати їй спокій. Європа була їй до одного місця. Як двоє чоловіків, що сходилися в усьому іншому, могли без угаву гризтися через політику? Кілька хвилин вони ще бурчали щось про себе. Потім поліцейський, щоб показати, що більше не сердиться, приніс вічко до коробочки, яку саме доробив; він оздобив її написом: «Оґюстові, на згадку про дружбу». Лантьє, дуже влещений, відхилився на стільці назад і так розвалився, що мало не ліг на Віржіні. Пуасон дивився на них своїми каламутними очима, в яких нічого не можна було прочитати, так само як нічого не відбивалося на несвіжому, як запліснявіла стіна, обличчі, але кінчики його рудих вусів самі собою раз у раз так дивно посмикувалися, що інший чоловік, менш певний своєї справи, ніж Лантьє, почав би непокоїтися.

Цей пройдисвіт Лантьє відзначався спокійною нахабністю, що так подобається жінкам. Коли Пуасон відвернувся, у нього зродилася чудернацька думка — поцілувати пані Пуасон у ліве око. Зазвичай він поводився сторожко й хитро, але коли мова заходила про політику, він одважувався на все, аби лишень в очах жінки взяти гору над супротивником. Ці пожадливі пестощі, зухвало вкрадені за стражниковою спиною, були його помстою імперії, що перетворювала Францію на дім розпусти. Та цього разу він забув, що поруч була Жервеза. Вона саме протерла начисто підлогу й стояла біля прилавка, чекаючи на свої тридцять су. Той поцілунок анітрохи її не схвилював, наче то була звична справа, що зовсім її не стосувалася. Віржіні, схоже, трохи дратувалася. Коли вона кинула тридцять су на прилавок перед Жервезою, та не ворухнулася, немов усе ще чогось чекала, мокра й жалюгідна, мов собака, якого витягли з канави.

— То вона вам так нічого й не сказала? — нарешті запитала вона капелюшника.

— Про кого це ви? — перепитав він. — А, так, Нана!.. Та ні, більше нічого. Ох же й губки в тієї обірванки! Як горнятко полуниць!

Затиснувши в жмені тридцять су, Жервеза пішла собі геть. Її стоптані шкарбани чвакали, як дві помпи, — такі собі музичні черевики, що вигравали свою арію, залишаючи на тротуарі відбитки широких підошов.

П’янички кварталу казали, що Жервеза пила, щоб забути про падіння дочки. Та й сама вона, коли підходила до шинквасу перехилити склянку горілки, прибирала трагічного вигляду й, заливши її у горлянку, повсякчас повторювала, що хоче швидше сконати. У ті дні, коли приходила додому п’яна, як хлющ, вона белькотіла, що це все через її горе. Але порядні люди знизували плечима: усі знали, як це наступати на корка в «Пастці» й спихати все на горе. Горе в пляшці — так це мало б називатися. Безперечно, спочатку Жервеза ніяк не могла перетравити втечі Нана. Усе, що лишилось від її гідності, бунтувало всередині неї; звісно, жодній матері не хочеться думати, що саме цієї хвилини до її дівочки підбивається перший-ліпший. Але вона надто вже отупіла, памороки їй зовсім забило, а серце було пошматоване, щоб довго відчувати сором. Він охоплював її й одразу минав. Іноді цілими тижнями, коли Жервеза не думала про свою малу хльорку, все у неї було добре, аж поки раптом її охоплювало розчулення чи гнів — часом надголодь, а часом з повним черевом, — нагальна потреба піймати Нана в якомусь закапелку, де вона, може, поцілує її або, може, дасть лупки на догоду своєму скороминущому бажанню. Врешті-решт вона втратила будь-яке уявлення про гідність. Але ж Нана належала їй, хіба ні? А коли в людини є якась власність, то їй аж ніяк не хочеться, щоб та власність пішла за вітром.

Щойно її опосідали такі думи, Жервеза починала сновигати вулицями й роззиратися, як жандарм. Ох, якби ж то лишень побачити свою поганку! Вона швидко допровадила б її додому! Того року весь квартал був перевернутий догори дриґом. Тоді саме прокладали Маджентський бульвар і бульвар Орнано, що змели на своєму шляху заставу Пуасоньєр і перетнули кільцевий бульвар. Квартал годі було впізнати. Один бік вулиці Пуасоньє зрівняли з землею. Тепер з вулиці Ґут-д’Ор відкривався широченний просвіт, залитий сонцем і сповнений свіжого повітря, а на місці халуп, що затуляли краєвид з цього боку, на бульварі Орнано здіймався справжній монумент — семиповерховий будинок, вишукано оздоблений, немов церква, з блискучими вікнами, запнутими вишиваними шторами, від яких так і віяло багатством. Той будинок, білий-білісінький, стояв прямо навпроти вулиці Ґут-д’Ор і ніби осявав її потоками світла. Він навіть став приводом для щоденних суперечок між Лантьє та Пуасоном. Капелюшник усе скаржився на нищення Парижа, звинувачував імператора в тому, що той усюди зводить палаци, щоб вигнати робітників до провінції. Поліцейський же, блідий від ледь стримуваного гніву, відповідав, що навпаки — імператор передусім дбав про робітників, що він, якщо треба, дощенту зруйнує весь Париж, аби лишень робітникам дати роботу. Жервезі теж не подобалися ці онови, що руйнували темний закапелок передмістя, до якого вона так звикла. Найдужче їй було досадно, що квартал гарнішав саме тієї години, як вона перетворювалася на руїну. Коли людина по вуха сидить у багні, їй зовсім не хочеться, щоб на неї світило сонце. Тож тими днями, коли Жервеза шукала Нана, вона страшенно казилася, бо мусила перелазити через гори будівельних матеріалів, шкандибати роздовбаними тротуарами, натикатися на паркани. Ошатна кам’яниця на бульварі Орнано виводила її з терпцю. Такі домища будувалися якраз для таких хвойд, як Нана.

І все-таки їй час від часу вдавалося почути новини про доньку. Завжди знайдуться добрі люди, що квапляться повідомити вам неприємності. Так, Жервезі розповіли, що мала кинула свого діда — звичайна дурість недосвідченого дівчиська. З цим старим їй велося дуже добре: її леліяли, обожнювали, їй навіть могли б дати цілковиту волю, якби вона знала, як того добитися. Але молодість легковажна; Нана, ймовірно, гайнула з якимось дженджиком — ніхто не знав напевне. Натомість, правдоподібним здавалося те, що якось пополудні на площі Бастилії вона попросила свого старигана три су на якусь дрібничку, так той і досі там її виглядає. У добірному товаристві це називають «піти по-англійському». Інші ж присягалися, що після того бачили, як вона витинала канкан в «Залі шалених танців» на вулиці Шапель. Тоді Жервеза вирішила обійти всі танцюльки в околиці. Щойно вона бачила танці — одразу заходила до закладу. Купо ходив разом із нею. Спочатку вони просто обходили зали й розглядали гультяйок, що там викаблучувалися. Потім одного вечора, мавши в кишені якусь грошину, вони сіли за стіл і замовили глінтвейн, щоб погамувати спрагу й зачекати, чи не з’явиться часом Нана. За місяць вони вже й забули про доньку — ходили задля власного задоволення, їм подобалося дивитися на танці. Довгими годинами вони мовчки сиділи, обіпершись ліктями на стіл, очманівши від тупотіння, від якого двигтіла підлога, і, очевидно, тішились у глибині душі тим, що стежили своїми потьмянілими очима за тутешніми шльондрами, які витанцьовували в червоному світлі задушливої зали.

Одного листопадового вечора вони зайшли отак до «Зали шалених танців», щоб погрітися. Надворі різучий холод щипав обличчя. Але в залі було повнісінько люду. Там гуло, як у вулику; за столиками людно, посередині людно, у повітрі людно — напхалося, як оселедців у бочку. Атож, ті, хто люблять потрушки по-канському, мали чим поласувати. Двічі обійшовши залу і не надибавши вільного столика, вони вирішили трохи постояти й почекати, доки якась компанія забереться геть. Купо, у брудній блузі, у приплюснутому на тімені старому драповому кашкеті без козирка, переступав з ноги на ногу. Він стояв у проході і раптом побачив, як низенький худорлявий молодик, що зачепив його ліктем, проходячи повз, обтрушував рукав свого пальта.

— Агов! — люто вигукнув він, витягаючи носогрійку зі свого запалого рота. — Чи не хотіли б ви попросити вибачення?.. Воно, бач, гидує, що людина носить блузу!

Молодик обернувся й зміряв поглядом бляхаря, який вів своєї:

— Затям собі, бісів жевжику, що блуза — це найліпша одіж. Еге ж! Одіж трударів!.. Ось я, якщо хочеш, сам тебе обтрушу, ще й утру тобі маку... Чи бачено таке коли, щоб якийсь вилупок ображав робітника?!

Марно Жервеза намагалася його заспокоїти. Він пишався у своєму лахмітті, бив себе кулаком у груди й горлав:

— Там, під цією блузою, груди справжнього чоловіка!

— От брудна скотиняка! — пробурмотів молодик, зникаючи в натовпі.

Купо захотів його спіймати. Щоб його ображав якийсь фертик у пальті? Ще чого! Та це навіть не пальто, а якісь недоноски, щоб підчепити собі дівку, не витративши ані сантима. Хай тільки десь попадеться, він поставить його на коліна і змусить вклонитися блузі. Але натовп був надто щільним, щоб у ньому можна було швидко пересуватися. Вони з Жервезою ледь пробиралися серед людського тлуму; довкруж танцюристів товпилося три ряди глядачів, обличчя яких запалювалися щоразу, як котрийсь кавалер витягувався на підлозі або котрась дама надто високо піднімала ногу. Обоє вони були невисокі, тому, щоб побачити щось окрім стрибучих шиньйонів і капелюхів, мусили спинатися навшпиньки. Хрипкі духові інструменти оркестру несамовито витинали кадриль, від звуків якої здригалася вся зала, тимчасом як пари танцюристів тупотіли ногами й збивали пилюгу, що затьмарювала палахке газове світло. Духота стояла просто нестерпна.

— Ось поглянь! — раптом вигукнула Жервеза.

— Що там?

— Оксамитовий капелюшок, оно.

Вони звелися навдибки. Ліворуч виднівся старий чорний оксамитовий капелюшок, над яким тіпалися два обскубані пера, достоту як плюмаж на катафалку. Але вони змогли розгледіти тільки цей капелюшок, що гарцював у скаженому танці, стрибав, вихрився, пірнав у натовп і знову виринав. Вони губили його в скаженій метушні голів і знову знаходили, коли він підстрибував вище за інших так задерикувато й кумедно, що люди довкола них тільки й сміялися з танців цього капелюшка, зовсім не знаючи, хто під ним.

— І що? — запитав Купо.

— Не впізнаєш цього волосся? — прошепотіла здавленим голосом Жервеза. — Голову на відруб даю — це вона!

Бляхар одним махом прорвався крізь натовп. Хай йому біс! Це справді була Нана! Ще й вбрана як ловко! На ній була стара шовкова сукня, вичовгана по столах дешевих кабаків, з обірваними воланами, що розліталися навсібіч. До всього, на плечах не було навіть поганенької шалі, тож усі могли бачити корсаж з обірваними петельками. Виходить, ця голодранка мала старого, що так леліяв її, і при цьому опустилася до того, що тягалася з якимось кнуром, який, напевно, лупцював її! Та все одно вона лишалася свіжою й спокусливою: з кучерявим, як пуделя, волоссям і рожевеньким ротком під тим пройдисвітським капелюшком.

— Ну постривай, зараз ти в мене затанцюєш! — сказав Купо.

Нана, звісно, нічого не підозрювала. Витанцьовувала так, що треба було бачити! Вихиляла своїм задком праворуч і ліворуч, пригиналася аж до землі, тупотіла ногами й підкидала їх майже до кавалерового обличчя, ледь не розриваючись навпіл. Люди товпилися навколо неї й плескали в долоні. Розшаліла Нана підсмикувала спідниці до самісіньких колін, звивалась у шаленому танці, наче підхльоснута, вертілася, ніби дзиґа, мало не розпластувалася на підлозі, а потім знов заводила спокійний танок і з неймовірною граційністю похитувала стегнами й грудьми. Так і хотілося затягти її до якогось закутка й осипати пестощами.

— Кажу вам, це моя донька! — кричав Купо. — Пропустіть мене!

Нана саме пнулася задки й замітала підлогу перами капелюшка, виставивши свою гузницю й злегка погойдуючи нею задля більшого враження. Діставши в зад добрячого копняка, вона випросталась і геть пополотніла, бо одразу впізнала своїх батька й матір. Оце так халепа!

— Геть! Геть! — заревли танцюристи.

Але Купо, допіру впізнавши в доччиному кавалері худорлявого молодика в пальті, чхати хотів на весь той люд.

— Так, це ми! — горлав він. — Не чекала, га?!.. От і піймалась тут зі своїм жовтодзьобим, що хвилину тому так зневажив мене!

Жервеза, зціпивши зуби, відштовхнула Купо й мовила:

— Замовкни!.. Усі ці пояснення тут ні до чого.

Підступивши ближче, вона вліпила Нана два замашні ляпаси. Перший збив набакир капелюшок з пір’ям, а другий лишив червоний відбиток на білій, як простирадло, щоці. Отетеріла Нана не плакала й не відбивалася. Оркестр гримів, натовп шаленів і люто вигукував:

— Геть! Геть!

— Ану бігом! — наказала Жервеза. — Ступай попереду! І не думай тікати, бо заночуєш у в’язниці.

Хирлявий молодик до того часу непомітно зник. І Нана закрокувала попереду, випроставшись на повен зріст, приголомшена прикрою невдачею. Щойно вона стишувала ходу й невдоволено насуплювалася, запотиличник ззаду скеровував її прямо до дверей. Отак утрьох вони й вийшли — засміяні й освистані цілою залою, — тимчасом як оркестр догравав канкан з таким гримотінням, неначе тромбони почали плюватися ядрами.

Життя налагодилося. Нана, проспавши дванадцять годин у своїй комірчині, цілий тиждень поводилася дуже добре. Підлатала скромненьку суконьку, на голові носила чепчик, зав’язавши його стрічки на потилиці під волоссям. Охоплена благородним запалом, вона навіть заявила, що хотіла б працювати вдома, адже вдома можна заробити більше і не слухати сороміцьких балачок робітниць. І вона справді знайшла замовлення, облаштувалася зі своїми інструментами за столом, перші дні вставала о п’ятій годині ранку й скручувала стеблини для фіалок. Та, зробивши кілька кілька сотень, вона починала потягуватися, розправляючи зсудомлені руки, що відвикли від праці, задихаючись у замкнутому просторі після того, як добряче провіялася за останні півроку. Згодом горнятко з клеєм засохло, на пелюстках і зеленому папері з’явилися масні плями, тричі приходив замовник і влаштовував сцени, вимагаючи повернути зіпсований матеріал. Нана тинялася з кутка в куток, діставала стусани від батька, від рання до вечора гризлася з матір’ю. Сварячись, обидві поливали одна одну найбруднішою лайкою. Довго тривати так не могло; на дванадцятий день дівча втекло, забравши з пожитків тільки скромненьку суконьку, що була на ній, та ще той чепчик на голові. Лорійо, що кусали губи після повернення і каяття небоги, тепер мало не падали з реготу. Ява друга — зникнення номер два: панянка подалася до Сен-Лазара[7], тож займіть свої місця! Ні, це було таки достобіса кумедно! А Нана вміла дременути! Що ж, тепер, якщо Купо захочуть втримати її в себе, їм не лишиться нічого іншого, крім як зашити їй дещо й посадити в клітку!

Про людське око Купо вдавали, що раді були спекатися дівчиська, але в глибині душі лютували. Та незабаром усе вляглося. Дізнавшись, що Нана валандалася кварталом, вони й оком не моргнули. Жервеза стверджувала, що донька робить це, щоб поганьбити їх, і зовсім не переймалася брехнями. Якщо ж зустріне свою дівулю десь на вулиці, то, казала, навіть не бруднитиме рук, щоб дати їй ляпаса; так, усе скінчено; якби їй трапилося побачити, як та у рам’ї здихає десь на вулиці, вона пройшла б повз неї і навіть не здумала, що носила цю наволоч під серцем. А Нана витинала по всіх закладах в околиці. Знали її і в «Білій Королеві», і в «Залі шалених танців». Коли вона заходила до «Елізе-Монмартр», люди вилазили на столики, щоб побачити, як, танцюючи канкан, вона виконує «фиркання рачка». З «Червоного Замку» її двічі виганяли, тож тепер вона вешталася там тільки біля входу, виглядаючи когось знайомого. «Чорна Куля» на бульварі та «Турецький Султан» на вулиці Пуасоньє були пристойними закладами, куди вона ходила, коли мала спідню білизну. Але з усіх шинків кварталу найбільше їй подобалися «Бал-Ермітаж» у глибині брудного двору та «Бал-Робер» у провулку Кадран — дві смердючі тісні зали, освітлені півдюжиною олійних ламп, де ніхто не пильнував порядку, де всі вволю веселилися і ніхто не заважав кавалерам та їхнім дамам спокійно цілуватися по кутках. Траплялися в Нана і злети, і падіння, немов від помаху чарівної палички: іноді вона з’являлася пишно вбрана й причепурена, як вишукана дама, а іноді ходила вся в лахмітті, мов якась нечупара. Ох же й ловко їй жилося!

Кілька разів Купо здавалося, що вони бачили доньку в дуже непевних місцях. Вони одразу поверталися і йшли в протилежний бік, щоб часом не зустрітися з нею ніс до носа. Подружжя не мало ніякісінького бажання ставати посміховиськом для цілої зали заради того, щоб загнати додому таку волоцюгу. Аж одного вечора, десь годині о десятій, коли вони вже лягали спати, хтось постукав у двері. Це була Нана. Вона цілком спокійно попросилася залишитись у них на ніч. Боже милий, який вона мала вигляд! Простоволоса, у драній сукні, в дірявих черевиках — вбрання якраз, щоб нарватися на поліцію й загриміти до буцегарні. Звісно, вона дістала добрячої прочуханки, а потім жадібно накинулася на кусень черствого хліба і, геть знесилена, заснула з останнім відкушеним шматком у роті. Так воно й повелося. Щойно Нана трохи оклигувала, як одразу зникала. Ні слуху, ні прослуху — випурхнула пташка. Минали тижні й місяці, здавалося, що вона пропала, аж раптом об’являлася знову, ніколи не пояснюючи звідки, іноді бруднюща, що й дрючком гидко торкнутися, вкрита саднами з голови до п’ят, а іншим разом чепурненька, але така млява й зморена гульнею, що ледве трималася на ногах. Батькам довелося до цього звикнути. Шмагання не допомагало. Вони лупцювали її, а вона все одно поверталася до їхньої оселі як до якоїсь нічліжки, де можна тиждень-другий пожити. Нана знала, що за ночівлю платитиме прочуханкою, але, зваживши все як слід, згоджувалась бути битою, коли їй з того була якась вигода. До того ж лупцювання рано чи пізно набридає. Врешті-решт Купо змирилися з гулящим життям Нана. Прийшла чи не прийшла — аби тільки двері не лишала відчиненими. Та кат його бери, звичка точить гідність, як і будь-що інше.

Лиш одне страшенно дратувало Жервезу — коли донька з’являлася в сукні зі шлейфом і в капелюшку, прикрашеному перами. Ні, на такі розкоші вона не могла спокійно дивитися. Нехай собі гуляє, якщо хоче; але коли приходить до рідної матері, то нехай принаймні вбирається, як годиться вбиратися робітниці. Розкішні сукні спричиняли в будинку неабиякий розрух: Лорійо хихотіли, збуджений Лантьє увивався довкола дівчини, вдихаючи аромат її парфумів, Боші забороняли Поліні товаришувати з цією розцяцькованою потіпахою. Також Жервеза злилася, коли Нана після нічних походеньок спала непробудним сном аж до полудня, розхристана, зі скуйовдженим волоссям з купою шпильок, ледве дихаючи, бліда, мовби нежива. Вона термосила її п’ять-шість разів за ранок і погрожувала вилити на неї глек води. Жервезу виводила з рівноваги ця вродлива нероба, напівгола, розжиріла від гріха, що пересипляла любовний хміль, від якого тіло в неї ніби набрякало і з якого вона не могла до пуття прокинутися. Нана розплющувала одне око, знов заплющувала його і далі поринала в сон.

Одного разу Жервеза, дорікаючи доньці за її розпусне життя й запитуючи, чи не тому вона приходить додому така розбита, що водиться з жовніриками, нарешті виконала свою погрозу й стріпнула над нею мокру руку. Оскаженіла Нана закуталася в ковдру й вигукнула:

— Та скільки можна, мамо?! Краще нам не говорити про чоловіків. Свого часу ти робила, що хотіла, от і я роблю, що хочу.

— Як? Що? — белькотіла Жервеза.

— Атож, я ніколи тобі цього не казала, бо воно мене не стосувалося, але ти анітрохи не соромилася. Я частенько бачила, як ти вешталася по пральні в самій сорочці, поки тато хропів... Якщо тепер тобі таке не подобається, то подобається іншим. Дай мені спокій, не треба було показувати прикладу!

Жервеза враз пополотніла, руки затремтіли, вона металася кімнатою, мов неприкаяна, тимчасом як Нана, перевернувшись на живіт і обхопивши подушку обома руками, поринула в безтурботний глибокий сон.

Купо тільки бурчав, але йому вже й на думку не спадало роздавати ляпаси. Він геть втрачав глузд. Та й справді, його марно було звинувачувати в тому, що він негодящий батько, бо випивка цілком притлумила в ньому всяке уявлення про добро і зло.

Тепер усе йшло як по писаному. Пів року він не просихав, а потім злягав і потрапляв до притулку Святої Анни — наче вибирався на природу. Лорійо казали, що герцог Сивуха вирушив до своєї резиденції. За кілька тижнів потому його випускали з притулку, підправленого й підлатаного, і він продовжував нищити себе аж до тієї пори, поки знов підупадав на силі й потребував чергової поправи. За три роки він так побував у притулку Святої Анни сім разів. У кварталі балакали, що йому там приберігають окрему палату. Але найгірше в цій історії було те, що той затятий пияк щоразу заходив усе далі, тож за всіма нескінченними рецидивами можна було передбачити сумний фінал, коли ця трухлява бочка, з якої один за другим злітали обручі, геть розпадеться.

Усе це не додавало йому краси: примара з виду та й годі! Отрута алкоголю безжально роз’їдала його. Просякнуте випивкою тіло зморщувалося, як зародки в банках у лабораторіях. Коли він підходив до вікна, було помітно, як просвічувалися в нього ребра, — такий худий став. Щоки позападали, очі гноїлися, і якби то був віск, його вистачило б на цілий кафедральний собор. Ніс, червоний, розпухлий, стримів на брезклому обличчі, як гвоздика посеред спорожнілої клумби. У всіх, хто знав його вік — сорок років, мороз пробігав поза спиною, коли він проходив повз, скоцюрбившись, хитаючись, старезний, як той брук на вулиці. І руки в нього трусилися дедалі дужче: права рука сіпалася так сильно, що часом, аби піднести склянку до рота, доводилося брати її обіруч. Ох, ця чортова трясця! Це єдине, що його дратувало, а до всього іншого Купо було байдуже. Іноді він бурчав, люто проклинаючи свої руки. А бувало, годинами уважно спостерігав за тим, як вони дриґалися, підплигували, ніби жаби, і мовчав, анітрохи не сердився, а тільки дивився, ніби намагаючись розгадати, що ж то за механізм усередині змушує їх так витанцьовувати. Якось увечері за цим заняттям його застала Жервеза: по посинілих щоках п’яниці котилися рясні сльози.

Того літа, коли Нана взяла за звичку з’являтися у батьків посеред ночі, Купо було зовсім зле. Його голос змінився, так ніби оковита надала йому цілком нового звучання. Він оглух на одне вухо, а потім, через декілька днів, у нього погіршився зір. Щоб не гепнутися на сходах, йому доводилось триматися за поруччя. Здоров’я його, як то кажуть, зійшло нінащо. У нього так боліла й паморочилася голова, що аж каганці в очах світилися. Ні з того ні з сього гострий біль пронизував руки й ноги; він блід, сідав, щоб не впасти, й з отупілим виглядом годинами не підводився зі стільця. Ба більше, після одного такого нападу йому спаралізувало руку на цілий день. Іноді він злягав: скручувався на ліжку клубком, забивався під ковдру, важко й протяжно дихаючи, як поранений звір. І тоді починалися напади, як у притулку Святої Анни. Зляканий, стривожений, змучений гарячкою, він у скаженому гніві качався по підлозі, шматував на собі одяг, гриз меблі зсудомленими щелепами, або ж на нього находило глибоке розчулення, і він усе скаржився на доньку, схлипуючи й скиглячи, що його ніхто не любить. Одного вечора Жервеза й Нана разом повернулися додому і не застали його в ліжку. На його місці лежала подушка. А коли вони відкинули ковдру, то побачили його в щілині між ліжком і стіною: він цокотів зубами й розповідав, що якісь убивці приходили по його душу. Довелось їм удвох знову вкладати його в ліжко й заспокоювати, як малу дитину.

Ліки Купо знав лише одні — хильнути півлітри запридуху, щоб добряче вдарило в голову й поставило його на ноги. Так він лікувався щоранку. Пам’ять йому вже давненько відбило, у голові в нього було порожньо, і щойно він оклигував, одразу ж починав насміхатися зі своїх болячок. Їй-богу, він ніколи й не хворів. Купо вже дійшов до тієї межі, коли люди, лежачи на смертному одрі, запевняють, що цілком здорові. Що ж до решти, у нього теж були не всі вдома. Коли Нана поверталася після півторамісячного загулу, він гадав, що вона вибігала у справах неподалік. Нерідко, повиснувши на якомусь чоловічому плечі, вона йшла повз нього й сміялась, а він її не впізнавав. Словом, вона на нього більше не зважала і ладна була хоч на голову йому сісти, якби їй забракло стільця.

Як ударили перші морози, Нана вкотре повіялася, сказавши, що йде поглянути, чи немає в зеленярки печених груш. Вона побачила, що вже настає зима, й не хотіла цокотіти зубами коло нетопленої грубки. Купо лиш обізвали її гадюкою, бо так тих груш і не дочекалися. Звісно, вона повернеться; минулої зими вона пішла купити тютюну на два су й пропала на три тижні. Та місяці спливали, а дівча так і не з’являлося. Цього разу вона, схоже, понеслась добрячим чвалом. Уже й червень настав, але й сонце не повернуло її додому. Очевидно, це був кінець: Нана десь знайшла собі й хліб, і до хліба. Одного дня Купо, бувши на безгрішші, продали її залізне ліжко за шість франків, які одразу й пропили в Сент-Уані. Воно, мовляв, тільки захаращувало помешкання.

Якось одного липневого ранку Віржіні гукнула Жервезу, що проходила повз, і попросила її допомогти з миттям посуду, бо минулого вечора Лантьє привів у гості двох своїх друзяк. Капелюшник усе ще доїдав її крамницю. І коли Жервеза мила те начиння — жирнючі тарілки після того бенкету, — він раптом голосно заговорив до неї:

— Якби ви тільки знали, паніматко! Нещодавно я бачив Нана.

Віржіні, сидячи із заклопотаним виглядом за прилавком й оглядаючи слоїки та шухляди, які помалу порожніли, сердито похитала головою. Вона стримувалася, щоб не бовкнути зайвого, бо все це починало відгонити чимось недобрим. Надто вже часто Лантьє бачився з Нана. Ох, вона б за нього не ручалася: цей чоловік був здатен на що завгодно, коли йому западала в голову якась спідниця. Пані Лера, яка щойно ввійшла, — на той час вона дуже здружилася з Віржіні, що звіряла їй всі таємниці, — скривила свою звичну гримасу, сповнену двозначності, й запитала:

— У якому сенсі — ви її бачили?

— О! У щонайкращому, — відповів дуже влещений капелюшник, сміючись і підкручуючи вуса. — Вона їхала в кареті, я ж чалапав пішки... Їй-богу, можу заприсягнутися на тім! Авжеж, багатеньким жевжикам, що упадають біля неї, збіса пощастило!

Очі в нього загорілися, він обернувся до Жервези, яка стояла в дальньому кінці крамниці й саме витирала тарілку.

— Еге, їхала в кареті, та ще й в шикарній сукні!.. Вона так скидалася на великосвітську даму, що я навіть не впізнав її: зубки білі, а личко свіже, як квіточка. Вона усміхнулася до мене й помахала рукавичкою... Думаю, підчепила собі якогось віконта. Ото вже доскочила щастя! Тепер вона може чхати на всіх нас: у неї, цієї пройдисвітки, того щастя по саму зав’язку!.. Кохання маленького кошенятка! О, ви й гадки не маєте, чого варте таке кошенятко!

Жервеза все ще терла тарілку, хоч та давно вже сяяла чистотою. Віржіні занепокоєно міркувала про два рахунки, які не знала як оплатити наступного дня, тимчасом як вгодований, гладкий Лантьє, що аж сочився з’їденим цукром, заповнював своїми захопленими балачками про пишно вбраних маленьких дівчаток усю кондитерську крамницю, вже на три чверті з’їдену, від якої так і віяло розоренням. Атож, лишилося тільки догризти кілька праліне, досмоктати кілька льодяників — і всій комерції Пуасонів настане край. Раптом на протилежному боці вулиці він помітив стражника, що якраз був на службі, застебнутий на всі ґудзики, з шаблею, що билась об його стегно. Це його ще дужче розвеселило. Він вказав Віржіні на її чоловіка.

— Овва! — пробурмотів він. — А в Баденґа сьогодні чудовий вигляд!.. Ви лиш подивіться! Он як штани обліпили сідниці! Вставив би собі туди скляне око, щоб захоплювати людей зненацька.

Коли Жервеза повернулася додому, Купо отупіло сидів скраю ліжка: у нього був черговий напад. Помертвілим поглядом він дивився на долівку. Тоді вона й собі сіла на стілець, геть знеможена, руки безсило повисли вздовж брудної спідниці. Зо чверть години вона сиділа навпроти нього й не мовила ані слова.

— Маю новини, — прошепотіла вона нарешті. — Бачили твою доньку... Так, твоя доня тепер шикарно вбирається, і ти їй більше не потрібен. Вона дуже щаслива, авжеж! Ах, Господи, Господи! Дорого я заплатила б, щоб опинитися на її місці.

Купо й далі витріщався на долівку. Потім підвів своє змордоване обличчя і, недоумкувато засміявшись, пробелькотів:

— Слухай, моя кізонько, я тебе не тримаю... Ти ще досить нічогенька, коли вмиєшся. Знаєш, як то кажуть: хоч яка стара діжа, а накривка на неї знайдеться... Біс із ним! Може, хоч матимемо щось до хліба!