Пастка

XIII

Купо тієї ночі пішов у загул. Наступного дня Жервеза отримала десять франків від сина, Етьєна, який працював механіком на залізниці; час від часу хлопець надсилав їй якихось сто су, адже знав, що вдома не дуже-то жирували. Вона зварила юшки й попоїла сама, бо пройдисвіт Купо не повернувся навіть наступного дня. Не з’явився він ні в понеділок, ні у вівторок. Минув уже й тиждень. А хай йому трясця! Ото було б щастя, якби його запопала якась панійка. Але у неділю Жервезі принесли друкований документ, якого вона спочатку злякалася, бо він був дуже схожий на лист від комісара поліції. Та потім вона заспокоїлася — її всього-на-всього повідомляли про те, що її свинюка подихає в притулку Святої Анни. У листі це все було написано у ввічливішій формі, але сенс від того не мінявся. Атож, все-таки Купо запопала пані, і звали цю пані Кирпата Свашка, остання приятелька пияків.

Жервеза, правду сказати, анітрохи тим не переймалася. Дорогу він знав, отже, дістатися з притулку додому зможе й сам. Його там уже стільки разів лікували, що їм неважко буде ще раз втнути ту свою штуку й поставити його на ноги. Тим паче, саме того ранку вона дізналася від людей, що цілий тиждень п’янючий в дим Купо вештався по бельвільських винарнях у парі з Халявою! Авжеж, за все платив Халява; він, видно, запустив лапу в калитку своєї старої, яка набила її самі знаєте яким чудовим робом. Ох же й ловкі грошенята вони пропивали! Від них недовго і якоїсь поганої болячки підхопити! Якщо Купо тепер зліг, то так йому й треба! Жервеза лютувала передусім на думку про те, що ті двоє мерзотників-егоїстів і в гадці собі не мали зайти до неї та запросити на чарчину. Чи де бачено таке?! Цілий тиждень гуляти, зовсім не шануючи дружини! Хто сам п’є, той хай сам і здихає!

Щоправда, в понеділок, мавши готову добру вечерю — трохи вчорашньої квасолі та півлітра вина, — Жервеза вирішила вийти з дому, щоб, мовляв, нагуляти апетит, а заодно й навідати Купо. Лист із притулку, що лежав на комоді, все не давав їй спокою. Сніг розтанув, стояла похмура й тепла днина, свіже повітря бадьорило. Вийшла вона ополудні, бо дорога була неблизька, через увесь Париж, а кульгава нога не давала розігнатися. До того ж на вулицях було повно люду, але люди її звеселяли, тож добулася вона з неабиякою втіхою. Після того, як вона назвала своє ім’я, їй розповіли геть неймовірну історію: виявляється, Купо виловили з води під Новим мостом; він стрибнув у річку, перехилившись через парапет, бо йому здалося, що якийсь бородатий чоловік не давав йому проходу. Ох і добре плигонув, їй-бо! Що ж до того, як Купо опинився аж на Новому мосту, то цього він і сам не міг пояснити.

Тим часом наглядач повів Жервезу до Купо. Піднімаючись сходами, вона почула ревище, від якого в неї аж кістки похололи.

— Ба! Он як виводить! — мовив наглядач.

— Хто? — запитала Жервеза.

— Чоловік ваш, хто ж іще! Горлає отак ще від позавчора. Ще й танцює, ось побачите.

Боже милостивий! Що за видовище! Вона так і завмерла на місці. Палата була від самого низу й аж до стелі оббита повстю; долівка вистелена подвійним шаром м’яких підстилок, а в кутку лежав матрац та підголівник — і більше нічого. Всередині стрибав і горлав Купо. Вигляд у нього був, як у рядженого, подерта блуза матлялася на руках і ногах. Але машкара ця була аж ніяк не смішна. Е, ні! Цей блазень витинав такі страшні танці, від яких волосся дуба стає. На ньому була машкара передсмертя. Хай йому біс, яке ж то було соло! Він бився об вікно, тоді пнувся задки, відбивав руками такт, тряс долонями, немовби хотів, щоб вони відірвалися й полетіли комусь межи очі. Трапляються на танцях всілякі витіваки, що наслідують ці рухи, але наслідують кепсько. Варто все-таки побачити цей п’яницький ригодон, щоб мати уявлення, що то за шик, коли його виконують по-справжньому. Спів у них теж особливий, мов якийсь нескінченний карнавальний ґвалт, — широко роззявлений рот, з якого цілими годинами вириваються ті самі хрипкі звуки тромбона. Купо верещав, як тварина, якій наступили на лапу. Нумо, музики! Панове, запрошуйте дам!

— Господи! Що це з ним таке?.. Що з ним таке?.. — повторювала перелякана Жервеза.

Практикант, білявий і рожевощокий здоровий хлопець у білому фартуху, спокійно сидів і робив якісь нотатки. Випадок цей був цікавий, тож практикант не відходив від хворого.

— Побудьте хвилинку, якщо хочете, — мовив він до прачки, — але поводьтеся спокійно... Спробуйте поговорити з ним, та він вас не впізнає.

І справді, здавалося, що Купо навіть не помічав своєї дружини. Зайшовши до палати, вона не могла добре його роздивитися, бо він ні хвилини не стояв на місці. Коли ж поглянула на нього зблизька, у неї аж руки опустилися. Боже мій! Хіба може в людини бути таке обличчя, такі налиті кров’ю очі й покриті струпами губи? Вона б його нізащо не впізнала, якби їй не сказали, що це Купо. Він страшенно кривлявся, хтозна й чого: перекошував ротяку, зморщував носа, втягував щоки, — справжнісінька звіряча морда. Купо так розігрівся, що від нього аж пара йшла; він був ніби полакований і стікав потом, що рясно крапав додолу. З цього скаженого карнавального танцю все-таки було видно, що йому недобре, що голова обважніла, а все тіло проймав біль.

Жервеза підійшла до практиканта, який пучками пальців вистукував об спинку стільця якийсь мотив.

— Скажіть, пане, цього разу справа серйозна?

Практикант лиш мовчки кивнув головою.

— Послухайте, він зараз, здається, щось бурмоче?.. Чуєте, га? Що це?

— Він розказує про те, що йому ввижається, — прошепотів молодик. — Ви не могли б помовчати? Це мені заважає.

Говорив Купо якимось придушеним голосом, але в очах у нього засвітилися бешкетні вогники. Він поглядав униз, праворуч, ліворуч, роззирався довкола, наче прогулювався Венсенським лісом, балакаючи із самим собою.

— Ох, як же ж гарно, як пречудово... Тут і будки є, як на справжньому ярмарку. А музика яка чудесна! Оце так гульня! Он уже й склянки б’ють... Ото шик! А зараз усе загоряється; червоні кулі в повітрі, вони підстрибують, вони летять!.. О! О! Скільки тих ліхтариків на деревах! Яка неймовірна краса! Звідусюди б’ють потоки, фонтани, водоспади, вода шумить, немов співає дитячий хор... Які ж розкішні ті водоспади!

І він випростався, ніби щоб ліпше почути солодкий спів води, глибоко вдихав повітря, гадавши, що ковтає свіжі бризки, які летять від водограю. Але помалу його обличчя знову набуло тривожного виразу. Тоді він згорбився й швидше забігав попід стінами палати, бурмочучи якісь погрози.

— Знову та сама чортівня!.. Я остерігався... Ану тихо, паскудна бандо! То ви хочете зробити з мене дурня? Так, тільки заради того ви й п’єте та горлаєте зі своїми хвойдами... Ось зараз я вас зітру на порох разом із вашою будкою!.. Трясця! Та дайте вже мені спокій!

Він стиснув кулаки, потім хрипко заревів і почав кидатися по палаті. Клацаючи зубами від переляку, Купо белькотів:

— Вони хочуть, щоб я вкоротив собі віку. Ні, я не стрибатиму!.. Уся ця вода натякає, що я легкодух. Ні, я не стрибатиму!

Водоспади відступали, коли він наближався до них, і накочувалися на нього, коли він тікав від них. Аж раптом він окинув тупим поглядом усе навколо й ледве зрозуміло пробурмотів:

— Це нестерпно! Вже й лікарів на мене напустили!

— Я піду, пане. До побачення! — мовила Жервеза до практиканта. — Мені дуже тяжко дивитися на таке. Згодом я ще навідаюся.

Вона геть збіліла. Купо продовжував виконувати свій одиночний танець від вікна до матрацу й від матрацу до вікна, стікаючи потом, надриваючись, вибиваючи той самий такт. Жервеза втекла. Дарма що вона летіла сходами, їй аж до самого низу було чути трикляте волання чоловіка. Боже мій, як же хороше було надворі, де можна вдихнути свіжого повітря!

Увечері в будинку на вулиці Ґут-д’Ор тільки й балакали, що про дивну хворобу Купо. Боші, хоч тепер і спогорда дивилася на Шкандибу, запросили її до своєї сторожки на скляночку смородинівки, щоб вивідати подробиці. Пані Лорійо та пані Пуасон теж прийшли. Суд-пересуд ніяк не вгавав. Бош знав одного столяра, який до того впився абсентом, що голісіньким вибіг на вулицю Святого Мартена й танцював там польку, доки й не помер. Дами аж покотилися зі сміху: дуже кумедною їм видалась ця історія, хоч і шкода було чоловіка. Потім, оскільки ніхто до пуття нічого не розумів, Жервеза всіх розігнала, крикнула звільнити їй місце і посеред сторожки показала, що витворяв Купо: як горлав, як стрибав, як корчив огидні гримаси. Так, слово честі! Саме так усе й було! Усі решта страшенно дивувалися: це неможливо, людина й трьох годин не витримає такого! Годі й казати! Але Жервеза присягалася всім найсвятішим, що Купо виробляв це від учора, тридцять шість годин поспіль. Якщо хтось не вірить, то нехай сходить і переконається. Але пані Лорійо — красно дякую! — заявила, що свого часу навідувалася до притулку Святої Анни і не лише сама туди не піде, але й чоловікові не дозволить цього зробити. Що ж до Віржіні, чия крамниця помалу сходила нінащо, то вона сиділа з похмурим виразом обличчя й лише прошепотіла, що життя не завжди веселе. О! Аж ніяк! Смородинівку допили, Жервеза побажала товариству на добраніч. Коли вона змовкала, її обличчя набувало якогось отетерілого виразу, а очі витріщалися. Певно, вона бачила перед собою, як танцює її чоловік. Уставши наступного ранку, вона пообіцяла собі більше до притулку не ходити. А навіщо? Їй не хотілося й собі розгубити всі клепки. Однак раз у раз вона поринала в роздуми, душа в неї, як то кажуть, була не на місці. Все-таки було цікаво, чи він і досі плете ногами свої кренделі. Коли вибило полудень, вона не змогла всидіти й пішла, не помітивши довгого шляху, — так їй забило памороки бажання те побачити й страх того, що на неї чекало.

Про стан Купо можна було й не запитувати. Щойно дійшовши до сходів, вона почула його співи. Той самісінький мотив, той самісінький танок. Жервезі було легко уявити, що допіру вона зійшла вниз, а тепер піднімалася знову. Вчорашній наглядач, що йшов по коридору, тримаючи в руках горнятко з трав’яним чаєм, приязно підморгнув їй.

— Отже, те саме? — запитала вона.

— О! Те саме! — відказав він, не зупиняючись.

Вона ввійшла, але спинилася в кутку біля дверей, бо в Купо були якісь люди. Білявий рожевощокий практикант стояв, а на його стільці сидів літній добродій з орденською стрічкою, лисий, обличчям схожий на куницю. Певна річ, то головний лікар, бо погляд у нього був гострий і пронизливий, як швайка. Так дивляться всі гендлярі смертю.

Але Жервеза прийшла сюди не заради цього добродія, тому вона витягнулася навшпиньки, щоб з-поза його голомозої голови роздивитися Купо. Той гарцював і ґвалтував, як скажений, ще дужче, ніж учора. Колись на балах у середпістя вона бачила, як служки з пральні, дужі хлопці, витанцьовували цілу ніч, але ніколи-ніколи в житті не могла уявити, щоб людина могла розважатися так довго. Щодо «розважатися», то це вона так тільки казала, бо що то за розвага — плигати, як риба на піску. Залитий потом Купо парував ще дужче, от і вся різниця. Від кричання рот його ніби побільшав. О, вагітним жінкам такого краще не бачити. Він стільки находив від матраца до вікна, що долі вже було видно протоптану стежку, а солом’яник протерся від човгання шкарбанів.

Ні, в усьому тому й справді не було нічого привабливого, і Жервеза, здригаючись, запитувала себе, навіщо вона знову сюди прийшла. Подумати лишень, учора ввечері в Бошів їй казали, що вона надто вже перебільшувала! Та вони й половини всього не бачили! Тепер вона змогла краще розгледіти, що витворяв Купо, і довіку не забуде тих його витріщених очей, втуплених у порожнечу. Тим часом вона вловлювала деякі фрази, якими обмінювалися практикант і лікар. Перший викладав подробиці минулої ночі незрозумілими для неї словами. Усю ніч її чоловік щось белькотів і бігав — загалом мова йшла про таке. Потім літній лисий добродій — не надто люб’язний, до речі, — схоже, нарешті помітив жінку, а коли практикант сказав йому, що це дружина хворого, він узявся суворим тоном настирливо допитувати її, мов якийсь комісар поліції.

— Батько цього чоловіка пив?

— Так, пане, трохи, як усі... Одного дня він сп’яну полетів з даху і вбився.

— А мати його пила?

— Та Боже мій, як усі, пане. Знаєте, може, крапелиночку, коли-не-коли... О, його родина дуже порядна!.. Був у нього брат, але помер зовсім молодим від якихось корчів.

Лікар кинув на неї пронизливий погляд і доволі грубо запитав:

— А ви? Теж п’єте?

Жервеза щось пробелькотіла, спробувала відмагатися, поклала руку на серце, щоб заприсягтися.

— Ви п’єте! Бережіться; ось до чого доводить пиття... Рано чи пізно й ви так помрете.

Жервеза знічено притиснулася до стіни. Лікар повернувся до неї спиною. Він присів навпочіпки, не переймаючись тим, що замітав пилюку з солом’яника полами сурдута, довго спостерігав, як Купо трусився, чекав, щоб той підійшов, проводив його поглядом. Того дня вже стрибали й ноги, трясця опустилася донизу: справжнісінька тобі лялька на мотузочках, яка теліпала кінцівками й мала при цьому задубілий, як дерево, тулуб. Хвороба помалу підточувала його. Здавалося, що в нього під шкірою грає музика: вона озивалася кожні три-чотири секунди, лунала якусь мить, потім зупинялася й починалася знову, так само, як дрож, що проймає безпритульних собак, коли вони мерзнуть зимою в підворітті. Живіт і плечі теж тремтіли, як вода, що ось-ось закипить. Який все-таки дивний кінець: зійти зі світу, звиваючись отак, як залоскотана дівка.

Купо тим часом стиха постогнував, наче нарікав на щось. Здавалося, що йому стало набагато гірше, ніж учора. З його уривчастих стогонів можна було здогадатися про всілякі болісті. Його штрикали тисячі голок. По всьому тілу він відчував важкість; якась холодна мокра тварюка повзла по його стегнах і впивалася своїми іклами в його плоть. Потім інші звірюки впиналися йому в плечі й кігтями дерли спину.

— Хочу пити! Ох! Я хочу пити! — протяжно стогнав Купо.

Практикант узяв з таці кухлик лимонаду й подав йому. Купо стиснув той кухлик обома руками, жадібно набрав повен рот, виливши половину на себе, але одразу ж і виплюнув, як щось страшенно огидне.

— А бодай тобі! Та це ж горілка! — закричав він.

Тоді лікар подав знак, і практикант спробував дати йому води, не випускаючи карафки з рук. Цього разу Купо зробив ковток, але знову закричав, неначе то був кип’яток.

— Це горілка, хай тобі біс! Це горілка!

Відучора все, хай би що йому давали пити, здавалося Купо горілкою. Згага від цього ще дужчала, і він нічого не міг більше пити, бо все його палило. Йому принесли юшку — очевидно, хотіли його отруїти, бо від неї несло самогонкою. Хліб теж був гіркий і зацвілий. Усюди навколо була сама отрута. У палаті смерділо сіркою. Купо присікувався до довколишніх, нібито вони навмисно чиркають у нього під носом сірниками, щоб отруїти його.

Лікар підвівся й слухав Купо, якому вкотре марилися привиди посеред білого дня. Йому здавалося, що на стінах висіло величезне павутиння, завбільшки з корабельне вітрило. Потім те павутиння перетворювалося на сітки з вічками, що стягувалися й розширювалися, — хитромудра цяцька! У тих вічках гойдалися чорні кулі, справжні штукарські кулі, спочатку маленькі, як кульки для гри, потім великі, як гарматні ядра; вони то роздималися, то зменшувалися тільки для того, щоб його подратувати. Раптом він вигукнув:

— О! Пацюки! Тепер ще й пацюки!

Кулі тепер перетворилися на пацюків. Ці гидкі тварюки росли, пролазили крізь сіті, стрибали на матрац і щезали. Також була мавпа, що виходила зі стіни і в стіну заходила, щоразу підбігаючи до нього так близько, що він задкував, боячись, аби вона не відкусила йому носа. Враз усе знову перемінилося: стіни, мабуть, заходили ходором, бо він репетував, задихаючись від жаху й люті:

— Ах так, значить! Ай! Трусіть мене, мені начхати!.. Ай! Халупа! Ай! Бодай їй!.. Ну, бийте в дзвони, чорне вороння! Заграйте на органі, щоб я не догукався сторожі!.. Ці покидьки поставили за стіною якусь пекельну машину! Я добре чую: вона гуде, вони висадять нас у повітря... Горить! Трясця, горить! Ондечки кричать, що горить! Дивіться, як пломеніє. Ох! Як ясніє, як світиться! Все небо палає, червоні вогні, зелені вогні, жовті вогні... Сюди! Рятуйте! Пожежа!

Його крики захлиналися в хрипінні. Далі він лиш бурмотів незв’язні слова, на губах виступила піна, підборіддя заслинилося. Лікар пальцем тер собі носа — видно, така в нього була звичка, коли він натрапляв на серйозний випадок. Обернувшись до практиканта, він півголосом запитав:

— А температура й далі тримається під сорок градусів, так?

— Так, пане.

Лікар замислився й затримався в палаті ще на кілька хвилин, не спускаючи очей з Купо. Потім стенув плечима й сказав:

— Давати все те саме: бульйон, молоко, лимонад, слабий хінний розчин... Не відходьте від нього й викликайте мене, якщо виникне така потреба.

Він вийшов, Жервеза пішла слідом, щоб запитати, чи є бодай якась надія. Але він так штивно крокував коридором, що вона не наважилася до нього заговорити. Якусь мить вона стояла, роздумуючи, чи варто їй повертатися в палату до чоловіка. Ці відвідини й без того видались їй невеселими. Але почувши, як він знову кричить, що лимонад смердить горілкою, вона, не довго думавши, взяла ноги на плечі — досить з неї тієї вистави. Від тупоту коней і гуркоту екіпажів на вулиці їй здавалося, що весь притулок Святої Анни женеться за нею. А той лікар ще й так настрахав її! Жервеза було подумала, що й сама вже захворіла.

На вулиці Ґут-д’Ор на неї, звісно, чекали Боші та всі решта. Щойно вона зайшла до підворіття, її погукали до сторожки. Ну що? Старий Купо ще живий? Господи! Та ще живий. Бош здавався приголомшеним і розчарованим: учора він заклався на літр вина, що старий Купо не протягне й до вечора. А воно он що! Він і досі ряст топче! Все товариство дивувалося, плескаючи себе по стегнах. Оце так міцний хлопак! Пані Лорійо підрахувала: тридцять шість і двадцять чотири — шістдесят годин виходило. Бісів шельма! Уже шістдесят годин він дриґався й верещав! Зроду ніхто не бачив такої снаги. Але Бош, силувано посміхаючись через програний літр, недовірливо допитувався у Жервези, чи впевнена вона була, що він не ламав перед нею комедії. Е, ні! До цього в нього не було охоти — надто вже його корчило й тіпало ним. Тоді Бош іще наполегливіше попросив її знову показати, що саме і як витворяв Купо. Так, так, бодай разочок! На загальне прохання! Усі сказали, що це буде дуже люб’язно з її боку, бо дві сусідки, яких не було вчора, навмисно спустилися до них, щоб подивитися на цю виставу. Консьєржка крикнула гостям розійтися, усі звільнили середину кімнати, штовхаючись ліктями й згораючи від цікавості. Жервеза тим часом стояла, похиливши голову. Вона насправді боялася, що теж може захворіти. Проте, прагнучи довести, що аж ніяк не прошена, вона почала з двох чи трьох невеличких стрибків. Раптом з нею щось сталося, й вона кинулася назад; їй-богу, вона не може! Товариством пробіг розпачливий гамір: дуже шкода, у неї пречудово виходило. Але якщо не може, то що вже тут поробиш! А коли Віржіні повернулася до своєї крамнички, всі одразу забули про старого Купо й почали жваво обговорювати Пуасонів, у яких усе йшло шкереберть; учора приходили судові виконавці; стражник незабаром втратить своє місце; що ж до Лантьє, то він крутився коло однієї панійки із сусіднього ресторану, чарівної жінки, що збиралася торгувати потрухами. А бодай йому! Усі сміялися, бо вже бачили, як вона облаштовується в крамничці; після солодкого мало бути щось поживніше. І куди тільки дивився той рогатий недоумок Пуасон? І як це чоловік, що служив у поліції й мусив підстерігати інших, міг виявитися таким розтелепою вдома? Але всі враз примовкли, помітивши, що Жервеза, на яку вже ніхто не звертав уваги, почала в кутку трусити ногами й руками, наслідуючи Купо. Браво! Оце воно, саме цього всі й хотіли. І тут вона безтямки спинилася, немов прокинулась зі сну, а потім побігла геть. Усім на добраніч! Вона піде нагору й спробує заснути.

Назавтра Боші побачили Жервезу, що ополудні виходила з дому, як і в попередні два дні. Вони побажали їй приємної прогулянки. Того дня коридор у притулку Святої Анни аж двигтів від крику й тупотіння Купо. Вона ще піднімалася сходами, а вже чула, як він репетував:

— Кляті клопи!.. Тільки спробуйте поткнутися сюди! Приб’ю!.. Ага! Вони хочуть мене доконати! Кляті клопи!.. Я не дамся вам на поталу! Ану забирайтеся до дідька!

На мить вона спинилася перед дверима перевести подих. Отже, тепер він бився з цілою армією! Увійшовши, вона побачила ще більший гармидер. Купо шаленів, немов навіжений, що втік з божевільні. Він крутився посеред палати, вимахуючи навсібіч руками, гамселячи себе, стіни, долівку, перекидався, посилав удари в порожнечу; хотів відчинити вікно, ховався, наче боронився, гукав, відповідав, сам-самісінький справляв цей шабаш і мав вигляд доведеної до відчаю людини, якій мариться, що на неї напала зграя ворогів. Потім Жервеза збагнула, що йому здавалося, нібито він стоїть на даху й кладе цинкові листи. Він роздмухував губами вогонь, брав до рук паяльну лампу, ставав навколішки й проводив пальцем по краю солом’яника, немовби лютував листи. Так, тієї передсмертної години згадалося Купо його ремесло. А горлав і качався він на уявному даху тому, що якісь пройдисвіти заважали йому добре виконувати свою роботу. На дахах сусідніх будинків стояли мерзотники, що все погрожували йому. До того ж вони напускали на нього цілі табуни пацюків. О! Знову ці прокляті тварюки! Марно він намагався чавити їх, щосили тупцяючи і човгаючи ногами по підлозі; нові з’являлися цілими вервечками, весь дах аж почорнів від них. На додачу до них з’явилися ще й павуки! Він рвучко притискав штани до стегон, щоб розчавити здоровенних павуків, що залізли йому під одежу. От лиха година! Йому ніколи не впоратися з роботою, його хотіли звести зі світу, хазяїн відправить його до хурдиги. Тоді в цій метушні він уявив, що в нього в животі працює парова машина: роззявивши рота, він видихав дим, густий дим, що заповнював палату й виходив у вікно. Нагнувшись, все ще пахкаючи, він дивився, як хмарка диму котилася по надвір’ю, здіймалася до неба й затуляла собою сонце.

— Диви! — вигукнув Купо. — Це суне банда з Кліньянкурського шосе: перевдягнулися ведмедями й витівають казна-що...

Він сів навпочіпки перед вікном, наче стежив зі свого даху за якоюсь процесією.

— Он, ціла кавалькада, леви й пантери вишкіряються... Дітвора повбиралася в костюми котів і собак... Довготелеса Клеманс, у патлах в неї повно пір’я. Ах! Дідько! Вона перекидається й показує все, що тільки має!.. Слухай, моя кізонько, нам треба давати звідси драпака... Гей, ви! Бісові поганці, не смійте її чіпати!.. Не стріляйте, бодай вам! Не стріляйте...

Його хрипкий і переляканий голос здіймався до крику, Купо припадав до землі й усе повторював, що внизу поліцаї та жовніряки наводять на нього свої гвинтівки. У стіні він бачив цівку пістолета, наставлену на його груди. Вони прийшли, щоб забрати в нього дівку.

— Не стріляйте, чорт забирай! Не стріляйте...

Потім будинки почали тріщати, він передавав голосом двигтіння цілого кварталу, що завалювався, і разом з ним усе зникало, все випаровувалося. Але йому ніколи було навіть передихнути — нові образи зі страшенною швидкістю проносилися в його уяві. Від шаленої потреби говорити його рот сповнювався безліччю слів, які він без ладу белебенив, що аж у горлі клекотало. Купо кричав усе гучніше й гучніше.

— А, це ти? Здорова була!.. Годі цих жартів! Не буду я їсти твоє волосся!

Він водив рукою перед обличчям і здмухував волосся. Практикант запитав його:

— Кого ви зараз бачите?

— Свою жінку, звісно!

Він дивився на стіну, обернувшись спиною до Жервези.

Та не на жарт перелякалася й собі придивилася до стіни, щоб перевірити, чи не ввижається і їй те саме. Купо ж белькотів далі.

— Чуєш, не забивай мені баки... Не треба мене плутати... Чорт! А ти гарна, шикарно так вбралася. Де ти це все доп’яла, курво?! А, ти віялася вулицями, шльондро! Постривай-но, зараз я тобі покажу!.. Що, ховаєш свого милого під спідницями? І хто ж він такий? Ану нахились, я хочу поглянути... Трясця, це знову він!

Він різко стрибнув і вдарився головою об стіну, але м’яка оббивка приглушила удар. Купо глухо гепнувся на солом’яник, куди його відкинуло після зіткнення із стіною.

— Кого ви бачите зараз? — знову запитав практикант.

— Капелюшника! Капелюшника! — верещав Купо.

Практикант почав розпитувати Жервезу, але та затиналася й не могла відповісти, бо ця сцена розбурхувала прикрі спогади її життя. Бляхар розмахував кулаками.

— Зараз я тобі покажу, хлопче! Треба нарешті начистити тобі пику! Ага, прийшов собі, як ніде нічого, з цією хвойдою попід руку, щоб посміятися з мене на людях. Що ж! Зараз я тебе так вгрію — так-так! Навіть рукавичок не надягатиму!.. Годі тобі пиндючитися. Ось тобі! На ще! На! На!

Купо довго молотив кулаками повітря, а потім його охопив гнів. Відступаючи назад, він наштовхнувся на стіну й подумав, що то на нього нападають ззаду. Він обернувся й накинувся на оббивку. Він підстрибував, плигав з одного кутка в інший, ударявся животом, спиною, плечима, качався долі, знову зривався на ноги. Він весь якось обм’як і валився додолу, як лантух з мокрим шматтям. Уся ця дивовижна вистава супроводжувалася страшними погрозами та диким гортанним риканням. Але в цій битві, схоже, на нього чекала поразка: дихання ставало уривчастим, очі вилазили з очниць, і здавалося, ніби його охоплює дитячий страх.

— Пробі! Убивають!.. Ану геть звідси, ви двоє. От мерзотники, ще й сміються! Он вона лежить, та дівка!.. Так уже сталося, нічого не поробиш... От бандюга, він вбиває її! Відтинає ножем ногу. Друга нога вже валяється на землі, черево розпанахане, всюди кров... О Господи! О Господи! О Господи!..

Весь залитий потом, зі злиплим на лобі волоссям, жахливий, він відступав, несамовито матляючи руками, наче хотів відігнати те огидне видиво. Двічі в нього виривався пронизливий стогін, раптом він перечепився п’ятами за матрац і навзнак звалився на нього.

— Пане, пане, він помер! — мовила Жервеза, стиснувши руки.

Практикант підійшов і відтягнув Купо на середину матраца. Ні, він не помер. Вони роззули його; босі ноги звисали із солом’яника й дриґалися самі по собі, одна біля другої, немов витанцьовуючи жвавий ритмічний танок.

Саме в цей час увійшов лікар. Він привів двох своїх колег — худого й товстого, — обоє з орденами, як і він. Усі троє нахилилися й почали уважно оглядати пацієнта, а потім упівголоса швидко заговорили між собою. Вони роздягли Купо до пояса, і Жервеза, звівшись навшпиньки, побачила його голий тулуб. Що ж! Тепер він здригався всім тілом, трясця пішла від рук і ніг до тулуба, який теж пристав до забави! Справді, живіт у нього смикався, як у маріонетки. Йому ніби лоскотали боки, пузо задихано сіпалося й ніби от-от мало луснути від сміху. Всеньке тіло ходором ходило — м’язи грали, шкіра натяглася, як на бубоні, волосся на грудях наїжачилося й ворушилося. Словом, усе це нагадувало кінець забави, останній галоп, як то кажуть, коли вже починає світати, а всі танцюристи беруться за руки й притупують закаблуками.

— Спить, — прошепотів головний лікар.

Він попросив обох колег звернути увагу на чоловікове лице. Повіки в Купо були заплющені, але все його обличчя пересмикувала нервова судома. Вигляд у нього став ще жахливіший: риси спотворилися, щелепа відвисла — бридка маска мерця, змордованого жаскими привиддями. Але лікарі зосередилися на ногах і дуже зацікавлено розглядали їх. Ноги танцювали далі. Дарма що Купо спав, його ноги продовжували танцювати. О! Їхній господар міг спати скільки заманеться, їм до того було байдуже, вони робили своє діло без поспіху і без забари, як справжні механічні ноги, ноги, що розважалися на свій лад.

Бачивши, як лікарі прикладали долоні до чоловікового тіла, Жервеза й собі захотіла помацати його. Вона тихенько підійшла, поклала руку йому на плече й тримала так зо хвилину. Господи! Що ж коїлося всередині? Усе тіпалося аж до глибин нутра; здавалося, навіть кістки гуляли. Хвилі дрожу линули звідкілясь іздалеку, котилися під шкірою, наче річка. Жервеза трохи натиснула долонею, і їй здалося, що навіть кістковий мозок волає від болю. На поверхні шкіри можна було побачити тільки легенькі хвилі, що утворювали заглибини, схожі на чорториї, але всередині, напевно, бушувала справжня буря. Яке гаспидське діяння! Кротяче діяння! Це горілка з «Пастки» шматувала його зсередини. Все тіло Купо було просякнуте нею, тож, звісно, це дійство мусило завершитися його згубою, його знищенням, безугавною трясцею, що охопила все його тіло.

Лікарі пішли. Жервеза, залишившись із практикантом, через годину тихо повторила:

— Пане, пане, він помер...

Але практикант, який дивився на ноги, заперечливо похитав головою. Голі ноги, що звисали з матраца, все ще танцювали. Були вони не дуже-то чисті, з довгими нігтями. Минуло ще декілька годин. Раптом вони випросталися й зупинилися. Тоді практикант повернувся до Жервези й сказав:

— От і все.

Тільки смерті вдалося спинити ті ноги.

Повернувшись на вулицю Ґут-д’Ор, Жервеза застала в Бошів цілий гурт кумась, які жваво про щось цокотіли. Вона подумала, що вони чекали на неї, аби почути новини, як попередні кілька днів.

— Ґиґнув, — прочиняючи двері, спокійно мовила вона з вимореним і отупілим виразом обличчя.

Але ніхто її не слухав. У будинку заварилася якась катавасія. Ого! Цікавенька історія! Пуасон заскочив свою дружину з Лантьє. Подробиць ніхто до пуття не знав, тому кожне переказувало на свій лад. Словом, він неначе з-під землі виріс, коли ті двоє зовсім цього не чекали. З’являлися деякі деталі, що їх дами переказували, стиснувши губи. Побачивши таке видовище, Пуасон, звісно, втратив самовладання. Він перетворився на справжнісінького тигра! Цей небалакучий чоловік, що ходив наче з дрючком в одному місці, почав несамовито кричати й плигати. Більше ніхто нічого не знав. Лантьє, очевидно, спробував усе йому пояснити. Дарма, далі так тривати не могло. Бош сповістив, що панійка із сусіднього ресторану вирішила винайняти крамничку й торгувати в ній потрухами. Цей суціга-капелюшник обожнював потрухи.

Тим часом Жервеза, побачивши пані Лорійо та пані Лера, в’яло повторила:

— Ґиґнув... Господи Боже! Чотири дні отак дриґатися й ґвалтувати...

Обом сестрам не лишалося нічого іншого, як дістати свої хустинки. У їхнього брата було чимало недоліків, але, хай там як, він був їхній брат. Бош стенув плечима й досить голосно, щоб усі його почули, сказав:

— Тю! Одним п’яницею менше!

Від того дня Жервеза часто не тямила себе, тож чи не найбільшою розвагою в будинку було дивитися, як вона вдавала із себе Купо. Тепер її не треба було й просити, вона влаштовувала безкоштовні вистави, трясла руками й ногами, мимоволі скрикувала. Певно, цей нервовий тик залишився у неї після відвідин притулку Святої Анни, де Жервеза надто довго дивилася на свого чоловіка. Але їй не так щастило, як Купо: вона не вмирала від цього. У неї все обмежувалося мавпячими гримасами, за що хлопчаки на вулиці кидалися в неї капустяними качанцями.

Так Жервеза животіла багато місяців. Вона падала ще нижче, зазнавала найприкріших принижень і з кожним днем помалу помирала від голоду. Щойно в неї з’являлося кілька су, вона пропивала їх і пленталася п’яна. У кварталі їй доручали найбруднішу роботу. Якось увечері сусіди побилися об заклад, що вона не з’їсть дещо страшенно огидне; та вона з’їла, щоб отримати десять су. Пан Мареско вирішив виселити її з кімнати на сьомому поверсі. Але нещодавно в норі під сходами знайшли мертвим старого Брю, тож домовласник дозволив їй перейти до цієї комірки. І відтоді вона мешкала в комірчині дядька Брю. Там, на протрухлій соломі, вона цокотіла зубами і з порожнім животом промерзала до кісток. Схоже, земля не хотіла приймати її. Вона зовсім втрачала глузд, уже й не здогадувалася викинутися з сьомого поверху на бруковане подвір’я, щоб заразом з усім покінчити. Смерть забирала її повільно, шматочок по шматочку, волочила її до самісінького кінця цього клятого існування, на яке вона сама себе прирекла. Ніхто достеменно не знав, від чого вона померла. Говорили і так, і перетак. Насправді ж вона пішла на той світ через злидні, бруд і втому, через своє скалічене життя. Здохла, бо оскотиніла, — як казали Лорійо. Одного ранку, коли на сходах поширився сморід, сусіди згадали, що вже два дні не бачили Жервези; знайшли її в комірчині, вже позеленілою.

Забирати її прийшов дядько Базуж, з бідняцькою труною під пахвою. Того дня він теж добряче налигався, однак мав добрий настрій і був веселий, як горобець. Упізнавши клієнтку, з якою довелося мати справу, він, поки лаштував своє нехитре начиння, пустився у філософські роздуми.

— Усі там будемо... Нема чого спішити, місця там усім вистачить... А квапляться дурні: швидше все одно не буде... Я ж хочу тільки прислужитися. Одні хочуть, інші не хочуть. І як тут розібратися... Ось одна, що не хотіла, а потім захотіла. Отже, мусила чекати... Нарешті таки діждала і, їй-бо, вона на це заслужила! Анумо, веселіш!

Коли старий Базуж обхопив її своїми чорними дужими рук, він геть розчулився й обережно підняв цю жінку, яка так довго марила ним. Далі він по-батьківському дбайливо вклав її до труни й пробелькотів, гикаючи між словами:

— Знаєш... Послухай мене... Це я, Бібі-Веселун, дамський розрадник... Ну от, ти й щаслива. Люлі-лю, моя красунечко.