Пастка

IV

Чотири роки спливли у тяжкій праці. У кварталі Жервеза й Купо зажили слави щасливого подружжя, що трималося дещо осторонь, жили вони тихо-мирно і завжди щонеділі вибиралося на прогулянку до Сент-Уана. Дружина працювала щодня по дванадцять годин у пані Фоконьє і якимось чином встигала тримати оселю чистою, як нова копійка, та варити їсти на всю свою родину зранку і ввечері. Чоловік не напивався, кожні два тижні усі зароблені гроші приносив додому, вечорами палив люльку біля вікна, щоб подихати свіжим повітрям перед сном. За їхню привітність їх часто ставили за приклад. А оскільки вони заробляли близько дев’яти франків щодня на двох, то вважалося, що вони, напевно, дещо відкладають.

Проте їм довелося, особливо на самому початку, таки добряче погарувати, щоб звести кінці з кінцями. Весілля звалило їм на плечі двісті франків боргу. До того ж вони ненавиділи готельчик «Бонкер»: він здавався їм огидним — там повсякчас швендяли якісь підозрілі типи; отож вони мріяли про власну домівку зі своїми меблями, де створять собі затишне гніздечко. Багато разів вони вираховували необхідні кошти, які виливались у кругленьку суму — триста п’ятдесят франків, — це якби їм захотілося відразу ж, уникнувши всіляких проблем, усе до ладу впорядкувати й мати напохваті каструлю чи казанок. Вони навіть не сподівалися заощадити такі чималі гроші менш ніж за два роки, коли це раптом їм пощастило: один літній пан з Пласана попросив відпустити до нього Клода, старшого хлопчика, щоб віддати його там до школи. Така собі забаганка дивака, шанувальника картин, якого колись дуже вразили чоловічки, намальовані малюком. А тим часом Клод ставав їм у добру копієчку. Коли на їхньому утриманні лишився тільки менший, Етьєн, вони зібрали триста п’ятдесят франків за сім з половиною місяців. Того дня, коли було придбано меблі в перекупника з вулиці Бельом, вони, перш ніж повернутися додому, з радісний настроєм, що переповнював їхні серця, прогулялися кільцевими бульварами. Тепер вони мали ліжко, нічний столик, комод з мармуровою стільницею, шафу, круглий стіл з цератою та шестеро стільців — усе з темного червоного дерева, а окрім того ще простирадла, білизну та майже нове кухонне начиння. Для них ця подія стала ніби справжнім, серйозним початком нового життя, так наче, ставши власниками, вони набували ваги серед шанованих людей кварталу.

Уже два місяці Жервеза й Купо підшукували собі житло. Передусім їм хотілося винайняти помешкання у великому будинку на вулиці Ґут-д’Ор. Але там не було вільних кімнат, тож їм довелось облишити цю давню мрію. Правду кажучи, Жервеза не надто й шкодувала: думка про настільки близьке сусідство з Лорійо її по-справжньому лякала. Отож, шукали деінде. Купо цілком слушно міркував, що не слід переселятися надто далеко від пральні пані Фоконьє, щоб Жервеза могла в будь-який час дня одним скоком забігти додому. Нарешті їм трапилася справжня знахідка — велика кімната на Новій вулиці Ґут-д’Ор з комірчиною та кухнею, майже навпроти пральні. Розташовувалась вона в маленькому двоповерховому будиночку з крутими сходами, нагорі було всього два помешкання — ліворуч і праворуч. Перший поверх займав чоловік, що здавав в оренду екіпажі, спорядженням до яких були заставлені повітки на широкому подвір’ї, що тягнулося вздовж вулиці. Зачарована молода жінка ніби повернулася до провінції: жодних сусідів, жодних пліток, спокійний куточок, що нагадував їй вуличку за фортечним валом у Пласані. На додачу до цього щастя вона могла бачити вікно своєї квартири з-за робочого столу, навіть не відходячи від праски, просто витягнувши голову.

До нової оселі перебралися у квітні. Жервеза тоді була на дев’ятому місяці вагітності. Проте вона трималася мужньо й казала, сміючись, що дитина допомагає їй працювати. Вона відчувала, як усередині неї ростуть маленькі рученята, підштовхуючи її, додаючи їй наснаги. Як вона відбивалася від Купо тими днями, коли він просив її полежати й трохи подрімати! Жервеза про це й чути не хотіла. Ич що вигадав! Вона ляже, коли почнуться перейми, а станеться це досить скоро. Тож тепер, коли незабаром одним ротом побільшає, треба як слід запрягтися. Жервеза сама вимила всю квартиру, а потім ще й помагала чоловікові розставляти меблі. Ті меблі для неї були предметом поклоніння: вона витирала їх просто з материнською турботою, а від найменшої подряпинки у неї розривалося серце. Коли вона, замітаючи підлогу, бувало, перечіплювалася через них, то завмирала, налякана, так ніби сама себе вдарила. Особливо милим її серцю був комод, який здавався таким гарним, міцним, солідним. Мрією, про яку Жервеза не наважувалася прохопитися навіть словом, було придбати годинника з маятником, щоб поставити його прямо посередині мармурової стільниці, де він матиме просто чарівний вигляд. Якби не дитина, що мала народитися, вона, можливо, ризикнула б купити той годинник. Зрештою, зітхнувши, вона відклала цю справу на потім.

Родина була у захваті від життя в новій оселі. Етьєнове ліжко поставили в комірчині, де можна було облаштувати ще одне спальне місце для дитини. Кухня була завбільшки з долоню й геть темна, але якщо не зачиняти дверей, там було досить світло. До того ж Жервезі не треба було готувати на тридцять душ — їй досить і того, що є де поставити варити юшку. Що ж до великої кімнати, то вони страшенно пишалися нею. Зранку вони запинали ліжко білою ситцевою завісою, і кімната враз перетворювалася на їдальню зі столом посередині та шафою й комодом одне навпроти одного. Оскільки коминок щодня з’їдав вугілля на п’ятнадцять су, вони його затулили й поставили на мармуровій поличці маленьку чавунну грубку, яка обігрівала їх під час лютих холодів усього за сім су. Купо якнайстаранніше оздобив стіни, пообіцявши собі їх зробити ще кращими. На одній з них замість дзеркала висіла чимала гравюра із зображенням маршала Франції, що вигарцьовував з жезлом у руці поміж гарматою та купою ядер. На комоді стояли два ряди родинних світлин, що розходилися праворуч і ліворуч від старої порцелянової з позолотою кропильниці, в якій лежали сірники. На козирку шафи серйозний бюст Паскаля сусідив з усміхненим бюстом Беранже, і обоє вони, поставлені біля годинника з зозулею, ніби слухали його цокання. Це була справді гарна кімната.

— Відгадайте, скільки ми за неї платимо? — запитувала Жервеза у всіх, хто до них заходив.

І коли її оселю оцінювали надто дорого, вона торжествувала й на радощах, що влаштувалася так добре за такі малі гроші, вигукувала:

— Сто франків, і ні на гріш більше!.. Ба! Майже за безцінь!

Значною мірою їхню радість доповнювала й сама Нова вулиця Ґут-д’Ор. Жервеза, безперестанку бігаючи між своєю домівкою і пані Фоконьє, ніби жила на ній. Купо тепер вечорами сходив униз і палив люльку, стоячи на порозі дому. Без тротуарів, з розбитою бруківкою, вулиця круто йшла вгору. Вище, побіля вулиці Ґут-д’Ор, стояли темні крамнички з брудними шибками, майстерні шевців, бондарів, убога бакалійна лавка, збанкрутіла винарня, що на її зачинених вже кілька тижнів віконницях були поналіплювані оголошення. З іншого краю, у бік Парижа, п’ятиповерхові будинки загороджували собою небо. Перші поверхи в них всуціль займали пральні, їх була ціла купа. Сама лиш провінційна вітрина перукаря, пофарбована зеленим, вщерть заставлена різноколірними флаконами, звеселяла цей похмурий закуток ясним блиском мідних мисок, що завжди мали бездоганний вигляд. Та найприємнішою здавалася середня частина вулиці, де будинки стояли рідше, були нижчими, де було більше повітря й сонячного світла. Повітки орендаря екіпажів, сусіднє підприємство з виготовлення зельтерської води, пральня навпроти розширювали великий вільний мовчазний простір, у якому здушені голоси прачок і рівний віддих парової машини неначе ще поглиблювали цю задуму. Широкі пустирі та провулки, що врізалися поміж чорних стін, уподібнювали цей куток до села. Купо, споглядаючи нечастих перехожих, які перестрибували через невгамовні потічки мильної води, казав, що все це нагадує йому село, куди його, п’ятирічного, забирав дядько. Та найбільше Жервезу тішило дерево, що росло у дворі, ліворуч від її вікна, — хирлява акація, що мала лиш одну довгу гілку, благенького листя якої вистачало, щоб надати чарівності всій вулиці.

Народила молода жінка останнього дня квітня. Перейми почалися після обід, близько четвертої години, коли вона саме прасувала штори у пані Фоконьє. Не схотівши відразу піти додому, вона лишилася там, примостившись на стільці, а коли ставало трохи легше, знову бралася до роботи. Ті штори треба було якнайшвидше віддати, тож вона вперто вирішила закінчити прасування. До того ж, може, це просто колька, і немає потреби зважати на цей біль у животі. Та коли вона взялася до чоловічих сорочок, раптом геть пополотніла, їй довелося піти з пральні; зігнувшись удвоє, притримуючись за стіни, вона побрела додому. Котрась із робітниць запропонувала провести її, та Жервеза відмовилася, попрохавши лише покликати повитуху, що жила неподалік, на вулиці Шарбоньєр. Звісно, хвилюватися було передчасно. Перейми триватимуть цілу ніч, це вже напевно. Однак це не завадить їй, повернувшись, приготувати вечерю для Купо. Потім, може, вона на хвильку приляже на ліжко й навіть не роздягатиметься. Але на сходах її охопив такий біль, що вона мусила сісти прямо на приступку. Щоб не закричати, вона затиснула рот обома руками: їй було б дуже соромно, якби її побачив якийсь чоловік, вийшовши на її крик. За якийсь час біль минувся, жінка спромоглася піднятися до квартири, відчинити двері й тепер з полегшенням думала, що вона таки помилилася. Цього вечора Жервеза готувала рагу та відбивні з баранини. Усе було добре, поки вона чистила картоплю. А коли відбивні були вже на сковороді, в неї знову почалися перейми. Тупцяючи біля плити, засліплена рясними слізьми, вона сколотила підливу. Навіть якщо вона й народжує, хіба це привід лишати Купо без вечері? Нарешті рагу почало потихеньку мліти на присипаному попелом жару. Жінка повернулася до кімнати, думаючи, що ще є час накрити скраєчку стіл. Та вона ледь спромоглася поставити літрову пляшку вина. Більше не маючи сили навіть дійти до ліжка, вона впала й народила долі, просто на солом’яній маті. Коли за чверть години по тому прийшла повитуха, вона там і прийняла дитину.

Бляхар усе ще працював над дахом лікарні. Жервеза заборонила його турбувати. Коли він о сьомій годині повернувся додому, вона, закутана в ковдру й геть бліда, лежала на ліжку. Дитина, сповита в шаль, лежала в ногах матері й плакала.

— О! Моя бідолашна дружинонько! — мовив Купо, цілуючи Жервезу. — Ще й години не минуло, як я собі там реготав, поки ти криком кричала!.. Слухай, а ти не розгубилась, усе відбула так швидко, що не кожен встигне й чхнути.

Вона слабо всміхнулася й прошепотіла:

— Це дівчинка.

— Саме так, — відповів бляхар, розважаючи її розмовою, — я саме дівчинку й замовляв!.. Ба! І ось вона тут як тут! Отож, ти чудово вмієш виконувати мої бажання.

І, взявши дитину на руки, говорив далі:

— Дайте-но мені на вас поглянути, панночко Замазуро!.. Яка у вас маленька чорненька мордочка. Та не бійтеся, вона стане біленькою. Тільки треба бути слухняною, не пустувати, рости розумничкою, як татко й мама.

Жервеза з серйозним виразом обличчя дивилася на свою донечку широко розплющеними й трохи потьмянілими від суму очима, а потім похитала головою: їй хотілось би народити хлопчика, бо хлопці завжди якось дають собі раду й не зазнають стільки лиха в цьому Парижі. Повитуха забрала маля з рук Купо. Ще вона заборонила Жервезі розмовляти: уже й так недобре, що довкола неї зчинили стільки галасу. Тоді бляхар сказав, що про народження дитини треба повідомити матінку Купо й Лорійо; але він помирав з голоду, тому вирішив спочатку повечеряти. Породілля не могла спокійно дивитися, як чоловік сам собі накриває на стіл, біжить на кухню по рагу, їсть із глибокої тарілки, не може знайти хліба. Попри заборону, вона у відчаї крутилася під ковдрою. Як усе ж таки прикро, що вона не змогла все як слід приготувати; біль осадив її додолу, наче хто ломакою вдарив. Бідолашний її чоловік гніватиметься на неї за те, що вона тут ніжиться у ліжку, поки він їсть абияк. А картопля хоч доварилася? Вона вже й не пам’ятала, чи посолила її.

— Ану, замовкніть! — крикнула повитуха.

— Ох! Коб ви могли заборонити їй так побиватися! — сказав з повним ротом Купо. — Якби вас тут не було, б’юсь об заклад, вона б устала, щоб відрізати мені скибку хліба... Отож, лежи спокійно, гладенька індичко! Не можна так себе мордувати, бо інакше знадобиться аж два тижні, щоб знову поставити тебе на ноги... Дуже смачне оце твоє рагу. Пані сяде попоїсти зі мною. Правда ж?

Повитуха відмовилася, але сказала, що охоче випила б склянку вина, бо дуже розхвилювалася, коли побачила жінку з дитиною долі. Купо нарешті пішов сповістити новину родині. Через пів години він повернувся разом з усіма: матінкою Купо, обома Лорійо та пані Лера, яку він саме застав у них. Лорійо, побачивши, в яких гараздах живе сім’я, стали дуже люб’язними й почали всіляко вихваляти Жервезу, супроводжуючи свої слова якимись непевними жестами, — киваючи підборіддям, кліпаючи очима, — так наче своє справжнє судження відкладали на потім. Хай там як, а вони знали те, що знали; просто не хотіли йти проти думки всього кварталу.

— Привів до тебе все товариство! — вигукнув Купо. — Що тут поробиш! Вони хотіли тебе бачити... Дзьобик свій не розкривай, тобі не можна. Вони трохи побудуть тут, тихенько на тебе подивляться, ніхто з балачками не набридатиме, гаразд?.. А я піду приготую для них кави, та ще й добрезної!

І він вийшов на кухню. Матуся Купо, поцілувавши Жервезу, почала дивуватися, яке велике було дитятко. Інші дві жінки також міцно поцілували породіллю в обидві щоки. А потім усі троє, ставши коло ліжка, стали голосно коментувати подробиці пологів, говорили, яка то дивина — просто як зуба вирвати, не більше. Пані Лера, з усіх боків роздивившись крихітку, заявила, що вона дуже славна, і у своєму стилі двозначно додала, що з неї виросте неабияка жінка. А що голівка дитинки здалася їй надто кутастою, вона почала злегка приплескувати її, щоб заокруглити, байдуже, що крихітка заходилася криком. Пані Лорійо розсердилася й видерла немовля з її рук: не можна так жмакати ніжну голівку дитини, адже це може призвести до того, що маленькому створіннячку вчиниться якась вада. Потім вона почала гадати, на кого схожа дівчинка. Ледве не дійшло до суперечки. Лорійо, що стояв позаду жінок, витягши шию, повторював, що крихітка зовсім нічого не має від Купо, хіба що трохи схожий ніс, тільки й того! Викапана мати — досить лишень поглянути на очі; певна річ, таких очей у їхнім роду не було.

Тим часом Купо все не повертався. З кухні було чути, як він воює з плитою та кавником. Жервеза просто знетямилася: не чоловіче це діло — готувати каву; і вона почала йому кричати, що і як слід робити, не зважаючи на цитькання повитухи.

— От же ж ніяк не вгомониться! — сказав Купо, повернувшись із кавником у руці. — Ти ба, яка причепа! До всього їй є діло... Питимемо зі склянок, добре? Бачте-но, чашки ще не забрали з крамниці.

Усі посідали навколо столу, а розливати напій забажав сам бляхар. Кава була дуже міцною з насиченим запахом — не якась там бовтанка. Повитуха, із задоволенням випивши свою склянку, пішла: усе було добре, більше їй тут нема чого робити, а якщо вночі щось піде не так, то хай назавтра пришлють по неї. Не встигла вона ще спуститися сходами, як пані Лорійо обізвала її ні на що не здатним об’їдалом, яке поклало собі в каву чотири шматочки цукру та ще здерло п’ятнадцять франків за те, що лишило породіллю саму. Купо став захищати її: та він з радістю віддасть їй ті п’ятнадцять франків; зрештою, ці жінки замолоду довго вчилися, тож тепер можуть дорого правити за свої послуги. Потім Лорійо почав сваритися з пані Лера. Він стверджував, що для того, щоб народився хлопчик, треба спати головою на північ, тимчасом як вона лише стенала плечима, називала це дитячими вигадками й пропонувала інший спосіб: треба було потай від жінки сховати під матрац пучок свіжої, нарваної в сонячну погоду кропиви. Стіл підсунули ближче до ліжка. Близько десятої години Жервезу потроху розібрала страшенна втома, і вона, усміхнена й отупіла, лежала, повернувши голову набік. Вона все бачила й чула, однак більш не знаходила в собі сил відважитися бодай на жест чи слово. Їй здавалося, що вона вже померла, але смерть та здавалася дуже солодкою, з її глибин було за щастя бачити, що інші живі. Час від часу крики дитини долинали крізь гучні голоси, які без кінця й краю обговорювали вбивство, що сталося вчора на вулиці Бон-Пюї, в іншому кінці кварталу.

Потім, коли вже всі надумали розходитися, заговорили про хрестини. Лорійо погодилися бути хрещеними батьком та матір’ю, хоч з їхніх облич і було видно, що без великого задоволення. Однак, якби молода пара не звернулася до них з цим проханням, то їхні обличчя ще й не так перекривилися б. Купо взагалі не розумів, навіщо хрестити крихітку: хрещення точно не принесе їй десять тисяч ліврів ренти, до того ж дитина може застудитися. Що менше справ маєш із церковниками, то ліпше. Але матуся Купо назвала його безбожником. Лорійо, хоч і не ходили в церкву до причастя, вихвалялися, що живуть у вірі.

— Давайте відбудемо хрестини в неділю, якщо ви не проти, — мовив ланцюжник.

Жервеза, кивнувши головою, погодилася, всі почали цілувати її та бажати доброго здоров’я. Потім попрощалися з немовлям. Кожен підходив до цього тремтливого тільця й нахилявся з усмішкою чи ніжним словом, так ніби воно могло щось розуміти. Назвали дівчинку Нана, пестливою формою імені Анна, яке мала її хрещена.

— Добраніч, Нана... Так-так, Нана, будь хорошою дівчинкою...

Коли всі нарешті пішли, Купо поставив стілець близенько біля ліжка і закурив люльку, тримаючи руку Жервези у своїй руці. Він повільно пахкотів і, дуже зворушений, вставляв між затяжками короткі фрази:

— Ну що, моя старенька, натуркотіли тобі повні вуха? Розумієш, я не міг завадити їм прийти. До того ж це свідчить про їхню приязнь... Але ліпше, коли в нас нікого немає, правда? Мені дуже хотілося побути з тобою на самоті, ось так, як зараз. Вечір здавався мені таким довгим!.. Бідолашна моя курочко! Їй зробили дуже боляче! Ці пуцьвірінки, з’являючись на цей світ, навіть гадки не мають про біль, якого завдають. Атож, це, напевно, так, ніби тобі роздирають усі нутрощі... Дай поцілую, де у тебе болить.

І він обережно ковзнув своєю міцною рукою їй за спину, підсунув Жервезу ближче до себе і став цілувати крізь простирадла її живіт, загалом поводився з грубою ніжністю, як украй розчулений чоловік породіллі, що так настраждалася. Купо запитав, чи не зробив їй боляче, і сказав, що подмухає на те місце, і їй одразу стане легше. А Жервеза була дуже щаслива. Вона присягалася йому, що їй більше ніде не болить. Думала лишень про те, як би то швидше стати на ноги, бо тепер їй не можна сидіти склавши руки. Але Купо її заспокоював. Хіба ж це не його обов’язок дбати про крихітку? Він був би страшенним негідником, якби зіпхнув дівчатко їй на плечі. Зробити дитину, сказав він, штука нескладна; насправді велика справа — прогодувати її, чи не так?

Купо тієї ночі майже не спав. Підтримував вогонь у грубці й щогодини мусив вставати, щоб давати немовляті ложечку теплої підсолодженої води. Це не завадило йому зранку піти на роботу, як зазвичай. Він навіть устиг під час годинної перерви на обід заскочити до мерії, щоб зареєструвати народження дитини. Тим часом пані Бош, яка вже знала новину, прибігла, щоб удень побути з Жервезою. Але та, міцно проспавши десять годин, обурювалася, казала, що їй уже кістки ломить від того лежання. Вона захворіє, якщо їй не дозволять підвестися. Увечері, коли прийшов Купо, вона почала перераховувати всі свої страждання: звісно, вона довіряла пані Бош, однак нетямилася від того, що в її кімнаті господарює чужа жінка, яка висовує шухляди й торкається її речей. Наступного дня, коли консьєржка повернулася, виконавши якесь її прохання, Жервеза була вже на ногах, вдягнена, замітала підлогу й поралася коло вечері для чоловіка. Нізащо на світі вона не погодиться знову лягти. Вони що, знущаються з неї? Це панночкам годиться вдавати, що їм несила підвестися. А коли ти геть не багатий, то ніколи вилежуватися. Через три дні після пологів Жервеза прасувала спідниці в пані Фоконьє, орудуючи прасками та стікаючи потом від пекучого жару плити.

У суботу ввечері пані Лорійо принесла подарунки своїй хрещениці: чепчик за тридцять п’ять су і сорочечку для хрещення, плісировану й оздоблену мереживцем, яку вона придбала за шість франків, бо та була трохи вилиняла. Наступного дня Лорійо, як хрещений, дав породіллі шість фунтів цукру. Вони все робили як годиться. Навіть увечері, коли всі зібралися за столом у Купо, вони з’явилися не з порожніми руками. Чоловік прийшов з двома літрами вина, а його дружина принесла великий пиріг із заварним кремом, придбаним у відомого кондитера з Кліньянкурського шосе. Тим часом Лорійо вже встигли розповісти про свої щедроти всьому кварталу: вони, мовляв, витратили майже двадцять франків. Жервеза, дізнавшись про ці балачки, обурилася й більше не вірила в їхні добрі наміри.

Саме за вечерею з нагоди хрестин Купо нарешті подружилися з найближчими своїми сусідами. Друге помешкання у цьому невеличкому будинку займали двоє мешканців, мати й син. Їхнє прізвище було Ґуже. Досі вони лише віталися, зустрічаючись на сходах чи на вулиці, й до ближчого знайомства справа не доходила; сусіди здавалися трохи вовкуватими. А потім, коли наступного дня після пологів пані Ґуже принесла їм відро води, Жервеза з вдячності вирішила запросити сусідів до столу, тим паче, що вони здавалися їй людьми дуже порядними. Отоді вони і зазнайомилися.

Ґуже були родом з департаменту Hop. Мати лагодила мережива, а син, коваль за фахом, працював на цвяховому заводі. У цьому будинку вони винаймали помешкання вже п’ять років. За їхнім мирним і тихим життям ховалося давнє горе: батько Ґуже, одного дня страшенно впившись, забив у Ліллі товариша залізною прутиною, а потім у в’язниці задушився власною нашийною хустиною. Вдова із сином, переїхавши після нещастя до Парижа, досі відчували, як над їхніми головами тяжіє та трагедія, яку вони покутували суворим порядним життям, сумирністю та незворушною мужністю. З часом вони навіть почали відчувати певну гордість, бо зрештою побачили, що є кращими за багатьох інших. Пані Ґуже, завжди в чорному вбранні та з прикритим чернечим каптуром чолом, мала строге бліде обличчя матрони, і здавалося, що білість мережива й клопітка праця її пальців відбивалися на спокійній вдачі жінки. Її син мав двадцять три роки й був справжнім колосом, чарівним, з блакитними очима й геркулесівською силою. У майстерні товариші прозвали його Золотою Пелькою за його русяву бороду.

Жервеза відразу відчула велику прихильність до цих людей. Коли вона вперше забігла до них у квартиру, то була вражена чистотою, яка там панувала. Що й казати: дмухай скільки хочеш — ніде й пилинка не злетить. А долівка світилася й блищала, як дзеркало. Пані Ґуже запросила її заглянути до синової кімнати. Вона були мила, біленька, як спальня дівчини: вузьке залізне ліжко з мусліновими завісками, стіл, умивальник, поличка з книжками, почеплена на стіні; а всі стіни, від підлоги й до самої стелі, були завішані малюнками, вирізаними чоловічками, розмальованими гравюрами, прибитими цвяхами, портретами різноманітних осіб, вирізаними з ілюстрованих газет. Пані Ґуже говорила, що її син — доросла дитина. Вечорами, втомившись від читання, він, щоб розважитися, роздивляється картинки. На цілу годину Жервеза загаялася в сусідки, яка, сівши біля вікна, знову взялася за п’яльці. Її увагу привернули сотні шпильок, на яких трималося мереживо; вона відчувала неабияку втіху, залишаючись у цьому помешканні, вдихаючи приємний запах чистоти, поринувши у зосереджену тишу, якої потребувала така делікатна робота.

Що ближче Жервеза знайомилася з Ґуже, то більше їх поважала. Щодня вони невтомно працювали й понад чверть свого двотижневого заробітку відкладали до ощадної каси. У кварталі з ними віталися, про їхні гроші говорили. Ґуже завжди виходив з дому в чистій робочій блузі без жодної дірочки чи плями. Він був ввічливим, навіть трохи сором’язливим, хоч і мав широкі плечі. Прачки з кінця вулиці сміялися, коли бачили, як він опускає голову, проходячи повз них. Він не любив їхньої лайки, вважав огидним, що в деяких жінок на вустах постійно якась бридота. Щоправда, одного разу він прийшов додому під чаркою. Тоді пані Ґуже, замість докоряти синові, показала йому портрет батька, поганенький малюнок, ретельно схований на споді комода. Після цього уроку Ґуже більше не пив понад міру, хоч вином і не гидував, бо не може робітник без вина. Щонеділі він виходив з матір’ю на прогулянку, тримаючи її попід руку, і найчастіше вони йшли до Венсана, іноді він водив її до театру. До матері він завжди ставився з ніжною турботою і поводився з нею так, ніби був маленьким хлопчиком. Із великою головою та згрубілим від тяжкої праці тілом, він скидався на велику звірину: кволий на розум, однак добрий на вдачу.

Попервах Ґуже почувався дуже ніяково у товаристві Жервези. Потім, за декілька тижнів, звик до неї. Він піджидав її, щоб допомогти занести нагору пакунки, ставився до неї як до сестри, з простакуватою невимушеністю, і вирізав для неї малюнки. Але якось уранці він увійшов до неї, не постукавши, і застав її напівголою, коли вона саме мила шию. Цілий тиждень Ґуже боявся підняти на неї очі, так що зрештою й сама Жервеза почала червоніти, зустрічаючи хлопця.

Смородина, зі своїм гострим паризьким язиком, називав Золоту Пельку телепнем. Звісно, це добре, що він не перебирає, не чіпляється на вулиці до дівчат, але все ж таки чоловік мусить бути чоловіком, бо інакше можна зразу натягати на себе спідницю. Він кепкував з нього при Жервезі, запевняючи, начебто він пасе очима всіх жінок у кварталі, а здоровань Ґуже вперто відбивався. Це не заважало двом чоловікам товаришувати. Зранку котрийсь гукав другого, й вони разом ішли на роботу, часом дорогою додому випивали по кухлю пива. Після хрестин вони почали звертатися один до одного на «ти», бо постійне викання робить фрази довшими. Отак вони й дружили, коли це Золота Пелька зробив Смородині послугу, одну з тих серйозних послуг, що запам’ятовуються на все життя. Було це в грудні. Бляхар задля забави надумав піти до міста подивитися на заворушення. Власне кажучи, чхати хотів він і на Республіку, і на Бонапарта, і на всю ту веремію. Просто йому подобався запах пороху, а постріли з гвинтівок здавалися йому кумедними. І його швиденько схопили б за барикадою, якби саме вчасно не нагодився коваль, що захистив його своїм дужим тілом і допоміг утекти. Ґуже, йдучи вгору вулицею Фобур-Пуасоньєр, ступав сягнистим кроком, зберігаючи серйозний вираз обличчя. Він цікавився політикою, був свідомим республіканцем, переймаючись ідеями справедливості й загального блага. Однак він жодного разу ні в кого не стріляв. І пояснив чому: народ дозволяє використовувати себе буржуазії, яка загрібає жар його руками. Лютий і червень були чудовим уроком, отож віднині передмістя не втручатимуться, і нехай місто саме дає собі раду, наскільки його змога. Піднявшись на узвишшя вулиці Пуасоньє, Ґуже обернувся й подивився на Париж: хай там як, а недобре діло заварилось, одного дня народ ще пошкодує, що сидів склавши руки. А Купо, пащекуючи, називав несусвітніми дурнями тих, хто ризикує своєю шкурою лише задля того, щоб трикляті нероби з парламенту й далі отримували свої двадцять п’ять франків. Того самого дня Купо запросили Ґуже з матір’ю на вечерю. За десертом Смородина й Золота Пелька міцно поцілували одне одного в обидві щоки. Віднині вони стали друзями до скону.

Упродовж трьох наступних років у житті обох родин по різні боки сходів нічого знаменного не трапилося. Жервеза зуміла якось няньчити донечку, пропускаючи щонайбільше два робочі дні на тиждень. Вона вже чудово давала раду з делікатними речами й заробляла до трьох франків. Тому жінка вирішила віддати Етьєна, якому минав восьмий рік, у невеличкий пансіон на вулиці Шартр, за який вона платила сто су. Купо, незважаючи на витрати на двох дітей, щомісяця клали до ощадної каси по двадцять-тридцять франків. Коли сума заощаджень досягла шестисот франків, молода жінка геть втратила сон — її пойняла честолюбна мрія: вона хотіла відкрити власну пральню, винайнявши маленьке приміщення, і самій набрати робітниць. Жервеза вже все підрахувала. Через двадцять років, якщо справи підуть добре, вони зможуть отримувати ренту, яка дозволить їм оселитися десь на селі, помалу проїдаючи ті гроші. Та все ж вона не наважувалася на ризик. Щоб мати час усе як слід обміркувати, вона казала, що шукає приміщення. З грошима в ощадній касі нічого не станеться, навпаки, додадуться відсотки, що наростуть на них. За три роки вона здійснила тільки одну свою мрію, придбавши годинник з маятником. Та за цей палісандровий годинник з крученими колонками та позолоченим мідним маятником, взятий на виплат, доводилося розраховуватися цілий рік, по двадцять су кожного тижня. Жервеза сердилася, коли Купо хотів його заводити: лише вона мала право піднімати скляний ковпак; вона побожно протирала колонки, так ніби мармурова стільниця її комода перетворилася на олтар. Під ковпаком позаду годинника жінка ховала ощадну книжку. І часто, мріючи про власний заклад, вона забувала геть про все перед циферблатом, пильно стежила, як обертаються стрілки, ніби вичікуючи якоїсь особливої урочистої хвилини, щоб зважитися відкрити пральню.

Майже щонеділі Купо разом з Ґуже кудись ходили. То були дуже приємні прогулянки. Вони замовляли смажену рибу в Сент-Уані або кроля в Венсані й без усіляких витребеньок влаштовувались у садку якогось трактирника. Чоловіки пили лише, щоб вдовольнити спрагу, й тверезі як скельце поверталися, ведучи жінок попід руку. Увечері, перш ніж облягтися, дві родини рахували й ділили витрати навпіл, і ніколи не бувало в них суперечки, як хтось клав на су більше чи менше. Лорійо ревнували до Ґуже. Їм видавалося дивним, що Смородина й Шкандиба безперестанку гуляють з чужими людьми, коли в них є родина. Авжеж! Їм ні гадки, ані думки про їхню родину! Відколи заощадили якусь копійчину, почали кирпу гнути. Пані Лорійо, якій було прикро, що вона вже не може впливати на брата, як це було раніше, знову почала обливати помиями Жервезу. Пані Лера, навпаки, заступалася за молоду жінку й захищала її, розповідаючи вигадані нею самою неймовірні байки про те, як увечері на бульварі Жервезу нібито намагалися спокусити, і як вона стала героїнею драми, надававши ляпасів тим негідникам. Щодо матусі Купо, то вона старалася всіх примирити, прихилити до себе своїх дітей: її зір дедалі погіршувався, працювати ставало все важче, й старенька була рада, коли їй давали якісь сто су то одні, то інші.

Того дня, коли Нана виповнилося три роки, Купо, повернувшись увечері додому, застав Жервезу дуже схвильованою. Адже жінка відбувалася відмовками, казала, що нічого не сталося. Та коли вона застелила навиворіт скатертину, застигала з тарілками в руках і поринула в глибоку задуму, її чоловік захотів негайно дізнатися, у чім річ.

— Що ж, гаразд! — нарешті зізналась вона. — На вулиці Ґут-д’Ор здається в оренду маленька галантерейна крамничка... Я сама бачила годину тому, коли ходила купити ниток. Тепер наче сама не своя.

То була дуже пристойна крамничка якраз у тому великому будинку, де вони колись мріяли винайняти помешкання. Окрім самої крамнички, там ще була комірчина і дві кімнати — праворуч та ліворуч. Зрештою, це те, що їм треба; кімнати, щоправда, трохи замалі, але вдало розташовані. От тільки ціна здалась їй зависокою: власник загадав п’ятсот франків.

— Отже, ти вже там була й запитала про ціну? — запитав Купо.

— О! То я так, просто поцікавилася! — відповіла вона, прибираючи байдужого вигляду. — Коли шукаєш і заглядаєш туди, де дали оголошення, це ж ні до чого не зобов’язує... Але та крамничка занадто дорога, звісно. Та й взагалі, може, це дурна затія — починати свою справу.

Однак після вечері Жервеза повернулася до розмови про галантерейну крамницю. На берегах газети вона намалювала її план. Тоді мало-помалу розговорилася, почала виміряти приміщення й подумки облаштовувати кімнати, ніби назавтра має розставляти в них свої меблі. Купо, побачивши, як вона загорілася цим бажанням, став заохочувати її винайняти крамничку: ясна річ, дешевше, ніж за п’ятсот франків, вона нічого путнього не знайде; до того ж, можливо, вдасться домовитися про знижку. Єдина прикрість — доведеться жити в будинку, де мешкають Лорійо, яких вона терпіти не могла. Але Жервеза рішуче сказала, що нікого вона не ненавидить. Окрилена своїм бажанням, вона навіть стала захищати Лорійо: в глибині душі вони не такі вже й лихі, і згодом усі чудово поладнають. А коли вони лягли спати й Купо вже задрімав, вона у своїй уяві продовжувала обставляла житло, ще не знаючи напевне, винайме його чи ні.

Наступного дня, лишившись на самоті, вона не змогла здолати бажання підняти скляного ковпака годинника й заглянути в ощадну книжку. Подумати лишень: її пральня була в ній, на цих брудних аркушиках з незугарною писаниною! Перш ніж піти на роботу, Жервеза спитала поради пані Ґуже, яка цілком схвалила її задум: з таким чоловіком, як у неї, порядним, непитущим, можна впевнено починати свою справу, не боячись, що все піде за вітром. В обідню перерву вона навіть забігла до Лорійо, щоб дізнатися їхню думку: їй не хотілося, щоб вони вважали, ніби вона щось приховує від родини. Пані Лорійо аж заціпило. Хіба таке можливо?! То оце тепереньки Шкандиба матиме свою пральню?! Її серце краяла досада, та вона пробелькотіла, намагаючись удавати, що дуже втішена: авжеж, приміщення дуже зручне, і Жервеза правильно зробить, якщо винайме його. Однак, трохи оговтавшись від несподіванки, вони з чоловіком заговорили про вогкість на подвір’ї та скупе світло в кімнатах першого поверху. Еге! Якраз закуток для всіляких ревматизмів. Та зрештою, коли вже вона намислила винайняти ту крамничку, то їхні міркування, цілком зрозуміло, не завадять їй це зробити, правда ж?

Увечері Жервеза, сміючись, зізналася, що їй стане просто зле, якщо хтось завадить їй орендувати те приміщення. У будь-якому разі, перш ніж сказати останнє слово, їй би хотілось, щоб Купо теж подивився на нього й спробував поторгуватися за комірне.

— Гаразд, завтра й підемо, якщо ти так хочеш, — мовив чоловік. — Прийдеш по мене близько шостої години до будинку на вулиці Нації, де я працюю, а назад повернемося вулицею Ґут-д’Ор.

Купо закінчував покривати новий чотириповерховий будинок. Того дня він саме мав покласти останні цинкові листи. Оскільки дах був майже плаский, він встановив на ньому свій робочий стіл — широку дошку на двох козлах. Чудове травневе сонце, кидаючи золотаві відблиски на димарі, котилося до обрію. А високо вгорі, на тлі чистого неба, бляхар, схилившись над своїм столом, спокійно різав ножицями листи металу, нагадуючи кравця, який у своїй майстерні викроює штани. Біля стіни сусіднього будинку, на цьому самому даху, його помічник, худий білявий сімнадцятилітній хлопець, підтримував вогонь у пічці, роздуваючи величезний міх, з якого з кожним видихом вилітала купа іскор.

— Агов! Зідоре, лаштуй паяльник! — гукнув Купо.

Хлопець встромив паяльник в саме осереддя жару, блідо-рожевого в ясному денному світлі. Потім знову взявся за міх. Купо тримав останній лист цинку. Його треба було покласти скраю покрівлі, біля ринви. У тому місці був крутий схил, за яким глибокою вирвою зяяла вулиця. Бляхар, як у себе вдома, у повстяних капцях, рушив до цієї ринви, човгаючи ногами й насвистуючи собі підноса «Гей, мої ягнята!» Підійшовши до отвору, який треба було затулити, він трохи з’їхав униз, вперся коліном у цегляний димар і наполовину опинився над вулицею. Одна його нога зависла у повітрі. Відхилившись назад, щоб покликати того лежня Зідора, Купо вхопився за ріг димаря, аби не впасти на тротуар, що був прямо під ним.

— Агов, клятий незграбо!.. Давай сюди паяльника! Коли ти, кістлявий чортяко, стоїш, задерши голову, печені жайворонки тобі в пельку не падатимуть!

Але Зідор не квапився. Він споглядав сусідні дахи, густий дим, що здіймався аж ген далеко, на іншому краї Парижа, побіля кварталу Ґренель; цілком імовірно, що там була пожежа. Нарешті він підійшов, ліг долілиць і, звісивши голову над отвором, подав паяльника Купо. Той почав лютувати цинковий лист. Він то коцюрбився, то випростувався, намагаючись зберігати рівновагу, впираючись у димар то спиною, то кінчиком ноги, часом притримуючись одним лише пальцем. Страшенно самовпевнений, неймовірно зухвалий, він був запанібрата з небезпекою і кидав їй виклик. Хай знає наших! Вулиця внизу його не настрахає. Це вулиця повинна його боятися. Не виймаючи з рота люльки, бляхар час від часу обертався й спокійно спльовував на вулицю.

— Ти ба! Пані Бош! — раптом крикнув він. — Агов! Пані Бош!

Купо щойно побачив був консьєржку, яка переходила вулицю. Вона підвела очі й упізнала його. Почалася розмова між дахом і тротуаром. Жінка стояла, задерши догори голову і тримаючи руки під фартухом. Він звісився над вулицею, ухопившись лівою за трубу димаря.

— Чи не бачили ви часом моєї дружини? — запитав Купо.

— Ні, не бачила, — відповіла консьєржка. — А хіба вона десь поблизу?

— Та має прийти по мене... Як життя-буття, все гаразд?

— Та нічого, дякую, як бачте, ще тупцяю... Іду на Кліньянкурське шосе купити баранячий окіст. Різник біля Мулен-Руж править за нього лише шістнадцять су.

Коли на дорозі загуркотів екіпаж, їм довело говорити гучніше. На широкій і безлюдній вулиці Нації їхні слова, які вони щосили вигукували, привернули увагу лише однієї старенької, що підійшла до свого вікна. Зіпершись ліктями на підвіконня та побачивши надзвичайно цікаве для неї видовище, вона так і застигла, дивлячись на чоловіка на даху навпроти, так ніби сподівалася вгледіти, як з хвилини на хвилину він полетить донизу.

— Гаразд! До побачення! — вигукнула наостанок пані Бош. — Не буду вас відволікати.

Купо повернувся і взяв паяльник, який йому простягав Зідор. Але тієї миті, коли консьєржка відійшла, вона помітила на протилежному тротуарі Жервезу, яка тримала за руку Нана. Вона вже була підвела голову, щоб повідомити про це бляхареві, але молода жінка швидким жестом завадила їй це зробити. І впівголоса, щоб їх не почули вгорі, Жервеза розповіла пані Бош про свої страхи: вона побоювалася, що, з’явившись зненацька, може налякати чоловіка, і той полетить на землю. За всі чотири роки Жервеза тільки одного разу приходила до нього на роботу. А сьогодні це було вдруге. Вона не могла на таке дивитися, кров холола в її жилах, коли бачила свого чоловіка між небом і землею, на такій висоті, куди й горобці не зважуються залітати.

— Авжеж, це таки неприємне видовище, — прошепотіла пані Бош. — От мій чоловік — кравець, тож мені не доводиться так хвилюватися.

— Якби ви тільки знали, — додала Жервеза, — як я попервах жахалася, тривога гризла мене від рання й до вечора. Повсякчас уявляла його на ношах з розбитою головою... Тепер я про це більше не думаю. До всього звикаєш. Треба ж якось на хліб заробляти... Хай там як, а хліб той дорого обходиться, коли ризикуєш накласти головою...

Вона змовкла й, боячись, що Нана закричить, заховала крихітку у своїх спідницях. Геть бліда, вона понад силу дивилася вгору. Купо якраз лютував зовнішній край листа, біля ринви. Перехилившись якомога нижче, він усе одно не діставав до краю. Тоді чоловік вирішив сповзти — його рухи були повільні, впевнені й незграбні водночас. Якоїсь миті він завис над тротуаром і, більше не тримаючись, спокійно собі працював далі. З-під паяльника, яким орудувала вправна рука, виривався біленький тріскучий вогник. Занімілій Жервезі страх здушив горло, її руки стиснулися й мимоволі здійнялися до неба, ніби в благанні. Та скоро вона змогла віддихатися. Купо неквапливо ліз на дах і на якусь мить спинився, щоб востаннє сплюнути на вулицю.

— Ти що, шпигуєш за мною? — весело крикнув він, помітивши Жервезу. — Пані Бош, вона вам, либонь, наговорила всіляких дурниць? Не захотіла мене покликати?.. Зачекай трохи, тут роботи хвилин на десять.

Йому лишалося приладнати дашок до димаря — справжня абищиця. Прачка й консьєржка стояли на тротуарі та розмовляли про справи у кварталі, наглядаючи за Нана, щоб вона не полізла до струмка, в якому їй хотілося впіймати маленьку рибку. Обидві жінки постійно позирали на дах, усміхалися, кивали головами, даючи Купо знати, що в них усе гаразд. У будинку навпроти старенька не відходила від вікна, дивилася на чоловіка на даху й, здавалося, на щось чекала.

— І що вона там видивляється, ця стара карга?! — мовила пані Бош. — Ох і бридка мармиза!

Згори було чути, як бляхар голосно співав: «Ох, як добре рвать суниці!» Зігнувшись над своїм столом, він почав хвацько працювати з цинком. Крутнув циркулем, накреслив лінію і за допомогою ножиць із заокругленими кінцями вирізав велике віяло. Потім злегка постукав молотком і, зігнувши, перетворив це віяло на такий собі грибок з гострою шапочкою. Зідор знову взявся роздмухувати жар у пічці. У яскравому рожевому світлі, що потроху блідло й ставало ніжно-фіолетовим, сонце заходило за будинок. І на тлі небесної широчіні цієї тихої надвечірньої пори у чистому повітрі чітко виділялися видовжені силуети двох робітників, темна смуга робочого столу та чудернацький профіль міха.

Закінчивши всі приготування, Купо звично гукнув:

— Зідоре! Паяльник!

Але той десь завіявся. Бляхар, лайнувшись, почав шукати його поглядом, кликати крізь відчинене дахове вікно. Нарешті він побачив його на сусідньому, через два будинки, даху. Хлоп’яга прогулювався собі, роздивлявся околиці, милувався безміром Парижа, а легкий вітерець куйовдив його біляве ріденьке волосся.

— Агов, гуляко! Гадаєш, що вибрався на природу?! — сердито крикнув Купо. — Може ти, як пан Беранже, віршики складаєш?!.. Та подай уже нарешті той паяльник! Де таке бачено?! Отак тинятися по дахах! Ти ще приведи сюди свою подружку й виспівуй їй про коханнячко... Довго я буду чекати на паяльник, клятий кендюху?!

Закінчивши роботу, він крикнув до Жевези:

— Усе, пошабашили... Злажу.

Труба димаря, до якої він причепив дашок, була посередині даху. Жервеза, заспокоївшись, усміхалася й стежила за його рухами. І тут Нана, побачивши батька, від радості заплескала в долоньки. Щоб краще бачити дах, вона сіла на тротуар.

— Тату! Тату! — щосили почала гукати вона. — Тату! Ну поглянь!

Бляхар хотів нагнутися, але його нога зісковзнула. Тоді раптово, безглуздо, як кіт, у якого підігнулися лапи, він покотився вниз пологим схилом даху, не маючи за що вхопитися.

— Чорт забирай! — мовив він здавленим голосом.

І впав. Його тіло описало плавну дуту, двічі перекрутилося в повітрі і звалилося посеред вулиці з глухим ударом, наче хто кинув згори клумак зі шматтям.

Заціпеніла Жервеза звела руки догори й застигла, з горла в неї вирвався страшний зойк. Почали збігатися перехожі, збилася ціла юрба. Приголомшена пані Бош, у якої підламувалися ноги, схопила на руки Нана й затулила їй обличчя, щоб та нічого не побачила. Тим часом старенька в будинку навпроти, цілком вдовольнившись видовищем, спокійно зачинила вікно.

Урешті-решт четверо чоловіків перенесли Купо до аптеки на розі вулиці Пуасоньє. Майже годину бляхар лежав на якійсь ковдрі, укритий простирадлом, посередині того приміщення, поки ходили по ноші до лікарні Ларібуазьєр. Він ще дихав, та аптекар лиш злегка хитав головою. Жервеза, ставши навколішки на голій долівці, безперестанку ридала, заливалася слізьми, нічого не бачила довкола й не відчувала. Мимоволі вона раз по раз простягала руку й дуже обережно торкалася чоловіка. Але аптекар казав їй не чіпати його, і жінка відсмикувала руку. Та за кілька секунд, не змігши стриматися, вона робила це знову і знову, бажаючи пересвідчитися, що він ще теплий, гадаючи, що чоловікові від того стане легше. Коли нарешті прийшли з ношами й сказали, що понесуть його до лікарні, вона підхопилася і у відчаї закричала:

— Ні, ні, не до лікарні!.. Ми живемо на Новій вулиці Ґут-д’Ор.

Марно було пояснювати, що лікування хворого обійдеться їй дуже дорого, якщо вона забере його додому. Жінка вперто повторювала:

— Нова вулиця Ґут-д’Ор, я покажу, куди йти... Яка вам різниця? Я маю гроші... Адже це мій чоловік. Він мій, і я так хочу.

Мусили врешті віднести Купо до нього додому. Коли чоловіки з ношами пробивалися крізь юрбу, що стовпилася перед аптекою, жінки з кварталу почали жваво обговорювати Жервезу: кобилка ця хоч і кульгає, однак дасть фору хоч кому; звісно, вона врятує свого чоловіка, тоді як у лікарні медики допомагають тяжкохворим хіба що переставитися, не завдаючи собі клопоту з їхнім лікуванням. Пані Бош, відвівши Нана до себе, повернулася й почала розповідати про пригоду в найдрібніших деталях. Її й досі трусило від хвилювання.

— Я йшла купити окіст, стояла отамечки, бачила, як він упав, — повторювала вона. — Усе через донечку: він хотів поглянути на неї, аж раптом тарарах! Ах! Господи милостивий! Не хотілось би мені побачити таке ще раз... Що ж, треба таки сходити по м’ясо.

Цілий тиждень Купо був зовсім плохий. Родина, сусіди — всі чекали, що будь-якої миті він спустить дух. Лікар, дуже дорогий фахівець, який брав по сто су за візит, побоювався внутрішніх ушкоджень. Ці слова страшенно всіх лякали, у кварталі говорили, що в бляхаря від падіння надірвалося серце. Тільки Жервеза, яка ні на мить не відходила від хворого, змарніла, серйозна, рішуча, стенала плечима. У її чоловіка переламана права нога — це всім відомо. Але її вилікують, та й по всьому. Щодо всього іншого — надірваного серця, — то геть пусте. Серце вона теж загоїть. Вона знає, чим його порятувати: турботою, чистотою, щирою прихильністю. Жервеза демонструвала дивовижну віру, була певна, що поставить чоловіка на ноги, досить лише сидіти поруч і тримати за руку, коли його трясе пропасниця. В його одужанні вона не сумнівалась ані хвилини. Цілісінький тиждень жінка провела на ногах, майже не говорила, рішуче налаштована, хай там що, врятувати чоловіка, докладала до цього всіх зусиль, забувши про дітей, вулицю, усе місто. Увечері дев’ятого дня, коли лікар нарешті сказав, що хворий житиме, Жервеза з обважнілими ногами та спиною, що, здавалося, розламувалася, залившись сльозами, упала на стілець. Тієї ночі вона дозволила собі поспати дві години, поклавши голову на краєчок ліжка в ногах недужого.

Нещастя Купо розбурхало всю родину. Матуся Купо сиділа ночами разом з Жервезою, але вже о дев’ятій годині засинала на стільці. Щовечора, повертаючись додому, пані Лера робила великий гак, щоб дізнатися новини. Лорійо спочатку приходили по двічі-тричі на день, пропонували посидіти біля Купо й навіть принесли Жервезі крісло. Однак не забарилися й суперечки щодо того, як глядіти хворих. Пані Лорійо заявляла, що за своє життя врятувала достатньо людей і тепер знає, як це робиться. А ще вона звинувачувала молоду жінку в тому, нібито та відтручує, не підпускає її до братового ліжка. Авжеж, Шкандиба мусить постаратися неодмінно самій вилікувати Купо, бо, зрештою, якби вона не пішла на вулицю Нації і не потурбувала його, то він би й не впав. От тільки тим, як ходить коло нього, вона точно його доб’є.

Коли Жервеза побачила, що життю Купо вже нічого не загрожує, вона перестала стерегти його ліжко з настільки суворою ревністю. Тепер, коли небезпека минула, вона без остраху дозволяла іншим підходити ближче. Уся родина осіла в їхній кімнаті. Одужання мало затягнутися надовго: лікар говорив про чотири місяці. Увечері, коли бляхар міцно спав, Лорійо обзивали Жервезу дурепою. Користі з того, що її чоловік вдома, жодної. У лікарні його б поставили на ноги удвічі швидше. Лорійо був би радий захворіти, дістати будь-якої болячки, щоб тільки показати їй, як він піде до лікарні Ларібуазьєр, не вагаючись ані секунди. Пані Лорійо нібито знала одну пані, яка нещодавно виписалася звідти. І що б ви подумали? Її там годували курчатами вранці й увечері. І обоє бозна-вкотре починали підраховувати, скільки коштуватимуть Жервезі ці чотири місяці одужання: по-перше, втрачені робочі дні; по-друге — лікар, медикаменти; а ще до всього — добре вино та свіже м’ясо. Якщо Купо протринькають лише свої заощадження, то зможуть вважати, що їм пощастило. Але вони муситимуть позичати, це вже неодмінно. О, певна річ, то вже їхнє діло. Однак їм не варто розраховувати на родину, яка не настільки заможна, щоб оплачувати лікування хворого вдома. Тим гірше для Шкандиби, хіба ні? Могла просто зробити, як усі інші, дозволивши його віднести до лікарні. Та виявляється, що вона, на додачу до всього, ще й гордячка.

Якось увечері пані Лорійо раптом єхидно запитала:

— А як там справи з вашою крамничкою? Коли вже її винайматимете?

— Так, — посміхнувся Лорійо, — на вас там ще чекають.

Жервезі перехопило подих. Про крамничку вона й геть забула. Було зрозуміло, як вони зловтішаються, що в Жервези вже не буде ніякої крамнички. Від того вечора, далебі, вони лише вичікували зручної нагоди посміятися з її мрії, яка пішла за водою. Тепер, коли мова заходила про якесь нездійсненне бажання, вони казали, що воно збудеться, коли Жервеза стане господинею чудової пральні на чудовій вулиці. Вони відверто насміхалися з неї. Їй не хотілося вбивати собі в голову якісь гидкі припущення, та насправді здавалося, що Лорійо втішаються нещастям Купо, яке заважає прачці відкрити свій заклад на вулиці Ґут-д’Ор.

І тоді їй самій захотілося пожартувати й показати їм, як охоче вона жертвує грошима заради чоловікового одужання. Щоразу, дістаючи при них ощадну книжку з-під ковпака годинника, Жервеза весело казала:

— Що ж, іду винаймати крамничку.

Їй не хотілося забирати всі заощадження зразу. Брала Жервеза по сто франків, щоб не тримати в себе в комоді таку купу грошей. До того ж вона мала слабку надію на диво, раптове одужання, що дасть їм можливість зберегти бодай якусь частину суми. Щоразу, повертаючись додому з ощадної каси, вона на клаптику паперу вираховувала, скільки коштів ще залишилося. Це робилося тільки задля годиться. І хоч їхні гроші танули, Жервеза й далі розсудливо, зі спокійною усмішкою давала лад рахункам, що перетворювали їхні статки на руїну. Та чи не було втіхою вже те, що вона, маючи їх напохваті, отримала можливість використовувати ці гроші на добру справу, коли родину спіткала біда? І без жодного докору сумління вона ховала книжку за годинник і накривала його ковпаком.

Протягом усього часу, поки Купо нездужав, Ґуже ставилися до Жервези дуже люб’язно. Пані Ґуже повсякчас пропонувала свої послуги. Жодного разу вона не вийшла з дому, не спитавши, чи не треба Жервезі чогось купити — цукру, масла, солі. Вечорами, коли варила в себе м’ясо, вона завжди пропонувала гарячого бульйону. А коли бачила, що молода жінка дуже зайнята, навіть поралася в неї на кухні, підсобляла з миттям посуду. Ґуже щоранку брав її відра і йшов до колонки на вулиці Пуасоньє по воду. Це давало можливість заощаджувати два су. А після вечері, коли родичі вже не стовбичили в їхній оселі, Ґуже приєднувалися до товариства Купо. Протягом двох годин, десь до десятої, коваль палив люльку й дивився, як Жервеза клопочеться біля хворого. За вечір він міг і десятка слів не сказати. Втягнувши велику біляву голову в плечі колоса, він розчулено спостерігав, як вона наливає в чашку чай, розколочує цукор, намагаючись не ценькати ложкою. Коли Жервеза поправляла постіль чи тихим голосом підбадьорювала Купо, Ґуже весь аж зіщулювався. Ніколи ще він не зустрічав такої славної жінки. І байдуже, що вона кульгає. Це навіть збільшує її заслугу — п’ястися отак зі шкури, доглядаючи цілий день чоловіка. Що там казати, вона й на чверть години не присяде, щоб попоїсти. Бігала без кінця й краю до аптеки, виконувала всю брудну роботу, з останніх сил старалася підтримувати чистоту в кімнаті, де товклося повно люду. На додачу до всього, вона ніколи не скаржилася, завжди була люб’язною, навіть вечорами, коли від страшенної втоми засинала на ходу з розплющеними очима. І коваль, який став свідком цієї самопожертви, сидячи посеред заставленої ліками кімнати, пройнявся до Жервези глибокою симпатією, коли побачив, як вона усім своїм серцем любить і леліє Купо.

— Ба, старий, ти вже майже й оклигав, — мовив він одного дня до хворого. — Та я, правду кажучи, у цьому й не сумнівався, бо в тебе не дружина, а справжній янгол.

Ґуже мав одружуватися. Принаймні, його мати підшукала для нього одну підхожу дівчину, мереживницю, як і вона, на якій їй хотілося щонайшвидше його оженити. Щоб не засмучувати її, він погоджувався, і на початок вересня вже навіть було призначено весілля. Гроші для молодої родини вже давно лежали собі в ощадній касі. Та коли Жервеза заводила мову про цей шлюб, він хитав головою і повільним голосом шепотів:

— Не всі жінки схожі на вас, пані Купо. Якби всі жінки були такі, як ви, я б одружився на десятьох одразу.

Тим часом минуло два місяці, й Купо міг уже потроху підводитися з ліжка. Прогулювався від постелі до вікна, все ще підтримуваний Жервезою. Там він сідав у крісло Лорійо, витягував праву ногу й клав її на табуретку. Жартівникові, що любив пореготати з переламаних кінцівок у дні ожеледиці, було дуже досадно через власне падіння. Для цього йому бракувало розважливості. Два місяці він пролежав у ліжку, проклинаючи все на світі й діймаючи всіх довкола. Насправді, жити прикутим до ліжка, з перемотаною ногою, твердою, як палиця ковбаси, — ну що це за існування! Ет! Та він уже стелю напам’ять вивчив: у куті алькова є одна тріщина, яку він намалює навіть із заплющеними очима. Потім, коли він зміг сидіти, вмостившись у кріслі, почалися інші скарги. Хіба всидиш довго на одному місці, як та мумія? На вулиці нічого цікавого: перехожих катма, лиш цілий день смердить жавелевою водою, їй-бо, він уже геть заіржавів. Він був ладен віддати десять років свого життя, лише щоб подивитися, як там поживають фортечні мури. І постійно нарікав на свою гірку долю, усіляко її ганив. Це його лихо було несправедливим: так не мусило статися з ним, добрим робітником, не ледарем, не п’яницею. Якби це скоїлося з кимось іншим, йому було б зрозуміло.

— Татусь Купо, — казав він, — скрутив собі карк, добре налигавшись. Не можу сказати, що він на те заслужив, але, принаймні, причина зрозуміла... Я ж був тверезий, сумирний, як ягня, ані краплі спиртного до рота не брав, — і ось на тобі, полетів сторч головою, коли надумав обернутися, щоб усміхнутися до Нана!.. Це вже занадто! Коли є на світі Бог, то якось дивно він порядкує світом. Довіку такого не проковтнеш.

І коли вже цілком оклигав, його прихована злоба до своєї роботи нікуди не поділася. Цілими днями лазити коло тих ринв, як коти, — це заняття для дурнів. А буржуа геть не дурні! Спроваджують вас на смерть, бо занадто страхопудливі, щоб дертися по драбині, а самі вмощуються зручненько в теплі й гадки не мають про знедолений люд. Він навіть сказав, що кожен мусить покривати свій дах власноруч. Хай йому біс! По правді кажучи, так воно й мало б бути: не хочеш, щоб тебе заливало, — ладнай стріху сам. Окрім того, він жалкував, що не здобув іншого фаху, приємнішого та безпечнішого, і не став меблярем абощо. Знову ж таки, це була провина старого Купо: у батьків є така дурнувата звичка живосилом пхати дітей до свого ремесла.

Протягом наступних двох місяців Купо шкандибав на милицях. Спочатку міг вийти тільки на поріг дому і, стоячи біля дверей, покурити свою люльку. Згодом доходив до кільцевого бульвару, де човгав по осонню й годинами сидів на лавці. Він помалу веселішав і під час довгих прогулянок гострив свій меткий язик. Отак, насолоджуючись життям, Купо радів, що нічого не треба робити. Його руки й ноги відвикли від праці, м’язи охопила солодка дрімота, так ніби їх повільно змагали лінощі, які, втішаючи його, користалися довгим одужанням, щоб влізти під шкіру й скувати тіло. Він набирався здоров’я, все більше жартував, вважав життя чудовим і не розумів, чому так не могло бути завжди. Відколи міг обходитися без милиць, став робити довші прогулянки, навідувався до будов, щоб побачитися з товаришами. Стоячи, склавши руки, навпроти недобудованих кам’яниць, Купо шкірився, хитав головою, глузував з робітників, які гарували, і, витягуючи свою ногу, показував їм, що буває з тими, хто надривається до десятого поту. Отак постоявши й покепкувавши з тяжкої роботи інших, він немов підживлював свою нелюбов до праці. Звісно, колись він знову візьметься до справи — як же інакше? Проте квапитися немає куди. Ох! Хто, як не він, мав право збайдужіти до роботи? До того ж йому було так приємно трохи побити байдики!

Після обіду Купо ставало нудно, й він ішов до Лорійо. Ті його страшенно жаліли та всілякими люб’язностями й приємностями переманювали на свій бік. Протягом перших років у шлюбі він відбився від них через вплив Жервези. Тепер вони знову прибирали його до своїх рук, глузуючи, що він боїться дружини. І що це за чоловік! Щоправда, Лорійо діяли надзвичайно обережно й навмисно перебільшено вихваляли заслуги прачки. Купо присягався дружині, що його сестра обожнює її, і, поки що без докорів, просив, щоб вона ставилася до неї краще. Перша сварка в родині, що сталася якось увечері, почалася через Етьєна. Того дня все пообіддя бляхар провів у Лорійо. Повернувшись, коли вечеря ще не доварилася і діти випрошували юшки, він раптом причепився до пасинка й заліпив йому пару добрих ляпасів. А потім цілу годину бурчав: цей хлопчисько взагалі не його, він навіть не знає, навіщо терпить його у своєму домі, тож хай той начувається — зрештою він виставить його за двері. Досі він ставився до дитини без жодних виявів нетерпимості. Наступного дня Купо заговорив про свою гідність. Три дні по тому він почав ні сіло ні впало частувати копняками зад малого, та так щедро, що, чуючи кроки вітчима на сходах, хлопець тікав до Ґуже, де стара мереживниця звільняла для нього краєчок столу, щоб той міг зробити уроки.

Жервеза після довгої перерви знову стала до роботи. Їй уже не доводилося піднімати ковпак годинника, адже всі свої заощадження вони проїли, тож тепер треба було добряче кряжити, гнути горба за чотирьох, бо за столом сиділо четверо ротів, а годувала весь цей гурт вона сама. Коли хтось співчував їй, вона одразу ж починала оправдовувати Купо. Подумати лишень! Чоловік стільки настраждався, тож немає нічого дивного в тому, що він став трохи дратівливим! Та це минеться, коли він повністю одужає. Щойно хтось словом похоплювався, що Купо здається цілком здоровим і міг би вже повертатися до праці, вона обурювалася. Ні, ні, ще рано! Вона не хоче, щоб він знову опинився в ліжку. Може, вона все-таки ліпше знає, що рекомендував лікар?! Вона сама не дозволяє йому працювати, кожного ранку прохаючи не квапитися, поберегти себе. Навіть непомітно засовувала до кишені його жилетки монети по двадцять су. Купо сприймав це як саме собою зрозуміле. Він скаржився на всілякі болі, аби тільки з ним панькалися, і хоч уже минуло пів року, його одужання тривало далі. Тими днями, коли виходив прогулятися й подивитися, як працюють інші, Купо залюбки заходив разом з товаришами випити чарчину. У винарні було геть непогано: зайти на п’ять хвилин, пожартувати — це ні для кого не ганьба. То тільки фіґлярі біля дверей вдають, що дохнуть від спраги. Раніше з нього цілком справедливо глузували, адже склянка вина ще ніколи нікому не завадила. Він бив себе в груди, похваляючись тим, що п’є тільки вино: завжди вино, ніякої горілки. Вино сприяє довголіттю, не шкодить, не п’янить. Щоправда, бувало не раз, що під кінець дня, згаяного в неробстві, протинявшись від будови до будови, з шинку до шинку, Купо повертався додому під хмелем. У такі вечори Жервеза вдавала, що в неї дуже болить голова, і замикала двері, щоб Ґуже не чули дурної балаканини її чоловіка.

Мало-помалу молода жінка смутніла. Вранці й увечері вона ходила на вулицю Ґут-д’Ор подивитися на крамницю, яку все ще здавали в оренду. Робила це потай, ніби дитина, що чинить капость, за яку дорослій людині було б соромно. Знову думки про ту крамницю не давали їй спокою: вночі, погасивши світло, вона з розплющеними очима думала про неї, пізнаючи принадність забороненої насолоди. Знову все перерахувала: двісті п’ятдесят франків на комірне, сто п’ятдесят франків на різне начиння й устаткування, сто франків, щоб якось протягнути кілька тижнів. Загалом виходило щонайменше п’ятсот франків. Жервеза не говорила про це вголос, боячись, що хтось подумає, нібито вона шкодує за грішми, витраченими на лікування Купо. Часто, коли ледве не прохоплювалася про своє бажання, ковтаючи фрази, ніяковіючи від непевних думок, вона ставала геть бліда. Тепер треба буде працювати чотири чи п’ять років, щоб заощадити таку величезну суму. Те, що вона не може відкрити своєї пральні вже зараз, дуже її гнітило. Це дозволило б їй забезпечити всі потреби родини, не покладаючись на Купо, а йому б дало кілька місяців на те, щоб приохотитися до роботи. Вона заспокоїться, впевнено дивитиметься в майбутнє, позбудеться потаємних страхів, які посідали її час від часу, коли він приходив додому веселий, з піснями, і переказував якийсь жарт того бевзня Халяви, якого він почастував вином.

Одного вечора, коли Жервеза була вдома сама, до неї зайшов Ґуже. Він не втік, як зазвичай, коли заставав її одну, а сів, запалив люльку й дивився на неї. Мав сказати щось дуже важливе: слова крутилися в нього на язиці, визрівали, та ніяк не могли як слід скластися докупи. Зрештою, після довгої мовчанки, Ґуже таки зважився, витягнув з рота люльку і за одним видихом сказав:

— Пані Жервезо, дозвольте позичити вам грошей.

Цієї миті, схилившись над шухлядою комода, вона саме шукала якусь шматину, аж тут різко випросталася і почервоніла. Отже, зранку він бачив, як вона застигла перед крамницею на цілих десять хвилин? Ґуже усміхався зі зніченим виглядом, ніби щойно зробив їй образливу пропозицію. Жервеза рішуче відмовилася: вона ніколи не прийме грошей, не знаючи, коли зможе їх повернути. До того ж ішлося про надмірно велику суму. І коли він у відчаї почав наполягати, вона запитала:

— А як же ваш шлюб? Не можу ж я взяти гроші, відкладені на ваше весілля!

— О! Цим не переймайтеся, — відповів він, почервонівши своєю чергою. — Я вже не збираюся одружуватися. Знаєте, я тут подумав... Справді, я радите позичив би ці гроші вам.

Тоді обоє похилили голови. Між ними сколихнулась якась тепла хвиля, хоч більше не було сказано жодного слова. І Жервеза погодилася. Ґуже заздалегідь попередив матір. Через сходовий майданчик вони пішли до неї. Серйозна й трохи сумна мереживниця сиділа, схилившись над п’яльцями. Вона не бажала перечити синові, але вже більше не схвалювала задуму Жервези: Купо пускається берега і проїсть ту її пральню. Крім того вона не могла пробачити бляхареві, що протягом свого одужання він не схотів вчитися читати: коваль запропонував йому допомогти, а той послав його під три чорти, сказавши, що від науки люди гибіють. Двоє чоловіків тоді майже посварилися й далі трималися нарізно. А втім, пані Ґуже, бачивши благальні погляди своєї дорослої дитини, ставилася до Жервези дуже добре. Вирішили, що вони позичать сусідам п’ятсот франків, а ті віддаватимуть їх частинами, по двадцять франків щомісяця, поки повернуть усю суму.

— Ти ба! Коваль накинув на тебе оком! — вигукнув Купо і засміявся, дізнавшись новину. — О! Та я геть не переймаюсь: він такий тюхтій... Повернемо ми йому ті гроші. Але якби він мав справу з якимось раклом, його б добряче обмахорили.

Наступного дня Купо винайняли крамничку. Цілий день Жервеза бігала з Нової вулиці на вулицю Ґут-д’Ор. Коли у кварталі побачили, як вона літає — так легко й радісно, що аж перестала кульгати, — усі почали говорити, що їй, напевно, зробили операцію.