Пастка

VII

Дев’ятнадцятого червня були Жервезині іменини. На свята в родині Купо влаштовували пишні учти; то були справжнісінькі бенкети, після яких гості підводилися з-за столу з круглими, як барило, черевами, набивши їх на цілий тиждень наперед. Грішми сипали, як з мішка. Якщо в хаті знаходилося якихось чотири су, їх одразу пускали в діло. Щоб мати привід пожирувати, вишукували у календарі святих. Віржіні хвалила Жервезу за те, що та напихається всілякими лагоминами. Коли чоловік усе пропиває, то хіба ж не святе діло подбати про свій шлунок і не допустити, щоб спільне добро пішло прахом через випивку? Оскільки гроші все одно щезають, то нехай краще вони дістануться різнику, ніж винареві. І Жервеза, роз’ївшись, заспокоювала себе цією відмовкою. Що тут вдієш! Це через Купо вони тепер не можуть заощадити й ламаного гроша. Вона ще погладшала й дужче накульгувала, бо нога, мірою того як набрякала від жиру, ставала немов коротшою.

Цього року про свято заговорили, коли до нього був ще місяць. Вигадували всілякі страви й вже облизували собі губи. Несамовите бажання побенкетувати охопило всю пральню. Хотілося добрячої гулянки, чогось незвичайного й вражаючого. Та Господи Боже! Не щодня ж люди розважаються. Найбільшим клопотом для прачки було вирішити, кого запросити. Їй хотілося, щоб за столом було дванадцять душ, не більше й не менше. Вона, чоловік, матінка Купо, пані Лера — це вже чотири особи, рідня. Покличе також Гуже та Пуасонів. Спочатку вона обіцяла собі, що не запрошуватиме робітниць, пані Пютуа й Клеманс, щоб не надто зближуватися з ними. Та оскільки про свято постійно говорили при них і вони хнюпили носи, Жервеза врешті-решт сказала приходити і їм. Чотири і чотири — вісім, та ще два — десять. Тоді, конче бажаючи довести кількість гостей до дванадцяти, вона примирилася з Лорійо, які останнім часом почали крутитися коло неї. Принаймні, було умовлено, що Лорійо прийдуть на вечерю і вони помиряться, піднявши келихи. І справді, не можуть же родинні чвари тривати вічно. Та й думка про свято всім звеселяла серце. Такою нагодою не можна нехтувати. А коли про намір помиритися дізналися Боші, вони одразу ж кинулися до неї зі своїми люб’язностями й запопадливими усмішками: довелось просити в гості також і їх. Оце так! Чотирнадцять душ, як не рахувати дітей. Такого столу вона ще ніколи не накривала, чим дуже переймалася й водночас гордилася.

Іменини випадали на понеділок. Із цим пощастило, оскільки Жервеза мала намір у неділю пополудні вже почати куховарити. У суботу, коли прасувальниці похапцем докінчували роботу, у пральні велася довга розмова, щоб точно вирішити, що саме буде на столі. Єдиною стравою, яку затвердили ще три тижні тому, була жирна смажена гуска. Про неї говорили з ласолюбством ув очах. Гуску вже навіть купили. Матінка Купо принесла її, щоб Клеманс і пані Пютуа зважили у своїх руках. Ті зачудовано вигукували — такою величезною була та пташина з товстою шкурою, що роздувалася від жовтого жиру.

— А для початку — яловичий бульйон, так? — мовила Жервеза. — Юшка й невеличкий шмат вареного м’яса — це завжди добре... Далі треба страву з підливою.

Довготелеса Клеманс запропонувала кролятину, але її постійно їли; вона вже в печінках усім сиділа. Жервезі праглося чогось вишуканішого. Коли пані Пютуа заговорила про рагу з телятини, вони всі перезирнулися, широко усміхаючись. Чудова думка: ніщо не справить такого враження, як рагу з телятини.

— Потім, — далі казала Жервеза, — треба буде подати ще одну страву з підливою.

Матінка Купо надумала рибу. Але всі решта скривилися й притьмом загрюкали прасками. Риби ніхто не любить, вона погано перетравлюється, і в ній саме кістомаччя. Зизоока Оґюстіна наважилася сказати, що вона любить камбалу, та Клеманс заткнула їй пельку, давши штурхана. Нарешті, коли господині сяйнула думка про печеню зі свинини з картоплею і обличчя в усіх знову засяяли, до них, немов вітер, влетіла Віржіні з розпашілим обличчям.

— Ви вчасно з’явилися! — крикнула Жервеза. — Матінко Купо, покажіть-но їй нашу гуску.

І матінка Купо вдруге пішла по жирну гуску, вклавши її Віржіні до рук. Та вигукнула: «Хай йому біс! Яка ж важка!» Але відразу ж поклала її край стола, між спідницею і стосиком сорочок. Думки Віржіні були деінде; вона повела Жервезу до дальшої кімнати.

— Послухайте, люба, — швидко прошепотіла вона, — я хочу вас попередити... Зроду не здогадаєтесь, кого я зустріла в кінці вулиці! Лантьє, моя дорогенька! Він тут сновигає, чатує... От я й прибігла. Я злякалася за вас, самі розумієте...

Прачка враз сполотніла. Чого йому треба, тому небораці? Як з неба впав, саме коли треба готуватися до свята. Ну чому їй завжди не щастить? Ніколи не дадуть спокійно потішитися! Але Віржіні відказала, що вона намарне псує собі кров такими дурницями. Чорт забирай! Якщо Лантьє стане переслідувати її, вона покличе поліцію, і його одразу ж припровадять куди слід. Відтоді як місяць тому її чоловік отримав місце стражника, висока чорнявка почала триматися спогорда й погрожувала арештувати всіх на світі. Вона заговорила гучніше: нехай би хтось тільки спробував чіплятися до неї на вулиці, вона сама приведе такого нахабу до поліції й віддасть його Пуасонові. Жервеза жестом попросила її замовкнути, бо робітниці почали дослухатися до їхньої розмови. Вона першою повернулася до пральні й, удаючи цілком спокійну, заговорила:

— Тепер треба якісь овочі.

— Мо’ зеленого горошку зі шкварками? — мовила Віржіні. — Я б оце його тільки й їла.

— Так, так, зелений горошок зі шкварками! — погодилися всі решта, а Оґюстіна, відчуваючи неабиякий захват, почала рвучко совати в печі кочергою.

Наступного дня, у неділю, годині о третій матінка Купо запалила дві плити, що були в господі, та ще одну, яку принесли від Бошів, попросивши на якийсь час. О пів на четверту у великій каструлі, яку позичили в харчівні по сусідству, бо їхня каструля видалася надто малою, уже кипів бульйон. Рагу з телятини та печеню зі свинини було вирішено приготувати звечора, бо ці страви смачніші розігрітими, однак підливу до рагу слід зварити, коли вже сідатимуть за стіл. Чимало роботи ще лишалося на понеділок: юшка, горошок зі шкварками, смажена гуска. Дальшу кімнату заливало яскраве світло вогню з трьох пічок; на сковородах смажилося й пахло пригорілим борошном для підливи, а велика каструля дихала струменем пари, як казан, її боки здригалися від важкого й глибокого клекотання. Матуся Купо й Жервеза, начепивши білі фартухи, метушилися по всій кімнаті, чистячи петрушку, бігаючи по сіль і перець, перевертаючи м’ясо дерев’яною лопаткою. Щоб Купо не плутався попід ногами, його виставили за двері. Але все одно ціле пообіддя хтось стояв у них над душею. Страва так апетитно пахла на весь будинок, що сусідки одна за одною заходили під всілякими приводами, аби лише дізнатися, що саме варилося. Вони тупцялися в кімнаті й чекали, що прачка колись-таки підніме кришку. Тоді, годині о п’ятій, з’явилася Віржіні. Вона знову бачила Лантьє: тепер уже точно на вулицю й носа не покажеш, не натрапивши на нього. Пані Бош теж помітила його, коли він з підозрілим виглядом стояв на розі, позираючи навсібіч. Тоді Жервезу, яка саме збиралася взяти одне су й купити смаженої цибулі для бульйону, пойняв дрож, і вона вже не наважувалася вийти з дому; тим паче, що консьєржка і кравчиня дуже налякали її жахливими розповідями про чоловіків, що чатують на жінок, ховаючи під полами своїх сурдутів ножі та пістолети. Ще б пак! Про таке щодня пишуть у газетах; коли один з таких мерзотників казиться від того, що його колишня живе щасливо, він стає здатним на все. Віржіні люб’язно запропонувала збігати по смажену цибулю. Жінки мають допомагати одна одній: хіба ж можна дозволити вбити маленьку бідолашку? Повернувшись, вона сказала, що Лантьє ніде не видно; він, напевно, втік, зрозумівши, що його помітили. На кухні аж до самого вечора тільки й мови було, що про нього. Коли пані Бош порадила розповісти про все Купо, Жервеза дуже перелякалася й попрохала ніколи не заводити про це мови. Атож! Ото ловко вийде! Її чоловік, напевно, щось уже запідозрив, бо вже кілька днів, лягаючи спати, лаявся й гатив кулаком об стіну. У неї аж руки починали тремтіти на саму лише думку, що двоє чоловіків гризтимуться через неї; вона знала Купо, він був таким ревнивцем, що міг зі своїми величезними ножицями накинутися на Лантьє. І поки вони вчотирьох обговорювали цю драму, підливи помалу мліли на жару, прикиданому попелом; рагу й печеня, коли матінка Купо заглянула до них, ледь чутно шкварчали й стиха булькали; каструля й далі похропувала, як півчий, що задрімав, виставивши до сонця черево. Наостанку вони поналивали собі в чашки бульйон і куштували його, вмочаючи шматки хліба.

Нарешті настав понеділок. Жервеза, запросивши на вечерю чотирнадцятьох гостей, тепер переймалася думкою, чи вистачить усім місця. Тож вона вирішила накривати стіл у пральні, тому із самого ранку переміряла її метром, щоб зміркувати, де для нього найкраще місце. Далі треба було перенести білизну, розібрати стіл, на якому її прасували; його переставлять на інші козли, і він правитиме за святковий. І саме посеред усієї цієї метушні з’явилася клієнтка й влаштувала скандал, бо вже з п’ятниці чекала на свою білизну: на неї, мовляв, усім начхати, вона хотіла отримати свою білизну негайно. Тоді Жервеза перепросила й нахабно збрехала: це аж ніяк не її вина, вона зайнялася прибиранням у своїй пральні, працівниці прийдуть аж узавтра; вона заспокоїла клієнтку й відправила її додому, пообіцявши подбати про її речі насамперед. Потім, коли та пішла, Жервеза вибухнула лайкою. Авжеж, як тих клієнток слухати, то не знайдеш і хвилини, щоб попоїсти, промордуєшся всеньке життя заради їхніх чудових очей! Атож! Хай хоч турецький султан власною персоною прийде й принесе свій комірець, пообіцявши заплатити їй сто тисяч франків, щоб випрасувати його, цього понеділка вона за праску не візьметься, бо тепер, урешті-решт, її черга трохи пораювати.

Увесь ранок пішов на те, щоб докупити все необхідне. Тричі Жервеза виходила з дому й поверталася обвішана торбами, як мул. Та коли вона знову зібралася йти, щоб замовити вина, з’ясувалося, що в неї більше немає грошей. Звісно, вино їй залюбки дадуть і в борг, однак родина не може лишитися без жодного су, бо є ще тисячі дрібних витрат, про які ніхто не думає. Підрахувавши в задній кімнаті разом з матінкою Купо, що їм ще треба щонайменше двадцять франків, вони засмутилися. Звідкіля їх взяти, ці чотири монети по сто су? Матінка Купо, яка працювала колись служницею в домі якоїсь там актриси театру Батіньоль, першою згадала про ломбард. Жервеза полегшено засміялася. Оце так дурепа! Сама не могла здогадатися! Вона швиденько загорнула свою шовкову сукню в рушник і заколола шпильками. Потім сама заховала пакунок під фартух матінки Купо й сказала міцно притиснути його до живота, щоб сусіди ні про що не здогадалися. А тоді, аби пересвідчитися, що ніхто не йде слідом за нею, Жервеза стала на порозі й почала чатувати. Не встигла та дійти до вугляра, як вона гукнула:

— Мамо! Мамо!

Старенька повернулася, а Жервеза зняла з пальця обручку й мовила:

— Візьміть, докладете й це. Так більше вийде.

Коли матінка Купо прийшла додому й принесла двадцять п’ять франків, Жервеза з радощів аж затанцювала. І пішла замовити ще шість пляшок маркового вина, яке відкриють до смаженини. Лорійо луснуть зі злості.

Уже два тижні Купо переймалися думкою, як би допекти тим Лорійо. Ці двоє лукавців — їй-бо, пречудова пара! — коли їли щось смачненьке, то замикалися, неначе вкрали ті харчі. Атож, завішували вікно простирадлом, щоб не було видно світла і щоб усі думали, ніби вони сплять. Звісна річ, якщо в господі не світилося, ніхто в гості до них і не заходив, а вони тим часом спішили натоптатися, остерігаючись при цьому голосно розмовляти. Наступного дня вони боялися викинути кістки на сміття, бо люди могли дізнатися, що саме вони їли. Пані Лорійо ходила в кінець вулиці й спускала їх в отвір стічної канави. Якось уранці Жервеза заскочила її, коли та саме спорожняла кошик, повен устричних мушель. О, ще б пак, ці жмикрути ніколи нічого не робили від щирого серця, і причиною всіх їхніх підступів було бажання здаватися вбогими. Ну, що ж! Їм покажуть, що не всі такі скнари, як вони. Жервеза, якби могла, поставила б стола просто посеред вулиці й припрошувала б усіх перехожих. Хіба ж на те гроші існують, щоб припадати пилом? Вони гарні, коли зовсім новенькі й блищать на сонці. Жервеза настільки не була схожою на Лорійо, що тими днями, коли вона мала двадцять су, поводилася так, що всі думали, ніби у неї цілих сорок.

З третьої години пополудні матінка Купо з Жервезою почали накривати на стіл, теревенячи про Лорійо. Вітрину вони запнули великими шторами, та оскільки було спекотно, двері лишили відчиненими, тож уся вулиця могла бачити їхній стіл. Обидві жінки ставили кожну карафку, кожну пляшку, кожну сільничку, маючи на меті ніби ненавмисно образити Лорійо. Вони посадять їх так, щоб їм було видно все, що ставитимуть на скатертину. Для них виділили найкращий посуд, чудово знаючи, що порцелянові тарілки їх приголомшать.

— Ні, ні, мамо, — крикнула Жервеза, — не кладіть їм тих серветок! У мене є дві адамашкові.

— Гаразд! — буркнула старенька. — Це вже точно очі їм на лоба вилізуть.

Вони всміхалися одна до одної, стоячи з різних боків великого столу, вкритого білою скатертиною, з чотирнадцятьма розставленими на ній приборами, за які їх розпирала гордість. Цей стіл здавався вівтарем, що стояв посеред пральні.

— От же жаднюги!.. — вела далі Жервеза. — Щоб ви знали, вона збрехала минулого місяця, розповідаючи всім, що загубила золотий ланцюжок, коли відносила замовлення. Авжеж! Щоб така колись щось та й загубила!.. Це так, аби тільки поплакатися про злидні й не віддати вам ваші сто су.

— Я їх бачила всього двічі, ті свої сто су, — мовила матінка Купо.

— Готова закластися, що наступного місяця вони вигадають ще якусь історію... Зрозуміло, навіщо вони запинають у себе вікно, коли сідають їсти кроля. Щоб ніхто не мав права сказати: «Якщо вже ви їсте кролятину, то могли б і дати сто су своїй матері». Хіба ж не так? Ох і мерзенні люди!.. І що б з вами було, якби я вас не забрала тоді до себе?

Матінка Купо похитала головою. Того дня багата гостина, яку влаштовували Купо, цілковито налаштувала її проти Лорійо. Вона любила кухню, базікання коло каструль, коли в приготуваннях до святкового бенкету все в будинку перекидалося догори дриґом. До того ж вона завжди досить добре ладнала з Жервезою. Іншими ж днями, коли вони нападалися одна на одну, як це буває в усіх сім’ях, старенька бурчала, скаржилася, яке то страшне нещастя жити отак на утриманні в невістки. У глибині душі вона, напевно, досі любила пані Лорійо. Хай там як, але та була її донькою.

— Ну, — знову озвалася Жервеза, — у них ви б не були такою гладкою. І ніякої кави, ніякого тютюну, ніяких ласощів!.. Скажіть, хіба б вони поклали вам на ліжко два матраци?

— Певна річ, що ні, — відповіла матуся Купо. — Я навмисне стану навпроти дверей, щоб побачити їхні мармизи, коли вони ввійдуть.

Мармизи Лорійо вже заздалегідь їх потішали. Але вони не могли гаяти часу й милуватися столом. Поснідали Купо дуже пізно, годині о першій, з’ївши трохи ковбаси, бо на всіх трьох плитах уже не було місця, до того ж їм не хотілося бруднити вимитий до вечері посуд. О четвертій годині діло аж горіло в руках обох жінок. Гуска смажилася на жарівні, що стояла долі коло стіни, недалеко від відчиненого вікна. Пташина була така велика, що насилу помістилася в гусятниці. Зизоока Оґюстіна сиділа на ослінчику, освітлена відблиском вогню з жарівні, й, тримаючи в руках ложку з довгою ручкою, поважно поливала гуску. Жервеза поралася коло горошку зі шкварками. Матінка Купо, у якої вже в голові паморочилося від усіх цих страв, чекала миті, щоб поставити розігрівати печеню та рагу. Годині о п’ятій почали сходитися гості. Першими з’явилися дві робітниці, Клеманс і пані Пютуа, обидві по-святковому вбрані, перша — в синій сукні, друга — в чорній; Клеманс принесла герань, пані Пютуа — геліотроп. Жервеза, заклавши за спину припорошені борошном руки, міцно поцілувала кожну в обидві щоки. Потім, слідом за ними, ввійшла Віржіні, одягнена як дама: квітчаста муслінова сукня, шаль на плечах і капелюшок на голові, хоч їй потрібно було тільки перейти через вулицю. Вона принесла горщик червоних гвоздик. Обійнявши Жервезу своїми довгими руками, вона притисла її до серця. Нарешті з’явилися Бош з горщиком незабудок, пані Бош з горщиком резеди, пані Лера з мелісою. Її фіолетова мериносова сукня забруднилася землею, що сипалася з горщика. Увесь цей люд цілувався й товпився в кімнаті поміж трьох плит і жарівні, що пашіли задушливим жаром. Шкварчання смаженини на сковородах перебивало всі голоси. Котрась із дам зачепилася подолом сукні за деко, на якому стояла гусятниця, наробивши переполоху. Гуска пахла так смачно, що в гостей аж ніздрі роздималися. Жервеза була дуже милою, дякувала кожному за квіти, не припиняючи при цьому розмішувати в глибокій тарілці льєзон для рагу. Горщики з квітами вона поставила на край столу в пральні, лишивши на них високі обгортки з білого паперу. Солодкий аромат квітів змішувався із запахом страв.

— Допомогти вам? — спитала Віржіні. — Подумати лишень: ви вже третій день готуєте всі ці наїдки, а ми проковтнемо їх за одну мить!

— Що ж! — відповіла Жервеза. — Саме воно не приготувалось би... Не треба, не брудніть рук. Бачите, все вже готове. Лишилася тільки юшка.

Тоді всі почали вмощуватися зручніше. Дами поклали на ліжко свої шалі й капелюшки, а потім попідсмикували й позашпилювали спідниці, щоб не забруднити їх. Бош відправив дружину посидіти в сторожці до початку вечері, а сам тим часом притискався до Клеманс у кутку за пічкою, запитуючи, чи не боїться вона лоскоту. А Клеманс важко дихала, звивалася, крутилася, її груди ледь не вискакували з корсажа, бо на саму думку про лоскотання все її тіло бралося сиротами. Інші дами, щоб не заважати на кухні, також щойно перейшли до пральні й поставали вздовж стін, навпроти столу. Та оскільки розмова велася далі крізь відчинені двері й мало що можна було розібрати, вони щораз поверталися назад, заповнювали кімнату своїми гучними голосами, обступали Жервезу, яка застигала з гарячою ложкою в руці, перемовляючись з ними слівцем-другим. Усі сміялися, жартували, часом не зовсім пристойно. Віржіні сказала, що не їла вже два дні, щоб нагуляти апетит, а довготелеса безсоромниця Клеманс висловилася ще безцеремонніше: зранку вона прочистила собі шлунок, поставивши клістир, як то роблять англійці. Тоді Бош запропонував спосіб для миттєвого перетравлення їжі: після кожної страви затискати себе дверима. Англійці теж послуговувалися цим способом, який дозволяв з’їдати дванадцять страв підряд, не перевтомлюючи шлунка. Коли вже вас запрошено на гостину, то ввічливість велить їсти, хіба ні? Телятина, свинина, гуска — не котам же воно готувалося. О! Господиня могла цим не перейматися, усе повиїдають начисто, назавтра їй навіть не доведеться мити посуду. Товариство, підходячи до каструль і гусятниці, щоб понюхати їжу, цим самим розпалювало свій апетит. Дами почали поводитися, як юні дівчата: жартома штовхалися, бігали з однієї кімнати в другу, аж підлога двигтіла, розворушували й розносили запахи з кухні своїми спідницями серед рейваху, в якому сміх змішувався зі стуком сікача, яким матуся Купо рубала сало.

Саме коли всі весело стрибали й кричали, прийшов Ґуже. Засоромившись, він не насмілювався ввійти. В руках у нього був розкішний кущ білих троянд, що стеблами геть затуляли його обличчя, а квіти кошлатили русяву бороду. Жервеза, з розпашілими від гарячих плит щоками, підбігла до нього. Він так і стояв, не знаючи, куди подіти троянди, а коли вона взяла горщик з його рук, він затинаючись, щось пробурмотів, не наважуючись її поцілувати. Тож їй довелось звестися навшпиньки й підставити щоку до його вуст, але він так збентежився, що міцно поцілував її в око, мало не травмуючи його. Обоє раптом затремтіли.

— О! Пане Ґуже, яка краса! — мовила вона, прилаштовуючи кущ троянд біля інших квітів, які тепер здавалися зовсім непоказними на тлі його густого листя.

— Та ні, ні, — повторював він, не здобувшись на більше.

Трохи отямившись і глибоко зітхнувши, він мовив, що його матір не зможе прийти: їй прихопило поперек. Жервеза засмутилася й сказала, що відкладе шматочок гуски, бо їй дуже хотілося, щоб пані Ґуже скуштувала її. Отож, нікого більше не чекали. Купо, напевно, десь тиняється кварталом разом з Пуасоном, по якого пішов після обіду. Вони пообіцяли прийти рівно о шостій годині. Тоді, оскільки юшка вже майже доварилася, Жервеза покликала пані Лера й сказала, що настала слушна мить, щоб сходити по Лорійо. Пані Лера одразу споважніла: саме вона провадила всі перемовини між двома родинами і домовлялася, як усе мало відбутися. Надягнувши шаль і чепчик, вона статечно, штивна у своїх спідницях, пішла нагору. Прачка лишилася внизу й мовчки помішувала юшку з італійською локшиною. Товариство, враз набувши серйозного вигляду, чекало на подальший розвиток подій.

Першою з’явилася пані Лера. Щоб додати примиренню помпезності, вона зробила коло вулицею. Потім широко відчинила вхідні двері, а пані Лорійо в шовковій сукні спинилася на порозі. Усі гості попідводилися, Жервеза вийшла наперед, поцілувала зовицю, як було умовлено, й сказала:

— Ну ж бо, заходьте. Годі вже, правда?.. Ми будемо люб’язними одна з одною.

А пані Лорійо відповіла:

— Я буду лише рада, якщо так триватиме довіку.

Коли вона зайшла, Лорійо так само зупинився на порозі й, перш ніж ступити далі, чекав, щоб і його поцілували. Ні він, ні вона не принесли букета, вирішивши обійтись без цього, бо вважали, що, прийшовши до Шкандиби з квітами вже першого разу, здаватиметься, ніби вони скоряються перед нею. Тим часом Жервеза гукнула до Оґюстіни, щоб та подала дволітрову пляшку. Тоді скраєчку стола вона налила в келихи вина і запросила гостей випити. Кожен узяв по келиху, піднесли тост за добру дружбу в родині. Запала тиша, товариство пило, дами піднімали лікті й одним махом спорожняли все до останньої краплі.

— Перед супом нічого кращого й бути не може, — проголосив Бош, клацнувши язиком. — Це ще ліпше, ніж копняк під зад.

Матінка Купо прилаштувалася навпроти дверей, щоб побачити мармизи Лорійо. Вона смикнула Жервезу за спідницю й повела її до дальшої кімнати. Нахилившись над юшкою, вони пошепки жваво балакали:

— Ич, які кирпи! — мовила старенька. — Ти не могла їх побачити. Та я чатувала... Коли вона помітила стіл, її лице перекривилося ось так — дивися! — кутики губів задерлися аж до самих очей; а йому від того всього аж дух перехопило, він почав кашляти... Піди поглянь на них: вони й досі кусають собі губи, а їхні горлянки геть попересихали.

— На таких заздрісних людей дивитися боляче, — прошепотіла Жервеза.

Лорійо і справді мали кумедний вигляд. Звісна річ, ніхто не любить, коли його принижують, особливо в родинному колі: коли в одних усе йде на лад, інші казяться, — така вже людська природа. Однак потрібно якось стримуватися й не влаштовувати вистави, правда ж? Та ба! Лорійо стриматися не могли. Їм це було понад силу, вони косували очима, роти в них перекривилися. Зрештою, це було настільки помітно, що решта гостей дивилися на них і запитували, чи добре вони почуваються. Довіку стоятиме їм кісткою в горлі цей стіл з чотирнадцятьма приборами, білою скатертиною та заздалегідь нарізаними шматками хліба. Усе було, наче в якомусь ресторані на бульварі. Пані Лорійо обійшла стіл, похиливши голову, щоб не бачити квітів, і потай помацала широку скатертину, терзаючись думкою, що вона, напевно, таки нова.

— А ось і ми! — вигукнула, повернувшись, усміхнена Жервеза. Руки її були оголені, а біляві пасемця волосся кучерявилися на скронях.

Гості тупцювали довкола столу. Усі вже зголодніли і потроху позіхали зі знудженим виглядом.

— Якби господар був удома, — вела далі прачка, — ми могли б починати.

— Оце так! — сказала пані Лорійо. — Суп до того часу вистигне... Купо завжди припізнюється. Не треба було випускати його з дому.

Було вже о пів на сьому. Усе починало пригорати, гуска могла пересмажитися. Засмучена Жервеза сказала, що було б непогано, якби хтось пройшов кварталом і попитав по винарнях, чи не бачили там Купо. Оскільки зголосився Гуже, вона вирішила піти разом з ним. Віржіні, переймаючись за свого чоловіка, приєдналася до них. Усі троє простоволосі, вони пішли, зайнявши весь тротуар. Коваль, вдягнений у сурдут, вів під ліву руку Жервезу, а під праву — Віржіні. Був як кошівка з двома ручками, — сказав він про себе. Слово видалось їм таким кумедним, що вони спинилися й почали реготали. Подивившись на своє відображення у вітрині ковбасника, вони засміялися ще дужче. Поруч із вбраним у чорне Гуже жінки скидалися на двох зозулястих курочок: кравчиня — у мусліновій сукні, поцяткованій рожевими квіточками, прачка — у білій в синій горошок перкалевій сукні з короткими рукавами та маленькому сірому шовковому шалику, зав’язаному вузлом на шиї. Люди оберталися, щоб поглянути на них: вони йшли такі веселі, такі свіжі, по-святковому прибрані в будень, проштовхуючись крізь натовп, що заполонив вулицю Пуасоньє того теплого червневого надвечір’я. Та вони вже облишили пустощі. Підходили до дверей кожної винарні, зазирали досередини, видивляючись Купо побіля шинквасів. Невже цей пройдисвіт пішов пиячити аж до Тріумфальної арки? Вони вже обійшли горішню частину вулиці, заглядаючи до всіх пивничок: до «Маленької Цівети», відомої своєю сливовицею; до тітоньки Баке, яка продавала орлеанське вино по вісім су; до «Метелика», де збиралися візники, люди досить задерикуваті. А Купо катма. Тоді, спускаючись утрьох до бульварів і проходячи повз ресторацію Франсуа на розі, Жервеза раптом зойкнула:

— Що сталося? — запитав Гуже.

Прачка вже не сміялася. Вона сполотніла й так розхвилювалася, що мало не впала. Віржіні одразу все зрозуміла, побачивши, як у Франсуа за одним зі столів сидів і спокійно вечеряв Лантьє. Обидві жінки потягнули коваля за собою.

— У мене нога підвернулася, — мовила Жервеза, коли змогла заговорити.

Зрештою, вони знайшли Купо та Пуасона нижче вулицею, у «Пастці» дядька Коломба. Ті двоє стояли посеред натовпу чоловіків. Купо в сірій блузі щось вигукував, люто вимахував руками, грюкав кулаком по шинквасу. Втиснений у старе брунатне пальто Пуасон, який того дня був не на службі, мовчки слухав його з бляклим обличчям, поскубуючи то свої руді відстовбурчені вуса, то імператорську борідку. Гуже лишив жінок скраю тротуару, а сам зайшов досередини й поклав руку на плече бляхареві. Той, побачивши надворі Жервезу й Віржіні, дуже розсердився. Яка лиха година принесла сюди цих двох баб? Тепер, значить, спідниці ходять за ним назирці! То й що! Він з місця не зрушить, хай самі жеруть свою гидотну вечерю. Щоб трохи його заспокоїти, Ґуже довелось погодитися випити з ним по чарці, однак той ще п’ять добрих хвилин погамовував свою злість коло шинквасу. Вийшовши нарешті надвір, він сказав своїй дружині:

— Мені таке не подобається... Де мені треба, там я й сидітиму, втямила?!

Вона стояла мовчки й тремтіла з ніг до голови. Віржіні підштовхнула свого чоловіка до Ґуже і сказала, щоб вони йшли попереду. Потім обидві жінки стали обабіч бляхаря, аби якось відволікти його, щоб він не побачив Лантьє. Він був заледве підхмелений, його більше сп’янило горлання, аніж питво. Жінки хотіли йти з лівого боку вулиці, а він, щоб їх подратувати, вирвався від них і перейшов на тротуар праворуч. Налякавшись, вони побігли слідом за ним й спробували затулити від нього двері пивниці Франсуа. Та Купо, очевидно, вже знав, що Лантьє був там. Жервеза отетеріло завмерла, чуючи, як він бурчав:

— Атож, моя кізонько! Там сидить один паруб’яга, якого ми обоє знаємо, еге ж? Не треба мене за дурня тримати... Хай-но я тільки побачу, як ти валандаєшся тут і пускаєш бісики очима!

А потім грубо вилаявся. Кого вона виглядала з голими ліктями й напудреною пикою — його чи свого колишнього зальотника? Потім раптом його охопила несамовита лють на Лантьє. Ич, бандюга! Ич, мерзотник! Лише один із двох мав лишитися на тротуарі, випатраний, як кріль. Тим часом Лантьє, вдаючи, що нічого не помічає, спокійно смакував телятиною зі щавлем. Довкола почали юрбитися люди. Віржіні нарешті вдалося забрати звідти Купо, який, повернувши за ріг вулиці, враз заспокоївся. Що ж, додому вони повернулися геть не такі веселі, як ішли з нього.

Гості чекали, стовпившись довкола столу, зі знудженими обличчями. Купо потиснув усім чоловікам руки й повихилявся перед дамами. Жервеза, помітно знічена, говорила впівголоса, розсаджуючи всіх по місцях. Аж раптом вона помітила, що одне місце — поруч із пані Лорійо — лишилося вільним, бо не прийшла пані Ґуже.

— Нас тринадцятеро! — вигукнула вона, розхвилювавшись, вбачаючи в цьому чергове віщування біди, загрозу якої вона відчувала вже протягом певного часу.

Дами, вже посідавши, посхоплювалися з місць з тривожним і сердитим виглядом. Пані Пютуа сказала, що піде додому, бо, як вона вважала, такими речами жартувати не варто; до того ж до їжі вона навіть не торкнеться, їй шматок застрягне в горлі. А Бош підсміювався собі: навіть ліпше, коли їх буде тринадцятеро, а не чотирнадцятеро; порції побільшають, та й по всьому.

— Стривайте! — знову заговорила Жервеза. — Зараз усе владнаємо.

Вона вискочила на вулицю й погукала дядька Брю, який саме переходив дорогу. Старий згорблений робітник увійшов, мовчки й незграбно тупцяючи біля порога.

— Сідайте ось тут, мій добрий друже, — мовила прачка. — Ви ж не проти попоїсти разом з нами, правда?

Він лиш кивнув головою. Звісно, він згоден, чого ж йому не попоїсти.

— Ба! Така ж людина, як усі, не гірша за інших, — сказала Жервеза, стишивши голос. — Нечасто йому вдається наїстися. Принаймні, ще хоч раз розговіється у своєму житті... Тепер можемо бенкетувати й нічим не гризтися.

У Ґуже аж очі зросилися слізьми, такий він був зворушений. Решта гостей теж розчулилися, вважаючи, що це дуже гідний вчинок, який усім їм принесе щастя. Щоправда, пані Лорійо, схоже, було не до вподоби сидіти поруч зі старим: вона відсунулася від нього й гидливо позирала на його зашкарублі руки та латану-перелатану й вигорілу блузу. Старий Брю сидів, похиливши голову, почуваючись ніяково, передусім через серветку, що прикривала тарілку перед ним. Урешті-решт він її прибрав і обережно поклав скраю стола, не здогадавшись розгорнути її в себе на колінах.

Нарешті Жервеза подала юшку з італійською локшиною. Гості вже взяли було до рук ложки, коли це Віржіні зауважила, що Купо знову десь зник. Мабуть, він повернувся до дядька Коломба. Гості почали обурюватися. Хай там як, але цього разу ніхто за ним не побіжить, може залишатися на вулиці, якщо неголодний. Коли гості вже тарабанили ложками об денця тарілок, Купо повернувся з двома горщиками в руках — в одному була матіола, в другому — бальзамін. Усі заплескали в долоні. Він галантно підійшов до Жервези і поставив горщики: один ліворуч, другий праворуч від її келиха. Потім нахилився до неї і поцілував:

— Правду кажучи, я забув про тебе, моя кізонько... Та незважаючи на це, ми однаково любимо одне одного, особливо такого дня, як сьогодні.

— Цього вечора пан Купо такий милий, — шепнула Клеманс на вухо пані Бош. — Йому геть нічого не бракує, щоб бути люб’язним.

Приємними манерами господар повернув усім веселий настрій, що якоїсь миті був під загрозою. Жервеза заспокоїлась і знову сяяла усмішкою. Гості доїдали юшку. Потім на столі з’явилися пляшки, і всі випили першу склянку — по ковточку міцного вина, щоб проштовхнути локшину. Із сусідньої кімнати чулось, як сварилися діти. Там були Етьєн, Нана, Поліна та малий Віктор Фоконьє. Їм вирішили накрити окремий стіл на чотирьох і сказали поводитися чемно. Зизоока Оґюстіна, яка стежила за плитами, мала їсти на колінах.

— Мамо! Мамо! — раптом закричала Нана. — А Оґюстіна кидає хліб у гусятницю!

Прачка прибігла й заскочила Оґюстіну біля гусятниці, коли та, намагаючись якнайшвидше проковтнути добре вимочений в гарячому жирі шматок хліба, ледь не обпекла собі горло. За те, що це бісове дівчисько кричало, що то неправда, вона надавала їй запотиличників.

Після яловичини, коли на столі з’явилося рагу — його подали в салатниці, бо в господі більшої тарілки не було, — серед гостей пробіг смішок.

— Видно, справа серйозна, — заявив Пуасон, який взагалі нечасто розтуляв рота.

Було о пів на восьму. Щоб на них не видивлявся весь квартал, вхідні двері зачинили. Особливо їх діймав маленький годинникар з майстерні навпроти, який таким прожерливим поглядом витріщався на гостей за столом, немов виривав шматки страви з їхніх ротів, не даючи їм спокійно їсти. Штори на вікнах пропускали ясне біле світло, рівне, без жодної тіні, що заливало весь стіл та поки ще симетрично розкладені прибори, а також горщики з квітами у високих обгортках з білого паперу. І це блідаве світло, ці приглушені сутінки надавали товариству вишуканого вигляду. Віржіні дібрала влучне слово: обдивившись кімнату із зачиненими дверима та запнутими мусліном вікнами, вона сказала, що тут дуже мило. Щоразу, як вулицею проїжджала якась бідка, на скатертині підстрибували келихи, а дами мусили кричати так само голосно, як чоловіки. А втім, гості говорили мало, поводилися дуже статечно, обмінюючись люб’язностями. Лише Купо був одягнений у блузу, бо, за його словами, перед друзями нема чого церемонитися, і до того ж блуза для робітника — вбрання почесне. У щедро напомадженому волоссі стягнутих корсажами дам відбивалося світло, а чоловіки тим часом, далеко відсунувшись від столу, випинали груди й розсовували лікті, боячись забруднити свої сурдути.

Ах, побий його грім! Яку ж вирву зробили в тому рагу! Мало говорили, зате жували славно. Салатницю спорожняли ложкою, встромленою в густу підливу, чудову жовту підливу, що дрижала, як захолод. З дна тарілки виловлювали шматки телятини; вона ніяк не закінчувалася, салатниця переходила з рук у руки, обличчя схилялися над нею — гості дошукувалися печериць. Довгі буханки хліба біля стіни позаду стола неначе танули. Споживання страв час від часу уривалося стукотінням келихів об стіл. Підлива була трохи пересолена, тож знадобилося чотири літри вина, щоб залити те підступне рагу, що йшло на душу, як сметана, і розпалювало в череві справжню пожежу. Не встигли гості й передихнути, як з’явилася паруюча свиняча печеня, подана на глибокому тарелі й обкладена великими круглими картоплинами. Усі аж скрикнули. А бодай йому! Чудова придумка! Оце так смакота! Гості були у захваті. Одразу ж почав прокидатися апетит: кожне косим поглядом слідкувало за стравою, витираючи при цьому ніж об шматок хліба, щоб бути напоготові. Потім, щойно її розклали по тарілках, усі почали підштовхувати один одного ліктями й перемовлятися з повними ротами. Справжнє масло, а не печеня! Така ніжна й поживна, що просто відчуваєш, як вона розтікається по нутрощах, опускаючись аж до самих чобіт. Картопля була, як мед. М’ясо було не солоне, але картопля щохвилини просила поливання. Відкоркували ще чотири пляшки. Тарілки були так чисто вилизані, що, коли настала черга подавати горошок зі шкварками, їх навіть не довелося міняти. О! Овочі — це геть просто. Горошок їли повними ложками, немов завиграшки. Зрештою, це просто ласощі, дамська насолода, як то кажуть. Найсмачнішими в цій страві були добренько просмажені шматочки сала, що пахли, як кінські копита. Для горошку було достатньо двох літрів вина.

— Мамо! Мамо! — закричала раптом Нана. — А Оґюстіна своїми руками лізе до мене в тарілку.

— Ти мені вже надокучила! Дай їй хорошого стусана! — відповіла Жервеза, наминаючи зелений горошок.

У сусідній кімнаті, де був накритий стіл для дітей, Нана грала роль господині. Вона сіла біля Віктора, а свого брата Етьєна посадила поруч з маленькою Поліною; таким чином, вони зображали подружжя, уявляючи себе двома парами на пікніку. Спочатку Нана дуже люб’язно ставилася до своїх гостей, всміхалася до них, припрошувала частуватися, геть як доросла, але зрештою її здолала любов до шкварок, і вона забрала їх усі собі. Зизоока Оґюстіна, що постійно крутилася коло дітей, згребла всі шкварки з тарілки Нана у жменю, сказавши, що поділить усе порівну. Розлючена дівчинка вкусила її за зап’ясток.

— Ну, начувайся ж, — буркнула Оґюстіна, — я розкажу твоїй матері, що після рагу ти сказала Вікторові поцілувати тебе.

Але всі швидко вгомонилися, коли Жервеза з матінкою Купо прийшли по гуску. За великим столом усі віддихувалися, відхилившись на спинки стільців. Чоловіки розстібували ґудзики на камізельках, дами витирали обличчя серветками. У трапезі настала перерва, лише декілька гостей мимохіть ще працювали щелепами, перемелюючи шматки хліба. В очікуванні наступної страви всі відпочивали, даючи їжі влягтися. Поволі западала ніч: брудні, сірі, як попіл, сутінки згущувалися за вікнами. Коли Оґюстіна поставила дві запалені лампи — по одній на кожен край стола, — у їхньому яскравому світлі стало видно безладно розкидані прибори, брудні тарілки й виделки, заляпану вином і всіяну крихтами скатертину. Якийсь густий пряний запах сповнював кімнату. Почувши його, усі носи повернулися до кухні.

— Може, вам допомогти? — гукнула Віржіні.

Вона підвелася зі стільця й пішла до сусідньої кімнати. Усі жінки одна за одною рушили слідом. Обступивши гусятницю, вони з величезною цікавістю спостерігали, як Жервеза й матінка Купо заходжуються біля гуски. Потім здійнявся галас, залунали гучні голоси, діти почали радісно плигати. Повернення було тріумфальним: Жервеза у напружених випростаних руках несла гуску, її спітніле обличчя осявала широка мовчазна усмішка. Жінки, які йшли позаду неї, так само всміхалися, тимчасом як у самому кінці цієї процесії Нана, широко розплющивши очі, дерлася навшпиньки, щоб усе як слід роздивитися. Коли гуску поставили на стіл — величезну, золотисту, соковиту, — на неї накинулися не одразу. Всі застигли у німому зачудуванні, шанобливому подиві, від якого перепиняло мову. Гості перезиралися, підморгували один одному, похитуючи головами. Хай йому грець! Оце так гуска! Оце так стегенця й черевце!

— Жирку нагуляла, не крейди зі стін надзьобавшись, це вже напевно! — мовив Бош.

Тоді Жервеза розповіла всі подробиці, що стосувалися цієї гуски: вона була найкращою з усіх, які можна було побачити в торговця птицею у передмісті Пуасоньєр; на вугляревих вагах вона потягнула на дванадцять з половиною фунтів; щоб засмажити її, спалили ціле відро вугілля, і з неї натекло три миски жиру. Віржіні перебила її, щоб похвалитися, що бачила пташину ще не засмаженою: її можна було з’їсти навіть сирою, казала вона, — такою ніжною і білою була в неї шкіра, немов у білявки, їй-бо! Всі заусміхалися, дивлячись на гуску з такою пожадливістю, від якої в них аж губи повідвисали. А тим часом обличчя Лорійо перекосилися від заздрощів: побачивши таку гуску на столі в Шкандиби, їм просто перехопило подих.

— Що ж, гаразд! Цілою її ми однак не їстимемо, — нарешті сказала прачка. — Хто розріже гуску?.. Ні, ні, тільки не я! Вона надто велика, мені боязко й підступити до неї.

Напросився Купо. Господи Боже! Усе дуже просто: берешся за лапи й тягнеш, розриваючи гуску на шматки. Але всі обурилися й живосилом забрали в бляхаря кухонного ножа: завжди, коли він брався до такої роботи, страва перетворювалася на казна-що. Якусь мить шукали добровольця, коли врешті пані Лера мовила солодкавим голосом:

— Послухайте, це робота для пана Пуасона... Саме так, для пана Пуасона.

Оскільки товариство німувало, вона додала ще улесливішим тоном:

— Звісно, це робота для пана Пуасона, звиклого орудувати зброєю.

І подала поліцейському кухонного ножа, що був у неї в руці. Усі за столом схвально засміялися. Пуасон по-військовому різко кивнув головою і потягнув гуску до себе. Його сусідки, Жервеза та пані Боні, відсунулися, щоб звільнити для нього місце. Різав він повільно, широкими жестами, втупивши очі в пташину, немов хотів прицвяхувати її до дна тареля. Коли він угородив ножа у кістяк і той тріснув, Лорійо, охоплений поривом патріотизму, вигукнув:

— Ба! От якби то був козак!

— Ви коли-небудь билися з козаками, пане Пуасон? — запитала пані Бош.

— Ні, тільки з бедуїнами, — відповів поліцейський, відрізаючи крило. — Козаків більше немає.

Запала глибока мовчанка. Шиї гостей витягалися, очі стежили за ножем. Пуасон готував несподіванку. Він різнув ножем востаннє; задок пташини відокремився і став сторч, гузкою догори: це виглядало достоту як єпископська митра. Вибухнув захоплений гамір. Тільки відставні військові вміють так звеселяти товариство. Тим часом з розпанаханого задка гуски хвилею полився сік, і Бош зареготав.

— Я залюбки зголосився б, — буркнув він, — щоб вона отак подзюрила мені до рота.

— Що за мерзотник! — вигукнули дами. — Треба ж ото казати таку бридоту!

— Справді, гидкішої людини я навіть і не знаю! — мовила лютіша за всіх пані Бош. — Ану замовкни, чуєш?! Від твоїх балачок ціла армія згидує стравою... Ви ж бачите, це він для того, щоб самому все з’їсти.

Серед загального галасу Клеманс наполегливо повторювала:

— Пане Пуасон, послухайте, пане Пуасон... Залиште мені гузку, гаразд?!

— Гуска, люба моя, належить вам по праву, — сказала пані Лера своїм стриманим багатозначним тоном.

Хай там як, але гуску нарешті було порізано. Поліцейський дозволив товариству кілька хвилин помилуватися єпископською митрою, а потім відділив шматки й виклав їх колом на тарелі. Можна було пригощатися, але дами скаржилися на задуху й розстібали сукні. Купо сказав, щоб усі почувалися, як удома, йому, мовляв, начхати на сусідів, і навстіж відчинив вхідні двері, тож бенкет продовжився серед гуркоту фіакрів і тупотіння перехожих по тротуару. Тоді, з відпочилими щелепами й вільним місцем у шлунках, усі знову взялися обідати, несамовито накинувшись на гуску. Лиш від того, що чекав і дивився, як різали пташину, сказав дотепник Бош, у нього рагу й печеня попливли до литок.

Того вечора всі молотили, як з голодного краю. Жоден гість не міг пригадати, щоб йому коли-небудь траплялося аж так переїсти. Обважніла Жервеза, зіпершись ліктями на стіл, мовчки поглинала великі шматки грудинки, боячись, щоб нічого не випало з рота. Щоправда, їй було трохи соромно перед Ґуже, що вона виставляла напоказ свою ненажерливість. Однак Ґуже сам так наминав, що не бачив, як вона розчервонілася від їди. До того ж, незважаючи на своє ласолюбство, вона залишалася такою милою, такою гарною! Хоча Жервеза їла мовчки, але повсякчас намагалася подбати про дядька Брю й покласти йому на тарілку чогось смачненького. Було дуже зворушливо дивитися на те, як ця ласунка ледь не від свого рота відривала шматочок крильця й давала старому, який, здавалося, не надто на тому знався й ковтав усе, похиливши голову й отупівши від цього глитання, при тому, що його черево вже давно забуло, який на смак хліб. Лорійо зганяли свій гнів на смаженині, наїдаючись днів на три наперед. Вони проковтнули б гуску, стіл, ба навіть пральню, аби тільки одним махом розорити Шкандибу. Усі дами захотіли грудинки, бо грудинка — це дамський шматочок. Пані Лера, пані Бош, пані Пютуа обгризали кістки, тимчасом як матуся Купо, що обожнювала шию, відривала від неї м’ясо двома своїми останніми зубами. Щодо Віржіні, то вона любила добре підсмажену шкірку, тож усі гості люб’язно передавали їй шкірки зі своїх шматків. Пуасон почав суворо поглядати на свою дружину, наказуючи зупинитися, бо їй уже досить: одного разу, переївши смаженої гуски, вона два тижні пролежала в ліжку, заробивши розладнання шлунка. Але Купо розсердився й подав Віржіні ціле стегенце, вигукнувши — а бодай йому лиха година! — що ж то вона буде за жінка, якщо не обгризе його? Хіба траплялося коли таке, щоб від гуски комусь стало зле? Навпаки, гускою лікують будь-яку журбу. Та її можна їсти й зовсім без хліба, як десерт. Він уминав би її цілу ніч, і нічого йому б не сталося. Немов на підтвердження цих слів, Купо засунув собі в рот ціле стегенце. Тим часом Клеманс доїдала гуску — обсмоктувала її, плямкаючи губами й корчачись на стільці від сміху, оскільки Бош тихенько нашіптував їй всілякі непристойності. Ах! Господи праведний! Оце так понабивали кендюхи! Як їсти, то вже їсти, чи ж не так? Якщо дозволяєш собі пожирувати коли-не-коли, то треба бути цілковитим дурнем, щоб не напхатися по саме нікуди. Далебі, животи надималися просто на очах. Дами здавалися вагітними. Шкіра ледь не лускала на цих клятих ненажерах! Із роззявленими ротами й заюшеними жиром підборіддями, їхні обличчя нагадували зади; вони були такі червоні, що одразу спадало на думку, що то зади багатіїв, яких аж розпирає від достатку.

А вино, дітоньки мої! Воно так і лилося, струменіло, як вода у Сені. Справжнісінька злива, що випала на спраглу землю. Купо наливав його у келихи, високо тримаючи пляшку, щоб було видно, як піниться червоний струмінь, а коли пляшка ставала порожньою, він перевертав її й жартома крутив горло й стискав його жестом, який добре знають жінки, що доять корів. Ось іще одну чорновиду прикінчили! У кутку пральні з «прикінчених чорновидих» виросло ціле кладовище пляшок, на яке скидали недоїдки зі столу. Коли пані Пютуа попросила води, Купо обурився й власноруч позабирав геть усі карафки. Хіба порядні люди воду п’ють? Їй що, хочеться, щоб у шлунку завелися жаби? Келихи спорожнялися жадними ковтками, було чути, як виплеснута одним махом рідина билася об горло так голосно, як грозової днини біжить по ринвах дощова вода. Їй-бо, це був справжнісінький дощ зі скислого вина! Спочатку він відгонив старою бочкою, але до нього так швидко звикли, що врешті почало здаватися, ніби вино пахне кавою з молоком. Ах, Господи! Правду казали єзуїти, що виноградний сік — винахід, хай там як, знаменитий! Товариство сміялося й підтакувало хазяїнові, бо, врешті-решт, робітник не зміг би прожити без вина, і татусь Ной посадив виноград саме для бляхарів, кравців та ковалів. Вино відновлює сили і знімає втому, розпалює вогонь у животах лежнів. До того ж, коли вип’єш, то, хоч король і не ваш дядько, Париж належить вам. У зневаженого буржуями робітника, що гне горба й не має ані шеляга, дуже небагато приводів для радості, а йому ще й дорікають за те, що він коли-не-коли заллє за комір — лише для того, щоб побачити життя в рожевому світлі! Ба яке! От саме зараз — чи не начхати їм на імператора? Цілком імовірно, що й імператор теж зараз під мухою, але то байдуже, чхати їм на нього, вони залюбки позмагалися б з ним, хто більше вицмулить і дужче нарегочеться. До дідька ту паноту! Купо посилав під три чорти увесь світ. Жінки видавалися йому напрочуд гарними; ляскаючи по кишені, в якій брязкали три су, він сміявся, немов перевертав лопатою п’ятифранкові монети. Навіть Ґуже, зазвичай такий стриманий у чаркуванні, налягав на вино. У Боша змикалися очі, у Лорійо вони стали геть блідими, а Пуасон з побронзовілим, як у всіх колишніх солдат, обличчям, тим часом дедалі суворіше поводив очима. Чоловіки вже були п’яні, як чопи. Дамам вино теж вдарило у голову: вони розчервонілися, а потреба роздягтися спонукала їх поскидати хустки. Лише Клеманс починала виходити за межі пристойності. Аж раптом Жервеза згадала про десять пляшок маркового вина, які забула подати до гуски. Вона збігала по них, і келихи знову наповнили. Тоді підвівся Пуасон і зі склянкою в руці сказав:

— Випиймо за здоров’я господині.

Усе товариство, з гуркотом відсовуючи стільці, звелося на ноги: залунали вітальні вигуки, руки потяглися до іменинниці, задзвеніли келихи.

— Щоб ще п’ятдесят літ! — вигукнула Віржіні.

— Ні, ні, — відповідала зворушена й усміхнена Жервеза, — я буду надто старою. Хоч-не-хоч, а настає день, коли вже радий піти на той світ.

Тим часом крізь навстіж відчинені двері весь квартал споглядав за бенкетом і немов був на ньому присутнім. Перехожі зупинялись у широкій смузі світла, що падало на брук, і зичливо всміхалися, побачивши, як ці люди від душі наминали. Візники, зіпершись на передки, поганяючи своїх конячин, заглядали до пральні й жартували: «То що, може, чимось почастуєте?.. Хо-хо! Матінко рідна, ох і черево, зараз з’їжджу по повитуху!..» Запах смаженої гуски втішав і звеселяв вулицю: підручні з бакалійної крамниці, стоячи на тротуарі навпроти, немов самі їли пташину; зеленярка та торговка потрухами раз по раз вискакували зі своїх крамниць на вулицю, вдихали той запах і облизували губи. Справді, у всієї вулиці аж бурчало в животах. Пані Кюдорж, мати з донькою, що по сусідству торгували парасольками й ніколи не показувалися, одна за одною раз по раз переходили вулицю, косуючи на пральню очима. Вони були такі червоні, наче млинці пекли. Маленький годинникар, що сидів у себе за столом, уже не міг працювати, бо сп’янів від підрахунку пляшок і геть втратив спокій серед веселих годинників із зозулями.

— Атож, сусіди просто навісніють! — вигукував Купо. А чого б це вони мусили ховатися? Підхмелене товариство більш не соромилося того, що його бачать за столом. Навпаки, юрбище людей, що ласо роззявляли роти, лестило й збуджувало. Вони залюбки висадили б вітрину, витягли стіл аж на дорогу й перед носом у всіх, серед вуличної метушні смакували б десерт. Хіба на них не приємно було б дивитися? От і нема чого замикатися на самоті, як ті егоїсти. Купо, побачивши, що годинникаря мучить пекельна згага, показав йому здаля плящину. Той ствердно кивнув головою, і він приніс йому пляшку й склянку. Почалося братання з вулицею: частували випадкових перехожих, підгукували всіх роботяг, що здавалися славними хлопцями. Глитайство росло, ширилося все далі й далі, так що незабаром увесь квартал Ґут-д’Ор брав участь у цій диявольській вакханалії.

Уже декілька хвилин пані Віґуру, вуглярка, тинялася під дверима.

— Агов! Пані Віґуру! Пані Віґуру! — загорлало товариство.

Вона ввійшла, по-дурному посміхаючись. Лице її було вмите, а корсаж на огрядному тілі мало не репався. Чоловіки любили її пощипувати, бо могли щипати де завгодно, ніколи не натикаючись на кістки. Бош посадовив її коло себе і одразу ж крадькома вхопив під столом за коліно. А вона, звикла до такого, спокійно опорожняла келих вина й розповідала, що під вікнами в них стовпилися сусіди і що дехто в будинку починав сердитися.

— О! То вже наше діло, — мовила пані Бош. — Ми тут консьєржі чи хто? Значить, ми й відповідаємо за спокій... Ось нехай лише прийдуть скаржитися, ми їм покажемо.

За мить до того в сусідній кімнаті здійнялась була справжня баталія між Нана і Оґюстіною за гусятницю, яку обидві хотіли підчистити. Приблизно чверть години гусятниця стрибала по долівці й торохтіла, як стара каструля. Тепер Нана піклувалася про малого Віктора, у якого в горлі застрягла гусяча кістка. Вона стискала пальцями його підборіддя і змушувала ковтати великі шматки цукру, що правили за ліки. Та це не заважало їй стежити за великим столом. Вона раз по раз ходила випрошувати вина, хліба та м’яса для Етьєна й Поліни.

— На! Згинь з моїх очей! — казала їй мати. — Дай мені нарешті спокій!

Дітям уже було несила ковтати, але вони все одно їли й, щоб додати собі запалу, вибивали виделками мотив церковного гімну.

Тим часом посеред цього гамору зав’язалася розмова між дядьком Брю та матінкою Купо. Старий, який і далі залишався геть блідим попри все випите і з’їдене, розповідав про своїх синів, що загинули в Криму. О! Якби його хлоп’ята вижили, він їв би хліб щодня. Матінка Купо, в якої вже трохи заплітався язик, нахилившись до нього, сказала:

— Та де! З дітьми теж гризоти не бракує! От взяти хоча б мене, з вигляду я ніби щаслива людина, правда? Але що ж! Нерідко плачу... Ні, не варто вам так побиватися, що не маєте дітей.

Дядько Брю кивав головою.

— На роботу мене вже ніде брати не хочуть, — пробурмотів він. — Я надто старий. Коли заходжу до якоїсь майстерні, молоді регочуть з мене й питають, чи то не я часом чистив чоботи Генріху IV... Торік я ще заробляв по тридцять су на день, фарбуючи міст: треба було лежати горічерева над річкою, що текла внизу піді мною. Відтоді я й почав кашляти... А тепер всьому кінець, мене звідусіль женуть за поріг.

Він подивився на свої натруджені зашкарублі руки й додав:

— Усе це зрозуміло, бо я ні до чого не годен. Їхня правда, бувши на їхньому місці, я чинив би так само... Та, бачте, вся біда в тому, що я ще живий. Так, це моя вина. Коли не можеш працювати, мусиш лягти і здохнути.

— Справді, — мовив Лорійо, який слухав їх, — я не розумію, чому це уряд не хоче допомагати інвалідам праці... Якось я прочитав у якійсь газеті...

Але Пуасон вирішив, що мусить захистити уряд.

— Робітники — не солдати, — заявив він. — Будинки інвалідів — це притулки для солдатів... Не треба просити про неможливе.

Подали десерт. Посеред столу поставили савойський бісквіт у формі храму з банею, на якій було викладено шматочки дині. На той купол було насаджено штучну троянду, а біля неї на коротенькій залізній дротинці гойдався срібний паперовий метелик. Дві гуміарабікові краплі в самому осерді квітки правили за крапельки роси. У глибокій тарілці ліворуч лежав шмат білого сиру, тимчасом як на іншій тарілці, праворуч, громадилася купа великих товчених полуниць, з яких збігав сік. Лишилося ще, правда, трохи салату — велике листя латуку, просочене олією.

— Ну ж бо, пані Бош, — люб’язно припрошувала Жервеза. — Ще трішки салату. Ви ж його любите, я знаю.

— Ні, ні, дякую! Я вже ним наїлася, — відказала консьєржка.

Прачка повернулася до Віржіні, але та провела рукою по шиї, показуючи, що наїлася до несхочу.

— Правда, уже повен живіт, — пробурчала вона. — Більше нема місця. Ані шматочок не влізе.

— О! А ви постарайтеся, — знову заговорила усміхнена Жервеза. — Трішки місця завжди знайдеться. Салат — то таке, можна й ситим його їсти... Невже ви дасте викинути латук?

— Доїсте взавтра, він якраз прив’яне, — мовила пані Лера. — Так він стане ще смачнішим.

З жалем на обличчях дами дивилися на салатницю й зітхали. Клеманс розповіла, що якось за обідом вона з’їла три пучки хрінниці. Пані Пютуа її перевершила: вона їла головки салату, навіть не чистячи, — просто присолювала й обгризала. Усі на салаті тільки б і жили, уминали б його цілими відрами. Отак слово по слову дами й доїли салат.

— Я б оце залюбки паслась на грядках із салатом, — повторювала консьєржка з повним ротом.

Перед десертом почалися жарти. Десерт — то таке, він не рахується. Його подали трохи запізно, але то нічого, про нього все одно подбають. Навіть якщо доведеться луснути, вибухнути, як бомба, хіба можна дати полуницям і бісквіту пропасти намарне? До того ж поспішати нікуди, часу було вдосталь — хоч би й ціла ніч. Тим часом на тарілки понакладали полуниць і сиру. Чоловіки позапалювали люльки. Оскільки пляшки з-під маркованого вина стояли порожні, вони знову взялися до розливного й пили його, покурюючи. Але гостям закортіло, щоб Жервеза негайно порізала савойський бісквіт. Пуасон підвівся, зняв з торта троянду й надзвичайно галантно вручив її господині під оплески гостей. Їй довелось пришпилити його ліворуч на грудях, біля серця. Від кожного її поруху метелик починав пурхати.

— Знаєте що?! — вигукнув Лорійо, немов щойно здійснивши відкриття. — Ми ж оце їмо на вашому робочому столі!.. Гадаю, стільки діла на ньому ще ніколи не робили!

Цей злий жарт був дуже вдалим. Дощем посипалися дотепні натяки: Клеманс, підносячи до рота ложку полуниць, щоразу приказувала, що налягає на них, як на праску; пані Лера жартувала, що сир пахне крохмалем; а пані Лорійо крізь зуби процідила, що так швидко прожирати гроші за тим самим столом, за яким їх тяжко заробляєш, — це справді вишукано. Здійнявся шквал галасу й сміху.

Та враз гучний голос змусив усіх замовкнути. То Бош, який ледь звівся на ноги, з грайливим виглядом затягнув пісню «Вулкан кохання, або Вояка-звідник».

Перший куплет зустріли бурею оплесків. Так, так, нумо співати! Кожен нехай утне своєї. Ото буде розвага! Хто зіперся ліктями на стіл, хто відхилився на спинку стільця — влаштувавшись кому як зручно, всі почали кивати головами на улюблених словах і потрохи присьорбувати вина з келихів на приспівах. Цей бісів Бош чудово знався на кумедних піснях. Прибираючи подобу піхотинця з розчепіреними пальцями й кашкетом на потилиці, він розсмішив би й карафки з водою. Слідом за «Вулканом кохання» Бош одразу завів «Баронесу де Дуркоз», один із кращих своїх номерів. Дійшовши до третього куплету, він обернувся до Клеманс і, стишивши голос, сласно прошепотів:

Тоді, розпалившись, всі разом заспівали приспів. Тупаючи закаблуками, чоловіки позначали такт. Дами взяли свої ножі й, дзенькаючи ними по келихах, відбивали ритм. Усі горлали:

Шибки в пральні деренчали, від могутнього подиху співців колихалися муслінові штори. Тим часом Віржіні вже двічі кудись відлучалася і, повертаючись, щоразу нахилялася до Жервези й тихенько шепотіла тій щось на вухо. Прийшовши втретє, саме у розпал цього рейваху, вона сказала:

— Люба моя, він досі сидить у Франсуа і вдає, ніби читає газету... Певна річ, замислив якесь паскудство.

Віржіні говорила про Лорійо. Це його вона ходила чатувати. Після кожного нового повідомлення Жервеза все серйознішала.

— А він п’яний? — запитала вона у Віржіні.

— Ні, — відповіла висока чорнявка. — На вигляд зовсім тверезий. Та саме це й непокоїть. От чого йому так довго сидіти у винарні, якщо він не п’є?.. Боже мій, Боже мій! Хоч би нічого не сталося!

Страшенно схвильована прачка попрохала її змовкнути. Аж раптом підвелася пані Пютуа і заспівала: «На абордаж!» Запала глибока тиша. Гості зосереджено й мовчки дивилися на неї: навіть Пуасон поклав люльку на край столу, щоб уважніше її послухати. Низенька й збуджена пані Пютуа стояла випроставшись, з блідим обличчям під чорним чепчиком. Сповнена гордої впевненості, вона, викидаючи лівий кулак вперед, грубим голосом, що так не пасував до її зросту, несамовито завела:

Це вже було серйозно. Хай йому біс! Тут одразу уявляєш те видовище. Пуасон, який бував у плаванні, кивав головою, підтверджуючи подробиці. До того ж усі чудово бачили, що та пісня відповідала вдачі пані Пютуа. Купо нахилився до свого сусіда й розповів йому, як одного вечора на вулиці Пуле пані Пютуа надавала ляпасів чотирьом чоловікам, що хотіли її збезчестити.

Тим часом Жервеза з допомогою матінки Купо подала каву, хоч дехто ще їв савойський бісквіт. Гості не давали їй сісти: усі кричали, що тепер її черга співати, але вона відмагалася як могла. Лице її зблідло, вона здавалася чимось пригніченою. Хтось навіть запитав, чи не зашкодила їй часом гуска. Тоді вона приємним тихим голосом заспівала: «Ох! Дайте мені заснути», і коли доходила до приспіву, до побажання доброї ночі, сповненої чарівних снів, її повіки трохи опускалися, порожній погляд губився у пітьмі вулиці. Одразу потому Пуасон відсалютував дамам, різко кивнувши головою, і затягнув застільну пісню «Французькі вина», але він хрипів, як ковальський міх. Тільки останній куплет, патріотичний, мав успіх, бо, коли прозвучали слова про триколірний прапор, він високо підняв свій келих, махнув ним, а тоді вилив до свого широко розкритого рота. Далі пішли романси: пані Бош заспівала баркаролу про венеційських гондольєрів, пані Лорійо — болеро про Севілью та андалузців, а Лорійо пішов ще далі й заспівав про аравійські пахощі та любощі танцівниці Фатіми. Над брудним столом, у важкому від травного віддиху повітрі відкривалися золоті небокраї, зблискували шиї кольору слонової кістки, маяли ебенові кучері, місячної ночі під звуки гітари звучали поцілунки, танцювали баядерки, всипані перлами та коштовностями. Чоловіки безтурботно палили люльки, дами усміхалися від задоволення, і всі уявляли, що вони десь там, ген-ген, вдихають дивовижні аромати. Коли Клеманс тремтливим голосом почала виводити «Звийте гніздечко», всі прийшли у захват, бо ця пісня нагадувала про заміську природу, пурхання пташок, про танці попід віттям дерев, медоносні квіти — одне слово, про все те, що бачили у Венсенському лісі тими днями, коли вирушали туди на прогулянку, щоб поласувати кролем. А Віржіні «Моєю маленькою крапелинкою» повернула товариству веселий настрій. Вона зображала маркітантку: поклавши одну руку на пояс і відстовбурчивши лікоть, другою рукою, перехиляючи кулак, вдавала, немов наливає у склянку випивку. Опісля товариство почало благати матінку Купо втнути «Мишку». Старенька відмовлялася, присягаючись, що не знає такого шалапутства, однак зрештою тонким надтріснутим голоском почала співати, підкреслюючи своїм поморщеним обличчям та маленькими жвавими оченятами жах панни Лізи, яка підсмикує поділ щоразу, як бачить мишу. Сміявся весь стіл: дами навіть не намагалися зберігати серйозний вигляд і кидали на своїх сусідів осяйні погляди. Врешті, нічого непристойного тут не було, ані жодного грубого слова. Правду кажучи, Бош, наче мишка, лоскотав рукою литки вуглярки. Усе могло зійти на пси, якби Ґуже, у відповідь на погляд Жервези, не повернув шанобливу тишу «Прощанням Абд аль-Кадіра», заспівавши потужним басом. Який же дужий голосище в нього був! Пісня линула з його гарної русявої бороди, як з мідної труби. Коли він вигукнув: «О, супутнице шляхетна!» (йшлося про чорну кобилу воїна), серця гостей збурилися, вони заплескали в долоні, не дочекавшись кінця пісні, — так сильно всіх вразив його спів.

— Тепер ви, дядьку Брю, тепер ви! — мовила матінка Купо. — Заспівайте своєї. Старі пісні найліпші, нумо!

Усі обернулися до старого й почали наполягати та заохочувати його. Він, заціпенілий і непорушний у масці із зашкарублої шкіри, дивився на людей і, здавалося, не розумів їх. У нього запитали, чи знає він «П’ять голосівок». Не змігши нічого згадати, він похилив голову: усі пісні давніх добрих часів змішалися в його довбешці. Коли ж вирішили дати йому спокій, він щось пригадав і заспівав якимсь замогильним голосом:

Обличчя його ожило, цей приспів, мабуть, відживив у ньому давні веселощі, якими тішився лише він, із дитячим захватом слухаючи свій дедалі глухіший голос.

— Послухайте-но, люба, — підійшла й прошепотіла на вухо Жервезі Віржіні. — Розумієте, я знову там була. Ніяк не можу заспокоїтися... Так от, Лантьє у Франсуа вже немає.

— А надворі ви його не зустрічали? — запитала прачка.

— Ні, я так поспішала, що не роззиралася.

Аж раптом Віржіні, звівши догори очі й урвавши мову, вигукнула, піднісши руку до рота:

— Ах! Боже мій!.. Він там, на тротуарі навпроти. Дивиться сюди.

Жервеза, сама не своя, зважилася поглянути у вікно. Щоб послухати спів гостювальників, на вулиці з’юрбився натовп людей. Підручні з бакалійної крамниці, торговка потрухами та маленький годинникар стояли й ніби спостерігали за виставою, що розгорталася перед ними. Були там і військові, і буржуа в сурдутах, три маленькі дівчинки років п’яти-шести, що трималися за руки, дуже серйозні й зачудовані. Лантьє й справді стояв там у першому ряду, слухав і спокійно споглядав на дійство. Що за нахабство! Жервеза відчула, як мороз пробіг шкірою від ніг до серця, і не насмілювалася поворухнутися, а старий Брю тим часом співав далі:

— Гаразд, старий! Годі вже! — сказав Купо. — Ви знаєте її повністю?.. Заспіваєте якось іншим разом, коли нам буде аж надто весело.

Дехто засміявся. Старий враз затнувся, обвів гостей, що сиділи за столом, каламутними очима й знову впав у заціпеніння, немов якась тварина. Каву вже випили, і бляхар попросив ще вина. Клеманс знову взялася за полуниці. На якусь мить спів урвався, і зайшла розмова про жінку, яку зранку знайшли повішеною в сусідньому будинку. Тепер настала черга пані Лера, але їй потрібно було підготуватися. Вона змочила кутик серветки в склянці з водою і приклала собі до скронь, бо їй було дуже жарко. Потім попросила крапелинку горілки, випила її і повагом витерла вуста.

— «Божу дитинку», еге? — прошепотіла вона. — Атож, «Божу дитинку».

Висока, чоловічої статури, з кістлявим носом і квадратними жандармськими плечима, вона почала:

На деяких словах її голос тремтів, а на зворушливих місцях і взагалі завмирав; вона зводила очі догори, тимчасом як правою рукою вимахувала перед грудьми й натхненним жестом прикладала її собі до серця. Жервеза, терзаючись присутністю Лантьє, не могла стримати сліз: їй здавалося, що в пісні йшлося про її страждання, що вона була тим пропащим, покинутим дитям, яке милостивий Господь візьме під свою опіку. Клеманс, геть п’яна, раптом вибухнула плачем і впала головою на стіл, щоб скатертиною заглушити схлипування. Запанувала схвильована тиша. Дами подіставали хустинки й почали витирати очі, пишаючись своїм розчуленням. Чоловіки, похиливши голови, тупилися перед собою й кліпали очима. Пуасон із застряглим у горлі клубком, зціпивши зуби, двічі відкусив край люльки і, не припиняючи палити, виплюнув ті друзки додолу. Бош, який і далі тримав руку на коліні вуглярки, уже не щипав її, охоплений незбагненною шанобою та докорами сумління: по його щоках котилися дві великі сльозини. Ці гультяї могли бути твердими й непохитними, як закон, і добросердими, як ягнята. Зараз від вина вони стали такими тонкосльозими! Коли пані Лера знову заспівала приспів, ще повільніше й ще жалібніше, ніхто вже не стримувався, всі заридали над своїми тарілками й почали розстібати ґудзики на черевах, немов їх розпирало від розчулення.

А Жервеза та Віржіні мимоволі раз за разом позирала на тротуар навпроти. Пані Бош, і собі помітивши Лантьє, злегка скрикнула, не припиняючи, однак, вмиватися слізьми. Тоді, не на жарт стривожені, усі троє несамохіть перезирнулися. Боже мій! Якщо Купо повернеться, якщо Купо побачить його! Яка буде січа! Яке бойовище! Вони так розхвилювалися, що бляхар нарешті запитав:

— На що це ви там витріщаєтеся?

Він нахилився і впізнав Лантьє.

— Хай йому біс! Це вже занадто! — пробурмотів він. — Ич, брудний покидьок! Ич, брудний покидьок... Ні, це вже занадто, з цим треба покінчити.

Розлючений Купо почав підводитися, белькочучи якісь погрози, а Жервеза стиха вмовляла його:

— Послухай, благаю тебе... Поклади ножа... Сядь на місце, аби не скоїти лиха.

Віржіні вихопила з його рук ніж, який він узяв був зі столу. Проте вона не змогла завадити йому вийти надвір до Лантьє. Товариство, геть розчулене, нічого не помітило й ще дужче ридало, тимчасом як пані Лера співала, надриваючи душу:

Остання строфа прозвучала жалібним голосінням бурі. Пані Пютуа, яка саме підносила до рота склянку з вином, настільки розчулилася, що вихлюпнула вино на скатертину. Жервеза закам’яніло стояла, притиснувши кулак до рота, щоб не закричати, похолола від жаху, боячись побачити, як будь-якої миті один з чоловіків упаде мертвим прямо посеред тротуару. Віржіні та пані Бош теж зацікавлено спостерігали за сценою, яка розгорталася на вулиці. Купо кинувся було до Лантьє, але вдихнувши свіжого повітря, захитався і ледь не впав у канаву. Лантьє, тримаючи руки в кишенях, просто відхилився вбік. Двоє чоловіків почали лаятися, особливо розійшовся бляхар, обзиваючи супротивника паскудною свинею, погрожуючи випустити йому всі тельбухи. До пральні долинали оскаженілі голоси, було видно загрозливі жести супротивників: здавалося, що вони, несамовито розмахуючи руками, ось-ось кинуться битися навкулачки. Жервеза, ледь притомна, заплющила очі — все це тривало надто довго, і вона боялася, що вони просто зараз перегризуть одне одному горлянки. Потім, коли крики раптом замовкли, Жервеза розплющила очі й геть остовпіла, побачивши, що вони спокійно собі балакали.

Пані Лера тремтливим, жалісним голосом почала виводити наступний куплет:

— І трапляються ж на світі такі паскудниці! — вигукнула пані Лорійо, а весь гурт згідливо підтакнув.

Жервеза перезирнулася з пані Бош і Віржіні. Отже, справу залагоджено? Купо та Лантьє далі балакали, стоячи скраю тротуару. Вони все ще обмінювалися образливими словами, але вже по-дружньому; обзивали одне одного «бісовою скотинякою» тоном, у якому вчувалася нотка симпатії. Оскільки на них дивилися люди, вони почали спокійно прогулюватися один обік одного вздовж вулиці, повертаючись назад через кожні десять кроків. Зав’язалася жвава розмова. Раптом Купо знову розсердився — здавалося, ніби він про щось просив Лантьє, а той відмагався. Зрештою бляхар потягнув Лантьє за собою, змусив його перетнути вулицю і увійти до пральні.

— Кажу вам, це від щирого серця! — кричав він. — Випийте келишок вина... Чоловіки на те й чоловіки, правда ж? Ми завжди маємо розуміти одне одного...

Пані Лера доспівувала останній куплет. Дами бгали свої хустинки й повторювали всі хором:

Співачку, що сіла, вдаючи знемогу, засипали компліментами. Вона попросила чогось випити, бо, мовляв, вклала в цю пісню всю душу і боїться надірвати собі якийсь нерв. Тим часом усі за столом витріщалися на Лантьє, який спокійно вмостився біля Купо й доїдав останній шматок савойського бісквіта, вмочаючи його в келих з вином. Окрім Віржіні та пані Бош, його ніхто не знав. Лорійо здогадувалися, що тут відбувається щось непевне, але не знали, в чім річ, тому про всяк випадок набундючилися. Ґуже, помітивши Жервезине хвилювання, скоса позирав на зайду. Усі ніяково мовчали, тож Купо просто сказав:

— Це мій приятель.

І, звернувшись до дружини:

— Годі-бо, поворушись трохи!.. Може, ще лишилась якась крапля гарячої кави.

Жервеза отетеріло переводила погляд з одного на другого. Спочатку, коли чоловік затягнув її колишнього коханця до пральні, вона обіруч схопилася за голову, так само інстинктивно, як при кожному ударі грому грозової днини. Вона не могла повірити, що таке можливо: стіни мали б обвалитися й усіх розчавити. Потім, побачивши, що вони спокійно собі сидять, навіть не поворухнувши муслінових штор, Жервезі раптом спало на думку, що це цілком нормально. Гуска їй трохи пошкодила: справді, вона забагато її з’їла, і це заважало думати. Жінку охопила якась блаженна знемога, вона розслаблено сиділа, зіпершись на край стола, бажаючи лише одного — щоб їй дали спокій. Господи! Заради чого псувати собі кров, коли інші цілком спокійно сприймають цю ситуацію, коли все якось саме собою владнається і всі врешті задоволені? Вона підвелася й пішла подивитися, чи лишилася ще кава.

Діти в сусідній кімнаті вже поснули. Зизоока Оґюстіна за десертом їх геть залякала: цупила в них полуниці й страхала усілякими жахами. Тепер їй було дуже зле — скрутившись на маленькому ослінчику, вона сиділа з побілілим обличчям і не казала ані слова. Товста Поліна поклала голову на плече Етьєнові, який і сам заснув скраю стола. Нана сиділа на килимку біля ліжка разом з Віктором, притиснувшись до нього й обвивши рукою його шию. Посоловіла, вона із заплющеними очима повторювала тихим жалібним голосом:

— Ой! Мамо, животик болить... Ой! Мамо, животик болить...

— Ще б пак! — пробубніла Оґюстіна, крутячи туди-сюди головою. — Вони понажиралися й співали, як дорослі.

Жервезу, коли вона побачила Етьєна, немов грець ударив. Вона відчула, як задихається від думки, що батько її хлопчика тут, поруч, їсть собі бісквіт і не виявляє ніякісінького бажання поцілувати малого. Якусь мить вона готова була розбудити Етьєна й принести його на руках до батька. Але потім вирішила, що так воно на краще складається, адже все спокійно залагодилося. Крім того не випадає псувати всім настрій наприкінці вечері. Вона повернулася з кавником і налила склянку кави Лантьє, який, здавалося, не звертав на неї жодної уваги.

— Отже, тепер моя черга, — пробелькотів Купо п’яним голосом. — Ба! Лишили мене на закуску... Гаразд! Я вам заспіваю «Ич, мале паця!»

— Так, так, «Ич, мале паця!» — загукали гості за стіл.

Знову здійнявся ґвалт, і про Лантьє всі забули. Дами приготували свої келихи й ножі, щоб підгравати на приспіві. Усі заздалегідь почали сміятися, дивлячись на бляхаря, який з бешкетним виглядом зводився на ноги, а тоді заспівав хрипким, як у старої баби, голосом:

І дами, дзенькаючи ножами по келихах, у пориві буйних веселощів підхопили приспів:

Тепер уже до них долучилася вся вулиця Ґут-д’Ор. Увесь квартал співав «Ич, мале паця!» Навпроти, на другому боці вулиці, маленький годинникар, підручні з бакалійної крамниці, торговка потрухами, зеленярка, які знали цю пісню, вступали на приспіві й задля сміху ляскали одне одного. Здавалося, немов уся вулиця сп’яніла: люди плентали тротуарами не від чого іншого, як від бенкетного духу, що вихоплювався з оселі Купо. Варто сказати, що о цій порі всередині пральні всі були аж ніяк не тверезі. Сп’яніння наростало мало-помалу, з першої склянки чистого вина, випитого після юшки. Тепер воно дійшло до краю, усі, понаїдавшись і понапивавшись, в рудому світлі двох кіптявих ламп ревли так, що в несамовитому галасі губилося торохтіння останніх екіпажів. Прибігло двоє стражників, яких перелякала думка, чи не почався, бува, заколот, але, побачивши Пуасона, все зрозуміли, кивнули головами й повільно пішли один обік одного вздовж темних будинків.

Купо почав співати новий куплет:

І тут, здавалося, задрижав увесь будинок — такий страшний ґвалт здійнявся в тихе й безтурботне нічне небо: ці горлопани самі собі заплескали, бо годі було сподіватися, що хтось може репетувати гучніше.

Ніхто з товариства так ніколи й не зміг пригадати, як саме закінчилася гостина. Певно, було дуже пізно, от і все, бо вулицею вже й коти не бігали. Щоправда, цілком імовірно, що вони, побравшись за руки, витинали гопки довкола столу. Усе це тонуло в жовтій імлі, з якої час від часу виринали червоні обличчя з вишкіреними зубами, що миготіли перед очима. Певна річ, під кінець вечірки почали частуватися пуншем, але ніхто так і не дізнався, чи не підсипав хто задля жарту в склянки солі. Діти, напевно, пороздягалися й позасинали самі. Назавтра пані Бош хвалилася, що двічі тріснула по голові Боша, який надто притискався до вуглярки, коли балакав з нею в кутку, а Бош, який нічого не пам’ятав, запевняв, що то було жартома. Але всі вважали неприйнятною поведінку Клеманс: таку дівчину, авжеж, нікуди не можна запрошувати. Наприкінці вона безсоромно виставила на показ усе своє добро, а тоді її так знудило, що вона геть споганила одну з муслінових штор. Чоловіки, принаймні, виходили на вулицю; Лорійо та Пуасон, відчувши себе недобре, посунули аж до ковбасної крамниці. Завжди дається взнаки добре виховання. Що ж до дам — пані Пютуа, пані Лера і Віржіні, — коли їм було вже несила терпіти спеку, вони пішли до задньої кімнати й там поскидали корсети. Віржіні навіть на хвильку прилягла на ліжко, щоб їй, бува, не стало зле. Отож, усе товариство поступово немов розтануло, гості зникали один за одним, проводжали одне одного, тонули в глибині темних вулиць, супроводжувані лементом лютої сварки подружжя Лорійо та настирливим і тужливим «тру ля ля, тру ля ля» старого Брю. Жервеза була впевнена, що Ґуже, йдучи додому, розплакався; Купо все співав; щодо Лантьє, він, напевно, лишався до самісінького кінця. На якусь мить вона немов відчула чийсь подих на своєму волоссі, але не була певна, був то віддих Лантьє чи легіт спекотної ночі.

Оскільки пані Лера не захотіла повертатися о такій порі до Батіньоля, її влаштували на матраці, який стягнули з ліжка і поклали на підлозі пральні, відсунувши стіл. Там вона й заснула, посеред недоїдків з вечері. І поки Купо спали як убиті після гульні, сусідський кіт, скориставшись відчиненим вікном, цілу ніч гриз гусячі кістки, дотрощував пташину, тихо скрегочучи гострими зубами.