Пастка

XII

Була, напевно, перша субота після реченця плати за помешкання, дванадцяте-тринадцяте січня чи щось таке, — Жервеза вже й не знала точно. Вона помалу втрачала глузд, бо вже цілу вічність у неї в животі не було нічого гарячого. Ох, який пекельний тиждень! Цілковита пустка! Дві чотирифунтові хлібини у вівторок, яких вистачило до четверга, потім ще черства шкоринка, яку випадково знайшли, і ані крихти за останні тридцять шість годин — одно знай витанцьовували коло буфета! Єдине, що вона ще усвідомлювала, відчуваючи на собі, — це собачу погоду, страшенний холод, темне, як сковорода на споді, небо, набухле снігом, що вперто не хотів падати. Коли настає зима і в шлунку порожньо, можна як завгодно туго затягувати пояси — ситий однаково не будеш.

Можливо, ввечері Купо принесе трохи грошей. Він казав, що отримав роботу. Всяк може бути, хіба ні? І Жервеза, хоч і не раз уже доскочила лиха, врешті-решт почала сподіватися на ті гроші. Їй самій, після всіляких неприємних історій, навіть прання ганчірок ніхто в кварталі не хотів довірити, а напередодні стара пані, у якої вона прислуговувала, вигнала її геть, звинувативши в тому, що вона попивала її лікери. Жервезу ніде не хотіли брати на роботу, вона була геть спрацьована. І в глибині душі її це влаштовувало, бо вона дійшла вже до такого отупіння, що радше здохла б, аніж поворухнула пальцем. Зрештою, якщо Купо принесе платню, то вони поїдять чогось гарячого. А тим часом, оскільки полудень ще не вибило, вона й далі лежала, скрутившись на солом’янику, бо лежачому не так холодно й не так голодно.

Солом’яник, як його називала Жервеза, насправді був лише купою соломи, зваленої в кутку. Ліжко і постільна білизна мало-помалу перекочувала до околичних перекупників. Спочатку, під скрутний час, вона розпорола матрац і смикала звідти жменями вовну, яку виносила під фартухом і продавала по десять су за фунт на вулиці Бельом. Далі, коли матрац спорожнів, одного ранку вона віддала за тридцять су й сам чохол, щоб купити кави. Слідом пішли подушки, потім підголівник. Лишилось тільки голе дерев’яне ліжко, яке вона не могла винести через Бошів, що збурили б увесь будинок, якби побачили, як від домовласника вислизає гарантія виплат. Та попри це одного вечора вона з чоловіковою поміччю підстерегла Бошів, що саме влаштували гульбу, і спокійненько винесла ліжко шматок за шматком: бічні дошки, бильця, раму. Виручені десять франків вони проїли за три дні. А хіба їм погано на солом’янику? Але навіть полотняна насипка пішла слідом за чохлом матраца; остаточно позбувшись таким чином постелі, вони об’їлися хлібом після того, як голодували цілу добу. Одним махом віника солому змітали докупи, здіймаючи у повітря порохно, що згодом осідало на старе місце, яке було такими самим бруднющим, як і все довкола.

Лягаючи на ту купу соломи, повністю вдягнена Жервеза згорталася калачиком і ховала ноги під подерту спідницю, щоб було тепліше. Того дня, скрутившись клубком, широко розплющивши очі, вона снувала аж ніяк не веселі думки. А хай йому лихо! Не можна далі жити без їжі! Вона вже не відчувала голоду, а лиш свинцеву важкість у шлунку, тимчасом як голова здавалась їй порожньою. Авжеж, у чотирьох стінах цього барлогу приводу для веселощів точно не знайдеш! Тепер це була справжня собача буда, в якій хорти, що ходять по вулиці в накидках, не жили б ні за що на світі. Потьмянілими очима вона роздивлялася голі стіни. Вже давно все перейшло до ломбарду. Лишалися тільки комод, стіл і стілець, але мармурова стільниця й шухляди комода зникли так само, як і дерев’яне ліжко. Навіть після пожежі не було б такої пустки, всілякий дріб’язок давно пішов за водою: спочатку дзиґарі за дванадцять франків, а насамкінець родинні світлини, рамки від яких забрала якась перекупка, досить люб’язна жіночка, що так само взяла в неї каструлю, праску, гребінець і давала по п’ять су, три су, два су — за кожну річ по-різному, — якраз щоб повернутися додому з куснем хліба. Нині не лишилося нічого, крім старого зламаного гасила, за яке перекупка не захотіла дати й одного су. О, якби вона знала, кому продати сміття, пил і бруд, то негайно відкрила б крамницю, адже грязюки в кімнаті не бракувало, так само як і павутиння по кутках; і хоч воно, може, й допомагає при порізах, та нема такого гендляра, що купував би його. Тоді Жервеза відвернулася й, облишивши надію на бодай якийсь виторг, ще дужче скоцюрбилася на солом’янику і почала дивитися крізь вікно на обважнілі від снігу хмари, на тьмаве світло, що проймало холодом до самих кісток.

Ото вже клопоту! Чого ради доводити себе до такого стану й морочити собі голову? Якби вона могла принаймні покуняти! Але обшарпана халупа ніяк не йшла їй з голови. Пан Мареско, власник будинку, власною персоною приходив напередодні й сказав, що виселить їх, якщо вони протягом тижня не заплатять за два минулі квартали. Що ж! Нехай виганяє, на бруківці їм точно не буде гірше! Уявіть собі цього нахабу в пальті та вовняних рукавицях, що приходив нагадати про комірне так, наче в них десь схована повна калитка грошей! Хай йому грець! Та якби це було справді так, то замість класти зуби на полицю вона напхала б собі пельку! Справді, цього пузаня вона вважала за страшенну наволоч і мала його собі самі знаєте де, та ще й глибоко! Те саме було з дурною худобиною Купо, який тепер, щойно з’являвся додому, кидався її лупцювати: він їй був до того ж місця, що й домовласник. Останнім часом те місце мало б бути збіса просторим, бо туди вона посилала всіх на світі, — так хотілося Жервезі скараскатися людей і свого життя. Велось їй, як снопам на битому току. Купо мав ломаку, яку називав ослячим віялом, і так нею обмахував свою стару, що треба було бачити, так періщив, аж мило вставало! Вона, теж не надто ґречна, кусалася й дряпалася. Отак вони й товклися в порожній кімнаті, перебиваючи стусанами голод. Але врешті-решт їй стало байдуже до духопеликів, як і до всього іншого. Купо міг понеділкувати хоч цілими тижнями, йти в загул на довгі місяці, повертатися одурілим від випивки й дубасити її — вона вже до всього звикла, він просто їй обрид, от і все. В такі дні вона й посилала його до дупи. Так, до дупи ту свинюку! До дупи Лорійо, Бошів і Пуасонів! До дупи цей квартал, де нею гидують! Хай хоч весь Париж туди йде — вона відправить його одним махом, жестом велично байдужим, і тішитиметься своєю помстою.

Людина призвичаюється до всього, та ніхто ще, на жаль, не зміг звикнутися з життям без їжі. Це єдине, що надокучало Жервезі. Їй було байдуже, що вона остання з останніх, що опинилася на самому дні болота, що люди обтрушуються, коли вона проходить повз них. Цим вона більше не переймалася, тимчасом як голод нестерпно скручував їй кишки. О, вона давно вже попрощалася зі смачненькими стравами й опустилася до того, що глитала все, що попадалося. Тепер, коли траплялася нагода побенкетувати, вона купувала в різника м’ясні обрізки по чотири су за фунт, що бозна-скільки валялися й чорніли в мисці, вкидала його до картопляного варива, яке помішувала на дні горщика. Або ж тушкувала яловиче серце — після такого їдла вона аж пальці облизувала. Час від часу, коли в неї було вино, вона вмочувала в нього хліб і ласувала такими собі потапцями. Шматок італійського сиру за два су, відро білих яблук, кварта сухої квасолі, звареної у своєму соку — таких делікатесів їй тепер теж перепадало негусто. Дійшло до того, що вона годувалася недоїдками по найгірших харчівнях, де за одне су їй давали купу риб’ячих кісток мішма з рештками пригорілої смаженини. Бувало, що Жервеза опускалася ще нижче, жебрала в одного милостивого ресторатора крихти хліба зі столів і робила хлібну юшку, лишаючи її мліти на сусідській плиті якомога довше. Іноді, голод ставав геть дошкульним, вона спозаранку блукала разом із собаками, приглядаючись до куп непотребу біля дверей чорного ходу, ще до того, як на вулиці виходили сміттярі. Часом їй діставалися недоїдки багатіїв: надгнилі дині, зіпсована скумбрія, реберця, кістки яких уважно оглядала, остерігаючись черви. Атож, так низько вона впала! Бридливим людям гидко навіть уявити таке; але якби ці пестуни три дні не мали в роті ані ріски, ми б тоді побачили, чи сперечалися б вони зі своїм черевом; вони стали б рачки й хлебтали б помиї, як решта люду. О, ця погибель вбогих, ці порожні нутрощі, що волають від голоду, змушуючи нужденну людину по-звірячому клацати зубами й жерти всіляку негідь в цьому великому Парижі, такому золотастому й такому блискотливому! Подумати лишень — колись Жервеза досхочу наминала жирну гуску! Тепер вона могла тільки облизні їсти. Якось Купо поцупив був у неї два шматки хліба, які продав і пропив, і Жервеза, зморена голодом, знавісніла від цієї крадіжки, так огріла його лопатою, що мало не вбила.

Тим часом, задивившись на блідаве небо, вона задрімала неспокійним гнітючим сном. Їй снилося, що повне снігу небо розверзнулося просто на неї, — так діймав Жервезу холод. Раптом вона скочила на ноги, різко прокинувшись від нападу страшної тривоги. Боже мій! Невже вона скоро помре? Здригаючись від жаху, вона побачила, що було ще видно. Та ніч ніколи не настане, їй-богу! Як довго тягнеться час, коли в животі пусто! Її шлунок прокинувся разом з нею і почав знову її мордувати. Звалившись на стілець, похиливши голову, затиснувши руки між колін, щоб зігрітися, вона почала прикидати, що купить на вечерю за гроші, які принесе Купо: хліба, пляшку, дві порції яловичих рубців по-ліонському. Годинник із зозулею в дядька Базужа вибив третю годину. Була всього-на-всього третя. І Жервеза заплакала. Їй не стане сили дочекатися сьомої години. Вона захилиталася всім тілом, як маленька дівчинка, що хоче вгамувати пекучий біль, зігнувшись удвоє, стискаючи живіт, щоб не відчувати голоду. Ах! Родити легше, ніж голодувати! Неспроможна полегшити страждання, сповнена люті, вона підвелася й почала міряти кроками кімнату, сподіваючись приспати голод так, як заколисують дитину. Десь із пів години Жервеза товклася в чотирьох стінах порожньої кімнати. Потім враз зупинилася, витріщивши очі. А, хай йому біс! Хай кажуть, що хочуть, — ноги їм лизатиме, якщо доведеться, — але вона таки піде й позичить у Лорійо десять су.

Взимку в цій частині будинку, в закутку для голодранців, тільки й знали, що позичати по десять, по двадцять су — такі маленькі послуги робили одне одному ці вічно голодні костогризи. Однак ліпше було здохнути, ніж попросити в Лорійо, адже всі добре знали, які вони жмикрути. Вирішивши звернути до них, Жервеза виявила неабияку відвагу. Але в коридорі їй стало так лячно, що коли вона нарешті постукала у двері, то відчула раптове полегшення, відоме людині, яка наважилася подзвонити у двері до дантиста.

— Заходьте! — різким голосом крикнув ланцюжник.

Як же там було хороше! Горно палахкотіло, заливаючи вузеньку майстерню білим полум’ям. Тимчасом як пані Лорійо розжарювала моток золотого дроту, Лорійо за своїм верстатом злютовував ланки паяльною лампою і аж прів від задухи. На грубці млів капустяний суп, і над ним здіймалася така густа пара, кімната повнилася таким неймовірним запахом, що Жервезине серце аж заходилося, а в голові паморочилось.

— А, це ви! — буркнула пані Лорійо, навіть не запропонувавши їй сісти. — Що ви хотіли?

Жервеза не відповідала. Того тижня вони з Лорійо досить непогано ладнали, але прохання позичити десять су так і стало їй у горлі, коли вона помітила Боша, що сидів, розвалившись, біля грубки й правив теревені. У нього був такий вираз обличчя, ніби йому чхати на всіх на світі. Ох і скотиняка! Він сміявся, наче гола срака: рот — круглою діркою, а щоки такі надуті, що не видно було й носа; словом, справжнісінька срака!

— Що ви хотіли?

— Ви не бачили Купо? — нарешті пробелькотіла Жервеза. — Я думала, він у вас.

Ланцюжник і консьєрж криво посміхнулися. Звісно, ні, Купо вони не бачили. Де ж пак їм його бачити, якщо в них не надто щедро наливають по чарці. Жервеза насилу спромоглася знову заговорити:

— Та він пообіцяв мені, що прийде додому... Так, має принести гроші... А оскільки мені вкрай треба дещо купити...

Запанувала глибока тиша. Пані Лорійо завзято роздмухувала вогонь у горні, Лорійо схилився над шматком ланцюжка, що розтягнувся у нього між пальцями, тимчасом як Бош далі реготав, надуваючись, як місяць у повні, й округлюючи губи так, що аж хотілося запхати туди пальця й побачити, що з того вийде.

— Якби я мала принаймні десять су, — стиха прошепотіла Жервеза.

Знову стало тихо.

— Чи не могли б ви позичити мені десять су?.. О, я б віддала сьогодні ввечері.

Пані Лорійо обернулась і втупила в неї очі. Ото вже змія: так і хоче їх обкрутити. Сьогодні вона позичить у них десять су, завтра попросить двадцять, а потім їй вже спину не буде. Ні, ні, так не вийде. Хіба у вівторок, годів через сорок!

— Але, голубонько моя, — скрикнула вона, — ви ж добре знаєте, що в нас немає грошей! Дивіться, я навіть виверну свої кишені. Можете нас обшукати... Ми з великою радістю допомогли б вам, правда...

— Завжди з радістю, — буркнув Лорійо, — але як нема, то нема.

Жервеза похнюплено кивала головою. Попри це вона все ще не йшла геть, а позирала краєм ока на золото: на в’язки золота, почеплені на стіні, на золотий дріт, який жінка протягувала крізь фільєру, напружуючи всі сили своїх коротких рук, на купу золотих ланок під вузлуватими пальцями її чоловіка. І вона міркувала собі, що одного-єдиного шматочка цього бридкого закопченого металу вистачило б, щоб справити добру вечерю. Того дня, хоч у майстерні й було брудно через купи старого залізяччя, вугільний пил та кепсько затерті жирні плями від мастил, Жервезі здавалося, що вона сяє багатством, наче крамниця міняйла. І тоді вона наважилася тихенько повторити:

— Я б вам віддала, я б вам віддала, звичайно... Десять су, вас би це не обтяжило.

Вона так не хотіла признаватися, що відучора не мала в роті ані крихти, що аж серце розривалося. Потім Жервеза відчула, як у неї підламуються ноги; злякавшись, що зараз зайдеться плачем, вона знову забелькотіла:

— Це було б так люб’язно!.. Ви навіть уявити не можете... Так, я зійшла нінащо, Боже мій! Зійшла нінащо...

Тут Лорійо зціпили губи й мигцем перезирнулися. Шкандиба тепер, бач, старцює! Що ж! Це було цілковите падіння. А такого вони не любили! Якби вони знали, то забарикадувалися б, бо ніколи не можна спускати ока з жебраків, людей, що заходять до чужих помешкань під усілякими приводами й тікають, прихопивши цінні речі. Тим паче, що в них було, що красти. Варто було лиш простягнути руку, щоб узяти добра на тридцять-сорок франків, непомітно затиснувши його в кулаку. Уже декілька разів вони насторожувалися, помітивши чудний вираз Жервезиного обличчя, коли вона спинялася біля золота. Але цього разу вони не спускатимуть з неї ока. Коли вона підійшла ближче, ставши на тесову решітку, ланцюжник різко крикнув їй, ніяк не відповівши на її прохання:

— Послухайте-но! Будьте трохи уважнішою, бо ще винесете на своїх підошвах золоту стружку. Справді, можна подумати, що ви зумисно обмазали їх грязюкою, щоб краще до них приліпилося.

Жервеза повільно задкувала. На мить вона обіперлася на стелаж, а побачивши, що пані Лорійо придивляється до її рук, розтиснула пальці, показала долоні й тихим голосом, в якому зовсім не вчувалося образи, — бо хіба може ображатися пропаща жінка? — промовила:

— Я нічого не взяла, можете переконатися.

І пішла геть, бо від сильного духу капустяного супу і приємного тепла в майстерні їй стало зовсім зле.

О, Лорійо не стали її затримувати! Щасливої дороги! Дідька лисого вони ще їй відчинять! Вони вже достатньо надивилися на її пику, і їм зовсім не хотілося впускати до себе чужі злидні, тим паче, коли ті злидні заслужені. Пойняті егоїзмом, вони відчували величезну втіху з того, що сиділи в теплі й добрі, дожидаючи добренного супу. Бош і собі розсівся, надувши щоки, і сміх його був просто огидним. Усі вони тішилися достойною помстою за давні Шкандибині витівки, за голубеньку пральню, за бенкети і все інше. Дуже славно вийшло. Ось до чого призводить любов до всіляких витребеньок. До лиха обжер, ледацюг і потіпах!

— Оце ще вигадала! Прийшла виканючувати десять су! — крикнула пані Лорійо, щойно Жервеза пішла геть. — Та я вас прошу: їй тільки позич десять су — вона одразу ж їх і проп’є!

Згорбивши плечі, Жервеза важко зачовгала шкарбанами по коридору. Діставшись до своїх дверей, вона не зайшла досередини: кімната її лякала. Ліпше походити — так буде легше зігрітися й терпіти голод. Посунувши далі, вона зазирнула до комірки старого Брю, ще одного бідолахи, який, напевне, мав добрячий апетит, бо вже три дні з рання до вечора, знай, клацав зубами. Але він десь подівся, в норі було порожньо, і вона відчула заздрість, уявивши, що його могли кудись запросити. Далі, підійшовши до Біжарів, вона почула стогін і, повернувши ключ у замку, ввійшла.

— Що сталося? — запитала вона.

У кімнаті було дуже чисто. Видно, що зранку Далі позамітала й дала всьому лад. Дарма що біда заглядала до них, перетворюючи одяг на лахи, розкидаючи купи сміття. Далі ходила слідом і все прибирала, все зашивала, дбаючи про порядок і затишок. Хоч і небагатою була оселя, а добру господиню там одразу було знати. Того дня двоє дітей, Анрієта і Жуль, знайшли якісь старі картинки й спокійно вирізали їх у кутку. Але Жервеза дуже здивувалася, побачивши, що Далі лежить на своїй вузенькій розкладачці, вкрита аж до підборіддя й геть бліда. Щоб вона та й лежала? Напевно, не на жарт захворіла!

— Що з вами? — стурбовано повторила Жервеза.

Далі більше не стогнала. Вона повільно підняла бліді повіки і спробувала усміхнутися, але губи судомно сіпнулися.

— Нічого, — тихесенько прошепотіла вона. — Ох! Справді, анічогісінько.

Потім, заплющивши очі, натужно мовила:

— Я дуже втомлювалася цими днями, і от тепер б’ю байдики, ніжуся, як бачите.

Але на її дитячому личку, вкритому синіми плямами, відбивався такий нестерпний біль, що Жервеза, забувши про власні страждання, склала долоні і впала біля неї на коліна. Уже місяць вона бачила, як дівчинка ходила, хапаючись за стіни, згинаючись удвоє від кашлю, що провіщав близьку погибель. Крихітка вже навіть кашляти не могла. Вона гикнула, і з кутиків вуст витекли дві струминки крові. Їй немов стало легше.

— Я не винна, просто сьогодні зовсім не відчуваю в собі сил, — прошепотіла вона. — Зранку я ще так-сяк волочилася, трохи прибрала... Більш-менш чисто, правда?.. Хотіла ще протерти вікна, але ноги мене не тримають. Яке ж безглуздя! Що ж, попоравшись, можна й полежати.

Вона затихла, а тоді сказала:

— Подивіться, будь ласка, чи не порізалися ножицями мої дітки.

Далі замовкла, затремтіла й почала дослухатися до важких кроків, що відлунювали на сходах. Раптом у двері ввалився старий Біжар. Він, як зазвичай, був добряче напідпитку, його очі палали п’яним шаленством. Побачивши, що Далі лежить, він вишкірився, ляснув себе по стегнах, узяв свою здоровецьку пугу і закричав:

— А хай йому біс, це вже занадто! Зараз розважимося!.. Тепер, значить, корови валяються на соломі серед білого дня!.. Чи ти насміхаєшся з праведного люду, проклята неробо?.. Ану бігом злазь!

Він уже почав ляскати пугою над ліжком. А дитя почало благати:

— Ні, тату, прошу тебе, не бий... Справді, ти сам потім пошкодуєш... Не бий!

— Ану вставай, — зіпнув він ще голосніше, — або мені доведеться полоскотати тобі ребра! Зараз ти в мене пострибаєш, проклята почваро!

Тоді Лалі тихенько сказала:

— Я не можу, розумієш?.. Я помираю.

Жервеза кинулася на Біжара й вирвала в нього пугу. Він, спантеличений, так і застиг біля розкладачки. Що вона там лепече, ця шмаркачка? Хіба вмирають такими молодими, та ще й не хворівши?! Якісь викабельки, щоб вициганити трохи цукру! О, зараз він перевірить, бреше вона чи ні!

— Ти побачиш, що це правда, — сказала Лалі. — Я з усіх сил старалася не завдавати вам клопоту... Будь цієї години добрим до мене. Попрощайся зі мною, татку.

Біжар кривив носом, побоюючись, що йому забивають баки. А втім, обличчя дівчинки й справді набуло якогось дивного вигляду: воно видовжилось і стало серйозним, як у дорослої людини. Подих смерті, що війнув кімнатою, протверезив його. Він оглянувся довкола себе, немов прокинувшись після довгого сну, і побачив чисто прибрану кімнату, двох доглянутих дітей, що саме бавилися й сміялися, а тоді звалився на стілець і забелькотів:

— Наша маленька матуся, наша маленька матуся...

На більше він не спромігся, але навіть ці слова були найніжнішими з усіх, що Лалі колись чула від нього. Вона почала втішати батька. Найбільше Лалі журилася тим, що мусила йти на той світ, не довівши до пуття своїх діток. Він подбає про них, правда ж? Напівживим голосом вона докладно розповідала йому, як їх доглядати, як чепурити. Він же, отупілий, знову пойнятий алкогольними випарами, тільки крутив головою і дивився банькатими очима, як вона помирає. У нього вся душа переверталася, але він не міг здобутися бодай на слово, а плакати йому не давала надто задубіла шкура.

— Ага, ще таке, — знову заговорила Далі після мовчанки. — Ми винні чотири франки сім су пекареві; треба буде заплатити... У пані Ґодрон наша праска — забереш її... Сьогодні ввечері я не змогла зварити супу, але лишилося трохи хліба; ще можеш розігріти картоплю...

До останнього подиху це бідолашне кошеня зоставалося матір’ю для всієї сім’ї. Ніхто її тепер, звісно, не замінить! Вона вмирала через те, що у своєму дитячому віці мала душу справжньої матері, але надто ніжні й надто вутлі груди, щоб витримати важкий тягар материнства. І якщо цей звірюка-батько втрачав такий скарб, то тільки з власної вини. Убивши матір копняками, хто ж, як не він, доконав тепер і доньку?! Двоє його добрих янголів лежатимуть тепер у могилі, а йому нічого іншого не лишиться, як тільки здохнути, мов тій собаці, десь під парканом.

Жервеза тим часом ледве стримувалася, щоб не розридатися. Вона простягала руки, прагнула якось втішити дитину. Край ковдри зсунувся додолу, тож Жервеза вирішила переслати постіль. І тоді вона побачила бідолашне тільце вмирущої. Боже милостивий! Ой, леле-леле! Тут і камінь заплакав би. Далі лежала зовсім гола: тільки подерта кофтина прикривала їй плечі замість сорочки. Так, вона була гола-голісінька, — і нагота ця була кривава й болісна, як у мучеників. Плоті на ній зовсім не лишилося — самі кістки випиналися з-під шкіри. По боках аж до стегон тягнулися фіолетові смуги — ще свіжі сліди від батога. Ліву руку оперізувала лілова пляма: цю ніжну ручку завгрубшки з сірник немов стискали щелепами лещат. На правій нозі було видно незагоєну рвану рану від якогось підступного штурхана, що, мабуть, відкривалася щоранку, коли вона бігала, пораючись у хаті. З голови до п’ят — суцільний синець! О, це дітовбивство, ці важкі чоловічі лапи, що душать цю гарненьку шийку, ця жахлива мерзенність, коли така слабина гибіє під таким важким хрестом! У церквах люди поклоняються батоженим святим, але їхня нагота не така чиста. Жервеза знову стала навколішки, уже й забувши, що збиралася перестилати постіль, приголомшена виглядом цієї крихітної страдниці, прикутої до ліжка, і тремкими губами добирала слова молитви.

— Пані Купо, — прошепотіла дівчинка, — прошу вас...

Тоненькими рученятами це доброчесне дитя намагалося накинути на себе ковдру, бо соромилося батька. А одурілий Біжар, не зводячи очей із замордованого ним тільця, продовжував повільно мотати головою, немов стривожена тварина.

Укривши Далі, Жервеза відчула, що більше не може там лишатися. Бідолашка геть ослабла й більше не говорила; на її обличчі жили тільки очі — чорні очі із серйозним поглядом маленької дівчинки, покірної та мрійливої, яким вона стежила за своїми двома дітками, що продовжували вирізати картинки. Кімнату сповнювали сутінки, п’яний Біжар куняв, навряд чи й усвідомлюючи своєю отупілою від хмелю головою весь жах того, що відбувалося. Ні, ні, життя аж надто мерзотне! О, яке паскудство! Яке паскудство! І Жервеза вийшла, спустилася сходами, нічого не тямлячи, стративши розум, настільки сповнена огиди, що залюбки кинулася б під колеса омнібуса, щоб заразом з усім покінчити.

Не спиняючись ні на мить і все нарікаючи на трикляту долю, вона бігла, аж поки опинилася перед воротами майстерні, де нібито працював Купо. Ноги самі привели її туди, і шлунок знову завів свою пісню, плач про голод з дев’яноста куплетів, які вона знала напам’ять. Якби їй вдалося перехопити Купо, коли він виходитиме, вона відбере у нього гроші й купить харчів. Треба лиш почекати — щонайбільше годинку, — а це вже якось можна стерпіти, хоч вона ще відучора не мала в роті навіть макової зернини.

Майстерня стояла на розі вулиць Шарбоньєр і Шартр — поганючому перехресті, де вітер гуляв на всі чотири боки. Хай йому грець! Не та це погода, щоб тинятися вулицями. Якби ж то вона мала шубу! Небо й далі було бридотно-свинцевого кольору, а сніг, що скупчився в хмарах, покривав квартал крижаним саваном. Не падало ані сніжинки, але стояла глибока тиша, що лаштувала Парижу повну переміну — нову бальну сукню, пишну й білу. Жервеза підвела голову, благаючи милостивого Бога не поспішати опускати на місто сніговий покров. Вона тупцяла на місці, дивилася на бакалійну крамницю навпроти, а потім відверталася, бо надто збуджувати апетит заздалегідь було нерозумно. На перехресті не відбувалося нічого цікавого. Нечисленні перехожі, закутані в шарфи, швиденько пробігали, адже ніхто, звісно, не тиняється без діла, коли від холоду стискаються сідниці. Тим часом Жервеза помітила з пів десятка жінок, що так само стояли на варті під воротами бляхарні; теж бідолахи, звісно ж, — дружини, що чекали на зарібок, щоб не дати йому розійтися по винарнях. Була там одна довготелеса і сухоребра, як шкапа, жінка з обличчям жандарма; вона притиснулася до стіни, готова плигнути на спину своєму чоловікові, хай лиш той з’явиться. Інша, маленька, чорнява, з виду скромна й тендітна, походжала на другому боці вулиці. Ще одна, товста й незграбна, привела із собою двох малюків, що плакали й тремтіли, ухопившись за її руки. І всі вони — Жервеза та інші співучасниці змови — ходили туди-сюди, скоса поглядаючи одна на одну, не промовивши жодного слова. Ох і приємне місце для зустрічі, нема чого й казати! Їм ні до чого було знайомитися, щоб дізнатися, хто вони такі й де мешкають. Усі вони жили в одному будинку, на якому висіла табличка — «Нужда і компанія». Досить було побачити, як вони тупали й мовчки розминалися на тому страшному січневому морозі, — і ставало ще холодніше.

Проте з майстерні не показувалося ані собаки. Нарешті вийшов один робітник, за ним ще двоє, потім троє, але всі вони, безперечно, були славними хлопцями, що завжди приносили заробіток додому, бо, побачивши тіні, що блукали перед майстернею, вони захитали головами. Рослява шкапа ще дужче притиснулася до стіни біля воріт, а потім прожогом накинулася на маленького блідого чоловічка, що саме обережно висовував голову. Ба! Хутко впоралась! Вона облапала його й загребла всі дрібняки. Попався, пропала грошва — ні за що й чарку випить! І маленький чоловічок, сердитий і похнюплений, поплентався за своїм жандармом, заливаючись рясними слізьми, немов дитина. Робітники все виходили, а коли до воріт підступила дебела жінка з двома дітлахами, якийсь високий брюнет з хитрим обличчям, помітивши її, кинувся притьмом назад, щоб попередити її чоловіка. Коли той перевальцем вийшов на вулицю, два срібники, дві новенькі монети по сто су, вже лежали нарізно в його черевиках. Він узяв одного малого на руки й пішов, розповідаючи якісь нісенітниці своїй дружині, яка його шпетила. Були там і веселуни, що одним скоком вистрибували на вулицю, кваплячись боржій пропити двотижневий заробіток разом із приятелями. Траплялись і похмурі, зі збідованими лицями, що стискали у зсудомлених кулаках платню за три-чотири дні, яку заробили за півмісяця, лаяли себе неробами й присягалися більше не пити. Та найсумнішим у цьому видовищі було страждання маленької чорнявої жіночки, скромної й тендітної: її чоловік, вродливий парубок, прошмигнув у неї під носом так рвійно, що мало не звалив її на землю, і вона пішла додому сама, хитаючись попід крамницями, ридма ридаючи з горя.

Нарешті вервечка робітників урвалася. А Жервеза так і стояла посеред вулиці й дивилася на ворота. Починало пахнути чимось недобрим. З’явилося ще двоє спізнілих робітників, а Купо все не було. Коли ж вона запитала в тих робітників, чи скоро вийде Купо, вони, втямивши, що й до чого, відповіли жартома, що той щойно вибіг разом із Лантімешом через задні двері й погнав курей до вітру. Жервеза зрозуміла: Купо знову збрехав — шукай тепер вітра в полі! Тоді, повільно човгаючи своїми дірявими шкарбанами, вона пішла вниз вулицею Шарбоньєр. Вечеря тікала від неї, Жервеза, здригаючись, дивилася, як вона зникає у жовтавому присмерку. Цього разу все скінчено. Ані мідяка, ані надії — тільки глупа ніч і голод. Ах! Яка чудова ніч, щоб здохнути, — ця чорна ніч, що звалювалася їй на плечі!

Насилу піднімаючись вулицею Пуасоньє, вона раптом почула голос Купо. Так, він був там, у «Маленькій Ціветі», — його якраз пригощав Халява. Цей жартун Халява наприкінці літа втнув штуку — навсправжки одружився з однією дамою, не дуже свіжою, але зі слідами минулої вроди. О! Дама з вулиці Мучеників — це не якась задрипанка з околиці. І треба було бачити цього щасливого смертного, що жив, як буржуа, заклавши руки до кишень, ошатно вбраний, сито нагодований. Він так розжирів, що ніхто його тепер не впізнавав. Товариші казали, що його дружина знаходила скільки завгодно роботи у знайомих чоловіків. Отака жінка й заміський будинок — більшої втіхи в житті годі й бажати. Тим-то Купо й позирав на Халяву із захопленням. Та цей шибайголова носив навіть золоту каблучку на мізинці!

Тієї миті, коли Купо виходив з «Маленької Цівети», Жервеза смикнула його за руку.

— Слухай, я ж чекаю на тебе... Я голодна. Отак ти про мене дбаєш?

Але він дуже швидко присадив її.

— Голодна? Жуй кулак!.. А другий лиши на завтра.

Йому було зовсім не до шмиги розігрувати виставу перед купою людей! Ну не ходив він на роботу — і що з того?! Пекарі ж усе одно печуть. Чи, може, вона прийшла залякувати його своїми балачками, бо мала за наївного телепня?

— Отже, ти хочеш, щоб я пішла красти? — прошепотіла вона приглушеним голосом.

Халява з поблажливим видом гладив своє підборіддя.

— Ні, це ж заборонено, — мовив він. — Але коли жінка вміє крутитися...

Купо перебив його вигуком «Браво!» Атож, жінка мусить уміти крутитися. Проте його стара завжди була неповороткою мажарою, одороблом. Саме вона буде винна, якщо вони здохнуть з голоду на купі соломи. І він знову почав захоплено розглядати Халяву. Ох же й красунь цей чортяка! Справжній тобі домовласник: біла сорочка, а черевики які гарні! Хай йому біс! Це вам не якесь дрантя! От у кого жінка знає, як заправляти хазяйством!

І обоє чоловіків попрямували до кільцевого бульвару. Жервеза пішла слідом. Перервавши мовчанку, вона знову озвалася з-за спини Купо.

— Я голодна, розумієш... Я так надіялася на тебе. Треба ж мені бодай щось з’їсти.

Він не відповів, і вона знову заговорила надривним відчайдушним голосом:

— Значить, отак ти про мене дбаєш?

— А хай йому грець! У мене самого пусто! — загорлав він, різко обернувшись. — Дай мені спокій, добре? А то зараз інакше з тобою поговорю!

Він уже погрозливо звів кулак. Жервеза відступила назад і ніби подумки щось вирішувала.

— Гаразд, я піду геть. Знайду іншого чоловіка.

Бляхар розреготався. Він вдавав, що не брав її слова всерйоз, але сам же й під’юджував її. Яка чудова ідея! У вечірніх сутінках вона ще зможе когось звабити. Якщо їй вдасться підчепити якогось чоловіка, він радив їй іти до ресторану «Капуцин», де в невеличких окремих кабінетах можна було дуже приємно повечеряти. І коли вона, бліда й оскаженіла, пішла собі кільцевим бульваром, він крикнув услід:

— Слухай-но, принеси мені якийсь десерт. Я люблю тістечка... А якщо твій панок буде гарно вбраний, попроси в нього старе пальто — хоч трохи розбагатію.

Це нестерпне зухвальство підганяло Жервезу щодуху бігти вперед. Потім вона опинилася сама посеред натовпу й стишила крок. Налаштована вона була рішуче. Якщо вже доводилося красти або робити дещо інше, вона ліпше вдасться до другого, бо так принаймні не завдасть нікому шкоди. Жервеза не могла розраховувати на когось іще, окрім себе. Звичайно, те, що вона намислила зробити, було аж ніяк не добре; але цієї днини добре й недобре мішалися в її мізках; помираючи з голоду, люди не вдаються в філософствування і не перебирають хлібом. Жервеза піднялась аж до Кліньянкурського шосе. Ніч усе ніяк не наставала. Чекаючи на захід сонця, вона попрямувала бульварами, неначе дама, що вийшла перед вечерею подихати свіжим повітрям.

Цей квартал, з якого тепер відкривався вільний простір, ставав таким гарним, що Жервезі було соромно жити в ньому. Маджентський бульвар, що виходив із серця Парижа, і бульвар Орнано, що тягнувся ген за місто, перетнули його біля колишньої застави, зруйнувавши купу хатин. По боках від цих широких проспектів зі свіжим тиньком на будинках лишалися вулиці Фобур-Пусоньє та Пуасоньєр з обрубаними, скаліченими, покрученими, мов якісь жахливі кишки, кінцями, що розходилися навсібіч. Уже давно, відколи зруйнували мур застави, кільцеві бульвари розширили, проклавши бічні шосе та променад для пішоходів, уздовж якого висадили чотири ряди молоденьких платанів. Нескінченні вулиці, що кишіли людьми й тонули в хаосі будівель, тягнулися далеко до небокраю, де виходили на величезну площу — перехрестя. Але серед високих нових будинків ще стояло чимало перехняблених халуп; поміж фасадами, прикрашеними ліпниною, зяяли чорні прогалини виламаних дверей і вікон, що скидалися на діромахи в якомусь ганчір’ї. Під щодалі більшими розкошами Парижа конали передміські злидні, споганюючи цю будову нового міста, що зводилося так поквапливо.

Загубившись серед юрби на просторому тротуарі під молодими платанами, Жервеза відчула себе самотньою й покинутою. На цих широких проспектах, на всьому цьому видноколі порожнеча в її шлунку відчувалася ще більше. Подумати лишень: у цьому потоці людей — хоч серед них були й досить заможні, — жодна християнська душа не поспівчуває її нестерпному становищу й не тицьне в руку десять су! Так, місто було надзвичайно велике й надзвичайно гарне; в голові у Жервези паморочилось, а ноги підламувались під цим безмежним полотнищем сірого неба, напнутим над широким простором. Сутінки набули брудно-жовтої барви, такої характерної для паризьких околиць, що навіює бажання померти тієї ж миті, — таким бридким видається вуличне життя. Світло помалу тьмяніло, далеч зникала в каламутній імлі. Жервеза, страшенно стомлена, потрапила у потік робітників, що поверталися додому. Цієї години дами в капелюшках і гарно вбрані добродії, що жили в нових будинках, тонули серед люду, у безконечних процесіях чоловіків і жінок, блідих від затхлого повітря майстерень. З Маджентського бульвару й вулиці Фобур-Пуасоньєр вливалися цілі гурти задиханих від крутого підйому людей. У трохи стишеному гуркоті омнібусів і фіакрів, серед бідок, хур, биндюгів, що чвалом летіли впорожні додому, дедалі ширші потоки блуз і роб затоплювали бруківку. Поверталися рознощики з заплічними носилками. Двоє робітників наддавали ходи, сягнисто крокуючи один обік другого, голосно розмовляли й жестикулювали, не дивлячись одне на одного; інші поодинці, у пальтах і кашкетах, простували скраю тротуару, похиливши голови; ще інші з’являлися купками по п’ятеро-шестеро і йшли валкою, не перемовляючись ані словом, заклавши руки до кишень, з потьмянілими очима. Декотрі тримали в зубах згаслі люльки. Мулярі в найнятому на чотирьох фіакрі, на даху якого торохтіли їхні ночви, проїжджали повз, виставляючи у віконця свої білі від вапна обличчя. Малярі метляли відерцями з фарбою; якийсь бляхар ніс довгу драбину, якою ледь не вибирав людям очі; а спізнілий водопровідник зі скринькою на спині вигравав на своїй маленькій трубі пісеньку про доброго короля Дагоберта — журний мотив серед сумовитих сутінків. О! Ця тужлива музика, що ніби супроводжувала тупотіння отари людей, що волочилися геть знесилені! Ще один день позаду. Їй-богу, дні тривали дуже довго й повторювалися надто часто. Заледве встигаєш натоптатися й передрімати, — і вже розвиднилося, і знову треба надягати свій нуждарський хомут. Однак веселі хлопці посвистували, тупотіли закаблуками, жваво бігли, чуючи в повітрі запах вечері. Жервеза загубилася серед цього виру, і їй було байдуже, що її штовхали, зачіпали ліктями праворуч і ліворуч, збивали з ніг, адже чоловікам ніколи дбати про галантність, коли вони падають від утоми й коли їх жене голод.

Раптом, підвівши голову, прачка побачила перед собою колишній готельчик «Бонкер». Невеличкий будинок, де якийсь час була підозріла кав’ярня, що її закрила поліція, стояв порожній: віконниці заліплено афішами, ліхтар розбито, згори донизу будівля гнила й розсипалася, бридкі бордові стіни бралися пліснявою. Наче нічого й не змінилося навколо. Продавці паперу й тютюну нікуди не ділися. Позаду, над низькими спорудами, все ще можна було помітити облуплені фасади шестиповерхових будинків, великі нерівні обриси яких пнулися вгору. Не було тепер тільки танцювальної зали «Ґран-Балкон»; у приміщенні з десятьма осяйними вікнами нещодавно встановили цукрорізки, свист яких ні на мить не стихав. Саме тут, у цьому пошарпаному готельчику «Бонкер», почалося це все трикляте життя. Вона все стояла, дивилася на вікно на другому поверсі, з якого звисала відірвана віконниця, і згадувала юність із Лантьє, їхні перші перепалки, те, як підло він її кинув. Дарма, тоді вона була молода, з плином часу це все здавалося їй пустощами. Боже мій, відтоді минуло тільки двадцять років! А тепер от вона скочувалася на панель. Враз від вигляду готельчика їй стало зле, і вона пішла бульваром далі, в бік Монмартру.

Заходила ніч, але на купах піску між лавками ще гралася дітвора. Потік людей не припинявся, робітниці проходили підтюпцем, квапилися надолужити час, згаяний перед вітринами; одна висока дівчина спинилася, лишивши свою руку в руці хлопця, що проводив її додому; інші, прощаючись, домовлялися зустрітися ввечері в «Залі шалених танців» або у «Чорній кулі». Між гуртами перехожих траплялися й надомники, що несли під пахвами згорнуте вбрання. Одного пічника, що запрігся в шорки й тягнув візок, повен будівельного сміття, мало не розчавив омнібус. Тим часом у вже не такому щільному натовпі пробігали простоволосі жінки, які, розтопивши дома печі, поспішали по продукти, щоб лаштувати вечерю; вони штовхалися, кидалися до пекарень і ковбасень, летом летіли назад з харчами в руках. Були там і маленькі восьмирічні дівчатка, яких послали скупитися, що йшли попри крамниці, притискаючи до грудей довгі чотирифунтові хлібини завбільшки з них самих, немов то були гарні жовті ляльки, застигаючи хвилин на п’ять перед вітринами з малюнками й притуливши до щоки ті великі хлібини. Потім потік вичерпався, натовп порідшав, робочий люд повернувся додому, і в палахкотливому світлі газових ліхтарів починалася глуха товкотнеча лінощів і гульби, що прокидалися після завершення трудового дня.

Що ж, Жервеза теж відбула своє! Вона була втомлена дужче за всіх цих трударів, що допіру сколихнули її своєю ходою. Можна було лягати додолу й здихати, бо її праці ніхто більше не хотів, і вона вже достатньо настраждалася за своє життя, щоб сказати: «Чия черга? Я своє вже відспівала!» Настала година, коли всі сідали до вечері. Це справді був кінець: ґніт сонця погас, ніч буде довгою. Господи Боже! Зручненько вмоститися й більше не вставати, знаючи, що більше не потрібно працювати й що тепер довіку битимеш байдики, — ось чого хочеться після двадцяти років тарування! Спазми стискали їй шлунок, і вона мимоволі згадувала свята, гостини й веселощі, що були в її житті. Особливо одного разу, у четвер, у дні Великого посту, коли стояв собачий холод, — добряче ж вона тоді побенкетувала. У ті часи вона була гожа, білява й свіжа. У пральні на Новій вулиці її обрали королевою, незважаючи на її кульгавість. Тоді вони роз’їжджали бульварами на прикрашених зеленню екіпажах поміж благородного люду, що не зводив з неї очей. Пани надівали свої пенсне, ніби там їхала справжня королева. Потім увечері всі досхочу наїлися й напилися, а витанцьовували, поки й на світ зайнялося. Королева! Так, вона була справжньою королевою! З короною і перев’язом, протягом двадцяти чотирьох години — стрілка годинника аж двічі оббігла циферблат! А тепер, обважніла, зморена голодом, вона брела, втупившись у землю, немовби намагалася відшукати той рівчак, куди вона впустила свою страчену велич.

Жервеза знову підвела очі. Вона опинилася навпроти боєнь, що їх тепер зносили; за поруйнованим фасадом показувалися похмурі смердючі дворища, все ще вогкі від крові. Далі, спустившись бульваром униз, вона побачила лікарню Ларібуазьєр, її високу сіру стіну, над якою віялом розгорталися похмурі крила корпусів, пронизані рівними рядами вікон; були в цій стіні одні двері, що жахали весь квартал — двері трупарні, міцні, дубові, без жодної тріщинки, суворі й мовчазні, як надгробний камінь. Тікаючи звідти, Жервеза рушила далі й вийшла до залізничного моста. За високими парапетами з товстого клепаного листового заліза колій видно не було; на яскраво освітленому горизонті Парижа вона розпізнавала тільки широкі контури вокзалу, розлогий дах, чорний від вугільного пилу; в цьому величезному світлому просторищі вона чула свистки паротягів, ритмічне здригання поворотних кругів, усю приховану натужну працю. Потім з вокзалу вирушив поїзд, який наближався з важким віддихом і дедалі гучнішим гуркотом. Вона його не бачила, помітила лише білий слід, клуб диму, що раптом здійнявся над парапетом і розвіявся. Але міст задрижав, і Жервеза теж затремтіла, бо їй здалося, що той потяг, який мчав на всіх парах, забирає і її з собою. Вона обернулася, щоб провести поглядом невидимий паротяг, гуркіт якого затихав удалині. Їй здалося, що в тому боці вона бачить село, чисте небо, ген аж у кінці цієї просіки з високими будинками праворуч і ліворуч, самітними, безладно розкиданими, що світили своїми фасадами, непотинькованими стінами з намальованими велетенськими рекламами, замащені тієї жовтуватою барвою, яка з’являлася від сажі з паровозів. Ох! Якби ж то можна було взяти й поїхати геть, подалі від цих нужденних і страдницьких будинків! Можливо, вона почала б нове життя. Потім вона обернулася й почала бездумно читати оголошення, приліплені до парапету. Були вони найрізноманітніших кольорів. В одному невеличкому, написаному на гарному блакитному папері, обіцяли п’ятдесят франків винагороди тому, хто знайде і приведе зниклого собаку. Оце, напевно, любили ту тварину!

Жервеза помалу пішла далі. У похмурому густому тумані, що спадав на землю, загорялися газові ріжки; і всі ці довгі проспекти, що помалу зникли в чорному мороці, виринали з пітьми, іскрилися, ставали ще довшими й пронизували ніч аж до темряви на небокраї. Ніби могутній вітер війнув кварталом і роздмухав вервечки дрібненьких вогників під неосяжним безмісячним небом. Була саме та пора, коли з одного кінця бульварів до другого весело загорялися вікна винарень, танцювальних зал та корчомок, радіючи першим тостам та першому танцю. Сьогодні видали платню за пів місяця, тож вулиці заповнювали натовпи охочих пуститися в загул. У повітрі пахло гульбою, гульбою без краю, але поки що пристойною, адже всі тільки починали розігріватися. По харчівнях напихалися як не в себе; в освітлених вікнах було видно, як люди їли й сміялися з повним ротом, не завдаючи собі клопоту спочатку прожувати шматок. По винарнях уже порозсідалися п’яниці, які горлопанили й вимахували руками. Здіймався несамовитий ґвалт, гамір верескливих і густих голосів посеред безперервного тупотіння ніг на тротуарі. «Слухай! Ти йдеш перекусити?.. Ходімо, лежню! Я ставлю пляшку вина... Диви! Ось і Поліна! Ну й ну! Оце нарегочемося!» Двері раз по раз ляскали, і зсередини на вулицю вихоплювалися аромати вина й згуки корнета. Перед «Пасткою» дядька Коломба, що світилася, немов церква в день великої меси, стояла черга, і — хай йому грець! — там наче й справді відбувалась якась церемонія, бо славні хлопці, товариші по чарці, надимаючи щоки та випинаючи свої пуза, виспівували з таким самим виразом облич, що й в півчих у церкві. Усі, звісно, святкували день святої Платні — дуже любої для всіх святої, яка, напевно, завідує касою в раю. Дрібні рантьє, які прогулювалися з дружинами, побачивши, з яким запалом починався вечір, хитали головами й повторювали, що цієї ночі в Парижі буде достобіса п’яних чоловіків. А на весь цей людський тлум опускалася дуже темна, похмура й крижана ніч, пронизана лише рядами бульварних вогнів, що тягнулися навсібіч.

Ставши перед «Пасткою», Жервеза міркувала, що, якби мала два су, зайшла б і випила чарчину. Можливо, крапля алкоголю перебила б їй голод. Ох, скільки тих чарочок вона свого часу перепила! Все-таки це діло здавалось їй досить приємним. І здалеку, спостерігаючи за машиною для споювання, відчуваючи, що з неї брало початок її нещастя, вона мріяла про те, щоб того дня, коли в неї будуть гроші, впитися до смерті. Але холодний вітер овіяв їй волосся, і вона побачила, що настала чорна ніч. Значить, надходила слушна година. Тепер треба було набратися сміливості й показати себе привабливою, якщо їй не хотілося здохнути посеред бучної всерадості. Тим паче, що від споглядання того, як набивали черево інші, її власне аж ніяк не насичувалося. Жервеза стишила крок і роззирнулася довкола. Під деревами темрява була ще густіша. Перехожих було мало, хіба що хтось поспіхом переходив бульвар. І на цьому широкому тротуарі, темному й пустельному, де згасав відгомін веселощів із сусідніх вулиць, стояли й чекали жінки. Довгими хвилинами вони нерухомо й терпляче стояли, випроставшись, як хирляві платани; потім повільно рушали з місця, човгали своїми шкарбанами по промерзлій землі, робили з десяток кроків і знову спинялись як укопані. Була серед них одна дуже опасиста, з тоненькими, як лапки у комах, ногами й руками; її тіло випиналося й погойдувалося в якійсь чорній шовковій шматині, голова запнута жовтою хусткою. Інша, висока, сухоребра, простоволоса, підперезана фартухом, наче покоївка. Були там ще й інші: намазюкані старі баби, молоді нечупари, такі брудні, такі жалюгідні, що їх не підібрав би й тандитник. Жервеза, ще до пуття не тямлячи, як слід поводитися, намагалася придивлятися й повторювати за ними. Вона хвилювалась, як маленька дівчинка, горло в неї стискалося; вона не усвідомлювала, соромно їй чи ні, і відчувала себе немов у страшному сні. Чверть години Жервеза простояла, як стовп. Чоловіки пробігали повз і навіть не оберталися. Тоді вона насмілилася підійти до чоловіка, що посвистував, тримаючи руки в кишенях, і прошепотіла здавленим голосом:

— Послухайте, пане...

Чоловік поглянув на неї скоса й пішов, висвистуючи ще голосніше.

Жервеза посмілішала. Змордована голодом, вона пустилася в дику гонитву, жадаючи здобути вечерю, що тікала від неї. Довго вона йшла отак, не думаючи ні про час, ні про дорогу. Навколо неї під деревами никали чорні й німотні жіночі постаті, наче звірі в клітці, що ходять туди й сюди. Вони повільно, як туманні видива, проступали з пітьми, проходили під яскравим світлом газового ріжка, в якому чітко вимальовувалися їхні бліді обличчя, і знову зникали, поглинуті сутінками, погойдуючи білими шлярками своїх спідниць, повертаючись до мерехтливого чару вуличної темряви. Деякі чоловіки зупинялися, щоб перекинутися слівцем-другим, віджартовувались і весело крокували далі. Інші ж, скромні й непримітні, скрадливо йшли на десять кроків позаду жінки. Часто в глибокій тиші раптом відлунював то гучний шепіт, то чулися здушені сварливі голоси, то затяте торгування. І Жервеза, хай би куди несли її ноги, скрізь бачила цю жіночу нічну варту, немов на кільцевих бульварах по всій їхній довжині через рівні проміжки були розставлені жінки. За двадцять кроків від кожної вона неодмінно помічала наступну. Вервечка не мала кінця-краю, увесь Париж був під пильним наглядом. Усіма зацурана, вона скаженіла, переходила з місця до місця і тепер прямувала з Кліньянкурського шосе до Великої вулиці Шапель.

— Послухайте, пане...

Але чоловіки не зупинялися. Жервеза йшла від боєнь, руїни яких усе ще смерділи кров’ю. Вона подивилася на колишній готельчик «Бонкер», запертий і похмурий, пройшла повз лікарню Ларібуазьєр, мимоволі рахуючи освітлені вікна фасаду, що горіли спокійним блідим відблиском, як лампади біля смертного одра. Вона перейшла залізничний міст, що здригався від гуркоту поїздів, які пронизували повітря відчайдушними криками своїх свистків. Ох, яким же сумним усе це ставало вночі! Потім вона повернулася назад, і знову перед її поглядом постали ті самі будинки, на тому самому проспекті; і так десять, двадцять разів без упину, без спочину, ні на хвильку не сівши на лавку. Ні, нікому вона не була потрібна. Через цю зневагу вона ніби відчувала ще більший сором. Жервеза ще раз спустилася до лікарні й піднялася до боєнь. Це була її остання прогулянка — від закривавлених дворів, де забивали худобу, до тьмавих палат, де смерть сковувала тіла на казенних простирадлах. В цьому колі її життя й замкнулося.

— Послухайте, пане...

Аж раптом Жервеза побачила на землі власну тінь. Коли вона підходила до газового ліхтаря, неясна тінь скупчувалася й чіткішала, ставала величезною, приземкуватою, комічною — аж так вона покругліла. Живіт, груди, стегна — все це розпливалося, опадало, гойдалося. Вона так налягала на ногу, що з кожним кроком тінь на землі котилася перекидьки, як справжнісінька маріонетка. Потім, коли Жервеза віддалялася, маріонетка збільшувалася, ставала велетенською, заповнювала собою весь бульвар і кланялася, розбиваючи собі носа об дерева та будинки. Господи! Якою ж вона була кумедною та жахливою! Тільки зараз вона з усією очевидністю усвідомила, як сильно себе занехаяла. І вже не могла відвести погляду, квапилася до наступних газових ліхтарів, не спускаючи очей зі своєї стрибучої тіні. Ох же й ловка шльондра йшла коло неї! Ох і цяця! Аякже, чоловіки в один мент збіжаться! Тепер Жервеза наважувалася лише стиха белькотіти за спинами в перехожих:

— Послухайте, пане...

Тим часом настала дуже пізня година. Квартал перетворювався на казна-що. Харчівні позачинялися, газове світло руділо по винарнях, звідки долинали захриплі п’яні голоси. Веселощі обертались у сварки й кулачки. Якийсь обірваний гультіпака кричав: «Ну бережись, зараз я порахую тобі ребра!» Біля дверей однієї танцювальної зали якась дівчина зчепилася зі своїм кавалером, обзивала його брудною скотинякою і паршивою свинею, тимчасом як хлопець повторював: «Та йди ти!», не здобувшись на більше. Надворі пиятика виливалася в потребу зчинити бійку, в щось несамовите, від чого обличчя дедалі менш численних перехожих судомно кривилися й блідли. Почалася сутичка, один п’яниця впав навзнак, задерши руки й ноги, тимчасом як його товариш, вирішивши, що звів з ним свої порахунки, тікав геть, гупаючи важкими черевиками. Гурти чоловіків горлали сороміцьких пісень, а потім западала глибока тиша, яку порушувало тільки гикання та глухі звуки падіння пияків. Гулянки в день платні завжди цим закінчувалися, з шостої години вино лилося так нестримно, що зрештою виливалося на вулиці. Ох, це блювотиння, ці широкі жовті калюжі прямо посеред бруку, що їх мусили гидливо оминати спізнілі пішоходи, щоб не втрапити туди ногою! Їй-богу, квартал мав неймовірний вигляд! В іноземця, який навідався б туди перед ранішнім прибиранням, склалося б пречудове враження. Але цієї години там хазяйнували п’яниці, яким було чхати на Європу. Хай йому грець! З кишень уже вихоплювали ножі, і гулянка завершувалася кров’ю. Жінки квапливо йшли, чоловіки блукали вовчими очима, сповнена мерзоти ніч щодалі темнішала.

Жервеза й далі тинялася вулицею, піднімалася нею й знову спускалася з єдиною думкою — в жодному разі не зупинятися. Часом на неї нападала дрімота, і вона засинала, заколихана кульганням; потім різко роззиралася довкола себе й помічала, що пройшла кроків сто непритомно, наче мертва. Ноги в дірявих шкарбанах набрякали. Вона була такою втомленою й спустошеною, що більше нічого не відчувала. Остання чітка думка, що промайнула в її голові, була про те, що її донька-повійниця тієї самої миті, можливо, їсть устриці. Потім усе змішалося, очі так і лишилися розплющеними, але мислити вона могла на превелику силу. Єдине відчуття, що ніяк не покидало її попри крайню знемогу, — відчуття собачого холоду, холоду різучого й смертельного, якого ніколи досі не знала. Навіть мертвим у землі либонь не так холодно. Вона важко підвела голову, і її обличчя немов торкнувся чийсь крижаний подих. Це був сніг, що нарешті зважився випасти з кіптявого неба, — дрібний густий сніг, що куйовдився від легеньких повівів вітру. Вже три дні його виглядали, і він нагодився саме вчасно.

Наче пробудившись від цього першого снігу, Жервеза наддала ходи. Чоловіки бігли, квапилися додому, плечі їхні вже побіліли. Побачивши одного, що повільно сунув під деревами, вона підійшла до нього і ще раз промовила:

— Послухайте, пане...

Чоловік зупинився. Але він, здавалось, не почув її. Він простягнув руку і ледь чутно прошепотів:

— Подайте, будь ласка...

Вони подивилися одне на одного. Ах, Боже мій! Ось до чого воно дійшло: дядько Брю старцював, а пані Купо торгувала собою на вулиці! Роззявивши роти, вони остовпіло завмерли. Тепер вони могли потиснути одне одному руки. Цілий вечір старий робітник швендяв вулицями, не зважившись заговорити до когось, і першою людиною, кого він зупинив, була така ж голодна горопаха, як і він. Господи, хіба ж це не жахливо? Пропрацювати п’ятдесят років — і жебрати! Вважатися однією з найзаможніших прачок на вулиці Ґут-д’Ор — і закінчити на панелі! Вони все ще дивилися одне на одного. Потім, не мовивши ані слова, розійшлись кожне у свій бік під сікучим снігом.

Здійнялася справжня хуртовина. На цих пагорбах, посеред широкого відкритого простору, дрібний сніг кружляв, мов несамовитий, а вітер, здавалося, дув з усіх сторін світу одразу. Годі було щось розгледіти за десять кроків, усе пощезло в цій вихруватій пороші. Квартал зник, бульвар здавався мертвим, немов завія допіру накинула своє біле покривало тиші на гикання останніх п’яниць. Засліплена, заблукана Жервеза насилу йшла далі. Щоб віднайти шлях, вона намацувала дерева. Мірою того як вона просувалася далі, зі снігової пелени з’являлися газові ліхтарі, що нагадували пригаслі смолоскипи. Аж раптом, коли вона пройшла якесь перехрестя, не стало видно навіть цих проблисків світла; Жервезу зусібіч огорнув сірявий вихор, крізь який неможливо було розпізнати бодай щось, що підказало б дорогу. Земля, що неясно біліла, тікала в неї з-під ніг. Її оточували сірі стіни. І лише коли вона зупинялася, вагаючись, крутила головою, то усвідомлювала, що за цим крижаним покривалом простягаються довжелезні проспекти, нескінченні вервечки газових ліхтарів, увесь цей чорний і пустельний безкрай поснулого Парижа.

Вона стояла на площі — там, де сходяться кільцевий бульвар, Маджентський бульвар та бульвар Орнано, і вже думала, щоб просто тут лягти на землю, коли це раптом почула чиїсь кроки. Вона побігла слідом, але сніг заліплював їй очі, кроки віддалялися, і їй ніяк не вдалося збагнути, повернули вони праворуч чи ліворуч. Нарешті вона помітила широкі чоловічі плечі, темну рухливу пляму, що зникала в імлі. О! Саме те, що треба; цього вона не пропустить! І Жервеза побігла швидше, наздогнала його, смикнула за рукав.

— Пане, пане, послухайте...

Чоловік обернувся. Це був Ґуже.

Отже, вона запопала Золоту Пельку! Господи, що ж такого вона зробила, щоб отак терзатися аж до самого кінця? Це був останній удар: кинутися в ноги ковалеві, потрапити йому на очі в ролі вуличної хвойди, змарнілої жебрачки. І все це відбувалося під газовим ліхтарем, Жервеза дивилася на свою потворну тінь, що викривлялася й колихалася на снігу, на свою карикатуру. Можна було подумати, що то п’яна жінка. Боже мій! Не мати в животі ані крихти хліба, ані краплі вина — і бути схожою на п’яницю! Сама винна: навіщо було напиватися раніше? Звісно, Ґуже подумав, що вона налигалася й взялася за брудні витівки.

Він усе дивився на неї, тимчасом як сніг пелюстками стокроток обсипав його гарну русяву бороду. Потім вона похилила голову і вже задкувала, але він не дав їй піти.

— Ходімо, — мовив він.

І рушив попереду. Вона пішла слідом. Удвох вони перетнули німий квартал, безгучно ковзнувши попри стіни будинків. Бідолашна пані Ґуже померла в жовтні від гострого ревматизму. Ґуже й далі мешкав у маленькому будинку на Новій вулиці, скніючи в самоті. Того дня він загаявся, бо доглядав пораненого товариша. Відчинивши двері й запаливши лампу, він повернувся до Жервези, яка нерішуче застигла на сходах, і пошепки, ніби його все ще могла почути мати, сказав:

— Заходьте.

Першу кімнату, спальню пані Ґуже, було ревно збережено такою, як вона її лишила. На стільчику біля вікна лежали п’яльці, поруч стояло велике крісло, що немовби чекало на стару мереживницю. Ліжко було застелене, і вона могла б у нього лягти, якби підвелася з могили й прийшла провести вечір зі своїм сином. Кімната так само дихала благочестям, поштивістю й добротою.

— Заходьте, — голосніше повторив коваль.

Жервеза боязко ввійшла, мов розпусна дівка, що пробирається до пристойного дому. Ґуже був геть блідий і весь тремтів від того, що так впускав жінку до оселі померлої матері. Обережними кроками вони перетнули кімнату, неначе боялися, що їх почують. Потім, завівши її до своєї спальні, він зачинив двері. Там він почувався вдома. Це була добре відома їй тісна кімнатка, так схожа на кімнату пансіонера, з вузьким залізним ліжком, запнутим білими завісками. На стінах, як і раніше, висіли вирізані малюнки, що сягали тепер аж до стелі. Там було так чисто, що Жервеза не наважувалася й кроку ступити і лише намагалася триматися подалі від лампи. Потім, без жодного слова, охоплений шаленством, він захотів схопити її і стиснути у своїх обіймах. Але вона, мало не знепритомнівши, прошепотіла:

— О Боже мій!.. О Боже мій!..

У запорошеній коксовим пилом грубці ще горіло, і рештки рагу, які коваль поставив розігріватися, гадавши, що повернеться до вечері, парували перед піддувалом. Відігрівшись у теплій кімнаті, Жервеза ладна була стати рачки і їсти прямо з казанка. Голод пересилював її, шлунок ніби розривався, вона зітхнула й нахилилася до грубки. Ґуже все зрозумів. Він поставив рагу на стіл, відрізав хліба, налив вина.

— Дякую! Дякую! — казала вона. — Ох, який же ви добрий! Дякую!

Жервеза затиналася, не мігши вимовити зайве слово. Узявши в руку виделку, вона так затремтіла, що впустила її. Від голоду, що душив її, голова в неї затрусилася, як у старої баби. Довелось їй брати їжу руками. Запхавши до рота першу картоплину, вона зайшлася плачем. Рясні сльози котилися по щоках і падали на хліб. Вона їла, пожадливо ковтаючи зрошений сльозами хліб, задихалася, підборіддя їй судомило. Ґуже змусив її попити, щоб вона не вдавилася, і склянка тихенько ценькнула об її зуби.

— Хочете ще хліба? — запитав він упівголоса.

Вона плакала, казала «ні», казала «так», вона сама не знала. О Господи! Як же добре і як же тяжко їсти, коли вмираєш з голоду!

А Ґуже стояв навпроти й дивився неї. Тепер, у ясному світлі з-під абажура, він добре її бачив. Як же вона постаріла й охляла! Сніг у волоссі та на одязі танув від тепла, і з неї стікала вода. Її бідолашна тремтюча голова геть посивіла, вітер скуйовдив волосся, й сиві пасма зовсім розтріпалися. Шия запала між плечі, Жервеза була така зсутулена, бридка й товста, що аж плакати хотілося. Він згадував про їхнє кохання, коли вона була такою рум’яною, коли грюкала своїми прасками й мала ту дитячу складочку, що так гарно прикрашала її шию, мов намисто. У ті часи він приходив і витріщався на неї цілими годинами, радий просто бачити її. Пізніше Жервеза приходила до кузні, і там вони спізнавали великої втіхи, поки він кував залізо, а вона стежила за танком його молота. Скільки разів кусав він ночами подушку, мріючи, щоб вона сиділа у нього в кімнаті, як ось тепер! О, він так її жадав, що розчавив би, якби обійняв. Тепер же вона належала йому, і він міг її взяти. Вона доїдала хліб, а її сльози капали на дно казанка, рясні сльози, що тихо котилися весь час, поки вона їла.

Угамувавши голод, Жервеза підвелася. Якусь мить вона стояла, похиливши голову, ніяковіючи і не знаючи, чого він від неї хоче. Потім їй здалося, що у нього в очах спалахнув вогник жадання, і вона піднесла руку до кофтини й розстебнула горішній ґудзик. Але Ґуже став на коліна, узяв її за руки й ніжно промовив:

— Я люблю вас, пані Жервезо. О! Я досі люблю вас, незважаючи ні на що, присягаюся!

— Не кажіть цього, пане Ґуже! — збентежено скрикнула вона, побачивши, як він припадає їй до ніг. — Ні, не кажіть цього, ви робите мені надто боляче!

А коли він став раз по раз повторювати, що не може покохати вдруге, вона впала в розпач.

— Ні, ні, я не хочу, мені надто соромно... Заради всього святого, встаньте! Це я маю плазувати перед вами на колінах.

Він підвівся і, здригаючись усім тілом, тремтячим голом запитав:

— Чи дозволите ви мені поцілувати вас?

Жервеза, остовпівши від подиву та хвилювання, не могла дібрати слів. Вона лиш кивнула головою. Господи Боже! Вона була в його руках, він міг робити з нею що завгодно. Але він тільки нахилив голову.

— Нам досить і цього, пані Жервезо, — прошепотів він. — У цьому вся наша дружба, правда ж?

Ґуже поцілував її в чоло, в пасмо сивуватого волосся. Він нікого не цілував, відколи померла його мати. У всьому його житті лишилась тільки люба подруга Жервеза. Тоді, поцілувавши її так шанобливо, він позадкував і впав поперек ліжка; груди йому розривало ридання. Жервеза більше не могла лишатися там ані хвилини; надто прикро й надто жахливо було знову зустрітися за таких обставин з людиною, яку кохаєш. Вона вигукнула:

— Я кохаю вас, пане Ґуже, я теж вас дуже кохаю... О! Це неможливо, я розумію... Прощавайте, прощавайте, удвох нам цього не пережити.

Вона швидко перебігла кімнату пані Ґуже й знову опинилася на вулиці. До тями вона прийшла аж тоді, коли дзвонила в двері на вулиці Ґут-д’Ор. Їй відчинив Бош. У будинку було зовсім темно. Вона ввійшла досередини й ніби поринула в скорботу. Цієї пізньої години широке облуплене підворіття скидалося на роззявлену пащеку. Подумати лишень: колись їй так хотілося жити в цій паскудній казармі! Видно, в неї були заткнуті вуха, бо тоді вона не чула триклятої музики безнадії, що долинала з-поза цих стін! З першого ж дня, коли вона потрапила сюди, все у неї почало йти шкереберть. Так, мабуть, це геть недобре — кублитися отак одне на одному в цих робітницьких будинках, цих обшарпаних озіях; злидні тут передаються, як холера. Тої ночі всі наче повиздихали. Жервеза тільки чула, як праворуч хропів Бош, тимчасом як ліворуч Лантьє з Віржіні все муркотіли, як коти, що не сплять, лежачи в теплі з заплющеними очима. На подвір’ї їй здалося, ніби вона опинилася посеред справжнього цвинтаря; всіяний снігом білий квадрат землі оточували високі синяво-сірі фасади без жодного проблиску світла, нагадуючи давні руїни; і ніде ані згуку — наче весь будинок вимер, закоцюблий від холоду й голоду. Жервезі довелося переступити чорний струмок, що сочився з фарбарні; він дихав парою й брудним потічком врізався у снігову біль. Та вода була того самого кольору, що її думки. Давно-предавно збігли колишні, такі чудові, ясно-блакитні та ніжно-рожеві води!

Піднімаючись потемки на сьомий поверх, вона не могла стримати сміху, огидного сміху, від якого їй робилося зле. Вона пригадала свою колишню мрію: спокійно працювати, заробляти на хліб, мати власну чисту кімнатку, щоб було де спати, добре виховати дітей, не бути битою, померти у власному ліжку. Що й казати: усе це так здійснилося, що сміх та й годі! Вона більше не працювала, не їла, спала на купі непотребу, донька казна-де віялася, чоловік лупцював її ні за що ні про що; їй лишалось тільки здохнути на вулиці, і це сталось би негайно, якби їй стало сміливості, прийшовши додому, викинутися з вікна. Хіба ж вона просила в Бога тридцять тисяч франків ренти та якихось почестей? Справді-бо, скромність у цьому житті до добра не доведе — тільки облизня схопиш! Ані свого кутка, ані хліба шматка — отак люди й живуть. А тоді вона засміялася ще голосніше, бо згадала свою леліяну мрію — після двадцяти років праці оселитися десь далеко за містом. Що ж! За містом їй якраз і бути. Матиме власний зелений куточок на цвинтарі Пер-Лашез.

Повернувши в коридор, Жервеза зовсім знетямилася. У бідолашної запаморочилося в голові. Її огорнули розпука й біль, бо вона навіки попрощалася з ковалем. Між ними все було скінчено, вони більше ніколи не побачаться. Її опосідали й інші невеселі думки, від яких краялося серце. Ідучи коридором, вона заглянула до Біжарів і побачила мертву Далі, на обличчі якої застиг щасливий вираз, наче дівчинка тішилася з того, що лежала і могла спочивати довіку. Що ж! Дітям більше щастить, аніж дорослим! З непричинених дверей дядька Базужа просочувалася смужка світла, і Жервеза ввійшла прямо до нього, пойнята несамовитим бажанням вирушити в ту саму мандрівку, що й Далі.

Дядько Базуж, цей старий штукар, тієї ночі повернувся додому в надзвичайно веселому гуморі. Він так нажлуктився, що заснув просто на підлозі, незважаючи на холод; це, безперечно не заважало йому бачити приємні сни, бо черево в нього аж колихалося від сміху. Свічка, яку він забув погасити, освітлювала його лахи, чорний приплюснутий капелюх, що валявся в кутку, і чорне пальто, яке він насунув собі на коліна, наче краєчок ковдри.

Уздрівши його, Жервеза раптом так заголосила, що він аж прокинувся.

— Хай йому грець! Та зачиніть же двері! Холоднеча яка!.. А, це ви!.. Що сталося? Чого вам?

Тоді Жервеза, простягнувши до нього руки й не тямлячи до пуття, що вона белькоче, почала благати його:

— О! Заберіть мене, я вже досить натерпілася і хочу піти на той світ... Не варто злитися на мене. Я не знала тоді, Господи! Ніхто цього не знає, поки не буде готовий... О! Та настає день, коли радий переставитися! Заберіть мене, заберіть, я вам буду тільки вдячна!

І вона впала на коліна, здригаючись усім тілом і бліднучи від свого бажання. Ніколи ще вона не плазувала отак в ногах у чоловіка. Пика дядька Базужа, з перекривленим ротом та замащеною могильною землею шкірою, здавалася їй прекрасною та осяйною, як сонце. Тим часом старий, ще не зовсім прокинувшись, подумав, що це якийсь злий жарт.

— Послухайте, — бурчав він, — годі з мене насміхатися.

— Заберіть мене, — повторила Жервеза ще жагучіше. — Пам’ятаєте, як одного вечора я постукала до вас у перегородку? А потім сказала, що то випадково, що мені нічого не потрібно, бо була тоді ще така дурна... Та не тепер! Дайте мені вашу руку, я більше не боюся! Заберіть мене спати, й ви побачите, що я навіть не поворухнусь... О! Це єдине моє бажання. Я вас так любитиму!

Базуж, завжди галантний, подумав, що не варто проганяти жінку, якій він, здавалось, аж так припав до душі. У неї, звісно, не всі вдома, а втім, вона була ще нічогенька, коли розбурхувалася.

— Ви маєте цілковиту рацію, — мовив він, ніби погоджуючись. — Сьогодні я запакував трьох, які не поскупились би дати мені на горілку, якби могли сягнути рукою в кишеню... Однак, люба моя, це діло так не робиться...

— Заберіть мене, заберіть мене! — знову закричала Жервеза. — Я хочу померти...

— Чорт! Спочатку треба дещо зробити... Ось так — ковть!

Він напружив горло, ніби ковтав свого язика. Потім, гадаючи, що жарт вдався, захихотів.

Жервеза повільно підвелася. Отже, він теж не міг нічого для неї вдіяти? Вона повернулася до своєї кімнати отупілою і звалилася на солому, жалкуючи, що їла. О, злидні, знаєте, вбивають не так швидко!