Фантастичне оповідання
Ніхто в цілому Сіднеї так палко не хотів знати англійську мову, як Данило Іванович Глиба, – колись учитель із Харкова, а тепер – скромний збирач сміття в околицях парку Домейн. Цілими днями він ходив із ціпочком, наштрикував шматки паперу і складав їх у торбу, яку потім випорожняв на смітнику. Така робота, не вимагаючи великого розумового напруження, лишала йому часу й часу, щоб роздумувати про всі ті переваги й вигоди, що їх приносить знання мови.
«Візьми, наприклад, нотаря, – говорив він собі, – його добре вдягають, і годують, і шанують, бо він не лізе за словом до кишені. А ось бика запрягають, та ще й б’ють, бо це – тварина німа».
Не без того, щоб Глибі і не нагадували про пекучу потребу знання англійської мови в англомовній країні.
Та як чоловік не намагався вивчити її, на які тільки жертви не пускався, – англійська мова ніяк не йшла йому в голову.
Надходили свята 196... року. Вночі, коли інші мешканці Сіднея втішаються, і святий Миколай розносить подарунки малим і великім, Глиба довго не міг заснути на своєму твердому ложі. Йому до болю стало ясно, що він уже постарів, що пам’ять у нього вже не така свіжа, як то було замолоду, що англійської мови йому не знати, доки його й не накриють дошками. У думках він перегортав рік за роком своє життя-буття і мислив, що доля його не мазала: щастя йому усміхалося рідко, золоті мрії не здійснювалися ніколи, а осягнене, як він казав, давалося йому горбом.
Аж десь по півночі чоловік заснув і на спині йому виступив холодний піт.
Минаючи його мешкання, святий Миколай окинув зором цього трудівника із запрацьованими руками і з посивілою від турбот рідизною, пошкодував його і дав йому в подарунок знання англійської мови, – соковитої мови, ритмічної, багатої, повної епітетів, метафор і музики. Навіть не всі радіоспікери володіють такою вдосконаленістю; і жевріє вона, така краса, хіба ще на своїй батьківщині, під пером вибагливого письменника чи на вустах старенького священика.
Наступного ранку, прокинувшись після довгої ночі, Глиба не зразу збагнув ту раптову зміну, що сталася в його семантичному світосприйманні. Крехтячи і час від часу потираючи ревматичне коліно, він заслав ліжко і поголився. Та впоравшись, чоловік сказав собі:
– Ну, а тепер можна б і поснідати...
І тут він, наче вражений, спинився.
Ясно, що поснідати можна і з допомогою шматка ковбаси та окрайця хліба, – звичайна вранішня трапеза Данила Івановича, чоловіка бідного й ощадного. Але з іншого боку, слово «сніданок» протягом минулої ночі одержало ще новий зміст – англійський. Тут уже одним хлібом і ковбасою не відмахаєшся. В уяві Данила Івановича з’явився паркий, солодкий порідж, пахучий, смажений бекон з яєчками, рожевий, мащений тост...
Заінтригований і дещо спантеличений, Данило Іванович з приємністю відчув, як його рефлексії про англійський сніданок уже опустилися в нижні тілесні зони і почали впливати на трохи грубшу тканину, секретуючи теплі шлункові соки і збуджуючи здоровий молодецький апетит.
Він надів капелюха і, ламаючи своє звичайне правило економности, пішов їсти до каварні.
Протягом кількох днів освоївшись із своїми новими силами, Данило Іванович наче знову народився на світ. Він пірнув у життя, як спритний плавець у водні вируни, вали і гольфштроми.
Тепер він не боявся заговорити з незнайомими в парках. Не вагався гідно відповісти кондукторові, якщо той, новий на роботі, скаже щось грубеньке. Він міг зайти до пивної, хвацько вдарити гривнем по прилавку, замовити склянку пива і розмовляти з усіма присутніми, наче мовнорівний з рівними.
Але вже скоро Глиба помітив, що часто співрозмовці проводжали його бурмотінням і кололи поглядами. Щось, він відчував, було в ньому таке, що дратувало їх. Невдовзі трапилася подія, яка вказала йому, що воно було.
Бил і Боб працювали в одному відділі з Глибою. Вони теж носили через плече торби для сміття. Під час обідньої перерви, смакуючи томатні сандвічі і смачно облизуючи пальці, вони витягали з цієї чи другої торби якісь знайдені бляшаночки чи шмаття і зосереджено обговорювали їхню вартість і можливу придатність. Вони ніколи не показували Глибі надмірної готовности заприятелювати з ним. Але тепер, коли мовні перешкоди зникли, Данило Іванович сам взяв на себе ініціативу.
– Добридень! – привітався він весело одного дня.
– Гай! – буркнув Бил, відповідаючи за двох.
– Гарна погода, – продовжував чоловік, щоб не урвалась розмова.
– Так, – сказав Боб неохоче. Перспектива «микальної» й «мекальної» розмови з цим чужинцем не заохочувала його розв’язувати язика. Отож він роздратовано додав: – Так, погода саме добра для того, щоб вивчати англійську мову, – очевидно Бил і Боб ще не знали про Глибине чудо.
– Та куди мені, старому коняці, вивчати англійську мову! – пожартував Данило Іванович, усміхаючись собі у вуса. – Доки я вийму словника із кишені, доки знайду потрібну літеру та слово... А тим часом життя не чекає, летить, проминає, аж мерехтить, як нічні краєвиди, коли дивишся на них із вагона. Десь вдалині пливуть хати, світяться вікна, як розумні людські очі. Хотілося б довідатись, що ховається за ними. Та куди! Не встигаю за життям...
Тут чоловік засміявся і додав:
– Але нічого... Тепер, бачите, я теж розмовляю англійською мовою!
До краю збентежені раптовою зміною в Глибиних мовних здібностях, Бил і Боб забули про чай і дивилися на чоловіка, порозкривавши роти. А Данило Іванович тим часом продовжував:
– Мова – річ дуже важлива в нашому житті. Так я собі думаю, що якби це не людина, а худоба могла розмовляти, то, очевидно, й еволюційний процес пішов би іншим шляхом. Спала б оце собі худобинка до обіду, a люди паслися б у степу, гавкали б по задвірках, або ж ловили б мишей у коморі. Така вже сила слова.
Бил і Боб переглянулися, мовляв, чи не глузував цей чоловік з нашого брата. Глиба помітив, що вони моргнули один одному. Отак і в пивній буває, коли він стане розмовляти або філософувати. Та його думки розвивалися далі:
– А яке ж це велике щастя – писана мова. Подивишся на неї, і здається, що річ проста, – ось люди сіли, та й умовилися: оцей значок символізує А, оцей – Б. Символіка навіть серед тварин трапляється. Візьміть собаку. Він теж може лишати умовні знаки. На паркані чи десь під телеграфним стовпом вся собача околиця винюхає те, що для них означає: «Тут був Сірко». Але, як подумати, то справа далеко складніша, ніж це виглядає на перший погляд. Людина за допомогою письма накопичує знання протягом тисячоліть. Сіркова ж писанина змиється після першого дощу. Крім того, він не може написати про третю особу, наприклад, «Зі мною був Бровко».
Може, чоловік і далі розкладав би свої погляди на мову, та згадка про Сіркове діяння під стовпом привела Била і Боба до діла. Вони демонстративно піднялися.
– Ми вже й раніше бачили таких помі, що приїжджають до цієї країни, наче до колонії, і уявляють себе дуже розумними, – сказав Боб.
А Бил уїдливо додав:
– І пора тобі вже розмовляти не англійською, а австралійською мовою.
Після цього вони підняли свої торби і пішли собі геть.
Данило Іванович розгублено дивився їм услід, здивований їхньою несподіваною поведінкою, і шукав можливу для неї причину. Увечері, лежачи на ліжку і вперши погляд у темряву, він прийшов до звичайного висновку: причина – брак мови.
– Думав я, – зітхнув чоловік, – що знання англійської мови розв’яже всі мої проблеми. Та якось упустив я з виду, що це мусить бути австралійська мова. Вже я й не тварина німа, та все ж од мене якось стороняться, не приймають мене до товариства беззастережно. От біда! І як би я хотів розмовляти австралійською мовою...
Святий Миколай почув його молитву і швиденько роздобув йому австралійську мову.
Наступного ранку Данило Іванович щойно прокинувся і відчув ревматизм у коліні, як негайно ж назвав його одною крутою австралійською фольклорною ідіомою. Потім, з видом деякого полегшення, він замугикав «Волсінг Матілду» і почав розтирати коліно долонею.
Швидкість, що з нею святий Миколай роздобув австралійську мову, ніяк не вказує на легкість його завдання.
Навпаки, деякі лінгвісти стануть запевняти, що австралійська мова не існує зовсім. «Хіба тільки надприродна сила, як святий Миколай, може її роздобути», – скажуть вони іронічно. Різниця між діалектами і мовами полягає в тому, що діалект іще так-сяк зрозумієш, а вже чужу мову, – ніяк. Отож австралійська мова, – це просто собі мова англійська.
Та святий Миколай пішов до тих романтичних лінгвістів, що обстоюють самостійність австралійської мови. Вони кажуть, що вона вродилася під бряжчання кайданів, що їх носили засланці, вона гартувалася під скрип возів, що возили вовну на Сідней, і, нарешті, вона викувала своєрідну вимову й ідіому.
Чуючи ту ідіому, святий Миколай не раз підіймав брови і вдавав, що нічого не помічає. Та своє діло він виконав бездоганно.
Вже за кілька днів Данило Іванович помітив, що його голосні і двозвуки змінилися, а образи в його мислях забарвилися по-австралійському. Наприклад, тепер його уявлення про різдвяний пейзаж не обмежувалося сніжними заметами; це також міг бути морський пляж під палким сонцем. Або ж, замість того, щоб назвати когось йолопом (раніше, чоловік подібних виразів не вживав зовсім) або дурним ослом, він тепер казав просто «дурний ґала». Ґала – це австралійський папуга, що через свою галасливість вважається нерозумним. Говорячи щось, Данило Іванович розтуляв рота лише трохи, на один міліметр, і якщо можна, то тільки одну сторону, праву або ліву, так наче не хотів витрачати багато енергії. А понад усе, як того ревматичного ранку, коли він розсердився на своє коліно, так і всюди, і завжди, і при всякій нагоді, Глиба вживав певного, дуже популярного серед австралійського робочого люду фольклорного виразу.
Майстри в галузі подібних виразів твердять, що вони дуже зручні і придатні. Складаючись часом лише з одного слова, вони все ж можуть окреслити дуже влучно найрізноманітніші почуття, ситуації, події і предмети в людському житті. Ще недавно один такий експерт заявив за кухлем пива, що він вже конвенційної мови майже не вживає, а обходиться лише з допомогою двох-трьох таких виразів.
Данило Іванович не впадав у такі крайності, бо дуже любив і шанував мови. Але в своєму новому становищі він вживав подібних виразів машинально, що мало свої наслідки, коли він познайомився з дамою, ім’я якої було пані Ґуґа.
Вона, як на свої літа, походжала ще дуже добре. Коли б хотіла, то вона ще й одружилася б (не для того, щоб мати дітей, а так, для товариства). Та вона казала, що не хотіла одружуватися. Навпаки, цілий Домейн знав її як пристрасну пропагандистку принципів вільної любови. Там, у тіні розлогого дерева вона зі своєю юною донькою Кеті били в барабан, збирали велику юрбу і сипали навколо гаслами:
– Подружжя – рабство!
– Розбийте шлюбні кайдани!
– Вільна любов – справжня любов – непримушена любов – щира любов!
– Вирощуйте дітей під прапором вільної любови!
З юрби неслися репліки: пікантні, що приходили від чоловіків, і обурливі – від жінок. Чоловіки мали звичайно мішані й не цілком певні почуття в цьому напрямку. Жіноча ж частина авдиторії вбачала в пані Ґузі зрадницю й ворога, побоюючись, що вільна любов не забезпечить жіноцтво хлібом-маслом на старості літ.
Пані Ґуґа не зважала ні на які репліки і ораторствувала напролом.
Можливо, що вона із своїми ідеями про вільну любов нагадувала Глибі ранні хмільні роки революції в рідному Харкові. А можливо, що тут була інша причина. Може, він просто втомився душею і шукав притулку. Адже всі люди Сіднею кудись належать: той до свого клубу чи бару, той до своєї церкви чи родини, а той он належить своєму автові і караванові. Отож Глибі теж захотілося кинути якір і десь, нарешті, спинитися. І, така вже іронія долі, він спинився і пришвартувався з усіх можливих портів і пристаней саме біля цієї жінки, що називала себе відкритим і запеклим опонентом шлюбної приналежности.
Він навіть спитав пані Ґуґу, чи не міг би допомагати їй чимось, плекаючи тиху надію, що з часом вона, може, таки кине на нього приязним оком.
Отож, суботами, після обіду, можна було бачити, як усі чотири вільнолюбці ідуть на Домейн. Попереду виступала пані Ґуґа рішучими маленькими кроками. За нею слухняно дріботіла з барабаном Кеті, шаріючись під проникливими поглядами перехожих. Потім слідував довготелесий чолов’яга О’Браєн, що ніс плакати, а позаду, закриваючи процесію, старенький Данило Іванович покрехкував під вагою складаної трибуни.
Десь по третій годині вони припиняли кампанію і в тому ж порядку вирушали до ботанічного саду на чай.
Тут Данило Іванович розсипався жартами, як молодик, бо приємне дамське товариство завжди підіймало йому настрій. Єдине, що пригашувало його розповідницький пал, це була присутність О’Браєна. Цей чолов’яга рідко промовляв яке слово; ввесь час похапливо прислужувався дамам, подаючи цукор або чай; коли ж Глиба необачно підпускав який крутенький, фольклорний вираз, О’Браєн підіймав брови і кидав питальний погляд докору на пані Ґуґу. На це вона толерантно і втомлено усміхалася, відповідаючи, що під час вільнолюбного руху їх доводилося чувати всякого роду вирази. Отож, Данило Іванович відчував, що сказав щось зайве і що в чомусь провинився.
Нарешті одного дня вільнолюбний рух урвався. Причина – обидві дами одружувалися.
Здивований і спантеличений, Данило Іванович не знав, що й казати на це.
– А як же принципи й ідеали вільної любови? – спитав він недоречно пані Ґуґу.
Обличчя цієї звиклої до командування дами зрадило на яку хвилинку тінь роздратування. (Яке він має право втручатися в чужі приватні справи?) Потім вона опустила очі і спокійно відповіла:
– Ми такі щасливі... Кеті трапляється багатий і покладистий чоловік. Щодо мене – я беру О’Браєна.
– Але ж ... Але ж...
Дама піднесла очі:
– Ви хочете сказати, що ви теж мали на увазі просити моєї руки?
Так, це власне, й було те, що вже від довгого часу Данило Іванович мав на увазі.
– Я розрахувала і на таку можливість. Я думаю, що ви добросердна, щира людина. Якась інша жінка з нижчих класів суспільства буде з вами щасливою. Та не я. Я походжу з вище-середнього класу і вживаю його мову. Ваші фольклорні вирази жахають мене. Зате О’Браєн розмовляє культивованою австралійською мовою. Більше ж часу він взагалі мовчить. Мені подобається, як чоловіки мовчать. Вони здаються тоді дуже розумними.
З болем у серці Данило Іванович зрозумів, що його мовні знання йому не допомогли. Що ж тепер робити? Сісти за вивчення культивованої австралійської мови? Пізно. Цим щастя свого не наздоженеш. А може, замовкнути, як О’Браєн? Або так замовкнути, щоб нікому не заважати своєю присутністю, не дратувати нікого своїм голосом, не набридати нікому ані своїм «миканням» чи «меканням», чи англійською вимовою, а чи фольклорними виразами.
– Замовкнути б мені уже на віки вічні! – зітхнув тяжко, від усього серця чоловік і тут же й покаявся: зненацька він відчув себе німим.
О горе-горе, де ти живеш? Тут. Ось уже кілька днів пробуває Данило Іванович не лише в самотині, а і в розпачі. Ось він іде-бреде вулицями Сіднею і не чує, як навколо нього слова дзвенять, перегукуються, переливаються сміхом. Праворуч і ліворуч сяють вітрини, порозкладавши скарби на показ перехожим. Навколо поспішають люди після цілоденного поклоніння великому Молохові – фунтові. Двері привітливо повідкривані... ресторани, таксі, кіна... аби тільки гроші...
Якби, філософуючи на дозвіллі, Данило Іванович прирівняв гроші до слів, то він побачив би, що їхня символічна суть однакова. Відірвані від життя, вони нічого не варті, але в житті вони вказують на якусь конкретну річ. Та між ними є важлива різниця. Якщо слово символізує один якийсь предмет, то гроші означають всякий, перший-ліпший предмет з якої завгодно сіднейської вітрини.
Данило Іванович не дивиться на вітрини, не думає ані про Молоха, ані про слова. Йому й життя не миле. Похиливши голову, він ступає з пішоходу і тюпає навпростець через вулицю. Авта скриплять гальмами. Шофери сваряться. Вздовж колони машин підіймається, як чорна галич, гудіння.
– З дороги! З дороги!
Чоловік швидко скаче вперед, натикається на продавця газет і збиває на діл його оголошення.
– Ох, пробачте! – він підіймає, ставить оголошення на старе місце і навіть не дивиться, що там надруковане великими чорними літерами:
Тільки наступного дня йому стає ясно, що його доля вийшла на новий шлях.
З раннього ранку його атакують журналісти, питаючись, що він робитиме з грошима. А різноманітні продавці наперебій пропонують йому всякий крам.
Коли він прибуває на працю, бос вітає його з виграшем і пропонує йому працю в канцелярії.
Далі він стрічає Била й Боба, що теж вітають його, плескають по-панібратському по плечах і торкаються його на щастя.
І ніхто не має нічого проти того, що він німий.
По обіді де не візьметься пані Ґуґа, що вже не одружується більше з О’Браєном і не має нічого проти фольклорних виразів (адже вона до них звикла під час вільнолюбної кампанії).
А урвавши вільну хвилину, Глиба йде до найвище оплачуваного в місті лікаря-спеціаліста, що обіцяє відновити його мовні здібності.
І навіщо йому тепер мова здалася?
«Гай! Гай! Мова дуже важлива річ, – каже він до себе. – Без грошей еволюційний процес людини на багато не змінився б. А без мови оце люди паслися б у степу, гавкали б по задвірках, або ж ловили б мишей у коморі».
Непоправний він чоловік.
«Нові Дні» № 4, 1961 р.
_____________________