Перетворення у тварин (збірка)

РОЗВІНЧАНИЙ САТИР

Фантастичне оповідання

Хомі Леваді вже приївся прогрес. Крутишся в ньому, як махове колесо. Підмажуть тебе в п’ятницю грошима – і крутишся далі (сірі одноманітні будні, розпучливо безперспективне майбутнє), крутишся, аж доки не тріснеш; тоді викинуть тебе на смітник, – зношеного, засмаленого, почорнілого...

От, якби хоч дитинку в хату! Щоб була якась ціль у житті. Та куди! Жінка каже, що з неї й одної досить. Це вона має на увазі свою дочку – ледачу дівулю, що цілими днями пропадає на пляжі, а ввечері йде студіювати... хлопців (така наука, мовляв, теж потрібна в житті).

Жінка було накрутить волосся на залізні метелики, сяде та все читає книжки на зразок «Як уникнути вагітности». А прийде Хома додому, то все гризе його, щоб робив собі операцію, бо інакше, бачиш, нема стопроцентної гарантії проти зачаття.

Отакий он прогрес.

Отож стане Хома в приміському поїзді, в дорозі на працю, та й замріється...

Як би він хотів бути свеґманом. Кий у руці, згорнена ковдра наплічником, а на голові – солом’яний бриль, що з його крисів звисають на ниточках корки і, гойдаючись, відганяють мух. Замість будильника тобі пернате птаство; під ногами – не килим від стіни до стіни, а ціла Австралія. Мандруєш собі, як циган, як Жан-Жак Русо. Нема в тебе ані боса, ані босихи. Ніхто не гнобить тебе, не придушує твою індивідуальність.

Хомине бажання було таке сильне, таке конкретне, таке цілеспрямоване, що одного дня сталося чудо. Дух переміг матерію. Ще хвилину тому Хома стояв у поїзді і мріяв, а тут відкрив очі – гульк – і побачив себе в буші.

Стер він навіяну сльозину з очей, та й почав життя заново, життя вільне, непримушене, без обов’язків і зобов’язань.

Минали місяці й роки, може, чоловік і до кінця віку свого жив би в цьому природному стані, коли б йому не стрілася особа, що була, так би мовити, ще природніша за нього.

Одного дня, мандруючи в північній Квінслендії, Хома розговорився з сімнадцятилітньою, що була одягнена в поношену спідничку, мала затурканий, тихий, пташиний вигляд і попихала перед собою дитячий візок.

Коли вони удвох сіли вечеряти під евкаліптом, він дізнався, що її звали Мейзі. Свого часу вона працювала в невеликому придорожньому готелі. Там нудьга нудьгою: ні кіна, ні кафейки, єдина розвага – це проїжджий продавець, що закрутить дівчині голову в готельній кімнаті та й ізникне собі, підіймаючи автом хмару куряви.

Мейзі так розповідала, а Хома, примостившись навшпиньки, кивав головою, мовляв, то чиста правда, як немає іншої розваги, то всяка дівчина може потрапити в біду.

– Ні, не всяка, – заперечила Мейзі, зітхнувши. – Це тільки я така. Мій бойфренд казав, що я – німфоманіяк. Мені страшно подобаються мужчини. Я тільки вбачу якого красеня, так у мене й починає пульс битися, як навіжений.

Хома помітив, як хутким поглядом вона окинула його скромну постать, старий заяложений піджак, оклунок, ціпок.

Якби цієї хвилини чоловік зберіг свою безпристрасність і філософську рівновагу духа, то, мабуть, розійшлися б вони кожен собі наміченим шляхом: вона на південь зі своєю німфоманією, а він – на північ, де саме стояв сезон на банани. Та ось протягом кількох років свеґманування Хома ще ні разу таки близько не розмовляв з жінкою, якщо не називати розмовою обмін парою жартів з трохомистою люброю з-під Дарвіна. Прекрасна стать звичайно сторониться свеґманів, не довіряє їм. Отож, іще Мейзі говорила про свій пульс, а на обличчі чоловіка вже відбилося почуття цікавости. «Гм... А чи ж її пульс прискорюється і в моїй присутності?»

Мейзі зітхнула.

– Одній трудно з дитиною... Я була нерозумна. Спершу треба було знайти надійного товариша, а тоді вже й гратися в секс.

Хомину душу заповнило непереможне бажання заволодіти цією молодою жіночою істотою. Він навіть зробив такий рух рукою, наче хотів запевнити її: «Я теж можу бути дуже надійним товаришем». Та Мейзі продовжувала снувати свою думку.

– Тепер ось результат моєї нерозумности – маленький Джек. Ну, куди мені з ним діватися? А розлучатися теж не хочеться. Як же ж трудно було його виношувати. Виділення крови... Лікар поклав мене до ліжка і наказав не рухатися. Я пролежала цілих чотири місяці. А що вже це моїй господині не подобалося! Ох і повиварювала вона з мене воду. Помістила мене в старому курнику. Та добре, що хоч не прогнала зовсім. Ще й годувала.

Вся ця балаканина здавалася Хомі зайвою. З його очей дивився-горів пристрасний, нетерпеливий, невгамований, первісний чоловік – допрогресовий, доцивілізаційний, доісторичний.

– Отож, – сказала Мейзі, – мій бойфренд доводив, що я була німфоманіяк, а себе він називав сатиром. Це такий наче звір, що вночі ловить німф.

– Такий, як оце я, – видавив Хома хрипким голосом.

Мейзі зустрілася з його поглядом.

– А в тебе теж прискорюється пульс? – спитала вона з зацікавленням і протягнула до нього руку.

– Ого, ще й як! Б’є наче той пневматичний молот! – Хома усмішкою показав з-за вусів зуби.

Він відчував, як в його жилах б’ється і гуде природа, виганяючи всі рештки застережень і сумнівів цивілізації.

Відтоді Хома мандрував не сам. Сонце сходило і заходило, обрій розкривався і закривався, наче велика перлова раковина, що переливалася свіжо-рожевими і тихо-блакитними кольорами, а безкраїми шляхами простували двоє, попихаючи дитячого візка. То вони спинялися на кілька годин в тіні гостинного дерева, або ж на кілька тижнів у затишку покинутих копалень.

Відчувши чоловічу опору, Мейзі повеселішала, змінилася. Від мандрів засмагла на сонці. Під Хоминим галантним доглядом її врода розвинулася, як лісова орхідея.

Мейзі віддавалася тілом і душею і скоро завагітніла.

Хома, що запрігся до візочка лише після деяких вагань і відволікань, тепер подумав собі:

«Ну, що ж, хай і завагітніла. Як ти, Хомо, ступив одною ногою і усиновив Мейзиного Джека, то друга нога сама за першою тягнеться. Перший крок – найважчий. Це тоді чоловік міняє свій парубоцький стан на родинний. Трудний перехід. Дитина – це задоволення, але й морока. Зрештою, одна дитина – одна морока; а двоє дітей – морока все ще одна. То чому не мати двох? Хай цвірінчать собі. Також не треба забувати про продовження Левадиного роду. Діти – це річ природна.

Мало-помалу Хома осів у місті. Не родити ж ту дитину на траві в буші! Місто має лікарів і лікарні.

Він узявся до праці, що хоч і була нудною й регулярною, та забезпечувала певний постійний заробіток.

Він навіть позбувся своєї бороди, щоб міщани не прийняли Мейзі скоріше за його доньку, аніж за матір його дитини. Мейзі попосміялася з цього, називаючи його поголеним сатиром.

Він скочив величезний крок, щоб таки довершити це природне діло – народження дитини. Та Мейзі народжувала їх мертвими, хоч вагітніла і раз, і вдруге, і втретє.

Після першої невдачі Хома не здався, навіть виглядав упертішим. Та після другої він, мабуть, не вирішив, що настирливість потрібна й надалі. Бачачи, як Мейзі уболіває за втраченою дитиною, він незадоволено бурмотів:

– Як отак страждати, то нащо воно й діти?

Пригадуючи, як Мейзі казала при їхній першій зустрічі, що не може устояти перед мужчинами, Хома незадоволено і глумливо совав бровами:

– Теж мені, німфоманіяк знайшовся! Багато тепер такої молоді є. Нахапалися кустарної психології через другі руки і все уявляють себе комплексами. І нема того, щоб нормальности в собі дошукуватися. А, навпаки, все щось із ними не в ладу. Зокрема з сексом. Давні греки мали рацію, кажучи, що всякі високі, шляхетні почуття містяться вище пояса. А живіт є осередком низьких потреб.

Після третьої ж невдачі Хома й зовсім зневірився.

Під час його відвідин у шпиталі Мейзі невтішно плакала і запевняла, що вона ніколи-ніколи в своєму житті не піде крізь це породильне пекло знову. Та Хома, відчуваючи на собі її палкі поцілунки, уже знав, що вони суперечать її словам.

Ні! Ні! До сто бісів ні! Він більше не хоче цієї мороки. Хай інші, хай молодші ще спробують дітей на світ приводити. А він хоче миру і спокою. Він хоче свого природного стану.

Їдучи додому, Хома обурювався на, як він її називав, Мейзину непослідовність. І це тоді йому в голову прийшла думка, що скоро скристалізувалася в тверде рішення.

Коли Мейзі повернулася з лікарні, Хома, цілуючи її в чоло, сказав:

– В мене є для тебе несподіванка.

– Капелюшок? – її лице засяяло радістю.

– Ні, – відповів він значуще. – Мені вже зробили операцію.

– Операцію? Яку операцію? – нездогадливо підняла брови. І раптом прикрила вуста рукою, щоб не пирснути зо сміху.

– Ой! Це вже мій сатир не тільки голений, а й оперований? Вже й не брикається?

Та що вона більше думала про операцію, то менше було їй до сміху. Вже другого дня Мейзі почала докоряти Хомі, що він з нею не порадився.

– А що ж тут радитися! – сердито відговорювався Хома. – Хіба ти сама не казала, що вже не хочеш більше цього породильного пекла?

Мейзі подумала над його відповіддю і, зітхнувши, сказала:

– Ти, Хомо, жінок не розумієш...

– О, бабуся розумна знайшлася!..

– Та чи розумна, чи ні, зате настирлива. Он як! Я й за прогресом успію і з природою поборюся. А в тебе жила тонка. Де тільки треба впертости в житті, там вона і рветься.

За якийсь час почуття взаємодоповнення, що колись існувало між ними, зникло зовсім. Де не взялася різниця їхніх віків. Хома із своїми повільними рухами вже не здавався Мейзі покладистим, а скоріше безрадним. А Мейзі, як і вся ця молодь сучасна, видавалася чоловікові занадто гамірливою й задерикуватою.

Нарешті настав день їм розлучатися.

Мейзі убралася в барвисту спідничку і замайоріла по дорозі до кафейки, перед якою ревли важкі мотоцикли.

А в Хоминому житті сталося друге чудо. Повертаючись увечері з роботи, чоловік озирнувся довкола і побачив себе ані свеґманом в буші, ані Мейзиним приятелем обік візочка, а уздрів себе в приміському поїзді пристаркуватим, втомленим, мрійливим Хомою, і вдома чекала на нього сердита стара дружина з волоссям, накрученим на залізні метелики.

«Нові Дні» № 4, 1962 р.

_______________________