Перетворення у тварин (збірка)

УКРАЇНСЬКИЙ БАЙБЛ БЕШЕР

Оповідання

Колишній колгоспник Панас Каракайка, переживши сталінське і гітлерівське лихоліття, прибув нарешті в демократичну Австралію.

Свій переїзд він уподібнював до біблійної історії про втечу синів Ізраїля з єгипетської неволі. За щасливий кінець належиться подякувати Богові. Але як? Який тут вжити обряд? Сталін позсилав священиків на Колиму. То Панас дякує по-своєму. Щодня зранку, як небо зарум'яниться, цей християнин-самородок вилазить на евкаліпт і співає Давидові псальми.

Його голос має вібрацію єрихонської труби, від якої колись валилися мури, а тепер прокидаються службовці іміграційного табору Батгурст. Потужні звуки зганяють солодкий сон з їхніх ясних очей і кидають добрих людей у невимовну лють.

– Пора вислать цього артиста на роботу! – скаржаться вони директорові табору.

– Та він уже затруднений тут у ролі городника, – приходить відповідь.

Директор передбачає труднощі. Не всякий працедавець захоче панькатися з таким робітником. У Панаса, крім різкого голосу, є ще й інша морока. Він не їсть м'яса і не торкається грошей. «Гроші від диявола», – каже.

Та службовці вимагають:

– Вишли ти його, а то ми самі підемо з табору.

Жаль було директорові сумлінного городника, та нічого не попишеш. Влаштував Панаса на овечій фармі.

Фармер був завзятий бушман. Він приборкував диких коней, голими руками ловив отруйливих гадюк, а от Панасового співу не злюбив. А коли почув, що від того і старий пес Блекі розпучливо виє, то посадив нового робітника до авта і повіз назад на біржу праці. Тільки там розкоркував свої вуха, вийнявши з них кульки вати.

Отак Панас не міг закорінитися на одному місці. Доля, як каламутна течія повені, несла його все далі на захід. Аж під кінець опустила чоловіка у казковому містечку Аліс Спрінґз, яке, оточене горбами і пустелями, розташувалося зеленою оазою на орошеній долині.

Тут, у центрі континенту, дні гарячі, сухі, як у степовій Україні, а ночі холодні з великими, ясними зорями.

Панасові заімпонувало місто. Але Панас не заімпонував містові. Його вранішні псальми негайно збаламутили жителів. В тому граничному кліматі люди або люблять, або ненавидять. Цей іміґрант не їсть м'яса, не п'є пива, не торкається грошей.

– І навіщо уряд нав'язує нам на шию таких типів? – стогнуть ці жилаві і засмаглі патріоти. – О Австраліє, кво вадіс?1

Саме тоді вийшов фільм на екрани під назвою «Кво вадіс?» А це означає «Куди йдеш?»

Впродовж тижня новоприбулого спостерігали здалека і зблизька, зважували на око, і прийшли до спільної думки, що він ненормальний. Психічно-хворий! Що йому було б краще в великому місті, в Аделяїді, у спеціяльній лікарні з фаховим, м'язистим персоналом.

Ще два-три сеанси невгамовних псальмів, і жителі вже сказали «годі!». Хтось оформив для Панаса папери. Хтось інший привів його на станцію. А якийсь банькатий відрекомендувався, як його супроводжувач.

Поїзд звався Афганським експресом. Їде собі такий експрес поволі і вистукує колесами, наче вони квадратні. Кондуктор розносить пиво. Пасажири п'ють і викидають порожні пляшки через вікна.

Супроводжувач, наклюкавшись, заснув. А наш пасажир уже зрозумів, куди його везуть. На той час він трохи засвоїв англійську мову. Вийшов на плятформу і зіскочив. Так він ще недавно у зґвалтованій Україні скакав, рятуючись від голоду.

Ось супроводжувач спохватився, а пацієнта нема. Кинувся по вагонах. Ні виду, ні сліду! Це ж чоловік пропаде в пустелі без води!

Тільки й зостануться від нього сухі ребра!

Жителі центру завжди мають в серці співчуття до того, хто загубиться в пустелі. Пекельна загроза дегідрації висить над головою кожного. Вістка про Панасову втечу рознеслася блискавично. Його приреченість на смерть не сходила нікому з думки.

– Може, бідолаха, і не був божевільним, – бідкалися люди.

– То правда, що він хвалив Бога по-своєму. А хто хвалить не по-своєму?

В найізольованіших закутках Австралії натрапиш на «шукачів Бога». Завзятіші з них звуться «байбл бешерз»2. І цих диваків не відсилається в Аделаїду.

Найбільше дратував жителів отой поспіх у випадку новичка Панаса. В гарячому кліматі поспіх нічого доброго не приносить, тільки шкодить.

Місто Аліс Спрінґз вислало на розшуки загін з досвідченим поліцаєм на чолі і з тубільним слідопитом. Добровільці шукали цілий тиждень. І вдень, і вночі. І вже втратили всяку надію побачити цього іміґранта в живих. Коли це слухають, а з-за горбів лунає бадьорий спів Давидових псальмів.

Це тоді всю Центральну Австралію облетіла радісна вістка: знайшли!

Ніхто більше не називав Панаса дурним. Якщо чоловік зумів вижити в тих пекельних умовах, то він не дурний.

Місцевий лікар вистукав і вислухав врятованого. І між іншим попросив його не будити людей співом.

– Ваш голос не такий гарний як сильний, – сказав тактовно.

Це було вперше, що Панаса хтось попросив не співати. Чоловік зрозумів. Тепер зранку, коли сонце запалить краєчок неба, наш християнин стане десь на підвищенні і зачудованими очима спостерігає Божу красу. А Бог такий, що, хоч ти і мовчиш, він читає вдячність у твоєму серці.

«Новий Обрій» №. 10, 1997 р.

__________________

1 Кво вадіс? (лат.) – Урочистість цього виразу підкреслюється його давністю. Так буває з латинськими прислів'ями. (Примітка автора).

2 Байбл бешер (англ.) – Байбл – Біблія, беш – гатити, бити. Людина, яка надмірно вживає Біблію для підсилення своїх тверджень. (Примітка автора).