Перетворення у тварин (збірка)

НА ГРЕБЛІ СНІЖНІЙ

З усіх робітників на греблі Сніжній один тільки Петро Губа не ліпив на стінах фотографії напівголих голлівудських дівчат.

– Е, ні! – хитав він несхвально головою. – Як немає такого об’єкту, перед яким можна викласти свої почуття, то й пінапки не допоможуть. Ось воно, життя модерне: все нові греблі, нові канали, нові бараки, а про чоловіка забувається. Дикий звір, дикий птах має подругу, а чоловік її тут не має. То не дивно, що люди дуріють на пінапках.

Небо, – чутливе, об’єктивне і справедливе, – нагородило Петра Губу за твердість характеру й чистоту почуттів.

Повертається він з нічної зміни, миється, дивиться в дзеркало, щоб причесатися, і замість своєї рябої, покльованої картоплі бачить відображення гарної дівчини. Вона сидить там, у дзеркалі, тримає книгу на колінах і усміхається до нього.

Петро Губа озирається навколо: якщо це відображення, то хтось мусить бути за спиною. Ні, немає нікого.

Тоді він мружить очі і потирає скроні: може, не просто сон? Ні, не сон.

Нарешті він торкається дзеркала рукою; чи ж це не фокус-покус? Так ні ж...

– Шановний пане Губо! – промовляє дівчина в дзеркалі. – Ви не хотіли пінапок, так ось маєте мене. Дозвольте відрекомендуватися: моє ім’я – панна Яєчко. Виміри: 36-24-36. 25 років. Університетська освіта.

З тих пір Петро Губа проводив вечори в товаристві культурної і дотепної співрозмовниці, навузливши перед тим нейлонову краватку і примазавши свого вже ріденького чуба щіткою. То він їй розповідав про своє життя-буття, а то вона говорила або навчала його англійської мови, демонструючи при цьому небуденні педагогічні здібності і неабияку толерантність.

Словом, якби не певні ускладнення, то був би Петро Губа найщасливішим з усіх робітників, що живуть по схилах і долинах між Кумою і Тумутом.

Ці ускладнення псували чоловікові кров, примушуючи його ховатися з дівчиною від приятелів і сусідів, завішувати вікно газетами або ковдрою і голосно накручувати радіо.

Ускладнення мали трохи правничий характер і зводилися до питання, кому дівчина належить. Зрозуміла річ, – жінки повноцінні й рівноправні члени сучасного суспільства; мудрий чоловік на ці права зазіхати не буде. Тільки мовна традиція все ще подекуди вживає такі вислови, як «віддатися заміж» або «жінка належить». Практика щоденного життя теж наводить людину на думку, що жінка не заспокоїться, доки не скажуть, що вона комусь належить, і не запишуть цю магічну формулу чорним по білому. І якщо їй яких сімнадцять, то тут і сон примхливий приверзеться, і почуття меншовартости час від часу заповнює серце, і мрії не дають змоги сконцентрувати увагу, аж доки вона не стане чиясь.

Отже, згідно з Петровим глибоким переконанням панна Яєчко, її привітливий усміх, її дзвінкий мелодійний голос, її відображення, словом, усі нематеріальні аспекти, належали йому й нікому більше.

Та з іншого боку, і дзеркало, що без нього відображення не існувало, і шафа, і навіть барак, що в ньому жив Петро Губа, вважалися державним майном. Вони були занесені в грубі реєстри, а таборовий квартирмейстер доглядав за ними і мав повне право забрати шафу з дзеркалом з Петрової кімнати й пересунути до іншої, наприклад, до своєї.

Безперечно, квартирмейстер Копчинський не втручався б у Петрові персональні справи за нормальних обставин. Він був князем з народження і людиною статечною і потульною. Навіть тут, на Сніжній ріці, відрізаний від своєї революційної батьківщини верстами і літами, він все ще вимагав, щоб до нього зверталися через «Ваша Світлість».

Петро Губа не вважав обставин на Сніжній нормальними. А що, як цей статечний князь раптом виявиться просто собі самотнім чоловіком, знуділим без жіночого товариства? Ні. Краще вже тримати панну Яєчко подалі від чужого ока.

У Петровій кімнаті відбувалася чергова шахова зустріч.

Перед цим Петро накрив дзеркало комбінезоном і замкнув шафу.

Дівчині ніяк не подобалося сидіти в темряві і в задушливій атмосфері нафталіну і випарів робочого комбінезону. Їй було кривдно. Адже вона нічого поганого не зробила, щоб ховатися від людей; крім того, вона вже досить доросла, щоб робити те, що сама хоче. На її думку, Петро мусів би відрекомендувати її як майбутню господиню. Та Петра дуже важко зрозуміти...

У хвилину напруження, коли присутні застигли мовчки перед вирішальним ходом, ледве помітне зітхання почулося з напрямку шафи.

Усі троє гостей підняли голови.

– Що воно таке? Жінка?

Петро поквапно рушив конем і сказав:

– Таке-е. Де тут вона тобі візьметься? Це ось Мек шморгнув носом.

Малий і образливий чоловік, чиє справжнє ім’я було Макітра і кого місцеві писарчуки перехрестили на Мек Кітрика, енергійно заперечив, заявляючи, що він ніколи не шморгає носом, а то так тільки сталося одного разу, коли він застудився в тунелі і звідки взялася ця погана слава...

Своїм голосним виправдуванням він затуркав голову присутнім, вони забули про головну причину цієї словесної зливи, бажали, щоб він замовк, і вже знову уважно дивилися на шахову дошку. Тільки князь Копчинський затримав свій погляд на шафі трохи довше. У таборах він працював уже досить часу, і знав добре, для чого тільки шафи не вживаються.

Коли шахова зустріч закінчилася, він сказав:

– Знаєте, пане Губо, люди кажуть, що ви провадите подвійне життя...

Петро не зразу здогадався, про що мовиться.

– Як це?

– Ходять чутки, – сказав князь, – що крім звичайного Губи, шофера і шахіста, існує також Губа, що ми його не знаємо. Згідно з чутками, він дуже щасливий чоловік. Вечорами в нього сидить дама, що з нею він не познайомив навіть своїх найближчих приятелів. Удень вона десь переховується...

– Про кого це ви говорите? – удав Петро невинного.

– Та про тебе ж, – Макітра вказав дидактично пальцем.

Петро засміявся, та так безжурно!

– То, видно, сусіди чули радіо з моєї кімнати. А проте, пане квартирмейстре, як хочете, робіть обшук.

Згадка про обшук образила літнього шляхтича. По-перше, обшукувати, – не його службовий обов’язок. А по-друге, якби ж це не та революція, то він, князь Копчинський, ніколи не працював би на греблі Сніжній, у далекій Австралії. Тому чоловік з деяким роздратуванням промимрив:

– Та воно начебто й радіо, а з іншого боку, немов би то й не радіо...

Запанувала незручна тиша. Її урвав німець Гайнц, теж неодружений робітник із Сніжної.

– А що ви, Мек, думаєте про сиднейських дівчат?

Макітра щойно повернувся із Сиднею, з відпустки.

– Та що ж про них думати? – зітхнув малий водій бульдозерів. – З мого досвіду, їм подобаються лише високі чоловіки. Як у фільмі.

Потім він подумав і додав:

– На загал, вони дівчата як дівчата, а от нема в них того, що називається пер-пер.

Ніхто не знав цього слова. Можливо, що воно й не існувало. Можливо, Макітра щось десь почув і перекрутив, як це зробили з його прізвищем. Але може бути й так, що слово існувало: цей науковий вік щодня відкриває людські очі на нові явища і якості ззовні і всередині людини.

Макітра саме збирався з’ясувати це слово, коли сталася історична подія.

Пер-пер?..

У панни Яєчко за дверима шафи забилося серденько.

Пер-пер мусить бути щось пікантне, щось необхідне для успіху молодої жінки у великому, ясному світі. Можливо, це щось таке, як секс. О, цей пуританський і часами аж нудний Петро... Він ніколи їй не говорить про такі речі.

Дівчина не знала, що означало пер-пер, але була певна, що вона його має. Неможливість продемонструвати свій пер-пер перед людьми просто краяла її серце. Недовго думаючи, панна Яєчко постукала, щоб відкрили.

Гості схопилися на ноги.

– Чули? – вигукнув Гайнц.

– І то з шафи, – уставив Копчинський.

– Напевно жінка, – продовжував Гайнц.

– Я ж казав, що це не я шморгав носом, – тріумфально відрізав Макітра, – це Петрова дама...

Усі троє, князь, Гайнц і Макітра попростували до шафи, крутнули ключиком, відкрили двері і подивилися всередину, сподіваючись зробити сенсаційне відкриття.

– Я не бачу нікого й нічого, – сказав Гайнц із неприхованим розчаруванням.

– Та де ж воно ділося?.. – спитав Макітра з видом спантеличеної людини. (Хіба ж не чув він власними вухами, як хтось стукав в оці ось двері?)

Петро Губа, що спершу аж поблід і змекався, тепер почав сміятися і глузувати з літніх парубків, що їм, як він сказав, уже з’являються з’яви.

Та князь Копчинський не розгубився. Чітким і сильним голосом він сказав:

– Шановна пані, ми були б дуже раді вам допомогти, але ми не знаємо, де вас шукати.

– Тут. Під засмаленим комбінезоном, – залунало обік нього. – Ой, скоренько ж!

Його Світлість енергійним рухом відсунув комбінезон набік, і всі завмерли, не тільки здивовані, а ще більше зачаровані прекрасним видовищем.

Стояла тиша, тільки Макітра від захоплення повторював:

– Пер-пер... Пер-пер...

Тут же він закохався в панну Яєчко до глибини своєї знудженої, самотньої душі.

Проти всіх Петрових побоювань, Копчинський не забрав шафу собі. Але він придумав щось гірше. Мудрий шляхтич навчився у своїх політичних опонентів, які колись удержавили його маєток, заявивши, що це для користування масам. Добрий політик ніколи не зневажає ролею мас. Тому виявилося, що й шафа потрібна не одній особі, Петрові Губі, чи йому, князеві Копчинському, а масам. Вона стоятиме в клубі для загального вжитку.

Наступного дня, коли дійшло до мовної перестрілки за шафу, Петро побачив себе одним-єдиним проти цілого табору. Він (треба віддати йому честь) не злякався.

– Переступіть через мій труп, а тоді й забирайте її! – маючи на увазі панну Яєчко, блиснув Петро очима.

– Та не гарячись! Не гарячися! – почулися голоси. – Ми її не заберемо, якщо вона не хоче. Хай вона сама вибирає, що їй краще: чи й надалі сидіти під засмальцьованим комбінезоном, чи бути Міс Сніжною.

Титул Міс Сніжна – велика спокуса для дівчини. Це означає – стати в таку позицію, з якої твої ідеальні виміри знайдуть належну оцінку. Цей титул приносить славу і успіх. Панна Яєчко збагнула все це дуже скоро. Та з іншого боку, їй шкода було Петра: якось вони вже звикли одне до одного. От якби можна поєднати і те й друге!

Глибокий психологічний конфлікт розхвилював дівчину. Напівпритомна, вона присіла і ледве вимовила:

– О, прошу, прошу, винесіть мене на свіже повітря...

Хлопці підхопили шафу на плечі, підтюпцем понесли її надвір і вже більше не заносили до Петра.

Петро ж Губа, безсилий у такій ситуації, зостався вдома один, сидячи на увігнутому таборовому ліжку і нарікаючи на свою долю. То він думав про невдосконаленість людського організму, що слабіє, коли йому треба бути твердим, то він сумнівався у дівочій вірності і почував себе зрадженим і покинутим.

Чутка про панну Яєчко рознеслася по всіх закутках і закрутах між Кумою й Тумут. Уже на наступний кінець тижня, немов незлічимі прочани, збиралися до табору Сніжна цікаві й зацікавлені. Таборяни оголосили фестиваль Міс Сніжної і прикрасили клуб кольоровими стрічками, балонами і ліхтариками.

Увечері тут відбувся концерт самодіяльности. Наче свіжим вітром війнуло від жіночої присутности. Де не взялися здібності, де не прокинулося бажання. Творче натхнення опанувало душами.

Серед багатьох інших виступів відзначився Пет Оконор, колишній джекару з великої тваринної ферми в Західному Квінсленді. Від гарячого сонця напівпустині і від настирливих брудних мух він уже майже втратив зір і тепер більше вірив людям, аніж бачив на власні очі, коли вихвалялися виміри Міс Сніжної. Бренькаючи на гітарі, він співав про героїку самотніх стокманів, про безконечні безводні простори, про вірного Рябка і злодійкуватого дінго, про кухоль гарячого вечірнього чаю і про глибоке озорене небо із сузір’ями Какату, сестер Міа-Міа і людського праотця – першого чоловіка на світі.

Подекуди його спів уривався і, неждано-негадано, для сміху, імітуючи комерційне радіо, приходила якась реклама.

Славнозвісний «фокусник з Чехи й Морави», великий Горачек показав який десяток хитромудрих трюків.

– Приїхавши до Австралії, – сказав він, – я спитав свого вчителя англійської мови, чи не дадуть мені тут працю з мого фаху. Вчитель, що володів німецькою мовою, подивився на мене з виразом сумніву і спитав:

– Який ваш фах, пане Горачек?

– Я ворожбит, пане вчителю.

– Ах так! Ну добре, пане Горачек, тоді ви змогли б виворожити собі працю.

Високий голландець Петер, що його конферансьє назвав найвизначнішим скульптором по той бік Австралійських Альп, вийшов на сцену з мискою в руках. Він почав рухати в повітрі довгими, блідими пальцями, наче загрібав з миски уявну глину і ліпив бюст Міс Сніжної. Обличчя поважне, увага сконцентрована на роботі, Петер викликав вибухи реготу серед глядачів. Під кінець він вийняв лінійку, щоб упевнитися в точності прославлених вимірів. Все це було зроблено з почуттям доброго смаку і глибокого такту, що стають в жіночій присутності ще необхіднішими.

Довго лунав гомін у клубному приміщенні. Та настав час і розходитися. Таборяни пішли до своїх бараків, а гості не всі поїхали додому. Деякі з них залишилися спати в автах або задках вантажних машин. Надійшла вістка, що відома повія Сузі прибуде літаком із Сиднею наступного дня, в неділю. Вона навідувалася на греблю Сніжну коли-не-коли і загинала по-безсоромницькому високу ціну за свій низькоякісний крам. Та нічого не вдієш; як немає соловейка, то хай вже й кукабара співає; гроші, тяжко зароблені хлопцями на тунельних роботах, перепливали до Сузиної банкової книжки.

Петро Губа просидів цілий день на ліжку, думаючи думу. Йому стало ясно, що без панни Яєчко життя йому вже буде не життям. Тому питання, чи була вона вірною чи ні, відійшло на другий план. Він вирішив викрасти її з клубу, забрати з собою десь далеко до Квінсленду або Тасманії, де їх ніхто не знає і де вони житимуть собі вкупоньці, як пара сіамських котиків. Вона його навчатиме англійської мови, а він їй розповідатиме про війну, про своє бурлакування, про далекі краї за океаном.

Прийнявши таке рішення, він зразу ж відчув полегшення на душі.

Темніє.

Надходить вирішальна година.

Прокрадаючись до клубного бараку, Петро бачить, як останні відвідувачі залишають приміщення. Вони виходять тихо, на пальчиках, видно, щоб не розбудити Міс Сніжну. За ними з’являється Копчинський, замикає двері, впускає ключик до кишені і плескає по ній долонею.

Коли всі розходяться, Петро лізе через вікно, обачливо замикає його за собою і спиняється на хвилину, щоб зорієнтуватися. Потім він наближається до своєї колишньої шафи, виймає молоток і викрутку і береться до гвинтів, що тримають дзеркало на дверях.

Мирним і невинним сном спить панна Яєчко в дзеркалі, не підозріваючи можливих змін у своєму житті. Вона злегка похріплює, не голосно, але тільки трошки, музично, наче котенятко мурчить, наче для того, щоб іще більше причарувати до себе і так закоханого Петра.

Петро працює завзято. Старі заржавілі гвинти міцно засіли в дереві, немов попускали коріння. Єдина річ, що стримує його – це боязнь розбудити дівчину. З переляку вона може підняти ґвалт, і тоді Петрів план провалиться назавжди. Та, правда, у цьому відношенні його побоювання марні, бо ані громи, ані гарматні сальви не потривожать кріпкий сон цієї здорової і молодої персони.

Легке шепотіння лунає по той бік дверей. Петро затихає і прислухається. Ось він знову чує яких троє чи четверо осіб, видно – не тутешні. Гості. Один з них іде навколо бараку, крекчучи намагається відкрити вікно. Від вікна до вікна скрипить ґрунт під його черевиками. Потім кроки повертаються до дверей.

Тепер час дорогий.

Петро береться до гвинтів з подвійною енергією.

За дверима вовтузіння теж посилюється. Чуються приглушені удари ломика.

Петро тисне на останній гвинт. Лунає скрегіт сухого дерева, скрип і, нарешті, дзеркало звільнюється.

Знадвору чується голос:

– Хлопці, ламай двері! Там уже хтось є...

Доки непрохані гості напирають на двері, Петро обережно бере дзеркало і вже хоче піднятися на ноги, щоб рушити до вікна, коли це...

З темної глибини шафи неждано-негадано висукається рука, хапає Петрів молоток і одним махом кладе чоловіка непритомним на підлогу. Потім мала чорна постать вискакує з шафи, загарбавши дзеркало, біжить до вікна, скаче крізь нього в поспіху, наче пірнає в воду, головою вперед.

Дівчина в дзеркалі прокидається і злякано кричить. Дзеркало випадає з рук злодія, б’ється об камінь і розлітається на дрібненькі шматочки.

Наступає тиша. Навколо виростає сумна юрба.

Таким трагічним був кінець панни Яєчко.

– Прощавай, моя мила! – невтішно зітхнув Петро Губа.

– Прощавай, дорогий пер-пер, – Макітра потер собі шию, бо це він стрибав так незграбно через вікно.

– Знову наринуть безплідні мріяння, – зітхнув хтось серед юрби.

– Знову повертатися додому, до німих бездушних пінапок...

– Знову немає жіночого товариства, яке ушляхетнює чоловіка і цілеспрямовує його життя...

Усі присутні скинули капелюхи і схилили голови, прибиті горем, як сироти.

Небо, – чутливе і справедливе, – негайно ж оцінило щирість і невичерпність того горя. Критицизм, спрямований проти фотографій напівголих голлівудських дівчат, теж був небові до вподоби. Воно вирішило винагородити покривджених робітників, що жили на будівництві гребель між Кумою і Тумутом.

Зранку, коли радіо передавало останні вісті, таборяни почули таке надзвичайне оголошення:

– «Тисячі мешканок Сиднею перебувають цієї хвилини в дорозі на Австралійські Альпи. Вони покриють віддаль, що дорівнює яким 200 милям, пішки і зостануться в горах на неозначений відтинок часу, вивчаючи лижварство та інші види зимового спорту. Це модерне, масове паломництво почалося після того, як відомий спеціаліст із Макворі-стріт, доктор Д. оголосив, що така мандрівка допоможе жінкам позбутися ваги, не вимагаючи дієтних обмежень...»

Немає жодної потреби повторювати тут, з яким безмежним захопленням сніжняни зустріли це оголошення.

А коли сонце встало, вмившися в океані, і весело осяяло простори між Сиднеєм і Альпами, повитими шляхами ішли й ішли жінки.

Бачили їх автомобілісти і спинялися, щоб підвезти.

Бачили їх кукабари і, як завжди, сміялися.

Бачила їх і кукабара Сузі, що саме летіла літаком на Сніжну, везучи свій дешевий крам, щоб там його дорого продати. Бачила і не сміялася, а сердилася.

«Нові Дні» № 2, 1960 р.

_______________________