Перетворення у тварин (збірка)

СУТІНКИ ПОЦЕЙБІЧНОГО СВІТУ

Протягом всього свого невідрадного життя я шукав людини.

Я черкав сірники, немов серед ночі, і уважно приглядався довкола.

Мерехтіли кольори. Чергувалися обличчя: банькаті, вузькоокі, кирпаті, довгоносі, рябі, бліді, пихаті, худі, вилицюваті, білоброві, важкоброві, — всі по-ляльковому неживі, наче зроблені з воску, всі не люди, а лише обличчя, як у ляльковому театрі.

Їхні роти роззявлялися і запевняли мене, що вони теж люди. Та я зоставався самотнім на цілий білий світ і нездібним знайти собі друга.

Одного дня я засвітив сірничок і вгледів лице, що вразило мене своїм прозорим і кришталевим променем очей.

Мимоволі я підніс руку і провів пучками, наче сліпець, по тому обличчю, натрапляючи на тендітні, як весняне листя, уста.

Вони шепотіли незнайомою мовою. Я з цікавістю прислухався і думав: «Яка шкода, що: мене ніхто не навчив цієї мови! Можливо, що я, нарешті, зустрів людину, — другу на цілий світ, — яка розділить мою самотність і прийме дружній потиск руки».

Я дивився у кришталеві очі і відірватися від них не міг.

Напочатку була дружба.

Чергувалися золоті дні і бігли, як завітрені хмари.

Ми вдвійку блукали попід тінистими деревами, — її ліва рука в моїй правій, — дихали-ковтали свіже повітря і гойдали руками вперед і назад.

З допомогою жмені вивчених слів я вів розмову. Я оповідав про те і про це, та тільки не про головне. Не про найважливіше: мою першу, все ще не згаслу, любов. Недоторкану й чисту, що її ось уже кілька років я таїв глибоко в серці.

Колись були. часи, коли я наївно й довірливо міг оповідати про неї. Воскові натягнуті обличчя з велетенського лялькового театру, що йому ім'я світ, слухали, гнівалися і глузували. Деколи вони підступно пробували зґвалтувати мою любов. А що їм не вдавалося, вони кричали в безсилій злобі услід мені:

— Гей! Ти не смієш любити те, що байдуже нам.

Я ж відходив і рукавом ревниво закривав її голу. Та любов була любов'ю до моєї Батьківщини і її обдертого люду.

Під кінець я затаїв її аж у себе на серці. Тісно було їй там, бо вона росла й нудилася заперта. Але я вже нікому більш не оповідав про неї, навіть моїй подрузі, коли ми удвійку ходили під тінистими деревами і гойдали руками.

Дні летіли в шаленім галопі, і той велетень-годинник, що колись пробив мені дитинство і юність, вдарив тричі на повноліття.

Я чув його удари в повітрі, що застигло, і в м'язах, що тремтіли, і в крові, що грала.

І тоді прийшло Слово і зробило з нашої Дружби Подружжя.

Хіба шлюб не може бути завершеністю в людському житті, — ясною, як книга, і гармонійною, як тихий акорд?

Я довго думав над цим і мені сталої зрозуміло, що між нами двома не буде ані ясности, ані гармонійности, якщо я не поділюся своєю першою Великою Любов'ю.

І ось я почав щовечора оповідати про безкраї степи, прозорі води, про засипані снігом села і віковічні могили моєї Батьківщини.

Дружина звичайно сиділа біля каміна і, стримуючи задля ввічливости позіхання, натирала обличчя кремом.

Мені було б далеко легше й охотніше говорити, якби вона захопилася моєю розповіддю. А ті щовечірні косметичні вправи, що робили її шкіру липкою і масною, тільки дратували мене.

З позіхань дружини я побачив свою поразку і відніс це на своє невміння оповідати. «Мабуть, мені бракує дару слова», — вилилася думка.

Та я не здавався і розповідав, намагаючись пригадати все, що для мого слухача могло бути цікавим, або, принаймні, незвичайним: про голопузих дітей у пилюці колгоспівських шляхів, соцзмагання на кріпкому морозі, лижварські перегони на шкільному подвір'ї.

Я просто таки готував свої оповідання, як той учитель готується до лекцій.

— Дома, знаєш, місяць не круглий, — говорив я, збираючись пожартувати.

— ?!

— Квадратовий.

І мій жарт падав зім'ятий, як перший млинець. Моя дружина не цікавилася розповідями про мій дім.

Тоді я почав оповідати про Велику Любов в такий спосіб, щоб викликати в дружини бодай підсвідоме почуття ревнощів. «Воно, — думав я, — може викликати вогник зацікавлення в її очах».

Часами я ставав, здавалося, нестерпним. Та все дарма! Її кришталеві очі лишалися спокійними, гарними і ввічливо байдужими.

«Може, все це підла гра, далекосяжний розрахунок, — думав я, — щоб усе минуле затерлося, забулося, а з ним і моя Велика Любов. Може, вона тільки вдає байдужу, а, насправді, плекає свій проект, який на її погляд врятує наше сімейне щастя?».

Де ж поділися мої сірники, що з ними я блукав-шукав по білому світі?

Я запалюю велику свічку, наближаюся до обличчя своєї дружини і з розпачем бачу, що воно в дійсності таке ж, як і ті інші, — натягнуті, навощені, по-ляльковому неживі, не люди, а обличчя.

Я здіймаю його, як маску. За ним темна порожнеча. І я розумію причину байдужости.

Дмухає вітер і гасить свічку, і я знову в сутінках. Тільки цим разом я до глибини душі усвідомлюю, що людській самотності немає меж, а навколо ляльковий театр.

«Новий Обрій» № 2, 1960 р.

_______________________