Перетворення у тварин (збірка)

СВІТОГЛЯД КИТІВ

Євгеніка

Василь Зелений, приятель китів і знавець їхньої мови, подає уривки із свого щоденника:

20-го червня...

Кити запевняють, що всесвіт складається з води. Зверху плаває шкуринка повітря. Навколо по краях насипана гребля, яка підпирає океан.

– А чому ти хотів покінчити самогубством? – питаю я того, що на березі.

– Я не хотів. Це був просто нещасний випадок. Мені доручили перевірити, чи гребля в цьому місці ще справна. Ми, кити, чуємо серцем, що надходить кінець світу. Десь у греблі прорветься дірка і океан виллється. Цим разом я наблизився до берега, глянув туди і глянув сюди. Наче все гаразд. «Ну! – думаю, – пора й назад!» Почав розвертатися своїм довгим тілом. На мить воно лягло паралельно до берега. Це тоді підкотилася хвиля, підняла мене легенько і викинула на пісок. Із страшного, морського велетня я раптом став безпорадним бебі.

15-го січня...

Кит ніколи не каже чогось поганого про людей. В усякому разі, я нічого такого не чув. Правда, в китячій мові нема лайливих слів. Як нема в українській. Тільки українські споживачі при потребі позичають слова в агресивних сусідів. А з морськими китами справа інакша. Вони беруть людей за богів.

Боги, як це здається китам, живуть на суходолі і гріються під сонцем на пляжі. У них нема плавників і хвоста. І невідомо, який орган рухає божественне тіло. Китяча мова не знає слова «бігати». В морі істоти плавають, підіймаються, опускаються, стрибають і навіть задкують, як раки. Але ніщо там не бігає. Отож, кити кажуть, що бог пливе в повітрі від одного кінця пляжу до другого. При цьому кити спостерігають, як він хапається довшими кінцівками за суходіл, щоб не відірватися від землі.

5-го травня...

Сьогодні ми врятували коло сотні китів на пляжі в Західній Австралії. Та це не все. Перед тим, як випровадити їх у відкрите море, я звернувся до них із порадою.

Всі люди знають, як трудно засвоїти чужі прононси. А ще тяжче їх вимовити по-китячому. Все це підводні звуки: гнусяві, гаркаві, пирскаві, бульбуляві, подібні до укання, акання, мукання, викання тощо.

Треба сказати, що ці довготелесі істоти сприйняли моє звернення терпеливо і чемно.

– Так і є, що боги говорять по-нашому, – гордо заявила одна самичка. – Наша мова це не якесь там пискання устриць.

Я їм розповів про людей. Я з’ясував, що людство ділиться на табуни-держави. Взагалі китоловство вже скасоване. Є міжнародна угода. Але є ще такі табуни, які винятково продовжують нищівну діяльність. Щоб не прийшов кінець світу, треба пильнувати людей, а не якусь там вигадану греблю. Я навчив китів, як пізнавати китобійні судна. Китолови мають радар.

– Радар! Радар! Ми теж маємо радар!

Під водою кити весь час перегукуються. Просуваючись у мряці океану, кит ніколи не вдаряється об скелі. Чоловік у темряві своєї кімнати обов’язково нарветься на двері. Кит ніколи.

– Отож, – сказав я, – при появі китобійного радару треба розсипатися на всі боки і пірнати глибоко. Збільшені кошти улову відохотять людей від полювання на китів.

Різдво, 5 років пізніше...

Винищування китів припинилося. Навіть про самогубство більше не чути.

Я налагодив регулярну зустріч із китами. Працюю над антологією китячої лірики. У них усна творчість досягла нечуваних вершин. Зокрема пригодницькі, піторескні думи. Такий твір виконується речитативом під супровід двох-трьох басів, які пускають ритмічні, безперервні звуки, подібні до аборигенського діджеріду.

«Нові Дні» № 12, 1991 р.

_________________________