Євгеника
Вчора машина часу прибула в мезозойську еру. Нас було десять: дев’ять присуджених на заслання і я – водій. Мої інструкції – залишити всіх там, а самому повертатися з машиною.
Ми запаркували на горбочку, з якого бачили мальовничу морську затоку і близькі гори.
Уже з самого початку мене бентежила загадкова рухливість ґрунту. Здавалося, він колишеться під ногами, наче дише. Але довго дивуватися не прийшлося. Ми опритямилися, коли побачили, що сидимо на спині заснулого динозавра.
– Рятуйся, хто може! – пролунав розпачливий крик.
Як розсипані яблука, наші пасажири покотилися вниз по хребту. А досягши землі, драпонули в напрямку гір.
Тільки знайшовши схованку в горах, я зітхнув з полегшенням і згадав про машину. Із скелястого виступу було видно, що велетенська потвора вже прокинулася і підняла голову.
– Поламає мені транспорт! Розчавить своїми слонячими ногами! – повторював я у відчаї. – Доведеться доживати віку в доісторичному оточенні...
Динозавр підсунувся до найближчої калюжі, припав до неї вустами і висушив її до дна. Потім подивився набряклими, червоними очима навколо. Таку невтолиму спрагу я спостерігав лише в міністра внутрішніх справ.
Всередині печери засланці розвели вогонь і тепер замріяними очима дивилися, як язики полум’я лижуть порожнечу.
Наступного дня раненько я вирядився на розшуки машини. Декілька осіб пішли зі мною за компанію.
Навколо по розлогій долині буйним ростом розкинувся мезозойський ліс. Звичайно не флора цієї ери полонить увагу науковців, а фавна. Що і є помилкою динозаврових розмірів. Тільки достатні харчі могли дозволити тваринам осягнути такого росту. Це тобі не колгоспна шкуринка чорного хліба, а розкішне оточення!
Я й раніше студіював мезозойську рослинність. А тепер її розмаїтість і багатство справили на мене могутнє враження.
У лісі часто і густо стрічалися дерева, вкриті фруктами й горіхами. Пригадую одне. Його плоди мали запах, смак і навіть вигляд шинки. Ми його так і назвали шинковим. Під деревом якісь звірі лишили огризки. Висновок – шинка була їстівною.
В іншому місці ми наскочили на плоди, які нагадували італійські равйолі. Тільки більшого розміру, отже – українські вареники. Цілі зарослі. Начинка одного дерева смакувала на сир. Другого – на м’ясо. А третього – на вишні з цукром.
На південних схилах стояв чагарник з червоними плодами. Ти, мамо, пригадуєш оті неїстівні фрукти в Алжирії? Торбочки, що густими рядами звисали з гілок. Тут ми побачили щось подібне. Але цілком придатне для людського споживання. Ще попереднього вечора ми мали нагоду спостерігати, як динозаври пожирали ці плоди тоннами.
Заохочені їхнім прикладом, ми й собі покуштували рідину в червоних торбочках. І зразу ж піднялися на дусі. Повеселішали. Це було вино. Якістю рівне найкращому бургундському.
Дорога мамо, за два дні перебування в мезозойській ері я заснував нову теорію про динозаврів. Ці доісторичні громадяни вимерли не внаслідок світового катаклізму, а від алкоголізму!
Нарешті ми знайшли те, що шукали. Машина була цілком справною.
На той час я вже зжився із своїми пасажирами. Потоваришував з ними. Шкода було мені покидати їх одних серед диких звірів. Отож, всупереч всім інструкціям і вказівкам, я запропонував людям місце в машині на поворот додому.
– Дякуємо за ваш добрий намір, Йоганне! – відповів один. – В Совєтський Союз нас не затягнеш ні налигачем, ні бульдозером, ані машиною часу.
А другий підсумував:
– Краще жити з динозаврами, як з держимордами.
«Нові Дні» № 1, 1988 р.
_______________________