Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Конфлiкт мiж Центральною Радою та Радянським Народним Комiсарiатом

Аналiзуючи архiвнi справи фондiв Центральної Ради (ф. 1115) та Генерального Вiйськового Секретарiату (ф.1076), публiкацiї в газетах "Нова Рада", "Вiсник Генерального Секретарiату" та iншi, можна зробити багато цiкавих висновкiв. Справа в тому, що С.Петлюра на чолi Вiйськового Секретарiату своїми дiями найбiльше сприяв вiдокремленню України вiд Росiї, i був фактично єдиний серед усiх членiв Генерального Секретарiату спроможний на рiшучi кроки. Як вiдомо, 1-а українсько-бiльшовицька вiйна виникла внаслiдок протистояння двох iдей: нацiональної та соцiалiстичної, однак пiдстави для неї знайшов Раднарком, як не дивно, тiльки в негнучкiй полiтицi Генерального Секретаря у справах вiйськових С.Петлюри. Навiть першi українськi грошi з'явилися завдяки полiтицi Петлюри, вже не кажучи про ІV-й Унiверсал. Центральна Рада в особах Грушевського та Порша була неспроможною вирiшувати глобальнi проблеми, а В.Винниченко, як це видно з його спогадiв, тяжiв до полiтики Радянської влади. Передивившись умови прикрозвiсного ультимату Раднаркому вiд 4 сiчня (17 грудня), ми помiтимо, що всi вони торкалися дiяльностi майже виключно Вiйськового Секретарiату. Саме через це Симона Васильовича Петлюру 1 сiчня (18 грудня) було звiльнено (саме звiльнено, а не вiдправлено у вiдставку) Володимиром Винниченком з посади Вiйськового Секретаря. Однак, цим В.Винниченко українськобiльшовицьку вiйну, що починалася, так i не зупинив.

Усi вище наведенi твердження спробуймо довести на пiдставi низки архiвних джерел, спогадiв та дослiджень.

Найбiльш повну картину конфлiкту, на нашу думку, подав радянський дослiдник М.Рубач. Його стаття пiд назвою "К истории конфликта между Совнаркомом и Центральной Радой" була вмiщена в журналi "Летопись Революции" N 2 за 1925 рiк. Редагував цей журнал особисто М.Скрипник. Автор, спираючись на архiви Центральної Ради (журнали Генерального Секретарiату), що знаходились у Харковi, та архiви Раднаркому, що зберiгалися в Москвi, подав досить об'єктивний, урiвноважений та вiдвертий погляд на подiї грудня 1917 року. У його роботi було використано спогади В.Затонського та В.Винниченка, що надало дослiдженню ще бiльшого колориту.

Не менше попрацював над iсторiєю конфлiкту i наш український дослiдник, видатний дiяч того часу Д.Дорошенко. Дослiдження цього питання в його першому томi "Історiї України, 1917–1923 роки" було проведено на пiдставi газетних публiкацiй того часу, власного архiву та власних спостережень.

Безперечно, цiкавими є спогади документального характеру командуючого радянськими вiйськами В.Антонова-Овсiєнка, членiв Харкiвського Народного Секретарiату Г.Лапчинського, Є.Бош, В.Затонського (208,213,241–244). Зi спогадiв дiячiв Центральної Ради можна лише назвати твори згаданого вже В.Винниченка та члена Вiйськового Секретарiату В.Кедровського (122,147).

У 1990 роцi в Києвi побачила свiт книжка О.Романчука "Ультиматум", що була також присвячена конфлiкту Центральної Ради та Раднаркому. Але в нiй не було наведено жодного нового iсторичного факту, бiльше того, автор "Ультиматуму" навiть не переглянув усiх наведених попереду джерел, уже не говорячи про аналiз архiвних документiв Центральної Ради та газетних видань того часу. Бiльше того, автор "Ультиматуму" доволi тенденцiйно та однобiчно пiдiйшов до розгляду проблеми, йдучи не до iсторичної iстини, а граючи на полiтичних коливаннях сучасностi.

Ми наново переглянули справи фонду Центральної Ради та газетнi видання того часу, порiвняли спогади та дослiдження радянських та українських авторiв на емiграцiї. Переважна бiльшiсть iсторикiв схиляється до думки, що конфлiкт мiж Центральною Радою та Раднаркомом почався ще 26 листопада (8 жовтня), коли в зв'язку з Жовтневим переворотом у Петроградi Генеральний Секретарiат Центральної Ради винiс резолюцiю з засудженням дiй бiльшовикiв (ф.1115,оп.1, спр.26,с.6). До заглиблення його спричинилися такi факти, як безперешкодний пропуск на Дон озброєних козакiв; дозвiл проїхати до Новочеркаська, де формувалася бiлогвардiйська Добровольча армiя, загонiв київських юнкерiв, георгiївських кавалерiв, 3-ї школи прапорщикiв та iнше. Унаслiдок цього фракцiя бiльшовикiв у Центральнiй Радi, що безперечно пiдтримувала полiтику Раднаркому, вийшла з Ради та виїхала до Харкова 19 (6) грудня 1917 року (229,с.34). Пiсля цього на грунтi вiйськового керiвництва крок за кроком почали виникати суттєвi непорозумiння мiж Раднаркомом та Радою.

Симон Петлюра, який тодi ще був Генеральним Секретарем Вiйськових Справ, пiдняв питання про органiзацiю з Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв єдиного Українського фронту та почав вiдкликати до нього зукраїнiзованi пiдроздiли з iнших фронтiв. І хоч єдиного Українського фронту створити не вдалось, але справа ця набула широкого розголосу. Облишаючи позицiї на iнших фронтах, ламаючи лiнiю фронту, кидаючи залогову службу в мiстах Росiї, зукраїнiзованi пiдроздiли рушали додому — на Україну. Як на це вiдреагував Петроград? З розмови Л.Троцького з радянським Верховним Головнокомандуючим Криленком, що була опублiкована в газетi "Известия ЦИК", бачимо, що Раднарком принципово не був проти ламки фронту, але вже тодi висловлювався проти "буржуазної" полiтики Центральної Ради (300,25.11.1917). Звичайно, бiльшовики також прагнули уповiльнити створення Українського фронту, щоб хоч устигнути висунути на позицiї, облишенi українцями, iншi формацiї. Але С.Петлюра створення власного фронту повiв доволi швидкими темпами.

Так, ще 23 грудня (5 листопада) було видано накази і 25 та 28 про створення Українського Генерального штабу. У наказi по Вiйськовому Секретарiату N 87 (по Генеральному Штабу N 12) вiд 20 (7) грудня 1917 року склад цього штабу було затверджено остаточно. Цей день фактично є початком функцiонування Українського Генерального штабу на чолi з генерал-майором Б.Бобровським (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.26). Це означало, що С.Петлюра повнiстю перебирав вiйськове керiвництво фронтом на себе. 23 (10) грудня було видано наказ N 88 про звiльнення у вiдпустку з лав частин Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв усiх росiян. Пiсля вiдпусток солдати-росiяни мусили зголошуватись до росiйських повiтових вiйськових начальникiв (ф.1076,оп.1, спр 1-а,с.6). Цей наказ був цiлком слушним, вiн вiдповiдав вимогам часу, але Симон Петлюра не узгодив його з росiйськими вiйськовими установами, чим викликав певну дезорганiзацiю. Генеральний Вiйськовий Секретар С.Петлюра також доволi рiшуче почав створювати рiзнi, окремi вiд росiйських, тиловi установи. Зокрема, наказом вiд 26 (13) грудня N 65 було оголошено формування Генеральної Вiйськової Санiтарної Управи (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.13). Це викликало тiльки низку проблем: куди треба було подiти працiвникiв росiйських тилових установ (адже вони не могли бути звiльненi, бо колишнiй уряд дав їм квартири на Українi, де вони мешкали разом з родинами); як дiлити майно та зброю на складах, що свого часу були вивезенi з Росiї на Україну, ближче до фронту; де шукати нацiонально свiдомих працiвникiв на посади в тиловi установи? Безперечно, проблеми цi можна було вирiшити протягом кiлькох мiсяцiв рiзними шляхами. Однак, швидке вирiшення цих питань вело лише до величезної плутанини. Зокрема, яскраво написав про таку плутанину в зв'язку з цим наказом у Вiйськово-медичних управлiннях генерал медицини М.Галин у своїх спогадах (127,N7,с.186).

Певнi проблеми мала Центральна Рада та Вiйськовий Секретар С.В.Петлюра з бiльшовиками i їхньою збройною силою: червоногвардiйцями та збiльшовиченими вiйськами старої армiї. Ось що з приводу цього писав В.Винниченко:

А ось що писав про збiльшовичений 2-й гвардiйський корпус, що рухався з фронту в напрямку до Києва, генерал П.Скоропадський:

За таких обставин Симон Петлюра вирiшив роззброїти в Києвi всi прихильнi до бiльшовикiв вiйськовi пiдроздiли та червону гвардiю. Згiдно з ним уночi 13 грудня (30 листопада) українськi вiйська київської залоги роззброїли та вiдправили до Росiї всi пiдроздiли, якi не зголосили про свою прихильнiсть Центральнiй Радi (70,с.415–416). Пiд час роззброєння 3-го Авiапарку було вбито одного та поранено чотирьох козакiв полку iменi Б.Хмельницького. Це були першi вiдомi нам жертви конфлiкту (304,N217). Зранку всi заарештованi вояки збiльшовичених пiдроздiлiв були роздiленi на українцiв та неукраїнцiв. Останнi вiдправлялися на вокзал та вивозилися з Києва. Українцi ж демобiлiзувались.(221,с.74)

Цiкаво вiдзначити, що в операцiї роззброєння брали участь усi без винятку українськi пiдроздiли київської залоги. Бiльше того, два полки 1-го Українського корпусу генерала П.Скоропадського, 413-й та 414-й, замiсть того, щоб вирушити на фронт, самовiльно приїхали до Києва, щоб допомогти Центральнiй Радi (ф.1076,оп,1, спр.1, телеграма вiд 29.10.1917). Зараз усi як один виступили проти бiльшовикiв, чого не можна буде сказати про подiї сiчня 1918 року.

У зв'язку з проблемою пiдтримки ладу та спокою на Українi та на фронтi велику увагу Генеральний Секретарiат Вiйськових справ придiляв союзу з козачими вiйськами. Завзятим прихильником цього був у першу чергу Симон Петлюра. Так, ще 20 (2) жовтня до Київської губернiї прибули 7, 17, 40 та 49 Донськi козачi полки для боротьби з погромами (70,с.415–416). Вже 25 (12) грудня 1917 року на засiданнi Генерального Секретарiату, коли йшло обговорення ультиматиму Раднаркому, Петлюра з приводу козачих пiдроздiлiв сказав таке:

Вiдповiдно, на Дон у пiдлеглiсть уряду генерала Каледiна через Україну йшли i йшли козачi ешелони. До своїх урядiв поспiшали кубанськi, уральськi, сибiрськi та iншi козаки. Всi вони, проїзджаючи Україну, не були роззброєнi. У бiльшовицькiй же Росiї козачi ешелони не тiльки роззброювались, а й подекуди залишалися без найлiпших офiцерiв, яких заарештовували представники радянської влади. Ось що писав з цього приводу В.Антонов-Овсiєнко:

Усе це вело до надзвичайно загострених вiдносин мiж Центральною Радою та Раднаркомом, що призвело до появи 17 (4) грудня прикрозвiсного ультиматуму, пiдписаного В.Ленiним та Л.Троцьким. Цитувати повнiстю цей документ, на нашу думку, не варто. Наведемо лише чотири вимоги ультиматуму. Гадаємо, що процитувати їх краще зi згаданої працi М.Рубача, де вони поданi мовою оригiналу та без жодних навiть стилiстичних змiн, на вiдмiну вiд перекладiв ультиматуму Д.Дорошенка, В.Винниченка та iнших:

Отримавши ультиматум, Генеральний Секретарiат негайно вислав вiдповiдь, у якiй вiдкидав усi вимоги Раднаркому, належно обгрунтовуючи недоречнiсть їх (297, N2). Протягом двох днiв i в Петербурзi, i в Києвi тривали численнi обговорення як ультиматуму, так i вiдповiдi на нього. Вiдбулися i переговори, пiсля яких 20 (7) грудня посередником у цiй справi було визнано Український Революцiйний штаб, що знаходився в Петроградi, та пiдпорядковувався Секретарiату С.В.Петлюри. Цей штаб вiд iменi Центральної Ради звернувся з такими умовами припинення конфлiкту:

У росiйському варiантi вiдповiдi був ще п'ятий пункт:

Того ж дня Раднарком надiслав нову ноту, вважаючи попередню вiдповiдь надто розпливчастою. Процитуємо цю ноту з дослiдження М.Рубача:

25 (12) грудня Генеральний Секретарiат заявив, що Україна виходить на мiжнародну арену як самостiйний член, незалежний вiд Росiї, та направляє своїх представникiв, уповноважених вести переговори про мир. У першу чергу з Києва виїхала делегацiя до Брест-Литовська на переговори з нiмецьким командуванням та до Донського уряду генерала Каледiна.

Фактично питання про вiйну та мир зависло в повiтрi. Чи збирався Раднарком у груднi 1917 року — початку сiчня 1918 року розпочати вiйну проти Центральної Ради? Напевне, що нi, навiть незважаючи на те, що на територiї Донбасу вже тривали бої мiж росiйськими червоногвардiйцями та бiлогвардiйцями. На це питання нам вiдповiв один iз майбутнiх членiв ЦВК Радянської України Г.Лапчинський:

Раднарком вирiшив дiяти iншими методами. За його пiдтримкою в Харковi мусив сформуватись Український Радянський Уряд, який начебто i повiв би вiйну з Центральною Радою. Так воно згодом i вийшло.

Тепер мусимо внести декотрi пояснення стосовно подiй у Донбасi. Донбас на тi часи був суперечливою територiєю, на яку претендували Донський уряд (бо в ньому мешкало багато донських козакiв), Раднарком (бо там був найбiльший вiдсоток червоногвардiйцiв та прихильникiв радвлади загалом) та Центральна Рада (бо там жила бiльшiсть українцiв, хоч i зрусифiкованих, та територiя ця належала до Катеринославської губернiї). Безперечно вiдiграв не останню роль i економiчний фактор.

Спостерiгаючи всi цi полiтичнi подiї та передбачаючи наближення вiйни, Секретар Вiйськових справ Петлюра вважав за потрiбне, як вiн сам казав на виступах у Центральнiй Радi, негайно готувати до бою з бiльшовиками найлiпшi українськi збройнi сили — сердюкiв. Однак вiце-прем'єр В.Винниченко був iншої думки. Власне, В.Винниченко визнавав, що саме Петлюра винен у конфлiктi мiж Центральною Радою та Раднаркомом, а тому прагнув замiнити його, вважаючи чомусь, що таким чином мiжурядовий конфлiкт буде вичерпано. Цi пошуки винних у своєму ж таборi й досi неможливо нi збагнути, нi пояснити. Замiсть того, щоб вирiшувати серйозне вiйськово-полiтичне питання, Винниченко зводив особистi рахунки!

Мiж Симоном Петлюрою та Володимиром Винниченком що далi то бiльше виникали суттєвi непорозумiння. Нi для кого не є таємницею, що В.Винниченко вiдкидав у 1917 роцi потребу в нормальних збройних силах, визначаючи право лише за мiлiцейськими формуваннями.

Перший значний конфлiкт на грунтi вiйськових реформ вiдбувся на початку грудня 1917 р. (за ст. ст). Саме в той час С.Петлюра спiльно з командуючим Київським Вiйськовим Округом пiдполковником В.Павленком намагався сформувати двi боєздатнi Сердюцькi дивiзiї. До працi над цим проектом було залучено всiх вiльних вiд iнших справ вiйськових фахiвцiв з високими старшинськими рангами: пiдполковника Ю.Капкана та генерал-майора О.Грекова.

Ось як, зокрема, про це писав Д.Дорошенко:

Наказ про остаточне формування 1-ї Сердюцької дивiзiї вийшов 20 (7) грудня 1917 року. На жаль, першоджерело нам знайти не вдалося, а тому процитуємо цей наказ за документами куреня iменi Т.Шевченка:

Незабаром пiд командою генерала О.Грекова розпочалося формування й 2-ї Сердюцької дивiзiї, але встигли скласти лише кадри для одного пiшого полку (49,с.20).

Першою операцiєю 1-ої Сердюцької дивiзiї з наказу Симона Петлюри було вже згадане нами роззброєння радянських вiйськ у Києвi 13 грудня (30 листопада) 1917 року. У той час 1-ша дивiзiя мала в своєму складi 1-й Сердюцький iменi Б.Хмельницького, 2-й Сердюцький iменi П.Полуботка, 3-й Сердюцький iменi П.Дорошенка, 4-й Сердюцький iменi П.Богуна, 1-й Сердюцький кiнний "Вiльної України" полки, Сердюцький iменi Т.Шевченка та Сердюцький "Смертi" куренi (304, N 217).

Як ми пам'ятаємо, операцiя ця була проведена дуже вдало. Жодна з Сердюцьких формацiй не вiдмовилась брати участь у роззброєнi прихильникiв бiльшовикiв. Незабаром до Сердюцьких пiдроздiлiв зголосила свою приналежнiсть i 9-а армiйська кiнна дивiзiя, що стала зватись 3-ю Сердюцькою. Очолював її генерал-майор О.Ревiшин (з Харкiвщини), а входили до неї Бузький Сердюцький кiнно-козачий полк (колишнiй 9-й уланський), Київський Сердюцький кiнно-козачий полк (колишнiй 9-й гусарський) та 9-й драгунський Казанський полк, куди було переведено всiх росiян. З iнших офiцерiв дивiзiї нам вiдомо лише прiзвище командира Бузького полку — полковника Стеценка (ф.1076,оп.3, спр.7-а,с.1–3).

Таким чином, все далi мiцнiла опора Центральної Ради. В.Павленко розробив, а С.Петлюра затвердив проект форми сердюкiв. По ньому було виготовлено лише великi шапки з червоними шликами, що вiдомi нам з кiнохронiки того часу.

Однак в українському урядi знайшлися такi як В.Винниченко, що почали вiдверто критикувати дiї Петлюри та Павленка та наполягати на переформуваннi сердюкiв до звичайного солдатського стану. Уже згодом, у своїх спогадах, Винниченко, оминаючи всi умови формування та дiяльнiсть сердюкiв, глузував з Петлюрiвського введення нової унiформи:

Незабаром у "Робiтничiй Газетi" з'явилася низка публiкацiй, в яких вiдверто писалося, що сердюки — це "бiла гвардiя" в руках української буржуазiї та панiвних класiв. Нарештi, як зазначалося:

Судячи з публiкацiй, дуже легко визначити, хто за ними стоїть. Це нiхто iнший як Володимир Винниченко, який на засiданнях Генерального Секретарiату висловлював з приводу сердюкiв такi ж думки. На Симона Петлюру щодо сердюкiв почався потужний тиск. Це був якраз той час, коли Раднарком надiслав свiй ультиматум i становище С.Петлюри в Генеральному Секретарiатi стало хитким. В.Винниченко, як голова уряду, примусив Петлюру змiнити на посадi командуючого Київським Округом "реакцiонера" пiдполковника Павленка на "свою людину". Унаслiдок цього, за кiлька днiв до звiльнення самого Симона Петлюри, в Генеральному Секретарствi Вiйськових Справ вийшов наказ N 71 вiд 26 (13) грудня 1917 року такого змiсту:

Хоч цей наказ i був пiдписаний С.Петлюрою, однак авторство його встановити не так важко. Нiколи в життi в своїх наказах Симон Петлюра не надавав перевагу "революцiйним титулам", а зазначав завжди ранг та мiсце попередньої служби старшини. Цей же наказ схожий на подальшi накази ставленика В.Винниченка на посадi Вiйськового Секретаря М.Порша. Разом iз тим, С.Петлюра нiколи б у життi зi своєї волi не вiддав би такого наказу проти людини, з якою разом намагався сформувати українську регулярну армiю — сердюкiв. Тим бiльше, за вiйськовими правилами того часу, вирiшувати питання про змiщення та призначення командуючих армiй, округiв, Генерального штабу та iнше можна було тiльки за згодою чи за вказiвкою голови уряду, тобто Винниченка.

Пiд проводом цього самого Шинкаря, що згодом став бiльшовицьким повстанським ватажком, сердюцькi полки незабаром (ймовiрно, пiсля остаточного звiльнення С.Петлюри з посади Вiйськового Секретаря 1 сiчня (18 грудня)), були повернутi до звичайного стану та переведенi на такi ж права, як рядовi формацiї старої армiї.

Зазначимо, що Д.Дорошенко в своїй працi "Історiя України 1917–1923 роки" написав, що проти сердюкiв виступило Генеральне Вiйськове Секретарство С.Петлюри (40,с.199). Це вiдверта помилка Дорошенка. Цiкаво, як мiг В.Павленко самостiйно сформувати Сердюцькi дивiзiї без санкцiї та допомоги Симона Петлюри? Так чи iнакше, але ми, на вiдмiну вiд вельмишановного дослiдника, посiдаємо вiдповiднi архiвнi документи. І навiть генерал О.Грекiв зазначав, що саме С.В.Петлюра вiдправив його формувати 2-гу Сердюцьку дивiзiю (49,с.20).

До крайнього загострення вiдносин мiж Винниченком та Петлюрою дiйшло на засiданнi Генерального Секретарiату 23 (12) грудня 1917 року. Ми вже згадували це засiдання. На ньому було поставлено питання про ставлення до Донського уряду (ф.1115,оп.1, спр.26,с.8). Влучну характеристику цьому засiданню дав радянський iсторик М.Рубач:

Щодо останнього твердження М.Рубача з приводу того, що група Винниченка прикривала полiтику групи Петлюри, можна не погодитись. Швидше, радянський автор, маючи на метi очорнити i тих, i iнших, кинув цю реплiку на догоду полiтичним вимогам свого часу. В цiлому ж оцiнка М.Рубача досить слушна. Ми справдi бачимо розходження думок мiж членами Генерального Секретарiату з питання радянського ультиматуму. Адже, якби Генеральний Секретарiат погодився з визначенням В.Винниченка Донського уряду як "контр-революцiйного", можна було б одразу вирiшити два питання Раднаркомiвського ультиматуму: про пiдтримку калединського уряду та про пропуск озброєних ешелонiв козакiв на батькiвщину. До речi, вже в спогадах Володимир Винниченко, начебто виправдовуючись, писав, що "та державнiсть, яку ми творили, була ближче до державностi донцiв, рiднiша до них, а через те ми й не боялися пропускати донцiв" (122,с.141). Найцiкавiше, що тодi, в груднi 1917 року, це була позицiя не В.Винниченка, а С.Петлюри, який, як виявилось, був бiльш далекоглядним, нiж увесь Генеральний Секретарiат Центральної Ради разом узятий.

Отож, протистояння В.Винниченка та С.Петлюри що далi, то бiльше ставало загрозливим. Ще бiльш загострив ситуацiю опублiкований у багатьох газетах лист І.Сталiна "К украинцам тыла и фронта". Сталiн конкретно вказував на Петлюру та на його полiтику як таку, що призвела до конфлiкту мiж Центральною Радою та Раднаркомом. Наведемо найбiльш важливi, на нашу думку, уривки з листа:

Іосiф Сталiн у першому питаннi показав "винуватця" — Симона Петлюру, а в другому та в третьому питаннях не важко побачити теж його. Бо роззброювали радянськi вiйська сердюки Петлюри, проти яких так виступав Винниченко.

Останнiм камiнцем у вiдносинах мiж В.Винниченком та С.Петлюрою було засiдання Генерального Секретарiату 15 грудня 1918 року. На ньому порушено питання про стан українського вiйська та можливостi боротьби з Раднаркомом. Наведемо питання з цього засiдання, якi нас цiкавлять:

Отож, Симон Петлюра, як Генеральний Секретар Вiйськових справ, визнав ситуацiю як дуже загрозливу. Надiйного вiйська дiйсно не було. Адже найвiдданiших — сердюкiв, кiлька днiв тому за наполяганням Володимира Винниченка було повнiстю реорганiзовано. Завдяки цьому вони частково втратили силу, бо вiдновили свою дiяльнiсть полковi комiтети, що тяжiли до бiльшовикiв, а з ними повернулася i анархiя. На цьому ж засiданнi бачимо, що Микола Порш, Генеральний Секретар Працi, доволi рiшуче повiв свою лiнiю у вирiшеннi наболiлих питань, i тому не дивно, що в обраному Особливому кабiнетi оборони України його прiзвище стояло першим. З цього часу надзвичайно серйозно постало питання про замiну Петлюри кимось iншим. Безперечно, порушив це питання В.Винниченко. Вже в спогадах Голова Генерального Секретарiату "каявся" за це, хоч i зробив це досить замасковано, опонуючи самому собi, що "не в особах рiч":

Так думав Володимир Винниченко вже в 1920 роцi, а тодi, в 1917 роцi, Симон Васильович Петлюра через конфлiкт iз Головою Генерального Секретарiату пiшов у вимушену вiдставку. 1 сiчня 1918 року (18 грудня 1917 року) по Генеральному Секретарiату Вiйськових Справ вийшов наказ N79 такого змiсту:

Зазначимо, що про Симона Петлюру, як у цьому, так i в наступному наказах бiльше не згадувалось. Це було грубим порушенням вiйськових правил, оскiльки начальники подiбного рiвня мусили видати наказ, у якому пояснювалися причини замiни. Автоматично Симон Петлюра вибував зi складу Генерального Секретарiату. Вiн ставав людиною, яку, кажучи сучасними термiнами, "викинули" з великої полiтики. І все це було зроблено стараннями Володимира Винниченка.

Цiкаво зазначити, що жодний дослiдник чи автор спогадiв, жодний газетний репортер того часу не висвiтлив та не проаналiзував цю подiю. Адже замiна С.Петлюри, людини широко знаної та надзвичайно авторитетної у вiйськових колах, людини, полiтика якої найбiльш вiдверто вела до розриву з усiм ворожим Українi, людини, яка бiльш за всiх спричинилася до конфлiкту Центральної Ради та Раднаркому, була неабиякою подiєю того часу.

Навiть Дмитро Дорошенко не дав належного коментаря до цього:

Уся плутанина, що коїлась у Центральнiй Радi, сварки мiж провiдними її дiячами, загострення стосункiв мiж ними, полiтична метушня Генеральних Секретарiв призвела до того, що бiльшовики абсолютно безкарно та безконтрольно почали насаджувати свою полiтику та свої погляди на Харкiвщинi та Катеринославщинi. Адже за час, доки була нестiйка ситуацiя в Генеральному Секретарiатi, бiльшовики майже без проблем, зустрiчаючи опiр тiльки мiсцевих українських залог, захопили Харкiв, Катеринослав, Олександрiвськ, Чугуїв, Лозову та iншi мiста. А Центральна Рада мовчала, вирiшуючи свої внутрiшнi проблеми та задовольняючи полiтичнi амбiцiї окремих осiб.