Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Українськi збройнi сили та прихильники Раднаркому на Українi в груднi 1917 — сiчнi 1918 рокiв

У багатьох наукових працях та спогадах можемо зустрiти твердження, що базуються на словах С.Петлюри про "мiльйон українських багнетiв", якi розтанули з вини останнього, наче снiг. Наскiльки це вiдповiдає дiйсностi? Нi наскiльки.

Першi та єдинi дослiдження про спражню чисельнiсть зукраїнiзованих пiдроздiлiв провiв видатний iсторик з дiаспори Л.Шанковський. Результати його дослiджень ми бачимо в кiлькох виданнях, найбiльш повним з яких є книга "Українська армiя у боротьбi за державнiсть" (Мюнхен, 1958 р.) Уважно переглянувши роботу шановного науковця, можна дiйти висновку, що базувався вiн у своїх дослiдженнях майже виключно на спогадах старшин УНР у журналах "За державнiсть" i "Табор". Абсолютно не поданi архiвнi джерела, до яких, звичайно, автор не мав змоги дiстатись. Разом iз тим не наведена i радянська бiблiографiя та перiодичнi видання, а це вже можна поставити в докiр вельмишановному Л.Шанковському.

Чисельнiсть та стан червоної гвардiї дослiджував радянський iсторик з Москви О.Конєв. Зокрема, надзвичайно цiкавою є його монографiя, 2-е доповнене та розширене видання "Красная гвардия на защите Октября" (Москва, "Наука", 1989 р.). Цiкавою для нас вона є тим, що автор систематизував наявнi данi про червону гвардiю. Однак, як i праця Шанковського, монографiя Конєва має в собi низку доволi суттєвих недолiкiв. Зокрема, шановний автор, розглядаючи чисельнiсть червоногвардiйських загонiв, брав до уваги найбiльшi показники, якi є далеко не точними. О. Конєв, працюючи над темою, яка в тi часи була кон'юктурною, навмисно перебiльшував роль та вагу червоної гвардiї. Певнi дослiдження в цiй галузi провели i ми, а результати їх у надто скороченому виглядi побачили свiт у журналi "Генеза" (Я.Ю.Тинченко "1-а українсько-бiльшовицька вiйна", "Генеза", N1, 1994 р). Базуються вони на архiвних документах, спогадах як прихильникiв Центральної Ради, так i прихильникiв Раднаркому, газетних виданнях. Усi пiдроздiли, якi тут наводяться, так чи iнакше брали участь у 1-й українсько-бiльшовицькiй вiйнi, а тому згадуються в подальшому, де i подаються конкретнi посилання. Для зручностi користування нижче наведеними даними ми прибрали посилання, якi тiльки перевантажать вiдомостi.

Чисельнiсть українських вiйськ та пiдроздiлiв, якi могли пiдтримувати Раднарком, а також їх моральний стан треба розглядати в кiлькох вимiрах. Так, якщо брати українськi вiйська, то тут одразу виникає низка умовних розшарувань:

1. Частини, що безпосередньо знаходились на Українi:

а) збройнi сили на Лiвобережжi;

б) збройнi сили на Правобережжi;

в) збройнi сили на Пiвднi України.

2. Зукраїнiзованi вiйська на фронтах:

а) Пiвденно-Захiдному;

б) Румунському;

в) Захiдному;

г) Пiвнiчному;

д) Кавказькому.

Так само, розглядаючи сили прихильникiв Раднаркому на Українi, можна видiлити кiлька видiв вiйськ за походженням:

1. Червона гвардiя та збiльшовиченi вiйська на Українi:

а) Донецько-Криворiзького району;

б) Пiвдня України;

в) Центральних губернiй.

2. Збiльшовиченi вiйська фронтiв:

а) Пiвденно-Захiдного;

б) Захiдного.

3. Вiйська Раднаркому:

а) росiйська червона гвардiя;

б) збiльшовиченi вiйськовi частини з Росiї.

Спочатку спробуймо розглянути чисельнiсть вiйськ, якими могла розпоряджатись Центральна Рада безпосередньо на Українi. Оскiльки цi частини ми будемо розглядати в роздiлах, якi стосуються подiй у конкретних мiсцевостях, то скажемо про них тезисно. Тобто вiдобразимо їх чисельнiсть та розташування в зведених компактних таблицях, а моральний стан, склад, iсторiю та iнше змалюймо досить докладно в подальшому.

Тепер спробуймо проаналiзувати чисельнiсть Червоної гвардiї та збiльшовичених вiйськ на Українi. Як уже зазначалося, першу i єдину спробу пiдрахувати прихильникiв Раднаркому зробив радянський iсторик О.Конєв. Зробивши непогану загальну систематизацiю, автор удвоє збiльшив чисельнiсть Червоної гвардiї на Українi. Це було зроблено переважно з таких причин:

1. Автор, згадуючи про конкретний населенний пункт, помилково врахував разом чисельнiсть як мiсцевої червоної гвардiї, так i тих бiльшовицьких формувань, що прибули до нього зовнi.

2. Також автор безпiдставно включав до складу червоної гвардiї мiсцевi збiльшовиченi вiйськовi частини, якi досить часто за чисельнiстю дорiвнювали самiй червонiй гвардiї.

3. Мали мiсце суттєвi завищення чисельностi червоногвардiйцiв, пояснити якi з наукової точки зору просто неможливо.

Наведемо конкретнi приклади. Так, згадуючи про Катеринослав, О.Конев назвав чисельнiсть червоної гвардiї в 3 тисячi багнетiв. Однак, докладно знаючи катеринославськi подiї (див. вiдповiдний роздiл книги), ми можемо стверджувати, що тут враховано як червону гвардiю (2 тис), так i збiльшовиченi пiдроздiли полку iменi Орлика, 228-го та 271-го запасних (до 1,5 тис.). Саме цi частини i дають нам понад 3 тисячi багнетiв. Подiбнi похибки є i в оцiнцi мiсцевих бiльшовицьких сил Олександрiвська. Тут О.Конєв оцiнив сили червоної гвардiї в 850 осiб, а на стор.138 своєї книги навiв посилання до цього числа. Однак у джерелi, на яке посилається О.Конєв, йдеться не тiльки про мiсцеву червону гвардiю, оскiльки в Олександрiвську мiсцеву частину, 1-й Олександрiвський червоногвардiйський полк, було сформовано з 300 олександрiвських червоногвардiйцiв, 300 гуляйпiльських анархiстiв та 200 петроградських робiтникiв. Як бачимо, Конєв, не розбираючись, узяв число 850 як основне, що є помилкою. Це ж стосується даних по Харкову, де О.Конєв назвав цифру в 5 тисяч багнетiв. Однак насправдi в Харковi червоногвардiйцi мали 2 тисячi + 1 тисячу збiльшовичених вiйськ + 2 тисячi росiйських загонiв Раднаркому. Так i виходить 5 тисяч начебто харкiвської червоної гвардiї. Загалом, обраховуючи червону гвардiю Харкiвської, частково Чернiгiвської губернiй, мiст Полтави, Києва, Бердичева та iнших, у яких вiдбувалися значнi подiї 1-ї українсько-бiльшовицької вiйни, О.Конєв, абсолютно не розбираючись у подiях, брав загальну кiлькiсть усiх бiльшовицьких сил, а не чисельнiсть мiсцевої червоної гвардiї. Є й кумеднi випадки в розрахунках радянського вченого. Так, з його даних виходить, що в Полтавi, Херсонi, Тирасполi вся червона гвардiя складалась виключно з iнтернацiоналiстiв. Це свiдчить про те, що О.Конєв не дуже прагнув розбиратится в тематицi своєї книги, оброблюючи матерiали надто поверхово.

Оскiльки бiльш детально про червону гвардiю в конкретних мiсцевостях ми будемо оповiдати у вiдповiдних роздiлах книжки, пропонуємо переглянути зведену таблицю чисельностi червоної гвардiї та збiльшовичених вiйськ на Українi. У таблицi ми навели данi з працi О.Конєва та пiдрахунки, зробленi нами на пiдставi бiльш грунтовного аналiзу. Власне, саме на них i варто спиратись. Зiрочками позначена чисельнiсть збiльшовичених українських вiйськ.

До цiєї таблицi ми мусимо внести ще одну корективу. Як помiтить читач, половину червоної гвардiї України становлять катеринославськi червоногвардiйцi. Однак майже всi вони не брали участь у боротьбi з Центральною Радою, а воювали з донцями та бiлогвардiйцями. Винятком становлять катеринославцi та олександрiвцi. Так, при розглядi питання, якими силами мiг розпоряджатись на Українi Раднарком, варто iз суми червоногвардiйцiв та збiльшовичених воякiв (73 200) вiдняти шахтарську червону гвардiю (17 400). Таким чином виходить, що реально проти Центральної Ради могло виступити 25 600 червоногвардiйцiв та близько 30 000 воякiв збiльшовичених вiйськ.

А тепер спробуймо порiвняти по регiонах чисельнiсть збройних сил Центральної Ради та прихильникiв Раднаркому.

українських вiйськ — 25 900;

бiльшовицьких пiдроздiлiв — 36 100.

Як бачимо, прихильникiв Раднаркому в пiвтора рази бiльше. Однак ця перевага забезпечена лише катеринославською червоною гвардiєю.

українських вiйськ — 5 570;

бiльшовицьких пiдроздiлiв — 10 500.

Тут так само видно перевагу бiльшовикiв. Але перевага ця забезпечена виключно миколаївською залогою та червоною гвардiєю.

українських вiйськ — 20 800;

бiльшовицьких пiдроздiлiв — 35 050.

Мусимо зазначити, що тут враховано збiльшовичений 2-й гвардiйський корпус i спомiжнi збiльшовиченi вiйська фронту, про якi ми скажемо трохи згодом. Фактично, саме цi частини i зробили переворот на Правобережжi. Це питання ми розглянемо у роздiлах, присвячених подiям на Правобережнiй Українi. Так само далi ми згадаємо i про надiсланi з Росiї вiйська Раднаркому В.Антонова-Овсiєнка.

Тепер спробуймо розглянути зукраїнiзованi вiйська фронту, їхню здатнiсть боронитись та боротися з бiльшовиками. Як уже зазначалося, багато зробив для виявлення та опису зукраїнiзованих частин фронту Лев Шанковський. Однак робота його має суттєвi недолiки та через брак документiв, є значнi помилки. Виходячи з цього, ми спробуймо наново переглянути стан фронту та зукраїнiзованi вiйська на ньому.

Найголовнiшим для України, безперечно, був Пiвденно-Захiдний фронт. Штаб його знаходився в Бердичевi. До складу фронту входило чотири армiї: особлива (штаб у м. Рiвне), 11-а (штаб у м. Старокостянтинiв), 7-а (штаб у м. Бар) та 8-а (штаб у м. Могилiв-Подiльський). За станом на 25 жовтня 1917 року в частинах фронту налiчувалось 1.762.716 воякiв (289,с.544). За станом на кiнець грудня ця цифра, напевне, не перевищувала навiть i 1 млн людей. У бойовому вiдношеннi Пiвденно-Захiдний фронт мав 300–350 тисяч багнетiв. До складу армiї входило 24 армiйських та 2 кавалерiйських корпуси: 1-й, 5-й, 6-й, 11-й, 12-й, 17-й, 18-й, 22-й, 25-й, 32-й, 33-й, 34-й, 38-й, 39-й, 41-й, 44-й, 46-й, 49-й, 1-й Гвардiйський, 2-й Гвардiйський, 1-й Туркестанський, 3-й Кавказький, 5-й Сибiрський, 7-й Сибiрський, 2-й кавалерiйський, 7-й кавалерiйський.

З усiх цих корпусiв лише п'ять провели часткову або повну українiзацiю. В iнших (як-то, 5-й) деякi старшини намагалися провести українiзацiю, однак це їм не дуже вдавалося. Про всi випадки українiзацiї на Пiвденно-Захiдному фронтi ми по можливостi розкажемо далi. Отож, п'ять названих вiйськових об'єднань є 6-м, 11-м, 32-м, 34-м та 41-м корпусами. Про 34-й корпус генерала П.Скоропадського ми вже згадували, оскiльки вiн стояв у тилу, на Волинi, де i брав участь у подiях. Про цей корпус ми розкажемо дещо згодом, а тому в цьому роздiлi зупинятися на ньому ми не будемо, а придiлимо увагу iншим формацiям.

Найславетнiшим пiсля 34-го (1-го Українського) корпусу вважався 6-й (2-й Запорiзький). Про нього залишив спогади полковник Б.Сулкiвський (197,с.76). Командував цим корпусом генерал-лейтенант Мандрика, який походив з давнього козацького роду. Тривалий час начальником штабу корпусу був генерал О.Грекiв (49,с.20). З командирiв полкiв варто вiдзначити полковника В.Сiкевича, який з початку вiйни очолював 15-й Шлiссельбурзький полк (192). Переконаним українцем був i командир 13-го Бiлозiрського полку полковник Б.Поджiо (117,с.37). Як 13-й, так i 15-й полки були ще наприкiнцi весни та на початку лiта зукраїнiзованi своїми командирами. Пiднесення нацiональної свiдомостi було рiзко помiтне i в 14-му Олонецькому та 16-му Ладозькому полках 4-ї дивiзiї 6-го корпусу. На противагу 4-й дивiзiї, 16-а дивiзiя 6-го корпусу з самого початку була проти українiзацiї. Як зазначав у протоколах допитiв генерал О.Грекiв, "в одной из дивизий корпуса уже существовали большевистские комитеты, а вторая дивизия была украинизирована и имела свою раду". Головою ради був П.Трофименко (49,с.20). Дiяльну участь в українiзацiї корпусу брав i тодiшнiй iнспектор його артилерiї генерал В.Кирей (193,с.48).

У груднi 1917 року цiлком було зукраїнiзовано 4-у дивiзiю та, маючи певнi проблеми, 16-у дивiзiю. Однак на той час керiвництво 6-го корпусу майже повнiстю змiнилося: генерали О.Грекiв та В.Кирей працювали в Києвi, а полковник В.Сiкевич дiстав iнше призначення. Командуючий корпусом генерал Мандрика, як зазначав Б.Сулкiвський, повнiстю вiдiйшов вiд вiйськової справи (197,с.78). Ймовiрно, що вiн уже тодi дуже не хотiв брати участь у братовбивчiй громадянськiй вiйнi. Командирами дивiзiй призначили генерала О.Осецького та пiдвищеного до ранги генерала Б.Поджiо. О.Осецький так i не з'явився до складу корпусу, а тому його 16-у дивiзiю перебрав полковник А.Пузицький, який прибув iз 5-го корпусу з загоном українських воякiв. Не було i начальника штабу 6-го корпусу, обов'язки якого довелося виконувати начальниковi штабу 4-ї дивiзiї пiдполковнику Б.Сулкiвському, який, як сам писав, був занадто молодий та недосвiдчений для такої посади. Керiвниками полкiв стали обранi прапорщики та пiдпрапорщики, якi тiльки розвалювали їх. Зокрема, "командир" 13-го полку прапорщик Гусаренко зник в один чудовий день разом зi своїм полком невiдомо куди. Найдосвiдченiшим полковим керiвником з цього корпусу був командир 15-го полку штабс-капiтан Володченко, призначений на цю посаду 10 грудня з наказу С.Петлюри (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.11). Однак допомогти якось керiвництву корпусу йому було не пiд силу. Крiм того, при 6-му корпусi перебував i полковник Воскресенський, який став помiчником А.Пузицького. Таким чином, керiвний склад 6-го армiйського (2-го Запорiзького) корпусу був укомплектований лише вiдсоткiв на десять. Вiдповiдно, казати про якесь нормальне керування корпусом чи застерегти його вiд розкладу було неможливим. Чисельнiсть 6-го корпусу, напевне, сягала 10 тисяч багнетiв. Розташовувався вiн у захоплених районах Галичини. В 1-й українсько-бiльшовицькiй вiйнi 6-й (2-й Запорiзький) корпус навряд чи можна було використати, оскiльки майже повнiстю був вiдсутний керiвний склад, вiдповiдно, розвивався бiльшовизм та анархiя. Крiм того, корпус займав певну дiлянку фронту, яку не мiг облишити просто так. Якщо б вiн це навiть i спробував зробити, то шлях би йому одразу заступили сусiднi збiльшовиченi росiйськi корпуси.

Бiльш-менш у порядному станi на Пiвденно-Захiдному фронтi перебували зукраїнiзованi частини 11-го корпусу, українiзацiю яких провiв сам комкор, генерал-майор П.Єрошевич. На превеликий жаль, архiвних даних про цей корпус ми не посiдаймо, проте маємо спогади як П.Єрошевича, так i бiльшовицьких солдатiв 11-го корпусу. Як згадував генерал Єрошевич, на початку грудня 1917 року було проведено українiзацiю 12-ї дивiзiї 11-го корпусу. Іншi дивiзiї корпусу, 32-а та 159-а, були настiльки збiльшовиченi, що нiякої українiзацiї не допускали (139,с.9). За спогадами члена комiтету бiльшовикiв 8-ї армiї Т.Хохлова до складу корпусу входила i 165-а дивiзiя, також сильно збiльшовичена. Як писав той же автор:

Бачимо, що стан у 11-му корпусi був дiйсно загрозливий. Всi українцi гуртувалися майже виключно навколо 12-ї дивiзiї. Але можемо припустити, що по деяких дивiзiях, як 32-га та 165-та, незважаючи на значнi перешкоди також створювалися українськi пiдроздiли. Зокрема, зi слiв згаданого Хохлова можна зробити висновки, що одна бригада 165-ї дивiзiї (ймовiрно, 1-ша) таки почала українiзуватися. Можливо, не так погано стояли справи i в 32-й дивiзiї, бо її 125-й Курський та 127-й Путилiвський полки в квiтнi 1918 року були зарахованi до реєстрiв кадрової української армiї, як тi, в яких залишився найбiльший вiдсоток дисциплiнованих воякiв.

Корпус П.Єрошевича стояв у Румунiї, пiд Чернiвцями (139,с.9). Вiн мав рiвний вiдсоток зукраїнiзованих та збiльшовичених солдатiв. Ймовiрно, генерал у своєму корпусi мiг розпоряджатися українською збройною силою в числi 7–8 тисяч багнетiв. Але кинути фронт та вирушити на захист Центральної Ради генерал Єрошевич не мiг та й не мав права, оскiльки цим могли скористатися нiмцi для переходу лiнiї позицiй. Бiльше того, Петро Єрошевич навiть не знав про те, що почалась вiйна мiж Раднаркомом та Центральною Радою (139,с.11). Також не треба забувати, що 11-й корпус мав у своєму складi половину збiльшовичених частин, якi просто не пустили б зукраїнiзованi пiдроздiли воювати проти радянських вiйськ В.Антонова-Овсiєнка.

Незважаючи на це, деякi вояки 11-го корпусу та, зокрема, 12-ї дивiзiї, вже тодi спричинилися до формування нових українських вiйськових з'єднань, як-от славнозвiсний згодом курiнь iменi Кармелюка. Так, ад'ютант генерала П.Єрошевича поручник Миколаєнко направляв до куреня добровольцiв, допомагав з харчами, зброєю, давав необхiднi вiдомостi та iнше (151,с.213).

На Пiвденно-Захiдному фронтi були ще два зукраїнiзованих корпуси — 41-й та 32-й. Однак з вiйськового боку цi корпуси майже нiчого собою не становили. Бiльше того, вони були настiльки розпропагованi бiльшовиками, що з успiхом могли виступити проти Центральної Ради. Українiзацiя 41-го корпусу проходила за умов постiйних мiтингiв та суперечок. Фактично в його дивiзiї, 74-у та 113-у, було переведено, без огляду на певнiсть, усiх воякiв, якi зголошували себе українцями, в тому числi, безперечно, i бiльшовикiв. За нашими даними нормального українського керiвництва в 41-му корпусi не було. Полками та дивiзiями керували обранi на мiтингах "прапорщики", напевне бiльшовицького спрямування, та старi росiйськi офiцери, якi залишились там пiд наглядом "товаришiв" як фахiвцi вiйськової справи. Першою була зукраїнiзована 113 дивiзiя, про що свiдчив наказ по дивiзiї вiд 16 (3) грудня 1917 року (131,с.241). Власне, в цiй дивiзiї був найбiльш зукраїнiзований серед усiх частин корпусу полк — 450-й Змiївський. Українiзував його нацiонально свiдомий кадровий офiцер, капiтан І.Калинович. 3 сiчня 1918 року (21 грудня 1917 року) в Києвi вийшов наказ Генерального Штабу N 20, в якому в _ 2 значилось, що "74-у пiшу дiвiзiю об'явлено Українською, пiд назвою "дивiзiя Української Республiки" (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.29). Як 74-а, так i 113-а дивiзiї 41-го армiйського корпусу розташовувалися на фронтi 7-ї армiї, що проходив на Волинi. Нiякої значної ролi пiдроздiли 41-го корпусу так i не вiдiграли через перерахованi вище причини, хоч i мали в своєму складi до 10 тисяч багнетiв.

Ще гiрша ситуацiя склалася з 32-м корпусом, що розташовувався на фронтi в районi мiста Дубна. Проект його укразнiзацiї був розроблений тiльки 20 (7) грудня 1917 року, про що є свiдчення в архiвних джерелах (ф.1076,оп.3, спр.6, телеграма вiд 7.12.1917). Корпус складався з 101-ї та 105-ї дивiзiй, якi були зукраїнiзованi таким же чином, як i пiдроздiли 41-го корпусу. Українського командування майже не було. Так само при дивiзiях не було представникiв нi Центральної Ради, нi Вiйськового Секретарiату. Тiльки 3 сiчня 1918 року (21 грудня 1917 року) вийшов наказ про повну українiзацiю гарматних пiдроздiлiв корпусу: 101-ї та 105-ї гарматних бригад та 32 мортирного дивiзiону (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.29). У цiлому, хоч корпус i мав до 10 тисяч багнетiв, однак вплинути на хiд подiй не був у змозi через тi ж обставини, що склалися i в 41-му армiйському корпусi.

Був помiтним український рух i в iнших корпусах Пiвденно-Захiдного фронту. Зокрема, варто згадати спробу українiзацiї пiдроздiлiв 5-го армiйського корпусу такими в майбутньому видатними дiячами, як полковник А.Пузицький, пiдполковник П.Болбочан, капiтан І.Рембалович та iншi. У складi 5-го корпусу, до якого входили 5-та й 10-та пiхотнi дивiзiї, улiтку 1917 року перебував полк iменi Б.Хмельницького, який i дав початки українського руху в цьому корпусi. Начальник постачання 5-го корпусу пiдполковник П.Болбочан виїхав до Києва, де 17 (4) листопада одержав вiд Генерального Секретарiату Вiйськових Справ дозвiл на формування 1-го Республiканського пiшого полку. До складу полку увiйшло багато українцiв корпусу i вiн незабаром числив до 5000 людей. Активно сприяв створенню Республiканського полку 15-й Сандомирський кiнний прикордонний полк, де було багато українцiв на чолi з ротмiстром Сперанським. Найбiльшою проблемою Болбочана при створеннi полку був величезний брак старшин. З помiчникiв пiдполковника варто згадати молодих старшин Ревеля, Марцiнюка, Гоженка, Литовчика, Коржа та iнших. Усi вони в 1918 роцi служили в 2-му Запорiзькому полковi. Але незабаром молодий Республiканський полк, як i полк Сандомирський, був майже повнiстю злiквiдований збiльшовиченими пiдроздiлами 5-го корпусу. 24 (11) грудня бiльшовики заатакували казарми українцiв, застосувавши при цьому гармати. Республiканцi та частина сандомирцiв були роззброєнi та розпущенi. Ротмiстр Сперанський пiд час роззброєння загинув, а пiдполковник П.Болбочан разом з невеличкою частиною старшин та воякiв виїхав до Києва, де увiйшов до складу 2-ї Сердюцької дивiзiї (203,с.202). Крiм спроб П.Болбочана зiбрати разом у 5-му корпусi українських воякiв, нам вiдомо, що українiзацiю проводив i полковник А.Пузицький, який з групою солдатiв 5-го корпусу виїхав на поповнення до 6-го (2-го Запорiзького) корпусу (197,с.80). Активний учасник українiзацiї в 5-му корпусi капiтан І.Рембалович потрапив до бiльшовицького полону та був вiдданий до в'язницi 5-ї дивiзiї (180,с.86).

В iнших корпусах Пiвденно-Захiдного фронту також були незначнi спроби провести українiзацiю. Можемо сказати про вiдокремлення українцiв у 39-му корпусi. Поручник Ю.Науменко, згуртувавши навколо себе найбiльш свiдомих воякiв, створив український курiнь "Смертi" при 102-й дивiзiї (173,с.192). Цей курiнь згодом вiдiгравав значну роль у боротьбi з бiльшовиками на Волинi.

Загалом, у порiвняннi з Румунським фронтом, українiзацiя на Пiвденно-Захiдному фронтi проходила з величезними труднощами та затримками. З близька мiльйона вiйськовослужбовцiв фронту бiльше третини були українцi. У бойовому вiдношеннi за сприятливих умов можна було створити армiю в понад 100 тисяч багнетiв. Але цього не сталося. У п'яти корпусах та iнших окремих українських частинах нараховувалось усього не бiльше 50 тисяч багнетiв. З них надiйними вояками, яких не торкнулася бiльшовицька агiтацiя, анархiя та розклад можна вважати не бiльше 20 тисяч. Разом iз тим, на фронтi знаходились маси розагiтованих та збiльшовичених росiйських солдатiв, як зокрема, 2-й Гвардiйський корпус, готових на шляху до своїх осель злiквiдувати i Центральну Раду, i всi паростки українства.

Набагато краще справа з українiзацiєю стояла на Румунському фронтi. На ньому знаходилися 1-а та 2-а румунськi та 4-а, 6-а та 9-а росiйськi армiї. Чисельнiсть їх разом iз чисельнiстю тилових установ Одеського Округу на 25 жовтня 1917 року доходила до 1687 тисяч воякiв (289,с.544). З них третина були румунськими вiйськовослужбовцями. Безперечно, що вже в груднi 1917 року чисельнiсть вiйськ фронту зменшилась на кiлька сот тисяч. У бойовому вiдношеннi Румунський фронт мав до 350 тисяч багнетiв. Позицiї фронту знаходилися на територiї Румунiї. Там же розташовувалися i вiйська 4-ї, 6-ї та 9-ї росiйських армiй. Росiйськi солдати, не маючи через незнання румунської мови зв'язкiв з мiсцевим населенням, знаходячись далеко вiд батькiвщини, пiдпали пiд бiльшовицький вплив набагато менше, нiж їхнi колеги з iнших фронтiв. Тому в армiях Румунського фронту збереглася ще певна дисциплiна, анархiя майже не торкнулася їх. За тих умов було можливим формування не тiльки українських та молдавських пiдроздiлiв, а й бiлогвардiйських загонiв. На фронтi розпочали українiзацiю 10-й, 26-й та 40-й армiйськi корпуси. Не вiдставала вiд українцiв i молдавська влада — Сфатул церiй, який у Кишиневi сформував 1-й Молдавський пiхотний, 1-й Молдавський кiнний та 1-й Бессарабський гусарський полки (84,с.27).

В архiвi нам трапився дуже цiкавий документ, який стосується українiзацiї на Румунському фронтi. Це доповiдь голови української вiйськової ради 9-ї армiї з проханням призначити на посаду начальника 26-го корпусу, який українiзується, командира 169-го Новотрокського полку генерального штабу полковника Рябiнiна. У цiй же доповiдi є прохання усунути з посад командуючого 10-м корпусом генерала Добровольського та начальника штабу генерала барона Таубе, призначивши командиром корпусу начальника штабу 43-ї дивiзiї полковника П.Лiпка (ф.1076,оп.3, спр.5,с.2). Ця доповiдь свiдчить про те, що українiзацiя корпусiв Румунського фронту почалася зi змiни командного складу, що фактично i було першим завданням, яке, що правда, на iнших фронтах виконане не було. Маючи добрих корпусних керiвникiв, 10-й та 26-й корпуси могли перетворитися на мiцну бойову силу. Найкраще був зукраїнiзований 26-й армiйський корпус. До складу корпусу входили 65-а та 78-а дивiзiї. У 65-й дивiзiї українiзацiю вiв командир 258-го Кишинiвського полку полковник Г.Базильський. Його заходами спочатку був створений український курiнь. У жовтнi, з одержанням вiдомостей про переворот у Петроградi, полковник Базильський вiддав наказ роззброїти всi росiйськi пiдроздiли 65-ї дивiзiї, замiнивши їх українцями з двох корпусiв 9-ї армiї. Дивiзiя ця знаходилася на позицiях у районi Кiмполунгу (185,с.82). І вже в груднi 1917 року 65-а зукраїнiзована дивiзiя стала доволi потужною бойовою частиною.

Досить успiшно проходила українiзацiя i в 78-й дивiзiї. Очолював її генерал Василiв, а начальником штабу був полковник Пiдгурський (135),с.65. Саме вони, ймовiрно, i почали українiзацiю дивiзiї, хоч докладних вiдомостей про це ми не маємо.

Крiм того, для доповнення 26-го корпусу в Саранську формувалася 189-а пiша дивiзiя, яка хоч до корпусу нiколи й не увiйшла, однак там теж постали зукраїнiзованi частини. Усiх українцiв 189-ї дивiзiї було зiбрано в 753-му Вiнницькому полковi, який, виїхавши на Україну, розпався в районi Херсона (145,с.171). 26-й корпус мусив перебувати на фронтi, де уник анархiї та розкладу. Нараховував вiн до 10 тисяч багнетiв.

Не гiрше нiж у 26-му корпусi просувалися справи й у 10-му армiйському корпусi. Ще до Жовтневого перевороту в Петроградi в полках 10-го корпусу з'явилися численi українськi гуртки, до яких долучилися майже всi українцi корпусу. Вiдбувся фактичний розподiл пiдроздiлiв на двi частини: українську та неукраїнську. У листопадi до 10-го корпусу було влито значне українське поповнення, а росiйських солдатiв вiдправили до iнших частин. Однак зi старшинським складом було набагато гiрше, нiж у 26-му корпусi. Поручник 36-го Орловського полку 10-го корпусу В.Корнiїв зазначав:

Утворилася певна порожнеча мiж старшинами-росiянами та солдатами-українцями, що, швидше за все, i призвело до розкладу 10-го армiйського корпусу. Незважаючи на те, що на чолi 10-го корпусу стояв патрiотично настроєний полковник П.Лiпко, командний склад залишав бажати кращого. Однак це не заважало 10-му корпусу на фронтi Сучава — Серет чесно виконувати свiй обов'язок, аж доки за вказiвкою М.Порша вiн не був переведений на Україну. Чисельнiсть корпусу в бойовому вiдношеннi сягала 10 тисяч багнетiв.

До 10-го корпусу належала також i 129-а дивiзiя, що тимчасово перебувала на позицiях у Полiссi. У нiй український рух очолив молодий кадровий старшина В.Филонович. Спочатку вiн зукраїнiзував свiй 516-й Мезенський полк, а згодом провiв українiзацiю 515-го Усть-Нинезького полку та двох гарматних батарей (5,с.363). Однак пiдроздiли цi нiчим себе не проявили, простоявши на фронтi аж до Берестейського миру.

Почав українiзацiю i 40-й армiйський корпус. Складався вiн з 2-ї та 4-ї стрiлецьких дивiзiй, однак майже повнiстю була зукраїнiзована лише 4 дивiзiя. Докладних вiдомостей про 2-у стрiлецьку дивiзiю ми не маємо. Ймовiрно, що українiзацiя цiєї дивiзiї так i не вiдбулася. 4 стрiлецька дивiзiя мала давнi бойовi традицiї. Командував нею тривалий час майбутнiй командуючий бiлогвардiйською Добровольчою армiєю генерал А.Денiкiн, а начальником штабу дивiзiї був один iз творцiв та командир бiлогвардiйських Офiцерських полкiв генерал Марков (284,т.1,с.164). За бойовi заслуги, що були досягнутi пiд керiвництвом Денiкiна, дивiзiя дiстала почесну назву "Залiзної". У 4-й дивiзiї було дуже багато українських воякiв, а старшинський склад у 1917 роцi бiльш як наполовину походив з України. Тому нема нiчого дивного, що в 4-й Залiзнiй дивiзiї розпочався український рух. На жаль, бiльш точних вiдомостей про українiзацiю 4-ї дивiзiї ми не маємо. Вiдомо, що розташовувалася вона в Бессарабiї, участi в боях мiж Центральною Радою та Раднаркомом не брала, була демобiлiзована лише в березнi 1918 року. Загалом, хоч дивiзiя i була суто українською, однак частина старшинського складу вважала себе все ж росiйською. Через це, напевне, сила 4-ї дивiзiї була значно зменшена, оскiльки, як i в 10-му корпусi, виникла порожнеча мiж росiйськомовними старшинами та солдатами-українцями. Чисельнiсть дивiзiї в бойовому вiдношеннi в той час сягала 5 тисяч багнетiв.

На Румунському фронтi перебувало ще багато iнших пiдроздiлiв, у яких бiльшiсть становили українцi. Це 15 дивiзiя 8-го корпусу, 83 та 130 дивiзiї 31-го корпусу, 3 стрiлецька дивiзiя та iншi. Однак робота в них майже не провадилась через брак вiдповiдних кадрiв старшин та агiтаторiв.

Загалом на Румунському фронтi чисельнiсть зорганiзованих українських пiдроздiлiв сягала 20 тисяч багнетiв, однак за сприятливих умов це число можна було довести до 100 тисяч.

Йшла українiзацiя i на iнших фронтах. Особливо варто вiдзначити Пiвнiчний фронт, що розташовувався в Прибалтицi. До його складу входило три армiї: 1-а, 5-а та 12-а. Загальна чисельнiсть вiйськ фронту сягала 1092207 людей, з яких у бойових частинах, на позицiях, знаходилось близько 300 тисяч бiйцiв (289,с.544). З того мiльйона до 360 тисяч людей були українцi (183,с.48). На з'їздi українських вiйськових делегатiв 12-ї армiї 19 (6) травня в Ризi було винесено постанову про українiзацiю 21-го армiйського корпусу, що складався з 33-ї та 44-ї дивiзiй. Дивiзiї цi ще до вiйни розташовувалися на Українi: 33-а в Києвi, а 44-а на Чернiгiвщинi та Курщинi (285,с.9). Дивiзiї, у зв'язку зi старим мiсцем дислокацiї, мали великий вiдсоток українських кадрових старшин та воякiв i саме тому були обранi для українiзацiї. З iнших пiдроздiлiв фронту до 21-го корпусу було переведено воякiв-українцiв, а замiсть них з корпусу вислано усiх солдатiв iнших нацiональностей (183,с.59). Про командний склад корпусу нам майже нiчого не вiдомо, ймовiрно, що був вiн вибiрний. Пiсля Жовтневого перевороту в Петроградi полки 44-ї дивiзiї стали поступово виїздити на Україну, де з наказу М.Порша їх вояки розпускалися у вiдпустку. Зокрема, серед архiвних документiв є вказiвка про те, щоб начальник Київського Миколаївського гарматного училища вiдправив у вiдпустку на 5 тижнiв усiх прибулих до нього солдатiв 174-го Роменського полку 44-ї дивiзiї (ф.1076,оп.3, спр.6,с.58). Вказiвку цю ми можемо датувати кiнцем грудня 1917 року. Лише 175-й Батуринський полк 44-ї дивiзiї, який прибув на початку березня 1918 року до Глухова, взяв активну участь у боях з радянськими вiйськами. 33-я дивiзiя прибула на Україну вже в квiтнi 1918 року й увiйшла до складу кадрової української армiї. У 21-му корпусi нараховувалось понад 10 тисяч воякiв, однак цей корпус не був у змозi допомогти Центральнiй Радi в боротьбi з Раднаркомом iз багатьох причин. Головнi з них — вiддаленiсть вiд України та майже повна вiдсутнiсть українського старшинського складу. Незважаючи на це, 21-й корпус був найлiпшим серед усiх вiйськ Пiвнiчного фронту. Ось як писав про нього командуючий сусiднього, 37-го корпусу, генерал А.Будберг: "Комиссары объявили войну Украйне; быть может, на этом они расквасят свои морды; украинцы, как в 70 дивизии, так и в частях 21 корпуса (почти целиком украинизированного), резко выделялись среди остальных товарищей своей разумностью и уравновешенностью и держались особняком, не поддаваясь большевизму; одно время я даже думал основать на них закрепление порядка в 70 дивизии, но по революционной неопытности ждал разрешения и опоздал; надо было, не ожидая никаких разрешений, украинизировать полки, и тогда наверно они удержались бы (хотя бы потому, что тогда я не получил бы для дивизии те ужасные хулиганские пополнения, которые гноем залили дивизию в августе и сентябре) (281,с.259). І це писав завзятий монархiст, майбутнiй Головний Начальник Постачання армiй адмiрала Колчака та керуючий його Вiйськовим Мiнiстерством генерал-лейтенант барон Олексiй Будберг!

Українiзацiю вiйськ на Кавказькому фронтi вiв комiсар С.В.Петлюри на Кавказькому фронтi М.О.Свiдерський. Першими ще у вереснi були зукраїнiзованi в Трапезундi пiдроздiли 188-го Карського полку 47-ї дивiзiї (118,с.101). Згодом при цьому ж полковi заходами Г.Хименка та М.Свiдерського була створена кiнна гайдамацька сотня, яка незабаром стала опорою мiсцевої влади в Трапезундi.

Наприкiнцi жовтня заходами М.Свiдерського в Трапезундi був скликаний український вiйськовий з'їзд, на який прибули до 200 представникiв вiд рiзних українських гурткiв Кавказького фронту. На цьому з'їздi було вирiшено зукраїнiзувати 5-й Кавказький корпус, що складався з 123-ї та 127-ї дивiзiй (118,с.102). Командир цього корпусу, генерал Клясовський, хоч i був "не совсем русским", як сам визнавав, однак чинив всiлякi перешкоди українiзацiї. М.Свiдерському довелося звернутись за допомогою до команди зукраїнiзованого дредновта "Воля", який прибув з Севастополя. Матроси древновту навели на мiсто гармати, вимагаючи видати негайний наказ про українiзацiю 5-го Кавказького полку. Генерал Клясовський був вимушений пiдписати цей наказ, i українiзацiя пiшла повним ходом. Уже навеснi 1918 року зукраїнiзований 5-й Кавказький корпус, що мав понад 10 тисяч багнетiв, виїхав на Україну, де був включений до реєстру кадрової української армiї. Крiм згаданих українських вiйськових пiдроздiлiв на Кавказькому фронтi пiд проводом молодшого старшини І.Цапка в районi Ерзеруму, ймовiрно, з пiдроздiлiв 6-ї Кавказької стрiлецької дивiзiї, був створений Окремий курiнь iменi І.Сiрка (118,с.109). На жаль, про долю цього куреня нам нiчого невiдомо.

Вiдбувалася українiзацiя i на Захiдному фронтi, незважаючи навiть на те, що саме цей фронт зазнав найбiльшого впливу бiльшовицької агiтацiї та що на ньому був найменший вiдсоток українцiв. У першу чергу українiзацiя торкнулася 9-го армiйського корпусу, який донедавна перебував у складi Пiвденно-Захiдного фронту. Разом з активним збiльшовиченням цього корпусу найсвiдомiшi українськi вояки збиралися в окремi команди, сотнi та iнше. Принаймнi, така ситуацiя склалася в 42-й дивiзiї, що до вiйни розташовувалася в Києвi (127,N 6,с.181). Уже навеснi 1918 року рештки цiєї дивiзiї, єдиної з усього Захiдного фронту, були зарахованi до реєстру української кадрової армiї.

Крiм того, на Захiдному фронтi було помiтне таке явище, як вiдокремлення українцiв у окремi полки. Про це в своїх спогадах написав генерал В.Петрiв. Вiн згадував як про українiзацiю 9-го корпусу, так i про iншi окремi пiдроздiли. Українiзацiя здiйснювалася пiд проводом майбутнього командуючого українською армiєю, пiдполковника В.Тютюнника, який наприкiнцi 1919 року помер вiд тифу. Першим з українцiв 1-го Гренадерсього корпусу восени 1917 року з'явився Гренадерський курiнь iменi С.Наливайка, що числив 980 воякiв (178,с.24). За ним постав з воякiв-українцiв 24-го корпусу полк iменi Шевченка, маючи в своєму складi до 1500 багнетiв, але тiльки 20 старшин, та й тих воєнного часу. Наприкiнцi листопада був остаточно сформований i полк iменi К.Гордiєнка з українцiв 3-го Сибiрського корпусу на чолi з полковником В.Петрiвим. Полк цей мав у своєму складi спочатку 126 старшин, 621 пiдстаршин та 2.986 козакiв (178,с.46). Крiм того, провадила активну українiзацiю й 45-а дивiзiя 16-го корпусу, що мала бути перейменована на 5-у українську. Всеволод Петрiв планував створити з Гордiєнкiвського, Наливайкiвського та Шевченкiвського полкiв збiрну дивiзiю, долучити 45-у дивiзiю та спiльно вирушити на Україну. Однак планам цим не судилось збутися, оскiльки вже в груднi зукраїнiзованi полки майже повнiстю розклалися, а 45-а дивiзiя була роззброєна збiльшовиченими вiйськами. Незабаром 45-дивiзiя, Наливайкiвський та Шевченкiвський полки як збройна сила для України фактично перестали iснувати. З Гордiєнкiвського полку В.Петрiв привiв на Україну для боротьби з радянськими вiйськами всього 21 старшину, 420 пiших та 35 кiнних козакiв (178,с.54). У подальшому уславлений полк iменi К.Гордiєнка ми будемо ще не раз згадувати.

Загалом, на Захiдному фронтi було зiбрано в зукраїнiзованих пiдроздiлах до 10 тисяч багнетiв, однак бiльшовицька агiтацiя торкнулась їх i справа створення українських пiдроздiлiв зiйшла фактично нанiвець.

Окремо варто згадати про українiзацiю кiнноти старої росiйської армiї. З давнiх-давен кiннота росiйської армiї комплектувалась переважно з українцiв, а кiннi полки мали давнi iсторичнi українськi коренi. Тому було багато сприятливих передумов для українiзацiї кiнноти. Зокрема, треба подати вiдомостi про 9-у кiнну дивiзiю, що була перейменована на 3-у Сердюцьку кiнну. У цiй дивiзiї були зукраїнiзованi та перейменованi на Сердюцькi 9-й Київський гусарський та 9-й Бузький уланський полки. Росiяни були зведенi в 9-й Казанський драгунський полк. Дивiзiєю командував генерал О.Ревiшин, який походив з Харкiвщини (фонд 1076. оп.3.спр.7-а. стор.1–3).

23 (10) грудня Вiськовий Секретарiат видав наказ N 62 про призначення полковника Войтенка на посаду командира 12-го Калiського прикордонного кiнного полку з наказом зукраїнiзувати той полк (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.11). Ще бiльш цiкавим був наказ N 98 вiд 3 сiчня 1918 року (25 грудня 1917 року) такого змiсту:

Додамо лише до цього наказу, що 1-м кiнним козачим полком уважався полк "Вiльної України", сформований у Новогеоргiєвську з пiдроздiлiв 8-го запасного кiнного полку та включений до 1-ї Сердюцької дивiзiї. 3-м полком, ймовiрно, був кiнний полк з українцiв 3-ї кiнної дивiзiї, що знаходився в Донбасi. Також певна українiзацiя проходила в 6-й, 7-й та 11-й кiнних дивiзiях.

Були спроби повнiстю зукраїнiзувати 10-у кiнну дивiзiю. Спроби цi закiнчилися певним успiхом (ф.1076,оп.3, спр.6, телеграма вiд 5.12.1917). Зокрема, 10-й Новгородський драгунський полк брав участь у боротьбi з бiльшовиками в Сумах.

На Пiвнiчному фронтi були створенi два українських кiнних полки. Перший з них, полк iменi Шевченка, був складений заходами ротмiстра 14-го Ямбурзького уланського полку Шульги. Полк цей складався з кiннотчикiв-українцiв 8-ї, 14-ї та 17-ї кiнних дивiзiй, начислював 800 шабель на чолi з командиром ямбурзьких уланiв полковником Скуратовим. У сiчнi 1918 року полк iменi Шевченка намагався пробитись на Україну, однак був розгромлений збiльшовиченими вiйськами, його особовий склад взятий до полону, а полковник Скуратiв розстрiляний бiльшовиками в Рогачевi (184,с.149).

Крiм того, при 21-му корпусi був зукраїнiзований 15-й Український гусарський полк. Цей полк разом iз 3-м Уральським козачим неодноразово використовувався для наведення ладу та спокою на фронтi та в прифронтовiй смузi, де панувала анархiя та хаос (28,с.214). Уже навеснi 1918 року 15-й Український гусарський полк разом iз 33-ю дивiзiєю переїхав на Україну, де увiйшов до реєстру кадрової української армiї.

Загалом, при зведеннi разом українська кiннота була в змозi начислювати до 5 тисяч шабель.

Отож, на фронтах Першої свiтової вiйни знаходилось понад 6 мiльйонiв вiйськовослужбовцiв росiйської армiї, з яких тiльки 2 мiльйони можна назвати вояками. Іншi належали до таких органiзацiй, як Червоний Хрест, Земгор, Земсоюз, проходили службу в тилових органiзацiях та пiдроздiлах (289,с.544). З них близько мiльйона вiйськовослужбовцiв за нацiональностю були українцями. З цього мiльйона, виходячи з попередньої пропорцiї 1:3, понад 300 тисяч воякiв перебували на позицiях. З цих 300 тисяч воякiв-українцiв у окремi українськi вiйськовi пiдроздiли були згуртованi:

Пiвденно-Захiдний фронт (без 34-го корпусу) — близько 30 тисяч багнетiв;

Румунський фронт — близько 20 тисяч багнетiв;

Пiвнiчний фронт — близько 10 тисяч багнетiв;

Кавказький фронт — близько 10 тисяч багнетiв;

Захiдний фронт — близько 10 тисяч багнетiв;

Кiннота — близько 1,5 тисяч шабель.

Разом: понад 90 тисяч багнетiв та шабель.

Цифра вражає, однак цi українськi вiйська за малими винятками не мали можливостi допомогти Центральнiй Радi в боротьбi з Раднаркомом. Адже знаходилися українськi корпуси на рiзних фронтах, не маючи морального права покинути позицiї, оточенi з усiх бокiв ворожими збiльшовиченими вiйськами. Та й на їхню долю випало багато тiєї агiтацiйної отрути. Варто ще згадати i величезний брак свiдомого українського старшинства. Цiкаво, що Симону Петлюрi, як Вiйськовому Секретарю, згодом було закинуто звинувачення, що вiн не змiг перевести українськi корпуси на Україну. Але це було не в його силах, це було неможливо зробити.

Заслуга Симона Петлюри полягає в тому, що вiн зорганiзував українськi корпуси, якi з поверненням на батькiвщину навеснi 1918 року дали кадри для органiзацiї восьми українських кадрових корпусiв та чотирьох українських кадрових кiнних дивiзiй i окремої бригади.

Разом iз вiйськами Центральної Ради, що стояли залогами по мiстах України, чисельнiсть зорганiзованого українського вiйська доходила до 140 тисяч багнетiв та шабель.

Спробуймо тепер об'єднати данi про найбiльш вiдомi нам зукраїнiзованi вiйськовi пiдроздiли в єдине цiле.

Маючи уявлення про стан зукраїнiзованих частин, спробуймо розглянути збiльшовиченi вiйська старої росiйської армiї. Поперед скажемо, що на подiї 1-ї українсько-бiльшовицької вiйни найбiльше вплинули вiйська Пiвденно-Захiдного фронту. Певну частку в боротьбi з Центральною Радою внiс i Захiдний фронт. Армiї Румунського фронту ще не були цiлковито здеморалiзованi, а тому зiграли досить невеличку роль i то за часiв боротьби на Пiвднi України.

На Пiвденно-Захiдному фронтi точились дуже гострi сутички мiж прихильниками Центральної Ради та переважно росiянами-бiльшовиками. Пiсля того, як штаб Пiвденно-Захiдного фронту в Бердичевi в нiч на 17 (4) грудня 1917 року був зайнятий українськими вiйськами, ситуацiя стала загрозливою. Саме тодi С.Петлюра на базi Пiвденно-Захiдного фроту став створювати Український фронт. Це викликало величезну злобу в яскраво росiйських корпусах, що спонукало їх до бiльшовизацiї та вiдвертої ненавистi до Центральної Ради. Два корпуси — 2-й Гвардiйський (з 7-ї армiї) та 1-й Туркестанський (з Особливої армiї) вiдмовились захищати Український фронт, повнiстю пiдпали пiд вплив бiльшовикiв та почали вiдходити вглиб України: туркестанцi — до Луцька та Рiвного, гвардiйцi — до Жмеринки.

Тут варто зауважити, що за царських часiв це були два найбiльш реакцiйних корпуси. 2-й Гвардiйський тримав у покорi Польщу, 1-й Туркестанський — Середню Азiю. Певно, що старi iмперськi традицiї наклались на свiдомiсть багатьох воякiв цих корпусiв, якi сповiдуючи "единонеделимские" iдеї, люто ненавидiли i Центральну Раду, i українство в цiлому. Ось що писав про настрої 1-го Туркестанського корпусу вiдомий український поет Є.Маланюк, який волею долi в 1917 роцi виконував обов'язки старшого ад'ютанта штабу 1-ї Туркестанської дивiзiї: "Розбещене, п'яне вiд демагогiї й пасивного вiдношення начальства солдатство спочатку не розумiло, що таке "українцi", але потiм туляки й москвичi вiдчули дуже гостро, скорше московським специфiчним "заднiм умом", що це для Москви небезпека i поставились до всяких українських заходiв надзвичайно — вороже та навiть i войовничо. Шлях до Києва нам було вiдтято. Це вiдчувалося яскраво, це говорилося навiть i вголос. "Ішь захотєлi какой-то там Украiни, контлєвалюцiанєри проклятиє". А що начальник штабу — "хахол" — це з захованою злiстю говорилося нижчими службовцями штабу дивiзiї одверто i мало характер недвозначної погрози: хай спробує, мовляв, виїхати!" (Йшлося про полковника Є.Мешкiвського, в 1919–1920 роках видатного українського воєначальника) (165,с.267).

1-й Туркестанський корпус, як найбiльш збiльшовичена частина Особливої армiї, мусив повнiстю взяти пiд свiй контроль Волинь, захопивши Луцьк та Рiвне. Ця операцiя покладалась на бiльшовицького комiсара армiї Разживiна (208,с.131).

Окупацiя Подiлля доручалася 2-му Гвардiйському корпусу. Цей корпус ще наприкiнцi листопада був вiдведений у тил, у Жмеринку та її околицi, а замiсть нього на фронт вирушив 2-й (6-й) Запорiзький український корпус. Гвардiйцi, розагiтованi бiльшовиками, на чолi з начальником так званого захiдного загону Фейєрбенда мусили з Деражнi здiйснити наступ на Вiнницю, Житомир i далi на Київ (239,с.560).

На пiвднi Подiльської губернiї, в Кам'янцi та Могильовi, стояли сильно розагiтованi та цiлком збiльшовиченi 19-а дивiзiя 12-го корпусу, 159-а i бригада 165-ї дивiзiї 11-го корпусу. Цi вiйська цiлком складалися з росiян, оскiльки українцiв було переведено до 11-ї та 12-ї дивiзiй.

Пiдроздiли 12-го корпусу займали Кам'янець-Подiльський. Як згадував командир 11-го корпусу генерал Єрошевич, 12-й корпус був абсолютно збiльшовичений та ворожий до Центральної Ради. Два його полки (74-й Ставропольський та 75-й Севастопрольський), найбiльш бiльшовицькi у всiй 8-й армiї, знаходились безпосередньо в Кам'янцi, однак у конфлiкт з 12-ю зукраїнiзованою дивiзiєю Єрошевича не вступали. Крiм того, тут же знаходились i вiйська 3-го Кавказького корпусу, якими залишався командувати генерал князь Єрiстов. За твердженнями Єрошевича, цей корпус ще знаходився в бiльш-менш нормальному порядку (139,с.10). Однак, незважаючи на це, серед кавказцiв також дiяли розтлiннi бiльшовицькi впливи, якi прищеплював корпусний комiтет.

Могилiв-Подiльський цiлком окупували вiйська 12-го корпусу: 159-а i бригада 165-ї дивiзiї. Цi пiдроздiли повнiстю вийшли з пiдпорядкування генерала Єрошевича, якi, зайнявши Кам'янець, вирушили в пролежний бiк на чолi з корпусною бiльшовицькою радою (275,с.574).

Крiм того, на фронтi активно пiдтримували бiльшовикiв 16-й, 23-й, 32-й, 33-й та 46-й армiйськi корпуси.

Централiзацiї дiй усiх збiльшовичених вiйськ проти Центральної Ради не було та i не могло бути. Якось намагалися впливати на дiї радянський головнокомандуючий прапорщик Криленко та командуючий вiйськами проти Центральної Ради В.Антонов-Овсiєнко. Однак, перший через перевантаженiсть справами та вiдсутнiсть зв'язку з вiйськами фронту не змiг цього зробити, а Антонов-Овсiєнко просто не спромiгся опанувати ситуацiєю. У розпачi вiн зазначав, що

Власне, очолював боротьбу на Правобережжi, хоч i не зовсiм вдало та цiлком вiдiрвано i самостiйно, фронтовий Вiйськово-революцiйний комiтет, про що ми докладно розкажемо у вiдповiдному роздiлi.

Отже, спробуймо пiдбити пiдсумки щодо збiльшовичених вiйськ на Пiвденно-Захiдному фронтi.

Найбiльш надiйними для бiльшовикiв тут були такi частини:

а) 2-й Гвардiйський корпус (16 тисяч) у Жмеринцi;

б) частини 1-го Туркестанського корпусу (6 тисяч) у Луцьку та Рiвному;

в) збiльшовиченi частини 11-го корпусу (3 тисячi) у Могильовi-Подiльському;

г) збiльшовиченi частини 12-го корпусу (4.200) у Кам'янцi-Подiльському.

Крiм того, безпосередньо на фронтi знаходилось щонайменше п'ять корпусiв (понад 100 тисяч багнетiв), здатних активно пiдтримати бiльшовикiв.

Шансiв на перемогу на Правобережнiй Українi в Центральної Ради було дуже мало. Про збiльшовиченi вiйська, якi брали участь у боротьбi з Центральною Радою з Захiдного фронту, ми розкажемо в роздiлах, присвячених безпосередньо боям на Лiвобережнiй Українi.