Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Події в Києві

Подiї в Києвi протягом 28 (15) сiчня — 9 (27) лютого 1918 року були ключовими у всiй Першiй українсько-бiльшовицькiй вiйнi. Адже саме вони зiграли головну роль у захопленi бiльшовиками влади на всiй Українi. У вуличнi бої було втягнуто практично всю українську залогу Києва, яка б у лiпшому випадковi могла б реально допомогти Правобережнiй, Лiвобережнiй чи Пiвденнiй Українi. А так київськi бiльшовики вiдтягнули на себе всi резерви Центральної Ради, скувавши їх на цiлих шiсть дiб. Крiм того, вiйськам, що боронили Лiвобережжя вiд армiї Антонова-Овсiєнка, довелося повернутись до Києва на допомогу мiсцевим пiдроздiлам i це призвело до повного опанування бiльшовиками Полтавщини та Чернiгiвщини. Загалом треба визнати, що київськi прихильники Раднаркому виконали своє завдання — вiдтягнули сили супротивника на "вiдмiнно", хоч i коштувало це багатьом iз них життя.

Уникнути боїв у Києвi було неможливо, i це розумiли як бiльшовики, так i українцi. Останнi одразу пiсля оголошення вiйни почали вживати вiдповiднi заходи, щоб хоч якось послабити бiльшовикiв столицi. Найперше, що зробив щойно призначений комендант мiста, отаман київського козацтва Ковенко, — роззброїв завод "Арсенал" — найбiльший бiльшовицький центр у Києвi. Операцiя роззброєння була проведена досить вдало та без жертв у нiч на 18 (5) сiчня 1918 року. Ось що згадував про цю операцiю один з бiльшовицьких керiвникiв "Арсеналу" Є.Чайковський:

Ця операцiя, яку так вдало провiв Ковенко, майже на 10 днiв вiдтягнула початок бiльшовицького повстання в Києвi. Однак проблема все одно залишалася невирiшеною: 20 (7) сiчня на "Арсенал" знов повернулися робiтники, якi шукали можливостей роздобути зброю та виступити проти Центральної Ради. Певно, що цього не можна було допустити. Тодi Ковенко вирiшив вивезти з "Арсеналу" все вугiлля. Цим би вiн зупинив завод i робiтники, не маючи роботи, розiйшлися би по домiвках. Операцiя була запланована на 29 (16) сiчня 1918 року. Однак про неї стало вiдомо бiльшовикам. Вони вирiшили негайно розпочати повстання. Зброя, яку вiдiбрали вiльнi козаки в арсенальцiв, виявилася зовсiм неподалiк, — у будинковi N 7 по Московськiй вулицi. Це стало вiдомо завдяки солдатам-шевченкiвцям, якi охороняли її. За допомогою Шевченкiвського полку в нiч на 28 (15) сiчня арсенальцi знов перевезли зброю на завод. Удень на "Арсеналi" вiдбувся мiтинг робiтникiв заводу, якi ухвалили вчинити опiр зазiханням вiльних козакiв на вугiлля та зброю. Тодi ж розпочало свою роботу спiльне засiдання мiської ради робiтничих та солдатських депутатiв на чолi з бiльшовиком Івановим, київський партiйний комiтет та профком "Арсеналу". Засiдання вiдбулося в примiшеннi Комерцiйного iнституту (тепер Педагогiчний унiверситет). Ось що про нього згадувала член партiйного комiтету Д.Іткiнд:

Отже, бiльшовицьке повстання в Києвi стало доконаним фактом. Що ми знаємо про нього? Дуже небагато. З тих часiв не збереглося нiяких документiв (їх i не могло бути), тож достовiрнi iсторичнi джерела у вивченнi київських боїв вiдпадають. З газетами того часу також є певна проблема. Незважаючи на те, що вони намагалися подавати достовiрну iнформацiю, це в них так i не вийшло. Найближчими до iстини були такi перiодичнi видання, як "Нова Рада" та "Робiтнича газета". Їхнi данi далеко не досконалi, в них систематично плутаються днi й подiї, однак у роботi їх можна використати. Найбiльшим джерелом iнформацiї про вуличнi бої є спогади, яких нараховується понад 25. Як не дивно, спогадiв бiльшовикiв збереглося менше, нiж спогадiв українських воякiв. Найбiльш цiкавими з них є записки про бої за "Арсенал" (Чайковського), Залiзничнi майстернi (Патлаха) та загальнi данi про київську червону гвардiю Подолу, Шулявки та Демiївки (Сивцова). Крiм того, вартi уваги спогади голови Київської ради робiтничих та солдатських депутатiв Іванова, активної бiльшовички Дори Іткiнд та одного з iнiцiаторiв створення молодiжної органiзацiї бiльшовикiв Дубасова. Цiкавими джерелами iнформацiї про бої 6 (24) — 8 (26) лютого 1918 року є спогади В.Антонова-Овсiєнка, харкiвського червоногвардiйця Гончаренка, червоних козакiв Примакова та Дубинського. Також досить корисними є матерiали про вуличнi бої в Києвi, якi друкувалися вже в радянськiй перiодицi останнiх десяти лiт.

Дещо бiльше спогадiв нам залишили українськi вiйськовi дiячi. Так, досить вичерпними є записки про дiї куреня Сiчових Стрiльцiв (Думiна), Гордiєнкiвського полку (Петрiва), Наливайкiвського полку (Шпилинського), артилерiї (Смовського), 2-ї юнацької школи (Видибайла). Є спогади, в яких докладно описано окремi моменти боїв: про здобуття готелю "Прага" (Євтимовича), про оборону Центральної Ради (Єремiєва). Крiм того, дуже цiкавим є записки про дiї Богданiвського полку (Галагана), полку iменi Сагайдачного (Марущенка-Богдановського), Полуботкiвського полку (Швеця), Богунського полку (Тарнавського), броньовикiв (Монкевича), Днiпровi сотнi Вiльного козацтва (Олiфера) та Залiзничної сотнi Вiльного козацтва (Максимовича).

Отже, як ми бачимо, джерел iнформацiї вистачає для того, щоб вiдновити докладний хiд вiйськових подiй на вулицях Києва протягом 28 (15) сiчня — 9 (27) лютого 1918 року.

Почнемо розгляд київських подiй з пiдготовки ворогуючих сторiн до боїв та з їхньої реальної чисельностi й дислокацiї. Насамперед, з бiльшовикiв заводу "Арсенал".

Те, що повтання неминуче, арсенальцi знали ще задовго до кривавих подiй. 28 (15) сiчня 1918 року на "Арсеналi" були скликанi зборки революцiйних сил та створено революцi— йно-вiйськовий комiтет для виконання керiвних функцiй. На завод, крiм самих арсенальцiв, прибули червоногвардiйцi Днiпровського паропластва, водопровiдної станцiї, суднобудiвельної верфi, взуттєвої фабрики Матiссона. Цi пiдроздiли були об'єднанi в окрему Подiльську сотню на чолi з бiльшовиками Возняком, Гадосем, Щербаковим та Кочергiним. Прийшов i Демiївський загiн червоної гвардiї (озброєний вже арсенальцями). Вiн складався з робiтникiв снарядного заводу та обмундирувальних майстерень. Також до "Арсеналу" зголосилася i невеличка кiлькiсть робiтникiв-залiзничникiв.

Значну частку оборонцiв "Арсеналу" становили збiльшовиченi пiдроздiли українських полкiв Богданiвського, Шевченкiвського та iменi Сагайдачного (полуботкiвцiв не було, про що помилково згадував Чайковський) (277,с.52). Найбiльш активними були шевченкiвцi. Усi вони служили ще зо два мiсяцi тому в найбiльш революцiйнiй частинi Петрограду — Гвардiї Волинському полковi, який вiдiграв одну з головних ролей у Лютневiй революцiї та Жовтневому переворотi.

Ревком "Арсеналу" складався з О.Горвiца (члена ЦВК), І.Фiалека, М.Костюка, М.Пiвня, М.Лебедева; штаб вiйськ "Арсеналу" з солдата С.Мiщенка (бiльшовика, ватажка сагайдачникiв), М.Костюка (арсенальця) та Р.Кочерги (командира Подiльської сотнi).

Крiм того, активно допомагав штабу арсенальцiв прапорщик Калениченко, який перекинувся на бiк бiльшовикiв з загоном воякiв Богданiвського полку (126,с.11).

Спробуймо визначити загальну чисельнiсть вiйськ "Арсеналу". Дуже приблизне число оборонцiв ми знаходимо лише в спогадах Д.Іткiнд — близько 600 чоловiк (232,с.47). Нам здається, що це схоже на iстину, адже на "Арсеналi" знаходились:

а) робiтники заводу — близько 300 багнетiв;

б) Подiльська сотня — 100 багнетiв;

в) Демiївський загiн — 100–150 багнетiв;

г) загони з трьох українських полкiв — 100–150 багнетiв.

Отже, разом виходить 600–700 багнетiв. Загальна оборона заводу полягала в утриманнi примiщень "Арсеналу" та Понтонного батальйону, якi знаходилися по рiзнi боки вулицi. Також були створенi i позицiї для ведення фронтової вiйни: з боку Олександрiвської вулицi, де були яри, викопано окопи та поставлено кулемети; вихiд на Микiльську вулицю захищали барикади; поруч з казармами Понтонного батальйону, на спусковi до Днiпра, встановлено кулемети; а тил заводу прикривав безлюдний та порожнiй яр iз великими схилами. Солдати-понтонери, як виявилося, не дуже хотiли брати участь у боях, а тому зайняли "збройний нейтралiтет". Однак згодом вони все ж пiдтримали арсенальцiв.

Якi сили мали бiльшовики в мiстi? На це питання ми знаходимо вiдповiдь у спогадах Сiвцова та Патлаха. О.Сивцов був начальником штабу київської червоної гвардiї, тож данi його мусять бути досить точними. У першу чергу, знаходимо iнформацiю про повстання на Шулявцi, Подолi та Демiiвцi. Найбiльше висвiтлено дiяльнiсть подiльських бiльшовикiв, де перебував Сивцов пiд час вуличних боїв.

Зранку 29 (16) сiчня 1918 року на Подолi були створенi три червоногвардiйськi сотнi з робiтникiв взуттєвої фабрики Матiссона, суднобудiвної верфi, лiсопильного, пивоварного, дрiжджового заводiв, спiлки вантажних вiзникiв та iнших. Одну сотню на чолi з Р.Кочергiним вiдправили, як уже зазначалося, до "Арсеналу". На Подолi залишилося близько 200 червоногвардiйцiв та до 50 воякiв полку iменi Сагайдачного, якi перейшли в перший день повстання до бiльшовикiв. Керували червоногвардiйцями на Подолi М.Кугель, Цимберг, О.Сивцов.

На Шулявцi також був досить сильний загiн червоної гвардiї. На озброєннi вiн мав понад 500 рушниць, 2 кулемети i досить багато пiстолетiв. Основу червоної гвардiї Шулявки становили робiтники заводу Гретера та Криваненка (тепер заводу "Бiльшовик"). Загальна чисельнiсть червоної гвардiї Шулявки на 29 (16) сiчня становила не менше 350 бiйцiв.

Найбiльш пiдготовленою до повстання була Демiївська червона гвардiя. Незважаючи на те, що вона складалася з великих загонiв снарядного заводу, трамвайних майстерень та iнших пiдприємств, дуже мало було зброї. Це призвело до зменшення боєздатностi демiївцiв. Частину своїх пiдроздiлiв вони вiдправили на "Арсенал", понад 200 червоногвардiйцiв залишилось у Демiївцi (268).

Був ще i п'ятий район повстання бiльшовикiв — Головнi залiзничнi майстернi. Цi майстернi не виявляли себе аж до середини 31 (18) сiчня 1918 року, а тому про них ми розкажемо трохи згодом.

Отже, яка ж чисельнiсть прихильникiв Раднаркому була в Києвi станом на 29 (16) сiчня 1918 року?

1. Вiйська "Арсеналу" — 600–700 багнетiв;

2. Шулявська червона гвардiя — 350 багнетiв;

3. Демiївська червона гвардiя — 200 багнетiв;

4. Подiльська червона гвардiя — 250 багнетiв.

Разом 1400–1500 багнетiв. Ця цифра бiльше числа 1200 багнетiв, названого в спогадах Д.Іткiнд (232,с.47). У спогадах А.Іванова зустрiчаємо цифру "2 тисячi вiйськово непiдготовлених робiтникiв" (231,с.17). Якщо додати до 1400–1500 багнетiв червоногвардiйцiв-залiзничникiв, а також пiдроздiли полку iменi Сагайдачного та Понтонного батальйону, якi згодом виступили на допомогу бiльшовикам, то загальна чисельнiсть цих вiйськ буде становити понад 2000 багнетiв.

Тепер розглянемо чисельнiсть українських пiдроздiлiв, якi виступили на боротьбу з бiльшовиками. Про загальне число українських вiйськ у Києвi та їх склад подав певну iнформацiю В.Антонов-Овсiєнко в своїх спогадах, що лише частково вiдповiдає дiйсностi. Так, досить точно була визначена чисельнiсть Богданiвського (500), Шевченкiвського (800), Богунського (800) полкiв. Щодо iнших даних, то вони майже повнiстю неправильнi. Адже, за загальними пiдрахунками Антонова-Овсiєнка, залога Києва сягала 20 тисяч бiйцiв, хоч її насправдi було не бiльше 8 тисяч (208,с.150).

Намагався пiдрахувати кiлькiсть оборонцiв Києва й український старшина В.Євтимович. Ось якi данi вiн подав:

1. Вiльне козацтво — 643 багнети;

2. Сiчовi Стрiльцi — 400 багнетiв;

3. Чорноморський курiнь — 400 багнетiв;

4. Вiльне козацтво заводу Гретера i Кривенка — 300 багнетiв;

5. 2-а юнацька школа — 500 багнетiв (138,N3,с.5). Інформацiя Євтимовича правильна тiльки щодо першого та частково другого пунктiв. Так, вiн дає нам загальне число Вiльного козацтва Києва, яке стояло на облiку iнтендантства Вiйськового Секретарiату (звiдки i походить така точна цифра). Однак разом В.Євтимович писав, що це є Вiльне козацтво безпосередньо Вiйськового Секретарiату, що є очевидною помилкою. Чисельнiсть Сiчовикiв була збiльшена Євтимовичем на 80 багнетiв, чорноморцiв — на 250, юнакiв — на 350. Щодо загону заводу Гретера i Кривенка, то вiн був складовою частиною всього Вiльного козацтва та нараховував не бiльше 60 бiйцiв.

Прагнув зробити пiдрахунки вiрних українських частин i iсторик Сiчового Стрiлецтва О.Думiн. Ось якi данi подав вiн:

1. Загони п'яти українських полкiв — разом 478 багнетiв;

2. Сiм рiзних загонiв — 620 багнетiв (з них вiльних козакiв 200 багнетiв);

3. Вояки рiзних технiчних частин — 200 осiб (42,с.57). Цi пiдрахунки також є досить сумнiвними. Найбiльше не вiдповiдає дiйсностi число в 478 багнетiв — загонiв українських полкiв. Викликає сумнiв i виникнення точної цифри (478, а не 500 чи навiть 480). Що ж до iнших пiдрахункiв О.Думiна, то вони дуже сумнiвнi та необгрунтованi.

Спробуймо зробити пiдрахунок, проаналiзувавши кожну частину окремо.

1. Богданiвський полк. Цей полк розташовувався навпроти подвiр'я "Арсеналу" на Московськiй вулицi в казармах 8-го залiзничного батальйону. Командував полком поручник О.Шаповал. Напередоднi боїв у полку нараховувалось до 500 воякiв. За свiдченням старшини А.Марущенка-Богдановського, в боях з арсенальцями, знаходячись у казармах, брало участь 140 богданiвцiв (166,с.22). Крiм того, ще частина богданiвцiв (чоловiк 160–170) дiяла разом з вiльними козаками. Отже, богданiвцiв, якi брали участь у вуличних боях, було близько 300. На нашу думку, це були рештки 1-го та 2-го куренiв полку iменi Хмельницького, якi дiяли окремо.

2. Полуботкiвський полк. Цей полк розташовувався в казармах 132-го Бендерського полку за адресою Кадетське шосе, 22 та вул. Керосинна (частини будiвель тепер не iснує, iншi належать Мiнiстерству оборони України).

У полку було до 800 воякiв. Полуботкiвцiв з початком боїв українське командування досить сильно пошматувало, а тому встановити чисельнiсть воякiв, якi брали участь у боях, дуже важко. Вiдомо, що до 31 (18) сiчня вони ще не були роздiленi та завзято стримували наступ шулявських червоногвардiйцiв. Порiвнюючи ще деякi факти, можна сказати, що полуботкiвцiв, якi виступили проти бiлшовикiв, було не менш 200 багнетiв.

3. Богунський полк. Богунцi розмiщувались у казармах 131-го Тираспольського полку за адресою вулиця Велика Дорогожицька, 74 (тепер вул. Мельникова, тут знаходиться Вiйськовий iнженерний iнститут Вiйськово-повiтряної оборони України). Командував полком сотник Дишлевський. У складi полку було понад 200 багнетiв. У вуличних боях брав участь загiн богунцiв у складi 35 старшин та 60 козакiв на чолi з штабс-капiтаном Погрiбним. Старшини полку сотник Дишлевський та хорунжий Оскiлко були прикомандированi до штабу Шинкаря. Загiн богунцiв був одразу перекинутий пiд "Арсенал", де перебував аж до його падiння (46,42).

4. Курiнь Сiчових Стрiльцiв. Курiнь у той час (грудень 1917 — сiчень 1918 року) знаходився в примiщеннях Духовної семiнарiї на Вознесенському спусковi (тепер тут Академiя Образотворчих Мистецтв). Командував сiчовиками хорунжий (у сiчнi 1918 року) Євген Коновалець. У куренi тодi були 2-а пiша та кулеметна сотнi загальною чисельнiстю 320 багнетiв та 8 кулеметiв. Крiм того, до куреня були доданi кадри 2-ї студентської сотнi — 20 студентiв i гiмназистiв на чолi з полковником М.Сварикою. Так, загальна чисельнiсть сiчовикiв сягала 340 багнетiв. Усi вони взяли участь у вуличних боях (14).

5. Гордiєнкiвський полк. Гордiєнкiвцi прибули до Києва напередоднi вуличних боїв — 28 (15) сiчня 1918 року та розташувались в ешелонi на станцiї Київ ІІ — Товарний. У полку на той час було 400 багнетiв. Командував полком полковник генерального штабу В.Петрiв. Увесь полк узяв активну участь у київських вуличних боях та досить сильно вiдзначився (178,с.93–95).

6. Чорноморський курiнь. Цей курiнь, складений з матросiв Чорноморського флоту, нараховував до 150 багнетiв. Знаходився вiн на київському етапно-розподiльчому пунктовi поруч з вокзалом. Курiнь вiд початку займав нейтралiтет, однак згодом майже всi його матроси взяли участь у вуличних боях.

7. Вiльне козацтво. За даними В.Євтимовича вiльне козацтво Києва нараховувало 643 багнети. На жаль, нам невiдомо, скiльки саме козакiв з цих 643 брали участь у вуличних боях. Збереглися спогади про двi частини вiльного козацтва: Днiпрову та Залiзничну сотнi. Днiпрова сотня була складена з робiтникiв заводу Гретера i Криваненка та нараховувала 60 багнетiв. Ця сотня брала активну участь у боях за "Арсенал" (174,с.21). Залiзнична сотня сформувалася з службовцiв станцiї Київ ІІ — Товарний. Входили до неї переважно 17 — 19-рiчнi хлопцi-залiзничники. Нараховувала вона до 50 багнетiв. Ця сотня захищала свою станцiю (164,с.34). Крiм того, нам вiдомо, що iснувала сотня станцiї Київ І — Пасажирський, набрана також з хлопчакiв. У нiй було понад 100 багнетiв. Ця сотня брала участь у боях на Шулявцi та пiд "Арсеналом". У Києвi були ще Рiвненська та Катеринославська сотнi вiльних козакiв, кожна по 40–60 багнетiв. Рiвненська сотня вiльного козацтва розташовувалась у цирку Шато, на вул. Миколаївськiй (тепер на його мiсцi кiнотеатр "Україна"). Вона брала участь у боях у центрi мiста та пiд "Арсеналом" (161,с.203). Досить сильними в Києвi були Подiльська, Лук'янiвська, Шулявська та Святошинська сотнi вiльного козацтва, якi нараховували 60–70 козакiв. Подiльська та Лук'янiвська сотнi боролися пiд "Арсеналом", Шулявська та Святошинська — на Шулявцi. Тож пiдроздiли вiльного козацтва, якi брали активну участь у вуличних боях, нараховували 550–600 багнетiв.

8. Громадськi вiддiли. Нам вiдомо, що з працiвникiв деяких установ Центральної Ради були створенi збройнi вiддiли. Так, Генеральний Секретар Микита Шаповал з працiвникiв Телеграфу та Головпоштампу сформував охоронний пiдроздiл у 25–30 багнетiв. Цей пiдроздiл забезпечував нормальну роботу Телеграфу та Головпоштампу. Озброїлись i робiтники адмiнiстрацiї Центральної Ради, яку очолив один з активних дiячiв Ради М.Єремiїв (140,с.145). Загiн Єремiєва мусив охороняти примiщення Будинку Вчителя, вiн нараховував 15–20 багнетiв. Не зовсiм "громадським" був загiн працiвникiв Вiйськового Секретарiату, оскiльки складався вiн переважно з офiцерiв. Нараховував загiн нв початку свого короткого iснування 37 багнетiв. Очолював його пiдполковник О.Жукiвський (138,N4,с.15).

9. Броньовi частини. У київських вуличних боях на боцi українських вiйськ брали участь три броньовики: один озброєний гарматою, а два — кулеметами. Броньовики з кулеметами бiльшiсть часу знаходились пiд "Арсеналом", броньовик з гарматою курсував по мiсту. Очолював усi броньовики поручник Борковський (170,с.11).

Крiм вище згаданих пiдроздiлiв, у Києвi була ще низка вiйськових частин: полк iменi Грушевського (800 багнетiв, знаходився на станцiї Київ І — Пасажирський), полк iменi Сагайдачного (800 багнетiв, розташовувався в казармах бiля Братського монастиря), полк iменi Шевченка (800 багнетiв, стояв у Василькiвському укрiпленнi), Понтонний курiнь (400 багнетiв, був навпроти "Арсеналу" в понтонних казармах), кiнний полк "Вiльної України" (300 шабель, мiстився за адресою Дiловий двiр 1 на шляху до Демiївки, тепер не iснує). Самокатний батальйон (тiльки-но повернувся до Києва, 400 багнетiв, квартирував у казармах по вул. Велика Кудрявська, 11). Полки iменi Грушевського, Шевченкiвський, "Вiльної України" та Самокатний батальйон були нейтральними, а тому ми їх не розглядаємо. Полк iменi Сагайдачного та Понтонний курiнь частково приєднався до бiльшовикiв, про що ми вже згадували.

Керiвництво вуличними боями здiйснювалось подвiйне, що було дуже неефективно та незручно. Владу над вiйськами Києва мали особливий комендант мiста отаман Ковенко з начальником штабу полковником Глiбовським, та командуючий Київським вiйськовим округом сотник Шинкар з начальником штабу хорунжим Самiйленком. Штаб Ковенка мiстився на Михайлiвськiй вулицi, а штаб Шинкаря — на Лютеранськiй (за кiлька сот метрiв).

Отже, українських вiйськ, якi боронили в Києвi Центральну Раду, 29 (16) сiчня було:

а) Богданiвський полк — 300 багнетiв;

б) Полуботкiвський полк — 200 багнетiв;

в) Богунський полк — 95 багнетiв;

г) Сiчовий курiнь — 340 багнетiв;

д) Гордiєнкiвський полк — 400 багнетiв;

є) Вiльне козацтво — 550–600 багнетiв;

ж) Громадськi вiддiли — 77–87 багнетiв;

з) броньовi частини — 3 броньовики.

Разом: до 1940 багнетiв, 3 броньовики. Як бачимо, чисельнiсть українських пiдроздiлiв була не набагато бiльша за бiльшовицькi частини. А тепер спробуймо хронологiчно вiдновити подiї в Києвi.

Київ, 29 (16) сiчня 1918 року

Боротьбi за "Арсенал" газети того часу вiдводили першi полоси, хоч про подiї в iнших районах там не було жодного слова. Прикладом для цього є газета "Нова Рада", яка подала точну iнформацiю про подiї пiд "Арсеналом" 29-го сiчня, однак жодним рядком не обмовилася про кривавi бої в центрi. Ось що вона писала:

Дещо неправдоподiбну iнформацiю на вiдмiну вiд "Нової Ради" подала "Робiтнича газета":

Що ж сталося на "Арсеналi" насправдi? На це питання спробуймо знайти вiдповiдь у спогадах Є.Чайковського. Ось що вiн, зокрема, писав:

Так описував подiї один iз учасникiв оборони "Арсеналу". Таких же докладних спогадiв про бої за завод українських воякiв ми, на превеликий жаль, не маємо. Тому в кiлькох словах змалюємо картину бою, користуючись рiзноманiтними джерелами.

Отож, на свiтанку 29 (16) сiчня до "Арсеналу" прибув броньовик та частини вiльного козацтва з метою вивезти з заводу вугiлля та зброю. Арсенальцi на це вiдповiли, як пише Чайковський, вогнем. Українським воякам нiчого не лишалося робити, як поставити "Арсеналу" ультиматум: видати до 19-ї години вечора вугiлля та зброю. Цей ультиматум для українцiв був потрiбен з двох причин:

1) вони мусили пiдтягнути до "Арсеналу" вiйська;

2) були сподiвання, що пiсля 18-ї години вечора, з закiнченням робочого дня, робiтники "Арсеналу" розiйдуться по домiвках.

Час, вiдведений ультиматумом, бiльшовики використали на свою користь:

1) викликали з мiста червоногвардiйськi загони (Подiльський, Демiївський) та збiльшовиченi пiдроздiли зукраїнiзованих полкiв.

2) саме тодi збудували барикаду, зробили окопи та укрiпили завод.

Таким чином, чисельнiсть вiйськ "Арсеналу" завдяки часу, вiдведеному ультиматумом, збiльшилась до 600–700 багнетiв. Крiм того, на заводi обладнали одну гармату.

У цей час українське командування збирало навколо "Арсеналу" надiйнi вiйська. Був пiднятий на ноги Богданiвський полк, 1-й курiнь якого залишився в казармi, вiкна якої виходили на подвiр'я заводу, а 2-й курiнь вирушив у бiк Микiльської вулицi. На Олександрiвську вулицю було стягнуто загiн Богунського полку, а також Днiпрову, Подiльську, Лук'янiвську та Катеринославську сотнi вiльного козацтва. Сюди ж прибули i два броньовики, якi стали курсувати Олександрiвською вулицею. Загалом, на цiй вулицi було зiбрано до 340 воякiв. На Микiльськiй вулицi знаходилось 160–170 богданiвцiв, на Московськiй — 140 богданiвцiв. Певно, якби арсенальцi знали, що чисельнiсть вiйськ супротивника не перевищує їхню власну чисельнiсть, вони б заатакували його. Але арсенальцi цього не знали, i в атаку пiшли українськi пiдроздiли. Спочатку на "Арсенал" надiслали кiлька снарядiв — це стрiляла з-за Днiпра, зi станцiї Дарницi, гавбиця штабс-капiтана Кузьмюка (25). Арсенальська гармата теж стрiляла по мiсту. Згодом почали наступ з Олександрiвської, Микiльської та Московських вулиць українськi пiдроздiли. Бiй точився до пiзньої ночi та нiчим не скiнчився. Так минув перший день облоги "Арсеналу". Втрати за цей день були дуже невеликi, оскiльки бiй точився вже в темрявi.

Найзавзятiший наступ здiйснили 29 (16) сiчня подiльськi бiльшовики. Цей день видався для них найбiльш кривавим. Тут цiкаво вiдзначити, що в той час, як подiльськi червоногвардiйцi вмирали на вулицях Києва, арсенальцi замiсть того, щоб iти в наступ, укрiплювали свої позицiї. Мiж арсенальцями та подiльцями не було зв'язку, i якби арсенальцi вчасно пiдтримали рiшучий наступ останнiх, Київ мiг би опинитись у руках бiльшовикiв ще 29 (16) сiчня 1918 року.

Отже, на Подолi пiсля вiдправки допомоги "Арсеналу" лишилося два загони по 100 червоногвардiйцiв у кожному та 50 воякiв полку iменi Сагайдачного, долучених до цих загонiв. Дiями подiльцiв керував штаб, який мiстився у фабрицi Маттiсона на Андрiївському узвозi (тепер тут швейне ПТУ). Приблизно об 11 годинi штаб вiддав своїм загонам розпорядження, якi вони почали виконувати: "Перший загiн рушив угору по Андрiївському узвозу до присутственних мiсць та будинку Старо-Київського участку; другий, подiлений на двi групи, органiзував однiєю частиною заслiн Подолу по Олександрiвськiй вулицi з боку Хрещатика та Володимирської гiрки, а другою групою повiв наступ на будинок духовної семiнарiї, де, за одержаними вiдомостями, засiли петлюрiвцi i домiнували над всiєю площею Житнього базару (це були Сiчовi Стрiльцi — прим. Т.Я., 26). У першому загонi подiльцiв було до 130 багнетiв, у двох окремих групах — по 60. Одна окрема група зайняла позицiї бiля Поштової станцiї на Подолi. Інша впритул пiдiйшла до казарми сiчовикiв та оточила її. Певно, бiльшовики прагнули залучити сiчових стрiльцiв на свiй бiк. Вони ще не знали, що це їм буде коштувати.

Перший загiн без перешкод дiстався по Андрiївському узвозу до Великої Володимирської вулицi, де став поступово займати Софiйську площу, вiйськовий телеграф, Золотоворiтський сквер, та, врештi-решт, 6-поверховий готель "Прага". Цей готель був однiєю з найбiльших будiвель району, а тому з нього можна було безперешкодно обстрiлювати всi навколишнi вулицi та примiщення Центральної Ради. За таких обставин члену Центральної Ради М.Єремiєву довелося нашвидкуруч створювати вiддiл для охорони Педагогiчного музею. Ось що вiн згадував:

Як бачимо, ситуацiя була надзвичайно загрозлива, адже подiльськi бiльшовики могли голими руками взяти всю Центральну Раду. Стримував їх невеличкий загiн рiвненських козакiв. Однак вони довго не протримались би. Бiльшовики встановили на даху "Праги" кулемет, з якого постiйно стрiляли по Центральнiй Радi. Навколо самої "Праги", у Золотоворiтському скверi та на розi Прорiзної i Володимирської вулиць, також стояли 3 кулемети, що не давали пiдiйти до готелю.

Інформацiя про загрозливе становище на Великiй Володимирськiй вулицi швидко дiйшла до Колегiї Павла Галагана на Фундуклеївськiй (тепер Хмельницького) вулицi, де розмiщувалось Вiйськове Мiнiстерство. Помiчник вiйськового мiнiстра пiдполковник Жукiвський зiбрав усiх працiвникiв мiнiстерства, переважно офiцерiв, та вирушив iз ними о 12.53 до "Праги". Майже без перешкод група дiйшла до Золотоворiтського скверу. На той час вона складалася з трьох роїв, якi отримали спецiальнi завдання:

1-й рiй на чолi з полковником П.Кудрявцевим (12 багнетiв) мусив зайняти перший поверх клубу "Родина", який знаходився на розi Володимирської вулицi та Золотоворiтського скверу, звiдки вiдкрити вогонь по скверу, де знаходився кулемет бiльшовикiв та до 15 червоногвардiйцiв;

2-й рiй на чолi з полковником Б.Ревуцьким (7 багнетiв) мав через заднi дверi клубу "Родина" вийти у сквер та заатакувати бiльшовикiв;

3-й рiй на чолi з пiдполковником О.Жукiвським (10 багнетiв) лишався на Володимирськiй вулицi та вогнем змушував бiльшовикiв вступити з ним у двобiй.

Увесь вiддiл Жукiвського був складений з офiцерiв з великим вiйськовим стажем, тож у червоногвардiйцiв шансiв на перемогу не залишалось. У вiддiлi були генерал О.Остафiєв (Остапура-Степовий), полковник О.Пилькевич, штабс-капiтан М.Удовиченко, поручник В.Євтимович, вiйськовий лiкар Ровинський та iншi.

О 13.40 рiй Ревуцького несподiвано, без шуму та пострiлiв, з тилу, заатакував бiльшовицький пiдроздiл у скверi. У багнетному двобою навряд чи хтось мiг дорiвнюватись офiцерам, тож червоногвардiйцi мусили втiкати зi скверу, залишивши кулемет та 8 своїх товаришiв, поколотих багнетами. Вогнем захопленого кулемета українськi офiцери примусили замовкнути 2 кулемети на розi Прорiзної вулицi. Рiй О.Жукiвського намагався захопити їх, однак утратив двох загиблими — прапорщика Герасименка та вiльного козака з заводу Гретера. За таких умов О.Жукiвський надiслав в обхiд кулеметiв двох гiмназистiв, 16–17 рiчних хлопчакiв, якi закидали пiдвали, де знаходились кулемети, гранатами. Пiсля цього Жукiвський захопив у пiдвалах два кулемети, звiдки втекли червоногвардiйцi.

Незабаром на Прорiзну з Вiйськового Мiнiстерства прибув ще один рiй (8 багнетiв) сотника Голуба та броньовик з гарматкою. Рiй Голуба пiдкрiпив рiй Жукiвського, а броньовик пустили на Володимирську вулицю у бiк Софiйської площi i таким чином бiльшовицька залога "Праги" була оточена.

О 14.40–15.00 генерал Остапура-Степовий запропонував план захоплення готелю "Прага". Згiдно плану, рої Жукiвського та Кудрявцева стрiляли по готелю з кулеметiв та рушниць, щоб вiдвести увагу бiльшовикiв на себе. У цей час рої Ревуцького та Голуба ввiйшли до сусiднього з готелем 5-поверхового будинку. Забравшись на 5 поверх, старшини почали ламати мури двох будинкiв: 5-поверхового та готелю, якi стояли впритул (28).

А в цей час, о 14.45, у наступ проти подiльських бiльшовикiв перейшли сiчовi стрiльцi. За планом, розробленим А.Мельником, наступ мав вiдбуватися трьома групами:

1-ша група у силi двох чот (90 багнетiв) на чолi з хорунжим П.Пасiкою мала йти за маршрутом: Велика Житомирська — Андрiївський узвiз — Подiл;

2-га група у силi чоти (45 багнетiв) хорунжого І.Вирвача мала наступати уздовж Великої Пiдвальної до Золотоворiтського скверу;

3-тя група у силi чоти (45 багнетiв) хорунжого І.Чмали мусила наступати по Великiй Пiдвальнiй та Рильському провулковi до Софiйської площi.

1-ша група П.Пасiки спочатку вдарила по тiй бiльшовицькiй частинi (60 багнетiв), що контролювала казарми сiчовикiв, Львiвську та Сiнну площу. В авангардi групи рухався грузовик з кулеметом. Для червоногвардiйцiв наступ сiчовикiв став великою несподiванкою, однак вони завзято боронилися. Ось як описував дiї 1-ї групи О.Думiн:

У той час, як сiчовики торували собi шлях до Подолу, рої Ревуцького та Глоба протягом години пробили велику дiрку на п'ятому поверсi готелю "Прага". Приблизно о 16.30–17.00 рої забрались до готелю. Рiй Ревуцького спрямував на дах "Праги", рiй Голуба — до вестибюлю. Бiльшовики ще не знали про прорив їхної оборони. Сигналом до атаки мав стати вибух гранати, яку мусив кинути О.Жукiвський у центральнi дверi "Праги".

Загiн Жукiвського був значно пiдсилений — по Великiй Пiдвальнiй до нього дiйшла 2-га група сiчовикiв І.Вирвача в силi 48 багнетiв. Крiм того, тодi ж на Софiйську площу дiсталася й 3-тя група сiчовикiв І.Чмали та остаточно заблокувала шляхи вiдступу оборонцям "Праги".

Близько 17.00 розпочалася загальна атака готелю "Прага". Рiй Ревуцького несподiвано увiрвався на дах, де червоногвардiйцi, якi не встигли оговтатись, розстрiлювались в упор. Частина їх була викинута з даху. Крiм того, допомогли й ручнi гранати, якими засипали оборонцiв даху готелю. Як результат — вбито 21 бiльшовика, захоплено 4 кулемети та телефон. Керував ними юнкер-єврей Костянтинiвського вiйськового училища. У вестибюлi готелю рої Голуба, Жукiвського, Кудрявцева, а також сiчовики закидали гранатами та пострiляли ще 15 червоногвардiйцiв. Рештки залоги готелю "Прага", 14 чоловiк, забарикадувалися в одному з номерiв першого поверху, однак їх було пiдiрвано двома гранатами Новицького — дуже сильної дiї (30).

А ось як згадував про штурм "Праги" М.Єремiєв:

Вiйськовi дiї подiльських червоногвардiйцiв у цей день були прокоментованi i газетою "Нова Рада" вiд 6 лютого (24 сiчня) 1918 року. Правда, автор коментаря помилився в часi та вiднiс бої з подiльцями в центрi мiста аж на 31 (18) сiчня. Тому цей факт варто врахувати. Ось що, зокрема, писала газета: "Цей день взагалi був днем найбiльших успiхiв большевицьких банд. Пiдсиленi хулiганами, волоцюгами i взагалi злочинними елементами ворохобники з Подолу вибрались на Старе Мiсто i захопили Старокиївський район, центральну мiлiцiю, далi по Володимирськiй улицi центральний телеграф i готель "Прагу", звiдки почали обстрiлювати будинок Центральної Ради i взагалi ближчi вулицi. В мiлiцiї вони зараз же повiдпускали всiх злочинцiв i вже разом з ними розгромили i понищили всi папери, всi документи i антропометричний кабiнет з фотографiчними картками злочинцiв. Проти ворохобникiв виступають українськi вiйськовi частини з броневиками i мало не цiлий день коло Софiї на майданi i по ближчих вулицях кипить бiй, i потрохи бiльшовикiв виганяють з усiх мiсць".

Так, у результатi боїв за "Прагу" перший загiн червоногвардiйцiв Подолу втратив до 60 воякiв. Також вiдчутної поразки зазнали частини другого та першого загонiв вiд 1-ї групи сiчовикiв Ф.Черника. Певно, що мали вони не менше 30 вбитих та поранених червоногвардiйцiв. Приблизнi втрати українських пiдроздiлiв у боях з подiльськими бiльшовиками сягали 30–35 воякiв. Надвечiр рештки червоногвардiйцiв першого загону Подолу (чоловiк 60) були стягнутi на Трьохсвятительську вулицю, де мусили боронити Андрiївський та Михайлiвський спуски. Друга група другого загону (до 40 воякiв) зайняла позицiї по Вознесенському узвозу, нижче Духовної семiнарiї, з метою не допустити наступу сiчовикiв на Подiл з боку семiнарiї. 1-шу групу сiчовикiв Ф.Черника, яка зазнала втрат, було значно пiдсилено чотою (45 багнетiв). У Духовнiй семiнарiї залишилось близько 100 воякiв на чолi з хорунжим В.Кучабським. Так закiнчився перший день боїв з подiльськими червоногвардiйцями.

У той час, як подiльськi червоногвардiйцi самовiддано штурмували центральнi київськi вулицi, а арсенальцi готувалися до оборони, у Головних залiзничних майстернях панувала цiлковита невизначенiсть. Так, дуже сильними тут були впливи українцiв, тож бiльшовики не мали пiд ногами мiцного пiдгрунтя. У майстернях для боротьби з Центральною Радою був створений штаб у складi бiльшовикiв Вайдека, Зюки, Патлаха, Свiдзинського, безпартiйного Карповича та есера (потiм комунiста) Дзедзiєвського. Перед тим, зранку 29 (16) сiчня, бiльшовики-залiзничники скликали загальнi збори, на яких була сформована дружина червоногвардiйцiв у силi до 100 багнетiв (М.Патлах писав про 300 багнетiв, однак це не вiдповiдає дiйсностi) (32). Бiльшовики-залiзничники не погоджувалися з планом подiльцiв та арсенальцiв про збройне повстання та прагнули вирiшити справу мирними засобами — страйками. Тому зранку 29 (16) сiчня майже нiхто з залiзничникiв не працював, а бiльшiсть їх розiйшлась по домiвках. Тож, коли подiльськi червоногвардiйцi вмирали на вулицях Києва, залiзничники спокiйненько страйкували, зрiкаючи своїх товаришiв з Подолу фактично на смерть. Бiльше того, залiзничники не тiльки не виступали проти Центральної Ради, а ще й вели з українським комендантом Київ І-Пасажирський переговори (правда, безрезультатнi). Така досить наз'ясована полiтика бiльшовикiв-залiзничникiв не обiцяла нiчого доброго.

А в цей час на станцiї Київ ІІ-Товаровий скупчилися досить потужнi українськi сили: Гордiєнкiвський полк, що за день до того прибув з фронту, та Залiзнична сотня вiльного козацтва. Командир гордiєнкiвцiв полковник В.Петрiв зовсiм не орiєнтувався в ситуацiї i не знав, що йому робити. У гiршому (для бiльшовикiв) разi вiн мiг просто вдарити на Головнi залiзничнi майстернi та розiгнати всiх страйкарiв.

З iншого боку вiд Товарової станцiї знаходилась Демiївка. Як зазначалось, демiївцi хоч i мали до 200 червоногвардiйцiв, однак цi червоногвардiйцi були погано озброєнi. Незважаючи на це, рано-вранцi 29 (16) сiчня 1918 року демiївцi виступили зi снарядного заводу, захопили весь район та обеззброїли районну мiлiцiю. Згiдно з загальним планом бiльшовикiв, близько 11-ї години дня вони повели наступ по Великiй Василькiвськiй вулицi у бiк центру. Демiївськi червоногвардiйцi не знали про наявнiсть на Товаровiй станцiї Гордiєнкiвського полку, а тому спочатку спробували захопити станцiю. Командир гордiєнкiвцiв В.Петрiв разом з 20 вояками ще о 10-й годинi вирушив до Центральної Ради, а тому на станцiї не був. На Товарову станцiю з Головних залiзничних майстерень надiслали ультиматум про здачу станцiї бiльшовикам. Певно, що гордiєнкiвцi вiдповiли категоричною вiдмовою. Демiївцi, не знаючи про наявнiсть на станцiї цiлого полку, перейшли в наступ. Ось що писав про це вiльний козак Залiзничної сотнi Т.Максимович:

За таких умов сотник Андрiєвський, що замiнював полковника Петрiва, перейшов з гордiєнкiвцями в контрнаступ, збив ворожi розстрiльнi та протягом години бою вiдiгнав демiївських червоногвардiйцiв у свiй район. Ця перемога коштувала гордiєнкiвцям, за твердженням Петрiва, 7 поранених. Найцiкавiше те, що гордiєнкiвцi навiть не здогадувались, що своїми рiшучими дiями вони повнiстю злiквiдували виступ червоної гвардiї Демiївки проти Центральної Ради (34). Таким чином, дуже швидко та несподiвано для всiх повстання на Демiївцi було фактично злiквiдовано.

Як писав начальник штабу червоної гвардiї Києва О.Сивцов:

Що ж сталося з демiївцями насправдi? По-перше, вони не чекали, що їм поставлять сильний опiр одразу на Товаровiй станцiї. Це для них було величезною несподiванкою. Розбитi та розпорошенi вони пiдупали в дусi. До цього додалися й непорозумiння з залiзничниками, якi, як нам здається, мусили виступити на допомогу демiївцям. Певно, все це, а крiм того катастрофiчна нестача зброї спричинилася до вiдмови демiївцiв брати участь у подальших боях з вiйськами Центральної Ради. Найбiльш активнi червоногвардiйцi прямували до "Арсеналу", iншi ж обмежились пасивним спротивом залозi станцiї Київ ІІ-Товаровий. Загалом, демiївцi внаслiдок бою з гордiєнкiвцями мали втрати, якi нараховували кiлька вбитих та до десятка поранених.

Чим була зумовлена змiна поглядiв бiльшовикiв-залiзничникiв, ми не знаємо. Про подiї в залiзничних майстернях вiдомо лише з дуже недостовiрних спогадiв одного з керiвникiв бiльшовикiв-залiзничникiв М.Патлаха, розстрiляного НКВС у 1938 роцi. Показовим є те, що вiн двiчi переписував свої спогади про тi подiї — у 1923-му та в 1928 роках. Останнiй варiант спогадiв, на нашу думку, був бiльш достовiрним. У виданнях радянських часiв, у 70-х — 80-х роках, друкувався виправлений цензорами варiант записок Патлаха 1923-го року. Тож, мабуть, вiн щось приховував. Нам здається, що в майстернях змагалися три рiзнi групи: прихильники Центральної Ради, тi, що хотiли вирiшити проблему страйками та прибiчники рiшучих дiй. Останнi, як можна здогадуватися зi спогадiв М.Патлаха, зрозумiвши, що в майстернях збройного виступу не буде, забрали всi 8 кулеметiв, якi були в залiзничникiв, та загоном у 30 чоловiк пiшли ввечерi 29 (16) сiчня на допомогу повстанцям Шулявки. Перед тим вони ледве не розстрiляли члена штабу Карповича через пiдозру його в зрадi (36).

Отже, протягом 29 (16) сiчня 1918 року заходами Гордiєнкiвського полку було злiквiдовано бiльшовицьке повстання на Демiївцi. Тепер центральна частина мiста була цiлком захищена збоку Великої Василькiвської вулицi. На станцiї КиївІІ-Товаровий знаходилась мiцна оборона українських пiдроздiлiв, якi не давали змоги бiльшовикам захопити станцiю та припинити на нiй рух ешелонiв. У Головних залiзничних майстернях панувала цiлковита розгубленiсть. Бiльшовики-залiзничники ще не наважувались на рiшучi дiї.

Шулявськi бiльшовики, на вiдмiну вiд подiльських та демiївських, стали готуватись до повстання набагато пiзнiше. Очолювали їх бiльшовики Довнар-Запольський та Стогнiй. О.Сивцов згадував, що вже зранку 29 (16) сiчня всi пiдприємства району страйкували, а о 12 годинi шулявськi червоногвардiйцi були готовi до виступу, маючи на озброєннi до 500 гвинтiвок. Це трохи не вiдповiдає дiйсностi. Насправдi бiльшовики збирали бойовикiв протягом цiлого дня, крiм того, вони не знали про те, що подiльцi вже вели бої в центрi мiста, тож виступати ще остерiгались. Справдi, першi сутички з українськими пiдроздiлами, як зазначав О.Сивцов, почались о 14 годинi. Однак цi сутички не носили кривавого характеру та переважно закiнчувались роззброєнням українських караулiв. Шулявцi ще нiкуди не наступали та обмежились зайняттям Керосинної, Фабричної вулиць та Пушкiнського парку. На цих вулицях був розташований Полуботкiвський полк, який червоногвардiйцi ще не чiпали. Полуботкiвцi теж не дуже орiєнтувалися в подiях, що склалися, та зайняли своєрiдний збройний нейтралiтет. Лише надвечiр, як зазначав Сивцов, на Шулявцi зiбралося до 350 добре озброєних червоногвардiйцiв, якi тепер уже були готовi до боїв (37).

Вночi з 29 (16) на 30 (17) сiчня шулявцi провели свою першу бойову акцiю — намагались захопити казарми полуботкiвцiв на Керосиннiй вулицi. Як зазначав у своїх спогадах старшина-полуботкiвець А.Швець, козаки босi, лише в пiдштанках та сорочках (а це була люта зима!) повискакували зi зброєю на вулицю та вiдбили некликаних гостей (38). Цим i закiнчилася перша невдала вiйськова операцiя шулявцiв, яка, як нам здається, вiдбулася майже без утрат через темряву та короткотривалiсть сутички.

Так закiнчився перший день повстання на Шулявцi, протягом якого формувались, озброювались та готувались до боїв червоногвардiйськi пiдроздiли. За цей день чiтко було визначено i супротивникiв на майбутнє. Це, з одного боку, шулявськi бiльшовики, а з iншого — пiдроздiли полку iменi Полуботка.

Спробуймо пiдбити загальнi пiдсумки тих подiй, що тривали протягом 29 (16) сiчня 1918 року. У цей день найбiльш активними були подiльськi червоногвардiйцi. Вони змогли продертися в самий центр мiста, де протриматись аж до вечора.

Безвiдповiдальне недотримання iншими районами плану спiльних дiй, затвердженому ще напередоднi, призвело до того, що арсенальцi, шулявцi та залiзничники кинули своїх товаришiв напризволяще. Єдиними, хто нарiвнi з подiльцями виступив, були демiївцi. Однак саме їм, на вiдмiну вiд арсенальцiв, у цей день треба було готуватись. Передчасний виступ демiївцiв призвiв до повного їх розгрому. Арсенальцi та шулявцi, замiсть того, щоб заатакувати супротивника, займались укрiпленням своїх дiлянок. Це була фатальна помилка, оскiльки їхнiй виступ разом з подiльцями в перший же день боїв мiг призвести до перемоги. Тут особливо дивує поведiнка "Арсеналу" — збройного табору, перед яким аж до 19 годин навiть не було супротивника. Так чи iнакше, але перший день боїв був дуже напруженим та повчальним.

Київ, 30 (17) сiчня 1918 року

У цей день продовжувалися завзятi бої з подiльськими червоногвардiйцями в центрi мiста. Крiм того, в наступ перейшли i шулявцi, яких теж доводилося стримувати. У iнших районах (крiм "Арсеналу") ситуацiя була бiльш-менш спокiйна. Ось що писала про загальний стан у мiстi в цей день "Народна Рада" в номерi вiд 24 сiчня 1918 року:

Дiйсно, в мiстi не працювало жодне пiдприємство. Робiтники або мiтингували, або брались за зброю. Українське командування в той день уже збагнуло, що на "Арсеналi" знаходиться вiйськ бiльшовикiв стiльки ж, скiльки й атакуючих. Було зрозумiло, що завод за таких умов узяти неможливо. Тому було вирiшено всi сили кинути на придушення подiльського та шулявського осередкiв повстання, "Арсенал" не атакувати, а розпочати його облогу, не давати червоногвардiйцям виходити з заводу на допомогу iншим повстанцям. Треба сказати, що цей план було виконано блискуче, — арсенальцi так i не здогадувалися, що їх обвели навколо пальця. Адже всього одна атака з "Арсеналу" могла корiнним чином змiнити ситуацiю в мiстi. "Арсенал" продовжували оточувати вiльнi козаки, богунцi та 2-й курiнь богданiвцiв. На дахах сусiднiх з заводом будинкiв вони встановили кулемети, якi контролювали майже всю вiдкриту частину "Арсеналу" (подвiр'я, площу перед заводом та iн.)

Крiм того, доки броньовик з гарматою дiяв проти подiльських червоногвардiйцiв, iншi два броньовики з кулеметами були спрямованi пiд "Арсенал". Вони знаходились на найнебезпечнiшiй дiлянцi — Олександрiвськiй вулицi, через яку арсенальцi могли дiставати iнформацiю та пiдкрiплення з мiста. Ось що писав про дiю цих броньовикiв Б.Монкевич:

Таким чином, завод "Арсенал" був повнiстю блокований українськими пiдроздiлами з боку Олександрiвської та Микiльської вулиць. Кулемети та броньовики не давали змоги бiльшовикам перейти до активних дiй, а українськi пiдроздiли обмежувались лише перестрiлками та уникали атак. Таким чином, зберiгалась боєздатнiсть та уникались втрати в частинах.

Що ж вiдбувалось на самому "Арсеналi"? На жаль, докладних даних про цей день ми не маємо. У спогадах Чайковського в цей день описується все, що завгодно, але не подiї на заводi. Зокрема, вiн чомусь стверджував, що вже не працювала електрична станцiя, хоч це сталося 31 (18) сiчня, згадував про захоплення подiльцями "Праги", що вiдбулось ще 29 (16) сiчня, й яскраво описував "жорстокi бої на вокзалi" та вiйськовi дiї залiзничникiв, якi насправдi розпочали повстання аж 1 лютого (19) сiчня. Про подiї на "Арсеналi" Чайковський лише обмовився фразою, що "ворог готується до атак" (4). Власне, зi спогадiв Чайковського, присвячених 30 (17) сiчня, можна зробити два висновки. По-перше, вiн пiдтверджує нашi данi про те, що українськi пiдроздiли 30 (17) сiчня "Арсенал" не атакували, по-друге, ще раз переконуємося, що довiряти спогадам нiколи не можна повнiстю i треба завжди перевiряти їх достовiрнiсть в iнших джерелах (що ми постiйно й робимо).

Найбiльше в цей день дiсталося 1-му куреню богданiвцiв, який засiв у своїх казармах на Московськiй вулицi поруч з "Арсеналом". Богданiвцi, вiкна казарм яких виходили на подвiр'я арсенальцiв, вели невпинну стрiльбу по заводу i таким чином всю увагу бiльшовикiв "Арсеналу" концентрували на собi. Останнi за всяку цiну прагнули вибити богданiвцiв з казарм. Ось що писав про ситуацiю, яка склалася навколо "Арсеналу", полковник В.Петрiв:

Отже, пiд "Арсеналом" 30 (17) сiчня активних вiйськових дiй не було. Точилась перестрiлка, яка найбiльш завзятою була мiж богданiвцями та червоногвардiйцями на Московськiй вулицi.

Пiсля кривавого бою бiля готелю "Прага" червоногвардiйцi Подолу мали величезне бажання помститись за величезнi втрати. Командували ними переважно вiйськовi, бiльшовики-сагайдачники, серед яких було навiть кiлька офiцерiв. Бiльшовики врахували всi помилки бою 29 (16) сiчня та обрали iншi орiєнтири для наступу. Пiдступи до вулицi Трьохсвятительської — ключа вiд центру мiста — були мiцно обсадженi сiчовиками. Тому подiльцi вирiшили повести наступ через Олександрiвську вулицю та Царську площу на Хрещатик. Для цього вони перекинули свої сили з Вознесенського узвозу на Олександрiвську вулицю, створивши тут штурмову групу в силi до 100 багнетiв. На Трьохсвятительськiй лишався загiн для стримання сiчовикiв у силi понад 60 багнетiв.

Бiй з подiльцями за центр Києва досить докладно описав у своїх спогадах полковник В.Петрiв та сотник О.Думiн у дослiдженнi, присвяченому сiчовим стрiльцям, оскiльки саме гордiєнкiвцi та сiчовики в цей день i боролись з подiльськими бiльшовиками. Тут цiкаво зазначити, що О.Думiн весь час називав гордiєнкiвцiв "вiльними козаками", оскiльки не знав ще про iснування Гордiєнкiвського полку, а В.Петрiв називав сiчовикiв — "полуботкiвцями", бо так само ще нiчого не чув про сiчових стрiльцiв.

Отже, близько 12.00 ранку подiльськi червоногвардiйцi, вiдкинувши на Царськiй та Думськiй площах слабкi застави рiвненських вiльних козакiв, нестримно почали рухатись по Хрещатику. На розi Хрещатика та Прорiзної опiр червоногвардiйцям намагалася вчинити чота сiчовикiв хорунжого І.Вирвича (40 багнетiв), однак її було вiдкинуто вгору по вулицi. Бiльшовики прагнули дiйти до Великої Володимирської вулицi, а тому з Хрещатика двома групами почали дертися по Софiйськiй та Прорiзнiй вулицях угору. Намагались вони прорватись i по Фундуклеївськiй вулицi, однак тут тримались працiвники Вiйськового Мiнiстерства та Центральної Ради, якi так i не пропустили червоногвардiйцiв. Чоти сiчовикiв І.Вирвича та І.Чмоли були затиснутi бiльшовиками на Володимирськiй вулицi мiж Софiйською та Прорiзною вулицями. Сотня сiчовикiв Ф.Черника була скована боєм на Трьохсвятительськiй вулицi i не допомагала своїм товаришам. Виникла дуже складна ситуацiя, адже тепер українцi та бiльшовики помiнялися ролями — останнi перемагали за сценарiєм боїв 29 (16) сiчня, однак уже навиворiт. Тут треба вiддати належне керiвникам подiльських повстанцiв — вони були фахiвцями своєї справи. У результатi блискучої операцiї червоногвардiйцi могли опанувати центром мiста та захопити Центральну Раду.

Становище чим далi, тим бiльше погiршувалось. За таких обставин близько 13.30 у бiй за центр було введено Гордiєнкiвський полк, який пiсля подiй на Товаровiй станцiї було вiдведено на Інститутську вулицю — ближче до "Арсеналу". В.Петрiв рiшуче повiв своїх гордiєнкiвцiв на порятунок Центральної Ради та сiчовикiв:

Незабаром усi три сотнi гордiєнкiвцiв, маючи по 80 багнетiв у кожнiй, опинилися на Хрещатику. Тут вiддiли червоногвардiйцiв, розумiючи, що вони знов потрапили в повне оточення, вступають у завзятий бiй на закутках вулиць Прорiзної, Миколаївської та на Думськiй площi. 1-а гордiєнкiвська сотня, що наступала на Думськiй площi, була надовго зупинена бiльшовиками. Проте 2-га та 3-я сотня збили супротивника на Хрещатику, та погнали його вгору по вулицях Прорiзнiй та Фундуклеївськiй. Червоногвардiйцям удалося зайняти мiцну оборону лише на Пушкiнськiй вулицi, яка перетинала Прорiзну та Фундуклеївську. Тут вони встановили кулемети та хвилин сорок стримували гордiєнкiвцiв. Особливо завзятий бiй розгорiвся на розi вулиць Фундуклеївської та Пушкiнської, де знаходились типографiї Корчак-Новицького. Розпочався бiй, який точився хвилин 40:

Бiй за типографiю вирiшив долю боїв на Фундуклеївськiй та Прорiзнiй вулицях, i вже хвилин через 15–20 2-га та 3-тя сотнi гордiєнкiвцiв опинилась поруч iз Софiйським майданом, де пiвтори години в повному оточеннi тримались сiчовi стрiльцi. Була вже приблизно 16 година i подiльськi червоногвардiйцi через Софiйську, Костьольну та Олександрiвську вулицi вiдступили на Подiл. На Великiй Володимирськiй вулицi вiд Прорiзної до Софiйського майдану, за спогадами В.Петрiва, лежало багато вбитих.

2-га та 3-тя сотнi знов повернулись на мiсце дислокацiї на Інститутську вулицю, а сiчовики взялись переслiдувати ворога. Рештки чоти І.Чмоли зайняли Михайлiвський монастир та вийшли на Трьохсвятительську вулицю. Вiддiл І.Вирвича "дiйшов аж по Хрещатик i Царську площу, вiдтiль здобув Володимирську гiрку й закрiпився на нiй, перериваючи обстрiлом вздовж Олександрiвської в напрямку на Подiл та стежами, закрiпленими над Днiпром, зв'язок мiж Подолом i Печерськом. У чинах цього стрiлецького вiддiлу взяли дуже визначну участь уже й iншi вiддiли оборонцiв Центральної Ради, головно вiльнi козаки, що першого дня бою боролися на Хрещатику в околицi Думської площi (насправдi це була 1-а гордiєнкiвська сотня — прим. Т.Я.) (45). Лише пiзно ввечорi 1-ша сотня Гордiєнкiвського полку повернулась до розташування своєї частини.

Що ж пiд час бою робила сотня Ф.Черника, яка знаходилась перед Трьохсвятительською вулицею? Як писав О.Думiн, вона намагалася з боку Великої Володимирської вулицi таки взяти Трьохсвятительську, однак 60 червоногвардiйцiв увесь час вiдбивали атаки сiчовикiв з величезними втратами для них (46). Так фактично безрезультатно закiнчився день для сотнi Ф.Черника. Загалом же за 30 (17) сiчня 1918 року гордiєнкiвцi та сiчовики зi значними втратами для себе вiдбили другий наступ бiльшовикiв Подолу. Останнi також мали багатьох убитих та поранених.

30 (17) сiчня 1918 року в Головних залiзничних майстернях зi 100 червоногвардiйцiв залишилось тiльки 70, iншi, як зазначалось попереду, вже пiшли на допомогу шулявцям. Звичайно, що з такими силами виступити було неможливо, а тому бiльшовики-залiзничники о 12 годинi скликали загальнi збори робiтникiв Київського залiзничного вузла. Цiкаво, що М.Патлах у одних зi своїх спогадiв навiв число робiтникiв у 6 тисяч, а в iнших — вже 8 тисяч. Ось що вiдбувалось на цих зборах:

Загальна чисельнiсть червоногвардiйцiв у майстернях сягала тепер, на нашу думку, близько 150 чоловiк. У майстернях на виправленнi знаходився панцерний потяг, за обладнання якого взялися червоногвардiйцi. На допомогу шулявцям вони так i не вирушили…

А в цей день шулявськi червоногвардiйцi перейшли до рiшучих дiй. Приблизно з 12.00 вони почали тiснити загiн Полуботкiвського полку в силi до 200 багнетiв (iншi полуботкiвцi були нейтральнi), та вже о 14–00 опинилися на Галицькiй площi. Тут на пiдтримку полуботкiвцям пiдiйшли Шулявська та Святошинська сотнi вiльного козацтва, якi й зупинили червоногвардiйцiв. Твердження О.Сивцова про те, що шулявцi начебто пiдходили по Бiбiковському бульвару до Володимирської вулицi є неправильним. У цiлому ж Сивцов правильно оцiнив боєздатнiсть шулявських бiльшовикiв:

Загалом же, протягом 30 (17) сiчня єдине, що досягнули шулявцi, було захоплення Галицької площi, яка, власне кажучи, не грала нiякої ролi. Таким чином, прорив шулявцiв у цей день можна назвати марним. Цей день був не таким насиченим подiями, як 29 (16) сiчня 1918 року. Однак по ньому можна судити про всi київськi подiї: шулявцi та демiївцi виявилися надзвичайно слабкими, залiзничники та арсенальцi — нерiшучими, а в подiльцiв уже просто не було сил продовжувати активну боротьбу.

Київ, 31 (18) сiчня 1918 року

Становище в Києвi не змiнювалось: воно залишалось напруженим. Ось що, зокрема, писала "Нова Рада":

Загалом можна сказати, що хоч i стомилися вже мешканцi Києва вiд вуличних боїв, однак вiдчувалося, що скоро цьому настане кiнець. Принаймнi, українськi пiдроздiли прикладали до того всi зусилля.

У цей день завод "Арсенал" був дуже активним. Це i зрозумiло, адже червоногвардiйцi майже два днi перебували в бездiяльностi, яка їм просто обридла. З самого ранку арсенальцi вчинили вилазку, про яку Чайковський у своїх спогадах чомусь не згадує. Вилазка була невдала, однак досить масова. Почалась вона близько 10 години ранку. Арсенальцi, вибравшись через Губернаторський сад на Крiпосний провулок почали наступ по Інститутськiй вулицi в напрямку центру. Однак уже в районi Катерининської вулицi вони натрапили на сильний опiр гордiєнкiвцiв та вiльних козакiв. Унаслiдок цього вилазка закiнчилась безрезультатно i арсенальцi повернулись на завод (50).

Українське командування пiсля цiєї вилазки влаштувало наступ на "Арсенал", який з перервами тривав аж до самого вечора. У ньому брали участь гордiєнкiвцi (про що чомусь не згадує В.Петрiв), вiльнi козаки, богданiвцi та богунцi. Перед тим на станцiю Київ ІІ-Товаровий прорвався невеличкий вiддiл українських артилеристiв. Вони постягували з платформ три тридюймовi гармати та розпочали обстрiл "Арсеналу". Цей новоявлений пiдроздiл став зватись "1-ю Товаровою батареєю" (51). Згодом у своїх спогадах член Центральної Ради стверджував, що в цьому вiддiлi нараховувалось всього 7 чоловiк на чолi з сотником С.Чорним (52). Завдяки цiй знов створенiй батареї українськi вiйська мали змогу вести невпинний гарматний обстрiл "Арсеналу", а потiм i Головних залiзничних майстерень.

Тож пiсля артилерiйської пiдготовки українськi пiдроздiли пiшли на штурм "Арсеналу". Ось як згадував про цей штурм Є.Чайковський:

Ввечерi того ж дня мiж арсенальцями та Центральною Радою з iнiцiативи останньої були знов розпочати мирнi переговори. Однак бiльшовики висунили вимоги, якi Центральна Рада виконати не могла. Так сторони й розiшлися нi з чим. Чайковський у спогадах зазначав, що бiльшовицьку делегацiю взяли до полону солдати Дорошенкiвського полку. Однак це не вiдповiдає дiйсностi, по-перше, тому, що О.Горвiц, фактичний полiтичний керiвник заводу та керiвник мирної делегацiї, згадується Чайковським як той, який 1 лютого (19 сiчня) перебував пiсля переговорiв на "Арсеналi", а, по-друге, цього не могли зробити дорошенкiвцi, якi в той час воювали на Лiвобережжi.

Уже пiзньої ночi арсенальцi провели ще одну акцiю. Через водостоки та каналiзацiю, що починались на заводi, вони прокрались на берег Днiпра, де захопили водогiнну станцiю. Таким чином все мiсто на тривалий час опинилось без води, яку перекрили червоногвардiйцi.

Загалом треба визнати, що цей день пiд "Арсеналом" був не з лiпших для українських вiйськ. Адже двi досить тривалi атаки заводу крiм значних втрат нiчого не дали. Разом iз тим варто вiдзначити, що з утворенням та стрiльбою нової батареї арсенальцi почали утричi бiльше страждати вiд артилерiйського вогню, а це дуже впливало на їхнiй моральний стан, та призвело до нових жертв серед червоногвардiйцiв.

Для червоногвардiйцiв та бiльшовикiв Подолу 31 (18) сiчня 1918 року могло стати останнiм в їхньому життi. Адже людськi ресурси їхньому вичерпались, а здатних носити зброю залишилось не бiльше 90 чоловiк. Вони всю нiч завзято будували барикади на кiнцi Великої Володимирської вулицi та на початку Андрiївського узвозу. І справдi, утриматись проти сiчовикiв, якi переважали їх утричi, було неможливо. Однак i з цiєї ситуацiї бiльшовики знайшли вихiд. На бiй з сiчовиками правдами й неправдами вони пiдбили полк iменi Сагайдачного, який в "Історiї Сiчових Стрiльцiв" помилково названо "Георгiївським". Найбiльш збiльшовичена частина цього полку (до 100 осiб) вже билася в лавах червоногвардiйцiв Подолу та "Арсеналу", однак тепер були потрiбнi додатковi людськi ресурси. Ось що писав з цього приводу О.Сивцов:

Отже, на допомогу знекровленим червоногвардiйцям прийшло близько 200 воякiв полку Сагайдачного. Це була дуже значна пiдтримка. О.Сивцов у своїх спогадах переплутав факти та написав, що сагайдачники в цей день начебто через Андрiївський узвiз вдерлися в центр мiста та провели тi самi операцiї, якi насправдi були здiйсненi червоногвардiйцями 30 (17) сiчня. Про них ми вже писали. Однак насправдi подiї розвивалися не так, як помилково згадував Сивцов. Незначна частина сагайдачникiв (чоловiк 50) дiйсно була направлена на пiдтримку червоногвардiйцiв, якi тримали оборону на Трьохсвятительськiй вулицi. Загiн же полку iменi Сагайдачного в 150 багнетiв був призначений для iнших дiй. Вiн мусив бути надiйним резервом, який мiг бути введений у вирiшальний момент бою. Так, власне, i сталося.

Зранку 31 (18) сiчня практично всi стрiлецькi пiдроздiли були зiбранi навколо Трьохсвятительської вулицi. У Духовнiй семiнарiї залишилась лише незначна кiлькiсть сiчовикiв з кулеметом. Сiчовики, розбивши сильним кулеметним вогнем барикади бiльшовикiв, кинулися в шалену атаку i вiдтiснили червоногвардiйцiв на Андрiївськiй узвiз.

Майже в цей час у атаку на Духовну семiнарiю кинулись сагайдачники та хлопчаки-червоногвардiйцi. Пiсля короткого бою семiнарiя була зайнята, а кулемет сiчовикiв, який знаходився там, захоплений (55). До речi, про це iсторик сiчових стрiльцiв О.Думiн не написав, стверджуючи, що бiльшовики жодного разу семiнарiю не захоплювали. Як бачимо, це не так. Однак успiхи сiчовикiв на Андрiївському узвозi, де вони могли без перешкод увiрватись до району повстання, змусили сагайдачникiв повернутись на Подiл. До семiнарiї з Андрiївського узвозу були перекинутi кiлька чот сiчовикiв, якi й переслiдували сагайдачникiв. Так у змаганнях промайнув день. Сiчовики через удар пiд семiнарiєю зупинились на початку Андрiївського узвозу, сагайдачники займали позицiї бiдя Фролiвського монастиря, а червоногвардiйцi вiдступили до свого штабу — фабрики Матiссона. Як зазначав О.Думiн:

Загалом, у цей день завдяки виступу сагайдачникiв червоногвардiйцi Подолу фактично були врятованi вiд повного розгрому.

Уночi на пiдсилення сiчовикiв були надiсланi двi вiйськовi частини: загiн полуботкiвцiв у силi 50 багнетiв, який був перекинутий сюди пiсля падiння Шулявки, та 300 воякiв Самокатного батальону, що порушили нейтралiтет та прибули до українських пiдроздiлiв. Тiєї ж ночi з самокатниками трапилась прикра пригода. Бiльшовики з Подолу стали обстрiлювати з мiнометiв семiнарiю, де стали залогою самокатники. Останнi все ж вирiшили не ризикувати собою i вдалися знову до нейтралiтету, повернувшись до своїх казарм та перед тим пограбувавши помешкання сiчовикiв. Такий кiнець мав день 31 (18) сiчня 1918 року на Подолi.

31 (18) сiчня 1918 року бiльшовики-залiзничники серйозно почали гадати про збройне повстання, однак ще не наважувались на нього. Спочатку вони вирiшили краще озброїтись. Для цого о 12 годинi дня посилений загiн червоногвардiйцiв у силi 80 багнетiв був спрямований до Караваївського мосту, де знаходився ешелон зi зброєю. Тут, без проблем вiдтiснивши охорону ешелонiв, залiзничники навантажили на потяг, який прибув з депо разом з ними, 20 кулеметiв та гармату i вiдбули назад до майстерень. Таким чином, червоногвардiйцi-залiзничники тепер були повнiстю озброєнi (57).

У цей час у районi Галицької площi все клекотiло вiд пострiлiв. В атаку на шулявцiв перейшли полуботкiвцi та вiльнi козаки. Шулявських червоногвардiйцiв погубило те, що серед них знайшлось багато легкодухiв, якi, побачивши, що перемагають українськi вiйська, кидали зброю та розбiгалися по домiвках. Бiльшовики протримались кiлька годин, однак наступ полуботкiвцiв був настiльки рiшучим, що червоногвардiйцi почали вiдступати. Полуботкiвцi, знайшовши десь машину, обладнали на нiй кулемет. Ця машина тепер дуже допомагала в наступi. Шулявцi близько 14.00 почали вiдступати. Частина їх (бiля 100 багнетiв) на Кадетському шосе повернула до Головних залiзничних майстерень, сподiваючись там переховатись. Певно, були серед цiєї сотнi тi 30 залiзничникiв, що, зiбравши всi кулемети, пiшли на допомогу шулявцям ще в перший день повстання. Загiн, який повернув до майстерень, переслiдували полуботкiвцi та вiльнi козаки. Ось що згадував М.Патлах:

Пiсля цього бою полуботкiвцi та вiльнi козаки знов приготувались до оборони, гадаючи, що вiдбудеться протинаступ залiзничникiв. Однак його так i не сталося. Бiльшовики-залiзничники були втiшенi й такими наслiдками, а тому в цей день бiльше не вживали нiяких дiй. Але вони черговий раз зрадили своїх товаришiв-шулявцiв, оскiльки полуботкiвцi, збагнувши, що з боку Головних залiзничних майстерень загрози немає, кинули всi свої сили проти шулявцiв.

Надвечiр знекровленi червоногвардiйцi Шулявки забарикадувалися в головному корпусi Полiтехнiчного iнституту. Їх залишилось не бiльше 50 чоловiк — усi iншi розбiглися, врятувались у залiзничникiв або загинули. Звичайно, що такими мiзерними силами втриматись було неможливо. Тому шулявцi поставили на несправний броньовик, який був у майстернях iнституту, кулемети, та викотили його перед корпусом. Це їх не врятувало, i полуботкiвцi знов перейшли в наступ. Ось що згадував старшина-полуботкiвець Л.Швець:

Загалом до полону потрапило до 40 червоногвардiйцiв, а мiж ними шулявськi бiльшовицькi керiвники Довнар-Запольський та Стогнiй. О.Сивцов у спогадах стверджував, що полуботкiвцi перекололи залогу броньовика та розстрiляли всiх полонених (60). Однак, як видно з твержень старшини-полуботкiвця (якому немає, на вiдмiну вiд Сивцова, сенсу брехати) полоненi були замкненi в тому ж таки Полiтехнiчному iнститутi. Бiльше того, вiдомим є той факт, що В.Довнар-Запольський загинув у 1919 роцi, то ж бути розстрiляним у сiчнi 1918 року вiн нiяк не мiг.

А ось що писала про подiї того дня на Шулявцi "Нова Рада":

Таким чином, повстання на Шулявцi 31 (18) сiчня було злiквiдовано i частина полуботкiвцiв (50 багнетiв) була перекинута на допомогу сiчовикам. Однак цiлком розгромити шулявських червоногвардiйцiв так i не вдалося. Частина їх втекла до Головних залiзничних майстерень, де вже наступного дня пiдняла нове повстання.

Загалом, день 31 (18) сiчня 1918 року пройшов для українських вiйськ порiвняно успiшно. Був злiквiдований заколот на Шулявцi, з останнiх сил вiдбивалися вже приреченi на поразку подiльськi червоногвардiйцi. Крiм того, українськi пiдроздiли вiдновили штурм "Арсеналу", чим скували вiйська, якi знаходились на заводi. Повстання бiльшовикiв у Києвi потроху пiшло на спад.

Київ, 1 лютого (19 сiчня) 1918 року

Бої в Києвi не стихали вже четвертий день, однак за багатьма ознаками було зрозумiло, що вони потроху згасають. Про це ж писала i "Нова Рада", однак покращення цього дня вона пов'язала з приходом до мiста гайдамакiв С.Петлюри, якi насправдi ввiйшли до Києва пiзнього вечора та з'явилися на вулицях лише зранку 2 лютого (20 сiчня). Тож цей факт був поданий газетою неправильно, на що варто зважити. Загальна ж ситуацiя змальована "Новою Радою" цiлком правильно:

Найзавзятiша боротьба розгорнулася пiд "Арсеналом". Адже в мiстi основнi бої стихли, подiльцiв загнали до свого району, а залiзничники оперували лише поруч зi своїми майстернями. Отже, з'явилася надiя взяти "Арсенал" саме в цей день. Ось що писав про бiй за завод 1 лютого Є.Чайковський:

У бою за "Арсенал" цього дня було поранено полiтичного керiвника його оборони Олександра Горвiца. Загалом арсенальцi зазнали великих утрат. До цього додалась ще й нестача води та свiтла, яке червоногвардiйцi ж i перекрили. А ось що писав про облогу "Арсеналу" В.Петрiв:

Надвечiр до "Арсеналу" майже в повному складi прибув Чорноморський курiнь. Моряки, схвильованi вiдсутнiстю води та свiтла, вирiшили поновити їх подачу та виступили проти бiльшовикiв. Матроськi розсильнi негайно були надiсланi вниз по сходинках, що йшли вiд "Арсеналу" до Днiпра. Спустившись за кiлька хвилин вниз, чорноморцi смiливою атакою пiшли на будiвлю мiської водокачки, яку боронив невеличкий вiддiл арсенальцiв. Через деякий час водокачка була взята, i матроси взялися налагоджувати нормальне забезпечення води та свiтла в мiстi. Ось що згадувала про бiй за водокачку бiльшовичка Д.Іткiнд:

Вночi з 1 на 2 лютого пiд "Арсенал" прибули першi стежi червоних гайдамакiв, що вiдступали з Лiвобережжя та тiльки-но взяли мости через Днiпро. Наближалося падiння заводу. Всiм було зрозумiло, що арсенальцям залишилось триматись недовго.

На Подолi, так само як i в "Арсеналi", справа була вирiшена. Переважна бiльшiсть сагайдачникiв пiсля бою 31 (18) сiчня вже бачила, що операцiя програна, а тому пiсля вiдступу з Духовної семiнарiї вони повернулись до своїх казарм та знов прикрились нейтралiтетом. На Андрiївському узвозi залишилось лише чоловiк 100 червоногвардiйцiв та сагайдачникiв, якi вирiшили захищатись до останку. Всi iншi подiльцi вже були перебитi за три днi боїв.

Зранку 1 лютого (19 сiчня) сiчовi стрiльцi перейшли в наступ. Вони рухались трьома колонами. Найбiльша колона на чолi з Ф.Черником йшла Андрiївським узвозом, група І.Чмали в складi сiчовикiв та решток вiльних козакiв рухалась Олександрiвською вулицею, а тиловi частини з В.Кучабським йшли на Подiл вiд семiнарiї Вознесенським узвозом. З незначним боєм усi три групи порiвняно швидко просувались углиб Подолу. Кривава сутичка виникла лише внизу Андрiївського узвозу, бiля штабу бiльшовикiв — фабрики Матiссона. Доки тут iшов бiй, колони Чмоли та Кучабського швидко спустились униз. Кучабський дорогою захопив мiномети бiльшовикiв, якi обслуговували австрiйськi полоненi вояки. Їм за це бiльшовики платили по 100 золотих карбованцiв на день.

Бiля фабрики Матiссона червоногвардiйцi тримались довго та завзято. Це їх i погубило. Доки йшов бiй, колони Кучабського та Чмоли захопили Контрактову, Житню площi та Житнiй ринок. Бiльшовики опинились у повному оточеннi. Щоб врятувати своє життя, їм довелося дертись на Замкову гору, де вони закрiпились на Щекавицькому цвинтарi. Настала нiч i сiчовики не наважились штурмувати гору. Однак тепер це була справа кiлькох годин (66). Так, 1 лютого (19 сiчня) повстання на Подолi було фактично злiквiдоване. 50 полуботкiвцiв, що попереднього дня були надiсланi на пiдсилення сiчовикiв, не брали участi в бою за Подiл, а зi власної iнiцiативи попрямували пiд "Арсенал".

Пiсля того, як 31 (18) сiчня до майстерень прибув загiн шулявцiв та найактивнiших бойовикiв-залiзничникiв, сили червоногвардiйцiв розрослися до 250 багнетiв. Знов прибулi бiльшовики прагнули негайно перейти до активних дiй. Залiзничники пiддалися впливу шулявцiв та почали готуватись до виступу. Навколо майстерень стояв ряд нейтральних частин: у Кадетському гаю знаходився Київський кадетський корпус та Сердюцький гарматний дивiзiон, на станцiї Київ І-Пасажирський — полк iменi Грушевського. І лише на станцiї Київ ІІ-Товаровий знаходились дiючi пiдроздiли Залiзничної сотнi вiльних козакiв та 3 гармати. Залiзничники зв'язалися з Сердюцьким гарматним дивiзiоном, який погодився їм допомогти. Заручившись пiдтримкою сердюкiв, залiзничники вирiшили зайняти станцiю Київ ІІ-Товаровий. Ось що згадував М.Патлах:

Тут цiкаво зазначити, що 250 червоногвардiйцiв не зважувалися атакувати Товаровий вокзал, на якому було … 50 хлопцiв-козакiв.

Отже, не бажаючи мати проблеми з дiючими українськими частинами, бiльшовики-залiзничники вирiшили виступити проти нейтральних пiдроздiлiв. Об'єктом для атаки було обрано вокзал Київ І-Пасажирський, де стояв нейтральний полк iменi Грушевського. О 15–00 почалась атака:

Цiєю атакою залiзничники i обмежились. На вокзал пiсля бою кинулись полуботкiвцi, вiльнi козаки та грушевцi, однак збройної сутички цього дня вже не було.

Вночi червоногвардiйцi зробили напад на Київський кадетський корпус, де пограбували сонних 14–15 — рiчних дiтей. Потiм бiльшовики хвалилися, що роззброїли 1500 юнкерiв, хоч це були двi сотнi кадетiв.

Так закiнчився цей день у Головних залiзничних майстернях. Загалом, 1 лютого (19 сiчня) пройшло з меншим кровопролиттям по мiсту, нiж попереднi днi. Нарештi остаточно вдалося оточити подiльських та арсенальських червоногвардiйцiв, якi тепер знаходилися в безвихiдному становищi. Разом iз тим, з'явився новий район повстання — Головнi залiзничнi майстернi. З цим треба було рахуватись, адже наступала нова фаза Київських вуличних боїв. На превеликий жаль, цього дня українське командування не зреагувало належним чином на подiї, що вiдбулись на станцiї Київ І-Пасажирський. Можна було уникнути нових жертв боїв на вулицях Києва.

Київ, 2 лютого (20 сiчня) 1918 року

Цього дня в Києвi розпочали активнi вiйськовi дiї збройнi сили, якi привiв пiзнього вечора 1 лютого С.Петлюра з Лiвобережної України. Така величезна допомога (850 багнетiв, 60–70 шабель, 8 гармат) дала змогу замiнити українськi пiдроздiли, якi без перестанку, 5 днiв, брали участь у київських вуличних боях. Ось що писала про той день "Нова Рада":

З самого ранку курiнь Чорних гайдамакiв Гайдамацького коша С.Петлюри через залiзничний мiст перейшов до Києва та почав звiльнення Печерська. Через Звiринець, Старонаводницькою вулицею гайдамаки дiйшли до Василькiвських укрiплень, де розташовувався нейтральний Шевченкiвський полк:

Вiд казарм шевченкiвцiв гайдамаки пiшли до 1-ї юнацької школи, де, поснiдавши та пообiдавши, надвечiр на чолi з С.Петлюрою прибули пiд "Арсенал".

Одразу пiсля того, як чорнi гайдамаки перевiрили Печерськ, туди направили артилеристiв на чолi з капiтаном Савченком, якi два днi тому обстрiлювали "Арсенал" гавбицею з Дарницi. Гарматники з'явились до нейтрального запасного кiнно-гiрського дивiзiону, що мiстився на Московськiй вулицi, та взяли там 2 гармати. Одна була поставлена на Московськiй вулицi, поруч з 1-ю юнацькою школою, а друга на горi Кловського спуску. Тепер "Арсенал" обстрiлювало 5 гармат: двi з Печерська та три з Товарової станцiї.

У цей час за наказом Симона Петлюри пiдроздiли першої колони одразу вирушили пiд "Арсенал". На ранок 2 лютого українськi вiйськовики, що брали участь у боях пiд Арсеналом, зi здивуванням побачили поруч з собою воякiв, вигляд яких був лякаючим. Це були червонi гайдамаки, першу зустрiч з якими яскраво описав Всеволод Петрiв:

Згодом прибув пiд Арсенал i Омелян Волох та зайняв позицiї поруч з Миколаївськими воротами. Симон Петлюра в той час поїхав до чорних гайдамакiв. Запiзнювалась артилерiя Гайдамацького коша, бо не мала нормальних засобiв руху.

А ось як прибуття гайдамакiв та змiну настрою червоногвардiйцiв у зв'язку з цим описував начальник штабу Київської Червоної гвардiї О.Сивцов:

А в цей час на "Арсеналi" була справжня панiка. Нiхто не чекав приходу червоних гайдамакiв. Першими здезертирували збiльшовиченi богданiвцi. Зранку 2 лютого вони облишили один з флангiв оборони заводу та здались червоним гайдамакам. Останнi передали їх Богданiвському полковi. Прапорщик Калениченко, що також перебiг, був на мiсцi вбитий богданiвцями (73). Так закiнчилась зрада у Богданiвському полковi. А ось що писав про становище в самому "Арсеналi" в той день Є.Чайковський:

Загальне становище на "Арсеналi" було надзвичайно важке. Ось що згадував червоногвардiєць М.Дубасов:

Лави оборонцiв "Арсеналу" весь час зменшувались, надвечiр їх залишилось не бiльше 200. Приблизно стiльки ж робiтникiв та воякiв змогли вирватися з заводу. Іншi лежали мертвими або вмирали на всiй територiї "Арсеналу". Ввечерi цього ж дня з заводу з групою молодих людей вибрався i Олександр Горвiц. Вiн мав зiбрати боєприпаси та медикаменти i повернутись до "Арсеналу". Однак йому не пощастило. Вже тодi, коли вiйська М.Муравйова взяли Київ, знiвечене тiло Горвiца було знайдено на схилах Днiпра. Фактичному коменданторi "Арсеналу" в час його слави та героїчної загибелi було всього 20 рокiв.

Пiсля того, як на "Арсенал" не повернувся О.Горвiц, його захисники ще бiльше пiдупали в дусi. Вони були приреченi…

А в той час до українських вiйськ надходили все новi й новi пiдкрiплення. Плiч-о-плiч з богданiвцями, богунцями та вiльними козаками вже билися гордiєнкiвцi, полуботкiвцi, матроси, червонi гайдамаки, наливайкiвцi. Згодом до них приєдналися й хлопцi — вiльнi козаки зi станцiї Київ ІІ-Товарова. Вони, силою до 50 багнетiв, звiльнивши вiд червоногвардiйцiв Василькiвську вулицю, через центр прибули до "Арсеналу" (76).

Однак штурм заводу в цей день так i не вiдбувся. Усi чекали пiдходу важких гармат, чорних гайдамакiв, дорошенкiвцiв та 1-ї сотнi сiчовикiв на чолi з С.Петлюрою. Було зрозумiло, що тiльки важкi гармати зможуть допомогти побороти великi арсенальськi мури.

Ввечерi 2 лютого (20 сiчня) бiля "Арсеналу" з'явився броньовик з бiлим прапором. Члени Центральної Ради востаннє запропонували арсенальцям вийти з територiї заводу та скласти зброю. Однак червоногвардiйцi, незважаючи на свiй пригнiчений настрiй, вiдкинули цi умови. Бiй мав поновитись (77).

На ранок наступного дня планувався генеральний наступ на "Арсенал", а поки що мiсце бою огорнула густа нiчна темрява.

Рештки вiйськових частин та червоногвардiйцiв Подолу укрiпилися на Щекавицькому цвинтарi. Було їх чоловiк 50, не бiльше, — усiх, хто залишився в живих пiсля 4-х днiв боїв. У цiєї жменьки людей закiнчувались патрони та не було гранат. Їх можна було захопити голiруч. Однак О.Думiн, разiв у десять перебiльшуючи факти, з помпою написав, що цiлий день сiчовики в рукопашному бою вибивали аж 300–400 червоногвардiйцiв. Насправдi все було не так. Сiчовики зранку почали дертись на гору та, користуючись тим, що в супротивника майже не залишилось вогнепальних запасiв, у рукопашному бою перебили майже всiх подiльськмх червоногвардiйцiв, використовуючи при цьому гранати та багнети. Так було злiквiдовано бiльшовицьке повстання на Подолi.

Загалом, у цi днi можна було зовсiм обiйтися i без сiчовикiв, бо значної ролi в київських вуличних боях вони не вiдiгравали. Так само не заробили сiчовики i слова О.Думiна:

Подiльськi червоногвардiйцi внесли найбiльш яскраву сторiнку в iсторiю бiльшовицького повстання в Києвi, й не їхня вина, що комунiсти 60-х — 70-х рокiв героями зробили тiльки залiзничникiв та арсенальцiв. Навiть потворна пам'ятна дошка, присвячена подiльським червоногвардiйцям, була почеплена в 1987 роцi, та й не на колишню фабрику Матiссона, а на будiвлю за 20 метрiв вiд неї. Загалом, є великою несправедливiстю, що радянськi iсторики навiть у тi часи забули подвиги справжнiх героїв. Практично всi 250 бiйцiв, якi першого дня повстання виступили на бiй, загинули. Спiввiдношення сил супротивникiв весь час (крiм поодинокого виступу сагайдачникiв) було удвiчi чи утричi на користь українських пiдроздiлiв. Не є геройством перемагати вiйська, якi удвiчi слабшi. А тому не є геройством i бої сiчовикiв на Подолi, якi до того ж ще й втратили кулемет, який захопили червоногвардiйцi.

Пiсля боїв вiд 340 сiчовикiв залишилось лище 180, вiд восьми кулеметiв — п'ять. Унаслiдок боротьби на Подолi сiчовики були настiльки знекровленi, що взяти участь у подальших боях не змогли.

Головнi залiзничнi майстернi

У той час, як активний опiр арсенальцiв та подiльцiв припинився, залiзничники тiльки надумали пiдняти повстання. Зранку 2 лютого (20 сiчня) 1918 року залiзничники без перешкод почали просуватися вiд вокзалу до центру мiста. Полуботкiвцi та вiльнi козаки вiдпочивали пiсля боїв на Шулявцi, а тому далеко не одразу вiдреагували на виступ червоногвардiйцiв. Загiн бiльшовикiв, у якому знаходилось не бiльше 250 воякiв, легко вiдкинув караули грушевцiв та повiльно став займати вулицi в районi вокзалу: Безакiвську, Степанiвську, початки Жилянської, Марiїнсько-Благовещенської, Караваївської. Лiвим флангом червоногвардiйцi вийшли на дiлянку Бiбiковського бульвару мiж Галицькою площею та пам'ятником графу Бобринському, захопили Златоустiвську та Дмитрiївську вулицi, дiйшовши таким чином аж до Львiвської вулицi (79).

Лише тодi українськi пiдроздiли зреагували на червоногвардiйцiв, якi спокiйно вешталися мiстом. Як видно, залiзничники навiть не знали, куди їм iти та що робити. Адже "наступати" в такiй глушi, як Дмитрiївська чи Златоустiвська вулицi, було просто недоцiльно. Якщо б вони прагнули пiти на допомогу подiльцям, то вони мали йти Бульварно-Кудрявською вулицею та вдарили в тил сiчовикам. Якщо вони прагнули захопити Центральну Раду, вони мали б наступати Бiбiковським бульваром. Нам здається, що бiльшовики-залiзничники просто не знали, нащо вони взагалi все це роблять. Так чи iнакше, однак бiля 15 години полуботкiвцi та вiльнi козаки перейшли в наступ та вiдбили залiзничникiв.

Загалом, унаслiдок цих безефективних боїв червоногвардiйцi надвечiр були вiдiгнанi за Ботанiчний сад, де й залишились до ранку наступного дня. Увечерi 2 лютого невеличкий загiн залiзничникiв попрямував на станцiю Волинський Пост, де знаходились ешелони зi зброєю. Тут за допомогою 40–50 солдатiв червоногвардiйцi захопили ешелон з рiзним вiйськовим майном, який i був переведений до залiзничних майстерень тiєї ж ночi. В ешелонi крiм величезної кiлькостi вогнепальної зброї та запасiв набоїв було й чотири гармати. Одна гармата вже вночi була поставлена бiля пожежної станцiї в напрямковi Кадетського шосе, iнша — бiля кузнi, напроти Степанiвської вулицi. Двi гармати лишалися на платформi (80).

Так промайнув цей день у районi вокзалу. Наступ у мiстi, проведений залiзничниками, був малоефективний та безрезультатний. Проте бiльшовики мали змогу мiцно укрiпити свої позицiї, привезти додаткову зброю та поставити гармати. Тепер вони були готовi зупинити будь-який наступ.

Отже, день 2 лютого (20 сiчня) 1918 року принiс багато успiхiв українським вiйськам, адже остаточно був взятий Подiл та цiлком iзольований "Арсенал". Тепер iснування такого потужного центру повстання лiчилось годинами. Разом iз тим виникла нова проблема в Києвi — повстання в Головних залiзничних майстернях. З вiйськової точки зору це повстання було незагрозливим, однак воно продовжувало тримати в напрузi Київ, вимотувало вкрай знесиленi українськi частини, не давало їм зорiєнтуватися та дати вiдсiч вiйськам М.Муравйова, що йшли з Лiвобережжя України.

Київ, 3 лютого (21 сiчня) 1918 року

Настав останнiй день облоги "Арсеналу". У мiстi, крiм району вокзалу, було тихо. Ось що писала газета "Нова Рада" про цей день:

Українськi вiйська з самого ранку планували заатакувати "Арсенал", чекали лише важкi гармати та колону Петлюри: сiчовикiв (1-шу сотню), дорошенкiвцiв, чорних гайдамакiв.

На ранок пiд Арсенал прибув Симон Петлюра на чолi з чорними гайдамаками. В цей же час сотник Смовський та курiнний Хижий пiдвезли двi важкi гармати (82).

Спочатку вирiшили брати казарми нейтральних понтонерiв, якi допомагали арсенальцям. Допомагати гарматникам кинувся генерал В.Кирей, який особисто наводив одну з гармат на товстi мури казарм (83). Про штурм казарм понтонерiв так згадував старшина-наливайкiвець О.Шпилинський:

"Нараз гарматчики доповiли, що мають набої для димових завiс, незабаром шарахнуло ще декiлька стрiлiв i весь фасад касарень i площа перед ним затяглися темними клубами диму "Гайдамаки, вперед!" — махаючи ципком енергiйно кричав Отаман Петлюра. "Отаман Волох, починайте! Ну, гайдамаки, з Богом! Вперед прапор! Бийте ще, ще раз, не давайте димовi розходитись! Ну, з богом!""(84).

Швидкою атакою українськi вояки захопили примiщення понтонерiв. Солдатiв, що були захопленi там, посадили до пiдвалiв, щоб не заважали. Про один цiкавий випадок, який стався пiд час штурму казарм, оповiв К.Смовський:

Українськi вiйська, зайнявши вигiднi позицiї, вiдкрили шалений вогонь по "Арсеналу", де i без того становище було скрутне. Ось що писав один з оборонцiв "Арсеналу" Є.Чайковський:

Доки йшов обстрiл "Арсеналу", С.Петлюра разом з iншими керiвниками розробив план штурму заводу. Перед тим вiн вiдпустив на заслужений вiдпочинок богунцiв, вiльних козакiв, полуботкiвцiв та богданiвцiв (2-й курiнь). Останнi категорично вiдмовились йти вiд "Арсеналу", доки вони не допоможуть вибратись з-пiд обстрiлу 1-му куреню. 1-й курiнь богданiвцiв вже майже кiлька дiб бився в оточеннi, оскiльки арсенальцi щiльним вогнем не давали їм вибратись на Московську вулицю. Богданiвцi ж своїм вогнем також стримували арсенальцiв. Фактично вони не давали один одному нi хвилини вiдпочинку. Богунцi, вiльнi козаки та полуботкiвцi теж так i не мали вiдпочинку. По дорозi до казарм, йдучи Бiбiковським бульваром, їм довелося допомогти з приборканням залiзничникiв, що затягнулось на три днi.

Згiдно з розробленим планом, штурм мусив розпочатись пiсля серйозної артилерiйської пiдготовки трьома колонами:

1-ша колона, головна, складалася з червоних гайдамакiв, наливайкiвцiв та 2-го куреня богданiвцiв загальною чисельнiстю до 400 багнетiв. Очолював її С.Петлюра. Колона мусила увiрватись до "Арсеналу" з боку Микiльської вулицi та пам'ятника Кочубею та Іскрi.

2-га колона мала виконувати допомiжнi функцiї, вона мусила здiйснювати демонстративний маневр атакою з Олександрiвської вулицi. Складалася колона з гордiєнкiвцiв силою до 250 багнетiв. Очолював її полковник В.Петрiв.

3-тя колона отримала завдання штурмувати "Арсенал" з Московської вулицi та звiльнити з-пiд обстрiлу казарми 1-го куреня богданiвцiв. Складалася вона з чорних гайдамакiв, дорошенкiвцiв та неповної 1-ї сотнi сiчовикiв загальною чисельнiстю до 500 багнетiв. Очолював її командир чорних гайдамакiв сотник Блаватний. Сотня сiчовикiв була неповною тому, що одна чота А.Доморадського була залишена для охорони Ланцюгового мосту.

Доки частини першої та другої колон брали казарми понтонерiв, третя колона вже вела завзятий бiй на Московськiй вулицi. Ось що писав про її дiї О.Думiн:

Тут треба додати, що чорнi гайдамаки мали не такi вже й великi втрати — всього двох убитих (серед них хорунжий Неживий) та кiлькох поранених (89).

А ось як описував штурм "Арсеналу" начальник 2-ї колони В.Петрiв:

Не менш одчайдушний штурм "Арсеналу" здiйснила i перша колона С.Петлюри, яка близько 18 години вдерлася на завод:

Правда, не обходилось на заводi i без деяких кровавих ексцесiв, про якi згадував Є.Чайковський, однак вони були виключенням i стосувалися лише тих, хто чинив опiр (92).

На чолi вiйськ на завод увiрвався i Симон Петлюра. Так згадував про свою несподiвану зустрiч з С.Петлюрою на "Арсеналi" О.Шпилинський:

Згодом, вже вночi, капiтулювала та частина оборонцiв "Арсеналу", що ще боронилася по рiзних цехах. На площi перед "Арсеналом" було зiбрано багатьох полонених, навколо яких стояло всього кiлька гайдамакiв. Момент був напружений, а тому про це ми зустрiчаємо кiлька згадок у спогадах, як, наприклад у В.Петрiва:

Пiсля взяття "Арсеналу" нарештi вдалося зв'язатись i з 1-м куренем Богданiвського полку, який цi шiсть дiб був замкнений у своїх казармах та вiв бiй в оточеннi. Практично всi вояки куреня були напiвпритомнi. З 140 богданiвцiв залишилось лише 60, — всi iншi були вбитi або пораненi (95).

1-й курiнь богданiвцiв героїчно боровся всi шiсть днiв фактично за умов гiрших, нiж арсенальцi. Адже тi мали налагоджене сполучення через водостоки та паркани. Богданiвцiв усюди оточували однi арсенальськi майстернi. Ось що згадував про свою подорож до 1-го куреня Богданiвського полку ввечерi 3 лютого наливайкiвець О.Шпилинський:

Загалом за цей день штурму "Арсеналу" українськi пiдроздiли мали понад 70 вбитих та поранених. Приблизно такi ж втрати цього дня мали й арсенальцi. Понад 100 червоногвардiйцiв потрапило до полону.

Шестиденна оборона "Арсеналу" призвела до багатьох жертв як серед українських воякiв, так i серед червоногвардiйцiв, принесла низку руйнувань по мiсту та випадкових смертей. Однак головне своє завдання арсенальськi бiльшовики виконали, шiсть днiв вони стримували головнi сили українських вiйськ, не даючи їм вирушити на Лiвобережжя проти "армiй" М.Муравйова. Бiльше того, вони навiть вiдтягнули на себе всi частини, що боронили перед бiльшовицькими вiйськами Полтавщину та Чернiгiвщину. Українськi з'єднання були настiльки перевтомленi боями за "Арсенал", що не могли тепер протистояти В.Антонову-Овсiєнку та М.Муравйову. Арсенальцi обеззброїли українську владу перед цими силами. Загальнi втрати внаслiдок цiєї шестиденної бiйки були просто страшенними. Українськi пiдроздiли переважно страждали вiд атак на "Арсенал", червоногвардiйцi зазнавали жахливих утрат вiд артилерiського вогню. За всi шiсть днiв оточення останнi згубили до 350 вбитих та поранених бойовикiв. Переважна бiльшiсть поранених померла через нестачу лiкiв та вiдсутнiсть професiйної медичної допомоги. Не менше втратили й українськi вiйська. Найбiльше постраждали Богданiвський (до 130 людей у двох куренях) та Гордiєнкiвський (близько 80 дюдей) полки.

Так закiнчився шестиденний бiй за завод "Арсенал". Пiсля нього богданiвцiв, чорних гайдамакiв та сiчовикiв С.Петлюра вiдпустив на вiдпочинок. Іншi мусили закiнчувати боротьбу в Києвi.

Зранку 3 лютого (21 сiчня) на вокзал було кинуто всi наявнi в цьому районi вiйська, а крiм того, пiдроздiли, що йшли на вiдпочинок. Це були полуботкiвцi, богунцi, вiльнi козаки, а також деякi вояки з полкiв "Вiльної України" та iменi Грушевського. Загальна чисельнiсть усiх цих частин сягала 350–400 багнетiв.

Переважна бiльшiсть вiйськ була перевтомлена боями на Шулявцi, в Демiївцi та пiд "Арсеналом". У той час як вирiшувалась доля "Арсеналу", українськi пiдроздiли потроху витiснили червоногвардiйцiв з Бiбiковського бульвару, Караваївської вулицi та наблизились до вокзалу. Багнетнi бiйки в цей день були, як зазаначав М.Пахлах, "щонайзапеклiшi та безпощаднi". З самого ранку червоногвардiйцi з залiзничних майстерень палили з гармат по мiсту, весь час намагаючись намацати Центральну Раду. На майстернi перенесла свiй вогонь 1-ша Товарова батарея, а тому бiльшовики також почали зазнавати вiдчутних втрат. Загалом, цей день навколо вокзалу та залiзничних майстерень пройшов безрезультатно i крiм нових жертв та руйнувань нiчого не принiс.

День 3 лютого завершувався. Перевтомленi вуличними боями українськi вояки розходились в казарми на вiдпочинок. У мiстi залишалося всього одна невзята твердиня бiльшовикiв — Головнi залiзничнi майстернi, однак i їм було суджено впасти наступного дня.

Київ, 4 лютого (22 сiчня) 1918 року

Це був останнiй день боротьби з бiльшовиками мiста, якi зосередились у залiзничних майстернях. Цей день пройшов у завзятих боях, з прикладами геройства як з одного, так i з iншого боку. Мусимо одразу зробити кiлька зауважень до спогадiв про цей день. Стосуються вони переважно мемуарiв командирiв Наливайкшвської сотнi гайдамакшв О.Шпилинського, гайдамацької батареї К.Смовського та Гордiєнкiвського полку В.Петрiва. Петрiв, як i iншi автори, дуже точно передав тi подiї, якi вiдбувалися цього дня. Однак, на вiдмiну вiд В.Петрiва, спогади О.Шпилинського та К.Смовського є на два днi змiщеними в часi i таким чином, за їхнiми даними, взяття майстерень вiдбулось аж 6 лютого. Першим цiєї помилки припустився О.Шпилинський, а К.Смовський, базуючись на ньому при написаннi своїх спогадшв, повторив неточнiсть датування. Тож на це варто зважати.

Ось що писала про подiї в Києвi цього дня "Нова Рада":

Що становила собою на ранок 4 лютого оборона майстерень? За твердженням червоногвардiйця М.Патлаха, у майстернях залишалося 150 бiйцiв, шiсть гармат та один панцерний потяг (257,с.92). З гармат дiючих було тiльки двi — на iншi не вистачало обслуги. Проти залiзничникiв вирушив тiльки гайдамацький кiш Слобiдської України, який разом з Наливайкiвською сотнею нараховував 280 воякiв (178,с.127). До гайдамакiв долучилися i два броньовики. Крiм того, до майстерень було пiдтягнуто двi легкi гармати С.Лощенка та двi важкi гармати К.Смовського. Всi iншi пiдроздiли: богданiвцi, полуботкшвцi, дорошенкшвцi, богунцi, гордiєнкiвцi, сшчовики, чорнi гайдамаки та вiльнi козаки були змученi боями та не надавалися на активнi дiї.

Залiзничники за нiч укрiпилися на Галицькiй площi, у Ботанiчному саду, а також цiлком опанували Безакшвською та Степанiвською вулицями. Саме звiдси треба було їх вибити. С.Петлюра, який командував вшйськами, роздiлив їх на двi рiвнi частини: загiн на чолi з сотником О.Волохом мусив вибити червоногвардшйцiв з Ботанiчного саду та наступати Безакшвською вулицею, а пiдроздiли Виноградова мали очистити Галицьку площу. Кожному загону було передано по броньовику.

О 6-й годинi ранку до пам'ятника графу Бобринському були пiдвезенi гармати Лощенка та Смовського, якi свiтанком почали стрiляти по вокзалу. Незабаром виявилося, що дiяти проти вокзалу з такої вiдстанi можуть лише важкi гармати, а тому гармати Лощенка були переданi гайдамакам для дiй у наступi.

О 10-й годинi обидвi колони українських вiйськ зламали опiр супротивника та дiйшли до вокзалу. Однак подальший наступ було припинено. Бiльшовики вивели на колiї панцерний потяг, який обсипав гайдамакiв кулями. Треба зазначити, що Шпилинський та Смовський стверджують, що у бiльшовикiв було два панцерних потяги, однак це не вiдповiдає дiйсностi. З великими труднощами гайдамаки взяли примiщення вокзалу, однак це коштувало великих жертв. Червоногвардiйцi пiдбили броньовик з гарматою В.Дiтеля, i вiн цiлком вийшов з ладу. В українських вiйськах залишився всього один броньовик, який брав участь у боях, був пiдбитий ще пiд "Арсеналом", а його командир, поручник Борковський був важко поранений (170,с.11).

Ситуацiя склалася не дуже сприятлива для наступу: починало сутенiти, а майстернi ще боронилися. На завадi наступу був потяг бiльшовикiв. О 15 годинi до вокзалу були притягнутi легкi гармати Лощенка, якi мусили вирiшити долю атаки. Ось що згадував про це О.Шпилинський:

Пiсля знищення панцерного потяга українськi пiдроздiли готувалися до рiшучої атаки. В цей час бiльшовикiв залишалося не бiльше 80 осiб — всi iншi розiйшлись по домiвках (257,с.92). Надвечiр до полону гайдамаки захопили одного з керiвникiв повстання у майстернях, старого бiльшовика Вєтрова. Останнiй вимушений був погодитись провести гайдамакiв до Головних залiзничних майстерень. У цей час червоногвардiйцi дiзналися про остаточне припинення боротьби по мiсту, а, крiм того, вони абсолютно не знали, де знаходяться вiйська В.Антонова-Овсiєнка. За таких умов багато хто з оборонцiв майстерень облишив позицiї. Залишалось всього кiлька десяткiв людей.

Пiзнього вечора гайдамаки та наливайкiвцi, яких вiв Вєтров, вирушили до майстерень. Вєтров провiв їх з незахищеного боку, а тому гайдамаки несподiвано увiрвалися до майстерень. Бiльшiсть червоногвардiйцiв, користуючись темрявою, втекли. Один загiн бiльшовикiв у силi до 30 бiйцшв був захоплений у повному складi в їдальнi залiзничних майстерень. Так гайдамаки злiквiдували повстання в Головних залiзничних майстернях.

З захоплених у полон 18 червоногвардiйцiв, у тому числi й Вєтров, були вiдведенi на Бiбiковський бульвар та розстрiлянi гайдамаками (255,с.87).

Загалом же за цей день залiзничники втратили разом з розстрiляними до 30 бiйцшв. Гайдамаки мали 3 вбитих та 8 поранених. Серед них був поранений багнетом i Омелян Волох, який своє поранення дiстав у бою за вокзал (196,с.150).

Отже, пiсля семиденної кривавої боротьби повстання бiльшовикiв у Києвi було злiквiдоване. Однак це не означало, що бої за столицю України припинилися. Починалася боротьба з радянськими вiйськами М.Муравйова, що наступали з-за Днiпра.

У той час як гайдамаки штурмом брали Головнi залiзничнi майстернi, вшйська В.Антонова-Овсiєнка та М.Муравйова опанували Дарницею, Микiльською та Предмостовною слобiдками, Трухановим островом та наблизились до мостiв через Днiпро, якi вели до Києва. Якi сили дiйшли до столицi України? Це були перша та друга "армiї" на чолi з П.Єгоровим та Р.Берзiним.

"Перша армiя" Єгорова мала 3400 воякiв при 13 гарматах та панцерному потязi матроса Полупанова. У "другiй армiї" Р.Берзiна було 3500 воякiв, 12 гармат, 3 броньовики та панцерний потяг. Загальна чисельнiсть "армiй" сягала всього 7 тисяч воякiв. Склад "армiї" залишався попереднiм, а тому аналiзувати його ми не будемо, оскiльки це вже зробили у вiдповiдному роздiлi.

З прибуттям пiд Київ М.Муравйов видав своїм вшйськам наказ N 9 про захоплення мiста, в якому вказував конкретнi завдання:

Цим наказом Муравйов визначив основнi завдання своїм вiйськам для захоплення мiста. Для виконання плану Муравйова у Передмостовнiй слобiдцi було розгорнуто важку батарею з "армiї" Р.Берзiна, яка пополуднi вiдкрилавогонь по центру мiста, описаний у газетi "Нова Рада". У двобiй з бiльшовицькими гарматами цього дня вступили 3-гарматна 1-ша Товарова батарея зi станцiї КиївІІ-Товаровий, а також двi важкi гармати з батареї Смовського, що знаходились на Софiйському майданi. Крiм пошкоджень деяких будинкiв, гарматна канонада нiчого не дала.

Так пiд вибухи гарматних набоїв скiнчився день 4 лютого (22 сiчня) у Києвi.

Київ, 5 лютого (23 сiчня) 1918 року

У цей день розпочалась завзята боротьба за Київ з радянськими вiйськами. Українськi пiдроздiли були знекровленi та знеможенi, а тому вчинити супротивниковi серйозний опiр не могли. Розглянемо цi сили, якi залишилися у розпорядженнi Центральної Ради, а також проаналiзуймо данi про жертви семиденної боротьби. Наведемо нашi цифри, якi базуються на викладеннi попереднiх подiй, у виглядi таблицi. Данi про наливайкiвцiв ми включили до загальних втрат гайдамакiв.

Як бачимо, за час боротьби в Києвi українцi втратили третину своїх сил. З цих утрат понад 600 осiб було поранено, близько 300 вбито.

На озброєнi в українських вшйськах залишався всього один броньовик та 15 гармат: важка батарея (4 гармати) Смовського, легкi Одинця (4 гармати), Лощенка (2 гармати), кiнно-гiрська Савченка (2 гармати), а також 1-ша Товарова важка штабс-капiтана С.Чорного (3 гармати).

Отаман Ковенко, який остаточноперебрав керiвництво боєм до своїх рук, вжив заходiв для забезпечення охорони Києва. Це частина вiльних козакiв (100 багнетiв) та чота сiчовикiв (30 багнетiв) взялась за охорону Ланцюгового мосту. Гордiєнківський полк зосередився бiля Миколаївського вшйськового собору, у резервi якого знаходились богданiвцi, якi розмiстились у своїх казармах. Це були вiйська, якi зосередилися на охоронi Ланцюгового мосту, вони нараховували 580 багнетiв.

Залiзничний мiст, який був стратегiчним, бо вiд нього можна було вирушити на київськi вокзали, охороняв збiрний загiн вiльних козакiв у силi до 150 багнетiв. Його резервом були вiльнi козаки станцiї Київ-Товаровий, яких нараховувалось 50 багнетiв. Тож на охоронi залiзничного мосту було 200 багнетiв.

Центр контролював Гайдамацький кiш Слобiдської України, який розмiстився в будiвлi Купецьких зборiв. Вiн пiдтримував зв'язок з сiчовиками в Михайлiвському монастирi та чорними гайдамаками, якi розмiщувались у казармах своєї школи. Загальна чисельнiсть цих вiйськ сягала 710 багнетiв.

У резервi залишались рештки Полуботкiвського, Дорошенкiвського та Богунського полкiв, а також так званий Республiканський загiн пiдполковника П.Болбочана, який був сформований з вiльних козакiв пiд час боїв та нараховував до 100 воякiв. Загальна чисельнiсть цих вiйськ сягала 460 багнетiв.

Ще в Києвi знаходилися рештки Чорноморського куреня, який розпорошений по рiзних частинах, а тому фактично припинив своє iснування, а також 1-ша вiйськова юнацька школа, яка пiсля бою пiд Крутами не брала участi в подiях.

Рiвномiрно на всiх дiлянках оборони було розмiщено й артилерiю, яка збiльшилася. До українських вшйськ на пiдмогу з двома гарматами перейшов командир запасного кiнно-гiрського дивiзiону капiтан О.Алмазiв.

Усi 4 кiнно-гiрсткi гармати Алмазова та Савченка були зосередженi бiля Михайлiвського вiйськового собору, який боронили гордiєнкiвцi з завданням стримувати супротивника на Ланцюговому мосту. 2 гармати Лощенка передали гайдамакам для оборони Купецького саду. 2 гармати з батареї Одинця були перевезенi на Володимирську гiрку, з якої вони стрiляли по Лiвому берегу. Найбiльший артилерiйський осередок знаходився на Софшйському майданi, де залишилися 4 важкi гармати Смовського та 2 легкi гармати. 1-ша Товарова батарея залишалися на станцiї Київ-ІІ для забезпечення тилу українських вiйськ. Отже, як бачимо, пiдроздiли Центральної Ради були готовi до завзятої боротьби. Однак що вони, змученi семиденними боями, могли зробити проти ворога, що в три з половиною рази перевищував їх?

Населення Києва було цiлком байдужим до боротьби мiж українськими та бiльшовицькими вiйськами. Сягало воно в той час 430 тисяч осiб, з яких кiлька тисяч було вiйськових. Проросiйськи настроєнi київськi кола навiть дещо спiвчували бiльшовикам, бо сприймали їх як звичайнiсiньких росiян, що прагнуть злiквiдувати розкол єдиної держави. Це призвело до того, що кiлька сот тисяч мешканцiв мiста десять днiв знаходилися у постiйнiй небезпецi, оскiльки всього 10 тисяч озброєних людей виборювали право володiти Києвом.

Дуже незначна кiлькiсть офiцерiв, яка втекла з фронту вiд жахiв збiльшовичення вiйськ, розумiла, що несе Києву та деяким його мешканцям радянська влада. Тому у перервi мiж боями, 3–4 лютого 1918 року, у мiстi почав зорганiзовуватись окремий офiцерський загiн, який мав також виступити проти бiльшовикiв. До цього загону українське командування поставилося з недовiрою та залишило його в резервi, пiдпорядкувавши його пiдполковнику П.Болбочану. Так лави оборонцiв Києва поповнилися ще приблизно на 100 багнетiв.

Доки українськi вiйська готувалися до оборони, бiльшовики обмiрковували план наступу. М.Муравйов, В.Антонов-Овсiєнко та Ю.Коцюбинський обрали найпростiший шлях штурму Києва. "1-а армiя" П.Єгорова мусила наступати Залiзничним мостом, "2-а армiя" Берзiна — Ланцюговим. Цей шлях до мiста був найлегшим.

Перед наступом Муравйов наказав провести артилерiйську пiдготовку. По узбережжю Днiпра розтягнулися бiльшовицькi батареї, одна з яких, найбiльш потужна 3-дюймова, що мала 4 гармати, була поставлена бiля Ланцюгового мосту. Пiсля невеличкої пристрiлки батареї стали влучно бити по мiсту, намагаючись найбiльше пошкодити центральнi райони "багатiїв" — Липки та Нову будову (район Хрещатика — Володимирської). Внаслiдок цiєї канонади було засипано снарядами район Центральної Ради та штабу Ковенка.

Не сподiваючись на опiр, об 11 годинi Муравйов дав наказ про загальний штурм мiста. Першими в бiй пiшли московська та петроградська червонi гвардiї. Однак їм не пощастило. Червоногвардiйцi наштовхнулися на серйозний опiр. Встановленi на схилах Днiпра кулемети гордiєнкiвцiв та вiльних козакiв щоразу виривали з лав атакуючих цiлi гуртки бiйцiв. За таких умов Муравйов наказав вiдступати. Атака Києва з боку Ланцюгового мосту цього дня бiльше не повторювалась — дуже великi втрати мали червоногвардiйцi.

Бiльш поталанило бiльшовикам на Залiзничному мосту. Тут "1-а армiя" Єгорова, завдяки панцерному потягу Полупанова, змогла прорватися на правий берег. Однак насувалася нiч, а мост був дуже вiддалений вiд Києва того часу. А тому, хоч Єгоров i прорвався на правий берег, розвинути наступ того ж дня вiн нiяк не мiг. Лише наступного дня "1-а армiя" мала шанси захопити київськi станцiї i тiльки потiм наступати в центр мiста.

Муравйов наказав поновити гарматний обстрiл i у двобiй вступили українська та бiльшовицька артилерiї. Бiльшовики досить швидко намацали оборону українських вшйськ, а тому перенесли свшй вогонь на окопи та кулеметнi гнiзда гордiєнкiвцiв, а також на батареї бiля Миколаївського собору та на Софiйськiй площi. Як згадував В.Петрiв, бiльшовики стрiляли дуже влучно. Вони примусили гордiєнкiвцшв облишити окопи бiля мосту, знищили одне кулеметне гнiздо, завдали значної шкоди кiнно-гiрськшй батареї. Було вбито кiлькох гордiєнкiвцiв, а командировi 2-ї сотнi вiдiрвало голову (178,с.136). Радянська артилерiя мала можливiсть досить влучно стрiляти, оскiльки укрiплення гордiєнкiвцiв бiля мосту було вiзуально видно, а розташування батареї можна було визначити завдяки височенному Миколаївському вшйськовому собору. Меншої шкоди бiльшовики завдали батареям на Софiйськiй площi. Увесь час, орiєнтуючись на дзвiницю Софiйського собору, радянська артилерiя переважно влучала у церковнi та житловi споруди, майже не торкаючи українських гарматникiв.

Пiд гуркiт канонади закiнчувався день 5 лютого 1918 року. Цей день укразнськi вiйська з честю вистояли, хоч гордiєнкiвцi та вiльнi козаки мали втрати. Всi готувалися до подальшої оборони.

Муравйов був дуже невдоволений цим днем. Його можна зрозумiти, адже, дiзнавшись про успiхи "армiї" Єгорова та сподiваючись на легку перемогу, вiн розiслав "всiм, всiм, всiм" телеграму такого змiсту:

Як бачимо, телеграма, м'яко кажучи, не вiдповiдає дiйсностi. Не зрозумiлим є й те, на що спирався Муравйов, вiдсилаючи її. Певно, вiн аж нiяк не думав, що предбачається ще аж три днi боротьби за Київ.

Так чи iнакше, однак бiльшовики мусили взяти мiсто. Ввечерi зiбралася нова вiйськова рада, яка обговорила подальший план дiй. Було вирiшено крiм лобових атак вжити ще i кiлька iнших засобiв. Днiпрова крига бiля Вишгорода ще була мiцною, а тому через неї вирiшено було переправити на правий берег єдину українську радянську частину — полк Червоного козацтва, який нараховував всього 200 шабель. Цей полк мав увiрватися до Києва з пiвночi та захопити Подiл. Уже вночi червонi козаки вiдправилися виконувати це завдання, щоб наступного дня бути вже в мiстi (56,с.28). Тож, 6 лютого бiльшовики планували атакувати Київ з трьох бокiв. Українцi не знали про це, а тому вночi залишалися на своїх старих позицiях.

Київ, 6 лютого (24 сiчня) 1918 року

Ланцюговий мiст навiть пiсля невдалої атаки 5-го лютого для бiльшовикiв залишався досить важливим об'єктом, через який без зайвих перешкод можна було дiстатись до центру Києва. Саме тому М.Муравйов наполягав на повторнiй атацi мосту. Тепер це було зроблено iншими силами та за iнших умов.

З самого ранку тривала завзята канонада. Радянськi батареї весь вогонь спрямували на оборону гордiєнкiвцiв бiля Ланцюгового мосту. Втрати вiд артилерiї в Гордiєнкiвському полковi сягали страшних розмiрiв. М.Муравйов планував почати атаку лише пiсля того, як частини "1-ї армiї" П.Єгорова зможуть дiстатись берегом Днiпра вiд Стратегiчного до Ланцюгового мосту. До того часу обстрiл укрiплень українських вiйськ тривав.

Пiсля 12-ї години дня, так i не дочекавшись пiдмоги з "1-ї армiї", вiйська Берзiна перейшли у рiшучий наступ. У цей час гордiєнкiвцiв не було бiля мосту через ураженiсть позицiй, та вони займали оборону на Микiльському спусковi. Ось що згадував полковник В.Петрiв:

Як бачимо, атака "2-ї армiї" була вiдбита з великими втратами для наступаючих. Однак саме в цей час бiльшовикам надiйшла допомога — як очiкувана, так i цiлком несподiвана.

Ще пiсля боїв за "Арсенал" невеличка частина арсенальцiв вибралася з заводу та сховалася у помешканнях ченцiв Києво-Печерської Лаври. Останнi радо допомагали червоногвардiйцям, оскiльки були проросiйських поглядiв. Ченцiв не засмутило бiльшовицьке вiдкидання Вiри та Бога, та з iдеалом цiлосностi Росiйської держави вони готовi були прийняти навiть безбожних червоногвардiйцiв. На кiлька днiв у Лаврi залишився цiлий загiн арсенальцiв у силi 20 багнетiв, який мав навiть кулемет.

У той час, як гордiєнкiвцi вiдбивали наступ "2-ї армiї", з дзвiницi Києво-Печерської Лаври почулись кулеметнi пострiли. Це арсенальцi стрiляли у тил позицiй українських вiйськ. Цi пострiли мали велике моральне значення, оскiльки показали, що гордiєнкiвцi тепер перебувають в оточеннi.

До Лаври негайно було пiдтягнуто 1-у юнацьку школу, в якшй пiсля бою пiд Крутами залишилось до 200 юнакiв. Останнi обмежились лише блокуванням Лаври, однак штурмувати її не наважувались.

Близько 14 години до Ланцюгового мосту збоку Залiзничного прибули першi частини Харкiвської червоної гвардiї з "1-ї армiї" П.Єгорова. Гордiєнкiвський полк за таких умов вимушений був облишити позицiї та вiдступати вгору до Миколаївського вiйськового собору.

Харкiв'яни вже знали про те, що в Лаврi є арсенальцi, а тому поспiшали їм на допомогу. Загiн червоногвардiйцiв спрямував до Лаври Ново-Новодницькою вулицею. Ось що згадував один з керiвникiв харкiв'ян І.Гончаренко:

А в цей час гордiєнкiвцi, маючи значнi втрати, вiдступали Микiльською вулицею в бiк "Арсеналу". Тут українськi вiйська термiново створювали 2-у лiнiю оборони. Крайнiй правий фланг прикривали гордiєнкiвцi, укрiпившись у казармах понтонерiв. "Арсенал" та власнi казарми контролювали богданiвцi та Республiканський загiн Болбочана. Вони ж прикривали Московську вулицю з боку "Арсеналу".Інший бiк Московської вулицi, бiля — остянтинiвського вiйськового училища, був пiд контролем юнакiв 1-ї вiйськової школи. Надвечiр загальна кiлькiсть українських пiдроздiлiв, зосереджених на Печерську, сягала 650 багнетiв при кiлькох кiнно-гiрських гарматах Алмазова.

Червоногвардiйцi були перевтомленi боєм за Ланцюговий мшст, а тому на повторнi атаки не наважувались. Десь пiсля 17 години, як почались сутiнки, боротьба на Печерську припинилася. Бiльшовики провадили реорганiзацiю. У Лаврi, на розi Микiльської та Суворовської вулиць, а також на розi Ново-Новодницької вулицi та дороги до Лаври були зосередженi значнi сили: Харкiвська червона гвардiя (до 500 багнетiв) та Донецька червона гвардiя (до 300 багнетiв). Цi вiйська були взятi з "1-ї армiї" Єгорова, в якiй залишилося ще й пiсля вибуття полку Червоного козацтва всього 2400 багнетiв. Муравйов наказав загонам готуватись до атаки наступного дня, а цього дня до активних дiй не переходити.

Скориставшись перервою в боях, полковник Петрiв звернувся до Ковенка замiнити Гордiєнкiвський полк на позицiях, оскiльки два днi важкої бородьби лежало майже виключно на його плечах. М.ковенко погодився на це, гордiєнкiвцiв перевели до Державного банку на вiдпочинок, а казарми понтонерiв зайняв Дорошенкiвський полк, який мав у своєму складi до 170 багнетiв. тут треба зазначити, що В.Петрiв у спогадах дорошенкiвцiв помилково називає полуботкiвцями (178,с.137). Це не вiдповiдає дiйсностi ще й тому, що Полуботкiвський полк у той час знаходився в своїх казармах бiля Полiтехнiчного iнституту та мав у своєму складi небагато воякiв.

Доки пiдроздiли "1-ї армiї" та українськi вшйська приводили себе до належного стану, через Ланцюговий мiст почали переходити частини "2-ї армiї" Р.Берзiна. Першими до Києва увшйшли Балтiйський матроський загiн (500 багнетiв) та Брянська червона гвардiя (800 багнетiв). Загони Р.Берзiна зосереджувались на набережнiй Днiпра, з метою наступного дня дiстатись Подолу, а також по схилах увiрватися до центру мiста.

Щоб хоч якось реабiлiтувати себе за невдалий штурм, Р.Берзiн вночi на власний розсуд вирiшив взяти казарми понтонерiв. О 23 годинi за наказом Берзiна матроси та червоногвардiйцi, прикриваючись темрявою, через хащi почали дертися з набережної вгору, де i знаходились казарми. Дорошенкiвцi, що тiльки годину тому змiнили гордiєнкiвцiв, не чекали такого нагального наступу вночi, а тому не змогли вчинити належного опору. Матроси-балтiйцi через бiйницi увiрвалися до казарм, де розпочався гарячий рукопашний бiй. Дорошенкшвський полк, маючи значнi втрати, був вимушений вiдступати Олександрiвською вулицею у бiк Марiїнського палацу. Переможцi ж комфортно розмiстилися в захоплених ними казармах понтонерiв.

Опiвночi Р.Берзiн вже доповiв В.Антонову-Овсiєнку про успiшне захоплення Микiльських казарм. Його вiйська втратили в цшй операцiї 4 вбитих та 20 поранених. У казармах матроси звiльнили до 80 понтонерiв та арсенальцiв, посаджених сюди гайдамаками (208,с.154).

Значний успiх вiйськ Берзiна при захопленнi такого досить потужного пункту оборони, як Микiльськi казарми, пояснюється тим, що атакуючi пiдiкралися непомiтно до казарм, а тому не потрапили пiд рушничний вогонь дорошенкiвцiв. Усю справу вирiшили тiльки рiшуча багнетна атака, що й пояснює таке дивне спiввiдношення втрат: у бiльшовикiв усього 4 вбитих та 20 поранених. Адже за умов, коли б розпочалась стрiлянина, вбитих мусила бути третина, а не шоста частина.

Взяттям казарм понтонерiв на Печерську закiнчився ще один день боїв — 6 лютого 1918 року. У цей день радянськi вiйська увiрвалися до мiста, остаточно опанували Ланцюговим мостом та Лаврою, а тому перемога в них була вже на долонi.

У нiч з 5 на 6 лютого 1918 року полк Червоного козацтва В.Примакова, що мав 200 шабель, почав свiй похiд у Київ. Бiльш-менш надiйну кригу полку вдалося знайти лише бiля Межигiрського монастиря, по якiй вiн i перейшов на правий берег. Бiля Пущi-Водицi полк знов зiбрався разом, та вирушив на конях через Куренiвку на Подiл. Коли вже було зовсiм свiтло, червонi козаки з'явилися на Подолi. До них стали долучатися деякi червоногвардiйцi мiста.

Єдинi, хто чинив опiр бiльшовикам на Подолi, були юнкери 2-ї юнацької школи — чорнi гайдамаки, якi забарикадувалися в примiщеннях свого училища. Поруч з ними знаходились казарми нейтрального полку iменi Сагайдачного. В.Примаков не мiг вибити чорних гайдамакiв атаками, а здiйснити обстрiл не надавалося можливим — казарми сагайдачникiв заважали цьому. За таких умов Примаков заявив нейтральним сагайдачникам, що в нього не має iншого виходу, як стрiляти по училищу гайдамакiв через казарми полку iменi Сагайдачного. Звичайно, що сагайдачникiв це не задовольняло. З iншого боку, вони спiвчували бiльшовикам та виступати проти них не збирались. Справа була вирiшена дуже просто. Сагайдачники поставили умову 2-й юнацькшй школi облишити Подол, у гiршому разi вони обiцяли заатакувати гайдамакiв спiльно з бiльшовиками. Чорнi гайдамаки вимушенi були пiдкоритися та Олександрiвською вулицею вiдступили до Купецьких зборiв, де знаходився Гайдамацький кiш С.Петлюри. У цей час Примаков без зайвих втрат захопив примiщення юнацької школи (56,с.28–29).

Епiзод з захопленням школи нам вiдомий з iсторiї Червоного козацтва. Однак її автори помилилися в одному фактi. Замiсть полку iменi Сагайдачного вони згадували полк георгiївських кавалерiв (стара назва Богунського полку), який насправдi знаходився на Лук'янiвцi.

На кiнець дня полк Червоного козацтва В.Примакова остаточно опанував Подолом, а його частина через Сирець дiсталась навiть до Пост-Волинського — київської станцiї, що мала важливе стратегiчне значення. На цiй станцiї червонi козаки та вцiлiлi пiсля вуличних боїв залiзничники на чолi з М.Зюкою знайшли важку гармату, з якої почали обстрiл Києва з тилу, влучаючи в найбiльш незахищенi райони, де знаходились українськi вiйська.

Прорив бiльшовикiв на Подолi можна було цiлком легко злiквiдувати. Для цього треба було тiльки кинути в наступ Сiчовий курiнь, який мусив знаходитись у Михайлiвському монастирi. Однак у найважливiший час сiчовикiв на мiсцi не виявилося. За невiдомо чиїм наказом вони помандрували аж на Святошин, де обеззброювали рiзнi нейтральнi частини (42,с.72). У наслiдок цього невеличкий загiн бiльшовикiв всього в 200 шабель опанував Подолом та просунувся аж до Пост-Волинського.

6 лютого вiйськам, що залишилися в пiдпорядкуваннi П.Єгорова, менш поталанило нiж попереднього дня. Тепер з 2400 бiйцiв лише менше половини становили червоногвардiйцi. Усi iншi були солдатами старої росiйської армiї, яким обридла будь-яка вiйна. Найбiльший полк Єгорова, 11-й Сибiрський стрiлецький (мав до 700 багнетiв) почав розбiгатися. За таких умов П.Єгоров встигнув зробити небагато. Попереду своїх вiйськ вiн пустив панцерний потяг матроса Полупанова, який увiрвався на станцiю КиївІІ-Товаровий. Однак тут цей потяг потрапив пiд вогонь важких гармат 1-ї Товарової батареї та був зупинений. Вiльнi козаки, яких на станцiї залишалося досить мало, стримували супротивника рушничним вогнем.

Пiсля невдалої атаки П.Єгоров наважився ще раз штурмувати Товарову станцiю лише ввечерi. У той час вiльних козакiв тут вже майже не було. Всi вони отримали наказ вiдступати (164,с.35). "1-у армiю" стримували всього три гармати артилериста-полуботкiвця С.Чорного.

Лише коли сутiнки огорнули станцiю, вшйська Єгорова захопили її. На станцiю вже нiкого не було, лише посерединi її стояли три пiдiрваних важких гармати героїчної 1-ї Товарової батареї. Так станцiя Київ-Товаровий потрапила до рук!1-ї армiї" Єгорова.

Залога станцiї, i в першу чергу артилеристи, блискуче виконали свої обов'язки. Вони цiлий день стримували супротивника, що чисельно був бiльшим за всi українськi вiйська, якi боронили Київ.

З семи полуботкiвцiв, що боронили станцiю вiд бiльшовикiв протягом тижня, стрiляючи з важких гармат, двох було вбито, а трьох важко поранено. С.Чорний дiстав контузiю, а також поранення в руки та ногу (125,с.131).

На цьому закiнчилися бої в Києвi 6 лютого 1918 року. Бiльшовики опанували Подолом, бiльшiстю Печерська, а також двома з трьох станцiй — Пост-Волинським та Товаровою. За таких умов остаточне опанування Києва бiльшовиками було лише справою часу. Однак українськi вiйська трималися, а М.Ковенко намагався знайти вихiд з фактично безвихiдної ситуацiї.

Київ, 7 лютого (25 сiчня) 1918 року

Цей день почався завзятою боротьбою за Київ. Ще вночi бiльшовицькi командири отримали вiд М.Муравйова категоричнi накази про цiлковите опанування мiстом. Ось що писав про це В.Антонов-Овсiєнко:

Намагався перейти до наступальних дiй i М.Ковенко, який видав наказ про атаку захоплених Р.Берзiним понтонних казарм.

Бої в Києвi цього дня розпочались бiля "Арсеналу" та Микiльських казарм. До атаки готувалися як українцi, так i бiльшовики, а тому вийшов кривавий зустрiчний бiй. Українськi пiдроздiли збирались на Олександрiвськiй вулицi. Прибули дорошенкiвцi, гордiєнкiвцi, республiканцi. З "Арсеналу" їх пiдтимували богданiвцi. Атакуючим було передано єдиний уцiлiлий броньовик. У ранкових сутiнках українцi пiшли вперед на приступ Микiльських казарм та Микiльської вулицi.

З iншого боку, по Московськiй вулицi, рухались Харкiвськi та Донецькi червоногвардiйцi. Зав'язався гарячий бiй. Ось що згадував червоногвардiєць І.Гончаренко:

Удень бiй пiд "Арсеналом" припинився. Виснаженi зустрiчною атакою вояки залишилися на попереднiх позицiях. Почалася завзята перестрiлка, яка тривала на цiй дiльницi аж до самого вечора.

А у цей час П.Єгоров, виконуючи волю М.Муравйова, посилив свiй тиск на станцiю Київ І-Пасажирський.

Панцерний потяг Полупанова нещадно розстрiлював центральний район мiста. Пiд обстрiлом був Бiбiковський бульвар, горiли найбiльш високi будинки мiста: Михайла Грушевського на Панькiвськiй та Гiнзбурга, що височив над Думською площею. З Києва-ІІ до центру мiста вирушили вояки 11-го Сибiрського полку та Московської червоної гвардiї. Брянська батарея П.Єгорова, що перетягувалась на руках, стрiляла по будинках на Великiй Василькiвськiй вулицi майже впритул. Вiйська Єгорова були зупиненi лише на розi Василькiвської вулицi та Хрещатика. Сюди українцi кинули останнi резерви: офiцерський загiн, окремих вiльних козакiв, богунцiв, полуботкiвцiв, деяких воякiв з полкiв "Вiльної України" та iменi Грушевського. На цiй дiлянцi бiй, що раз у раз переходив у рукопашну, тривав половину дня та потiм цiлу нiч з 7 на 8 лютого. Однак тут, як i пiд "Арсеналом", бiльшовикiв зупинили.

Уже ввечерi панцерний потяг та окремi пiдроздiли "армiї" П.Єгорова спромоглися таки взяти пасажирський вокзал, однак вони були настiльки виснаженi боями, що на активнi дiї бiльше не надавалися.

Доки йшли бої пiд "Арсеналом" та на Василькiвськiй вулицi, "2-а армiя" Р.Берзiна пройшла шлях вiд Ланцюгового мосту до Поштової дiльницi i зранку 7 лютого опинилася на Подолi. Тепер Подiл був цiлковито опанований бiльшовиками i вояки Берзiна Олександрiвським узвозом пiшли вгору. Однак бiля Купецьких зборiв бiльшовикiв зустрiли кулеметами. То були гайдамацькi пiдроздiли, якi боронили Царський сад. За таких обставин "армiя" Р.Берзiна вимушена була знов вiдступити на Подiл. Через неможливiсть пробитись Олександрiвською вулицею Берзiн наказав командиру полку Червоного козацтва В.Примакову пройти до центра Києва через Сирець. Однак В.Примаков з невiдомих причин виконав наказ Берзiна лише частково. Вiн провiв зовсiм безглуздну "операцiю", яка забрала весь час та нiчого не дала. Ось що вiн згадував: "У боях за Київ, що тривали кiлька днiв, брала участь петлюрiвська ескадрiлья з 12 лiтакiв, яка щодня бомбардирувала артилерiю Муравйова i станцiю Дарниця, де стояли нашi бронепоїзди. Куренiвськi червоногвардiйцi розвiдали, що аеродром цiєї ескадрiльї перебуває недалеко вiд заводу Гретера i охороняється невеликими частинами. Із загоном у 25 бiйцiв я пiшов ярами вiд Куренiвки на Сирець, i ми зненацька, без жодного пострiлу зняли караул. У полотняних палатках — ангарах — стояли лiтаки. Ми не знали, що з ними робити, i обмежилися тим, що розкололи шашками пропелери i молотами пошкодили всi частини моторiв. Пiд кiнець цiєї роботи на аеродром в'їхали 2 машини: грузовик з льотчиками i легкова машина командира ескадрiльї полковника Нечитайла. Вони були захопленi i вiдправленi на Куренiвку в штаб полку. На цих машинах ми вивезли знятi з лiтакiв кулемети "льюiса"" (265,с.29).

Таким чином, Примаков цiлковито знищив 1-й Український авiацiйний загiн. Який сенс вiн бачив у нищеннi фактично вже бiльшовицьких лiтакiв, нам невiдомо. Адже було зрозумiло, що Київ вже остаточно перейшов до рук радянських вiйськ.

Завдяки цiй "роботi" полк Червоного козацтва втратив час та реальну нагоду замкнути Центральну Раду та українськi вiйська в мiстi. Справа в тому, що Примаков опинився зовсiм близько вiд Брест-Литовського шосе. Йому варто було тiльки перерiзати його i з Києва вже нiхто не змiг би вийти. Отже, В.Примаков зробив серйознi помилки двiчi.

А в цей час М.Ковенко направив на Пост-Волинський та Святошин рештки Гордiєнкiвського полку з метою не допустити виходу на Брест-Литовське шосе бiльшовикiв, та з наказом злiквiдувати гармату, що стрiляла з Пост-Волинського. Гордiєнкiвцi на чолi з В.Петрiвим дуже добре виконали завдання. Пост-Волинський був захоплений, а сам полк заночував бiля Святошина i таким чином у будь-який момент мiг дати вiдсiч бiльшовикам (178,с.140).

Отже, по всьому мiсту радянськi вiйська були зупиненi. Тривали бої бiля Купецьких зборiв, пiд "Арсеналом", на Великiй Василькiвськiй вулицi. Панцерний потяг Полупанова продовжував громити Київ. Але було зрозумiло, якщо опiр українських вiйськ буде чинитись i надалi, то їх просто знищать у кiлька разiв переважаючi сили бiльшовикiв.

Виходячи з того, що бiльшовики захопили всi вокзали, опанували Подолом та бiльшiстю Печерська, майже захопили центр мiста, а в руках українських вiйськ залишався єдиний вихiд з Києва — Брест-Литовське шосе, М.Ковенко оголосив про евакуацiю. За його планом, лiнiя Купецькi збори — Царська площа — Хрещатик — Бiбiковський бульвар — Брест-Литовське щосе мала утримуватись до останку. Саме за цим маршрутом i мусили вiдступати українськi частини. Купецькi збори мали утримувати гайдамаки, їх тил мусили прикривати республiканцi, на Хрещатику залишалися офiцерський загiн та вiльнi козаки, а на Бiбiковському бульварi — полуботкiвцi.

Бiльшовицькi "армiї" були змученi вуличними боями, а тому вступати в бiй у темрявi не наважувались. Саме цим i скористався М.Ковенко, який вночi з 7 на 8 лютого став виводити з Києва рештки українських полкiв. Першою дiлянкою, яку евакуювали, був "Арсенал". Звiдти вночi вийшли 1-а юнацька школа, богданiвцi, дорошенкiвцi. В авангардi йшов Республiканський загiн, який зупинився в тилу гайдамакiв — бiля Царської площi. Усi iншi частини прослiдували до Брест-Литовського шосе.

Пiд охороною сiчових стрiльцiв облишала Київ i Центральна Рада. Вона прямувала до Житомира, курiнь Сiчових Стрiльцiв був при нiй (42,с.73).

Облишала свої позицiз артилерiя. З Києва було виведено 4 кiнно-гiрськi гармати Алмазiва, 4 легкi Одинця, 2 легкi Лощенка. Важкi гармати, через нестачу коней та набоїв до них, К.Смовський передав пiд розписку нейтральнiй польськiй частинi на Лук'янiвцi (196,с.152).

Усi iншi вiйська залишалися на своїх старих позицiях, готовi зустрiти супротивника наступного дня. Залишався в Києвi i штаб М.Ковенка разом з поки що виконуючим обов'язки вiйськового мiнiстра М.Поршем. Наближалося 8 лютого — останнiй день вуличних боїв у Києвi.

Київ, 8 лютого (26 сiчня) 1918 року

Цей день був останнiм днем боротьби за мiсто. Частина вiйськ — майже всi "iменнi" полки, крiм полуботкiвцiв, — виходили з Києва. Центральна Рада з сiчовиками їхала до Житомира.

З самого ранку бiльшовики перейшли до активних дiй. Ними були зайнятi порожнi "Арсенал" та казарми богданiвцiв. Наступ радянських вiйськ вiд "Арсеналу" стримував лише Республiканський загiн П.Болбочана, який зайняв позицiї бiля школи слiпцiв (теперiшнiй будинок офiцерiв). Тут розпочалась завзята перестрiлка. Бої йшли також на Хрещатику та бiля Купецьких зборiв.

Продовжувався i безглуздний обстрiл мiста, який провадили як панцерний потяг, так i батареї з-за Днiпра. Було вже остаточно зрозумiло, що Київ у руках бiльшовикiв, однак, чому вони продовжували гарматний обстрiл — цього нiхто не мiг збагнути. Ось що писав з цього приводу бiльшовик Г.Лапчинський:

Однак морального ефекту, на який сподiвалися бiльшовики, артилерiйська канонада на українськi вiйська не справила. Пiдроздiли Центральної Ради продовжували завзято боронити свої позицiї.

Наступ бiльшовикiв був нестримним та вiвся з трьох бокiв:

"Арсеналу", Подолу та Великої Василькiвської вулицi. Загiн пiдполковника П.Болбочана та пiдроздiли, що боронилися на Хрещатику, мусили вiдступати у бiк Царської площi, де трималися гайдамаки С.Петлюри.

Республiканський загiн боронився бiля школи слiпцiв з останнiх сил. Це i зрозумiло, адже вiн захищав пiдступи до центру мiста, де знаходилися державнi установи. I лише тодi, коли останнi були остаточно евакуйованi, загiн Болбочана почав потроху вiдступати Олександрiвською вулицею вниз, вiддаючи бiльшовикам Марiїнський палац та парк. Це змусило М.Ковенка вiддати остаточний наказ про вiдступ та самому разом з М.Поршем облишити мiсто.

Удень 8 лютого радянськi командири вже доповiдали Ю.Коцюбинському та В.Антонову-Овсiєнку про остаточне захоплення Печерська, Марiїнського палацу, частини Царської площi, Товарової та Пасажирської станцiй, Василькiвської вулицi та Лук'янiвки (208, с.155).

Незабаром почали вiдступ i вiльнi козаки та окремi пiдроздiли, що боронили Хрещатик. За таких умов склалася досить важка ситуацiя, коли рештки українських вiйськ, що останнiми прикривали вiдступ Центральної Ради, потрапили до оточення. Їх врятувала лише залiзна воля Гайдамацького коша, який перейняв на себе атаку бiльшовикiв як з Печерська, так i з Подолу. У гайдамакiв вже не вистачало сил навiть ходити. Ось що згадував сотник О.Шпилинський:

Остання атака змусили вiдiйти бiльшовикiв, що наступали з Подолу та Печерська, на велику вiдстань. Це дало змогу привести до нормального стану гайдамакiв i республiканцiв та спiльно вiдступити. Щоб не пiддатись обстрiлу з боку Хрещатика, С.Петлюра та П.Болбочан були вимушенi вiдводити своїх людей через Велику Володимирську та Фундуклеївську вулицi. Таким чином, пройшовши Галицьку площу, цi останнi українськi пiдроздiли потрапили на шлях вiдступу — Брест-Литовське шосе. Дорогою до гайдамакiв долучалися вiльнi козаки, а до республiканцiв — офiцерський загiн, якi боронили центр мiста вiд "армiї" П.Єгорова. Останнiй не змiг зламати їх опiр на Хрещатику. Це сталося ще й тому, що Єгоров багато уваги придiлив роззброєнню нейтральних частин — Сердюцької гарматної бригади та полку "Вiльної України", зовсiм нехтуючи основним завданням. З наказу Єгорова проти нейтральних пiдроздiлiв були кинутi основнi сили "армiї" та панцерний потяг Полупанова. Цей потяг майже впритул розстрiляв казарми гарматникiв та кiннотникiв, що знаходились поруч з залiзницею. Дiї Єгорова були помилковими. Вони призвели до того, що полк "Вiльної України" та Сердюцька бригада вимушенi були вийти з нейтралiтету та дати вiдсiч бiльшовикам, вiдтягнути на себе бiльшiсть їх сил на цiй дiлянцi. Саме цi помилки П.Єгорова i дали змогу вiльним козакам та офiцерам протягом 7–8 лютого успiшно втримувати Хрещатик.

Рештки полкiв "Вiльної України" та iменi Грушевського, а також гарматної бригади одноночасно з гайдамаками та республiканцями почали вiдступ вздовж залiзницi та долучилися до українських вiйськ пiд Полiтехнiчним iнститутом.

Вечорiло, i пiд канонаду пiдроздiли Центральної Ради виходили Брест-Литовським шосе у бiк Iрпеня. Останнiми облишили Київ рештки Полуботкiвського полку, якi до останку тримали свої казарми бiля Полiтехнiчного iнституту.

Усi українськi вiйська пiшли ночувати до села Iгнатiвка, полуботкiвцi прямували до Василькова. А в Києвi вже хазяювали бiльшовики, якi розстрiлювали воякiв-українцiв, що не встигли залишити мiсто.

Лише зранку 9 лютого (27 сiчня) 1918 року М.Муравйов мiг остаточно рапортувати про захоплення Києва. Ось що вiн доповiв В.Антонову-Оасiєнку:

Так закiнчилися героїчнi бої в Києвi. Бiльшовики цiлковито опанували мiстом, а українцi мусили облишити свою столицю, щоб шукати притулку на Волинi.