Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Похiд на Волинь та повернення українських вiйськ до Києва

Треба сказати, що похiд на Волинь та загалом вiйськовi дiї на Правобережнiй Українi в лютому 1918 року висвiтленi надзвичайно погано. Зi спогадiв у нашому розпорядженнi є хiба що записки В.Петрiва, Б.Монкевича та Р.Дашкевича. З iсторичних дослiджень ми можемо користуватися тiльки даними О.Думiна в "Iсторiї Сiчового Стрiлецтва", та З.Стефанiва в "Iсторiї українського вiйська". Бiльшовицька iсторiографiя про той час майже нiчого не залишила.

Згаданi джерела мають величезну кiлькiсть недолiкiв. Вiдсутнiсть часових меж, неточнiсть у викладенi подiй, далеко не повнi данi призводять до плутанини та вiдвертому спрощенню фактiв, або ж навпаки. Наприклад, операцiї Запорiзької бригади з роззброєння деморалiзованих вiйськ старої армiї подаються З.Стефанiвим та О.Думiним, як значнi перемоги над бiльшовиками. Це, зокрема, стосується подiй, пов'язаних з захопленням Коростеня, в'їздом до Сарн, утримуванням Новоград-Волинського (Звягеля).

Ще далi у "розгромi бiльшовикiв" пiшла "Iсторiя українського вiйська", яка навiть подала мапу з розташуванням "бiльшовицьких вiйськ" — насправдi пiдроздiлiв старої росiйської армiї, якi проти Центральної Ради нiчого не мали. Загалом, якщо б тi вiйська, якi роззброїла Запорiзька бригада, почали чинити опiр, то вiд бригади порожнього мiсця не залишилось би. У подiбному викладенi подiй визначається галицький екстремiзм О.Думiна та З.Стефанiва, якi чомусь усi вiйська старої росiйської армiї вважали "бiльшовицькими". Саме тому треба наголосити, що нi пiд Звягелем, нi в Сарнах нiяких перемог не було, а було планове роззброєння та демобiлiзацiя вiйськ старої росiйської армiї за допомогою Запорiзької бригади.

На той час склалася дуже сприятлива ситуацiя для наступу українських вiйськ. Пiсля укладення Центральною Радою Берестейської мирної угоди симпатiї солдатських мас, незалежно вiд нацiональної приналежностi, були цiлком на боцi української влади. Саме тому бiльшовикам стало надзвичайно важко штовхати солдатiв проти українських вiйськ. За таких умов українськi частини могли цiлком вiльно повернути всi правобережнi мiста, захопленi до того з боєм бiльшовиками.

Сили бiльшовикiв на Правобережнiй Українi тепер були мiзерними. Нагадаймо, що це в груднi 1917 року бiльшовики тут мали надiйнi 1-й Туркестанський корпус у Луцьку, 2-й Гвардiйський корпус у Шепетiвцi та 12-й армiйський корпус у Кам'янцi-Подiльському. Як бачимо, 2-й Гвардiйський корпус пiшов на Київ, де й демобiлiзувався. Повернути його на Правобережжя вже було неможливим. 1-й Туркестанський корпус почав демобiлiзуватись у Луцьку ще в груднi 1917 року, а тому в лютому в ньому залишились хiба що страшенно деморалiзованi кадри. Рештки Туркестанського корпусу залишились у Луцьку, та з кимось воювати (а тим бiльше з українськими вiйськами) не збиралися. Бiльш-менш у порядному станi перебували частини 12-го корпусу. Однак i тут були свої "але". Пiд впливом "червоного полковника" М.Кропив'янського залишалась лише одна-однiсiнька 19-а пiша дивiзiя. Її бiльшiсть на чолi з самим М.Кропив'янським з наказу В.Антонова-Овсiєнка була вiдправлена на допомогу Румчероду в боротьбi з румунськими вiйськами. Як бачимо, i 12-й корпус для українських вiйськ вже не був небезпечним. Отже, нi 2-й Гвардiйський, нi 1-й Туркестанський, нi 12-й армiйський корпуси вже не уявляли нiякої загрози.

Нових вiйськових з'єднань, особливо пiсля розголошення iнформацiї про Берестейську угоду, у бiльшовикiв не з'явилося. Єдиним супротивником, який залишився в українських вiйськах, був загiн В.Кiквiдзе, сформований колись на базi 12-го армiйського корпусу. Цей загiн нараховував 1300 багнетiв, 200 шабель та 6 гармат i розташовувався в Рiвному. Як можна зрозумiти, це досить мало для лiквiдацiї Центральної Ради та українських вiйськ загалом.

Iншi вiйська старої росiйської армiї уявляли собою деморалiзованi та незорганiзованi маси солдатiв, що йшли лише за гаслом "додому", i в українсько-бiльшовицькi стосунки втручатися не мали нiякого намiру.

Якi сили мала на Правобережнiй Українi Центральна Рада? Треба сказати, що на Правобережжi збиралися всi недобитки українських вiйськ, якi вiдроджувались, та були готовi продовжувати боротьбу. Зукраїнiзованi вiйська фронту (2-й Сiчовий та iншi корпуси) на цей раз не були задiянi лише тому, що з ними не було зв'язку. Довелося розраховувати на тi сили, якi були в безпосередньому розпорядженнi. Спробуймо коротко окреслити їх.

Залога Житомира:

1. Рештки 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї полковника Н.Никонiва. Ця бригада, як зазначалося, пiсля боїв пiд Фастовом вiдiйшла до Житомира, де чекала на Центральну Раду та київськi частини українських вiйськ. Настрiй бригади пiсля одержання вiдомостей про укладання Берестеської мирної угоди був дуже гарний. Бригада була готова до подальших боїв, хоч у нiй i залишалося 600–700 воякiв.

2. Рештки Одеської гайдамацької дивiзiї. Пiсля боїв в Одесi, пiд Роздiльною та iншими станцiями, невеличкий загiн одеських гайдамакiв на чолi з усiма трьома курiнними командирами (М.Янчевським, Ю.Осмоловським та Продьмом) пробився до 1-ї Української дивiзiї. Разом з нею вiн брав участь у боротьбi з 2-м Гвардiйським корпусом i таким чином потрапив до Житомира. Загiн мав 150–200 гайдамакiв, до останку вiдданих українськiй справi та готових продовжувати боротьбу.

3. Броньовий дивiзiон поручника Болдирева. Цей дивiзiон увесь час знаходився в Житомирi та був зукраїнiзований ще в листопадi 1917 року. Дивiзiон знаходився в резервi українських вiйськ як остання потужня сила, а тому в боях з бiльшовиками ще не використовувався. Дивiзiон мав на озброєннi 4 броньовики, якi могли служити серйозною вогневою пiдтримкою українських вiйськ.

Крiм того, в Житомирi знаходилась велика кiлькiсть гармат та легкої зброї, кинутої демобiлiзованими вiйськами. Цiєю зброєю можна було досить непогано озброїти наявнi українськi вiйська. Також у Житомирi пiд захистом решток українських вiйськ ще перебував штаб "командуючого" Пiвденно-Захiдного фронту прапорщика Кудрi. Цей штаб не мав нiякого впливу на подiї та навiть елементарного зв'язку з частинами, а тому українським вiйськам не мiг допомагати.

4. У Сарнах ще трималися рештки 2-ї бригади 1-ї Української дивiзiї на чолi з комiсаром Центральної Ради на Пiвденно-Захiдному фронтi А.Певним. 2-а бригада весь час вела бойовi дiї з загоном В.Кiквiдзе, розташованим у Рiвному. Своїми дiями бригада зв'язала Кiквiдзе та його людей i останнiй, з одного боку, не мiг злiквiдувати бригаду, а з iншого, кинути її та вирушити у бiк Києва. У 2-й бригадi залишалося не бiльше 600–700 багнетiв, однак це були вiдбiрнi вояки, здатнi на боротьбу до останку.

5. Вiйська, розташованi в Кам'янець-Подiльському. У цьому мiстi було зосереджено рештки 12-ї зукраїнiзованої дивiзiї 11-го корпусу та курiнь iменi Кармелюка. У дивiзiї пiсля часткової демобiлiзацiї залишалося не бiльше 1000 воякiв, у куренi — 250 багнетiв. Очолював вiйська генерал П.Єрошевич. Пiдроздiли 12-ї дивiзiї ще в сiчнi зробили багато досить корисних справ — нейтралiзували та частково злiквiдували збiльшовиченi частини 11-го та 12-го корпусiв. Вiйська Єрошевича залишалися боєздатними, однак не мали абсолютно нiякого зв'язку з Центральною Радою, Києвом (до захоплення бiльшовиками) та iншими українськими пiдроздiлами.

Саме тому Єрошевич вiв боротьбу фактично на власний розсуд, вирiшуючи самостiйно, що й коли йому робити.

6. Найбоєздатнiшою частиною була, безперечно, Запорiзька бригада полковника Костянтина Присовського. Бригада була надiйна у всiх вiдношеннях, маючи в своєму складi 1400 багнетiв, 100 шабель та 12 гармат. Саме на неї й було покладено основне завдання звiльнення Правобереженої України вiд бiльшовикiв.

Загалом на Волинi та Полiссi командування Запорiзької бригади мало розраховувати на сили, що дорiвнювали 2750–3000 багнетiв, 100 шабель. З цими силами можна було звiльнити вiд бiльшовикiв Волинь, Полiсся та частину Подiлля. Тож можна було починати завзяту боротьбу. Перед тим, як повернутись до подiй, нам треба згадати ще два дуже важливих фактори, якi впливали на українсько-бiльшовицькi бої.

Перше. Українськi вiйська сподiвались на пiдтримку австро-угорської та нiмецької армiй. Через це вони були морально набагато сильнiшi за бiльшовикiв. Гадаймо, що ця пiдтримка не була дуже необхiдною для України, оскiльки сил для лiквiдацiї бiльшовикiв було достатньо. Загалом, зараз сперечатись про доцiльнiсть чи недоцiльнiсть нiмецької збройної пiдтримки досить важко. Тим бiльше ми не знаємо всiх обставин того часу. Однак з вiйськової точки зору з наявними вiйськами можна було самостiйно спочатку повернути Правобережну Україну, потiм, коли остаточно самолiквiдуються "армiї" М.Муравйова, Київ, а далi Лiвобережжя та Причорномор'я. Тим бiльше, цiлком реально можна було забезпечити успiх операцiї роззброєння вiйськ старої росiйської армiї та залученням до боротьби з бiльшовиками зукраїнiзованих частин. У цьому разi, маючи авторитет серед солдатської маси завдяки укладеному Берестейскому миру, Перша українсько-бiльшовицька вiйна могла перерости у Визвольну вiйну. Цього не сталося, бiльше того, Центральна Рада притягнула на Україну нiмецька вiйська, чим вiдштовхнула вiд себе значнi кола населення. А була реальна можливiсть вирiшити раз та назавжди справу незалежностi України своїми силами.

Друге. Як у бiльшовикiв, так i в українських вiйськах була одна велика проблема — повна вiдсутнiсть зв'язку, iнформацiї та розвiдки. Фактично бойовi дiї вiдбувалися мiж слiпцями. Нi бiльшовики, нi українцi не знали навiть реального стану своїх вiйськ, не кажучи вже про становище супротивника. Саме тому спланувати успiшний хiд операцiї було дуже важко. Через це, з вiйськової точки зору, пiд час боротьби на Правобережжi в лютому, українськi вiйська неодноразово дiяли занадто обережно, а бiльшовицькi — дуже безпечно. Вiдсутнiсть iнформацiї призвела до того, що бої на Волинi та Полiссi велись цiлих два тижнi, хоча вони могли закiнчитися перемогою українських вiйськ за два днi. Отже, такий фактор, як неналагоджений зв'язок та розвiдка, сильно вплинули на хiд подiй.

А тепер спробуймо проаналiзувати, що ж вiдбувалося на Правобережнiй Українi в лютому 1918 року. Отже, Запорiзька бригада прискореним маршем йшла до Житомира, де не було жодних бiльшовицьких пiдроздiлiв. Їх нiхто не переслiдував. У бойове забезпечення бригади пiд час маршу було висунуто 3-й Запорiзький кiнний курiнь, який ретельно перевiряв усi навколiшнi села. Пiд час походу не було жодних збройних сутичок, i надвечiр 11 лютого Запорiзька бригада прибула до Житомира. 3-й Запорiзький курiнь увiйшов до мiста лише наступного дня, оскiльки був зайнятий вирiшенням рiзних господарських справ (харчове забезпечення та iнше).

У той час Житомир був єдиним на всiй Українi мiстом, яке не вiдчуло всiх жахiв громадянської вiйни. У мiстi не iснувало червоної гвардiї, а бiльшовицький осередок був мiзерним та нездатним на рiшучi дiї. Житомирська залога складалася виключно з "контрреволюцiйних" за бiльшовицькою термiнологiєю з'єднань. Тут знаходилися 1-а Чехословацька дивiзiя, сформована заходами царського та Тимчасового урядiв переважно з вiйськовополонених австро-угорської армiї. Для Чехословацької дивiзiї не було вибору, оскiльки нiмцi та австрiйцi вважали її особовий склад зрадницьким. Саме тому чехословаки були як нiхто iншi зацiкавленi в утримуваннi фронту та опору бiльшовизму, який його розклав. Вiдповiдно, 1-а Чехословацька дивiзiя була антибiльшовицьки настроєна i не допускала до Житомира жодної здеморалiзованої чи збiльшовиченої росiйської частини. У своєму складi вона мала до 10 тисяч воякiв та бригаду артилерiї.

Українську владу в Житомирi репрезентував виконуючий обов'язки командуючого Пiвденно-Захiдним фронтом прапорщик Кудря. В його розпорядженнi знаходились вже згаданi рештки 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї та одеськi гайдамаки, загальною силою 750–900 багнетiв. Українськi пiдроздiли спiльно з чехами несли варту в мiстi та навколо його, боронили Житомир вiд будь-яких напасникiв. Допомагав цьому i український броньовий дивiзiон полручника Болдирева, оскiльки 1-а Чехословацька дивiзiя власних броньовикiв не мала.

Крiм вище згаданих вiйськ у Житомирi знаходилось i кiлька частин старої росiйської армiї, антибiльшовицьки настроєних. У першу чергу, це два батальони 1-го запасного пiшого полку (3-й батальйон знаходився у Чернiговi). На базi цього полку формувалися свого часу ударнi частини, саме тому полк зберiг "ударницькi" настрої. Українцiв у цьому полковi не було, оскiльки ще восени вони були видiленi до 4-го Українського запасного полку iменi З.Сагайдачного. Також були в мiстi кадри розформованих у листопадi 1917 року 2-х Житомирських шкiл прапорщикiв. Цi кадри були цiлком патрiотично настроєнi та пiдпорядковувались Центральнiй Радi.

Отже, до мiста, яке було яскраво антибiльшовицьким, i прибула Запорiзька бригада. Пiсля боїв у Києвi фактично не залишилось жодного управлiння чи штабу, здатного перебрати на себе обов'язки загального керiвництва українськими збройними силами. Не можна було вiдшукати i виконуючого обов'язки мiнiстра Миколу Порша. Саме тому, одразу з прибуттям до Житомира постало питання про створення вiдповiдних керiвних структур. 12 лютого (30 сiчня) 1918 року, фактично наново почало функцiонувати Вiйськове мiнiстерство. У наказi N 1 значилося, що, враховуючи вiдсутнiсть М.Порша, обов'язки вiйськового мiнiстра Української Народної Республiки передаються помiчниковi Порша, пiдполковниковi Олександру Жукiвському. Останнiй повiдомляв, що приступив до своїх нових обов'язкiв (ф.1076, оп.1, спр.12, нак. N 1).

Того ж дня вийшов наказ N 2, в якому повiдомлялось, що начальником Генерального штабу призначено генерал-майора Олександра Осецького, який вiдступав з Києва разом з гайдамаками С.Петлюри. Оскiльки весь попереднiй склад Генерального штабу не був евакуюваний зi столицi України, Осецькому доручалося наново сформувати оперативний, мобiлiзацiйний, демобiлiзацiйний, iнспекторський та пересування вiйськ вiддiли (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N2).

Таким чином, в українських вiйськах знов з'явилися вiйськовий мiнiстр та начальник Генерального штабу, якi, правда, не мали в своєму розпорядженнi жодного помiчника чи спiвробiтника.

Пiд час перебування в Житомирi до Запорiзької бригади зголосився генерального штабу пiдполковник Балецький, який обiйняв посаду начальника штабу бригади. Сам Балецький був поляком та служив у 1-му Польському корпусi генерала Довбор-Мусницького. Вiн привiз вiдомостi про бої мiж поляками та бiльшовиками на кордонi мiж Україною та Бiлорусiєю — пiд Мозирем (178, с.161).

Командування Запорiзької бригади вирiшило, не гаючи часу, вирушити на Коростень. З одного боку, це могла бути допомога полякам, а з iншого — через Коростень можна було вiдправити в бiк фронту, до Сарн, Центральну Раду, у бiльш безпечне мiсце. Саме тому Запорiзька бригада почала ладнатися до подальшого походу.

Пiд час перебування в Житомирi було зорганiзовано двi новi гарматнi батареї — запорiзьку та сiчову, в кожнiй з яких було по 4 гармати. Запорiзька батарея, яка стала 2-ю, була сформована з наявних у бригадi артилеристiв та вiльних гармат, що знаходилися в Житомирi. Очолив батарею сотник Савицький. 1-а Сiчова батарея була зорганiзована артилеристами Сiчового куреня, якi роздобули на станцiї Кодно чотири гармати. У батареї служило 12 галичан-гармашiв з австро-угорської армiї та 38 добровольцiв-семiнаристiв з Коростишева. Очолив цю батарею сотник австрiйського вiйська Р.Дашкевич (132,с.16–22).

2-а Запорiзька батарея залишалася в Житомирi в пiдпорядкуваннi начальника української залоги мiста полковника Никонiва. 1-а Сiчова батарея була поставлена на залiзничнi платформи та стала суттєвою пересувною вогневою силою.

Першими на Коростень 13 лютого вирушили Сiчовий курiнь та 1-а Сiчова батарея. Мiсто було зайнято сiчовиками без усяких проблем. Надвечiр командир куреня хорунжий Є.Коновалець вiддав наказ про зняття залiзничних колiй у напрямку Овруча, Києва та Новоград-Волинського (Звегеля). Наказ цей був досить слушним та вiдповiдав вимогам часу, однак до вiдома не були поставленi робiтники-залiзничники депо Коростеня, що викликало небажанi ексцеси. Робiтники, побачивши, що невiдомi люди намагаються зняти залiзничнi колiї, дуже обурилися та почали з'ясовувати з сiчовиками стосунки. Напевне, сiчовикiв було сприйнято за чехiв, що було тодi загальнорозповсюдженою помилкою. Сiчовики поставили опiр залiзничникам, якi витягли зброю та кинулись на сiчовикiв. Двоє воякiв з куреня Коновальця були вбитi, четверо пораненi. Командування сiчовикiв зв'язалося з комiтетом Залiзничного депо та з'ясувало, що збройна сутичка виникла саме через те, що залiзничники не знали, що сiчовики пiдтримують Центральну Раду та знiмають колiї, маючи на те вагомi пiдстави. Остаточно було вичерпано непорозумiння, коли на станцiю Коростень прибула Центральна Рада, яку залiзничники визнавали. Так закiнчилась безглузда кривава сутичка в Коростенi (42,с.74–75).

14 лютого до Коростеня прибула вся Запорiзька бригада. Їх подальшою метою був наступ на Сарни, де ще трималася 2-а бригада 1-ї Української дивiзiї. Однак цьому перешкодили певнi подiї. Українське командування отримало вiдомостi, що з боку Шепетiвки на Звягель та Коростень рухаються великi збiльшовиченi з'єднання старої росiйської армiї. В.Петрiв помилково писав, що це був 2-й Фiнляндський корпус. Його помилку повторив З.Стефанiв в "Iсторiї українського вiйська". Однак, справа в тому, що в росiйськiй армiї нiколи в життi не iснувало нiяких Фiнляндських корпусiв. Бiльше того, на Пiвденно-Захiдному фронтi була всього одна-однiсiнька дивiзiя з подiбною назвою — 2-га Фiнляндська стрiлецька. Саме вона i могла йти на Коростень, тим бiльше, що дивiзiя ця дiйсно розташовувалась у районi Шепетiвки. Фiнляндцi не збиралися нi з ким воювати i намагалися через Коростень просто пройти додому. Саме тому фiнляндцi не становили особливої загрози для Запорiзької бригади, як про це схильнi були писати В.Петрiв та З.Стефанiв.

Що ж сталося насправдi? Пiсля зайняття Коростеня полковник Присовський вiдправив курiнь Сiчових Стрiльцiв, з яким була Центральна Рада, а також Гайдамацький курiнь на Олевськ — Сарни. 1-й Запорiзький курiнь був висунутий на станцiю Звягель (Новоград-Волинський).

15 лютого, у той час, як гайдамаки та сiчовики були вже в Олевську, до Звягеля стали прибувати першi частини 2-ї Фiнляндської стрiлецької дивiзiї. 1-й Запорiзький курiнь вирiшив самостiйно роззброїти ешелони фiнляндцiв. Однак тi поставили суттєвий опiр та оточили 1-й Запорiзький курiнь. За таких умов пiд Звягель довелося кинути 2-й та 3-й Запорiзькi куренi, якi й визволили 1-й курiнь з оточення. Фiнляндцi були розлюченi на українськi вiйська, якi намагалися їх роззброїти, а тому й далi зi зброєю в руках вирiшили собi торувати шлях на батькiвщину через Коростень та Овруч.

Полковник К.Присовський вчасно зрозумiв, що фiнляндцi не є ворогами i шо їм треба просто дати шлях для виїзду додому. Саме тому ввечерi 15 лютого з Запорiзькими куренями вiн облишив Коростень та подався до Житомира (178, с.166). Рiшення Присовського було цiлком слушним, оскiльки таким чином вiн не в'язувався в даремну бiйку.

На кiлька днiв зв'язок мiж Житомиром, де знаходилися основнi українськi сили та Олевськом, де зупинилися гайдамаки, сiчовики та Центральна Рада, був перерваний. Однак вже 17 лютого Гайдамацький курiнь пiсля облишення фiнляндцями Коростеня, повернувся до мiста та остаточно зайняв його. Так без зайвих втрат було випроваджено з України 2-у Фiнляндську стрiлецьку дивiзiю та вирiшено проблему з Коростенем.

А в цей час загiн В.Кiквiдзе, який знаходився в Рiвному, почав отримувати звiстки про боротьбу українських вiйськ пiд Житомиром. Кинувши Сарненський напрямок, Кiквiдзе негайно вирушив до Бердичева, звiдки рукою можна було подати до Житомира. Тут Василь Кiквiдзе збирався дати бiй українським вiйськам. 17 лютого його загiн вирушив на Житомир.

У цей час полковник К.Присовський повiв на Бердичiв Запорiзьку бригаду. Мiж Житомиром та Бердичевом українськi та бiльшовицькi вiйська зустрiлися. Тут почався гарячий бiй, який тривав до вечора. Лише з наступом темряви запорожцi та бiльшовики повернулися до своїх мiст. Цiкаво, що кожний з супротивникiв вважав переможеним себе, а тому Кiквiдзе кинувся робити траншеї пiд Бердичевим, а Присовський укрiплювати Житомир (178,с.179).

19 лютого операцiї українських вiйськ продовжувалися в Сарненському напрямковi. Пiсля остаточного закрiплення лiнiї Житомир — Коростень — Олевськ українськi пiдроздiли також зайняли Овруч та Звягель. На охоронi цих останнiх двох мiст та Коростеня залишався Гайдамацький курiнь, а сiчовики вирушили далi. Вдень вони досягли Сарн, де знов з дуростi в'язалися в кровопролитну сутичку.

Як було зазаначено, Сарни мiцно займали рештки 2-ї бригади 1-ї Української дивiзiї. На станцiї органiзовано демобiлiзувались росiйськi вiйськовi частини, роззброювати якi не було потреби. Прибувши пiд Сарни та не зв'язавшись з 2-ю бригадою, сiчовики з ходу почали нападати на росiйськi частини, якi нiчого проти українських вiйськ не мали. Вволю настрiлявшись, сiчовики таки увiйшли до Сарн, голосно розголосивши про свою "перемогу". Iсторик Сiчового Стрiлецтва О.Думiн стверджував, що проти куреня дiяло аж кiлька чисельних бiльшовицьких полкiв (!), серед яких був i Кексгольмський. Думiн, мабуть, погано орiєнтувався в iсторiї боротьби на Правобережжi, iнакше вiн би знав, що ще 9 лютого 1918 року Кексгольмський полк 2-го Гвардiйського корпусу увiйшов до Києва. Ще бiльше перегнув палицю З.Стефанiв, який написав, що Сарни боронила цiла Фiнляндська дивiзiя (!!!). З його даних можна зробити висновок, що принаймнi половина Пiвденно-Захiдного фронту складалася саме з Фiнляндських дивiзiй. Треба наголосити, що пiд час Першої свiтової вiйни на Українi була всього одна Фiнляндська дивiзiя — 2-а, яку українськi вiйська перед тим пропустили через Коростень. Таким чином, нi про якi Кексгольмськi полки та Фiнляндськi дивiзiї у Сарнах не може йти i мови.

Отже, 19 лютого сiчовики прибули до Сарн, вже давно зайнятих українськими вiйськами та зробили з цього "перемогу над ворогом" (42,с.76–77).

Того ж дня до Сарн прибула i Центральна Рада.

20 лютого продовжити успiшний наступ українським пiдроздiлам не вдалось. На станцiю Маневичi прибув з фронту 46-й армiйський корпус, який став хаотично демобiлiзуватись. Виникли погромнi ексцеси, на припинення яких були кинутi українськi частини. В наслiдок цього цiлий день було втрачено для вирiшення проблеми з 46-м корпусом. До нього було надiслано комiсiю, яка i владнала всi справи демобiлiзацiї (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N11).

Лише 21 лютого наступ був продовжений. Курiнь сiчовикiв залишився з Центральною Радою у Сарнах, а пiдроздiли 2-ї бригади вирушили до Рiвного та без бою зайняли це мiсто. Взяття Рiвного треба вважати значною подiєю, яка свiдчила про остаточне закрiплення вiйськ Центральної Ради на територiї Волинi та Полiсся. Того ж дня було призначено коменданта Рiвного сотника Гаврильчука та розпочато створення мiської комендатури (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N13,14).

У Сарнах українськi пiдроздiли зв'язалися з нiмецькими вiйськами, що наступали на Україну згiдно Берестейськiй мирнiй угодi з Центральною Радою. Чехословаки, нанависники нiмцiв, облишили Житомир та вирушили на Лiвобережну Україну. Тепер мiсто цiлковито перейшло пiд юрисдикцiю української влади. До Житомира, штабу Запорiзької бригади, прибули вiдпоручники нiмецької армiї, нiмецькi офiцери. Разом з ними приїхали i два генерали з зукраїнiзованих корпусiв — В.Бронський та О.Натiєв. Українськi та нiмецькi вiйськовики спiльно взялись за обговорення наболiлих справ. На Волинь та Полiсся просувалося два нiмецьких корпуси: один до Коростеня, iнший — до Бердичева. Саме з ними в спiлцi й мусили дiяти українськi частини. Воякам-українцям дуже болiсно було бачити нових союзникiв, якi ось уже кiлька рокiв вважалися ворогами. Як зазначав у спогадах В.Петрiв:

Тож вiдтепер усi операцiї доводилось узгоджувати з нiмцями. Для цього до нiмецького штабу фронту було вiдряджено генерала В.Бронського (ф.1076,оп.1, спр.12, нак. N 12).

У цей час незалежно вiд подiй на Волинi та Полiссi до українських рук цiлковито перейшов Кам'янець-Подiльський з усiма околицями. Як зазначалося, тут знаходилася 12-а зукраїнiзована пiша дивiзiя та курiнь iменi Кармелюка. До звiльнення мiста ще прислужився Мусульманський батальйон 3-го Кавказького корпусу, що знаходився також у Кам'янцi. Треба сказати, що i командир 12-ї дивiзiї генерал П.Єрошевич i командир куреня сотник Ю.Кiверчук, i командир Мусульманського батальйону Компен Палеолог вiдносять звiльнення Кам'янця тiльки на свiй рахунок. Спробуймо розiбратися в цiй ситуацiї та визначити реальну послiдовнiсть дiй. Отже, з наступом нiмецьких та австро-угорських вiйськ до Кам'янця-Подiльського вирушив 12-й збiльшовичений армiйський корпус. Проти нього вирушила 12-а українська дивiзiя генерала П.Єрошевича й у наслiдок кiлькох сутичок 12-й корпус було вiдiгнано вiд Кам'янця (139,с.11). У цей час у Кам'янцi-Подiльському проти збiльшовичених частин 3-го Кавказького корпусу виступив Мусульманський батальйон, який захопив переправу через рiчку Смотрич, мiст через Днiстер, а також пiдступи до центру мiста. Внаслiдок боїв мусульмани загубили 28 воякiв вбитими та 28 пораненими (152,с.69).

Захоплення мусульманами переправи через Смотрич, що вела до Кам'янця, дало змогу куреню iменi Кармелюка увiйти до мiста та без жодних проблем зайняти центр та всi урядовi установи (148,с.218). Командир кармелюкцiв сотник Ю.Кiверчук став комендантом мiста, а перебуваючий при куренi губернський комiсар Центральної Ради на Подолi Григiр Степура знов повернувся до виконання службових обов'язкiв.

Так закiнчилося остаточне перебрання влади до українських рук у Кам'янцi-Подiльському. Хто саме до цього найбiльше прислужився, нам сказати важко, однак зрозумiло те, що й мусульманськi, й українськi пiдроздiли дiяли однаково хоробро та вiддано. У найближчi днi силами 12-ї дивiзiї було остаточно закрiплено за українською владою i всi кам'янецькi передмiстя.

Доки в Кам'янцi-Подiльському влада остаточно переходила до Центральної Ради, в Житомирi штаб Запорiзької бригади збирав сили для бою з загоном В.Кiквiдзе. Нiмцi пропонували своїми силами взяти Бердичiв, однак вони були ще далеко, а взяття цього мiста стало справою честi для українських воякiв. Саме тому полковник Присовський спiльно зi своїм штабом — генералом Натiєвим та пiдполковником Балецьким, розробив план боротьби з загоном В.Кiквiдзе. У розпорядженнi Присовського було три Запорiзькi куренi, рештки 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї та загiн одеських гайдамакiв. Щоб посилити запорожцiв до 1-го та 2-го куренiв було влито одеських гайдамакiв. Тепер у запорожцiв разом з Офiцерським загоном нараховувалось до 800 багнетiв та 100 шабель, а всього українськi вiйська в Житомирi мали 1400–1500 багнетiв, 100 шабель та 10 гармат. Запорiзьку артилерiю становили кiнно-гiрська батарея Алмазiва (4 гармати), 1-а легка Лощенка (2 гармати) та 2-а легка Савицького (4 гармати). Цих сил для боротьби з загоном Кiквiдзе було явно недостатньо, а тому Присовський на допомогу покликав Гайдамацький курiнь у силi понад 300 багнетiв та Гайдамацький гарматний дивiзiон з 6 гарматами. З такими силами можна було йти на приступ Бердичева. Перед українськими вiйськами стояло принципове завдання — взяти мiсто до пiдходу нiмцiв.

Бої за Бердичiв розпочалися зранку 25 (12) лютого 1918 року. На превеликий жаль, подробицi цих боїв нам абсолютно невiдомi. В українськiй iсторiографiї вони висвiтленi досить погано, а в радянськiй — надзвичайно тенденцiйно. Бiльше того, радянськi iсторики, як вже зазначалося, стверджували, що Кiквiдзе боронився не проти українських, а проти нiмецьких вiйськ.

Українське командування на цей раз вирiшило наступати не з боку Житомира, а зi сторони Шепетiвки. 25 лютого 1918 року кривавi бої розгорiлися пiд Бердичевом — бiля станцiї Тетерiв. Тут наступали 1-й та 2-й Запорiзькi куренi, яких пiдтримувала 2-а Запорiзька батарея. Проти запорожцiв В.Кiквiдзе кинув 73-й полк, червону гвардiю, а також кiнноту. Почався завзятий бiй. Українськi частини не витримали контрнаступу бiльшовикiв та почали вiдходити. Вiдступаючi запорiзькi лави заатакувала кiннота. 1-й та 2-й куренi могли бути знищеними, однак їх вiдступ прикрила вогнем батарея сотника Савицького. Гарматники стрiляли впритул по кiннотниках, що наближалися, а тому на встигли вiдiйти. Усi вони загинули вiд ударiв шабель у нерiвнiй рукопашнiй бiйцi. У цей час командири запорожцiв привели до ладу куренi, яким на допомогу прийшли й гайдамаки С.Петлюри. Вiдiгнавши ворожу кiнноту, українськi пiдроздiли пiд потужним артилерiйським вогнем знов перейшли в наступ. Гармати Запорiзької батареї та тiла героїв-гармашiв було вiдбито. Надвечiр останнi бiльшовицькi частини було остаточно вiдiгнано до Бердичева. Станцiя Тетерiв залишилася в руках українських вiйськ.

Наступного дня наступ на Бердичiв почався з житомирського та шепетiвського напрямкiв. Кiквiдзе знав, що нiмецькi вiйська всього в одному переходi вiд мiста, а тому наказав своїм пiдроздiлам почати евакуацiю. Українськi частини швидко просувалися в бiк мiста, займаючи кiлометр за кiлометром. Пополуднi запорожцi з боями увiйшли до мiста та до вечора опанували всiма вулицями. Загiн В.Кiквiдзе планомiрно вiдступав з Бердичева, знищуючи за собою залiзничну колiю. Бiльшовики через Козятин та Фастiв виїхали до Києва, щоб на пiдступах до столицi зорганiзувати оборону. Українськi вiйська цiлком захопили Бердичiв та могли святкувати свою перемогу.

Геройський вчинок сотника Савицького був високо оцiнений українською владою. Згiдно наказу Вiйськового мiнiстерства N 35 вiд 27 лютого 1918 року батарею, якою вiн командував, було названо "батареєю iменi отамана Савицького" (ф.1076,оп.1, спр.12, нак.35).

Ця батарея iснувала в Запорiзькiй артилерiї до кiнця 1919 року. Окремим наказом N 32 було вiдзначено i рiшучi дiї Запорiзької бригади пiд час боїв з бiльшовиками за Бердичiв (ф.1076,оп.1, спр.12, нак.32).

27 (14) лютого до Бердичева прибули першi нiмецькi пiдроздiли. Мiсто на той час вже цiлком пiдпорядковувалось українськiй владi. Командування нiмецького корпусу, що рушило через Бердичiв на Київ, пiшло на переговори з Центральною Радою та керiвництвом Запорiзької бригади. Було узгоджено, що Запорiзькi формацiї пiдуть в авангардi корпусу, що наступав зi сторони Бердичева. Сiчовики та гайдамаки мусили йти попереду нiмецького корпусу, який уже взяв Коростень.

Через це вийшов невеличкий конфлiкт мiж гайдамаками та керiвниками Центральної Ради. Вiйськовий мiнiстр пiдполковник Жукiвський наполягав на тому, щоб в авангардi наступу на Київ йшли нiмецькi частини, якi б, вiдповiдно, й першими увiйшли до Києва. Жукiвський таким чином прагнув зберегти вiд зайвих утрат українськi частини. Однак проти цього збунтувалися гайдамаки. "Гайдамацькi старшини та старшини-богданiвцi на чолi з О.Волохом вирiшили зажадати вiд вiйськового мiнiстра Жукiвського, щоб саме вони зi своїми пiдроздiлами, а не нiмецькi вiйська, першими увiйшли до звiльненої столицi України — мiста Києва. Ось як про цей конфлiкт оповiдає К.Смовський: "Ще перед приїздом мiнiстерського потягу отаман Волох дав наказ сотниковi Виноградову уставити кулемети так, щоб цей потяг можна було обстрiляти, а коли я запитав, для чого це, — вiн сказав, що так потрiбно … Пiсля скiнчення докладу сотника Шаповала вiйськовий мiнiстр почав на нас кричати; що, мовляв йому ще на фронтi обридли подiбнi делегацiї, а на Київ авангардом пiдуть нiмцi, а нiякi Гайдамаки.

Вся делегацiя була обурена такою вiдповiдю вiйськового мiнiстра. Тодi вiдiзвався отаман Волох та й каже: "Батьку мiнiстря, прошу числитися зi словами, бо гайдамацькi кулемети стоят навколо мiнiстерського потягу"" (196,с.154). Звичайно, що такий аргумент, як гайдамацькi кулемети, швидко вплинув на мiнiстрiв, якi знали, чого варте гайдамацьке слово. Жукiвський та Голубович визнали рацiю у словах Волоха, звичайно, пiд тиском сили.

Отже, таким екстравагантним засобом довелося переконувати власний уряд, що до Києва мусять увiйти саме українськi частини.

28 (14) лютого розпочався останнiй бiй українських пiдроздiлiв у окресленiй нашими часовими простiрами 1-й українсько-бiльшовицькiй вiйнi. Сiчовики та гайдамаки наступали на Київ зi сторони Коростеня, а запорожцi — Бердичева. На пiдступах до Києва бiльшовики, рештки загону В.Кiквiдзе, укрiпившись бiля колонiї Северинiвки пiд Бучею на захiдному березi рiчки Iрпiнь дали українцям свiй останнiй бiй на Правобережнiй Українi. Треба сказати, що в Києвi вже давно було демобiлiзовано 2-й Гвардiйський корпус та "армiю" Р.Берзiна, а "армiя" П.Єгорова боролася з нiмцями та бiлогвардiйцями на Пiвднi України. Радянський Народний Секретарiат та головнокомандуючий бiльшовицькими вiйськами В.Антонов-Овсiєнко виїхали до Харкова i мiсто нiхто не боронив.

Саме тому пiд Київ було кинуто рештки загону В.Кiквiдзе та кiлька нашвидкуруч складених пiдроздiлiв. З ними вступили в бiй гайдамаки та сiчовики, якi за допомогою артилерiї зламали опiр бiльшовикiв та заволодiли їхньою останньою оборонною позицiєю. Стрiлецькi сотнi багнетами розчистили бiльшовицькi укрiплення i шлях до столицi України, мiста Києва, був цiлком вiльним (42,с.79).

1 березня 1918 року кияни побачили на вулицях рiдного мiста шлики гайдамакiв, сталевi шоломи сiчовикiв та оригiнальнi кашкетки запорожцiв. Українське вiйсько з першим днем весни поверталося до своєї столицi. Перша українсько-бiльшовицька вiйна закiнчилася, починалася нова вiйна — нiмецько-українська кампанiя проти бiльшовицьких вiйськ. Ця кампанiя була зовсiм вiдмiнною, i поєднувати її з Першою українсько-бiльшовицькою вiйною ми не можемо.

1 березня 1918 року залишилося в українськiй iсторiї не тiльки як день звiльнення Києва, не тiльки як офiцiйний початок вiдрахунку часу за новим стилем, зрештою, не тiльки як перший день весни, а ще й як тривалий перiод нiмецької окупацiї України. Будемо вiдвертi, нiмцi були окупантами, щодо України вони переслiдували конкретнi цiлi, якi не мали нiчого спiльного нi з Українською державнiстю, нi з українським народом та його вiйськом.

Наступ на Лiвобережнiй та Пiвденнiй Українi нiмецькi вiйська цiлковито взяли на себе, не довiряючи та остерiгаючись українських пiдроздiлiв. Українськi командири рвалися в бiй, оскiльки розумiли, що свою державу мусять вiдстоювати саме вони, а не нiмцi. Однак останнi теж дуже добре розумiли тонкощi полiтичної гри i намагалися першими покласти свою руку на хлiборобськi райони та шахтарськi регiони, чорноморськi порти та флот. Це вже була iнша вiйна, з iншою метою та iншим характером бойових дiй.

До повернення в Київ жодного разу українськi частини не послугувалися пiдтримкою нiмцiв. Тепер же запорожцi та гайдамаки були придiленi до нiмецьких корпусiв як допомiжнi вiддiли, якi мусили репрезентувати мiсцевому населенню хiба що наявнiсть на Українi Центральної Ради.

Зi змiною полiтичних орiєнтирiв змiнився характер та змiст боротьби, змiнилися i вiйни, i саме тому на 1 березнi 1918 року ми ставимо крапку.