Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Офiцiйний початок вiйни Раднаркому та Народного Секретарiау з Центральною Радою

Фактично з кiнця грудня 1917 року (за н. ст.) переговори мiж Центральною Радою та Раднаркомом були замороженi. Обмiн iнформацiєю вiвся мiж двома державними установами, як не дивно, завдяки газетним публiкацiям, чуткам, а також дуже сумнiвним посередникам. Так, переговори з Генеральним Секретарiатом вели навiть делегати 2-го Всеросiйського селянського з'їзду (72,с.66–67).

Уже на початку сiчня пристрастi навколо ультиматуму зникають. І з 28 (15) грудня по 13 (30) сiчня i Центральна Рада, i Раднарком мовчать. Цiлих два тижнi!

Раднаркому було вигiдно мовчати. Саме вiн останнiм надiслав ноту Центральнiй Радi i з погляду дипломатичного етикету мусив чекати вiдповiдi на неї. Крiм того, за цi два тижнi в Харковi був створений та почав функцiонувати Український радянський Народний Секретарiат, який уже мав навiть власнi збройнi сили — полк Червоного козацтва. Отже, до чиєї позицiї Раднаркому бажанiше було прислухатися: Генерального Секретарiату чи Народного Секретарiату? До цього ж варто додати, що за цi два тижнi невизначеностi В.Антонов-Овсiєнко безкарно пiдпорядкував собi Харкiвщину та Катеринославщину. Раднарком така ситуацiя цiлком улаштовувала.

Разом iз тим, нам абсолютно незрозумiла полiтика Центральної Ради. Складається таке враження, що Генеральний Секретарiат просто плив за течiєю подiй, навiть не намагаючись щось зробити нi у дипломатичному, нi у вiйськовому вiдношеннi. Адже за цi два тижнi мовчанки вiдбулося кiлька великих боїв, на якi український уряд не тiльки не вiдреагував якоюсь полiтичною заявою, а навiть не видав вiдповiдних наказiв щодо оборони! Бездiяльнiсть прем'єр-мiнiстра В.Винниченка та нового вiйськового мiнiстра М.Порша була злочинною!

Особливо тут винен Порш, який своїми iнтригами зiгнав з посади вiйськового мiнiстра С.Петлюру, людину, принаймнi обiзнану в справах українського вiйськового руху. Замiнити Петлюру М.Порш був безсилий, оскiльки не мав елементарних вiйськових знань та досвiду, не був ознайомлений з ситуацiєю i був нездатний керувати вiйськами. Ось таким вiйськовим мiнiстром була "нагороджена" Україна в небезпечний момент!

Тут варто зацитувати безграмотну з усiх бокiв доповiдь Порша на засiданнi Генерального Секретарiату 11 сiчня 1918 року (29 грудня 1917 року):

У цiй доповiдi вражає повна необiзнанiсть нового вiйськового мiнiстра М.Порша. Розгланьмо по пунктах доповiдь.

1. Порш у своїх грiхах звинувачує старе керiвництво Вiйськового Секретарiату, запевняючи, що вiн не може повноцiнно керувати довiреною установою через розклад штабу Київського округу. Це не вiдповiдає дiйсностi, оскiльки крiм повноцiнного штабу округу до послуг Порша були створений Петлюрою Генеральний штаб та вiдпрацьований апарат Вiйськового Секретарiату.

2. Як видно з доповiдi, Порш не був обiзнаний у настроях та силi київської залоги. Зокрема, Дорошенкiвський полк був одним з найлiпших, а Порш назвав його "ненадiйним". Курiнь "Смертi" та Богданiвський полк були за межами мiста i Порш просто не знав їх стану. Разом iз тим не можна назвати надiйним Полуботкiвський полк, а вiйськовий мiнiстр назвав його саме надiйним.

3. Порш абсолютно не орiєнтувався в подiях, якi вiдбувалися в Харковi, де всього день тому було роззброєно два українських полки. Судження його щодо полiтичних подiй у Харковi, м'яко кажучи, не вiдповiдають дiйсностi.

4. Новий вiйськовий мiнiстр не орiєнтувався в настроях та силi 10-го корпусу, 9-ї та 10-ї кiнних дивiзiй, якi майже не становили собою боєздатної сили. Тут варто зазначити, що всього через кiлька днiв Порш видав наказ про повну демобiлiзацiю цих вiйськ, що, власне, теж було великою помилкою.

5. Порш був не поiнформований та абсолютно байдужий до катеринославських боїв, оскiльки з цього не зробив резюме та жодних висновкiв.

6. Микола Порш не знав про стан та чисельнiсть величезних українських вiйськ у тилу, стверджуючи, що сили в тилу незначнi. Це свiдчить про його байдужiсть до стану пiдроздiлiв Центральної Ради на Українi.

7. Порш безпiдставно заявив, що зможе звiльнити Україну вiд бiльшовикiв до 28 (15) сiчня (у цей день студенти прибули пiд Крути — прим. Т.Я.), не обгрунтувавши це безглузде твердження.

8. Повне незнання справи виявляє твердження про зайняття Мiнська та "українську армiю Захiдного фронту". Адже в тi часи було загальновiдомим, що Мiнськ — один з найбiльших центрiв червоної гвардiї, а на Захiдному фронтi перебувало найменше зукраїнiзованих вiйськ.

Пiдсумок аналiзу доповiдi Порша досить непривабливий. Адже, як видно, новий вiйськовий мiнiстр був просто нездатний виконувати свої функцiї.

Отже, Раднарком просто був збентежений поведiнкою Генерального Секретарiату Центральної Ради, який не вiдреагував нi на офiцiйнi ноти, нi на агресивнi дiї В.Антонова-Овсiєнка, нi на створення радянського Народного Секретарiату. Складалося таке враження, що навiть до своїх проблем Центральна Рада ставилась байдуже. І Раднаркому просто не залишалось нiчого робити, як продовжувати тиск на Центральну Раду рiзкими та агресивними дiями.

13 сiчня (30 грудня) Рада Народних Комiсарiв прийняла таку резолюцiю:

Власне, на цю ноту Раднаркому Центральна Рада теж не дала вiдповiдi. М.Порш та В.Винниченко в цей час бавилися в солдатикiв, демобiлiзуючи зукразнiзованi регулярнi частини та обговорюючи проект можливого створення мiлiцейських формацiй на базi Вiльного козацтва. Так, у день отримання заяви Раднаркому, 13 сiчня (30 грудня), Генеральний Секретарiат Центральної Ради замiсть того, щоб вивчати становище, яке склалось, захопився обговоренням чергової доповiдi Порша про "проект формування української мiлiцiйної армiї й основнi тези проекту органiзацiї гайдамацьких корпусiв, яко кадрiв iнструкторiв української мiлiцiйної армiї" (ф.1115,оп.1, спр.26,с.31). У годину небезпеки державностi України її уряд розглядає вигадки нового вiйськового мiнiстра Миколи Порша!

А в цей час бiльшовики продовжували тиснути українськi частини. 13 сiчня (30 грудня) 1918 року вiйська Р.Берзiна, маючи в авангардi матросiв, намагалися переправитись через Десну бiля станцiї Дочь, щоб вдертись на Чернiгiвщину з пiвночi. Однак станцiю мужньо боронили юнаки 1-ї вiйськової школи, i наступ Берзiна провалився. Бiй був надзвичайно завзятим. Ось що згадував юнак М.Михайлик: "В такiй моральнiй атмосферi у нас почався наступ матроських вiддiлiв зi сторони Гомеля. Шостого сiчня (помилка автора, це було 13 сiчня — прим. Т.Я.) вони дiйшли до ст. Доч, де й зустрiли їх 1 i 3 сотнi школи та бронепотяги. Матроси не знали добре пiшої вiйни, йшли "пiд спиртом" (п'янi), не лягаючи; їх багато забито i вони вiдiйшли за рiчку. У нас знищено бронепотяг i перебито багато обслуги" (169,с.20).

Цей бiй пiд станцiєю Дочь надовго вiдвадив воякiв Берзiна переходити до активних дiй.

Командуючий бiльшовицькими вiйськами В.Антонов-Овсiєнко продовжував очищати територiю Харкiвської та Катеринославської губернiй, пiдлеглих неоформленiй офiцiйно Донецько-Криворiзькiй радянськiй республiцi, вiд українських пiдроздiлiв. Розвиваючи успiхи в районi Лозової, Антонов-Овсiєнко вислав 1-й Петроградський червоногвардiйський загiн Полякова в 1000 багнетiв, який щойно прибув, на Олександрiвськ.

В Олександрiвську ще недавно знаходились потужнi українськi сили: Сiмферопольський полк iменi Дорошенка, зукраїнiзований полк 3-ї кiнної дивiзiї, автомобiльна рота з 4-ма броньовиками, козачi вiйська, що прямували на Дон. Мiсцева червона гвардiя була дуже слабенька — всього близько 300 робiтникiв, на якi мали сильний вплив анархiсти. Крiм того, в околицях мiста та Гуляй-Полi знаходились анархiстськi загони М.Нiкiфорової, Н.Махна та iнших, що сягали 400 багнетiв. 24 (11) грудня 1917 року в Олександрiвську з'явився ешелон матросiв-бiльшовикiв Мокроусова, який рухався до Криму (400 багнетiв). О.Мокроусов пiдбив мiсцевих червоногвардiйцiв на збройний виступ, який i вiдбувся 25 (12) грудня. Червоногвардiйцi з величезними втратами захопили пошту та телеграф, однак на цьому їх наступальний порив скiнчився (245,с.307). Незважаючи на це, бої тривали ще три днi. Ось що, зокрема, писав про них червоногвардiєць М.Пересипко:

Бої в мiстi тривали до 28 (15) грудня i закiнчились повним розгромом червоногвардiйцiв та матросiв. Розбитий загiн О.Мокроусова швидко втiк до Криму. Олександрiвська червона гвардiя була розiгнана i фактично перестала iснувати.

Однак така ситуацiя на початку сiчня змiнилася корiнним чином. Сiмферопольський полк i українцi-кiннотники 3-ї дивiзiї були розбитi в боях за Лозову, Павлоград та Синельниково. Рештки цих українських частин в Олександрiвську вже не становили нiякої сили. Саме тому, коли 15 (2) сiчня 1918 року Петроградський загiн увiйшов до Олександрiвська, все мiсто без бою пiдкорилися радянськiй владi (208,с.117). Вояки-українцi були заарештованi, автомобiльну роту було роззброєно та розпущено.

Одразу ж у мiстi почалося створнення мiцного радянського загону. До нього увiйшли червоногвардiйцi Петрограду та близько 300 червоногвардiйцiв Олександрiвська. До них також долучилось понад 300 анархiстiв з околиць мiста (287,с.115).

Протягом кiлькох днiв цей загiн, що тепер нараховував до 1600 багнетiв, злiквiдував кiлька потужних сiльських осередкiв Вiльного козацтва. Вони дiяли в Новомосковському та Самарському повiтах, селах: Пiдгороднi, Мануйлiвка, Кам'янка та iн. Отаманом Новомосковського козацького коша був селянин Сторубель, Самарського — студент Гавриленко (181,с.33). Досить чисельним був загiн отамана Чайкiвського — "Чорного ворона", який не пропускав хлiб по Днiпру з Херсона до Олександрiвська. Всi цi загони Вiльного козацтва були роззброєнi рiчковою експедицiєю червоногвардiйцiв (245,с.307).

Пiсля взяття Олександрiвська були остаточно злiквiдованi українськi залоги у всьому Донецько-Криворiзькому регiонi. Так, у Луганську розiгнали вже роззброєний зукраїнiзований запасний полк лiкаря Малашка. У Марiуполi бiльшовики демобiлiзували 24-й зукраїнiзований запасний полк, роззброєний ними ще 12 сiчня (30 грудня) 1918 року. Крiм того, в Бахмутi припинив своє iснування 25-й зукраїнiзований запасний полк, також роззброєний та розпущений мiсцевою червоною гвардiєю. Таким чином нi в Харкiвськiй, нi в Катеринославськiй губернiях українських залог не залишилось.

Антонов-Овсiєнко був дуже задоволений захопленням Олександрiвська, а тому й надалi готувався вести вiйну з Центральною Радою. Не вистачало тiльки дозволу Раднаркому, який ще чекав вiд Генерального Секретарiату вiдповiдь на свою ноту вiд 13 сiчня (30 грудня). Однак вiдповiдi бiльшовики так i не дочекалися. Певно, таке iгнорування Центральною Радою Раднаркому дуже не подобалось бiльшовикам, якi вирiшили вiддячити тiєю ж монетою. Вони цiлком визнали Народний Секретарiат у Харковi, поставивши таким чином Центральну Раду в надзвичайно ворожу до Раднаркому позицiю. Щоб виправдати сподiвання Раднаркому, Народний Секретарiат 17 (4) сiчня 1918 року вiд свого iменi оголосив вiйну Центральнiй Радi. Але за вiдсутнiстю власних збройних сил, Народний Секретарiат i надалi був вимушений користуватись "послугами" вiйськ Раднаркому на чолi з В.Антоновим-Овсiєнком. А ось текст звернення Народного Секретарiату з оголошенням вiйни Центральнiй Радi:

Отже, Антонов-Овсiєнко мiг продовжувати вiйну i вiн призначив наступ своїх вiйськ проти Центральної Ради на 18 (5) сiчня 1918 року. Фактично, саме з цього дня Раднарком руками В.Антонова-Овсiєнка почав вести справжню вiйну з вiйськами Центральної Ради.