Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Крути — Кононiвка

Настав похмурий ранок 29 (16) сiчня 1918 року. Пiд станцiєю Крути українськi вiйська готувались до бою. Загальне керiвництво пiдроздiлами здiйснювали начальники 1-ї юнацької школи штабс-капiтани Ф.Тимченко та П.Богаєвський. Їхнiй штаб розташовувався в ешелонi, що стояв на самiй станцiї. В ешелонi був окремий вагон з набоями та зброєю. Безпосередньо керiвництво частинами на позицiях мусив здiйснювати сотник А.Гончаренко, пункт спостереження якого був поруч з самою залiзницею в будцi шляхового оглядача.

За сотню метрiв вiд станцiї зайняли позицiї українськi пiдроздiли. Лiворуч вiд насипу розташовувалися студенти та вояки куреня "Смертi", праворуч — юнаки вiйськової школи. Студентська сотня була подiлена на чотири чоти по 28–30 осiб. Три чоти розмiстились на позицiях, де почали споруджувати шанцi. Одна чота, складена з осiб молодшого вiку та тих, що не вмiли стрiляти, була вiдведена до резерву та розташувалася мiж позицiями та станцiєю. Щоб пiдсилити студентiв, на лiвий фланг їхнiх позицiй були переведенi пiдроздiли куреня "Смертi". Загальне керiвництво лiвою дiлянкою фронту обiйняв сотник Омельченко. Йому безпосередньо пiдлягали на позицiях близько 90 студентiв та 50–60 воякiв, у резервi — до 30 студентiв i гiмназистiв.

Професiйно був пiдготовлений до бою i правий фланг. Тут стояла 1-ша Українська вiйськова школа iменi Б.Хмельницького. Юнакам бiльш поталанило, оскiльки вони мали штучну перешкоду — насип залiзничної гiлки Гребiнка — Крути. Тож вони не будували шанцi, а просто укрiпилися за насипом. Безпосередньо на позицiї було виведено 1-шу, 2-у та 3-ю юнацьку сотнi — до 180 воякiв. 4– а юнацька сотня (до 60 воякiв) лишилася на крайньому правому фланзi, мiж насипом та станцiєю, щоб дати вiдсiч можливiй обхiднiй групi бiльшовикiв. Як видно, на правому фланзi було бiльше воякiв. Це пояснюється тим, що з залiзницi Гребiнка — Крути також можна було чекати наступу. Щоб запобiгти цьому, сюди i було поставлено юнацьку школу в повному складi. Очолювати правий фланг було доручено хорунжому Бабiю.

Крiм того, в розпорядженнi українських вiйськ пiд Крутами була одна гармата, яка пересувалася на залiзничнiй платформi по колiї. Ця гармата мала гучну назву "панцерного потяга". Обладнана вона була ще в груднi 1917 року полком iменi Б.Хмельницького для дiй на залiзницях. Начальником цiєї гармати був офiцер-гарматник, сотник Богданiвського полку С.Лощенко. Гармата брала участь у походi богданiвцiв до Полтави, а потiм, коли полк був вiдкликаний до Києва, залишилась на Лiвобережжi та брала участь у боях iз бiльшовиками.

Отже, в Крутах перебувало до 420 українських студентiв, воякiв та юнакiв, якi мали на озброєннi 8 — 10 кулеметiв та одну гармату на залiзничнiй платформi.

Якi сили мало бiльшовицьке командування проти українського угрупування пiд Крутами? У першу чергу, це була Полтавська колона "1-ї армiї" П.Єгорова в силi до 1300 багнетiв та "2-а армiя" Р.Берзiна, яка налічувала 3500 воякiв. Також у бою брали участь пiдроздiли "3-ї армiї" Кудинського — близько 800 багнетiв. Усi цi бiльшовицькi вiйська майже виключно складалися з росiян-воякiв старої армiї, московських та брянських червоногвардiйцiв, а також морякiв-балтiйцiв. Уже пiд час бою на допомогу бiльшовицьким вiйськам пiдiйшов 1-й Петроградський загiн з Олександрiвська, який i вирiшив долю бою за Крути.

Наступ бiльшовикiв на станцiю почався зранку 29 (16) сiчня 1918 року. На лiвий фланг проти студентiв кинули не зовсiм тверезих матросiв-балтiйцiв та сибiрякiв з "армiї" Р.Берзiна. Правий фланг штурмували московськi червоногвардiйцi П.Єгорова. Атака почалася зi значними втратами для бiльшовикiв. Особливо багато забитих було на правому фланзi, де юнаки з насипу досить зручно стрiляли по московських червоногвардiйцях. Менш вдалий бiй вiдбувся на лівому фланзi — тут пiдроздiли досить уперто просувалися вперед. Допомагала вiдбиттю наступу бiльшовикiв i гармата С.Лощенка, який виїздив аж у тил наступаючому вороговi. Втрачаючи багатьох убитих та поранених, бiльшовицькi частини все ближче просувались до станцiї. Гарматна батарея Р.Берзiна, що до того часу досить невдало била по територiї перед позицiями українських вiйськ, перенесла свiй вогонь на саму станцiю. Це спонукало Тимченка та Богаєвського вiдвезти потяг iз набоями за станцiю, у напрямковi Києва.

Бiй, що розпочався о 10-й голинi ранку, тривав кiлька годин. Бiльшовицькi лави, втрачаючи вбитих та поранених, просувались уперед. Було зрозумiло, що вони протримаються пiд вогнем студентiв та юнакiв ще недовго. П.Єгоров, який командував боєм пiд Крутами, був вимушений ужити додаткових заходiв. У першу чергу вiн зорiєнтував батарею Берзiна максимально сконцентрувати свiй вогонь на позицiях українських вiйськ. Вiн вiддав наказ про негайний наступ збоку Гребiнки — Прилук 1-го Петроградського загону, прибуття якого бiльшовики з нетерпiнням очiкували.

А в цей час на позицiях студентiв та юнакiв почали замовкати кулемети — перегрiтi на морозi вони швидко псувались. Крiм того, запас набоїв у наслідок бою зменшився до мiнiмуму. Потяг командування з вагоном набоїв знаходився за кiлька верст вiд поля бою. Щоб як можна швидше роздобути набоїв, А.Гончаренко наказав С.Лощенку на платформi з гарматою вирушити до потягу за набоями.

Була приблизно 14 година дня. Платформа з гарматою вiд'їхала за набоями, кулемети замовкали, для рушниць майже не було набоїв. У цей час на правий фланг, туди, де стояли юнаки почали рiшучий наступ петроградськi червоногвардiйцi 1-го Петроградського загону, який так очiкували бiльшовики. Прибув i панцерний потяг матроса Полупанова, який впритул став обстрiлювати станцiю Крути. Командира правого флангу, хорунжого Бабiя, було вбито. Удар петроградської червоної гвардiї прийняла на себе 4-а юнацька сотня, однак утримати його було неможливо. За таких обставин сотник А.Гончаренко вiддав наказ студентам та юнакам вiдступати. Юнацькi сотнi, що стояли поруч зi станцiєю, вiдводив А.Гончаренко. 3-я та 4-а сотнi вiдходили самостiйно.

Правий студентський фланг продовжував залишатись в окопах. Юнакам вiдступати було легше, — прикриваючись залiзничним насипом вони могли вiдiйти майже без втрат. У студентiв i попереду, i позаду було голе поле. Якщо б вони просто з окопiв стали вiдступати, їх би пострiляли в спину. Тому командир студентiв сотник Омельченко вирiшив спочатку багнетною атакою вiдбити ворога, а потiм уже вiдходити. Певно, що це була помилка Омельченка, за яку вiн дорого поплатився, — у розпорядженнi сотника були ненавченi студенти, якi мусили битись на багнетах з професiйними вояками. Наслідки рукопашного бою виявилися дiйсно невдалими для українських пiдроздiлiв. Кiлька студентiв були поколотi багнетами, а крiм того, у першу мить атаки забито кулею Омельченка, який вибiг попереду лави. Врятували становище рештки куреня "Смертi", якi не дали бiльшовикам оточити та знищити студентiв. Крiм того, допомогла i резервна студентська чота зi станцiї.

Тодi, коли студенти пiшли на ворога в багнети, юнаки продовжували вiдступати. Вони, забравши своїх вбитих та поранених, обминули станцiю та вирушили до штабового потягу, поруч з яким зупинилась i платформа С.Лощенка. Оскiльки студентiв та юнакiв роздiляв залiзничний насип, то останнi не знали про те, що студенти замiсть вiдступу кинулись у багнетну атаку. Студенти так само не думали, що юнаки вже вiдiйшли далеко та залишили станцiю Крути без прикриття. За юнаками майже впритул бiгли петроградськi червоноармiйцi, частина яких прямувала до беззахисної станцiї. Студенти пiсля безрезультатного для них багнетного бою, також почали вiдступати. Вони простували до села Крути, що знаходилось неподалiк залiзницi. Щасливо обминувши його, рештки куреня "Смертi" та трьох студентських чот перейшли вузькоторову залiзницю до Чернiгова та спрямували до ешелону. Їм вдалося забрати бiльшiсть своїх вбитих та поранених.

Близько 17 годин юнаки та студенти рiзними шляхами дiстались до потягу, посiдавши до якого, вони вирушили в напрямку Києва. Серед частин, що вiдступили з-пiд Крут, не вистачало однiєї студентської чоти. Ця чота в складi 29 студентiв та гiмназистiв стояла найближче до станцiї. Не маючи керiвникiв та конкретних вказiвок, ця чота пiшла просто до Крут, де вже були петроградськi червоногвардiйцi. Звичайно, що вся вона потрапила до полону. Також до полону дiсталося i п'ятеро поранених пiд час багнетної атаки студентiв. Поступово до станцiї прибували iншi пiдроздiли Р.Берзiна та П.Єгорова. Полонених тимчасово передали в розпорядження Богданова — представника Народного Секретарiату при вiйськах П.Єгорова. Богданов розпорядився вiдправити п'ятьох поранених студентiв до Харкова. У цей час до них перевели ще двох студентiв: один був пораненим пiд час захоплення чоти до полону, а другий виявився сином машинiста потягу, який возив Богданова. Мабуть, машинiст вимолив у Богданова життя своєму синовi. Так семеро студентiв були вiдправленi до Харкова. На станцiї залишилось 27 студентiв та гiмназистiв, узятих до полону.

Командуючий бiльшовицькими вiйськами пiд Крутами П.Єгоров пiсля приблизного пiдрахунку своїх втрат вийшов з рiвноваги. Щоб хоч якось компенсувати свої втрати, вiн наказав розстрiляти полонених студентiв та гiмназистiв. Надвечiр, коли почало вже темнiти, полонених вивели на двiр станцiї Крути. Студенти розумiли, що їх будуть розстрiлювати. Це завдання Єгорова виконували петроградськi червоногвардiйцi — бiльшовицька жандармерiя. Перед смертю хлопець-галичанин затягнув пiсню "Ще не вмерла Україна". Однак кулi не дали йому доспiвати. Через мить 27 студентiв та гiмназистiв лежали покотом на мерзлiй землi … (85,128,129,159,168,169,200).

Тепер варто було б назвати втрати українських пiдроздiлiв пiд Крутами. На превеликий жаль, багато хто зараз називає помилкове число учасникiв бою, 300 осiб загиблими. Це корiнним чином не вiдповiдає дiйсностi. За свiдченнями учасникiв бою пiд Крутами, багато хто вцiлiв, а поранених та винесених з позицiй убитих було аж три вагони (до 120 осiб). Спробуємо бiльш детально розглянути втрати українцiв пiд Крутами. За нашими пiдрахунками, в результатi бою була така кiлькiсть убитих та поранених:

Студентська сотня:

забитих у бою — 10–12;

розстрiляних — 27;

поранених — 30–35;

полонених — 7.

Разом: 74–81 вбитих, поранених та забитих студентiв i гiмназистiв.

Юнацька школа:

забитих — 8 — 10;

поранених — 25–30.

Разом: 33–40 вбитих та поранених юнаків.

Втрати куреня "Смертi" нам невiдомi, однак певно, що вони досягали 20–25 вбитих та поранених воякiв.

З 37–39 вбитих та розстрiляних студентiв i гiмназистiв на сьогоднi нам вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти унiверситету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).

Втрати бiльшовицьких вiйськ пiд Крутами були значними, сягали 300 воякiв убитими та пораненими. Така велика цифра втрат пояснюється тим, що вiйська П.Єгорова та Р.Берзiна протягом шости годин вели наступ на вiдкритому полі, де не можна було сховатись вiд рушниць, кулеметiв, гармат студентiв i юнкерiв.

Загалом, нi бiльшовицька iсторiографiя, нi учасники тих подiй — бiльшовики — не любили згадувати про бiй пiд Крутами. Якщо навiть i писали про нього, то використовували фрази, сповненi жовчi та цинiзму. Ось як, зокрема, описували бiй пiд Крутами iсторики Червоного козацтва:

Наскiльки треба бути цинiчною людиною, щоб обiзвати 16–19 рiчних дiтей "реакционерами" й "оголтелыми самостийниками"?!

Але найбiльше вражають данi, поданi пiд гаслом "Крути" в енциклопедiї "Великий Жовтень i громадянська вiйна на Українi":

Отже, виявляється, що студенти та юнаки були не просто "нацiоналiстами" та "буржуями", а ще й "нiмецько-австрiйськими окупантами". Певно, що бiльш цинiчної фальши, нiж ця заява редакцiї енциклопедiї, не може бути.

Повернiмось до подiй 29 (16) сiчня 1918 року. Ешелон з юнаками та студентами, пiдриваючи за собою тор, повiльно вiдступав. Хлопцi ще не знали, що в цей же день у Києвi почались вуличнi бої мiж мiсцевими червоногвардiйцями та українськими пiдроздiлами, якi будуть тривати майже без перерв десять дiб.

Зранку 30 (17) сiчня студентський ешелон прибув на станцiю Бобрик. Тут їх зустрiв С.Петлюра, якому пiсля бою пiд Крутами довелося перебрати на себе керiвництво всiма українськими вiйськами на Лiвобережнiй Українi. Згiдно з його наказом, вояки куреня "Смертi" влилися до Дорошенкiвського полку, а юнаки та студенти вiд'їхали до Києва на допомогу столичним пiдроздiлам у боротьбi з повстанцями. Червонi гайдамаки та дорошенкiвцi були виведенi прикривати чернiгiвську залiзницю.

У цей час почався бiй на полтавськiй залiзницi, пiд станцiєю Кононiвка. Тут знаходився курiнь Чорних гайдамакiв (150 гайдамакiв), чота сiчових стрiльцiв (30–40 багнетiв). Проти них повела активний наступ Харкiвська колона "1-ї армiї" П.Єгорова на чолi з Беленковичем, яка мала до 1100 багнетiв. Як бачимо, спiввiдношення сил було далеко не на користь українських вiйськ, якi вирiшили боронитись до останку. Всього в кiлькох верстах за ними було мiсто Яготин, вiд якого рукою подати до Києва. У розпорядженнi чорних гайдамакiв передали гармату, яку вони встановили на залiзничнiй платформi та стали чекати ворога. Перед тим гайдамаки викопали окопи, а сiчовики стали авангардом попереду позицiй.

Пополуднi поруч з залiзницею вишикувалися бiльшовицькi лави. То були донецькi та харкiвськi червоногвардiйцi. Швидким темпом вони пiшли в атаку на станцiю Кононiвка. Ось що писав про бiй за Кононiвку iсторик-сiчовик О.Думiн:

А ось що про бiй за Кононiвку згадував червоногвардiєць І.Гончаренко:

Надвечiр червоногвардiйцi зайняли станцiю Кононiвка, однак українськi пiдроздiли не думали вiдступати, укрiпилися в Яготинi та пiдiрвали залiзничний мiст через рiчку Супiй. Бiльшовики знов опинилися перед значною перешкодою на шляху до Києва. Уночi з 30 на 31 сiчня 1918 року пiд Яготин прибули перевтомленi боєм пiд Крутами Полтавська колона та 1-й Петроградський загiн "1-ї армiї" П.Єгорова на чолi з Миколою Муравйовим. Приїхав i панцерний потяг Полупанова. Цi вiйська мусили остаточно відчистити полтавську залiзницю вiд українських пiдроздiлiв. Муравйов силою зброї наказав випадково знайденому залiзничному iнженеровi за добу вiдновити міст через Супiй.

Зранку 31 сiчня 1918 року бiльшовицькi пiдроздiли вибили українську заставу, що знаходилася на лiвому березi Супою та взялись пiд вогнем лагодити мiст. Ця операцiя була проведена вдало, однак коштувала 3-х убитих та 11 поранених червоногвардiйцiв (223,с.196). Гайдамаки вiдступали, i бiльшовики вже бачили себе в Києвi. Однак радiсть їхня була передчасною. На рiчцi Трубiж гайдамаки також пiдiрвали мiст i вогнем вiдбивали спроби бiльшовикiв вiдновити його (208,с.148). Незважаючи на те, що гайдамаки та сiчовики в нiч на 1 лютого 1918 року облишили позицiї на рiчцi Трубiж, тепер Єгорову та Муравйову довелося провозитись тут аж двi доби. План наступу "1-ї армiї" на Київ був цiлком зiрваний.

Так само невдало для бiльшовикiв розвивалися подiї i на чернiгiвськiй залiзницi. Наступного дня пiсля бою пiд Крутами 30 (17) сiчня 1918 року "2-а армiя" Р.Берзiна ввiйшла до Нiжина. Шевченкiвський курiнь зустрiв її з нейтральними настроями. Чернiгiвськi вiльнi козаки вiдступили в напрямку Чернiгова, щоб боронити мiсто. Замiсть того, щоб надiслати вiйська для захоплення Чернiгова та приєднати до себе курiнь iменi Шевченка, Р.Берзiн перебуває в бездiї, а шевченкiвцiв демобiлiзує (ф.1076,оп.1, спр.29, накази вiд 17,18,19 сiчня). Можливо, ця пасивність була обумовлена перевтомою вiйськ пiсля бою пiд Крутами, однак у це важко повiрити. Авангард, який надiслав Берзiн навздогiн студентам та юнакам, несподiвано для себе наскочив на гайдамакiв та дорошенкiвцiв та швидко повернувся назад. Отже, "2-а армiя" бiльшовикiв виявилась також паралiзованою. За таких умов iнiцiативу до своїх рук узяло українське командування на чолi з Симоном Петлюрою.

Того ж дня 30 (17) сiчня 1918 року Петлюра зiбрав старшин свого штабу та всiх керiвникiв вiйськових пiдроздiлiв для обговорення питання, що робити далi. Ось як про цю нараду писав у своєму дослiдженнi О.Удовиченко:

Таким чином, Симон Петлюра вирiшив повернути на Київ, де злiквiдувати повстання, а вже потiм братися за "армiю" Муравйова та Антонова-Овсiєнка. З вiйськової точки зору цi рiшення були цiлком слушними, оскiльки надiйний тил — запорука успiхiв на фронтi.

Теред вiдворотом до Києва потрiбно було виконати ще одне завдання — роззброїти цiлком збiльшовичений український полк iменi С.Наливайка, що стояв у Броварах. Сiчовi стрiльцi спiймали кiлькох воякiв цього полку, якi намагалися пiдiрвати залiзницю перед ешелонами з українськими вiйськами i тим завадити їм виїхати до Києва (42,с.55). Старшини полку iменi Наливайка опинилися пiд фактичним арештом своїх же солдатiв, а тому послали до С.Петлюри вояка з проханням допомогти їм (204,с.56). Симон Петлюра, усвiдомлював, що вiйськову силу, яка може з хвилину на хвилину виступити проти Центральної Ради, треба обов'язково злiквiдувати. Для цього вiн видiлив 1-шу сотню сiчовикiв та 12 червоних гайдамакiв, бо iншi вiйська знаходились на позицiях (42,с.55). Завдання було не з легких, оскiльки полк iменi Наливайка начислював до 1400 багнетiв, а загiн, видiлений на його лiквiдацiю, лише близько 200 багнетiв. Але була надiя, що з наливайкiвцями швидко можна буде розiбратись, бо цьому допоможуть старшини.

Уночі з 30 на 31 сiчня до старшин-наливайкiвцiв вiд С.Петлюри прибули червонi гайдамаки. Ось як згадував про зустрiч один зi старшин полку iменi Наливайка:

Уранцi старшини зiбрали полк iменi Наливайка. В цей час воякiв полку оточили сiчовики. На видне мiсце вийшов Омелян Іванович Волох зi своїми войовничо настроєними гайдамаками. О.Волох говорив дуже коротко. Вiн доступною для воякiв мовою з домiшком росiйської лайки пояснив наливайкiвцям, хто вони такi та що собою уявляють. Промова Волоха гнiтюче вплинула на солдатiв полку iменi Наливайка (204,с.58). Пiсля неї сiчовики без особливих проблем зiбрали 2500 рушниць, 75 кулеметiв, 8 гармат та велику кiлькiсть рiзного вiйськового майна. Але, оскiльки не було можливостi забрати це все з собою, то зброю та майно було знищено, а наливайкiвцiв розiгнано (42,с.55). Усiх, хто з полку iменi Наливайка на чолi з самим командиром полку Мацюком вирiшив перейти до Гайдамацького коша, О.Волох вiдправив до Симона Петлюри.

Пiд керiвництвом сотника О.Шпилинського було складено сотню iменi Наливайка в складi 60 воякiв, яка увiйшла до Гайдамацького коша. Сформована вона була переважно з козакiв.

Пiсля роззброєння повсталого полку почався вiдворот на Київ. Гайдамаками, сiчовиками та дорошенкiвцями були злiквiдовані на кiлька кiлометрiв усi залiзницi, а також висаджено в повiтря мости та стратегiчнi пункти. Це значно зупинило рух радянських вiйськ та червоногвардiйцiв. Симон Петлюра роздiлив свої вiйська на двi колони, перша з яких мусила наступати на Київ через Ланцюговий мiст, а друга через Залiзничний.

До першої колони ввiйшли:

курiнь Червоних гайдамакiв — 250 багнетiв

Отаманська кiнна сотня — 60–70 шабель

сотня iменi Наливайка — 60 багнетiв

1-а сотня Сiчових Стрiльцiв — 177 багнетiв

1-й Гайдамацький гарматний дивiзiон — 8 гармат

Разом: до 500 багнетiв, 60–70 шабель, 8 гармат. При цiй же колонi знаходився i Петлюра зi своїм штабом.

Друга колона:

курiнь Чорних гайдамакiв — 150 багнетiв

рештки полку iменi Дорошенка — 200 багнетiв

Разом до 350 багнетiв (47,с.166).

Спочатку вирушити на Київ мала перша колона, а друга мусила прикривати її, залишаючись у Дарницi.

Перед мостом перша колона натрапила на шалений опiр червоногвардiйцiв Микiльської та Предмостовної Слобiдок, якi були переважно робiтниками заводу "Арсенал". Микiльська слобiдка знаходилась на лiвому березi Днiпра, а Предмостовна на островi посерединi рiчки. З Предмостовної Слобiдки на правий берег був перекинутий Ланцюговий мiст. Микiльську та Предмостовну Слобiдки також об'єднував мiст. Ось саме за цей мiст i розгорнулася запекла боротьба.

Вiдкинувши червоногвардiйцiв перед мостом, українськi вiйська нiяк не могли вибити бiльшовикiв з iншої його сторони. Командири гайдамацьких батарей Смовський та Хижий, через брак гарних коней, мусили на руках пiдтягувати гармати вiд залiзницi до мiсця бою (196,с.146). Тому в атаку доводилося ходити пiхотi без пiдтримки гарматного вогню. Звичайно, на вузькому мостi, який можна було утримувати незначними силами, подiбнi атаки не досягали свого результату. Тим бiльше, що супротивник мав броньовик. Ось як, зокрема, згадував про бiй О.Шпилинський:

Так, аж о 7-й годинi вечора 1 лютого 1918 року гайдамаки та сiчовики на чолi з Симоном Петлюрою з боєм повернулися до своєї столицi. За деякими даними, бiй за мости обiйшовся гайдамакам та наливайкiвцям у 20 убитих та поранених, сiчовики втратили 4 убитих та 8 поранених. Червоногвардiйцi втратили до 50 вбитих та поранених, залишивши на полi бою 4 гармати та 12 кулеметiв. До рук українського вiйська потрапило також 33 повстанцi (42,с.71).

Прибуття до Києва пiдроздiлiв Симона Петлюри фактично вирiшило долю бою за столицю України, про що мова буде далi.