Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Вiдворот з Києва

Увесь день 8 лютого (26 сiчня) 1918 року Брест-Литовським шосе в бiк села Iгнатiвка (тепер це мiсто Iрпiнь) вiдступали окремi українськi пiдроздiли та йшли групи людей. То була грiзна картина, яку змалювали кiлька свiдкiв. Так, старшина Б.Монкевич згадував:

Доповнював Б.Монкевича полковник В.Петрiв:

Це питання тривалий час непокоїло багатьох дослiдникiв. Адже безслiдно зникнули кiлька українських вiйськовикiв (генерал Остапура-Степовий, полковник Сальський та iн.), не можна було розшукати працiвникiв Генерального штабу та рештки Полуботкiвського полку. Микола Порш згадував, що

М.Порш цiлком слушно стверджує, що вищi вiйськовi установи не були евакуйованi з Києва. Це, зокрема, Генеральний штаб на чолi з генералом В.Киреєвим (замiнив генерала Б.Бобровського, який був проти переговорiв з нiмцями), штаб Протибiльшовицького фронту сотника Шинкаря та Вiйськове мiнiстерство. Бiльшiсть працiвникiв цих установ залишилися в Києвi, частина їх загинула вiд рук бiльшовикiв. Серед жертв терору можна назвати таких видатних українських офiцерiв-генштабiстiв, як генерал Розгiн (Разгонов), штабс-ротмiстр Корчак-Савицький та iншi.

З Вiльним козацтвом ситуацiя склалася набагато краще. I штаб Ковенка, i бiльшiсть вiльних козакiв вибралися з Києва та долучилися до пiдроздiлiв української армiї. У Києвi залишилося всього кiлька невеличких частин, якi билися на Собачiй тропi, були цiлковито вiдрiзанi й саме тому не отримали наказа про вiдступ.

З регулярних пiдроздiлiв у столицi України не залишилось нiкого. Вiдступив навiть Полуботкiвський полк, який багато хто з авторiв "поховав" у Києвi. Полуботкiвцi вирушили на Василькiв, де не було жодної української частини. Тут бiльшiсть полку демобiлiзувалася. Тi ж, хто залишився у Васильковi, на початку березня долучилися до Запорiзької бригади. Вже в 1920 роцi колишнi офiцери-полуботкiвцi сотники Журба та Недай-Каша вiдродили Полуботкiвську формацiю як 6-й курiнь Низових Запорожцiв iменi П.Полуботка 1-ї Запорiзької дивiзiї.

Окремi поодинокi сутички в Києвi тривали до середини 9 лютого (27 сiчня). Була навiть спроба одного броньовика, що залишався в мiстi, вирватись до українських вiйськ. Броньовик, пошкоджений ще пiд час штурму "Арсеналу", був полагоджений, однак 8 лютого вивезти з Києва його не вдалося. З ранку наступного дня кiлька невiдомих нам героїв вирiшили на броньовиковi прориватись до своїх. Бойова машина виїхала на Олександрiвську вулицю, де вступила в бiй з червоногвардiйцями. Броньовиковi прорватися не вдалося. Напевно, його водiї загинули в боротьбi з бiльшовиками (4).

Незорганiзована боротьба, яка продовжувалася в Києвi 9 лютого, дезорiєнтувала М.Муравйова, який навiть не вислав навздогiн українським вiйськам переслiдувачiв.

А в цей час рештки українських пiдроздiлiв переформувались. Усi регулярнi формацiї, юнаки, добровольцi та сiчовики зосередились в Iгнатiвцi. Гайдамаки та вiльнi козаки розташувались у селi Шпетьки — фiльварковi Терещенкiв.

Як стверджував В.Петрiв, в Iгнатiвцi в першi години вiдступу був цiлковитий хаос. З вiйськами вийшло з Києва i багато нейтральних пiдроздiлiв — решток полкiв iменi Грушевського, Сагайдачного, "Вiльної України" i т. д. Це призвело до поглиблення анархiї. Саме тому надiйнi українськi частини — богданiвцi, дорошенкiвцi, гордiєнкiвцi, сiчовики — змушенi були оточити Iгнатiвку, виставити надiйнi сторожi на вулицях та почати органiзовану демобiлiзацiю.

Розформування вiйськ було проведено всього за одну нiч з 8 на 9 лютого. На ранок в Iгнатiвцi були знов грiзнi вiйськовi частини, здатнi продовжувати боротьбу. Усi вiйська переформувалися у вiдбiрний Запорiзький загiн. Хто залишався в ньому? Це були рештки славних українських полкiв, добровольчi та козачi частини. Ще ввечерi 8 лютого в Iгнатiвцi було до 3 тисяч українських вiйськовослужбовцiв, на ранок ця цифра завдяки демобiлiзацiї значно зменшилася. Спробуймо розглянути, хто саме ввiйшов до Запорiзького загону. Для початку наведемо данi, якi стосуються вiдбiрних українських полкiв:

До цiєї таблицi додамо, що Полуботкiвський полк уважався демобiлiзованим, оскiльки про його долю нiхто нiчого не знав. Тi ж 5 воякiв, що ввiйшли до запорожцiв, в Iгнатiвцi опинилися випадково. Полк iменi Сагайдачного взагалi залишився в Києвi в повному складi, тi 6 осiб, якi служили в ньому, потрапили до Iгнатiвки рiзними шляхами. Нарештi, полки iменi Грушевського та "Вiльної України" продовжували залишатись нейтральними та були вимушенi вiдiйти з Києва лише пiд тиском радянських вiйськ. Певно, що з першою ж можливiстю вояки цих полкiв демобiлiзувалися. Число воякiв, якi залишилися, ми подали вiдповiдно до даних, наведених Б.Монкевичем та В.Петрiвим (5).

Досить потужною силою були добровольчi формацiї, створенi пiд час боїв у Києвi. Це Республiканський загiн пiдполковника Болбочана та Офiцерський загiн пiдполковника Полозова. Республiканський загiн складався в переважнiй бiльшостi з мешканцiв Києва — гiмназистiв, студентiв, iнтелiгенцiї, свiдомих українських офiцерiв та дуже незначної кiлькостi вiльних козакiв. Загiн мав надiйний українських склад та нараховував у Iгнатiвцi до 150 воякiв. Офiцерський загiн був суто росiйською органiзацiєю, входили до нього в переважнiй бiльшостi офiцери-росiяни, якi випадково опинилися в Києвi та знали, що то є бiльшовизм. Загiн мав до 100 офiцерiв, залишався окремою частиною при українських вiйськах. Офiцери-українцi, якi були в ньому, в Iгнатiвцi перейшли до українських формацiй.

Крiм добровольчих частин, досить надiйними силами залишались 1-а та 2-а юнацькi школи, сiчовики, гайдамаки, вiльнi козаки. Юнакiв очолював полковник Присовський, який став начальником 1-ї юнацької школи пiсля повернення її з-пiд Крутiв. Юнаки як 1-ї, так i 2-ї шкiл були цiлком готовi до подальших боїв, хоч їх залишалося не так уже й багато. У 1-й школi — 130–140 вихованцiв, у 2-й — близько 100. 1-а школа трималась окремо вiд усiх вiйськ, в той час як 2-а знов увiйшла до Гайдамацького коша складовою частиною — куренем Чорних гайдамакiв.

Гайдамацький кiш Слобiдської України зупинився в селi Шпитьки. Симон Петлюра не хотiв розмiщатись разом з iншими українськими вiйськами, в яких тривала демобiлiзацiя, тим самим рятуючи свою частину вiд впливу хаосу та анархiї. Залишилися згадки, що в той час у кошi було всього 50–60 воякiв (6). Це не вiдповiдає дiйсностi, оскiльки гайдамакiв у той час у С.Петлюри було понад 100. До Гайдамацького коша долучилася й переважна бiльшiсть вiльних козакiв М.Ковненка. Останнiй втратив зi своїми людьми всякий зв'язок, а тому козаки вирiшили просто долучитися до Петлюри та його гайдамакiв, як близьких по духу. У той час вiльних козакiв залишалося менше 150, бiльшiсть їх була перебита в Києвi, частина залишилась у мiстi, не отримавши наказ про вiдступ.

На вiдмiну вiд "iменних" полкiв, у Сiчовому куренi нiякої демобiлiзацiї не було. Командир куреня, Євген Коновалець, не бачив у цьому потреби, оскiльки його частина була надiйною. А сiчовикам, колишнiм австро-угорським воякам, просто не було куди демобiлiзуватись. У куренi залишилося до 330 воякiв, якi знаходились в Iгнатiвцi.

Отож, з усiх збережених українських вiйськових частин довелося формувати новi пiдроздiли. На командирськiй нарадi було прийнято рiшення про формування з наявних частин Запорiзької бригади. Враховуючи те, що полковник Сальський, пiдполковник Капкан, полковник Пилькевич та взагалi переважна бiльшiсть вiдомих дiячiв залишилась у Києвi i тiльки згодом пробилася до своїх вiйськ, на команднi посади довелося призначати людей, ще мало вiдомих. Командиром бригади став полковник Присовський. Посаду ад'ютанта штабу перебрав на себе командир Наливайкiвського загону, сотник Шпилинський.

Запорiзька бригада складалася з трьох Запорiзьких куренiв. 1-й Запорiзький курiнь був складений з решток Богданiвського, Дорошенкiвського, Богунського, Наливайкiвського, Сагайдачного та Полуботкiвського полкiв. 1-у сотню куреня склали богунцi та наливайкiвцi. З богунцiв майже всi були офiцерами та ще й георгiївськими кавалерами — вiдбiрнi вояки. Наливайкiвцi, вчорашнi гайдамаки, також були досить вiдбiрними вояками. Саме тому богунцi та наливайкiвцi ввiйшли до 1-ї сотнi, яка стала ударною. 2-у сотню склали дорошенкiвцi. 3-я та 4-а сотнi були колишнiми богданiвськими 1-м та 2-м куренями. На чолi 1-го Запорiзького куреня став сотник (штабс-капiтан) Олександр Загродський. Сам же курiнь став неофiцiйно називатись 1-м Запорiзьким iменi П.Дорошенка. Богданiвцi та їх командир О.Шаповал ображалися на це, однак зробити нiчого не могли. За логiкою речей курiнь мусив називатись Богданiвським, а очолювати його мав би О.Шаповал. Однак до богданiвцiв у той час було застосовано певних покарань. Справа в тому, що пiд час вiдступу з Києва був загублений прапор Богданiвського полку. За суворими вiйськовими правилами, частина, яка втратила свiй бойовий прапор, мусила бути розформована. Так на цей раз повелися i з богданiвцями. Вже пiсля повернення українських вiйськ до Києва виявилося, що прапор Богданiвського полку переховували в мiстi кiлька козакiв-богданiвцiв. Вiднайшовши прапор, богданiвцi отримали згоду на вiдродження полку iменi Б.Хмельницького. Загальна чисельнiсть 1-го Запорiзького куреня сягала всього 250 воякiв.

До 2-го Запорiзького куреня, який ще називався "Республiканським", було влито Республiканський загiн та прикомандировано 1-у юнацьку школу. Крiм того, командировi куреня, яким став пiдполковник Болбочан, оперативно пiдлягав й Офiцерський добровольчий загiн пiдполковника Полозова. Загальна чисельнiсть 2-го Запорiзького куреня становила до 300 воякiв, а з Офiцерським загоном — до 400. Курiнь був найпотужнiшою частиною загону.

Нарештi, 3-м Запорiзьким куренем став Гордiєнкiвський полк, до якого було прикомандировано воякiв з полкiв iменi Грушевського, "Вiльної України", а також кiлькох добровольцiв. У своє розпорядження 3-й курiнь забрав усiх коней полку "Вiльної України". Таким чином, у Запорiзькiй бригадi виникла хоч i нечисельна, всього 80 воякiв, однак єдина кiнна частина. На чолi 3-го Запорiзького куреня, який став називатись "Гордiєнкiвським", залишався полковник В.Петрiв.

Гайдамацький кiш Слобiдської України та вiльнi козаки були зведенi в один Гайдамацький курiнь, який тепер нараховував понад 250 воякiв. Крiм того, окремою сотнею до нього долучилися чорнi гайдамаки — вихованцi 2-ї юнацької школи, i тепер Гайдамацький курiнь мав близько 350 багнетiв. Командир куреня, Симон Петлюра, увiйшов у цiлковите пiдпорядкування полковниковi Присовському.

Органiзацiя Сiчового куреня залишилася без змiн, а тому зупинятися на ньому ми не будемо.

Цiлком реорганiзовано було i артилерiю. З Києва українськi вiйська вивели 6 легких та 4 кiнно-гiрськi гармати. У Святошинi було знайдено ще 2 гармати, якi долучили до iнших артилерiйських частин. Пiд Києвом 6 гармат потрапили до села Шпитьки, iншi шiсть (кiнно-гiрськi та 2 легкi Лощенка) — до Iгнатiвки.

З гармат, що знаходились у Шпитьках, було створено 1-й Гайдамацький гарматний дивiзiон. До нього увiйшли 1-а батарея штабс-ротмiстра Смовського (2 гармати), 2-а батарея поручника Одинця (2 гармати) та 3-я батарея (2 гармати) поручника Висоцького. Очолив дивiзiон капiтан Макарiв, а його помiчником став капiтан Матюшенко (7).

Подiбним чином було впорядковано i 1-й Запорiзький гарматний дивiзiон, на чолi якого став полковник Афанасiєв. Цей дивiзiон теж мав 3 батареї по 3 гармати: капiтана Алмазiва, штабс-капiтана Савченка та штабс-капiтана Лощенка.

Загалом, у Запорiзькому та Гайдамацькому дивiзiонах нараховувалось 12 гармат, що для порiвняно нечисельної бригади було досить непоганою вогневою пiдтримкою.

Всього ж у Запорiзькiй бригадi було до 1400 багнетiв, близько 100 шабель та 12 гармат. Ця цифра є цiлком нормальною, адже, якщо врахувати десятиденнi вуличнi бої в Києвi та демобiлiзацiю, то в бригадi могло залишитись набагато менше воякiв. Треба сказати, що другий етап боїв за Київ (з 5 по 8 лютого) коштував українським вiйськам до 150 вбитих та до 300 поранених воякiв. А всього пiд час київських вуличних боїв загинуло близько 450 i було поранено близько 900 вiйськовослужбовцiв та добровольцiв.

Зранку 10 лютого (28 сiчня) 1918 року Запорiзька бригада пiшки вирушила з села Iгнатiвка в бiк Житомира по грунтовiй дорозi. Перед тим воякам бригади було оголошено про укладення Берестейського миру мiж Україною та країнами Четвiрного союзу. Це викликало велику радiсть та сильно пiдняло дух українських вiйськ.

Полковник Присовський тривалий час гадав, що бiльшовики надiшлють навздогiн українським пiдроздiлам свої частини, однак нiхто переслiдувати українцiв, як з'ясувалося, не збирався. Бiльше того, 2-й Гвардiйський збiльшовичений корпус, який на той час знаходився у Фастовi, замiсть того, щоб iти на Житомир та вiдрiзати українцям шлях для вiдступу, зранку 9 лютого кинувся грабувати Київ. Отже, наступати на українськi частини нiхто не збирався.

Чому виникла така ситуацiя? Пояснюється це досить просто, адже втратi iнтересу бiльшовикiв до Центральної Ради можна знайти аж чотири пiдстави:

1) полiтична необачнiсть радянських керiвникiв;

2) розклад у вiйськах Муравйова та 2-му Гвардiйському корпусi та небажання продовжувати вiйну;

3) загострення полiтичної ситуацiї в цiлому на Українi та Пiвднi Росiї;

4) страшеннi втрати в червоногвардiйцiв, що досить гнiтюче вплинуло на них.

Полiтична короткозорiсть радянських керiвникiв на Українi була просто вражаючою. I Народний Секретарiат, i командування "армiями" чомусь вважали, що захоплення Києва є остаточною перемогою над Центральною Радою. Найцiкавiше, що так гадали i М.Муравйов, i В.Антонов-Овсiєнко, i В.Затонський, i Ю.Коцюбинський. Ось що, зокрема, доповiдав М.Муравйов В.Ленiну 9 лютого 1918 року:

Одразу зауважимо, що iнформацiя щодо стабiлiзацiї ситуацiї в Києвi, м'яко кажучи, не вiдповiдає дiйсностi. Однак нас цiкавить не це. Впадає у вiчi той факт, що М.Муравйов легковажно ставиться до "дружин гiмназистiв Петлюри та Порша", не надаючи цьому нiякого значення. Тож вiн вважав, що з українськими вiйськами цiлком скiнчено справу. Маючи в своєму розпорядженнi 10-тисячний 2-й Гвардiйський корпус та двi "армiї", в яких залишалось (враховуючи втрати) бiльше 6 тисяч багнетiв, М.Муравйов поклав завдання "перерiзати шлях" Центральнiй Радi на революцiйнi пiдроздiли 7-ї армiї. Це загiн В.Кiквiдзе, який мав у своєму складi всього 1300 багнетiв, 200 шабель, 6 гармат та був заклопотаний боротьбою з бригадою 1-ї Української дивiзiї А.Певного у Сарнах. Можна зрозумiти, що В.Кiквiдзе аж нiяк не мiг упоратися з покладеним на нього завданням. Однак М.Муравйов цього не розумiв. Уже згодом загоновi В.Кiквiдзе довелося бути в становищi, коли на нього вiдверто полювали українськi частини. Тож недооцiнення становища щодо "втiкаючої до Австрiї Ради" призвело до того, що українцi, зiбравши сили на Волинi та Подiллi, незабаром знов повернулися до Києва.

Уже згодом В.Антонов-Овсiєнко в спогадах визнавав, що i вiн був досить легковажним щодо Центральної Ради:

Таким чином ми бачимо, що i М.Муравйов, i В.Антонов-Овсiєнко вважали, що Центральна Рада розгромлена, а тому доручили її остаточну лiквiдацiю невеличкому загоновi В.Кiквiдзе. Саме тому українськi вiйська, якi зупинилися в Iгнатiвцi, абсолютно нiхто не переслiдував. Для бiльшовикiв це була одна з найбiльших помилок того часу.

Друга, що вплинула на подальший хiд подiй — це цiлковитий розклад частин, складених з воякiв старої росiйської армiї. А таких було весь 2-й Гвардiйський корпус, майже вся "армiя" Р.Берзiна та частина армiї П.Єгорова. Це становило понад 80 вiдсоткiв усiх вiйськ, що знаходились у розпорядженнi М.Муравйова та В.Антонова-Овсiєнка. Солдати вже давно мрiяли про мир, обiцяний їм В.Ленiним. I боротьбу з Центральною Радою вони сприймали як перешкоду поверненню до мирного життя (принаймнi, їм так казали бiльшовики). Саме тому пiсля взяття Києва солдати почали вимагати демобiлiзацiї. Про продовження бойових дiй не могло йти i мови. Особливо розкладеною була "армiя" Р.Берзiна та деякi частини П.Єгорова. Це й не дивно, адже всi цi вiйськовi пiдроздiли з листопада 1917 року нещадно експлуатувалися бiльшовиками для досягнення власної мети.

Вiйськовi частини Р.Берзiна та П.Єгорова, потiшаючись обiцянкою про мир, спочатку злiквiдували Ставку Головнокомандуючого в Могильовi генерала О.Духонiна, який вiдмовився пiдпорядкуватись бiльшовикам, потiм виступили на боротьбу з 1-м Польським корпусом генерала Довбор-Мусницького, воювали з бiлогвардiйцями у Донбасi та, нарештi, були кинутi проти Центральної Ради. Чим бiльше солдати наближалися до Києва, тим бiльше вони знов наближалися до фронту, з якого вiд'їхали ще в листопадi. Певно, що це аж нiяк не втiшало "революцiйно свiдомих" воякiв. Бiльше того, з мрiями про мир у солдатiв знов з'явилася реальна можливiсть повернутись на фронт Першої свiтової вiйни. Звичайно, за таких умов почалось вiдверте невдоволення бiльшовиками. Це невдовлення набрало катастрофiчних форм, коли в київських вуличних боях вояки почали сотнями втрачати своїх товаришiв. Саме тодi М.Муравйов вимушений був видати наказ пiдганяти "слабодухiв", солдатiв 11-го Сибiрського полку, шрапнеллю. Звичайно, що пiсля цього не було нiякої мови про подальше використання солдатiв (а це 4 тисячi з 6 наявних у Р.Берзiна та П.Єгорова). Саме тому пiсля захоплення Києва "армiї" М.Муравйова виявилися непридатними для подальшої боротьби i мусили бути розформованi найближчим часом.

Це визнавав i М.Муравйов, який доповiдав В.Ленiну про непридатнiсть солдатiв:

Як бачимо, нездатнiсть до боротьби вiйськових частин визнавав i М.Муравйов.

Не менш стомленим та не менш розлюченим на бiльшовикiв був i 2-й Гвардiйський корпус. Цей корпус ось вже два мiсяцi боровся з Центральною Радою як з начебто ворогом миру. Українськi вiйська були супротивником корпусу лише тому, що не пропускали озброєних гвардiйцiв додому, перед тим вимагаючи вiд них роззброїтись. Похiд на Київ був здiйснений 2-м Гвардiйським корпусом лише тому, що це мiсто лежало на шляху до своїх росi— йських осель, де гвардiйцiв чекав мир. Саме тому гвардiйцi погоджувалися боротися лише з тими, хто заважав їм повернутися додому. На бiльше 2-й Гвардiйський корпус був не здатний. Про це свiдчать бої пiд Фастовом та Житомиром, проведенi з гвардiйцями 1-ю бригадою 1-ї Української дивiзiї полковника Н.Никонiва. Полковник тримав Фастiв, який був ключем до Києва, до вечора 8 лютого 1918 року. Тiльки пiсля того, як Никонiв отримав iнформацiю про здачу мiста бiльшовикам, вiн облишив Фастiв та грунтовою дорогою подався до Житомира. 2-й Гвардiйський корпус навiть не намагався переслiдувати рештки 1-ї української бригади i в повному складi подався до Києва. Якщо б гвардiйцi дiйсно боролися з українськими вiйськами, вони б наздогнали їх на шляху до Житомира та розгромили.

Замiсть того весь корпус прибув до Києва, звiдки можна було рукою подати до Росiї. В.Антонов-Овсiєнко хотiв повернути Гвардiйський корпус на попереднi мiсця дислокацiї для можливої боротьби з дезертирами, румунськими або нiмецькими вiйськами. Однак гвардiйцi не сприймали нi В.Антонова-Овсiєнка, нi М.Муравйова. Саме тому 2-й Гвардiйський корпус вже через кiлька днiв самодемобiлiзувався, не залишивши радянському командуванню жодного бiйця.

Загалом, 2-й Гвардiйський корпус пiсля зайняття Києва не надавався нi на якi вiйськовi дiї. Фактично, М.Муравйов та В.Антонов-Овсiєнко залишилися в столицi України лише з 2 тисячами червоногвардiйцiв П.Єгорова, оскiльки iншi 14 тисяч солдатiв найближчим часом, незалежно вiд бажань бiльшовикiв, мусили роз'їхатись по домiвках.

Таким чином, взяття Києва для бiльшовикiв виявилося палицею о двох кiнцях.

У цей час надзвичайно загострилася загально-полiтична ситуацiя. Скориставшись розкладом росiйського фронту, румунськi вiйська розгорнули свою зброю проти вчорашнiх союзникiв. Майже без опору вони почали займати Молдову, Причорномор'я та Приднiстров'є. Склалася реальна загроза Одесi, де бiльшовицький Румчерод почав просити допомоги в Раднаркомi. Останнiй доручив допомогти Румчероду В.Антонову-Овсiєнку. У свою чергу, Антонов-Овсiєнко з усiх усюд почав збирати вiйська для опору румунам. Спочатку вiн намагався висунути проти румунських вiйськ 2-й Гвардiйський корпус. Однак гвардiйцi в досить непристойнiй формi повiдомили В.Антонову-Овсiєнку, що вони збираються додому i проблеми Румчероду їх, м'яко кажучи, не цiкавлять. Пiсля такої лаконiчної вiдповiдi Гвардiйського корпусу, Антонов-Овсiєнко вирiшив вiдiслати проти румунiв "армiю" П.Єгорова. Однак на цей раз не погодився М.Муравйов, який заявив, що пiсля вiд'їзду червоногвардiйцiв Єгорова в Києвi не залишиться жодного бiйця. Це було досить слушне зауваження, а тому й загони Єгорова вiдправленi не були. Проти румунiв довелося вiдправити усi наявнi збiльшовиченi вiйська Пiвденно-Захiдного фронту — пiдроздiли 12-го армiйського корпусу М.Кропив'янського та збiльшовиченi частини Румунського фронту. Пiсля цього на Правобережнiй Українi проти українських вiйськ залишився один-однiсiнький загiн В.Кiквiдзе.

Крiм румунiв, на Дону поновили вiйськову активнiсть бiлогвардiйськi частини генералiв Корнiлова та Олексiєва, а також донськi з'єднання. За таких умов з усiєї України В.Антонову-Овсiєнку довелося збирати всi бiльш-менш вiльнi бiльшовицькi вiйська. На Дон вiдправили навiть частину "армiї" П.Єгорова, не кажучи вже про iншi пiдроздiли.

Таким чином, у бiльшовикiв було досить складне становище, яке аж нiях не сприяло тому, щоб остаточно злiквiдувати Центральну Раду.

Нарештi, не все було нормально i з червоною гвардiєю. Адже саме московськi, петроградськi, брянськi, харкiвськi та донецькi червоногвардiйцi винесли на собi весь тягар боротьби Раднаркому з Центральною Радою. То й не дивно, оскiльки червона гвардiя всюди використовувалась як ударне з'єднання. Наслiдком цього, серед червоногвардiйцiв почало ширитись недовiр'я до командного складу, обумовлене страшною перевтомою та величезними втратами. Харкiв'яни та шахтарi вимагали негайної вiдправки додому, оскiльки йшли вони тiльки на боротьбу з Центральною Радою i свiй обов'язок вважали виконаним. Подiбнi умови почала висувати й Брянська гвардiя, яка до того ж ще й пiдпала пiд вплив настроїв "армiї" Р.Берзiна. За таких умов незабаром довелося виконати й її вимоги.

Мiцними та надiйними з'єднаннями залишалися хiба що московська та петроградська червона гвардiя, а також деякi матроськi загони. Це були перевiренi бiльшовицькi частини, на якi В.Антонов-Овсiєнко та М.Муравйов могли цiлком спертися, правда зi своїми хибами (мародерство, розстрiли), Однак i цi з'єднання, маючи вiдчутнi втрати, вже не дуже рвались у бiй.

Київська червона гвардiя, як така, пiд час вуличних боїв у Києвi була знищена дощенту. Тож не могло йти мови нi про яку пiдтримку з боку мiсцевих бiльшовикiв. Пiд час першого етапу вуличних боїв у Києвi загинуло або було поранено арсенальцiв — понад 350, подiльцiв — 250 (всi, хто був), шулявцiв — понад 100, залiзничникiв — понад 100, iнших (понтонери, сагайдачники, демiївцi) — близько 100. А всього в київських вуличних боях червона гвардiя мiста втратила близько 900 бiйцiв (стiльки ж, скiльки й українськi вiйська). У подальших боях радянськi вiйська втратили ще до 500 воякiв, з яких понад 100 були київськими червоногвардiйцями. Так сталося тому, що з прибуттям бiльшовицької пiдмоги київськi червоногвардiйцi одразу озброювались та першими ставали в бiй. Так, зокрема, було пiд "Арсеналом" та на Демiївцi. У Демiївцi взагалi тодi, коли регулярнi збiльшовиченi частини вiдмовлялися йти в бiй, замiсть них на вулицi йшли мiсцевi червоногвардiйцi. Певно, що зазнавали вони великих утрат.

Загалом же за весь час вуличних боїв було вбито та поранено близько 1 тисячi київських червоногвардiйцiв. Усього за час київських боїв було виведено з лав ворогуючих вiйськ до 2800 бiйцiв (по 50 вiдсоткiв з кожного боку), з яких близько 800–900 людей загинуло.

Нагадаймо, що на початку вуличних боїв у Києвi було до 1500 червоногвардiйцiв. Фактично з них залишилося лише 500 людей без керiвництва, розкиданих по рiзних районах, пригнiчених втратою товаришiв, надто втомлених та дезорiєнтованих. Звичайно, на таких людей орiєнтуватися вже не можна було. Саме тому Київська червона гвардiя у подальшому нiякої ролi вiдiгравати не могла.

До цього додавався i ще один негативний факт, який вiдштовхнув київських червоногвардiйцiв вiд Раднаркому, Народного Секретарiату та прибулих радянськiх вiйськ. У Києвi з потурання М.Муравйова почався страшенний погром.

Ще пiд час штурму мiста М.Муравйов наказував нещадно знищувати офiцерiв, юнкерiв, українських дiячiв та вiйськовикiв i загалом "буржуазiю" — київську iнтелiгенцiю. Наказ Муравйова знайшов широкий вiдгук серед солдатiв. Це й не дивно, адже солдати були дуже розлюченi i могли пiти навiть проти тих же бiльшовикiв. Саме тому Муравйов спрямував вихiд енергiї вiйськовикiв у цiлком протилежний бiк. Унаслiдок цього Київ перетворився на мiсце справжньої бойнi. Знищувалися всi, хто говорив українською мовою, носив на плечах погони або мав просто iнтелiгентний зовнiшний вигляд. Розглядати київський погром не є метою нашого дослiдження, однак обминути його ми не можемо.

Вiйська М.Муравйова самодемобiлiзовувалися. Перед тим солдати повально грабували центральнi райони мiста, намагаючись забрати з собою як можна бiльше коштовностей. Крiм того, над Києвом почав кружляти алкогольний хаос. Були пограбованi багато киян та знищено багато вiйськовикiв, iнтелiгенцiї та україномовних громадян. Рiзнi дослiдники визначали число жертв київського погрому в межах 2–5 тисяч. Однак у нашому розпорядженнi є й точне число жертв, на яке чомусь далеко не всi дослiдники звертають увагу. У квiтнi — травнi 1918 року в Києвi працювала вiдповiдна комiсiя з розслiдування погрому, яка визначила кiлькiсть загиблих — 2587, переважно офiцерiв та юнкерiв. Цiлком можливо, що ця цифра є теж не остаточною, оскiльки нiхто окремо не рахував загиблих пiд час боїв та загиблих пiд час погрому.

Не зважаючи нi на що, жертви внаслiдок київських подiй були досить значнi. Саме це й вiдштовхнуло київську червону гвардiю вiд радянських вiйськ.

Паралельно з погромами вiдбувалась i масова демобiлiзацiя солдатiв 2-го Гвардiйського корпусу та вiйськ М.Муравйова. Вже через тиждень у Києвi залишалося не бiльше 2 тисяч вiдданих Раднаркому вiйськ i мiсто можна було брати голiруч. Згодом так i сталося.