Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Харкiвський переворот

Йти на прямий конфлiкт з Центральною Радою незважаючи на дiї пiд Лозовою В.Антонов-Овсiєнко не наважувався. Йому потрiбен був хоч який-небудь привiд, навiть найдрiбнiший. І вiн знайшовся, як не дивно, через катеринославськi подiї. Антонов-Овсiєнко звинуватив українськi пiдроздiли Катеринослава в тому, що саме вони першими напали на червоногвардiйцiв. І хоч усi розумiли, що привiд цей шито бiлими нитками, однак це вже не мало значення.

Антонову-Овсiєнку було потрiбно негайно захопити владу в Харковi, оскiльки петроградський загiн Р.Сiверса був у Донбасi, московський загiн П.Єгорова прямував до Катеринослава, а харкiвськi червоногвардiйцi були вже ослабленi вiдправкою з мiста кiлькох з'єднань. Чому вiн турбувався?

Справа в тому, що пiсля того, як бiй у Катеринославi стане загальновiдомим, вiйська Центральної Ради будуть мати всi пiдстави для лiквiдацiї червоногвардiйцiв та росiйських радянських загонiв. І в першу чергу це буде зроблено в Харковi, де чисельнiсть української залоги перевищувала сили Антонова-Овсiєнка. У мiстi знаходились 2-й Український запасний та зукраїнiзований 503-й Чигиринський пiшi полки, якi нараховували 2700–2800 воякiв.

2-й Український запасний полк був переформований з 28-го запасного полку росiйської армiї восени 1917 року. Складався вiн з 3-х куренiв пiхоти та учбової кулеметної команди. Найнадiйнiшим щодо пiдтримки Центральної Ради вважались 1-й курiнь та кулеметна команда. Командував полком майбутнiй "злий генiй" С.Петлюри штабс-капiтан О.Волох. Вiн досить прихильно ставився до бiльшовикiв i не вiрив у те, що доведеться з ними воювати. Ось що писав Волох з цього приводу:

Отже, ми бачимо, незважаючи на те, що 2-й Український запасний полк являв собою грiзну силу, вiн був морально не готовий до боротьби з бiльшовиками.

Ще гiрше склалася ситуацiя в 503-му Чигиринському зукраїнiзованому полковi. Цей полк був створений на фронтi шляхом вилучення всiх українцiв 126-ї дивiзiї в жовтнi 1917 року. Уже там полк зазнав грунтовної бiльшовицької агiтацiйної обробки i тому на будь-якi серйознi дiї проти радянських вiйськ не надавався. Фактично цей полк продовжував iснувати завдяки старанням його командира, завзятого українського патрiота полковника Савицького. Однак останнiй уже не мав сили вплинути на настрiй полку.

Комендант мiста вiд Центральної Ради, прапорщик М.Чеботарьов, був молодою i надто гарячою людиною, щоб займатися органiзацiйною та агiтацiйною справами. Однак цi функцiї з успiхом виконував комiсар Центральної Ради в Харковi Петренко. Це була ледве чи не єдина людина, яка розумiла всю небезпеку, яку становили бiльшовики для українського уряду в Києвi. Вiн досить вiдверто говорив про свої погляди: "Якщо ми, українцi, за вами, бiльшовиками, про владу не договоримося, то доведеться говорити зброєю" (251,с.195). Петренко мав значний вплив на воякiв 2-го Українського полку i був єдиним здатним пiдняти частини полку на боротьбу з радянськими вiйськами. Певно, вiн i готувався це зробити.

В.Антонов-Овсiєнко чудово розумiв ситуацiю. Адже пiсля того, як у Харковi дiзнались би про катеринославськi подiї, Петренко мав би всi шанси взяти ситуацiю пiд свiй контроль. Антонов-Овсiєнко вирiшив дiяти негайно. Якi в нього були сили?

Як зазначалося, росiйських революцiйних загонiв у Харковi вже не було. Отож, доводилось розраховувати на мiсцеву червону гвардiю. Треба сказати, що харкiвська органiзацiя була чудова зорганiзована та непогано озброєна. Сили червоної гвардiї сягали 2000 багнетiв (252). Сюди ж можна додати пiдроздiли 30-го збiльшовиченого запасного полку, а також частини 29-го та 232-го пiших запасних i 1-го саперного запасного полкiв, що також вiдчули бiльшовицькi впливи. Вони складали залогу Харкова. Цi вiйська могли дати понад тисячу революцiйних солдатiв, а загалом у Харковi бiльшовики мали понад 3000 бiйцiв (259,с.124). Червона гвардiя функцiонувала за суворим органiзацiйним принципом. У Харковi iснував об'єднаний штаб гвардiї, а також чотири районних: Мiнський, Холодногiрський, Конторський та Іванiвський. Особовий склад червоної гвардiї становили робiтники заводiв: паровозобудiвельного (ХПЗ), Всеросiйської Електричної кампанiї (ВЕК), Шиманського, Гельферiх-Саде, "Динамо", "Економ", Лейтера, Аполчина, Росiйсько-Французького, а також залiзничники та працiвники мiського трамваю. Найбiльший загiн був на ХПЗ — до 500 бiйцiв (228,с.154). Загони заводiв ХПЗ, ВЕК, Шиманського, Гельферiх-Саде, а також залiчники становили три чвертi червоногвардiйцiв мiста.

Кiлька слiв варто сказати про нацiональний склад радянських вiйськ Харкова. Почнемо з того, що в жодному збiльшовиченому вiйськовому пiдроздiлi залоги не було українцiв. Усi вони на початку осенi були переведенi до 28-го запасного полку, завдяки чому i був створений 2-й Український полк. Таким чином, понад тисячу згаданих нами революцiйних солдатiв були росiянами, оскiльки харкiвський гарнiзон належав до Московського вiйськового округу, звiдки i комплектувався новобранцями.

Тепер щодо Червоної гвардiї. Пролетарiат Харкова становили переважно неукраїнцi. Особливо багато до мiста прибуло представникiв iнших нацiональностей пiд час Першої свiтової вiйни. Так, на заводах Харкова працювало дуже багато латишiв, яких царський уряд у зв'язку з окупацiєю Прибалтики переселив на Слобожанщину. Внаслiдок цього латиське культурне товариство Харкова впливало на подiї в мiстi не гiрше за представникiв Центральної Ради або бiльшовикiв. Найбiльше латишiв було на заводi ВЕК, де червоногвардiйський загiн складався майже повнiстю саме з них. Це помiтив навiть В.Антонов-Овсiєнко, неодноразово згадуючи в своїх спогадах латишiв з ВЕК (208,с.60).

Бiльшiсть пролетарiату мiста становили росiяни, адже саме вони працювали на заводах ХПЗ, Шиманського та iнших. Тут, власне, варто було б назвати прiзвища командирiв червоногвардiйських загонiв, що зробив у спогадах один з керiвникiв червоної гвардiї Харкова Ф.Минайленко:

Гадаймо, що коментарi тут зайвi.

Але це ще не всi нацiональностi, якi були представленi в Харкiвськiй червонiй гвардiї. За даними дослiдника О.Конева у Харковi, крiм того, служили в червоногвардiйських загонах 300 осiб румунської, угорської, нiмецької та польської нацiональностей (64,с.269). Поляки та румуни — бiженцi з земель, на яких тривала вiйна. Нiмцi та угорцi — вiйськовополоненi.

Загалом, з упевненiстю можемо твердити про той факт, що українцiв у харкiвськiй червонiй гвардiї було не бiльше третини (близько 700 осiб).

Якими силами з вище названих мiг оперувати Антонов-Овсiєнко? 800 бойовикiв революцiйних вiйськ Харкова були вiдправленi з П.Єгоровим на Катеринослав. Ще 200 знаходились у Донбасi. Таким чином, залишалося всього 2000 осiб, що було менше за вiйська Центральної Ради.

Отже, з цими силами В.Антонов-Овсiєнко почав дiяти. У нiч на 10 сiчня (28 грудня) 1918 року вiн провiв блискучу операцiю обеззброєння 2-го Українського запасного полку. Ось що згадував про це голова комiтету Харкiвської вiйськової органiзацiї бiльшовикiв С.Петриковський:

А ось що писали про роззброєння полку червоногвардiйцi-залiзничники:

Ще бiльше ясностi в роззброєння 2-го Українського полку внесли iсторики Червоного козацтва І.Дубинський та Г.Шевчук. За їхнiми даними, члени щойно створеного українського радянського уряду бiльшовики І.Кулик та В.Примаков уночi прийшли до помешкань найбiльш збiльшовиченої 9-ї сотнi 3-го куреня 2-го запасного полку. Озброївши козакiв 9-ї сотнi та долучивши до них воякiв також збiльшовиченої 11-ї сотнi, В.Примаков та І.Кулик провели роззброєння прихильникiв Центральної Ради прямо в казармах. Таким чином, 2-й Український запасний полк був роззброєний без жертв. О.Волох з невеличкою кiлькiстю воякiв встиг виїхати до Полтави. Майже всi iншi вояки полку були розпущенi по домiвках. З тих козакiв полку в кiлькостi 300 осiб, якi допомагали роззброєнню, наступного дня був сформований полк Червоного козацтва на чолi з В.Примаковим. Сюди ж влилися 400 червоногвардiйцiв-українцiв заводiв паровозобудiвельного, ВЕК, Гельферiх-Саде (56,с.13).

Унаслiдок цього В.Антонов-Овсiєнко для боротьби з Центральною Радою отримав у своє розпорядження український радянський полк Червоного козацтва, який складався з 700 воякiв-українцiв.

Отож, 2-й Український запасний полк перестав iснувати. На ранок 11 (29) сiчня червоногвардiйцi з'явилися до казарм Чигиринського полку. Чигиринцi були настiльки приголомшенi подiями, що без спротиву вiддали зброю. У полку було проведено пiд тиском червоногвардiйцiв "вибори" керiвного складу. Командиром полку став прихильник радянської влади Сисс, комiсаром — бiльшовик М.Литвинов. Цi особи за кiлька днiв провели повну демобiлiзацiю Чигиринського полку.

Таким чином, завдяки блискучiй операцiї В.Антонова-Овсiєнка в Харковi не залишилось вiйськ Центральної Ради.

Отже, над двома найбiльшими на пiвночi мiстами України майорiли червонi прапори. Про що вони свiдчили? Не важко було здогадитись — на Українi йшла вiйна, громадянська вiйна. І як би не ставала проти цього Центральна Рада, її конфлiкт з Раднаркомом вилився у збройну боротьбу.