Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918) - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Ярослав Юрійович Тинченко (Подiї на Правобережнiй Українi) #14

Подiї на Правобережнiй Українi

Подiї, якi вiдбувалися протягом грудня 1917 — сiчня 1918 рокiв на територiї Подiльської, Волинської та Київської губернiй, докладно не були висвiтленi в жодному виданнi — чи то спогади, чи науковi працi. Правобережна Україна в той час цiлком залежала вiд подiй на Пiвденно-Захiдному фронтi, позицiї якого розташовувались саме там. Вiдповiдно, мiсцеве населення швидше виконувало накази революцiйного комiтету якої-небудь армiї, нiж Центральної Ради, що знаходилась далеко вiд фронту. До того ж, i Подiльська, i Волинська, i Київська губернiї були переповненi збiльшовиченими та деморалiзованими вiйськами Пiвденно-Захiдного фронту, якi диктували свої умови та робили свою полiтику.

Загострення боротьби мiж українцями та бiльшовиками почалося вiдразу пiсля отримання вiдомостей про Жовтневий переворот у Петроградi та наказу С.Петлюри вiд 20 (7) листопада 1917 року щодо створення з Румунського та Пiвденно-Захiдного фронтiв єдиного Українського фронту.

На той час на Правобережнiй Українi Центральна Рада мала досить значнi сили: 1-й Український корпус генерала П.Скоропадського (16 тисяч багнетiв, 72 гармати), а також рiзнi дрiбнi частни, чисельнiсть яких сягала до 3 тисяч бiйцiв. 1-й Український корпус був зукраїнiзований з вiйськ 34-го армiйського корпусу старої росiйської армiї на початку осенi 1917 року. Цей корпус мав двi боєздатнi пiшi дивiзiї — 1-у (104-у) та 2-у (153-ю), якi мали 8 полкiв. Очолював корпус майбутнiй гетьман Української Держави в 1918 роцi, а тодi генерал-лейтенант Павло Скоропадський. Штаб корпусу був досить добiрним. Крiм начальника штабу, росiянина з Пiвдня України генерала Я.Сафонiва, тут працювали справжнi українськi нацiоналiсти монархiчного ухилу: полковники І.Полтавець-Остряниця та В.Зеленевський, ротмiстр В.Кочубей, штабс-капiтан М.Середа. Також добре була укомплектована 1-а (104-а) дивiзiя корпусу. Її очолювали українськi патрiоти, якi своїм життям довели вiдданiсть батькiвщинi, генерал Я.Гандзюк та полковник М.Капустянський. Полки дивизiї були укомплектованi добiрними українськими вояками, а керiвнi ланки — гарними старшинами, в бiльшостi українцями (191,с.15).

Повною протилежнiстю 1-й дивiзiї була 2-а (153-я). Керiвництво її було непевне з усiх бокiв, так само, як i непевна переважна бiльшiсть вояцького складу. Дивiзiя була сформована та укомплектована нашвидкуруч, а тому чекати вiд неї повного пiдпорядкування не доводилось. Виняток становили хiба що деякi частини 7-го Дорошенкiвського (611-го Кунгурського) та 8-го Гайдамацького (612-го Чердинського) полкiв, якими командували пiдполковник Дiдик та полковник І.Порохiвський. Однак, у цiлому, на другу дивiзiю покластись було неможливо.

Так само як i вiйськовi командири, владу в корпусi мали яскраво революцiйнi постатi: комiсар Центральної Ради прапорщик Бiденко та голова корпусної ради прапорщик Золотаренко. Обидва вони, майбутнi повстанськi отамани, активно пiдтримували керiвництво корпусу.

Владу бiльшовикiв на Пiвденно-Захiдному фронтi та загалом на Правобережнiй Українi, як у прифронтовiй смузi, пiдтримував Вiйськово-революцiйний комiтет, який розмiщувався в Бердичевi. Цей комiтет був створений 7 грудня (24 листопада) 1917 року з 17 бiльшовикiв та 18 представникiв iнших блокiв та партiй пiсля чергового фронтового з'їзду. Ось що писав про комiтет його член М.Коковiхiн:

"Головою ВРК Пiвденно-Захiдного фронту обрали Разживiна, заступником голови — мене, секретарем — Мiлюкова (усi — бiльшовики). Вiд фракцiї лiвих есерiв з нами почав активно спiвробiтничати Кiквiдзе (згодом бiльшовик — прим. Т.Я.), майбутнiй герой громадянської вiйни. 26 листопада ВРК видав наказ N 1. У ньому ми насамперед записали: Рада Народних Комiсарiв i ЦВК є вищою владою в країнi, а в армiї — влада радянського Верховного головнокомандуючого Криленка; ВРК є вищою владою на фронтi i повнiстю пiдпорядковується головнокомандуючому Криленка" (237,с.552).

Гадаємо, що коментарi до цього уривку спогадiв зайвi, оскiльки ВРК чiтко вказало, що воно iгнорує Центральну Раду, пiдпорядковуючись виключно росiйському Раднаркому та його ставленикам.

Вiйськово-революцiйний комiтет, цiлковито iгноруючи Генеральний Вiйськовий секретарiат, за згодою прапорщика Криленка усюди почав призначати своїх пробiльшовицьких командирiв. Командиром Особливої став найбiльш лояльний до бiльшовикiв генерал В.Єгор'єв, сьомої — капiтан В.Триандафiллов, Восьмої — прапорщик Александрович, одинадцятої — полковник О.Єгоров. Крiм того, кожна армiя створювала свiй бiльшовицький Вiйськово-революцiйний комiтет, якому бездоганно мусили пiдпорядковуватись новоявленi командарми.

Мали армiйськi вiйськово-революцiйнi комiтети, як було зазначено у вiдповiдному роздiлi, i свої власнi збройнi сили — найбiльш збiльшовиченi корпуси. У сьомої армiї це був 2-й Гвардiйський корпус, який згодом очолила бiльшовичка Є.Бош, у восьмої — 12-й корпус на чолi з пiдполковником М.Кропивнянський, у Особливої — 1-й Туркестанський корпус, командиром якого був обраний радами солдатiв полковник П.Благовещенський.

Певно, що така ситуацiя, коли на Пiвденно-Захiдному фронтi готувався заколот проти Центральної Ради, нiяк не могла влаштувати українську владу. А тому командуючий 1-м Українським корпусом генерал П.Скоропадський вирiшив завдати удар першим. Прагнення Скоропадського активно пiдтримав комiсар Центральної Ради на Пiвденно-Захiдному фронтi прапорщик Аполон Певний. Потрiбно було розгромити Вiйськово-революцiйний комiтет Пiвденно-Захiдного фронту. Це давало змогу позбавити бiльшовикiв централiзованого керiвництва. Операцiю було покладено на 1-у (104-у) дивiзiю. Керувати нею мусили безпосередньо полковник Капустянський та прапорщик Золотаренко, яким у розпорядження було передано 415-й та 416-й полки. Спочатку М.Капустянський вирiшив цiлковито очистити вiд здеморалiзованих вiйськ залiзницю Шепетiвка — Старокостянтинiв. Наступ був призначений на 16 (3) грудня 1917 року. Ось як про нього згадував М.Середа:

"3 грудня, вранцi, авангард пiд проводом прапорщика Золотаренка, який мав 10 чоловiк i 2 кулемети, вирушив на ст. Шепетiвку. Золотаренко мав вдачу князя Святослава: перед кожною станцiєю попереджував: — Іду на вас! — i додавав: — Веду за собою корпус, везу гармати, кулемети, бомбомети, вогнемети, пiроксилiн, приладдя з ультра-масаковими промiннями. Горе чекає всiх, хто не виконає моїх розпоряджень. Знищу i не залишу нiкого, навiть на насiння.

Жах пройняв росiйськi частини, якi, аби уникнути зустрiчi з новим Тамерланом, заздалегiдь звiльняли станцiї, шукаючи для себе iнших безпечних шляхiв" (191,с.16).

Загiн М.Капустянського провiв операцiю дуже швидко та блискуче. 16 (3) грудня були взятi Шепетiвка та Сторокостянтинiв. Тут Капустянському вдалося розiгнати Вiйськово-революцiйний комiтет 11-ї армiї та захопити до полону майбутнього радянського маршала, призначеного бiльшовиками командармом, полковника О.Єгорова. Наступного дня бригада полковника М.Капустянського увiйшла до Бердичева, де був розгромлений Вiйськово-революцiйний комiтет Пiвденно-Захiдного фронту. Через кiлька днiв О.Єгоров був вiдправлений до Києва, де його посадили до в'язницi "Косий капонiр". Визволили його звiдти лише радянськi вiйська В.Антонова-Овсiєнка. Оскiльки в Бердичевi не було вiдповiдної кандидатури, замiсть радянських ставленникiв мiсце начальника штабу Пiвденно-Захiдного фронту обiйняв полковник Капустянський (146). Командуючим фронту став помiчник комiсара Центральної Ради А.Певного прапорщик Кудря.

Подiї, що розгорталися, нiяк не могли подобатись бiльшовикам Пiвденно-Захiдного фронту. Пiсля розгрому фронтового ВРК обов'язки цi перебрав на себе Вiйськово-революцiйний комiтет 7-ї армiї, який знаходився в мiстечку Бар. М.Капустянський, зайнявши Проскурiв та захопивши там деякi установи 7-ї армiї, вирiшив, що вiн розiгнав штаб та армiйський ВРК. Таким чином, Вiйськово-революцiйний комiтет 7-ї армiї залишився керувати бiльшовиками всього фронту. Вiн одразу почав збирати сили для походу проти 1-го Українського корпусу.

А в цей час Симон Петлюра намагався допомогти генералу П.Скоропадському свiжими зукраїнiзованими частинами з фронту. Так, 18 (5) грудня 1917 року 10-а кавалерiйська дивiзiя, що мала зукраїнiзуватись, отримала наказ з фронту, з-пiд мiстечка Аларту, вирушити до Василькова, де увiйти в пiдпорядкування Скоропадському. Наступного дня до 1-го Укразнського корпусу отримав призначення 27-й зукраїнiзований запасний полк з Новоград-Волинського (ф.1076,оп.3, спр.6, телеграма вiд 11.12.1917). На превеликий жаль, 10-а дивiзiя почала перемiщуватись до Василькова надто пiздно, а 27-й запасний полк був цiлком розвалений i не становив собою нiякої сили.

Бiльшовики не загаялися, призначити для наступу 2-й Гвардiйський корпус. Однак старе аристократичне командування корпусу не бажало пiдпорядковуватись наказам ВРК та бiльшовикiв. До гвардiйцiв з Києва направили бiльшовичку Є.Бош та комiсара з Петрограда І.Васянина. Їхня агiтацiя належно вплинула на 2-й Гвардiйський корпус, який вийшов з пiдпорядкування своїх офiцерiв. Ось як про це згадував бiльшовик Ю.Краснов: "Пiсля засiдання, години в три ночi, Васянiн i я пiшли на квартиру командира корпусу генерал-лейтенанта Чернавiна. Ми запропонували йому негайно вiддати наказ про виступ Кексгольмського i 3-го стрiлецького полку з артилерiєю на Вiнницю. Генерал вiдмовився, посилаючись на те, що без вiдома командарма вiн не може вiддати такий наказ. Ми заявили, що частини виступлять i без його наказу. Це настiльки розхвилювало старого, що вiн заплакав: "Як же мої вiйська виступлять без мого наказу? Такого бути не може!" Однак вранцi полки вирушили на Вiнницю i Радянська влада там була вiдновлена" (239,с.556). Щодо вiдновлення Радянської влади у Вiнницi — тут автор перекрутив факти та випередив подiї майже на мiсяць. У цiлому ж ситуацiя в 2-му Гвардiйському корпусi зображена досить точно.

23 (10) грудня 1917 року Кексгольмцi з околиць Жмеринки виступили в напрямку до Вiнницi. Це дуже сполошило С.Петлюру i вже 24 (11) грудня вiн надiслав на фронт телеграми про нове пiдсилення вiйськами фронту корпусу П.Скоропадського. Так, 2-му (6-му) Сiчовому Запорiзькому корпусу було наказано вiдправити в Козятин до розпорядження генерала Скоропадського одну дивiзiю. 1-му Українському корпусу було видано розпорядження перемiстити другу (153-ю) дивiзiю до Вапнярки. Також з фронту до Бiлої Церкви мала прибути 9-а зукраїнiзована кiнна дивiзiя для охорони тилiв 1-го корпусу та околиць Києва (ф.1076,оп.3, спр.6, телеграма вiд 11.12.1917). 2-й корпус через те, що не мiг покинути фронт, нiяких пiдроздiлiв не надiслав. 9-а дивiзiя почала прибувати до Бiлої Церкви тiльки на початку сiчня. Єдине, що було виконано з наказiв С.Петлюри на цей раз — це перемiщення частин 2-ї дивiзiї до Вапнярки. Туди вiдбули пiдроздiли 612-го полку полковника Г.Порохiвського.

А в цей час збiльшовиченi пiдроздiли надто нерiшуче та навпомацки наближались до Вiнницi, опинившись в її околицях лише 27 (14) грудня 1917 року. До них прибули на переговори делегацiї вiд 609-го, 610-го та 611-го полкiв 2-ї (153-ї дивiзiї), а також донських i уральських козакiв з пропозицiєю про мирнi переговори. Їм було заявлено, що такi переговори можуть вiдбутись тiльки в тому разi, коли частини 153-ї дивiзiї вiдмовляться вiд пiдтримки Центральної Ради. Певно, що така умова була вiдкинута.

У нiч на 28 (15) грудня частини 611-го полку в мiстечку Браїловi оточили та розброїли два батальйони 4-го гвардiйського Стрiлецького полку та 2-i батареї. Кексгольмський полк побоявся надати допомогу своїм товаришам. У цей час до активних дiй перейшов 612-й Гайдамацький полк, який почав тиснути на Гвардiйський корпус з боку Вапнярки (208,с.130).

Гвардiйцi вимушенi були повернутись до Жмеринки, де зайняти обороннi позицiї. Два українських полки на чолi зi смiливими командирами Пороховським та Дiдиком надовго вiдбили в гвардiйцiв бажання вдаватись до активних дiй проти Центральної Ради.

У цей же час до Рiвного, де розташовувався штаб та ВРК 11-ї армiї, прибув українiзований курiнь "Смертi" 102-ї дивiзiї, який називав тепер себе "Гайдамацьким куренем" (173,с.192). Гайдамаки зайняли ключовi установи Рiвного та виставили по мiсту караули. І, незважаючи не те, що вони так i не заарештували ВРК, цього на той момент було цiлком достатньо.

На Правобережнiй Українi з 29 (15) грудня 1917 року по 8 сiчня (26 грудня) 1918 року встановилося затишшя. Чим воно було викликане, нам не вiдомо. Українськi вiйська тiшились зi своєї короткочасної перемоги та продовжували розкладатись. Бiльшовики наполегливо шукали виходу. Їм потрiбно було створити на Пiвденно-Захiдному фронтi новий координацiйний центр. ВРК 8-ї армiї на це не надавався — був далеко та контролювався зукраїнiзованими вiйськами. ВРК 11-ї армiї був розгромлений. ВРК 7-ї армiї пiсля ганебної втечi 2-го Гвардiйського корпусу з-пiд Вiнницi знаходився в станi деморалiзацiї. Отже, лишався один Вiйськово-революцiйний комiтет Особливої армiї в Рiвному, на базi якого й можна було створювати новий, альтернативний українському, бiльшовицький штаб Пiвденно-Захiдного фронту. На чолi його планувалось поставити вже згаданого нами генерала В.Єгор'єва, який дуже лояльно ставився до росiйських бiльшовикiв. Щоб здiйснити цей план, ВРК Особливої армiї передав наказ своїм найнадiйнiшим вiйськам, 1-му Туркестанському збiльшовиченому корпусу, з району Луцька негайно вирушити до Рiвного. Цю авантюру бiльшовикам вдалося провернути досить успiшно. Пiд носом Гайдамацького куреня, що спочивав на лаврах, до Рiвного прибули пiдроздiли туркестанцiв.

У нiч з 8 на 9 сiчня (з 26 на 27 грудня) 1918 року змовники захопили українську раду Особливої армiї в числi 22 осiб до полону, без пострiлу роззброїли Гайдамацький курiнь та оголосили в мiстi радянську владу. Усi найактивнiши прихильники Центральної Ради вимушенi були на чолi з повiтовим комiсаром прапорщиком Ф.Сумневичем облишити Рiвне та попрямувати до Здолбунова з метою зорганiзувати там сили для контрнаступу.

11 сiчня (29 грудня) на станцiї Здолбунiв у 12 кiлометрах вiд Рiвного поодинцi почали збиратись вояки-українцi, вiльнi козаки, працiвники українських установ та iншi. З Бердичева разом зi своїми працiвниками прибув i український "командуючий" Пiвденно-Захiдним фронтом прапорщик Кудря. З усiх цих людей був створений загiн у силi до 150 осiб пiд командуванням сотника Григор'єва та прапорщики Фризiєра. Цей загiн у нiч на 12 сiчня (30 грудня) вирушив на Рiвне.

У той час у Рiвному, маєтку князя Любомирського, бiльшовики зiбрали свої сили — 200–300 воякiв-туркестанцiв, озброєних усiма видами зброї до броньовикiв включно. Вже iснував у Рiвному бiльшовицький штаб Пiвденно-Захiдного фронту на чолi з генералом В.Єгор'євим. Командування Особливої армiї перебрав на себе комiсар Раднаркому прапорщик Гусарський. Заарештованi члени української армiйської ради були вiдправленi до Луцької в'язницi. У Луцьку та околицях продовжували залишатись основнi сили 1-го Туркестанського корпусу.

Умови для вiдбиття Рiвного українськими пiдроздiлами були досить сприятливими. Ось що писав про подiї в Рiвному в нiч з 12 на 13 сiчня (з 30 на 31 грудня) Ф.Сумневич:

"Не доїжджаючи 4 кiлометри до Рiвного бiля села Басiв Кут, ми висiли з потягу й пiшли пiшки, розбившись пiд мiстом на 4 кольони, що кожна мала своє спецiальне завдання.

Я був у кольонi, що мала своїм завданням захопити штаб Армiї. Без особливих труднощiв удалося захопити штаб, арештувавши при цьому командира генерала Єгорова (В.Єгор'єва — прим. Т.Я.). Іншi кольони теж виконали своє завдання. Правда, кольонi, що мала здобути двiрець, не пощастило цiлком цього виконати. Арештований ще був тодi Ревком в числi 4-ох осiб на чолi з комiсаром Шпiгелем (йдеться про Гусарського — прим. Т.Я.) та забрали при цьому з Ревкому 5 мiлiонiв царських пятирублiвок, привезених напередоднi зi штабу Криленка на справу органiзацiї в Рiвному Штабу Пiвденно-Зазiдного Фронту" (198,с.240).

Однак подiї в Рiвному були вже не такi безкровнi, як писав Ф.Сумневич. Ось що, зокрема, писав про них колишнiй рiвненський вiльний козак М.Лисий, який знаходився в колонi, що захопила палац Любомирського:

"Пам'ятаю, коли ми постукали у стiни панцерникiв зi словами: "Виходь, хто там є" — озвалися голоси i за хвилину вийшли по двоє з кожного, здали нагани, лише один сказав, що вiн теж українець i стрiляти в українцiв не буде.

У той час iншi вiльнi козаки увiрвалися до примiщень i, штовхаючи прикладами, будили "товаришiв", щоб зараз збиралися до виходу i виїзду "домой". За якийсь час досить велика колона пiд ескортою вiльних козакiв маршувала до залiзничної станцiї Рiвне, де була наладована до нашого ж ешелону i вiдправлена на схiд.

Тепер ми мали примiщення, зброю i все, що мала охоронна частина "штабу особої", включаючи i панцернi авта.

Але це була лише половина дороги. Нашвидку перестроївшись, доозброївшись панцерниками, ми знову рушили до центру мiста, до головної вулицi — будинку штабу. Була 7–8 година ранку. Я зайняв мiсце на панцернику збоку, iншi на автi, а деякi йшли по боках вулиць. Досить грiзна колона рухалась помалу до центру мiста.

Але тут ми зустрiли вогонь з протилежного боку вiд штабу. Оборона була мiцна, я б сказав фахова. Тут тiльки я побачив, i то в перший раз, поранених i забитих. Знятий з авта, мiй товариш Михайло Головатенко, урядовець пошти, родом iз Чернiгiвщини, були й iншi, iмен яких я не знаю. Тут зав'язалася справжня фронтова вiйна. Центр мiста перетворився на справжнє поле бою, з успiхом то однiєї, то другої сторони" (161,с.202).

М.Лисий у подальшому помилково стверджував, що бої в Рiвному тривали кiлька днiв. Однак це повнiстю не вiдповiдає дiйсностi. 13 сiчня (31 грудня) все в мiстi й скiнчилося. Прапорщик Кудря, взявши полонених, серед яких були Єгор'єв та Гусарський, грошi та iнше, разом з бiльшiстю загону сотника Григор'єва вiдбув до Бердичева, а звiдти — до Києва.

У Рiвному залишилось всього кiлька десяткiв воякiв на чолi з прапорщиком Синельниковим та Ф.Сумневичем.

Однак бiльшовики були настiльки приголомшенi подiями, що не наважувалися зi зброєю в руках виступити навiть проти таких мiзерних сил українцiв. Інiцiативу до своїх рук знов узяв Вiйськово-революцiйний комiтет 7-ї армiї. Того ж дня до Рiвного для мирних переговорiв вiн надiслав члена розгромленого ВРК фронту Кiквiдзе. У переговорах пройшла уся новорiчна нiч з 13 сiчня (31 грудня) на 14 (1) сiчня 1918 року. Цi переговори мали такi результати:

1. Припинення з обох бокiв вiйськових операцiй на 48 годин;

2. На цей час спiльна охорона мiста. Оскiльки в розпорядженнi повiтового комiсара Центральної

Ради Сумневича не залишалось нiяких вiйськ, то наступного дня все мiсто без жодного пострiлу пiд проводом охорони було опановано збiльшовиченими вiйськами. Тодi ж у Рiвному розпочав свою роботу з'їзд представникiв вiйськових комiтетiв Особливої армiї. Зрозумiло, що цей з'їзд мав яскраво бiльшовицький характер. З'їзд винiс резолюцiю з вимогою повернути полонених та грошi, захопленi у ВРК Особливої армiї, загрожуючи в разi невиконання цiєї умови розстрiляти членiв української ради армiї, якi утримувались у Луцьку. Оскiльки i полоненi, i грошi знаходились у Києвi, було створено спецiальну делегацiю до Центральної Ради в складi двох членiв ВРК 7-ї армiї (бiльшовикiв Ю.Краснова та А.Павлова), двох делегатiв з'їзду (бiльшовика В.Малаховського, який особисто знав нового Секретаря Вiйськових справ М.Порша та есера Натана), а також двох представникiв української влади Рiвного (Ф.Сумневича та прапорщика Рябоконя).

14 (1) сiчня делегацiя вiдбула через Бердичiв до Києва, де i перебувала до 18 (5) сiчня 1918 року. Микола Порш на переговорах з бiльшовиками з делегацiї висунув контр-умови:

1. Бiльшовицькi вiйська, якi є на теренi розмiщення Особливої армiї, мусять негайно бути роззброєнi та висланi до Росiї;

2. Звiльнення української ради Особливої армiї;

3. Грошi залишаються в руках української влади (128,с.241). Певно, що умови М.Порша були вiдкинутi бiльшовиками. Як зазначав у спогадах Ю.Краснов, переговори нiчого не дали (тут варто зауважити, що в спогадах Краснова повнiстю не вiдповiдають дiйсностi дати подiй). Пiсля переговорiв бiльшовики усвiдомили, що Центральна Рада не має нормального керiвництва та потужних збройних сил загалом, а тому почали готувати виступ проти неї на Правобережнiй Українi.

Прискорив подiї уманський конфлiкт. До Уманi 18 (5) сiчня 1918 року для охорони Києва з захiдного напрямку прибув курiнь 2-го полку iменi П.Полуботка на чолi з сотником Шестопалом. Полуботкiвцi знали, що мiсцевi бiльшовики готують виступ проти Центральної Ради. Щоб випередити їх, у нiч на 19 (6) сiчня сотник Шестопал своїм куренем оточив будинок Мiської Думи, де засiдали представники лiвих партiй. У примiщенi Думи мiж Шестопалом та головою Ради робiтничих i солдатських депутатiв Уманi бiльшовиком Пiонтковським стався серйозний конфлiкт. У результатi Шестопал застрелив Пiонтковського та редактора мiсцевої лiвої газети бiльшовика Урбайлiса (ф.1115,оп.1, спр.23,с.37–38). Фактично, завдяки цьому в Уманi було злiквiдоване збройне повстання в самому зародку. Однак ця подiя викликала нову бурю протесту як серед бiльшовикiв, так i серед деяких членiв Центральної Ради.

Подiя в Уманi сильно вплинула на Вiйськово-Революцiйний комiтет 7-ї армiї, який вирiшив дiяти негайно. Ось що згадував Ю.Краснов:

"Щоб виконати це важливе i вiдповiдальне завдання, треба було очистити вiд петлюрiвських вiйськ Подiльську, Полiську i Пiвденно-Захiдну залiзницю. ВРК правильно вважав, що наказ про повернення частин на батькiвщину пiднiме навiть вiдсталi солдатськi маси на боротьбу з Центральною Радою, яка морить їх голодом i розправляється з революцiйними органiзацiями.

План генерального наступу 7-ї армiї проти вiйськ Центральної Ради, розроблений оперативним штабом ВРК, обнародували 8 сiчня 1918 року" (21 сiчня за новим стилем — прим. Т.Я.) (239,с.560).

Згiдно з цим планом, на Вiнницю вже втретє 22 (9) сiчня вирушив прикрозвiсний 2-й Гвардiйський корпус. У той час у Вiнницi ще стояли три полки розваленої 2-ї (153-ї) дивiзiї 1-го Українського корпусу. Сам 1-й корпус уже повнiстю втратив свою силу: 2-а дивiзiя збiльшовичилась остаточно, 1-а була розкидана по рiзних мiстах та станцiях. Вiбдулися значнi змiни i в керiвництвi корпусу. Так, 11 сiчня (29 грудня) генерал П.Скоропадський, не погоджуючись iз полiтикою нового Вiйськового мiнiстра М.Порша, пiшов у вiдставку, передавши свою посаду генералу Я.Гандзюку (193,с.49). Генерал Гандзюк зi своїм начальником штабу генералом Я.Сафоновим розробив новий план оборони Києва, який покладався виключно на 1-у дивiзiю. Цей план переважно передбачав утримання залiзничної лiнiї Бердичiв — Фастiв — Бiла Церква з метою не допустити Гвардiйський корпус до Києва. Штаб 1-го Українського корпусу був переведений ближче до Києва — пiд станцiю Мотовилiвку.

Однак М.Порш i тут втрутився в справи корпусу зi своєю "професiйною думкою". Вiн призначив на посаду командира корпусу … прапорщика Бiденка. Йому доручалося сформувати з частин корпусу ударну групу, з якою вирушити проти гвардiйцiв. Але з цiєї витiвки нiчого не вийшло, оскiльки Бiденко просто не змiг упоратися з обов'язками командира корпусу.

А у цей час, 23 (10) сiчня 1918 року, пiдроздiли 2-го Гвардiйського пiсля невеличкого бою ввiйшли до Вiнницi. 609-й та 610-й полки склали перед ними зброю. Пiдроздiли 611-го полку ще намагалися боронитися i з боєм вiдступили з мiста до станцiї П'ятничани. Уночi командир 611-го Дорошенкiвського полку пiдполковник Дiдик напав на Вiнницю. Однак цей напад виявився невдалим i, вбивши двох воякiв Волинського полку Гвардiйського корпусу, вояки Дiдика знов вiдступили (240,с.518).

Отже, на той час для прихильникiв Центральної Ради на Правобережнiй Українi складалася досить неприваблива ситуацiя:

а) район Луцьк — Рiвне контролювали пiдроздiли 1-го збiльшовиченого Туркестанського корпусу;

б) у районi Жмеринка — Вiнниця знаходились частини 2-го Гвардiйського корпусу;

в) пiд Кам'янцем-Подiльським готувався пiдтримати бiльшовикiв 12-й армiйський корпус.

Українськi вiйська на той час мали таку дислокацiю:

а) у районi Вiнницi на станцiї П'ятничани рештки 611-го Дорошенкiвського полку, пiд станцiєю Вапнярка — 612-й Гайдамацький полк 2-ї дивiзiї;

б) проти Рiвного в Шепетiвцi та Старокостянтиновi — 415-й та 416-й полки 1-ї дивiзiї;

в) пiд Києвом у Фастовi та Бiлiй Церквi — 413-й та 414-й полки 1-ї дивiзiї.

Крiм того, на пiвднi, у Балтi, знаходилась 31-а зукраїнiзована дивiзiя, у Кам'янцi-Подiльському — 12-а зукраїнiзована дивiзiя та у Васильковi i Бiлiй Церквi — 9-а зукраїнiзована кiнна дивiзiя. Усi вони були вiдведенi туди з фронту на переформування. Однак 31-а та 9-а кiнна дивiзiї не становили нiякої сили. 31-а дивiзiя генерала Волховського демобiлiзувалась у районi Балти з наказу М.Порша. Вояки дивiзiї прагнули як можна швидше дiстатися додому i навiть не збиралися брати участь у боях з бiльшовиками (153,с.70).

9-а кiнна дивiзiя генерала О.Ревiшина знаходилась у районi Василькова та Бiлої Церкви. Туди вона тiльки-но прибула в повнiстю розваленому станi. М.Порш так само як i у випадку з 31-ю, наказав демобiлiзувати 9-у кiнну дивiзiю. У наслiдок цього в дивiзiї лишились тiльки старшинськi та пiдстаршинськi кадри. Незважаючи на це, генерал Ревiшин активно взявся за переформування пiдроздiлiв на добровольчих засадах. Так, один з його наказiв провiщав:

"Наказую, аби всiх прибуваючiх козакiв для формування полкiв на нових пiдставинах зводить в отдiльнi зводи, а потим сотнi i розмiщати в казармах. Занятiя начать вести з першого дня, назначив для сього офiцерiв. Проекти занятiй прислать менi негайно" (ф.1076,оп.3, спр.7-а,с.3).

Однак цi заходи генерала Ревiшина i навiть оголошення 9-ї дивiзiї 3-ю Сердюцькою кiнною нi до чого не призвели. Дивiзiя так i залишилася небоєздатною.

Єдиним формуванням, яке з цих зукраїнiзованих вiйськ активно взяло участь у боротьбi з бiльшовиками, була 12-а зукраїнiзована дивiзiя генерала П.Єрошевича. Цю дивiзiю генерал вiдвiв до Кам'янця-Подiльського на вiдпочинок. Тут Єрошевич зв'язався з комiсаром Центральної Ради отаманом Степурою, якому став допомагати створювати власну вiйськову частину — курiнь iменi Кармелюка.

На подiях у Кам'янцi треба зупинитись докладнiше, оскiльки Єрошевичу вдалося цiлком паралiзувати 12-й збiльшовичений армiйський корпус. Цей корпус очолював "червоний полковник" Н.Кропив'янський — українець, пiдполковник старої армiї, завзятий бiльшовик. Найбiльш активними були 74-й Ставропольський та 75-й Севастопольський полки, в яких Кропивянський служив пiд час Першої свiтової вiйни. Переворот у корпусi вiдбувся одразу пiсля Жовтневих подiй у Петроградi. Ось як його зi слiв свiдкiв описував радянський письменник І.Дубинський:

"… в это время вихрем ворвался на сцену Крапив'янский. С красным знаменем в руках он крикнул: "Октябрьская революция победила сегодня и в нашем корпусе. Штаб корпусу окружен большевистскими 74-м и 75-м полками… Генерал Аджиев и эмиссар Петлюры Степура, пытавшиеся бежать, арестованы (що до останнього — це не так& — прим. Т.Я.) … Да здравстует Ленин! Да здравствует партия большевиков! Lолой войну, долой капиталистов и помещиков!" Тут вспыхнула буря ликования и восторга. Только на третий день закончился Чрезвычайный съезд. Председателем нового Военно-Революционного комитета выбрали меня (Ф.Попова — прим. Т.Я.). Командиром корпуса был избран большевик Н.Г.Крапивянский" (57,c.21).

Як видно з цього уривку, перед П.Єрошевичем був досить серйозний супротивник, а тому вiн вдався до рiшучих дiй:

"Наш пiдхiд був для Кавказького та ХІІ армiйського корпусiв несподiванкою, бо останнiй перехiд ми зробили надто великий; вранцi наш авангард уже пiдiйшов до Турецького мосту. Мiст займала застава, а за мостом, на високому мурi, стояли кулемети й резерв. Наш авангард зупинився — його не пускали. Головнi сили пiдiйшли до авангарду; хитатись було не можна — прийшов час начальниковi давати власний приклад. Викликав я наперед ударний курiнь i музику. Оркестра заграла марш, я в карiєр кинувся на мiст, за мною конвой i ударний курiнь. Заставу було знято, а резерв дав кiлька стрiлiв з кулемета i втiк.

З українськими прапорами й музикою українська дивiзiя вперше вступила в своє українське мiсто…

Не буду описувати дрiбних подiй, суперечок i збройних демонстрацiй тiєї бригади ХІІ корпусу, що стояла в Кам'янцi (всього 2 полки; решта стояла навколо Кам'янця). Днiв через 3–4 стало ясно, що з цими полками треба покiнчити; але вони довiдалися про мої заходи i прислали делегацiю з проханням не починати внутрiшньої вiйни: вони будуть сидiти тихо й незабаром вийдуть. Справдi, вони до часу притихли" (139,с.10–11).

Отже, як ми бачимо, успiшними заходами генерала П.Єрошевича можливий виступ з боку 12-го армiйського корпусу вдалося лiквiдувати. Таким чином, небезпека з району Кам'янця-Подiльського минула.

Однак залишалися ще досить небезпечнi бiльшовицькi сили: 1-й Туркестанський та 2-й Гвардiйський корпуси. Інiцiативу взяв до своїх рук комiсар Пiвденно-Захiдного фронту А.Певний. Вiн, очоливши другу бригаду 1-ї дивiзiї, що розташовувалась у Шепетiвцi та Старокостянтиновi, вирушив на Луцьк та Рiвне. На той час йому протистояла лише друга Туркестанська дивiзiя 1-го Туркестанського корпусу. 1-ша ж дивiзiя, за твердженням Є.Маланюка, який служив у нiй, була ще в бiльш-менш нормальному порядковi (165,с.269).

Про дiї бригади А.Певного ми маємо змогу дiзнатись з його доповiдi Секретарiату Центральної Ради вiд 26 (13) сiчня 1918 року:

"Вiд Комiсара Пiвденно-Зах. фр. Певного Из Луцкой тюрьмы летучим отрядом комиссара Певного освобождены 22 члена армейской рады особой армии арестовынные большевиками в Ровно за то что комисар Певный не выпустил на свободу присланного из Ставки большевитского комиссара Гусарского У Гусарского было отобрано до 4 миллионов рублей которые предназначались на подкуп солдат в Бердичеве арестована вся большевитская организация по распоряжении комиссара Певного все большевики посажены в тюрьму Начато следствие по обвинению их в районе театра военных к вооруженому восстанию против украинского правительства. Летучим отрядом комиссара Певного разогнали большевитские части скопляющиеся в районе Староконстантинова Все солдаты большевики передаются суду за вооруженное возстание Боевым отрядом гайдамак комиссара Певного освобождены Сарны от большевиков Все арестованные передаются суду за вооруженное возстание Отряд запорожцев комиссара юго западного фронта подошел к Виннице и занял все дороги выходящие из города Комиссаром юго западного фронта сформирован ряд отрядов из всех родов оружия для защиты Украины и ее учредительного собрания. К отрядам будут приданы суды для ликвидации всех задержанных солдат выступающих против Украины Всем задержанным применяется статья за вооруженное возстание в районе Т.В.Д. (Театру вiйськових дiй — прим. Т.Я.) (ф.1115,оп.1, спр.23,с.4).

У цей час бiльшовики також не сидiли склавши руки. Вони зрозумiли, що сподiватись на допомогу 1-го Туркестанського корпусу тепер було не варто. Тож довелося оперувати власними силами та допомiжними частинами. Для початку ВРК 7-ї армiї мусив розв'язатися з рештками 2-ї української дивiзiї. Протягом кiлькох днiв вiйська 2-го Гвардiйського корпусу роззброїли залишки 611-го полку. У цей же час у Вапнярцi збiльшовиченi пiдроздiли 8-ї армiї (переважно з 11-го та 12-го корпусiв) розгромили 612-й полк (275,с.577). Тепер на шляху в бiльшовикiв були двi бригади 1-ї української дивiзiї: 2-а пiд командуванням А.Певного пiд Рiвним та 1-а на чолi з Бiденком у Фастовi.

Проти 1-ї бригади мусив оперувати цiлий 2-й Гвардiйський корпус, головним завданням якого було як можна швидше дiйти до Києва, де вже палало полум'я бiльшовицького повстання. Для дiй проти 2-ї бригади в Козятинi термiново створювався загiн на чолi з Кiквiдзе в такому складi:

а) пiшi збiльшовиченi пiдроздiли 1-го Московського драгунського полку — 500 багнетiв;

б) збiльшовиченi пiдроздiли 73-го Кримського полку (зi складу 12-го корпусу) — 500 багнетiв;

в) червона гвардiя — 300 багнетiв;

г) кiннота з рiзних частин — 200 шабель;

д) артилерiя — 6 гармат (239,с.561).

Отже, 2-й Гвардiйський корпус вирушив через Фастiв на Київ, а загiн Кiквiдзе через Бердичiв на Рiвне. 1 лютого (19 сiчня) 1918 року загiн Кiквiдзе пiсля короткого бою з охороною штабу Пiвденно-Захiдного фронту увiйшов до Бердичева. На цьому треба коротко зупинитись. Захоплення Бердичева та подiї в цьому мiстi досить широко вiдображенi в радянськiй iсторiографiї. Однак вiдображенi вони необ'єктивно, що видно навiть з простiших фактiв. Так, наприклад, у всiх радянських джерелах день захоплення Бердичева радянськими вiйськами наводиться зовсiм iнший — 13 лютого (31 сiчня), що є елементарною помилкою. Крiм того, з Кiквiдзе в радянськi часи зробили героя за те, що вiн начебто протягом 12–13 (25–26) лютого боронив Бердичiв вiд "iмперiалiстичних нiмецьких загарбникiв". Однак насправдi боровся вiн з … українськими вiйськами — Запорiзькою бригадою. Помилки радянської iсторiографiї щодо Бердичева можуть здатись дуже дрiбними. Однак такi "помилки" зустрiчаються скрiзь!

Повернiмось до подiй. Не затримавшись у Бердичевi, загiн Кiквiдзе швидко вирушив до Рiвного. У нiч з 1 на 2 лютого (з 19 на 20 сiчня) цей загiн без особливих труднощiв роззброїв нечисленi українськi пiдроздiли в Здолбуновi та остаточно заволодiв Рiвним (198,с.241). Однак загону Певного в Рiвному Кiквiдзе не знайшов. Певний з рештками своєї бригади укрiпився в Сарнах, де чекав на наступ загону Кiквiдзе. Так цi два загони i простояли: один у Рiвному, а другий у Сарнах до середини лютого (за н. ст.), коли на Волинь почали з Києва вiдступати вiйська Центральної Ради.

У цей час 2-й Гвардiйський корпус вiв настув проти 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї у Фастовi. Саму бригаду очолював командир 413-го полку полковник Н.Никонiв. Вiн, розумiючи важливiсть ситуацiї, доклав усiх зусиль для того, щоб не допустити вiйська 2-го Гвардiйського корпусу до Києва. Незважаючи на критичнiсть ситуацiї, його полки мужньо трималися пiд Фастовим аж до 8 лютого (26 сiчня) 1918 року. Лише пiсля того, як Никонiв отримав повiдомлення про вiдступ українських вiйськ з Києва, решткам бригади вiн наказав облишити позицiї. Його бригада пiшки грунтовою дорогою помандрувала до Житомира, де долучилася до вiйськ Запорiзької бригади Центральної Ради.

А 2-й Гвардiйський корпус 8 лютого вдерся до села Мостище, що пiд станцiєю Мотивилiвкою, де розташовувався штаб горе-вояки прапорщика Бiденка. Ось що про це згадував М.Середа:

"Подiбно до росiйського генерала Кутузова, який, скликавши в 1812 роцi генеральну раду пiд Москвою, поставив питання, чи захищити Москву, чи залишати на поталу Наполєона, — так i Бiденко скликав вiйськову раду у Хвастовi, на якiй розглядалася справа вже не про Москву, а про Київ. Бог то знає, яку вони там ухвалили стратегiю, тiльки наслiдки для командного складу були досить неприємнi. Команданта i начальника штабу корпусу генералiв Гандзюка i Сафонiва червоноармiйцi розстрiляли; команданти полкiв, рятуючи життя, порозбiглися, хто куди; автора цих рядкiв, який мав нещастя виконувати в той час обов'язки начальника штабу 1 української дивiзiї, большевики загнали в Мотовилiвський лiс, у невилазнi нетри, де вiн довгий час вiдживлявся акридами та диким медом" (188,с.18).

Так 8 лютого 1918 року перестав iснувати штаб 1-го Українського корпусу. Доля його безпосереднiх керiвникiв, генералiв Гандзюка та Сафонiва, склалась дуже трагiчно. Не знаючи, що Київ майже повнiстю опановано радянськими вiйськами, Гандэюк, Сафонiв та начальник оперативного вiддiлу штабу корпусу полковник Гаєвський зранку 8 лютого вирушили до столицi за вказiвками. На ранок 9 лютого (27 сiчня) вони вже були в мiстi. Ось що про подальшi подiї оповiв полковник Гаєвський, якого диво врятувало вiд смертi:

"На першiй вулицi їх зустрiнули невiдомi озброєнi люде, серед яких вiдзначалися матроси.

— Кто єдєт? — запитали вони шофера. Шофер зовсiм не знав, що розмовляє з большевиками, й так вiдповiв:

— Командiр 1-го українського корпусу генерал Гандзюк, його начальник штабу генерал Сафонiв i начальник штабу 1-ї дивiзiї полковник Гаєвський.

— Вилазь! — категорично вигукнули матроси, скинувши на руки рушницi.

Справа для генералiв з'ясувалася. Матроси висадили генералiв i погнали їх в штаб Муравйова, що мiстився на той час у вагонi 1 кл. на запасовому шляху. Сторожа Муравйова замкнула на деякий час в окремому купе вагону. Через деякий час їх закликали до штабу.

— Мене вразили, — потiм оповiдав полковник Гаєвський — очi одного з адютантiв Муравйова. То були неживi, холоднi, без виразу очi з поширеними зiнцями, в яких вiдчувалася звiряча лють. Вони наповнили мою душу невисказаним жахом.

Допит провадив Муравйов. Пiсля звичайної процедури большевицького перевiдування вiн запропонував генералам перейти на службу до большевикiв.

– Іначе … вiдiтє! — показав вiн на свiй револьвер, що сторчав у нього на грудях на ланцушку.

— Ви помилилися, вiдповiв генерал Гандзюк. Ми українцi. Для нас зрозумiлi тi причини, що примусили нас воювати з вами…

— Подумаєш, — iронiчно усмiхнувся Муравйов i подав рукою знак сторожi, що допит скiнчений.

Матроси обшукали генералiв, грабуючи в кишенях їх цiннi речi. Вечором, коли сонце покинуло землю, генералiв повели на Звiринець, де поставили їх рядком, недалеко вiд iнжiнiрної школи.

Матроси запропонували їм повернутися спиною до рушниць.

— Що? Совiсть чи що не позволяє вам чесно глянути нам у вiчi? Це були останнi слова Гандзюка.

Загуркотiли рушницi i трьох героїв покотом лежали на землi" (191,с.17).

Так загинули командири 1-го Українського корпусу. Полковник Гаєвський пiд час розстрiлу був поранений та, користуючись темрявою, втiк. Вiн згодом i розповiв про смерть генералiв Гандзюка та Сафонiва.

Власне на цьому i закiнчується перша стадiя боїв зi збiльшовиченими вiйськами на територiї Правобережної України пiд час 1-ої українсько-бiльшовицької вiйни. За розглянутий нами промiжок часу українцi досягли, незважаючи нi на що, багатьох успiхiв: повнiстю вивели з лав бiльшовикiв 1-й Туркестанський та 12-й армiйський корпуси; розгромили кiлька вiйськово-революцiйних комiтетiв, забрали до полону генерала В.Єгор'єва, полковника О.Єгорова та комiсара Раднаркому Гусарського; зберегли частини 1-ої української дивiзiї, якi в Сарнах та Житомирi знов готувалися до активної боротьби.

Загалом, з упевненiстю можна казати, якби не київськi подiї, перемога на Правобережнiй Українi дiсталася б зукраїнiзованим вiйськам.