Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Боротьба за Бахмач та Ромодан — Гребiнку

Пiсля прикрозвiсних подiй у Конотопi радянське командування всю свою енергiю та сили направило на заняття важливого стратегiчного вузла — станцiї Бахмач. Ця станцiя була центром сполучення на всiй Лiвобережнiй Українi. Адже до неї тягнулися з Полтавщини вiдрiзки колiй Гребiнка — Бахмач та Ромодан — Бахмач, З Бiлорусiєю станцiя сполучалася залiзницею Гомель — Бахмач, а крiм того вона була центром сполучення шляху Харкiв — Київ. Бахмач мiг стати центром об'єднання усiх бiльшовицьких вiйськ на Лiвобережжi. Саме тому В.Антонов-Овсiєнко надавав цiй станцiї велике значення. Оскiльки вiйська Муравйова — Єгорова на шляху до Бахмача мусили подолати спротив українських вiйськ (загони О.Волоха) пiд Миргородом, Ромоданом та iншими мiстами, а загiн Берзiна знов був прикутий до повстання 1-го Польського корпусу в Бiлорусi, то завдання захоплення станцiї повнiстю лягло на пiдроздiли Кудинського — Знаменського. Цi вiйська, як уже зазначалося, мали 1300 багнетiв — майже виключно росiян. Нiхто з конотопських червоногвардiйцiв до загону не долучився.

Усю важливiсть станцiї Бахмач усвiдомлювало й українське командування, зокрема, начальник Київського Вiйськового Округу сотник Шинкар та командуючий вiйськами Лiвобережної України пiдполковник Ю.Капкан. Ось як казав Шинкар делегацiї 1-ї юнацької школи, яка самочинно облишила фронт пiд Бахмачем: "Я вiрю в правоту нашого змагання, тому сиджу в своїм кабiнетi i працюю. Упущення Бахмача вiдкриває Москалям дорогу на Київ i загрожує iснуванню цiлої Республики. Може уже пiд цю хвилину Бахмач занятий ворогом i …" (168,с.12). Про зустрiч з Шинкарем юнак М.Михайлик згадував:

Певно, що юнаки зробили помилку, облишивши Чернiгiвську залiзницю в небезпечний момент, однак згодом, у бою пiд Крутами, вони розплатилися за неї сповна…

У той час у Бахмачi залишалися рештки конотопської залоги — пiдроздiли полку iменi Дорошенка на чолi з хорунжим К.Хмiлевським у силi до 300 багнетiв та до 100 воякiв куреня "Смертi" сотника Мiляшевича. Було зрозумiло, що цих сил недостатньо, а тому Ю.Капкан намагався викликати до Бахмача Шевченкiвський курiнь з Нiжина та 3-й Український запасний полк iз Чернiгова.

На пiдтримку куреня iменi Шевченка не було нiякої надiї. Так, накази шевченкiвцям про вiдправку до Бахмача давалися ще 6 сiчня (24 грудня) та 10 сiчня (28 грудня) 1918 року. Однак жодний з них не був виконаний (ф.1076,оп.1, спр.20, накази N27,31). Курiнь iменi Шевченка вказiвки з Києва однозначно iгнорував. Ось що, зокрема, згадував В.Антонов-Овсiєнко:

Таким чином, курiнь iменi Шевченка виявився не тiльки нейтральним, а й вiдверто ворожим, тож бахмацькому угрупуванню доводилось займати оборону i з боку Нiжина.

Дещо краща ситуацiя була з чернiговською залогою. 3-й Український запасний полк виявився просто нейтральним. Його командир, полковник В.Янченко, змiг спорядити на фронт всього 40 козакiв при одному старшинi. У цiй складнiй ситуацiї довелося звернутись до мiського вiльного козацтва, яке мало 150 багнетiв — переважно старшин старої росiйської армiї. Було вирiшено роздiлити вiльних козакiв на два рiвних загони. Один загiн на чолi з сотником Борзякiвським залишився на охоронi Чернiгова, а iнший, у силi 75 багнетiв, при двох кулеметах з сотником Г.Корейшою та поручником М. Яновим, вирушив до Бахмача (205,N23,с.19). Таким чином, Чернiгiв дав оборонцям станцiї ще 115 воякiв.

Отже, в Бахмачi українськi вiйська разом мали до 500 багнетiв. Проти них дiяли загони бiльшовикiв Кудинського, Знаменського та Руднєва, що нараховували 1300 воякiв. Як видно, сили були нерiвними. Українськi пiдроздiли вимушенi були зайняти кругову оборону, а на ранок 25 (12) сiчня до Бахмача з Конотопа наблизились бiльшовицькi загони. Розпочався бiй, який тривав майже три днi. На превеликий жаль, про цей бiй нам мало що вiдомо. У перший день довелося боронитись тiльки вiд загонiв Знаменського — Кудинського, що було порiвняно легко. 26 (13) сiчня до станцiї з Бiлорусi прибув авангард загону Р.Берзiна, що вдвiчi посилил вiйська бiльшовикiв. Цей день виявився найважчим. Дорошенкiвцi, якi прийняли на себе удар пiдроздiлiв Берзiна, зазнали страшних утрат. Однак, незважаючи на це, вояки-українцi трималися з останнiх сил. 27 (14) сiчня до Бахмача увiрвалися з Полтавщини залоги М.Муравйова, що було цiлковитою несподiванкою. Нiхто не мiг збагнути, що сталося. Зрозумiле було одне — Бахмач не втримати. Загальний стан погiршили i великi втрати куреня "Смертi", на який натиснув М.Муравйов, та загибель командира дорошенкiвцiв, начальника оборони Бахмацького залiзничного вузла хорунжого К.Хмiлевського. За таких обставин решткам українських пiдроздiлiв довелося вiдступати до станцiї Крути.

Ось що згадував про тi подiї полковник М.Янов:

Таким чином, рештки українських вiйськ вимушенi були виходити з-пiд Бахмача. Втрати були страшенними. Так, дорошенкiвцi втратили до 100 воякiв, курiнь "Смертi" близько 40, чернiгiвцi до 30. Разом втрати українських вiйськ сягали 170 осiб, з яких забитих було понад 50 воякiв. Не меншими, а то й бiльшими були втрати бiльшовикiв.

Загалом, оборона Бахмача була однiєю з героїчних сторiнок в iсторiї Визвольних змагань на Українi в 1917–1921 роках. Про цю битву бiльшовики не любили згадувати i навiть В.Антонов-Овсiєнко в своїх "Записках" не подав нам про Бахмач майже нiяких даних.

Як же бiльшовицькi вiйська М.Муравйова, що дiяли на Полтавщинi, опинилися пiд Бахмачем? Щоб вiдповiсти на це питанння, варто повернутися на кiлька днiв назад. У той час, коли здiйснився переворот у Конотопi, М.Муравйов роздiлив пiдлеглi йому вiйська Народного Секретарiату та П.Єгорова, що разом нараховували до 3300 воякiв, на три колони:

а) Люботинська на чолi з Кареєвим у складi пiшого куреня полку Червоного козацтва (300 багнетiв), Тверського загону (125 багнетiв) та окремих пiдроздiлiв (200 багнетiв) мала вирушити на Кременчук;

б) Полтавська на чолi з Єгоровим у складi частини колишнього загону П.Єгорова (1300 багнетiв) мусила вдарити на Ромодан, звiдки негайно вирушити пiд Бахмач;

в) Харкiвська на чолi з Беленковичем (рiзнi загони Єгорова та загiн Беленковича у силi до 1100 багнетiв) зобов'язувалась наступати Полтавською залiзницею на Гребiнку i далi на Київ.

У Полтавi для охорони тилу М.Муравйов залишив курiнь Червоного козацтва в силi до 200 багнетiв.

На всi три загони М.Муравйов покладав важливi завдання, з якими вони мусили впоратись. Харкiвську та Полтавську колони, якi спочатку мусили дiяти разом, очолив сам М.Муравйов.

25 (12) сiчня, коли загони Знаменського та Кудинського розпочали бiй за Бахмач, Харкiвська та Полтавська колони Муравйова вирушили в наступ проти всього 150 воякiв-партизанiв О.Волоха. Певно, що останнi не становили великої загрози. Гайдамаки Волоха чинили незначний опiр пiд станцiєю Решетилiвка та в бою за Миргород (223,с.194). Однак у Миргородi на допомогу бiльшовикам прийшов розквартирований тут запасний саперний батальйон i гайдамаки мусили вiдступати далi. Того ж дня вiдбулася мiж бiльшовиками та гайдамаками сутичка пiд станцiєю Ромодан, звiдки залiзницею за кiлька годин можна було дiстатись до Бахмача. Однак i тут гайдамаки не втримались та вирушили далi — до Гребiнки.

У Ромоданi пiздно ввечерi 25 (12) сiчня М.Муравйов дав остаточнi вказiвки Харкiвськiй та Полтавськiй колонi. У Харкiвську колону були видiленi всi частини, що походили з Харкова та околиць: Харкiвську та Донецьку червону гвардiю i 30-й запасний полк. Таким чином, у Полтавськiй колонi залишались виключно росiйськi частини. Очолив цю колону особисто Муравйов. У Ромоданi розходились i шляхи колон: Харкiвська мусила переслiдувати гайдамакiв у напрямку Гребiнки, а Полтавська рушити на Бахмач.

26 (13) сiчня 1918 року бiльшовицькi колони виступили з Ромодану. Муравйов на чолi Полтавської колони безперешкодно їхав аж до мiста Лохвиця, де знаходився 58-й зукраїнiзований запасний полк. Цей полк мiтингував, не бажаючи, з одного боку, активно пiдтримувати Центральну Раду, а з iншого, — пропустити бiльшовицькi вiйська на Бахмач. Муравйов рiшуче виступив проти Лохвицької залоги, надiславши туди петроградських червоногвардiйцiв, якi виконували у бiльшовикiв карнi функцiї (208,с.145). Петроградцi швидко роззброїли та розiгнали 58-й полк. Однак iнцидент у Лохвицi затягнувся на цiлий день, а тому Полтавська група була в змозi вирушити на Бахмач тiльки зранку 27 (14) сiчня. Так бiльшовики з Полтавщини i опинилися на станцiї Бахмач у той час, коли українськi вiйська вiдбивалися з останнiх сил.

Тепер розгляньмо дiї Харкiвської колони, яка вирушила далi на Гребiнку. 26 (13) сiчня 1918 року гайдамаки на чолi з Омеляном Волохом вступили в бiй за станцiю Гребiнка з Харкiвською колоною Беленковича.

На цю станцiю наступало понад тисячу червоногвардiйцiв та радянських воякiв. Ось що писав про цей бiй один з харкiвських червоногвардiйцiв:

На превеликий жаль, свiдчень про бiй пiд Гребiнкою з боку гайдамакiв ми не посiдаємо, оскiльки всi вони загинули пiд час громадянської вiйни чи потрапили до рук комунiстiв разом з О.Волохом у сiчнi 1920 року. Наскiльки був напружений бiй, можна судити з доповiдi Беленковича В.Антонову-Овсiєнку:

Омелян Волох, побачивши перевагу ворога у силi, вирiшив вiдступати. Як зазначав В.Антонов-Овсiєнко, при вiдворотi гайдамаки дуже сильно псували залiзницю (208,с.146). Це дало добрi наслiдки, оскiльки на кiлька днiв на полтавськiй залiзницi було затримано рух радянських вiйськ.

За спогадами червоногвардiйцiв, бiй у Гребiнцi тривав близько трьох годин, бiльшовики втратили кiлька вбитих та поранених. На станцiї вони захопили два броньовики та кiлька легких гармат. Через зiпсовану залiзницю та перевтому Харкiвська колона вiдпочивала в Гребiнцi аж двi доби (223,с.194). Не менш стомленими були i вiйська бiльшовикiв з-пiд Бахмача, якi також вимагали вiдпочинку. Вийшло, що цiлий день 28 (15) сiчня бiльшовицькi загони вiдпочивали.

Щоб не марнувати часу, В.Антонов-Овсiєнко переформував свої пiдроздiли. У першу чергу був створений оперативний штаб для безпосереднього керування вiйськовими дiями проти Центральної Ради. На чолi цього штабу став червоний полковник М.Муравйов. До штабу прикомандирували й Вiйськового секретаря Народного Секретарiату Юрiя Коцюбинського, який командував майже неiснуючими українськими радянськими вiйськами.

Зазнали реорганiзацiї й бiльшовицькi загони, якi були об'єднанi в три "армiї":

"Перша армiя" складалась з Харкiвської та Полтавської колон, а також 1-го Петроградського загону Полякова, який пiсля бою пiд Гребiнкою був термiново викликаний з Олександрiвська. Загальна чисельнiсть "1-ї армiї" сягала 3400 воякiв з панцерним потягом та кiлькома батареями. Очолював "армiю" П.Єгоров. "1-а армiя" мусила йти на Київ, об'єднавши свої загони з Чернiгiвщини та Полтавшини вже пiд самим мiстом. Пiдроздiли Єгорова знаходились у районi Гребiнки (2100 багнетiв) та Бахмача (1300 багнетiв).

"Друга армiя", складена з загону Берзiна в силi 3500 багнетiв та 12 гармат, знаходилась у районi Бахмача та мусила наступати на Київ. "Армiю" очолював П.Берзiн.

"Третя армiя", складалася з частини загону Знаменського — Кудинського в силi до 800 багнетiв. Ця "армiя" мусила зосередитись у Конотопi, звiдки рушити на Правобережну Україну для захоплення Черкас. До цiєї "армiї" мусили долучитись Люботинська колона в силi до 620 багнетiв. "Армiю" очолив Кудинський. Частина загону Знаменського — Кудинського в силi до 500 багнетiв була вiдправлена на Дон (208,с.147).

Отже, тепер вiйська В.Антонова-Овсiєнка мали бiльш-менш чiтку органiзацiю та конкретнi завдання, а тому могли якiснiше використовуватись. Остаточно було впорядковане також i командування бiльшовикiв, яке готувалося до нових боїв, що почались 29 (16) сiчня 1918 року.

Денний перепочинок на фронтi використали не тiльки бiльшовики, а й українське керiвництво. Так, О.Шинкар розпорядився вiдправити на фронт найбiльш надiйнi вiйська: гайдамацький курiнь С.Петлюри, 1-шу та 2-у вiйськовi юнацькi школи, 1-шу студентську сотню Студентського куреня, 1-шу сотню куреня Сiчових Стрiльцiв. Усi цi вiйська мусили протистояти бiльшовикам на Лiвобережнiй Українi. Гайдамаки, 1-ша вiйськова школа, студенти вiдправлялись на Чернiгiвську залiзницю, сiчовики та 2-га вiйськова школа — на Полтавську залiзницю.

Першими на фронт пiд Бахмач вирушили 1-ша вiйськова школа та студентська сотня. Юнаки з вiйськової школи усвiдомлювали свою вину за облишення позицiй без наказу, а тому самi рвалися на фронт. За їхньої вiдсутностi в примiщеннях 1-ї вiйськової школи (кол. Костянтинiвського училища) формувалась студентська сотня. За облишення фронту вiд студентiв юнаки почули багато докорiв:

Студенти та юнаки вирiшили їхати на фронт разом. На той час у студентськiй сотнi було 116 студентiв та гiмназистiв, а також два студенти-медики з фельдшерської школи (159,с.3). До сотнi вступили студенти Українського Народного унiверситету, унiверситету святого Володимира та гiмназисти 6-го, 7-го, 8-го класiв 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї. Очолював сотню студент Омельченко — штабс-капiтан росiйської армiї, який у 1917 роцi поступив до Українського Народного унiверситету. Його заступником був гiмназiст 8-го класу, прапорщик Павло Кольченко. Безпосереднi керiвники куреня, сотник Король та полковник М.Сварика, залишились у Києвi. Перший формував 2-у студентську сотню, а другий був хворим.

1-а українська вiйськова школа iменi Б.Хмельницького мала в своєму складi 240 юнакiв та 12 старшин. Юнаки були роздiленi на чотири неповнi сотнi через те, що багато вихованцiв школи роз'їхались на канiкули по домiвках (169,с.20). Очолював школу сотник Ф.Тимченко. Сотнями командували сотник А.Гончаренко (1-ю), хорунжий Бабiй (2-ю), сотник П.Богаєвський (3-ю) та хорунжий Левицький (4-ю). У кожнiй сотнi в середньому було по 60 юнакiв. Отже, разом у двох пiдроздiлах нараховувалось до 370 воякiв.

Увечерi 27 (14) сiчня 1918 року 1-а вiйськова школа та студентська сотня вирушили на фронт, куди i прибули на ранок 28 (15) сiчня (200). Враховуючи те, що рештки українських вiйськ вiдiйшли з-пiд Бахмача, юнаки та студенти зупинились у Крутах, де й провели цiлий день, ведучи розвiдку та роззброюючи ешелони вiйськ старої росiйської армiї.

У той час, коли студенти та юнаки вирушили на чернiгiвський вiдтинок фронту, на Полтавщину виїздили пiдроздiли куреня Сiчових Стрiльцiв — 1-а сiчова сотня на чолi з сотником Р.Сушком у силi до 200 багнетiв. Ця сотня отримала наказ виїхати на фронт ще 23 (10) сiчня, однак виконала його лише 27 (14) сiчня. У нiч з 27 на 28 сiчня сiчовики прибули до Яготина, звiдки вiдправились на станцiю Кононiвка, яку захищали гайдамаки О.Волоха (42,с.55). Тут сiчовики мусили чекати на прибуття пiдроздiлiв 2-ї вiйськової школи — куреня Чорних гайдамакiв, пiдпорядкованих С.Петлюрi.

Не зволiкав i Петлюра. Вiн регулярно отримував iнформацiю з фронту вiд Омеляна Волоха, який пiдпорядковувався Гайдамацькому кошу Слобiдської України. Про бiй пiд Гребiнкою Волох надiслав повiдомлення до Києва Симону Петлюрi, керiвниковi усiх гайдамакiв. Петлюра вже шукав можливостi для мобiлiзацiз резервiв. До працi були залученi низка старшин. У першу чергу до С.Петлюри зголосилися допомагати видатнi гарматшi свiтової слави iнспектор артилерiї Пiвденно-Захiдного фронту генерал-лейтенант С.Дельвiг та колишнiй командир 32-ї гарматної бригади генерал-майор В.Кирей. Прийшли до Гайдамацького кошу також пiдполковник О.Сливинський, штабс-капiтан Блаватний, Майборода та кiлька iнших. Пiдполковник Сливинський став начальником штабу гайдамакiв, сотник Удовиченко його помiчником, сотник Майборода був призначений старшиною зв'язку, а Блаватного згодом вiдправили до куреня Чорних гайдамакiв.

Шукаючи боєздатнi пiдроздiли, С.В.Петлюра вирiшив використати юнкерiв зукраїнiзованих вiйськових училищ. Оскiльки 1-е училище, перейменоване на 1-у юнацьку школу iменi Б.Хмельницького, вже вирушило на фронт пiд Крути, то Симон Петлюра звернув увагу на 2-у юнацьку школу, що розташовувалась на Подолi, в примiщеннi сучасної Києво-Могилянської Академiї.

27 (14) сiчня пiсля одержання вiдомостей про бiй пiд Гребiнкою Петлюра поїхав до 2-ї юнацької школи з метою зiбрати юнакiв-добровольцiв для куреня "Чорних гайдамакiв" кошу Слобiдської України. Ось як згадував про це старшина-вихователь школи, майбутнiй український генерал, а тодi сотник К.Смовський:

І дiйсно, промова Петлюри вплинула на юнакiв надзвичайно сильно. Про це цiкавi спогади залишив колишнiй юнак 2-ї школи М.Видибайло:

З юнакiв С.Петлюрi вдалося сформувати курiнь "Чорних гайдамакiв" у силi до 150 багнетiв. На ранок до школи пiд'їхали трамваї, якi вiдвезли юнакiв на станцiю. Там на них уже чекав Симон Петлюра.

Курiнь, який очолював сотник Блаватний, був переведений до Дарницi, де вiн простояв аж до вечора. Як зазначалося в "Історiї Сiчових Стрiльцiв", цiлий день вояки не були в змозi вирушити на фронт пiд Яготин через саботаж на залiзницi (42,с.55). Перебуваючи в Дарницi, юнаки, обiзнанi на артилерiйськiй справi, на чолi зi старшиною-гармашем К.Смовським вирiшили скласти гарматну батарею Гайдамацького кошу Слобiдської України. Ось як згадав про це один з юнакiв 2-ї школи Киричко:

Як зазаначав К.Смовський, командир юнакiв у акцiї захоплення гармат, у його розпорядженнi було всього 12 гайдамакiв. Прибувши з ними о 10-й годинi ранку на станцiю, вiн надибав ешелон з зукраїнiзованим гарматним дивiзiоном, який проводив цю мобiлiзацiю. Солдати забирали найлiпших коней та майно собi додому, а пообiч стояли вагони з великою кiлькiстю збiльшовичених воякiв, якi одразу вороже поставились до гайдамакiв. Домовившись з командиром дивiзiону капiтаном Хижим, К.Смовський пiдчепив до паровозу вагони з гарматами та майном i вивiз це все за межi станцiї, де вже не було бiльшовицьких солдатiв. Цiкаво, що останнi намагалися запобiгти вивозу гармат, однак на перешкодi їм стали юнаки, якi вiдкрили шалений вогонь по вагонах та примiщеннях станцiї.

"Трофеями" сотника Смовського та його гайдамакiв були 8 легких, 4 важкi гармати, 4 скринi до набоїв, 53 коня та 4 вози з майном козакiв та вiвсом для коней. У дивiзiонi залишились капiтан Хижий, поручник Одинець, урядовець Соколовський, 6 пiдстаршин та 38 козакiв. Усi вони ввiйшли до Гайдамацького кошу Слобiдської України, склавши гарматний дивiзiон двобатарейного складу. На чолi легкої батареї з 4-х легких гармат став осавул Хижий, на чолi важкої батареї з 4-х гавбиць опинився сотник Смовський. Таким чином у Гайдамацькому кошу з'явилися 1-й Гайдамацький гарматний дивiзiон (196,с.141–144). Дивiзiон цей залишився в Дарницi для подальшої органiзацiї.

У той час, у нiч з 28 на 29 сiчня, курiнь Чорних гайдамакiв виїхав у напрямку на Гребiнку на допомогу куреню гайдамакiв О.Волоха. На ранок 29 сiчня Чорнi гайдамаки прибули до Яготина, де роззброїли збiльшовиченi пiдроздiли старої армiї. Пiсля цiєї акцiї юнакiв спрямували за 30 верст вiд Яготина, пiд станцiю Кононiвка, куди вiдступали гайдамаки О.Волоха. Туди ж вiдбула i чота 1-ї сотнi сiчових стрiльцiв Р.Сушка. За планом курiнь Чорних гайдамакiв та чота сiчових стрiльцiв мусили провести проти радянських вiйськ фронтальну атаку, а решта сотнi Р.Сушка мала охопити їх з флангiв. Чорнi гайдамаки спорядили iмпровiзований панцерник, на який поставили невеличку гармату. Цей панцерник пiдiрвав залiзничну колiю у напрямковi Гребiнки (121,с.32). Незабаром прибув виснажений боями курiнь гайдамакiв Волоха, який одразу був направлений на станцiю Бобрик. Ця станцiя стала центром оборони Лiвобережної України. Тут розташовувався штаб С.Петлюри, сюди вiдступив загiн О.Волоха, який пiсля поповнення став назватись куренем Червоних гайдамакiв, тут вiдпочивали рештки дорошенкiвцiв.

Щоб забезпечити українськi вiйська вiд несподiваного наскоку з тилу, чернiгiвський загiн, що мав не бiльше 80 воякiв, був роздiлений на три частини. Одна частина на чолi з поручником М.Яновим охороняла колiю Нiжин — Крути, друга пiд керiвництвом сотника Г.Корейки розташовувалась на нiжинському вокзалi, а третя з сотником Головченком спостерiгала за залiзницею Нiжин — Чернiгiв. Вiд Крут у бiк Пирятина було також виставлено заставу з 7 юнакiв (205,N24,с.29).

Загалом українськi вiйська на той час мали таке розташування та чисельнiсть:

станцiя Бобрик (тил):

курiнь Червоних гайдамакiв з кiнною сотнею — понад 300 воякiв;

рештки полку iменi Дорошенка — 200 воякiв;

1-а сотня Сiчових Стрiльцiв — 180 воякiв;

1-й Гайдамацький гарматний дивiзiон — 8 гармат.

Станцiя Кононiвка (фронт з боку Полтавської залiзницi):

курiнь Чорних гайдамакiв — 150 воякiв;

чота сiчових стрiльцiв — 30–40 воякiв.

Станцiя Крути (фронт з боку чернiгiвської залiзницi):

студентський курiнь — 120 воякiв;

1-а Київська юнацька вiйськова школа — 250 воякiв;

рештки куреня "Смертi" — 50–60 воякiв;

на охоронi залiзницi — до 90 воякiв.

Разом: близько 1350 воякiв, 8 гармат.