Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918) - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Ярослав Юрійович Тинченко (Утворення Центрального Виконавчого Комiтету Української Республiки Рад у Харковi) #2

Утворення Центрального Виконавчого Комiтету Української Республiки Рад у Харковi

Виникнення першого українського радянського уряду — Центрального Виконавчого Комiтету — i досi залишається абсолютно недослiдженим. У першу чергу майже не залишилось нiяких документiв ЦВК, багато чого не вiдомо про членiв Комiтету, половина з яких загинула пiд час громадянської вiйни, а друга половина була репресована. Зi спогадiв про Центральний Виконавчий Комiтет вартi уваги лише матерiали, поданi Г.Лапчинським у Лiтописi Революцiї N1 вiд 1928 року пiд назвою "Перший перiод радянської влади на Українi. ЦВКУ та Народнiй Секретарiят". Саме на Г.Лапчинського посилалися майже всi дослiдники радянської влади на Українi, розглядаючи iсторiю ЦВК. Навiть один з останнiх iсторикiв радянського руху 1917-20 р.р. П.Варгатюк свою статтю "Перший Рядянський уряд України" (див. "Сторiнки iсторiї Української РСР, Київ, 1990) фактично повнiстю переписав зi спогадiв Г.Лапчинського. Деякi згадки про ЦВК є й у спогадах Є.Бош. Однак користуватися цими спогадами через багато суттєвих недолiкiв у фактажу ми не вважали потрiбним, хоч i звернули на них величезну увагу. Праця В.Антонова-Овсiєнка, яку ми вже багато разiв цитували, не дає вiдповiдi на питання про створення та дiяльнiсть Центрального Виконавчого Комiтету, оскiльки, як i "Спогади" Є.Бош, є надто тенденцiйною.

Отож i нам нiчого не залишається, як уважно переглянути працю Г.Лапчинського та ще кiлька цiкавих спогадiв i статей. Також є цiкавими i матерiали 1-го з'їзду РСДРП України, якi дають багато вiдповiдей на питання, що нас цiкавлять.

З'їзд цей вiдбувся напередоднi 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад та за один день до надiслання ультиматуму — 16 (3) грудня 1917 року. Одразу впадає в око список делегатiв вiд гурткiв РСДРП (б) України з зазначенням чисельностi членiв тих гурткiв. Безперечно, що деякi числовi данi завищенi, однак у цiлому документ цей має величезну вагу. Адже з нього можна побачити, скiльки насправдi бiльшовикiв було на той час по окремих мiсцевостях України.

Цiкаво, що нема тут Харкiвської губернiї та фактично не представленi органiзацiї Катеринославської (Донбас) та Херсонської (Одеса, Миколаїв та iн.) губернiй. Помiтили це не тiльки ми, а й упорядники документiв з'їзду та Г.Лапчинський. Ось що писав з цього приводу С.Шрейбер:

"Отсутствие представителей от Одесщины, Харьковщины и Донбасса, конечно, не было случайным. Все эти центры в тот период еще не чувствовали себя частью Украины. Одесса считала себя "вольным городом" и на правах такового предпочитала иметь дело с советским Питером, чем с Киевом, в котором вопрос о власти еще был далеко не урегулирован. Донбассцы, харьковцы, а также екатинославцы (мова йде про бiльшовикiв — прим. Т.Я.) (даже и позже, после уроков германской окупации) не желали признавать себя частью Украины, которую они ограничивали правобережьем, крестьянскими районами, и тяготели к непосредственной связи с РСФСР, как Донецко-Криворожская самостоятельная областная организация. Тем не менее делегатов на советский с'езд в Киев и харьковцы, и екатеринославцы (и николаевцы) послали, созывая одновременно свой областной с'езд (Донецко-Криворожский) в Харькове" (79, с.62) (йшлося про 1-й Всеукраїнський з'їзд Рад 6 (19) грудня).

А ось як писав про це Г.Лапчинський:

"Харкiв увесь час тримав звязок безпосередньо з Петербургом. З цiлком українським слобожанським селянством харкiвськi бiльшовики звязанi майже зовсiм не були. Отже, вони мали абсолютно наївну уяву про нацiональнi завдання революцiйного пролетарiяту на Українi, вони були певнi, що, принаймнi, Харкiвщина, Донбас та Криворiжжя нiякiсенького вiдношення взагалi до України не мають, що всi претензiї Центральної Ради на цi землi є фантастичнi й до того необгрунтованi, що навiть жодної небезпеки для них не становлять" (243,с.160).

Як бачимо, на Українi серед мiсцевих бiльшовикiв єдностi не було. Існував дуже слабенький Київський центр, який розповсюджував свою дiяльнiсть на Київську, Полтавську, Чернiгiвську, Подiльську та Волинську губернiї; досить потужний Харкiвський центр (Катеринославська i Харкiвська губернiї) i Одеський центр, який об'єднував Таврiйську, Бессарабську i Херсонську губернiю, Чорноморський флот та Румунський фронт. Ось що писав про Одеський центр один iз упорядникiв "Лiтопису Революцiї":

"Что же касается Черноморской области, то вопрос о включении ее в состав "Украинской Рабоче-Крестьянской Республики даже не подымался. И как только удалось добиться большевистского состава Румчерода (на ІІ съезде Румфронта), он объявил себя высшей властью для области и после победы над гайдамаками создал также свой Совет Народных Комиссаров" (28,с.262).

Власне, три бiльшовицьких центри на Українi надзвичайно ускладнювали боротьбу Росiйського Раднаркому проти Центральної Ради. І якщо київськi та харкiвськi бiльшовики пiд тиском росiян вимушенi були об'єднатись, то одеськi бiльшовики увiйшли до єдиного радянського центру на Українi лише в липнi 1919 року.

Чому ми загострили увагу на створеннi кiлькох бiльшовицьких центрiв на Українi та фактичному протистояннi їх? Справа в тому, що проблема Київ — Харкiв на Українi була незрозумiла навiть у Раднаркомi. У наслiдок цього, радянськi вiйська спочатку допомагали Харкову — зайняли Лозову, Катеринослав, Харкiв, Олександрiвськ та iншi мiста, а потiм на дуже тривалий час зупинилися в нерiшучостi. Вони не знали, як пiдiйти до проблеми Києва, де офiцiйною владою все ж визнавали Центральну Раду. Так, пiсля зайняття 15 (2) сiчня 1918 року Олександрiвська, що було повним закiнченням операцiї на користь Харкова, на цiлих три днi вiйськовi дiї припинилися. Незважаючи на глобальний конфлiкт мiж Центральною Радою та Раднаркомом, останнiй не наважувався пiдтримати киян-бiльшовикiв та вступити у вiдверту вiйну. До цiєї проблеми ми ще обов'язково повернемося.

Другий момент, який нас привабив у з'їздi РСДРП (б) України, це обговорення питання про "українiзацiю" назви українського вiддiлення партiї. Це обговорення яскраво засвiдчило антиукраїнськi настрої переважної бiльшостi членiв РСДРП. Дуже влучну характеристику дав цьому обговоренню згаданий уже нами С.Шрейберг:

" При чтении выступлений по вопросу об отношении к Ц.Р. и украинской краевой власти, порой удивляет политическая близорукость многих ораторов и их формальный подход к больным вопросам украинской революции. Их нужно помнить все время при чтении протокола, когда и в какой обстановке происходило совещание. Ораторы, несомненно отражавшие мнения значительной части украинских большевиков, говорили, что на Украине национальное движение не есть народное движение, что лозунгом "право нации на сомоопределение" мы толкаем массы в об'ятия шовинистической буржуазии (Бош), что переименование краевой организации в соц. — дем. Украины есть капитуляция перед шовинизмом (Александров), что интернационалисты не могут становиться на точку зрения создания отдельной нации (Валявко), 14 делегатов с'езда подали протест против прибавления к названию партии рокового "У" (РСДРП (б-ков) — соц. — дем. Украины) (79,с.56).

Безперечно, що серед бiльшовикiв на з'їздi iснувала й iнша течiя на чолi з В.Затонським (В.Шахрай, О.Горвiц), яка залишалася на певних принципах українського патрiотизму. Однак вона була дуже маленька. В.Затонський у Києвi навiть видав одну листiвку вiд Київського Комiтету бiльшовикiв українською мовою, де йшлося про те, що бiльшовики, це "не тiльки москалi", що їх партiя мусить стати українською та iн. (229). У майбутньому за це В.Затонський отримав догану.

З'їзд обрав Головний Комiтет РСДРП (б) соц. — дем. України та винiс три резолюцiї. Список членiв комiтету варто навести, щоб у подальшому порiвняти його зi списком членiв ЦВК: Ауссем, Шахрай, Лапчинський, Бош, Затонський, Александров, Кулик, Гриневич, Горвiц. Кандидати: Люксембург, Гамарник, Гальперин, Пятаков (30,с.82).

Тепер перейдемо до постанов з'їзду.

Перша резолюцiя торкалася Центральної Ради

"… краевой с'езд РСДРП большевиков заявляет, что, разоблачая реакционную шовинистическую политику Рады, затемняющую классовое сознание пролетариата, партия всеми мерами будет бороться против нынешнего состава Центральной Рады и будет стремиться на Украине, как и на всей России, создать действительно революционную власть Советов Рабочих, Солдатских и Крестьянских депутатов" (30,с.86).

Коментарi тут зайвi…

Перейдемо до другої резолюцiї, яка стосується Українських Установчих Зборiв i де вже першi фрази свiдчать про ставлення до них бiльшовикiв:

"Не обольщая себя иллюзиями относительно прелестей парламентаризма и не считая Учредительное Собрание, даже выбранное на основах самого демократичекого избирательного закона, наилучшим выразителем воли широких слоев пролетариата и беднейшего крестьянства, особенно в момент революций…" (30,с.86).

Далi йде ряд постанов, спрямування яких вже є зрозумiлим з першого ж речення. Безперечно, що тут коментарi теж зайвi.

Нарештi, остання резолюцiя стосується прикрозвiсного ультиматиму Раднаркому. Багато чого цiкавого є у тiй резолюцiї, однак нам варто процитувати лише останнi фрази, як пiдсумок усiєї постанови:

"… с'езд РСДРП (большевиков) призывает украинских рабочих, солдат и крестьян соединиться с рабочими, солдатами и крестьянами других частей России для совместной борьбы с врагами народа. А политиканам из украинских "социалистов", изменивших рабочему и крестьянскому делу, он должен сказать то, что сказал меньшевикам и эсерам.

Украинских социал-шовинистов, социал-националистов, разжигающих национальную рознь, вносящих раздор между братьями рабочими, солдатами и крестьянами, украинская рабоче-крестьянская демократия должна лишить доверия" (30,с.88).

З резолюцiй бачимо, що бiльшовики України вже тодi палали бажанням звести рахунки з Центральною Радою, де вони не мали нiякого впливу. Через це РСДРП (б) України, як якась окрема органiзацiя, не мала впливу нi на Українi, нi в Росiї. Усюди на неї дивилися, як на фiлiю росiйської правлячої партiї, що, власне, й вiдповiдало дiйсностi. Ми впевненi, що в той час Раднарком навiть не ставився серйозно до Київського РСДРП (б) України як до полiтичної сили. Цiкаво, що переважна бiльшiсть тих бiльшовикiв України, яких ми згадували вище, за твердженнями С.Шрейбера ставилася вороже до всього українського. Фактично виходило, що РСДРП (б) України за деякими винятками була чорносотенською iмперською органiзацiєю. У подальшому, висвiтлюючи створення ЦВК, ми обгрунтуємо цю думку.

6 (19) грудня в Києвi вiдкрився 1-й Всеукраїнський з'їзд Рад. Його хiд чудово висвiтлив iсторик Д.Дорошенко, хоч щодо конфлiкту з бiльшовиками його думка дуже розходиться з думкою В.Затонського (40,с.219–222). Оперуючи всiма вiдповiдними фактами, ми не будемо вдаватися до полемiки, хто бiльше мав рацiю щодо обставин вiдкриття з'їзду та виходу з нього бiльшовикiв, а викладемо, спираючись на всi наведенi джерела, свою версiю.

Отож, 1-й Всеукраїнський з'їзд Рад вiдкрився за iнiцiативою бiльшовикiв, якi, користуючись росiйським прикладом, намагалися накинути Радам свою думку i в Українi. Заготовленi резолюцiї з'їзду РСДРП (б) України могли служити як проекти резолюцiї з'їзду Рад. Але бiльшовики зазнали страшенної поразки. Вже було вiдомо про ультиматум бiльшовицького Раднаркому, i делегати з'їзду Рад все своє обурення вилили на РСДРП (б) України. В.Затонському та його компанiї нiчого не залишалося, як пiти геть зi з'їзду, тим бiльше, що прийнятi днем ранiше конкретнi постанови РСДРП (б) України просто зобов'язували бiльшовикiв зробити це. І Д.Дорошенко, i В.Затонський наводять мiзернi приводи, один намагаючись з'ясувати, а другий — замаскувати поведiнку бiльшовикiв. Але тут цi приводи не грали вже нiякої ролi.

Власне, про настрої та роботу з'їзду яскраво свiдчать постанови, ухваленi 19 (6) грудня 1917 року. Перша i основна резолюцiя була пiдтримана майже усiма 2500 делегатами з'їзду при двох проти та дев'ятьох, що утримались. Ця резолюцiя стосувалася ультиматуму Раднаркому Центральнiй Радi. Гадаємо, що варто навести її:

"Уважаючи ультиматум Ради Народнiх Комiсарiв замахом проти Української Народної Республiки i виходячи з того, що заявленi в нiм домагання нарушають право українського народу на самовизначення та на вiльне будування форм свого державного життя, Всеукраїнський з'їзд Рад Селянських, Робiтничих i Солдатських Депутатiв стверджує, що централiстичнi замiри теперiшнього московського (великоруського) правительства, доводячи до вiйни мiж Московщиною та Україною, загроджують до решти розiрвати федеративнi звязки, до яких простує українська демократiя.

В той час, коли демократiя всього свiту, з передовими вiддiлами мiжнародного соцiялiзму на чолi, бореться за осягнення загального миру, який єдиний тiльки дасть можливiсть селянським i пролетарським масам успiшно боротися за iнтереси трудящого люду, погроза нової братогубної вiйни, що оголошена Радою Народнiх комiсарiв України, руйнує братерство трудящих верств усiх народiв, розбуджує прояви нацiональної ворожнечi та затемнює класову свiдомiсть мас, сприяючи тим самим зростовi контр-революцiї.

Визнаючи, що вiдповiдь Генерального Секретарiяту з 17 грудня (н. ст.) є належною вiдповiддю на замах Народнiх Комiсарiв на права українських селян, робiтникiв i воякiв, Всеукраїнський з'їзд Рад Селянських, Робiтничих i Солдатських Депутатiв уважає за потрiбне вжити всiх заходiв, щоб не допустити до пролиття братерської крови, i звертається з гарячим закликом до народiв Росiї — всiма способами запобiгти можливостi нової ганебної вiйни" (302,N 290).

Крiм цiєї основної резолюцiї в полiтичному планi з'їзд ще оголосив резолюцiю на пiдтримку Центральної Ради та звернувся з закликом до народiв Росiї.

За обставин, коли майже всi двi з половиною тисячi депутатiв з'їзду рiшуче стали на пiдтримку Центральної Ради, бiльшовицька фракцiя в числi 125 осiб вимушена була виїхати 20 (7) грудня до Харкова (40,с.222). Але, як писав Г.Лапчинський, до цього мiста доїхали не всi, а щось менше сотнi осiб (243, с.159).

Постає питання, а чому кияни обрали Харкiв, мiсто, яке не дуже лояльно ставилось до Києва? Справа в тому, що вже в нiч з 21 на 22 грудня до Харкова прибули росiйськi загони Раднаркому Сiверса та Ховрiна, пiд захист яких i втекли бiльшовики Києва (208,с.53). Але так чи iнакше київським бiльшовикам довелося просити допомоги i в бiльшовикiв Харкова. Останнi проявили до своїх товаришiв по партiї "по-справжньому" бiльшовицьку гостиннiсть. Усiм втiкачам харкiв'яни запропонували розмiститися … у кiлькох камерах в'язницi мiста. Однак у тих камерах було настiльки холодно та вогко, що бiднi бiльшовики Києва, покоштувавши гостинностi своїх товаришiв, пiшли жити до будинку "Присутственных мест", де вдень проводилися усi наради. Але i там їм довелося спати покотом на долiвцi за скаженого морозу (243,с.161). І це були не хто-небудь, а люди, якi через кiлька днiв оберуть самi себе в український радянський уряд!

Першою проблемою бiльшовикiв Києва, якi мали амбiцiї створити Всеукраїнський партiйний центр, було "всього-на-всього" переконати бiльшовикiв Харкова, що вони мусять пiдкоритись Києву (243,с.160). Звичайно, голова харкiвського центру, вiдомий Артем (Сергеєв), цю "пропозицiю" не сприйняв серйозно. Тодi кияни перехитрили його, зв'язавшись iз Раднаркомом, який зобов'язав Артема притягнути харкiв'ян до дiяльностi київських бiльшовикiв (243,с.161). Артем не мiг непослухати Раднарком, а тому 24 (11) грудня об'єднаний Всеукраїнський партiйний з'їзд нарештi розпочав свою роботу (21, с.280).

Власне, що являв собою цей з'їзд? Ще 22 (9) грудня в Харковi розпочався з'їзд депутатiв Донецького та Криворiзького басейнiв. На ньому були присутнi 77 делегатiв з ухвальними голосами та 6 з дорадчими вiд 46 з 140 рад рiзних мiсцевостей. Якщо зауважити, що кiлькiсть депутатiв цього обласного з'їзду навiть не порiвнюється з Всеукраїнським з'їздом Рад (83 проти 2500), а ради, якi вони репрезентували, досягали тiльки третину вiд загальної їх кiлькостi, можна з упевненiстю сказати, що Криворiзько-Донецький з'їзд був неправомочним з усiх бокiв. Бiльше того, присутнi були на ньому в переважнiй бiльшостi бiльшовики, незважаючи навiть на те, що на з'їзд намагались вплинути меншовики та есери. Фактично, цей харкiвський з'їзд був цiлком розкольницьким та вiдщепенським з яскраво виявленими бiльшовицькими гаслами. Отож, оскiльки нi харкiвськi, нi київськi бiльшовики не являли собою нiякої сили, харкiв'яни й пiшли на об'єднання. Правда, обiйшлося це для киян дорогою цiною:

"Прежде, чем влиться в состав областного Донецко-Криворожского съезда (тут помилка радянського автора, йдеться про об'єднаня — прим. Т.Я), который как раз в это время происходил в Харькове, "киевлянам" пришлось выдержать жестокую дискуссию с харьковскими большевиками, упорно не желавшими присоединять свою промышленную область к мелкобуржуазной правобережной Украине" (28,с.261).

Отже, як зазначалось, 25 (12) грудня розпочався об'єднаний з'їзд київських та харкiвських бiльшовикiв. На його засiданнях було обговорено три основних питання:

1. Самовизначення України.

2. Автономiя Донецького басейну.

3. Про владу на Українi (301,N 280).

З приводу цих питань того ж дня в пресi з'явились п'ять резолюцiй так званого "Всеукраїнського з'їзду Рад робiтничих та солдатських депутатiв за участю селянських депутатiв" (299,N 35).

Перша резолюцiя стосувалася скликання в Києвi Всеукраїнського з'їзду, з якого втекли бiльшовики. Цей з'їзд було обiзвано "комедiєю" з депутатами, якi "одурманены шовинистически-националистическим угаром". Виходячи з цього, бiльшовики поверхово та агiтацiйно розкривали сутнiсть їхнього конфлiкту з Центральною Радою та вiд'їзду київської групи до Харкова.

У другiй резолюцiї, присвяченiй поточному моменту, виправдовувались та пiдтримувались дiї росiйського Раднаркому, засуджувалась полiтика Донського уряду генерала Каледiна, зазначалось, що маси неправильно розумiють iдеї Установчих зборiв та нацiонального самовизначення, на якi спирались i Донський уряд, i Центральна Рада.

Третя резолюцiя про владу на Українi гостро засуджувала полiтику Центральної Ради та оголошувала, що вiднинi всi функцiї управлiння на Українi перебирає тимчасовий Центральний Виконавчий Комiтет, видiлений з депутатiв харкiвського з'їзду.

Висновки четвертої резолюцiї про самовизначення України базувались на таких твердженнях:

"1-й Всеукраинский Съезд рабочих и солдатских депутатов, признавая Украинскую Республику, как федеративную часть Российской Республики, об'являет решительную борьбу гибельной для рабоче-крестьянских масс политике Центральной Рады, раскрывая ее буржуазный контр-революционный характер. Съезд будет бороться за самоопределение Украины в интересах рабочих и крестьян, за их господство, за устранение всяких национальных ограничений, всякой национальной вражды и ненависти, за украинскую рабоче-крестьянскую республику, основанную на тесной солидарности трудящихся масс Украины, независимо от их национальной принадлежности, с трудящимися массами всей России" (301,N 223).

Гадаємо, коментарi щодо цього незрозумiлого та безглуздного документу зайвi.

П'ята резолюцiя — про автономiю Донецько-Криворiзької республiки — була фактично остаточним з'ясуванням стосункiв мiж киянами та харкiв'янами. Фактично, ця резолюцiя була великою поступкою харкiв'янам. Ось про що, зокрема, в нiй йшлося:

"Всеукраинский Съезд Советов рабочих и солдатских депутатов протестует против преступной империалистической политики руководителей козачьей и украинской буржуазных республик, пытающихся поделить между собою Донецкий бассейн, и будет добиваться единства Донецкого бассейна в пределах Советской Республики" (299,N 35).

Не зрозумiло лише, в складi якої Радянської Республiки мусить бути Донецький басейн.

Пiд час засiдання з'їзду маленька фракцiя меншовикiв виробила свою заяву, в якiй засуджувала бiльшовицьку авантюру перетворення Донецько-Криворiзького обласного з'їзду на Всеукраїнський i вiдмежовувалась вiд його дiяльностi (301, N 224). Таким чином з'їзд ставав, за винятком кiлькох есерiв, повнiстю бiльшовицьким.

Пiд час роботи цього так званого з'їзду був обраний, як зазначалось у третiй резолюцiї, тимчасовий Центральний Виконавчий Комiтет. До нього увiйшли 36 бiльшовикiв, 1 київський український меншовик та 4 есерiв, якi були присутнi на з'їздi. За даними Г.Лапчинського, 24 члени Комiтету були з київської делегацiї, 10 — з харкiвської (243,с.163). Цей Центральний Виконавчий Комiтет того ж таки 25 (12) грудня видiлив з себе так званий уряд Української Радянської Республiки — Народний Секретарiат.

Ось що цей Секретарiат являв (у дужках позначено причетнiсть до конкретної групи):

Ф.Сергеєв (Артем) — Народний Секретар торгiвлi й промисловостi (харкiв'янин);

В.Ауссем — Народний Секретар фiнансiв (киянин);

С.Бакинський — Народний Секретар нацiональних справ (киянин);

Є.Бош — Народний Секретар внутрiшнiх справ (киянка);

В.Шахрай — Народний Секретар вiйськових справ (киянин);

Є.Терлецький — Народний Секретар земельних справ (киянин);

В.Люксембург — Народний Секретар юстицiї (киянин);

В.Затонський — Народний Секретар освiти (киянин);

Є.Лугановський — Народний Секретар харчових справ (харкiв'янин);

В.Мартьянов — Народний Секретар пошти, телеграфу та шляхiв (харкiв'янин);

М.Скрипник — Народний Секретар працi (киянин);

Г.Лапчинський — Керуючий справами Народного Секретарiату (киянин).

Як зауважив Г.Лапчинський,

"переважна бiльшiсть членiв першого українського радянського уряду були мiсцевi люди — або української нацiональностi, або тi, що народилися й працювали на Українi; лише Лапчинський та Люксембург були з пiвночi й недавно приїхали на Україну. Але добре знали українську мову й вiльно говорили українською лише Затонський, Скрипник, Шахрай та Мартьянов" (243,с.165).

Аналiзуючи постатi, якi входили до Народного Секретарiату, можна дiйти висновку, що вiн був вiд початку непрацездатним. Так, харкiв'яни Ф.Сергеєв (Артем) та Є.Лугановський продовжували займатись справами Донецько-Криворiзького району i просто саботували дiї Секретарiату. Є.Бош, М.Скрипник та В.Затонський, навпаки, придiляли увагу загальноросiйськiй полiтицi, зовсiм нехтуючи своїми посадами, виїхали з Харкова, де знаходився Секретарiат. Мартьянов грав подвiйну роль. Вiн був людиною досить загадковою, оскiльки, незважаючи на приналежнiсть до харкiвської групи, активно пiдтримував киян. За це харкiв'яни його дуже не любили. Показовим є те, що в 1920 роцi в Криму Мартьянов перейшов на службу до армiї Врангеля та зрадив багатьох мiсцевих бiльшовикiв.

Окремо варто розглянути В.Шахрая. Це була молода людина, досить нацiоналiстично настроєна i викликає подив, що вiн робив у бiльшовикiв. Власне, Шахрай просто саботував свої обов'язки. Ось що писав про Шахрая Г.Лапчинський:

"Його не задовольняла вiдсутнiсть у нас ясного розумiння нашої ролi для вiдродження української нацiї внаслiдок перемоги соцiяльної революцiї. Харкiвське оточення поглибило цей песимiзм. Нерозумiння харкiвських товаришiв, майже цiлковите iгнорування нацiонального питання навiть серед нашої провiдної групи, люксембургiянство тов. Бош — все це дуже негативно вiдбивалося на його настроях.

— Що це за уряд український, — скаржився вiн менi, — що його члени зовсiм не знають i не хочуть знати української мови? Що не тiльки не користуються жодним впливом серед українського суспiльства, але воно навiть нiколи й не чуло ранiш їхнiх прiзвищ? Що я за "український вiйськовий мiнiстр", коли всi українiзованi частини в Харковi менi доводиться роззброювати, бо вони не хочуть iти за мною на оборону радянської влади? За єдину вiйськову пiдпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише вiйсько, що привiв на Україну з Росiї Антонов i що на все українське дивиться, як на вороже, контр-революцiйне?" (243,с.171).

Бездiяльнiсть В.Шахрая була настiльки яскравою, що його довелось вiдправити до Петербурга i призначити секретарем справ Ю.Коцюбинського.

Як бачимо, Народний Секретарiат нiчого не робив, на українськi справи не впливав i був типовим додатком до штабу радянських вiйськ В.Антонова-Овсiєнка. Адже навiть українськi бiльшовицькi пiдроздiли, Червоне козацтво майже повнiстю були сформованi без участi Секретарiату. Нi В.Антонов-Овсiєнко, нi його начальник штабу прикрозвiсний Муравйов навiть не сприймали Народний Секретарiат як владну установу. А так званi народнi секретарi фактично нiчого не вирiшували. Показовим є i той факт, що представники Народного Секретарiату Ю.Коцюбинський та Г.Лапчинський змогли долучитись 19 (6) сiчня 1918 року до штабу В.Антонова-Овсiєнка тiльки пiсля того, як останнiй сам вирiшив, що їх присутнiсть була б бажаною. Отже, вирiшував усе В.Антонов-Овсiєнко за вказiвками Раднаркому, а Народний Секретарiат був фактично пiдставною установою.