Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Наступ бiльшовицьких вiйськ

Основний театр вiйськових дiй лежав усього на двох гiлках залiзниць, що вели до Києва. Бiльшовики мали за мету взяти цi гiлки пiд свiй контроль, а українцi — зберегти вiд ворожого наступу. Двома залiзничними дiлянками цi залiзничнi колiї сполучались мiж собою: Бахмач — Ромодан та Гребiнка — Крути, Гребiнка — Ромодан. Дiлянки становили головнi комунiкацiї українських вiйськ на Полтавськiй та Чернiгiвськiй залiзницях. Основними пунктами оборони залiзниць були станцiї Гребiнка, Ромодан, Крути та, особливо, Бахмач. З утратою цих станцiй українськi вiйська автоматично втрачали i всю Лiвобережну Україну. Тож цi станцiї за логiкою речей мусили стати мiцними укрiпленими опорними пунктами оборони. Однак цього не сталося. Крiм того, на Чернiгiвськiй залiзницi важливими мiстами-станцiями були: Суми, Конотоп, Нiжин; на Полтавськiй: Костянтиноград та Полтава. Чернiгiвська залiзниця мала виходи до Бiлорусiї (через станцiю Дочь) та Росiї (станцiя Михайлiв Хутiр). Цi станцiї мали також важливе стратегiчне значення. Полтавська залiзниця давала можливiсть вийти до мiста Кременчука, звiдки було налагоджено надiйний переїзд на Правобережну Україну.

Отже, мiста та станцiї Гребiнка, Ромодан, Крути, Бахмач, Суми, Конотоп, Нiжин, Костянтиноград, Полтава, Дочь, Михайлiв Хутiр та Кременчук мали бути надiйно захищенi. Але, на превеликий жаль, у цих мiстах розмiщувались непевнi з усiх бокiв вiйськовi частини, якi були нездатнi дати вiдсiч бiльшовикам. Останнi цим широко користувались.

Перша операцiя штабу В.Антонова-Овсiєнка була проведена в день оголошення Центральнiй Радi Народним Секретарiатом вiйни, 17 (4) сiчня 1918 року. Невеличкий загiн 30-го запасного полку в силi 120 багнетiв на чолi з прапорщиком М.Руднєвим був висланий для захоплення Сум. У цiй операцiї Руднєву допомагали пiдроздiли загону Знаменського та мiсцевi червоногвардiйцi. Головна роль вiдводилась мiсцевим бiльшовикам. Останнi досить швидко захопили мiську думу, залiзничну станцiю, Державний банк, друкарню та редакцiю мiсцевої газети. Крiм того, без пострiлу була роззброєна мiлiцiя, охорона Сумського кадетського корпусу та пiдроздiли 10-го Новгородського драгунського полку, що знаходився в мiстi. Збройний опiр поставили лише артилерiйськi пiдроздiли поручника Бондаревського. Його дивiзiон розташовувався за станцiєю Суми, на околицях мiста. Бондаревський, дiзнавшись про подiї, наказав своїм пiдлеглим приготувати гармати та зайняти оборону. Однак швидкi дiї московських червоногвардiйцiв та пiдроздiлiв 30-го полку не дали цього зробити. Бiльшовицькi вiйська з ходу пiшли в атаку на казарми гарматникiв, захопивши їх без втрат. Усiх воякiв дивiзiону роззброїли та розпустили по домiвках (101).

Поручник Бондаревський потрапив до рук бiльшовикiв та за спробу опору був розстрiляний. Так однiєю жертвою i закiнчилося захоплення Сум бiльшовиками.

18 (5) сiчня Володимир Антонов-Овсiєнко видав директиву про загальний наступ. Ось що вiн сам писав з цього приводу: "Начало наступления на Украину приурочивалось мною к 18 января. В Ставку Тер-Арутиньянцу дано предписание направить все боеспособные части с Юго-Западного и Румфронта на Киев и развить наступление от Гомеля к Бахмачу — Курску. Кудинскому в Брянске приказано усилить отряд Знаменского у Ворожбы — придав к нему до 1000 штыков красной гвардии и батарею. Курскому ревкому — выслать к Ворожбе также 100 человек с пулеметом. Белгороду и Люботинской группе выделить отряды для установления связи с Ворожбой. Общее руководство действиями от Ворожбы Кудинский должен принять на себя. Главный удар решено направить на Полтаву. Из Харькова должен был выйти бронепоезд с эшелонами червонных казаков и Харьковских красногвардейцев, в общем до 500 штыков во главе с Муравьевым. Одновременно из Лозовой наступает в эшелонах отряд Егорова с бронепоездом (всего 1200 штыков)" (208,с.134). Отже, було визначено чiтку мету наступу — на Полтаву! Перед самим виступом Муравйова з Харкова його загiн був розширений до того складу, який ми розглядали попереду — 975 багнетiв. З цими силами вiн i вирушив на Полтаву.

На той час у Полтавi була досить складна ситуацiя. Богданiвський полк спiльно з богунцями пiсля згаданого вже вбивства командира полку Ластiвченка влаштував бiльшовицький погром у мiстi, допустивши разом iз тим досить анархiчнi вчинки: п'янки, погроми магазинiв, пiдпалювання деяких помешкань та iнше. Напередоднi наступу бiльшовицьких вiйськ, 17 (4) сiчня, богданiвцi та богунцi через загрозливу ситуацiю в Києвi були викликанi до столицi. Вони залишили у полтавчан змiшанi почуття та непевнiсть щодо правильностi дiй українських вiйськ (116,с.55).

Пiсля вiд'їзду богданiвцiв та богунцiв з Полтави в мiстi залишилися пiдроздiли полку iменi Сагайдачного, кiнний полк iменi Мазепи та Вiленська юнацька школа. Сагайдачники та мазепинцi вже були розкладенi бiльшовицькою агiтацiєю, а тому збройної сили вже не становили. Єдиними, хто мiг учинити опiр бiльшовикам, були юнкери Вiленського училища. Крiм того, в Костянтиноградi залишився 3-й курiнь полку iменi Хмельницького, який мусив боронити залiзницю з боку Олександрiвська та Харкова. Це була досить надiйна частина, однак вона була вiдiрвана вiд полтавського угрупування українських вiйськ. У Полтавi також знаходився невеличкий партизанський загiн на чолi з сотником О.Волохом, складений з воякiв 2-го Українського, 5-го кiнного запасного полкiв та чугуївських юнкерiв. Цей загiн також був здатен на рiшучi дiї. До нього долучилася невелика кiлькiсть юнкерiв-українцiв з Вiленського вiйськового училища.

У нiч на 19 (6) сiчня 1918 року загiн М.Муравйова, маючи в авангардi панцерний потяг з групи П.Єгорова, вирушив у напрямку Полтави. По дорозi Муравйов визначив завдання у захопленнi мiста для кожної своєї частини. Так, загiн Беленковича, що складався переважно з залiзничникiв, мусив захопити та утримувати вокзал. Полку червоного козацтва було поставлено за мету як можна швидше дiстатись до будiвель кадетського корпусу, де розташовувалось Вiленське училище та Мазепинський полк, i роззброїти їх.

Наступу бiльшовикiв нiхто не чекав. Тож, коли на свiтанку вони увiрвались до Полтави, їм не було вчинено нiякого опору. Загiн Беленковича без проблем захопив вокзал, а полк Червоних козакiв В.Примакова швидко зайняв телефонну станцiю та губернське управлiння. На вокзалi до вiйськ Муравйова долучилось 40 мiсцевих червоногвардiйцiв, у центрi — ще 50. Розумiючи, що українськi пiдроздiли по мiсту не чинять бiльшовикам спротиву, Муравйов направив всi сили до кадетського корпусу. Червоногвардiйцi швидко дiсталися до будiвель корпусу, де юнкери вирiшили боронитись. Однак, маючи значну чисельну перевагу, бiльшовицькi вiйська, провiвши сильну вогневу пiдготовку, вимусили юнкерiв скласти зброю. За даними червоногвардiйця загону Беленковича І.Гончаренка, юнкери "сдались и разоружились" (223,с.194). М.Муравйов у своїй доповiдi В.Антонову-Овсiєнку зазначив, що вони були всi перебитi разом з офiцерами. Бiльшовикам цей бiй коштував тiльки одного вбитого червоногвардiйця. Українцi ж утратили бiльшiсть вiйськової молодi — до 100 "перебитих" юнкерiв.

Крiм того, полк Червоного козацтва захопив переважну бiльшiсть кiнського складу полку iменi Мазепи, завдяки чому В.Примаков почав формувати червону українську кавалерiйську частину (56,с.23).

Досить швидко М.Муравйов роззброїв мазепинцiв та з певними труднощами сагайдачникiв. Загiн О.Волоха, усвiдомлюючи неможливiсть боротьби, був вимушений облишити Полтаву. Рештки полтавських нацiонально свiдомих воякiв утворили два партизанських загони, якi вирушили для боротьби з бiльшовиками на Харкiвщину (117,с.26). Уже в березнi 1918 року цi загони влилися до 2-го Запорiзького полку, що наступав з Києва проти радянських вiйськ.

Захоплення Полтави додало бiльшовикам тiльки значних проблем. Ось що, зокрема, передав В.Антонову-Овсiєнку М.Муравйов про стан у мiстi:

Ось так виходило, що бiльшовики "визволили" Полтаву, хоч їх про це не просила навiть мiсцева збiльшовичена рада. Певно, що в цьому випадковi М.Муравйову просто довелось визнати, що вiн у силу обставин, що склалися, окупував мiсто як звичайний загарбник. Засуджували дiї М.Муравйова та В.Антонова-Овсiєнка i деякi народнi секретарi, однак зробити щось вони були безсилi, оскiльки не мали реальної влади. Ось що писав з приводу конфлiкту в Полтавi Г.Лапчинський:

Ось так трагiчно навiть для мiсцевих прихильникiв Раднаркому вiдбулося захоплення бiльшовиками Полтави. Щоб не мати проблем у мiстi й надалi, М.Муравйов розiгнав стару раду i зiбрав ревком, який, звичайно, був уже лояльним до окупацiйних вiйськ та виконував усi їхнi розпорядження (217,с.469).

Загалом подiї в Полтавi були досить показовими. Вони засвiдчили той факт, що нi В.Антонов-Овсiєнко, нi М.Муравйов не зважали на Народний Секретарiат та мiсцевих прихильникiв Раднаркому. Пiсля Полтави всi зрозумiли, що вiйська В.Антонова-Овсiєнка є окупацiйними, якi виконують волю петроградського бiльшовицького уряду.

У день захоплення Полтави, 19 (6) сiчня 1918 року, тисячний загiн Кудинського, що йшов з Брянська на з'єднання з частинами Знаменського та Руднєва в Сумах, здiйснив наступ на станцiю Михайлiв Хутiр. Цю станцiю завзято боронили пiдроздiли Дорошенкiвського полку — один курiнь у силi до 400 багнетiв. Також до них долучилися i рештки Текинського (Туркменського) кiнного полку в силi 14 офiцерiв та 125 вершникiв, що супроводжували генерала Л.Корнiлова на Дон (284,т.2,с.155). Бiй був досить тривалим та завзятим, однак, незважаючи на це, дорошенкiвцi разом зi своїми випадковими союзниками мусили вiдступити до станцiї Кролевець. Однак Кудинський так i не досягнув своєї головної мети — об'єднання з загонами Знаменського та Руднєва. Щоб здiйснити нарештi це об'єднання, усi бiльшовицькi загони мусили взяти Конотоп, який на Чернiгiвському напрямковi почав вiдiгравати першочергову роль.

20 (7) сiчня 1918 року в мiстi Костянтиноградi вiдбулося об'єднання загонiв М.Муравйова, що наступали з Полтави, та П.Єгорова, якi рухалися з Катеринослава i Лозової. У цьому мiстi знаходився посилений курiнь полку iменi Хмельницького, який мав у своєму складi понад 500 багнетiв. Однак сили були надто нерiвнi, оскiльки в Муравйова та Єгорова було понад 3000 бiйцiв. Шлях до вiдступу для богданiвцiв був вiдрiзаний з усiх бокiв, i iхнє командування не знайшло нiчого лiпшого, як капiтулювали. Так без єдиного пострiлу бiльшовики роззброїли та розпустили частину Богданiвського полку.

Отже, як бачимо, В.Антонов-Овсiєнко одразу вдало повiв вiйськовi дiї проти Центральної Ради, розбивши її передовi сили та захопивши низку мiст, якi мали стратегiчне значення. Певно, що пiсля таких успiхiв за логiкою речей українськi вiйська мусили перейти в контрнаступ. Через це всi сили бiльшовикiв були кинутi на обороннi позицiї чекати на протинаступ. Однак на той час пiдроздiли Центральної Ради знаходились у скрутному становищi. На Полтавськiй залiзницi пiсля вiд'їзду до Києва богданiвцiв та богунцiв лишався лише невеличкий загiн гайдамакiв О.Волоха, на Чернiгiвськiй також до столицi вiдступила 1-а вiйськова юнацька школа, а тут залишились розхитанi бiльшовиками частини. На цьому варто зупинитись. На перший погляд, може здатись, що Чернiгiвщина просто перевантажена вiйськами. Адже тут знаходились 3-й Український та Дорошенкiвський полки, куренi "Смертi" й iменi Шевченка. Крiм того, по селах та мiстечках губернiї розмiщувались залоги Вiльного козацтва, що разом мали до 500 багнетiв. Але насправдi ситуацiя на Чернiгiвщинi була досить хиткою. Шевченкiвський курiнь у Нiжинi оголосив себе нейтральним, хоч насправдi ця нейтральнiсть мала яскраво бiльшовицький колiр. 3-й Український запасний полк у Чернiговi, як виявилося згодом, теж був нейтральним. Вiльне козацтво було розкидане по всiй губернiї, маючи головний осiдок у Чернiговi (4 сотнi по 35 козакiв), однак воно теж не могло дати бiйцiв, оскiльки використовувалось як мiська мiлiцiя (205,N24,с.29). Бiльш-менш надiйними залишались послабленi збройними сутичками та дезертирством Дорошенкiвський полк та курiнь "Смертi", однак i в них почались бiльшовицькi хитання (цi частини в спогадах колишнiй юнак М.Михайлик помилково називає 113-м полком та Богданiвським куренем). Цi двi частини розташовувались у Конотопi, однак не були придатнi до активних дiй.

А в цей час бiльшовики стояли на мiсцi в нерiшучостi. Така невизначенiсть тривала два днi, доки нарештi В.Антонов-Овсiєнко не зважився завдати українським вiйськам Чернiгiвщини удар у спину. У Конотопi був досить потужний осередок бiльшовикiв та червоної гвардiї, здатної самостiйно пiдняти повстання. Пiдстраховували їх загони Знаменського, Руднєва та Кудинського, що стояли поруч. Пiдстави для повстання були досить сприятливi: з Конотопу виїхали до Києва надiйнi юнацькi (юнкерськi) пiдроздiли, а дорошенкiвцi вiдправили один курiнь проти Кудинського. Таким чином, у мiстi лишалося не бiльше 1200 воякiв. У Конотопi вже давно була досить напружена ситуацiя. Ось що, зокрема, згадував М.Михайлик:

22 (9) сiчня 1918 року юнацька школа облишила Конотоп, i мiсцевi бiльшовики почали дiяти. Одразу застерiгаємо, що в багатьох радянських дослiдженнях стоїть неправильна дата повстання — 15 (2) сiчня, що не вiдповiдає дiйсностi.

Надвечiр 22 (9) сiчня голова конотопських бiльшовикiв Л.Новиков вiддав наказ про прибуття до мiста загонiв червоногвардiйцiв з Сосновки (200), Семенiвки (200), Городнi (300), Шаповалiвки, Великого Самбора, Дептiвки та iнших. Крiм того, до бою було пiдготовлено i червону гвардiю Конотопу. Об'єктом атаки був вокзал, де знаходились дорошенкiвцi, яких мешканцi мiста звали "сiчовиками" через певну кiлькiсть галичан серед них на чолi з сотником Мантуляком, а також курiнь "Смертi". Крiм того, червоногвардiйцi мусили ще напасти на штаб українських вiйськ, що мiстився в Комерцiйному училищi (212,с.503). У штабi, як правило, ночував командир дорошенкiвцiв курiнний Пелещук та начальник мiсцевого Вiльного козацтва штабс-капiтан Вержинський.

Подальшi подiї в Конотопi досить яскраво висвiтлив бiограф П.Новикова, учасник тих подiй В.Бабко:

До опису додамо, що крiм вже згаданих трьох вбитих також були застрiленi червоногвардiйцями українськi командири Пелещук та Вержинський. Переважна бiльшiсть воякiв-українцiв, що вискочили в однiй бiлизнi, була захоплена бiльшовиками. Пiсля роззброєння їх вiдпустили на всi чотири вiтри. Невеличка частина українських вiйськ з боєм вирвалася з Конотопу. Це були рештки дорошенкiвцiв у силi до 300 багнетiв на чолi з помi— чником командира полку хорунжим К.Хмiлевським та до 100 воякiв куреня "Смертi" зi своїм командиром, сотником Мiляшевичем.

Того ж дня, 23 (10) сiчня, загони Кудинського пiсля незначного бою захопили Кролевець, де роззброїли 3-й курiнь дорошенкiвцiв i звiдти вирушили до Конотопу. Не спадала активнiсть i в конотопцiв, якi протягом 23–24 сiчня здiйснили рейд по селах Чернiгiвщини та роззброїли вiльних козакiв. У цьому їм допомогли i загони Знаменського та Руднєва, якi термiново прибули до Конотопа.

Тепер спробуймо пiдвести пiдсумок тим подiям, якi вiдбулися за 5 днiв рiшучого наступу бiльшовикiв.

1. Чернiгiвська залiзниця. У результатi боїв у Сумах, Михайлiвському Хуторi та Конотопi українськi вiйська зазнали страшної поразки. Було майже повнiстю знищено полк iменi Дорошенка та курiнь "Смертi", якi в цих подiях втратили до 20 вбитих воякiв та понад тисячу роззброєних. Бiльшовицькi вiйська отримали змогу об'єднатись у Конотопi в один загiн Кудинського — Знаменського. Також було роззброєно бiльшiсть вiльних козакiв Чернiгiвщини. Реально на оборонi залiзницi залишилось 300 дорошенкiвцiв, 100 воякiв куреня "Смертi" та деякi вiльнi козаки. Їм протистояли понад 1300 бiйцiв загону Кудинського — Знаменського. Шевченкiвський курiнь та 3-й Український запасний полк виявились ненадiйними. А вiд'їзд 1-ї вiйськової юнацької школи не залишив шансiв на перемогу решткам українських вiйськ на Чернiгiвщинi.

2. Полтавська залiзниця. Завдяки операцiї в районi залiзницi Кременчук — Полтава бiльшовики роззброїли або розгромили Вiленське вiйськове училище, Мазепинський кiнний полк, частину полку iменi Сагайдачного та 3-й Богданiвський курiнь загальною чисельнiстю до 1800 воякiв. З них до 100 юнкерiв загинуло в Полтавi. Пiсля вiд'їзду богданiвцiв та богунцiв до Києва на Полтавщинi залишився тiльки невеличкий загiн гайдамакiв О.Волоха в силi до 150 багнетiв, оскiльки 58-й зукраїнiзований запасний полк оголосив нейтралiтет. Йому протистояли загони Муравйова — Єгорова, що мали разом до 3400 воякiв.

Отже, як ми бачимо, i на Полтавськiй, i не Чернiгiвськiй залiзницях всього за п'ять днiв українськi вiйська зазнали страшної поразки. Шансiв на перемогу в них лишалося дуже мало.

Подiї, пов'язанi з наступом бiльшовицьких вiйськ, мали важливi полiтичнi наслiдки. Адже тепер стало зрозумiло всiм, що Радянська Росiя — це ворог. Саме тому в Центральнiй Радi питання самовизначення України стало на перший план. Спонукали до цього й iншi обставини: держави свiту, усвiдомлюючи, що становить собою Росiя бiльшовикiв, готовi були визнати Українську Державнiсть. Тож пiдтримка європейських держав, а також пряма агресiя Раднаркому мусили призвести до остаточного вiдокремлення України. Так, газета "Народна воля" з приводу конфлiкту мiж Центральною Радою та Раднаркомом писала:

Загалом, оголошення незалежностi України було неминучим, i бiльшовики своїми дiями тiльки прискорили цей процес. Ось що писав iсторик Д.Дорошенко: "Треба сказати, що наступ большевикiв на Україну сприяв до певної мiри зросту самостiйницьких настроїв в українських нацiональних кругах, i цi настрої знаходили собi вiдгук також i у вiйськових кругах" (40,с.262). 22 (9) сiчня 1918 року почалося засiдання Малої Ради, на якiй було поставлено питання про оголошення незалежностi України. Того ж дня Рада винесла постанову про затвердження 4-го унiверсалу, в якому йшлося про вiдновлення iсторичної справедливостi та повернення Українi її суверенностi. Україна знов ставала незалежною державою.

Засiдання Малої Ради тягнулося аж до кiнця 24 (11) сiчня 1918 року, i лише в 0.20 25 сiчня почались вiдкритi прилюднi збори, на яких голова Центральної Ради Михайло Грушевський зачитав iсторичний текст 4-го унiверсалу. Цим унiверсалом устами М.Грушевського Україна оголошувалась суверенною країною (303,N9,1918 р.).

В унiверсалi Центральної Ради були такi слова:

Так Україна стала незалежною державою — Українською Народною Республiкою, i спонукали до цього такi обставини, як наступ бiльшовицьких вiйськ та кривавi бої на Полтавщинi та Чернiгiвщинi.