Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Реальний стан збройних сил супротивникiв

Спробуймо розглянути реальний стан збройних сил Центральної Ради та Раднаркому i Народного Секретарiату напередоднi офiцiйного початку вiйни станом на 18 (5) сiчня 1918 року. Насамперед скажемо, що в Українi в той час виникло три локальних конфлiкти з бiльшовиками — один на мiсцевому рiвнi i два шляхом зовнiшнього втручання:

— вiйна з Раднаркомом i Народним Секретарiатом на Лiвобережнiй Українi;

— бої зi збiльшовиченими вiйськами фронту на Правобережнiй Українi;

— повстання мiсцевих бiльшовикiв на Пiвднi України.

Усi конфлiкти мали спiльну хронологiю та єдиний привiд — вiйну мiж Раднаркомом та Центральною Радою. Бiльше цi подiї нiчим мiж собою не були зв'язанi. Так, командуючий радянськими вiйськами на Лiвобережжi В.Антонов-Овсiєнко майже не мав нiякого впливу на подiї на Правобережжi i нiчого спiльного з переворотами в Причорномор'ї. Адже на Пiвднi України боротьбу з Центральною Радою вiв Центральний виконавчий комiтет Рад солдатських, матроських i робiтничих депутатiв (Румчерод), а на Правобережжi — Революцiйно-вiйськовий комiтет росiйських армiй Пiвденно-Захiдного фронту (РВК). Румчерод мав яскраво виражений мiстечковий характер, оскiльки одеськi бiльшовики, що заправляли в Румчеродi, тяжiли до незалежностi Херсонської губернiї, що вони згодом i зробили. Звичайно, що Раднарком, як i Центральна Рада, не були для них великими авторитетними установами. Вiйськово-революцiйний комiтет був складений з воякiв-росiян фронту i репрезентував тiльки їхнi бiльшовицькi (iнших майже не було) iнтереси. А для розагiтованого бiльшовиками солдата-росiянина було головне тiльки одне — швидше дiстатись додому. На шляху до цього знаходились Центральна Рада зi своїми вiйськами, тож вони мусили виступити проти неї незалежно вiд Раднаркому та Антонова-Овсiєнка.

Вiдповiдно i Румчерод, i РВК, i штаб Антонова-Овсiєнка дiяли майже вiдокремлено один вiд одного. Отож, розглядаючи збройнi сили Раднаркому та Народного Секретарiату, ми маємо на увазi тiльки вiйська В.Антонова-Овсiєнка та червоногвардiйськi загони Лiвобережжя. Збройнi сили Румчероду та РВК, як i подiї на Пiвднi та Правобережжi України, ми розглянемо у вiдповiдних роздiлах книги в подальшому.

Майже така сама ситуацiя склалась i з вiйськами Центральної Ради, однак не через якiсь там полiтичнi обставини, а переважно через "безголов'я" нової вiйськової влади на чолi з М.Поршем. Пiсля замiни С.Петлюри Миколою Поршем останнiй утратив усi важелi управлiння збройними силами Центральної Ради. Українськi вiйська через нездатнiсть до управлiння нового вiйськового мiнiстра вимушенi були боротися з бiльшовиками автономно та непов'язано мiж собою. Тому на Правобережнiй Українi зукраїнiзованi пiдроздiли вимушенi були вести боротьбу з Революцiйно-вiйськовим комiтетом цiлком самостiйно без будь-якої пiдтримки з Києва. Так само в Причорномор'ї всi клопоти з мiсцевими бiльшовиками були покладенi виключно на Одеську гайдамацьку дивiзiю. Вона без будь-якої пiдтримки з центру мусила триматись i проти збiльшовичених воякiв Румунського фронту, i проти морякiв Чорноморського флоту, i проти мiсцевої Червоної гвардiї.

Таким чином, не тiльки бiльшовицькi сили, а й вiйська Центральної Ради були роздiленi на три цiлком автономнi частини, що ледве не згубило Українську Народну Республiку ще в лютому 1918 року.

Оскiльки ми розглядаймо безпосередньо бойовi дiї українських пiдроздiлiв з радянськими вiйськами В.Антонова-Овсiєнка, то, вiдповiдно, в даному разi нас цiкавлять тiльки тi сили, якi знаходились на Лiвобережжi — в Чернiгiвськiй та Полтавськiй губернiях, а також у Києвi. Вiйська Правобережжя та Пiвдня України ми розглянемо в далi. Отож, що становила собою українська армiя на Лiвобережжi?

На це питання спробуймо вiдповiсти в цьому роздiлi.

Розбудова вiдродженого українського вiйська в листопадi 1917 — лютому 1918 рокiв зазнала фiаско. Зазнала тому, що українськi соцiалiсти надто заполiтизували армiю. Вони самi пiдштовхували українських солдатiв та офiцерiв до бiльшовицьких iдей. Ідеологiєю соцiалiзму та комунiзму армiя була отруєна смертельно. Можливо, що за умов незаперечного визнання незалежностi України бiльшовиками, це було б не так i страшно. Однак, коли на кону стояла незалежнiсть та перспективи соцiалiстичного будiвництва — постулати з рiзних площин — неминуче мусила статись трагедiя. І на Українi вона сталася…

А ще не було достатньої кiлькостi офiцерiв-українцiв, якi мусили б пiдтримувати дисциплiну та боєздатнiсть вiйськових частин. Українськi полки в переважнiй своїй бiльшостi були укомплектованi свiдомими офiцерами максимум на третину. Іншi вакансiї заповнювали росiяни або "малороси" — ще одна трагедiя українського народу. "Малоросизм" — так охрестили тих, хто українцем був несвiдомим, та вважав, що краще вже жити в "єдiной нєдєлiмой". З офiцерiв-українцiв таких було близько 60 %! Це є трагедiя, страшна трагедiя. Частина полкiв, утворених шляхом вiдокремлення, а не українiзацiї, просто не допускали до себе офiцерiв-"малоросiв". Однак це становище не змiнювало, оскiльки українських старшин у полку було максимум 35 % вiд потрiбного.

За часiв першого перiоду правлiння Центральної Ради виявилася i ще одна значна хиба. Мова йде про велику прiрву в моральному станi мiж зукраїнiзованими та створеними шляхом видiлення або формування пiдроздiлами. Зукраїнiзованi пiдроздiли, що ставали українськими "за планом", не несли того нацiонального пiднесення, яке було притаманне знов сформованим полкам, створених з iнiцiативи самих вiйськовослужбовцiв. Усi наведенi недолiки сплили на поверхню пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни в груднi 1917 — лютому 1918 рокiв.

Ще в груднi 1917 року Вiйськовий Секретарiат Центральної Ради всi свої сили кинув на створення мiнiстерських структур та українського Генерального штабу, який безпосередньо мусив керувати українськими збройними силами. На жаль, деякi дослiдники через необiзнанiсть плутають мiж собою Вiйськовий Секретарiат та Генеральний штаб. Зокрема, тут можна назвати такого видатного iсторика як Д.Дорошенко, а також згадати книгу пiд редакцiєю І.Тиктора "Історiя українського вiйська" (40,с.373;43,с.390). В обох вище названих джерелах частина особового складу Секретарiату та частина Генерального штабу чомусь об'єднанi в одну незрозумiлу структуру. Варто розiбратися в цiй плутанинi, оскiльки Генеральний штаб переважно вiдповiдає за бойову дiяльнiсть армiї, а Вiйськове мiнiстерство (у даному разi Секретарiат) виконує швидче обслуговуючi функцiї, хоч має i главенство над штабом. Обидвi цi структури створювались та втягувались у роботу протягом грудня 1917 року (за н. ст.). Праця над їх формуванням була досить напруженою. Першим, звичайно, став функцiонувати Вiйськовий Секретарiат, де виникли та розпочали свою роботу найбiльш важливi для армiї вiддiли. До працi були залученi фахiвцiв своєї справи, в чому можна переконатись, якщо навести склад Секретарiату. Гадаємо, що це варто зробити.

Одним з перших крокiв Вiйськового Секретарiату була замiна старих вiйськових звань на суто українськi (див. додаток), а тому ми наводимо прiзвища членiв Секретарiату вже з новими найменуваннями рангiв:

Генеральний Секретар Вiйськових справ — С.Петлюра (потiм М.Порш);

Товариш Секретаря Вiйськових справ — хорунжий В.Кедровський;

Помiчник Генерального Секретаря — пiдполковник О.Жукiвський;

Начальник канцелярiї — матрос С.Письменний;

Начальник стройового вiддiлу — генерал-майор М.Іванiв;

Начальник артилерiйського вiддiлу — полковник Пащенко;

Начальник вiддiлу зв'язку — полковник О.Козьма;

Начальник постачання — пiдполковник В.Матяшевич;

Начальник iнтендантського вiддiлу — полковник Кравченко;

Начальник вiйськових шкiл — полковник Астафiєв (Остапура-Степовий);

Начальник мобiлiзацiйного вiддiлу — осавул М.Удовиченко;

Начальник санiтарного вiддiлу — лiкар Орловський;

Начальник вiйськово-юридичного вiддiлу — пiдхорунжий Ясинський;

Начальник полiтичного вiддiлу — пiдхорунжий Ф.Селецький;

Начальник воєнно-комiсарського вiддiлу — солдат С.Колос;

Вартовий офiцер — пiдхорунжий Пирогiв;

Штаб-офiцер для доручень — пiдполковник Бракер;

Обер-офiцер для доручень — осавул Ковалевський;

Завiдуючий розмiщенням вiйськовополонених — прапорщик Лубнякiв;

Скарбник — пiдхорунжий Саван;

На жаль, Вiйськовому Секретарiату багато зробити не вдалось. У першу чергу тому, що було обмаль часу для налагодження нормальної роботи. Адже радянськi вiйська досить швидко дiстались до Києва i це, безперечно, було головною причиною. Ну, а по-друге, пiсля приходу М.Порша з божевiльними iдеями нацiональної мiлiцiї та тотальної демобiлiзацiї роботу Секретарiату було повнiстю зiрвано i бiльшiсть членiв облишили цю установу.

11 сiчня (29 грудня) 1918 року при Вiйськовому Секретарiатi була створена так звана Полiтична рада, яка мусила вирiшувати рiзнi iдеологiчнi питання, якi могли виникнути при створеннi мiлiцейської армiї (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.31). І хоч ця рада не вiдiграла значної ролi, однак входили до неї особи, про яких просто необхiдно згадати. У першу чергу це стосується хорунжих Ю.Тютюнника та М.Галагана. Крiм них до ради входили прапорщик-авiатор Г.Касяненко, урядовець П.Демерлiй, прапорщик К.Туркало та їх заступники прапорщики М.Махлай, Г.Соборницький та Чорноус.

З фахiвцiв укомплектували й особовий склад українського Генерального штабу. Так, з десяти генштабiстiв, якi обiйняли в українському Генеральному штабi вiдповiдальнi посади, двоє (генерали Кондратович та Бобровський) закiнчили Миколаївську академiю в 1893 роцi, генерал Разгон у 1901 роцi, троє (пiдполковники Кельчевський, Сливинський та Акiнтьєвський) у 1913 роцi, четверо щойно в 1917 роцi. Отож, український Генеральний штаб мав такий склад:

начальник Генерального штабу — г.ш. (Генерального штабу) генерал-майор Бобровський;

помiчник начальника Генерального штабу — г.ш. генерал-майор Разгон;

1-й генерал-квартирмейстер — г.ш. пiдполковник Кельчевський;

2-й генерал-квартирмейстер — г.ш. пiдполковник Сливинський;

начальник Оперативного вiддiлу — г.ш. пiдполковник Акiнтьєвський;

начальник Інспекторського вiддiлу — г.ш. генерал-майор Кондратович;

генерал для особливих доручень — полковник Пилькевич;

начальник Загального вiддiлу — пiдполковник Пономаревський-Свiдерський;

начальник Органiзацiйного вiддiлу — осавул Данченко;

помiчники начальника Оперативного вiддiлу з оперативної частинi — осавул г.ш. Шмiгельський, розвiдчiй частинi — г.ш. пiдосавул Снесаревський, розмiщення вiйськ — г.ш. пiдосавул Удовиченко, пiдрахунку бойових частин — г.ш. пiдосавул Корчак-Савицький;

помiчники начальника Інспекторського вiддiлу: осавул Руденко, прапорщики Токарський i Гаймановський;

помiчник начальника Загального вiддiлу — хорунжий Гулай (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.1-31;303,N 175–184).

На превеликий жаль, український Генеральний штаб так i не виконав за часiв першого перiоду правлiння Центральної Ради свого головного завдання — розбудови українських збройних сил. У першу чергу це обумовлено тим, що наказ про остаточне формування штабу вийшов лише 20 (7) грудня 1917 року. А всього через пiвтора мiсяця до Києва ввiйшли радянськi вiйська М.Муравйова. До того ж на фронтi панували хаос та анархiя, серед яких Генеральний штаб фiзично не був у змозi дати собi раду.

У зв'язку з початком бойових дiй проти бiльшовицьких вiйськ у Києвi крiм Вiйськового Секретарiату (Мiнiстерства) та українського Генерального штабу виникло ще кiлька керiвних вiйськових установ. Так, на базi штабу 1-ї Сердюцької дивiзiї мусив розгорнутись штаб по боротьбi з радянськими пiдроздiлами. Очолював цей штаб пiдполковник Володимир Сальський. Протибiльшовицький штаб Капкана мав за обов'язок боронити схiднi кордони України та боротися з анархiєю в серединi країни. Капкану мусили пiдпорядковуватись штаби так званих Правобережного та Лiвобережного "фронтiв".

"Правобережний фронт" умовно проходив переважно на територiї Київської, Волинської та Подiльської губернiй. Умовним цей "фронт" був тому, що чiтко визначеного супротивника, як такого, не iснувало. Адже спрямований "Правобережний фронт" був проти збiльшовичених вiйськ старої росiйської армiї, що знаходились на Пiвденно-Захiдному та Румунському фронтах Першої свiтової вiйни. Вiдповiдно, якихось устiйнених позицiй та активних бойових дiй не було та й не могло бути. Очолював "Правобережний фронт" командуючий 1-м Українським корпусом генерал Якiв Гандзюк, а вiйська "фронту" майже повнiстю складалися з частин 1-го корпусу.

На вiдмiну вiд Правобережжя, назва "фронт" бiльш пiдходила Лiвобережжю. Адже саме на Лiвобережнiй Українi вiдбувався масований, цiлеспрямований наступ бiльшовикiв. З метою опанування ситуацiєю на Лiвобережжi на базi штабу Київського вiйськового округу був створений штаб "Лiвобережного фронту". Очолив цей штаб командуючий округом сотник Микола Шинкар. За планом, у пiдпорядкування Шинкаря мали бути переданi вiйська, що знаходились на Лiвобережжi та в Києвi. Найбiльше їх було саме в столицi України.

Щоб дати раду з тими пiдроздiлами, що дислокувалися в Києвi, був створений i штаб начальника київської залоги. Очолили цей штаб iнженер Михайло Ковенко, командуючий Київським вiльним козацтвом, та його начальник штабу полковник-iнженер Глiбовський. В обов'язки Ковенка входило забезпечення спокою в мiстi, постачання харчуванням вiйськ Києва, нормалiзацiя стосункiв з червоною гвардiєю та iнше. І треба сказати заради справедливостi, що штаб Ковенка найбiльш вдало виконував свої обов'язки.

Загалом же, практично всi вищi вiйськовi установи працювали погано, бiльше того, заважали працювати одна однiй. Так наприклад, у справи Лiвобережного "фронту" втручались М.Порш, Ю.Капкан та М.Ковенко. Пiд час вуличних боїв у Києвi прагнули керувати вiйськовими дiями загалом усi штаби. Виходила несусвiтна плутанина, яка погiршувалась ще й тим, що М.Порш, М.Ковенко та М.Шинкар були цiлковитими неуками у вiйськовiй справi. Найбiльше шкодив дiяльностi всiх вiйськових установ М.Порш, партiйна звичка якого примушувала щось робити, однак це "щось" вiн робити просто не мiг. Це зрозумiли врештi-решт навiть керiвники Центральної Ради. 30 (17) сiчня 1918 року, коли в Києвi вже тривали бої з бiльшовиками, а кабiнет В.Вiнниченка пiшов у вiдставку, згiдно проекту нового складу Генерального Секретарiату М.Порша мав замiнити есер А.Немоловський. Останнiй як i Порш не мав нiчого спiльного з армiєю. Правда, замiна М.Порша вiдбулася вже значно пiзнiше — в Житомирi.

Отже, в груднi 1917 — сiчнi 1918 року iснувала низка вiйськових установ, якi мусили вiдповiдати за бойовi дiї:

Вiйськовий Секретарiат М.Порша;

Генеральний штаб генерала Б.Бобровського;

Протибiльшовицький штаб пiдполковника Ю.Капкана;

штаб "Лiвобережного фронту" сотника М.Шинкаря;

штаб "Правобережного фронту" генерала Я.Гандзюка;

штаб Київської залоги iнженера М.Ковенка.

Як бачимо, аж шiсть рiзноманiтних штабiв, якi так чи iнакше мусили заопiкуватись бойовими дiями проти бiльшовикiв. Однак жодний з них так i не змiг дати собi раду, i Перша українсько-бiльшовицька вiйна була програна.

Крiм розбудови вищих органiв вiйськової влади треба було ще i наполегливо заопiкуватись українськими вiйськами, що прибували на Україну з Росiї та iнших регiонiв. Тiльки в Києвi їх набралась величезна кiлькiсть, що постiйно зростала. Тут були 1-й козацький iменi Хмельницького, 2-й козацький iменi Полуботка, 1-й український запасний, iменi Наливайка, iменi Шевченка та 1-й кiнний Вiльної України полки, куренi "Смертi", iменi Шевченка та Чорноморський.

Крiм цих формацiй протягом сiчня 1918 року до Києва прибули полки iменi Грушевського та 4-й запасний iменi Сагайдачного. До цього безпосередньо в мiстi провели укаїнiзацiю такi частини київської залоги: Георгiївський полк, що став полком iменi Богуна; понтонний курiнь; 1-е та 2-е пiхотнi вiйськовi училища.

У Києвi було до всього iншого заново сформовано ще кiлька нових українських вiйськових формацiй: Галицько-Буковинський курiнь, Студентський курiнь, Гайдамацький кiш Слобiдської України, 16 сотень Вiльного козацтва, 1-шу гарматну iменi М.Грушевського бригаду та 1-й український авiацiйний загiн.

Загалом, усi цi частини пiдпорядковувалися штабу Київського Вiйськового округу та виконували його доручення, пов'язанi з операцiями Першої українсько-бiльшовицької вiйни (47,с.162–163).

Усього в пiдпопрядкуваннi командуючого округом знаходилось 8 пiших, 1 кiнний полки, 7 пiших куренiв, 2 вiйськових училища, 1 гарматна бригада, 1 авiацiйний загiн та 16 сотень Вiльного козацтва. Цi вiйська нараховували до 15 тисяч вiйськовослужбовцiв, 18 гармат та 12 лiтакiв.

Обов'язково треба було дати раду цим вiйськам, якi не були оперативно об'єднанi мiж собою. Тим бiльше, що в названих вище частинах (крiм вiйськових училищ) було всього близько 300 офiцерiв замiсть потрiбних як мiнiмум 700. Цей фактор, звичайно, грав не на користь дисциплiни та чинностi в полках та куренях.

Що становили собою цi українськi вiйськовi пiдроздiли, якi ще недавно зголошувались до останку служити своїй Батькiвщинi? Звичайно, опинилися вони в досить жалюгiдному станi, однак кожну з формацiй варто розглянути окремо, проаналiзувати її стан та згадати особовий склад (особливо офiцерський), а вже потiм робити якись висновки. І почнемо ми з найпершого пiдроздiлу вiдродженого українського вiйська — полку iменi Б.Хмельницького.

Командиром 1-го українського козачого iменi Б.Хмельницького полку був пiдосавул Володимир Ластiвченко. Це був кадровий старшина, що в 1917 роцi обiймав посаду пiдкурсового офiцера 2-ї Житомирської школи прапорщикiв. З початком революцiї В.Ластiвченко став органiзатором та фактичним керiвником мiсцевого вiйськового клубу iменi П.Полуботка (117,с.14). Незламна воля, працездатнiсть, ораторськi здiбностi Ластiвченка надзвичайно iмпонували українським воякам, отож цiлком природньо, що штабс-капiтана призначили командиром богданiвцiв.

Шляхетнi риси Ластiвченка: мужнiсть, хоробрiсть, любов до Батькiвщини — швидко зробили старшину надзвичайно авторитетним командиром в очах богданiвцiв, якi були повнiстю йому вiдданi. За Ластiвченка полк iменi Хмельницького був найлiпшим українським пiдроздiлом.

Однак незабаром сталася трагедiя. У серединi грудня богданiвцi були вiдправленi на допомогу полтавськiй залозi. Сюди 27 (14) грудня прибув i В.Ластiвченко. Вiн одразу з'явився до видатного дiяча Центральної Ради, який знаходився в Полтавi, В.Андрiєвського.

Увечерi В.Ластiвченко разом з офiцерами полку вiдправився вечеряти до ресторану Європейського готелю. Сюди ж з'явився i вiдомий у Полтавi анархiст Дунайський, вiн попросив Ластiвченка вийти до вестибюля, де на очах присутнiх застрiлив командира богданiвцiв (217,с.468).

Було важко поранено i ад'ютанта Ластiвченка, молоденького офiцера, який одягнув погони прапорщика лише в 1917 роцi, одразу пiсля закiнчення Золотонiської гiмназiї (116,с.48).

Українськi вояки дуже тяжко переживали смерть улюбленого командира. Ось що згадував колега В.Ластiвченка по Житомирському клубу український офiцер Ю.Артюшенко: "Маси вояцтва, з якого багато знало його ще з Житомира, вiддавали йому останнє прощай. Блiде лице з орлиним носом i мiцно стиснутими устами говорили про людину сильної волi. Большевики знали це й тому його знищили. Це була перша жертва московського iндiвiдуального терористичного замаху на чолового репрезентанта української державницької думки. Як втрату рiдного батька — переживав я його смерть" (117,с.26). Андрiєвський писав, що "богданiвцi дуже любили небiжчика. Вони його самi недавно обрали собi на командира. Вiн дуже дбав про солдатiв, добрий був до них, завiв карнiсть.

— Тiлько й дисциплiни стало, що за Ластiвченка, — а до нього було Бог зна що, якi люде: зброд сказать!.." (116,с.52).

Очолити полк довелося помiчнику Ластiвченка, старшинi, який був серед богданiвцiв з перших днiв iснування полку, колишньому iнтенданту Сердюцької дивiзiї та майбутньому Вiйськовому мiнiстру УНР, георгiївському кавалеру пiдхорунжому О.Шаповалу. Однак Олександр Шаповал не мав такого впливу на полк, як Ластiвченко, а тому богданiвцi почали розкладатися. У нiч з 28 на 29 (з 15 на 16) грудня спiльно з полтавськими юнкерами вони розгромили мiсцеву Раду робiтничих та солдатських депутатiв. Однак полк цим не задовiльнився i влаштував у Полтавi погром магазинiв, складiв та iншого (116,с.54).

Украй здеморалiзований Богданiвський полк на початку сiчня 1918 року був вiдкликаний до Києва, де протягом мiсяця його значно зменшили.

Незважаючи на пригнiчений стан богданiвцiв, полк добре вiдзначився в київських вуличних боях наприкiнцi сiчня — на початку лютого 1918 року, таким чином повнiстю реабiлiтувавши себе за полтавськi подiї.

Другим за чергою є український козачий iменi П.Полуботка полк. Ось як про нього вiдгукувався дехто з офiцерiв-сiчовикiв: "Ах, той полк Полуботкiвцiв! Скiльки йому прийшлося витерпiти за свої "самостiйницькi тенденцiї!" Навiть мiсця в Києвi не знайшлося, то десь аж у Хвастовi розмiстили, гадаючи, що так вiн скорiше розсиплеться. А вiн там не тiльки не розсипався, а ще змiцнився i тепер на перший заклик своїх недобрих опiкунiв. спiшився на допомогу…" (86,с.28). Автор дещо помиляється, оскiльки було вiдряджено не полк, а один курiнь, i не до Фастова, а до Уманi. Однак у цiлому становище в полку iменi П.Полуботка змальовано яскраво та правдоподiбно. Полуботкiвцi з наказу М.Шинкаря вiдрядили до Уманi свiй найлiпший 2-й курiнь осавула Шестопала. Іншi ж пiдроздiли залишилися в Києвi на чолi з пiдосавулом Очкуренком. Серед цих пiдроздiлiв, якi завжди оглядалися на Шестопала, почалися мiтинги, адже було не зовсiм зрозумiле становище з Першою українсько-бiльшовицькою вiйною. Ось як змалював стан у полку iменi П.Полуботка офiцер Ю.Кандуров-Федотенко, який з наказу Вiйськового мiнiстра 25 (12) сiчня об'їздив частину київської залоги:

Бойовою формацiєю був полк iменi П.Дорошенка. Свого часу полк цей був сфомований з частини богданiвцiв як 1-й український запасний. Дорошенкiвським же вiн став наприкiнцi листопада 1917 року. Традицiї богданiвцiв були настiльки живi в полку, що козаки й самi називали себе богданiвцями. Згодом серед iсторикiв та авторiв спогадiв це викликало значну помилку: в боях на Чернiгiвськiй залiзницi особливо уславився Дорошенкiвський полк, однак, вояки його за звичкою називали себе богданiвцями. Через це переважна бiльшiсть заслуг полку iменi П.Дорошенка приписується полку iменi Б.Хмельницького через те, що козаки обох полкiв називали себе богданiвцями (51,с.18–26;169,с.19). На вiдмiну вiд козакiв офiцери полку, яких нараховувалось 15–20 осiб, прийшли сюди одразу як дорошенкiвцi, хоч майже всi вони не мали нiчого спiльного з полком iменi Б.Хмельницького. Тому старшини всiляко намагалися вiдрiзнити свiй полк вiд Богданiвського. Вiдповiднi дорошенкiвськi традицiї офiцерам вдалося прищепити лише переформованому 1-му Запорiзькому полку iменi П.Дорошенка в березнi 1918 року.

Офiцерський склад Дорошенкiвського полку був досить добiрним. Командував полком осавул Пелещук, якого iсторик Д.Дорошенко дуже не любив та називав "типовим бандитом" (133). Чи був Пелещук таким, чи нi — сказати важко. Принаймнi, всi його сприймали як гарного кадрового стройового командира. Справжньою душею дорошенкiвцiв був заступник Пелещука хорунжий вiйськового часу Кость Хмiлевський. Його любили вояки за щире слово в скрутну хвилину, мужнiсть та хоробрiсть. Командний склад полку органiчно доповнював майбутнiй видатний вiйськовий дiяч армiї УНР та командир дивiзiї в 1919 роцi кадровий осавул Іван Литвиненко, який вiдповiдав за дисциплiну в полку. До речi, Пелещук та Литвиненко — це два вiдомих нам кадрових офiцери полку iменi П.Дорошенка того часу.

Командиром 1-го куреня був майбутнiй генерал-полковник армiї УНР, а тодi просто хорунжий Олександр Загродський, який дiстав офiцерськi погони, вислужившись iз солдатiв. Загродський завжди вiдзначався чiтким та правильним виконанням наказiв, розумiнням оперативної i тактичної iнформацiї.

На чолi 2-го куреня стояв галичанин пiдосавул Мантуляк, офiцер, який не дозволяв жодних хибних ексцесiв у своєму пiдроздiлi.

3-м куренем, складеним переважно з галичан, якi вiдмовилися служити в Галицько-Буковинському куренi через залiзну дисциплiну, що панувала там, командував хорунжий Олександр Лисенко. Цей старшина багато уваги придiляв полiтичним справам, що не дуже добре впливало на стан у куренi.

З початком Першої українсько-бiльшовицької вiйни полку iменi П.Дорошенка було доручено охорону Чернiгiвської залiзницi, що вела до Києва. Тут дорошенкiвцi, що мали в своєму складi близько 1200 багнетiв, брали участь у всiх боях та сутичках з радянськими вiйськами. Загалом, мусимо стверджувати, що Дорошенкiвський полк, як i богданiвцi, був найлiпшою вiйськовою формацiєю. Цей полк сумлiнно виконував свої обов'язки, вiн до остатку боронив свою землю пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни.

Пiдроздiл, що четвертим входив до Сердюцької дивiзiї, був так званий Георгiївський полк iменi І.Богуна. Цей полк (спочатку батальйон) був сформований згiдно наказу вiд 12 липня 1917 року в Києвi з кавалерiв вiдзнаки святого Георгiя. На думку засновникiв Георгiївських формацiй, вони мусили стати мiцною пiдтримкою iснуючого уряду, дисциплiни в армiї та фронту. Чомусь вважалось, що георгiївськi кавалери-солдати менше пiддаються бiльшовицькiй агiтацiї та розкладу, нiж звичайнi вояки. Згодом це твердження виявилось помилковим.

Великi надiї в боротьбi з Центральною Радою росiйськi кола покладали i на Київський Георiївський полк. Однак надiї цi виявилися марними, оскiльки вже наприкiнцi жовтня переважна бiльшiсть полку заявила про своє бажання стати українською формацiєю. З наказу 3-го Всеукраїнського Вiйськового з'їзду полк став Георгiївським iменi І.Богуна або просто Богунським. Усi проросiйськи настроєнi вояки, переважно офiцери та унтер-офiцери в кiлькостi 60 осiб на чолi з полковником Кiрiєнком, захопивши полковий прапор, виїхали на Дон до генерала Л.Корнiлова.

Наприкiнцi 1917 року полк було значно поповнено. Тепер вiн нараховував 45 офiцерiв та 900 козакiв, якi були роздiленi на три пiшi куренi, кiнну, саперну та 2 кулеметнi сотнi (52 кулемети). Очолював полк осавул Секрет. Його заступником був пiдосавул Тимченко. 1-м куренем командував пiдполковник Василiв. 2-м куренем — осавул Кушнiр, 3-м — осавул Волков. З найлiпших старшин полку варто назвати осавула Погрiбного, хорунжого Оскiлка та пiдосавула Дишлевського, який у сiчнi вимушений був перебрати командування полком на себе. Богунцi дуже вiдрiзнялися вiд богданiвцiв, дорошенкiвцiв та полуботкiвцiв, оскiльки останнi були сформованi революцiйним шляхом видiлення та вiдбору. Полк iменi І.Богуна був зукраїнiзований, а тому, залежно вiд настрою воякiв, вiн мiг бути збiльшовичений, демобiлiзований та iнше. Власне, так згодом i сталося. У Богунському полковi активно дiяв полковий комiтет, який за свiдченням полкового ад'ютанта хорунжого А.Тарнавського, фактично i керував справами (46,ч.1,с.22). Крiм того, як i в кожному зукраїнiзованому пiдроздiлi, iснувала проблема з офiцерським складом. Адже всi офiцери були старими полковими командирами, яких солдати знали ще за "кращих часiв". Тому ставлення солдатiв до своїх старшин (принаймнi, до бiльшостi з них) було досить недовiрливим. Багато офiцерiв не могли одразу зукраїнiзуватися, що теж спричинювало негативне ставлення українських солдатiв до старшин-"малоросiв". Була прiрва мiж солдатами й офiцерами: солдатське життя не цiкавило командний склад, це й породило полковий комiтет та бiльшовизм.

Пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни полковий комiтет видав наказ про нейтралiтет полку iменi І.Богуна. Незважаючи на це, 35 офiцерiв та 60 козакiв на чолi з осавулом Погрiбним брали активну участь у вуличних боях. Кiлька офi— церiв-богунцiв виконували рiзнi важливi функцiї при штабi Ю.Капкана.

Тепер розглянемо iншi формацiї. Свого часу полк iменi М.Грушевського вважався третiм сформованим пiдроздiлом вiдроджених українських збройних сил. Однак грушевцi мало чим себе виявляли, а тому знаємо ми про них небагато. Зокрема, генерал В.Петрiв твердив, що полк iменi М.Грушевського був складений з "мiської iнтелiгенцiї невиразного облича" (178,с.106). Грушевський полк, що мав у своєму складi близько 1 тисячi багнетiв, розташовувався на київському вокзалi i зайняв жорсткий нейтралiтет. Командиром полку був якийсь добродiй доволi похилого вiку, а серед грушевцiв були навiть гiмназисти. Полк iменi М.Грушевського не збирався вступати в будь-якi вiйськовi конфлiкти, внаслiдок чого його роззброїли i розiгнали червоногвардiйцi-залiзничники Києва.

Порiвняно "старою" українською формацiєю був i 4-й український запасний полк iменi П.Сагайдачного. Полк цей, як просто 4-й запасний, до революцiї розташовувався в Житомирi. З початком революцiйних перетворень на Полiссi в 1917 роцi в Житомирi пiд керiвництвом вже згаданого командира богданiвцiв В.Ластiвченка та заходами iнших офiцерiв-українцiв був створено клуб iменi П.Полуботка. Саме цей клуб i взявся за українiзацiю 4-го запасного полку, яка досягла свого апогею в травнi, коли солдати заявили, що хочуть назвати свою частину полком iменi П.Сагайдачного. З травня 1917 року i вiв свою iсторiю 4-й український запасний полк iменi П.Сагайдачного. Навiть номер його цiлком задовiльняв Вiйськовий Секретарiат. Оскiльки 1-м запасним полком був полк iменi П.Дорошенка, 2-й (колишнiй 28-й) запасний полк знаходився в Харковi, 3-й (колишнiй 13-й) розташовувався в Чернiговi, ну а 4-й iменi П.Сагайдачного дислокувався в Житомирi. Про 3-й запасний полк ми ще скажемо кiлька слiв трохи згодом. Полк iменi П.Сагайдачного простояв у Житомирi аж до листопада, коли український штаб Київського Вiйськового округу став стягувати вiйська в кулак. Одна половина 4-го запасного полку (два куренi) була вiдiслана до Полтави, iнша половина (теж два куренi) залишилась у Києвi. У цiлому ж, нi в Києвi, нi в Полтавi належним чином полк себе так i не виявив. І навiть навпаки — серед сагайдачникiв був сильний дух бiльшовизму.

Зокрема, полтавська частина полку iменi П.Сагайдачного була отруєна комунiстичними настроями не гiрше за збiльшовиченi полки. Мiсцевi представники української влади не бачили в 4-му запасному полку не тiльки нiякої користi, а навiть i нiякої пiдтримки (116,с.32). За часiв Першої українсько-бiльшовицької вiйни полтавська частина полку iменi П.Сагайдачного оголосила нейтралiтет. Солдати принципово не ставали на бiк бiльшовикiв чи Центральної Ради.

Набагато гiрше склалася ситуацiя з тiєю частиною 4-го запасного iменi П.Сагайдачного полку, що залишалась у Києвi. Солдати полку були дуже розагiтованi бiльшовиками. Незважаючи навiть на протистояння полкових офiцерiв на чолi з командиром полковником Андрусом, сагайдачники вiдверто виступали на боцi Червоної гвардiї. Перед вуличними боями в Києвi настрiй полку iменi П.Сагайдачного був не такий уже i поганий, що давало певнi пiдстави сподiватись на його надiйнiсть. Ось що писав у доповiдi М.Поршу офiцер Ю.Кандуров-Федотенко:

Однак сподiвання цi так i не виправдались. З початком вуличних боїв загiн сагайдачникiв приєднався до червоногвардiйцiв, якi боронили завод "Арсенал". А очолив оборону заводу солдат полку iменi П.Сагайдачного С.Мiщенко (277,с.53). Майже весь полк iменi Сагайдачного залишався в своїх казармах на Подолi та деякий час зберiгав нейтралiтет, частково виступивши згодом на боцi червоногвардiйцiв.

Досить цiкаво склалася доля полку iменi Северина Наливайка. Полк цей було складений з українцiв запасних частин Московського Вiйськового округу. Восени полк прибув на Україну та був розквартирований на станцiї Дарниця пiд Києвом. Командував полком осавул Мацюк — учасник усiх трьох Всеукраїнських вiйськових з'їздiв. Нараховували наливайкiвцi до 1400 багнетiв, однак офiцерiв серед них було не бiльше десятка. Через це в полку почали поширюватися бiльшовизм та анархiя, якi призвели до того, що пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни полк iменi Наливайка заарештував своїх офiцерiв, а сам пiд проводом полкової ради збирався виступити проти Центральної Ради (204,с.56). Старшини-наливайкiвцi попросили допомоги в Гайдамацького коша Слобiдської України та сiчовикiв, якi знаходились поруч. У наслiдок цього на допомогу старшинам прибув зведений загiн червоних гайдамакiв та сiчовикiв, який роззброїв та розiгнав полк iменi С.Наливайка, забравши 2500 рушниць, 75 кулеметiв та 8 гармат (42,с.55). Офiцери-наливайкiвцi зiбрали з добровольцiв зведений загiн полку iменi С.Наливайка, який нараховував 60 воякiв та брав активну участь у київських вуличних боях. Очолював цей загiн пiдосавул О.Шпилинський.

У Києвi був ще один пiший полк — полк iменi Тараса Шевченка. Полк цей був сформований у Петроградi мiсцевою українською радою з солдатiв-українцiв запасних гвардiї Волинського, гвардiї Павловського, гвардiї Ізмаїлiвського та гвардiї Семенiвського полкiв. Нагадаємо, що саме солдати Волинського полку першими розпочали Лютневу революцiю, першими брали участь у всiх мiтингах та страйках та iнших подiях. Павлiвцi "вiдзначилися" тим, що ходили на так званий штурм Зимового палацу. Отож iз самого початку було зрозумiло, що нiчого доброго з формування полку iменi Т.Шевченка не вийде. Однак полк цей формувався пiд активним тиском бiльшовикiв, якi розумiли, що збiльшовиченi вояки-українцi при нагодi допоможуть їм встановити радянську владу на Українi.

До Києва полк iменi Т.Шевченка, який спочатку називався "1-м стрiлецьким Вiльної України полком", прибув 2 сiчня (20 грудня) 1918 року (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.23). Спочатку шевченкiвцi на всiх справили досить добре враження. Однак час минав, почалася Перша українсько-бiльшовицька вiйна, i полк iменi Т.Шевченка став видавати чим далi, тим бiльше загрозливi вiдозви. Ось що писав про настрої шевченкiвцiв 25 (12) сiчня 1918 року прапорщик Ю.Кандауров-Федотенко:

На жаль, цей бiльшовизм солдатiв полку iменi Т.Шевченка сильно виявив себе пiд час вуличних боїв у мiстi. Полк знаходився на Печерську неподалiк вiд "Арсеналу", а тому деякi шевченкiвцi подали допомогу повсталому заводу. Зокрема, прийшли до Червоної гвардiї кулеметники з колишнього Волинського полку, якi входили до складу шевченкiвцiв (277,с.52). Були на "Арсеналi" представники-шевченкiвцi i вiд iнших революцiйних полкiв Петрограду. Однак переважна бiльшiсть полку iменi Т.Шевченка зберiгала нейтралiтет i навiть чути не хотiла про "якiсь там бої". Загалом, полк iменi Шевченка, як i полк iменi Сагайдачного, "вiдзначився" своїм бiльшовизмом та активною пiдтримкою червоної гвардiї.

Багато дослiдникiв досить часто плутають мiж собою полк iменi Т.Шевченка, про який ми тiльки що подали деякi данi, та курiнь iменi Т.Шевченка, якому також варто надали увагу. На щастя, в архiвах збереглася справа цього куреня, завдяки якiй, власне, ми i можемо дати досить точну iнформацiю.

Отож, пiдроздiл цей почав iснувати з 1 листопада (19 жовтня) 1917 року як "курiнь iменi Батька Тараса Шевченка". Складався вiн з 4 сотень, у яких нараховувалось 18 офiцерiв та 853 солдати. Курiнь входив до складу 278 запасного полку, що знаходився в Брянську, з воякiв-українцiв якого i було створено шевченкiвцiв. 7 листопада (25 жовтня) курiнь iменi Т.Шевченка прибув до Києва. Очолював курiнь хорунжий Осадчий, його заступником був хорунжий Загороднiй. З середини листопада (за ст. ст.) курiнь iменi Т.Шевченка був висланий нести варту на Чернiгiвщину, а 26 (13) грудня шевченкiвцям наказано було розташуватись у Нiжинi. Спочатку стан куреня був бойовий та пiднесений. Шевченкiвцi бездоганно несли службу, 7 сiчня (26 грудня) 1918 року навiть роззброїли та розпустили збiльшовиченi артилерiйськi частини, що знаходились у Нiжинi (ф.1076,оп.1, спр.20, нак. N 1-29). Однак згодом ситуацiя надзвичайно ускладнилась. У куренi почались мiтинги, активно поширювалась бiльшовицька агiтацiя. Вiдiрванi вiд iнших українських формацiй, шевченкiвцi чим далi, тим бiльше збiльшовичувались. Пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни курiнь iменi Т.Шевченка вiдмовився виконувати накази командуючого українськими вiйськами Ю.Капкана (208,с.143). Згодом цей курiнь не подав допомоги студентам пiд Крутами i пропустив до Нiжина червоногвардiйцiв.

Дуже мало ми знаємо про виникнення та взагалi про iснування куреня "Смертi". Курiнь був сформований на Румунському фронтi влiтку 1917 року як ударний батальйон пiд командою капiтана Мiляшевича. Восени цей курiнь був зукраїнiзований, однак офiцерський склад його залишався переважно росiйським. Лише незначна частина офiцерiв на чолi з самим Мiляшевичем була українською. Пiсля Жовтневого перевороту курiнь "Смертi" прибув до Києва, де був поповнений ударниками-українцями зi славнозвiсного Слов'янського (колишнього Корнилiвського, який у бiлiй армiї вiдновив назву "Корнилiвський") ударного полку. 10 (27 листопада) курiнь "Смертi" був висланий до Конотопа, з видiленням частини воякiв як залоги до важливого залiзничного вузла Бахмач. Тут курiнь пробув до трагiчної ночi на 23 (10) сiчня, коли його було розстрiляно у вагонах на вокзалi з кулеметiв Червоної гвардiї разом з дорошенкiвцями. Переважна бiльшiсть воякiв куреня розбiглася. І лише невеличка частина офiцерiв та деяких солдатiв на чолi з Мiляшевичем вiдступила до Бахмача, де прийняла смертельний бiй. Практично весь загiн тут i загинув. Лише 50 воякiв разом з Мiляшевичем вiдiйшли далi на Крути, де брали участь у славнозвiсному бою пiд Крутами зi Студентським куренем Сiчових Стрiльцiв (47,с.166). Усi вояки куреня "Смертi", якi вцiлiли в бою, влилися до складу Дорошенкiвського полку. Вижив i пiдосавул Мiляшевич.

Не менш трагiчна доля спiткала так званий Чорноморський курiнь у силi до 150 багнетiв, утворений у Севастополi з морякiв Чорноморського флоту. Цей курiнь прибув до Києва на допомогу Центральнiй Радi з отриманням перших вiдомостей про жовтневi подiї. З того часу чорноморцi залишилися в мiстi аж до Першої українсько-бiльшовицької вiйни. Активну участь моряки брали у вуличних боях, зокрема, прикривали набережну Днiпра. Там вони i були оточенi радянськими вiйськами М.Муравйова. За твердженням iсторика М.Дорошенка, майже всi моряки загинули, захищаючись вiд бiльшовикiв (40,с.281).

Виразно бiльшовицьке обличчя мав так званий понтонний курiнь. Майже всi його офiцери були росiянами. Курiнь цей iснував у Києвi як "Лiтерний запасний понтонний батальйон" ще з 1905 року. Саме тодi вiн "уславився" своїми революцiйними поглядами. У 1917 роцi понтонний батальйон збiльшовичився, брав активну участь у жовтневих боях на боцi Червоної гвардiї проти вiйськ штабу Київського Вiйськового округу. Коли Центральна Рада взяла владу до своїх рук, батальйонна рада постановила швиденько "зукраїнiзуватись", щоб понтонерiв не було розiгнано. Вiйськовий Секретарiат замiсть того, щоб розпустити на всi чотири вiтри понтонний батальйон, у наказi вiд 26 (13) грудня 1917 року визнав його, перейменувавши на "український запасний понтонний курiнь" (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.14). Пiд час вуличних боїв у Києвi наприкiнцi сiчня 1918 року, як i слiд було чекати, бiльшiсть понтонерiв активно допомагала "Арсеналу".

Досить велику роль вiдiгравали добровольчi формацiї, складенi напередоднi або пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни. Це славнозвiснi Галицько-Буковинський курiнь Сiчових Стрiльцiв, допомiжний Студентський курiнь Сiчових Стрiльцiв та Гайдамацький кiш Слобiдської України. Про цi три формацiї було багато чого написано, а тому дуже докладно, заглиблюючись у деталi, ми їх розглядати не будемо.

Галицько-Буковинський курiнь Сiчових Стрiльцiв, перейменований згодом на 1-й курiнь Сiчових Стрiльцiв, був сформований з галичан-вiйськовополонених, що служили в австро-угорськiй армiї. Спочатку заопiкувався формуванням куреня Галицько-Буковинський комiтет допомоги бiженцям та командування 1-го українського запасного полку, при якому, власне, вiн i формувався. Днем заснування свого куреня сiчовики вважали 19 (6) листопада 1917 року, коли до полку iменi П.Дорошенка прибули першi 22 вояки-галичани — полоненi з австрiйської армiї. Кiстяк, як офiцерський, так i солдатський, склали вiйськовослужбовцi з Легiону Українських Сiчових Стрiльцiв австро-угорського вiйська. З певними перешкодами, якi галичани успiшно долали, вже в сiчнi 1-й курiнь Сiчових Стрiльцiв становив грiзну силу, до складу якого входило 450 вишколених воякiв, згуртованих мiцною дисциплiною, перейнятою з Легiону УСС.

Сiчову формацiю очолював хорунжий Є.Коновалець, куренем командував пiдосавул А.Мельник, а кадрами артилеристiв розпоряджався пiдосавул Р.Дашкевич (42,с.30–73). Загалом, сiчовики вiдiграли значну роль у боротьбi за незалежнiсть України та в першiй українсько-бiльшовицькiй вiйнi зокрема.

Про Допомiжний Студентський курiнь Сiчових Стрiльцiв було багато чого написано у зв'язку з трагiчною загибеллю частини студентiв у гучнозвiсному бою пiд Крутами. У 20-х — 30-х роках про курiнь залишили багато цiкавих спогадiв колишнi його члени, кожний з яких намагався вiд себе додати якийсь новий, невiдомий широким колам, факт. Зараз, у 90-i роки, про цей курiнь пишуть з пропагандистською метою, iнодi навiть не знаючи багатьох обставин. Ну, а якщо сказати, що пiд Крутами загинули не всi 350 учасникiв бою, а тiльки близько 40 студентiв, 15 юнкерiв та приблизно стiльки ж воякiв згаданого вже нами куреня "Смертi", то тебе можуть звинуватити як мiнiмум у "вiдсутностi нацiональної свiдомостi та державного мислення".

Отож, Студентський курiнь був сформований на початку сiчня (за н. ст.) 1918 року з метою охорони ладу та спокою в мiстi Києвi. Очолював його кадровий старшина-кiннотник пiдосавул Нестор Король. Курiнь складався з однiєї-єдиної сотнi, оскiльки 2-а сотня через брак часу так нiколи i не була сформована. З Київського кадетського корпусу до розпорядження командира куреня було направлено гарного вихователя полковника М.Сварику (брата генерала УНР Василя Сварики), який мусив допомагати студентам як

у вiйськовiй справi, так i психологiчно. На посаду командира 1-ї сотнi було призначено старшину вiйськового часу пiдосавула Омельченка, його заступником — гiмназиста 2-ї гiмназiї, що встиг побувати на фронтi, прапорщика Кальченка. Це був увесь старшинський склад Студентського куреня. А ось як формувався сам курiнь:

1-у сотню було сформовано в складi близько 120 студентiв та гiмназистiв, серед яких знаходилось i 2 студенти медичного факультету, що стали сотенними медиками. Подальшу долю Студентського куреня, властиво сотнi, ми розглянемо в роздiлi, присвяченому бою пiд Крутами.

Багато рiзних легенд зiбрав навколо себе Гайдамацький кiш Слобiдської України, який своїм завзяттям наводив жах на бiльшовикiв. Вiн злiквiдував у Києвi принаймнi половину повстанцiв. Це вiн одчайдушно штурмував завод "Арсенал". Історiя створення Гайдамацького коша досить цiкава.

1 сiчня 1918 року (18 грудня 1917 року) згiдно постанови Генерального Секретарiату Симон Васильович Петлюра був звiльнений з посади Генерального Секретаря Вiйськових Справ. Що йому залишалося робити? Узяти в руки рушницю та загинути пiд час вуличних боїв? Хiба ж це був вихiд? Симон Петлюра спробував використати свiй останнiй козир — авторитет з дiяльностi в Генеральному Секретарствi. Вiн сподiвався створити бiльш-менш боєздатну вiйськову частину, з якою мiг би боронити батькiвщину.

За кiлька днiв у таких газетах, як "Нова Рада" з'явилися оголошення, що Симон Васильович Петлюра розпочав формувати Гайдамацький кiш Слобiдської України. Чому цей кiш так називався? Бiльшовики були вже на Харкiвщинi. Цю територiю треба було звiльнити. Тому, щоб добровольцi одразу уявляли для якої мети створюється кiш, його було названо "Слобiдським".

Незабаром на вулицях мiста з'явилися вiд руки зробленi заклики про вступ до коша з намальованим козаком, що мав оселедець та шапку з червоним шликом. Вiдозви були пiдписанi Петлюрою, де зазначалась i адреса кошу — Колегiя Павла Галагана на Фундуклеївськiй вулицi /сучасний музей Української Лiтератури на вулицi Б.Хмельницького/ (178,с.107). Хто ж були першi гайдамаки?

Безумовно, найпершим гайдамаком С.Петлюри був майбутнiй генерал армiї УНР, а тодi штабс-капiтан Генерального штабу Олександр Удовиченко. Ще 24 (11) грудня О.Удовиченка був призначений до створеного Українського Генерального Штабу на посаду помiчника начальника оперативного вiддiлу. Коли ж Петлюру було усунуто з керiвництва Генеральним Вiйськовим Секретарством, то разом з ним звiдти пiшов i О.Удовиченко.

Незабаром до Слобiдського коша прийшли й першi старшини, якi згодом своєю фанатичною вiдданiстю справi, ненавистю до ворогiв України зробили багато для пiднесення Гайдамацької слави. Кiстяк гайдамакiв складали всього троє — штабс-капiтан О.Волох, поручник Виноградов та прапощик Ляхович. Уже згодом до цього кiстяка, що став зватись "куренем Червоних гайдамакiв", додалася артилерiя, курiнь Чорних гайдамакiв, загiн полку iменi С.Наливайка та штаб С.Петлюри, про що скажемо далi.

Уперше про гайдамакiв С.Петлюри Київ почув у зв'язку з загадковим зникненням голови Київського вiйськово-революцiйного комiтету бiльшовикiв Л.Пятакова. Уже тодi по мiсту поповзли чутки, що зробили це гайдамаки. Згiдно свiдоцтва брата Леонiда Пятакова, Михайла, близько 4-ї години ранку 7 сiчня 1918 року (25 грудня 1917 року) до помешкання увiрвались 10–12 воякiв, зодягнутих у сiрi шинелi без погонiв та петлиць, озброєних шаблями, револьверами та кавалерiйськими гвинтiвками. У багатьох з них були шапки з червоними шликами. За свiдка був росiйськомовний офiцер якоїсь iншої частини, який i познав Л.Пятакова. Що це був за український загiн? З їх унiформи видно, що вони не належали до формацiй, якi пiдпорядковувалися би М.Поршу. Бо минуло вже два тижнi, як було реорганiзовано сердюкiв та змiнено їхню форму, i вперше чергу забрали шапки зi шликами. Це не могли бути i вiльнi козаки, бо, як пiдроздiли нерегулярнi, вони не мали вiйськової форми (шинелiв). До того ж, майже всi вiйська київської залоги були озброєнi нормальними 3-х лiнiйними гвинтiвками, а не кавалерiйськими карабiнами. У Гайдамацькому ж кошу було введено, на вiдмiну вiд усiх iнших частин Центральної Ради, шапки з червоними шликами. Крiм того, вони були озброєнi кавалерiйськими карабiнами (204,с.57). Так само, гайдамаки вiд початку носили шинелi, а вже потiм, перед вiд'їздом на фронт, змiнили їх на червонi кожушки. Отож, цiлком можливо, що вiйськовi, якi заарештували Пятакова, були дiйсно гайдамаками, хоч на це нема достатнiх доказiв. Такої ж думки були багато мешканцiв мiста. Тим бiльше, що в Києвi не знайшлося б жодної вiйськовоi частини, крiм гайдамакiв, здатної на такий вчинок. Усi тi полки з гучним назвами були вже майже повнiстю розваленi бiльшовицькою агiтацiєю.

Л.Пятаков був вивезений за центр мiста, на Пост Волинський, де його пiсля страшних тортур вбили. 29 (16) сiчня тiло його було вiднайдено залiзничниками (82,с.347). Хто дiйсно насмiлився вбити фактично головного бiльшовика Києва, встановити неможливо. Однак преса, бiльшовики, мешканцi мiста звинувачували в тому гайдамакiв. Завдяки цiй подiї почав створюватись навколо Гайдамацького коша мiф про фанатизм, рiшучiсть та божевiльну вiдвагу його членiв. До речi, цей мiф був майже повнiстю реальнiстю.

Пiсля подiї з арештом Пятакова до Гайдамацького коша С.Петлюри стали зголошуватися поодинокi воякi з рiзних зукраїнiзованих пiдроздiлiв та деякi студенти з вiльного козацтва. Всi вони прагнули перейти до активних дiй у боротьбi з бiльшовиками, але майже не знаходили пiдтримки в своїх пiдроздiлах. Чисельнiсть кошу сягала двохсот воякiв, з яких було зорганiзовано пiшу сотню Виноградова та кiнну "Отаманську" сотню Ляховича. Обидвi цi сотнi були об'єднанi в курiнь, що за колiром шликiв став зватись куренем Червоних гайдамакiв.

Уже згодом, пiсля боїв у Гребiнцi, до куреня Червоних гайдамакiв увiйщли рештки гайдамацького загону сотника О.Волоха, що мали до 100 воякiв. Завдяки цьому вдалося розгорнути курiнь до двохсотенного складу та видiлити з нього кiнну сотню. 28 (15) сiчня з реорганiзацiєю Гайдамацького коша керiвний склад його став таким:

командир Гайдамацького коша — С.Петлюра, начальник штабу

— сотник О.Удовиченко, командир куреня Червоних гайдамакiв — сотник О.Волох, заступник командира куреня — пiвсотений Виноградов, командир Отаманської кiнної сотнi — хорунжий Ляхович.

Курень нараховував 250 воякiв, у кiннiй сотнi було до 70 воякiв. В "Історiї Сiчових Стрiльцiв" подаються вiдомостi, що курiнь Червоних гайдамакiв був складений переважно зi старшин (19). Однак, це не вiдповiдає дiйсностi, бо крiм перерахованих вище старшин, курiнь не мав жодного вояка з вiйськовою освiтою. Але навiть i цих сил вистачило Симону Петлюрi, щоб згодом з успiхом боронитись вiд бiльшовицької навали.

Найбiльш чисельною вiйськовою органiзацiєю в Києвi був полк Вiльного козацтва, створений переважно з робiтникiв київських заводiв. Виникли органiзацiї Вiльного козацтва на базi гурткiв заводських "Просвiт", громадських українських товариств та iнших об'єднань. Фактично, вiльнi козаки Києва могли iснувати ще влiтку 1917 року, оскiльки органiзацiя їх була досить потужною.

Офiцiйно було оголошено про початок формування Вiльного козацтва в Києвi 2 сiчня 1918 року (20 грудня 1917 року). Згiдно наказу Вiйськового Секретарiату N 84 пункт 2 командуючому українськими вiйськами Юрiю Капкану було доручено створити Київський полк Вiльного козацтва (ф.1076, оп.1, спр.1-а,с.25). Останнiй передоручив це завдання одному з iнiцiаторiв вiдродження козацтва iнженеру заводу Гретера i Криваненка Михайлу Ковенку. Отаман Ковенко був авторитетною та досвiдченою людиною, а тому йому одразу вдалося зiбрати та озброїти Вiльне козацтво Києва.

12 сiчня (30 грудня) 1918 року в Києвi на Софiйськiй площi вiдбувся парад київських козакiв. На парад М.Ковенко вивiв представникiв вiд 16 куренiв: заводу Гретера та Криваненка, станцiй КиївІ-Пасажирський та КиївІІ-Товаровий, Демiївський, Байкiвський, Печерський, Арсенальний, три Подiльських, два Шулявських, два Лук'янiвських i два Святошинських (40,с.372). Очолювали пiдроздiли козацтва переважно старi поважнi робiтники, вiйськових серед козакiв було надзвичайно мало. Ковенко теж не був фахiвцем з вiйськової справи, а тому запросив на посаду свого помiчника армiйського уповноваженого київської оборонної промисловостi, полковника iнженерних вiйськ Глiбовського. Останнiй радо прийняв цю пропозицiю i згодом дуже допомiг українським вiйськам пiд час оборони Києва вiд бiльшовикiв.

Фактично, Вiльне козацтво нiчим не вiдрiзнялося вiд червоної гвардiї, адже складалося воно з робiтникiв на добровольчих засадах, очолювали його авторитетнi працiвники, а головне — ця органiзацiя була однiєю з небагатьох надiйних збройних частин.

Командуючий бiльшовицькими вiйськами В.Антонов-Овсiєнко визначав чисельнiсть київського Вiльного козацтва в 20 сотень по 60 пiших козакiв. Крiм того, вiн писав, що козаки в боротьбi з бiльшовиками дiяли рiшуче (208,с.150). Дiйсно, козацтво вiдважно боронилося проти радянських загонiв, однак чисельнiсть його була вдвiчi меншою вiд тiєї, про яку згадував Антонов-Овсiєнко. Згiдно спогадiв українського старшини В.Євтимовича на облiку у Вiйськового Секретарiату стояло 643 київських козаки, якi начебто належали до куреня Секретарiату (138,N 3). Це i була справжня чисельнiсть Вiльного козацтва Києва. Практично всi, хто добровiльно вступив до козацьких формацiй, зi зброєю в руках були готовi виступити на захист Центральної Ради.

З українських кiнних формацiй у Києвi в сiчнi 1918 року був тiльки один 1-й кiнний "Вiльної України" полк. Цей полк складався майже виключно з новобранцiв, якi були необiзнанi у вiйськовiй справi. Полк "Вiльної України" був сформований на базi 8-го запасного кiнного полку старої росiйської армiї, що дислокувався в Новогеоргiївську. Тут ще влiтку 1917 року постала досить сильна українська органiзацiя. Саме вона i розпочала українiзацiю 8-го запасного полку. Виник український кiнний полк "Вiльної України" у Новогеоргiївську на початку осенi 1917 року. Пiсля Жовтневого перевороту в Петроградi полк вирушив до Києва, куди i прибув 7 грудня (24 листопада) 1917 року (70). Згодом цей полк був переданий до складу 1-ї Сердюцької дивiзiї, де вiн i отримав свiй перший номер.

Незважаючи на гучну назву, полк був ненадiйним, мало пiдготовленим до вiйськових дiй, а тому використання його в боротьбi з бiльшовиками було досить проблематичним.

Такою ж малонадiйною була й Сердюцька гарматна бригада iменi М.Грушевського, очолював яку хорунжий Супруненко. Ця бригада, що мала три батареї по 4 гармати в кожнiй, була сформована наприкiнцi 1917 року пiд час короткочасного iснування Сердюцьких дивiзiй, як дивiзiйна артилерiя. До бригади набрали багато випадкових осiб, що, звичайно, вiдобразилось на настроях її воякiв. Незважаючи на це, артилерiйськi частини цiлком пiдтримували Центральну Раду. Правда, проблема була в iншому — в бригадi нараховувалось надзвичайно мало людей, крiм того, майже не було фахових артилеристiв. Саме тому Сердюцька гарматна бригада не надавалася на активнi дiї.

A ось як змальовував стан у бригадi прапорщик Ю.Кандауров-Федотенко 25 (12) сiчня 1918 року:

Невизначенiсть та непiдготовленiсть особового складу бригади призвела до того, що пiд час боротьби з бiльшовиками Сердюцька гарматна бригада зайняла нейтралiтет.

Надзвичайно рiшуче дiяли в Першiй українсько-бiльшовицькiй вiйнi українськi юнкери — вихованцi двох київських вiйськових шкiл. Справа пiдготовки українських офiцерiв вийшла на перший план ще влiтку 1917 року, коли в зукраїнiзованих пiдроздiлах була гостра потреба старшин-українцiв. Розв'язання цiєї проблеми було одним з нагальних завдань Генерального Вiйськового Секретарiату. З цього приводу Вiйськовий секретар С.Петлюра неодноразово зв'язувався з Петроградом, i його зусилля не залишилися марними. Уже у вереснi 1917 року Вшйськове мiнiстерство Тимчасового уряду дало довгоочiкуваний дозвiл на вiдкриття двох українських шкiл прапорщикiв у Києвi (296,N18). До працi над створенням української вiйськової освiти залучали найлiпших викладачiв та той дуже невеликий вiдсоток кадрових офiцерiв-українцiв, що перебував у мiстi.

1-а українська вiйськова юнацька школа, що згодом дiстала найменування школи iменi Б.Хмельницького, розгорталась на базi Костянтинiвського вiйськового училища та 2-ї Київської школи прапорщикiв. 2-а українська вiйськова юнацька школа мала утворитися на базi Миколаївського вiйськового училища та 5-ї Київської школи прапорщикiв. На чолi 1-ї школи став полковник Хлопницький, якого незабаром замiнив пiдполковник генерального штабу Скорано (старий соцiал-демократ). Начальником 2-ї школи був призначений пiдполковник Клiопа (137,с.7).

Вiдкриття 1-ї української юнацької школи припало на початок роботи 3-го Всеукраїнського вiйськового з'їзду та вiдбулось 2 листопада (20 жовтня) 1917 року (296, N 19–20).

Через мiсяць розпочалось навчання й в 2-й юнацькiй школi. У сiчнi 1918 року 1-ша юнацька школа мала в своєму складi 4-и пiших сотнi по 100 юнакiв: 1-у та 2-гу старшого курсу, а також 3-ю та 4-у молодшого курсу. 2-а юнацька школа мала лише двi сотнi одного курсу. Загальна чисельнiсть юнакiв, що навчалися в школах, сягала 600 осiб. На початку сiчня частина юнакiв була вiдпущена на зимовi канiкули, а тому чисельнiсть слухачiв у школах тимчасово зменшилась до 400 осiб: 250 у 1-й школi та 150 у 2-й. Усi чотириста юнакiв брали активну участь у боротьбi з бiльшовиками. 1-ша школа боронила позицiї пiд Крутами, а 2-га школа увiйшла до Гайдамацького коша Слобiдської України як курiнь Чорних гайдамакiв.

Крiм усiх перерахованих вище частин у сiчнi 1918 року в Києвi перебувала ще одна досить цiкава формацiя — 1-й український авiацiйний загiн, на озброєннi якого було 12 лiтакiв. Почав зорганiзовуватись цей загiн 25 (12) грудня 1917 року вiдповiдно з наказом Вiйськового секретарiату N 64 на базi 5-го авiапарку (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.12). Пiсля того, як був розпущений збiльшовичений 3-й авiапарк, його майно було також долучено до 1-го загону. У сiчнi 1918 року в 1-му українському авiацiйному загонi нараховувалось всього 120 чоловiк — переважно професiйних технiкiв, iнженерiв, льотчикiв. Єдине, де мiг бути вжитий 1-й авiацiйний загiн пiд час Першої українсько-бiльшовицької вiйни, це в галузi розвiдки. Двiчi лiтаки загону дiйсно проводили розвiдку напрямкiв наступу радянських вiйськ, однак участь їхня в боротьбi з бiльшовиками на цьому й обмежилась. Пiд час вуличних боїв у Києвi загiн нiяк не мiг допомогти українським вiйськам, а тому зберiгав нейтралiтет.

Коротко спробуємо охарактеризувати основнi вiйськовi формування Центральної Ради на Полтавщинi та Чернiгiвщинi. Певно, найнадiйнiшим з них було Вiльне козацтво Чернiгiвщини. Формувалося воно на добровольчих засадах у рiзних мiсцевостях Чернiгiвщини офiцерами-українцями для виконання мiлiцейських функцiй. Ось якi данi про нього подав полковник М.Янов:

Чернiгiв — 140 козакiв штабс-капiтана Корейши,

Борзна — 30–40 козакiв штабс-капiтана Дробязка,

Глухiв — 40–50 козакiв поручника Кужеля,

Новгород-Сiверський — 25–30 козакiв поручника Ольшевського,

Кроловець — 15–20 козакiв прапорщика Бородянка,

Путiвль — 30–40 козакiв поручника Мирошниченка,

Короп — 30–40 — козакiв вахмiстра Павелка,

Шостка — 50–60 козакiв штабс-капiтана Монастирського,

Стародуб — 20–25 козакiв поручника Шакотька,

Сосниця — 30 козакiв урядовця Юши,

Новозибкiв — 40–50 козакiв пiдстаршини Андросюка,

Гомель — 15–20 козакiв пiдпоручника Гончаренка (205, N 24,с.34)

Як бачимо, все Вiльне козацтво було розкидано по рiзних мiстечках, а тому не уявляло собою єдиної сили. Проти радянського наступу виступили лише козаки Чернiгова. Усi iншi боронили свої оселi вiд бiльшовикiв на мiсцях. Якщо б усiх вiльних козакiв Чернiгiвщини можна було об'єднати, то це була би грiзна сила, а так Вiльне козацтво майже не брало активної участi в боротьбi з бiльшовиками.

Була на Чернiгiвщинi ще одна потужна вiйськова частина — 3-й Український запасной полк, який розташовувався в Чернiговi. Цей полк був сформований з українцiв 1-го та 13-го запасних пiхотних полкiв росiйської армiї, якi розташовувались у Чернiговi. Наказ про формування 3-го полку вийшов 19 (6) грудня 1917 року за числом 47 Генерального Вiйськового Секретарiату. Наступного дня було призначено i командира полку — полковника М.Янченка (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с. 2, 4). 3-й Український запасний полк мав стати головною збройною силою Центральної Ради, однак це не сталося. До полку ще з 1-го та 13 полкiв перейшли збiльшовиченi солдати, а керував ним вибiрний комiтет. Цей "демократизм" призвiв до цiлковитого розкладу полку. Вищi старшини в бiльшостi були усуненi зi своїх посад, а солдати полку не хотiли слухати наказiв Янченка. Таким чином, 3-й Український запасний полк виявився розкладеним та не становив собою серйозної сили. Пiд час боротьби з бiльшовиками полк, як i слiд було чекати, оголосив нейтралiтет. (205,N 23,с.17–19).

Подiбним до 3-го Українського полку був 58-й зукраїнiзований запасний полк, що розмiщувався в Ромнах. Владу в 58-му полковi захопив солдатський комiтет, який i намагався керувати полком. У результатi 58-й запасний полк також виявився недiєздатним, а тому пiд час вiйни нiяк не допомiг українським вiйськам.

Тепер спробуймо охарактеризувати полтавську залогу, яка складалася з Вiленського вiйськового училища та зукраїнiзованого кiнного полку 4-ї кавалерiйської дивiзiї старої росiйської армiї.

Вiленське вiйськове училище перебувало в Полтавi з 1915 року пiсля того, як Вiльна (Вiльнюс), старе мiсце дислокацiї училища, опинилося в прифронтовiй смузi. У 1917 роцi в училищi дiяло потужне українське товариство, оскiльки бiльшiсть юнкерiв за походженням були українцями. Училище було досить надiйною вiйськовою частиною, хоч i було в ньому всього 350 вихованцiв. Однак за часiв боротьби з бiльшовиками потенцiал училища не був використаний, а тому юнакам доводилось дiяти на власний розсуд. Це призвело до загибелi багатьох з них. Нерiшучiсть командування училища, а також пасивнiсть українського командування призвели до фактичної втрати цiєї збройної одиницi.

Ще одним пiдроздiлом полтавської залоги був зукраїнiзований полк 4-ї кавалерiйської дивiзiї — 6-й кiнний iменi І.Мазепи полк. Цей полк нiчим не вiдрiзнявся вiд переважної бiльшостi iнших зукраїнiзованих полкiв. У ньому дiяв полковий комiтет, поширювалися бiльшовицькi впливи i полк був просто небоєздатним. Отже, пiд час боротьби з бiльшовиками полк нiяк не мiг допомогти вiйськам та зайняв жорсткий нейтралiтет.

Зараз розглянемо дислокацiю українських вiйськ перед наступом радянських пiдроздiлiв.

Чернiгiвська залiзниця

1-й Сердюцький полк iменi П.Дорошенка (1200 багнетiв), розташований у Конотопi та Михайловому Хуторi, курiнь "Смертi" (400 багнетiв), розташований у Конотопi, курiнь iменi Т.Шевченка (800 багнетiв), розташований у Нiжинi, 1-а вiйськова школа (250 багнетiв), розташована на станцiї Дочь, 3-й Український запасний полк (бiльш 1200 багнетiв), розташований у Чернiговi, 3-й зукраїнiзований важкий запасний гарматний дивiзiон (12 гармат), розташован у мiстi Стародуб.

Таким чином, наявно маємо близько 4000 багнетiв та гармати. Але сил, якi б самовiддано боролись, було значно менше. 3-й запасний полк, курiнь iменi Шевченка та гарматний дивiзiон були фактично нейтральними в подiях, деякi пiдроздiли полку iменi Дорошенка також не бажали брати участi в боях, i тому реально на Чернiгiвськiй залiзницi було менш 2000 оборонцiв.

Полтавська залiзниця.

1-й Сердюцький полк iменi Хмельницького (бiля 1000 багнетiв), розташований у Полтавi та Костянтиноградi, 2-й курiнь 4-го Сердюцького полку iменi Богуна (400 багнетiв), розташований у Полтавi, кiнний полк iменi Мазепи (300 шабель), розташований у Полтавi, пiдроздiли 4-го запасного полку iменi Сагайдачного (500–600 багнетiв), розташованi в Полтавi, Вiленська юнацька школа (350 багнетiв), розташована в Полтавi, 58-й зукраїнiзований запасний полк (бiльш 1000 багнетiв), розташований у мiстi Ромни.

Отже, чисельнiсть вiйська на залiзницi сягала 3700 багнетiв та шабель. Але на Полтавськiй залiзницi була та ж сама ситуацiя, що й на Чернiгiвськiй: 2-й курiнь полку iменi Богуна, 4-й та 58-й запаснi полки були фактично нейтральними. У полку iменi Хмельницького теж були помiтнi хитання, i в наслiдок цього оборонцiв залiзницi було менш 1500 воякiв.

Київська залога.

2-й Сердюцький полк iменi П.Полуботка (1200 багнетiв), 1-й курiнь 4-го Сердюцького полку iменi Богуна (500 багнетiв), полк iменi Шевченка (1000 багнетiв), полк iменi Грушевського (800 багнетiв), пiдроздiли 4-го запасного полку iменi Сагайдачного (400–500 багнетiв), курiнь морякiв Чорноморського флоту (150 багнетiв), курiнь Сiчових Стрiльцiв (500 багнетiв), понтонний курiнь (800 багнетiв), полк iменi Наливайка (1400 багнетiв), двi вiйськовi школи (600 багнетiв), Студентський курiнь (120 багнетiв), кiнний полк "Вiльної України" (300 шабель), артилерiя (12 гармат).

Загальна чисельнiсть вiйськ Києва сягала 9 тисяч, однак надiйних воякiв було не бiльше 3 тисяч. Таким чином, з 16 700 вiйськовослужбовцiв Центральна Рада реально могла розраховувати лише на 6 500 воякiв.

Тепер спробуймо розглянути тi сили, якi були в розпорядженнi командуючого радянськими вiйськами В.Антонова-Овсiєнка. Вiн мав на Лiвобережжi як мiсцевi, так i надiсланi з Росiї вiйська. Крiм того, бiльшовикiв пiдтримували деякi залоги. Так, у Нiжинi був прихильним до Раднаркому та Народного Секретарiату курiнь iменi Шевченка (800 багнетiв), у Миргородi складений з росiян запасний саперний батальйон (800 багнетiв), у Києвi український понтонний курiнь та пiдроздiли рiзних зукраїнiзованих полкiв (до 1200 багнетiв). Разом чисельнiсть цих вiйськ сягала 2800 багнетiв. Однак курiнь iменi Шевченка та понтонний батальйон не брали активної участi в боях з вiйськами Центральної Ради. Київську залогу Антонов-Овсiєнко в своєму наступi просто нiяк не мiг використати. Таким чином, хоч цi вiйська i пiдтримували радянськi загони, однак користi вiд них у наступi на Київ (а не в мiсцевих подiях) було мало.

Так само київську червону гвардiю (1500 багнетiв) теж аж нiяк не можна прирахувати до вiйськ Антонова-Овсiєнка, оскiльки вона зiграла значну роль тiльки на мiсцевому рiвнi.

Як видно з поданих попереду в таблицях даних, у Полтавськiй губернiї було до 1100 червоногвардiйцiв, у Чернiгiвськiй — до 2000, у Харкiвськiй (без Харкова) — до 1500. Разом 4600 багнетiв. Усi цi сили, крiм конотопської червоної гвардiї в 1000 багнетiв, а також деяких полтавських та бахмацьких червоногвардiйцiв, так само могли бути використанi тiльки на мiсцевому рiвнi. Для активних дiй у вiйнi з Центральною Радою вони не були пiдготовленi як морально, так i з вiйськової точки зору. Та й радянськi командувачi, В. Антонов-Овсiєнко та М.Муравйов, не довiряли мiсцевим бiльшовицьким формацiям. Саме тому Антонов-Овсiєнко почав прискореними темпами формувати вiйська для походу на Київ та упорядковувати управлiння цих вiйськ. За планом наступ мав вiдбуватися в двох напрямках: Чернiгiвському та Полтавському. У зв'язку з цим Антонов-Овсiєнко прискореними темпами формував бойовi групи для боротьби з Центральною Радою. У нього це вийшло досить успiшно, i напередоднi 18 (5) сiчня 1918 року вiн мав такi сили:

Чернiгiвський напрямок.

1. Загiн Берзiна в районi Гомеля (Бiлорусь), мусив наступати на Бахмач — Крути (208,с. 26, 30,34,146):

а) 60-й Сибiрський полк офiцера Розенберга;

б) 19-й стрiлецький полк полковника Валуєва;

в) 37-й запасний полк (500 багнетiв);

г) Брянська червона гвардiя (800 багнетiв);

д) 6 кулеметних команд;

є) Балтiйський матроський загiн мiчмана Яковлева (500 багнетiв);

ж) 1-а революцiйна батарея (6 гармат);

з) протиаеропланна батарея (6 гармат);

i) броньовий загiн (2 броньовики);

й) авiацiйний загiн (2 лiтаки);

к) панцерний потяг.

Разом: 3000 солдатiв, 500 матросiв, 12 гармат, 2 броньовики, 2 лiтаки, панцерний потяг.

2. Загiн Знаменського та Кудинського мусив бути створений iз загону червоногвардiйцiв Замоскворiччя пiд Сумами та радянських пiдроздiлiв Брянська та Курська (208,с.133–134):

а) Замоскворецька червона гвардiя (200 багнетiв);

б) росiйськi вiйськовi загони (з Тверi, Воронiжа, Курська та iнш.) — 1000 багнетiв + батарея;

в) загiн з 30-го запасного полку (120 багнетiв); Разом 1320 багнетiв, 6 гармат.

Полтавський напрямок.

3. Загiн Муравйова переважно формувався в Харковi з бiльшовикiв-українцiв, якi оголосили про пiдлеглiсть Народному Секретарiатовi (208,с.134):

а) полк Червоного козацтва (500 + 200 багнетiв);

б) Харкiвський загiн Беленковича (150 багнетiв);

в) Тверський загiн Караєва (125 багнетiв). Разом 975 багнетiв.

4. Загiн Єгорова, мусив бути перекинутий з-пiд Катеринослава на Полтавський напрямок (208,с. 73, 109):

а) Московська червона гвардiя — 500 багнетiв;

б) Харкiвська червона гвардiя — 500 багнетiв;

в) 11-й Сибiрський полк — 700 багнетiв;

г) 30-й запасний полк — 300 багнетiв;

д) Донецька червона гвардiя Жлоби — 300 багнетiв;

є) загiн путилiвцiв — 60 багнетiв;

ж) Брянська батарея — 3 гармати;

з) легка батарея — 4 гармати;

i) панцерний потяг. Разом: 2360 багнетiв, 7 гармат, панцерний потяг.

Резерви.

5. Загiн Полякова, який знаходився в Олександрiвську та мав бути залежно вiд потреби перекинутий пiд Київ:

а) 1-й Петроградський червоногвардiйський загiн (1000 багнетiв);

б) Олександрiвська червона гвардiя (300 багнетiв);

в) Чорна гвардiя анархiстiв М.Никифорової (400 багнетiв);

г) броньове вiддiлення (3 броньовики);

д) панцерний потяг. Разом: 1700 багнетiв, 3 броньовики, панцерний потяг.

Пiдведiмо загальний пiдсумок:

а) у чотирьох дiючих загонах — 8 155 багнетiв, 25 гармат,

3 броньовики, 2 панцерних потяги, 2 лiтаки;

б) у резервi — 1700 багнетiв, 3 броньовики, панцерний потяг;

в) вiйськ на мiсцях — 6200 багнетiв;

г) збiльшовичених пiдроздiлiв у Києвi — 2700 багнетiв.

А всього в боротьбi з Центральною Радою на Лiвобережжi могли брати участь 18 755 багнетiв, 25 гармат, 5 броньовикiв, 3 панцерних потяги, 2 лiтаки. Для керiвництва такими масами вiйська почав створюватись окремий штаб, на чолi якого залишався В.Антонов-Овсiєнко. Начальником штабу став полковник старої росiйської армiї, лiвий есер М.Муравйов. Крiм того, щоб надати походовi на Київ хоч який-небудь український характер, до штабу згодом було прикомандировано вiйськового секретаря Народного секретарiату, сина вiдомого українського письменника Ю.Коцюбинського та керуючого справами Народного Секретарiату Г.Лапчинського.

Тепер спробуймо детально розглянути стан радянських збройних сил i почнiмо з характеристик, якi їм дав Г.Лапчинський. Ось що вiн, зокрема, писав про новоявлену армiю та її настрої:

А ось що писав той же Лапчинський про ставлення "революцiйних" вiйськ до української справи:

Ось з такими настроями йшли вiйська Антонова-Овсiєнка, прикриваючись Народним Секретарiатом, на боротьбу проти Центральної Ради.

А тепер бiльш докладно розгляньмо загони, якi брали участь у наступi на Київ. Почнемо ми з так званого "1-го Мiнського революцiйного загону" на чолi з поручником Рейнгольдом Берзiним (з латисько-нiмецьких вихiдцiв). Цей загiн був створений ще в листопадi 1917 року з революцiйних 17-го та 19-го полкiв 5-ї Стрiлецької дивiзiї старої армiї для лiквiдацiї Ставки верховного головнокомандуючого генерала О.Духонiна в Могильовi. Пiсля того за планами бiльшовикiв полки мусили через Чернiгiвщину вирушити на Дон для боротьби з генералом О.Каледiним. Однак українськi вiйська вiдмовились пропускати цi полки через свою територiю. Наслiдком цього 17-й стрiлецький полк, у якому було багато українцiв, вiдмовився виступати проти вiйськ Центральної Ради. Щоб у майбутньому не виникало таких проблем, Р.Берзiн "вичистив" свiй загiн вiд українцiв, а 17-й полк негайно направив через Курськ на Дон — подалi вiд України.

У сiчнi 1918 року в Бiлорусi почалося повстання 1-го Польського корпусу генерала Довбор-Муснiцького, на придушення якого i було вiдтягнуто загiн Берзiна, властиво — 19-й стрiлецький полк, перейменований на 1-й Мiнський революцiйний полк. Це був старий росiйський кадровий полк, який за мирних часiв розташовувався в Польщi, у мiстi Сувалках. На той час, у сiчнi 1918 року, в ньому лишилися старi вiдбiрнi кадри, майже виключно росiйськi, серед яких було багато офiцерiв на чолi з полковником Валуєвим. Певно, цей полк надавався на будь-якi акцiї.

У цей же час вiйська Берзiна значно поповнились, що дало змогу розгорнутись у 1-й Мiнський революцiйний загiн. У першу чергу до нього увiйшов 60-й Сибiрський полк на чолi з офiцером-есером Розенбергом (нiмцем), складений з "революцi— йносвiдомих" росiян-сибiрякiв, набраних до вiйська ще в 1915 роцi. Полк цей був дуже надiйним для бiльшовикiв.

Антиукраїнським був 37-й запасний полк. Цей полк ще восени 1917 року розташовувався в Рiвному, вiн був украй збiльшовичений. Через це з наказу української влади всi вояки-українцi цього полку були демобiлiзованi, а сам полк, тепер виключно росiйський, вислано до Бiлорусiї. Звичайно, це викликало обурення серед росiян 37-го полку, якi тепер увiйшли до загону Р.Берзiна та прагнули помститись Центральнiй Радi.

Разом iз 60-м та 37-м полками до загону Берзiна увiйшли кулеметнi команди, двi батареї, авiацiйний та броньовий загони, а також панцерний потяг. Таким чином, загiн Р.Берзiна мав чiтко виражений солдатський склад. Щоб його розбавити, до загону була влита червона гвардiя, набрана з пролетарiату заводiв Брянська, та вiдбiрний матроський загiн балтiйцiв з Петрограда.

Брянська червона гвардiя на чолi з робiтником І.Морозовим складалася з червоногвардiйських загонiв Бежицької ради, арсеналу, 1-ї та 2-ї гранатних майстерень, заводу мiста Брянська (76,с.308). Це було типове бiльшовицьке вiйськове з'єднання, яке нестачу досвiду у вiйськових справах компенсувало революцiйним завзяттям. Однак Р.Берзiн, розумiючи непiдготовленiсть червоної гвардiї, вводив у бiй її лише в надзвичайних випадках.

Повною протилежнiстю Брянськiй червонiй гвардiї був Балтiйський матроський загiн мiчмана Яковлева. Це була вже "заслужена" революцiйна частина, яка брала участь у Жовтневому переворотi, боях з вiйськами О.Керенського пiд Пулковим та iншими. Бiльшовицькi дiячi повнiстю покладалися на неї, а В.Антонов-Овсiєнко використовував її як гвардiю. Однак разом iз тим матроси "уславились" у Петроградi своєю жорстокiстю, п'яними вакханалiями та повальним мародерством. Тож вони були палицею на два кiнцi.

Загiн Р.Берзiна був надiйною для бiльшовикiв, рiшучою та боєздатною вiйськовою частиною. Знаходився вiн у пiдпорядкуваннi В.Антонова-Овсiєнка, однак з'явився на Українi лише пiд час бою за Крути — 29 (16) сiчня 1918 року. Загiн стояв на кордонi з Україною, щоб, залежно вiд обставин, або дати вiдсiч 1-му Польському корпусу, або йти в наступ проти вiйськ Центральної Ради. Українське командування не знало про головне завдання та чисельнiсть загону, а тому не врахувало цей вагомий факт у спробi оборони Лiвобережжя. Власне, це зiграло одну з головних ролей у поразцi пiд Крутами.

Отже, загiн Р.Берзiна був цiлком росiйським та бiльшовицьким, а тому становив значну загрозу.

Такими ж росiйськими та бiльшовицькими були й вiйська заводського лiкаря М.Знаменського та вiйськового комiсара Кудинського. Загiн Знаменського, складений з червоногвардiйцiв Замоскворiччя на початку сiчня 1918 року, направляючись на Дон, опинився на Українi, пiд Сумами. Тут цей загiн самостiйно змiнив своє завдання i залишився на Українi, увiйшовши до пiдпорядкування В.Антонова-Овсiєнка. На базi загону Знаменського В.Антонов-Овсiєнко вирiшив розгорнути цiлу вiйськову групу, що й доручив вiйськовому комiсаровi в Курську Кудинському. Останнiй виїхав на з'єднання з Знаменським з загоном, складеним з найбiльш по-бiльшовицькому настроєних воякiв рiзних запасних полкiв кiлькох росiйських мiст. Внаслiдок цього загiн Знаменського-Кудинського став цiлком реальною силою, яку складали вояки-росiяни. Крiм того, до загону увiйшов i один батальйон 30-го запасного полку з Харкова на чолi з прапорщиком Руднєвим, також росiйським (його ми розглядали в попереднiх роздiлах).

Тепер звернiмо увагу на бiльшовицькi вiйська Полтавського напрямку i, в першу чергу, на загiн полковника М.Муравйова. У цьому загонi були зiбранi українцi з усiєї армiї В.Антонова-Овсiєнка. Насамперед, сюди входили полк Червоного козацтва та загiн Беленковича, складенi з харкiвських червоногвардiйцiв-українцiв та збiльшовичених воякiв 2-го українського запасного полку. Це були єдинi серед усiх бiльшовицьких вiйськ загони, що номiнально належали Народному Секретарiатовi, вiд iменi якого вiв боротьбу В.Антонов-Овсiєнко. Власне, саме для того, щоб хоч якось показати приналежнiсть радянських вiйськ до Народного Секретарiату, В.Антонов-Овсiєнко i створив цей загiн, який мав рухатись на Київ в авангардi. Однак цей загiн був ненадiйним з усiх бокiв. Червоногвардiйцi-українцi могли перейти на бiк Центральної Ради, вони були мало пiдготовленi з вiйськової сторони, крiм того, нечисленнi. Саме тому до загону Муравйова було долучено яскраво росiйський пробiльшовицький Тверський загiн Кареєва, який очолював поручник Бiлогрiвцев. Цей загiн був створений у Тверi з воякiв-бiльшовикiв запасних частин залоги.

Загалом, загiн М.Муравйова не вiдiгравав та й не мiг вiдiгравати нiякої ролi, крiм полiтичної. Саме тому з-пiд Катеринослава на Полтавський напрямок перекидався загiн П.Єгорова. Основу цього загону становили Московська та Харкiвська червона гвардiї. Московська червона гвардiя так тiльки називалась, оскiльки складалась вона переважно з запасних частин збiльшовиченої Московської залоги, де служив i сам командир загону — штабс-капiтан П.Єгоров. Також умовно називався i Харкiвський загiн червоної гвардiї, оскiльки пiсля видiлення всiх українцiв до полку червоного козацтва в ньому залишились тiльки латишi, якi працювали на харкiвських заводах, та росiяни. Тож цей загiн аж нiяк не вiдрiзнявся вiд будь-якого росiйського своїми антиукаїнськими настроями. До загону П.Єгорова входили також цiлком росiйський 30-й запасний полк з Харкова, невеличкий загiн путилiвцiв з Петрограда, легка батарея та панцерний потяг. Правда, були в загонi й українськi пiдроздiли. Однак вони були дуже нечисленi та вiдiграли другорядну, допомiжну роль. Це невеличкий загiн донецьких червоногвардiйцiв на чолi з вiдомим у майбутньому червоним кiннотником Д.Жлобою та Брянська гарматна батарея з Катеринослава. Ось що згадував про донецьких бiйцiв червоногвардiєць І.Гончаренко:

Певно, такими ж були й шахтарi з загону Д.Жлоби. Серед них бiльшiсть становили українцi. Правда, українцi несвiдомi, такi ж, як i в Брянськiй батареї. Брянська батарея була сформована на однойменному заводi Катеринослава з його робiтникiв. Спочатку батарею планувалось направити на Дон, однак згодом її було вiдряджено до загону П.Єгорова.

Крiм того, вже на Полтавщинi до вiйськ П.Єгорова долучився збiльшовичений 11-й Сибiрський стрiлецький полк з Захiдного фронту. Це був кадровий полк старої росiйської армiї, сформований з росiян Сибiру. Були тут i українцi, однак вони ще на фронтi вийшли з полку i вступили до Гордiєнкiвського полку полковника В.Петрiва. Вже згодом одполчани-росiяни та українцi зустрiлись по рiзнi боки барикад у вуличних боях за Київ. Ось що про цю "теплу зустрiч" писав В.Петрiв:

Отже, як бачимо, загiн П.Єгорова також був за невеличкими винятками (латишi, українцi) яскраво росiйським. Найбiльш боєзданою в ньому вважалась Московська червона гвардiя.

Тепер розгляньмо резервнi пiдроздiли на чолi з робiтником В.Поляковим. Основнi сили резерву — 1-й Петроградський загiн та панцерний потяг, з початком боїв взяли активну участь у боротьбi з Центральною Радою. Червона гвардiя Олександрiвська та чорна гвардiя анархiстiв, складенi переважно з українцiв, участi в боях не брали, вони залишилися в районi Олександрiвська та Лiсаветграда. Їх ми розглядати не будемо.

Отож, загiн Полякова — це колишнiй загiн Ховрiна, значно переформований та поповнений. Складався вiн майже виключно з вiйськових пiдроздiлiв Москви та Петрограда, в яких було багато червоних офiцерiв та юнкерiв. Крiм того, був у загонi i невеличкий вiдсоток червоногвардiйцiв. Ось що писав про склад цього загону iсторик А.Буравченков:

Як бачимо, загiн Полякова в переважнiй бiльшостi складався з вiдбiрних вiйськових пiдроздiлiв: матросiв, червоних юнкерiв, московських солдатiв, а також червоногвардiйцiв Москви та Тули, якi в загонi становили не бiльше третини. Звичайно, що українцiв серед них навiть не могло бути, оскiльки всi вони ще в груднi 1917 року сформували в Москвi український Запорiзький полк та виїхали на батькiвщину.

А тепер спробуймо проаналiзувати склад дiючих бiльшовицьких загонiв за такими критерiями: нацiональний склад, вiйськова пiдготовка.

Почнемо з нацiонального складу та територiального походження вiйськ В.Антонова-Овсiєнка, якi в дiючих загонах разом з частиною резервiв мали 9 155 багнетiв. Отже:

а) сибiрських воякiв-росiян — 2400;

б) брянських червоногвардiйцiв — 800;

в) балтiйських матросiв-росiян — 700;

г) петроградських червоногвардiцiв — 260;

д) московських вiйськ — 1300;

є) тверських запасних вiйськ — 125;

ж) росiйських вiйськ — 1500;

з) харкiвськi росiйськi пiдроздiли — 920;

i) харкiвськi українськi пiдроздiли — 850;

й) донецьких українцiв — 300.

Отже, серед бiльшовицьких вiйськ етнiчних українцiв було дуже мало — всього 1150 багнетiв, що становило 12,5 вiдсоткiв. У той же час сибiрякiв було 25 вiдсоткiв, москвичiв — 14 вiдсоткiв. Навiть якщо врахувати етнiчних українцiв та росiйськi пiдроздiли з Харкова, то цi сили не наберуть i 22 вiдсотки вiд загальної кiлькостi вiйськ В.Антонова-Овсiєнка. Таким чином, можна стверджувати, що проти Центральної Ради вели вiйну росiйськi вiйська, якi були направленi та пiдпорядковувались Раднаркому. Тож воював з Центральною Радою саме Раднарком, а не Народний Секретарiат.

Тепер спробуймо розглянути, наскiльки були пiдготовленi з вiйськової точки зору бiльшовицькi вiйська. За нашими даними, в розпорядженнi В.Антонова-Овсiєнка було:

а) регулярних вiйськ старої армiї — 5345;

б) матросiв — 700;

в) червоногвардiйцiв — 3110;

Виходячи з цього, можемо дiйти висновку, що бiльшовицькi пiдроздiли на двi третини складалися з воякiв, що вже побували на фронтi та знали, що таке вiйськова справа. Крiм того, мусимо стверджувати, що серед вiйськ бiльшовикiв було багато офiцерiв, у тому числi й кадрових, якi очолювали переважну бiльшiсть пiдроздiлiв В.Антонова-Овсiєнка. Також, як згадувалось, були в бiльшовикiв i свої власнi червонi юнкери.

А тепер спiвставмо сили Центральної Ради та пiдроздiлiв Раднаркому i Народного Секретарiату.

Чернiгiвська залiзниця:

а) бiльшовицьких дiючих частин — 4820 багнетiв;

б) мiсцевих бiльшовицьких частин — 2000 багнетiв;

в) українських вiйськ — 4400 багнетiв, з них надiйних не бiльше 2000 багнетiв.

Полтавська залiзниця:

а) бiльшовицьких дiючих частин — 3335 багнетiв;

б) мiсцевих бiльшовицьких частин (з урахуванням миргородської залоги) — 1900 багнетiв;

в) українських вiйськ — 3800 багнетiв та шабель, з яких надiйних не бiльше 1800 багнетiв.

Резерви:

а) бiльшовицьких дiючих частин — 1000 багнетiв;

б) київська червона гвардiя — 1500 багнетiв;

в) українськi вiйська київської залоги — 7270 багнетiв, 300 шабель, з яких надiйних було не бiльше 3000 воякiв.

Таким чином, бiльшовицькi та українськi сили за чисельнiстю хоч i були приблизно рiвними, однак моральний стан їх був зовсiм рiзним. У бiльшовицьких вiйськах була хоч якась вiйськова дисциплiна, принаймнi, вони ще точно виконували накази. В українських напiврозвалених анархiєю пiдроздiлах цього вже не було. Незважаючи на велику кiлькiсть українських командувачiв, зовсiм не велась розвiдка, пiдроздiли не мали мiж собою належного зв'язку, не знали, що дiється поруч. Бiльшовицьким вiйськам, командири яких фактично вели вiйну за всiма правилами вiйськової науки, протистояли цiлком здеморалiзованi частини, командування яких ставилось до своїх обов'язкiв байдуже. Якщо Антонов-Овсiєнко завжди знав усе про свого супротивника, то нi Капкан, нi Шинкар, нi Порш про бiльшовикiв не знали нiчого: нi їхнiх дiй, нi їхнiх планiв, нi їхньої чисельностi. Вони не знали навiть про стан своїх вiйськ.