Пес Баскервілів

Розділ 10 Витяги з щоденника Доктора Ватсона

До цього часу я мав змогу провадити оповідання за донесеннями, що їх посилав тоді Шерлокові Голмзові. Але тепер я дійшов до пункту, який змушує мене відкинути це джерело і знову звіритися на свої спогади, підкріплюючи їх щоденником, який я тоді писав. Кілька витягів з нього перенесуть мене до тих сцен, які все до найменшої подробиці назавжди лишились у моїй пам’яті. Отже, починаю від дня за нашою невдалою гонитвою і дивними пригодами на болоті.

Сьогодні вранці після сніданку трапився невеличкий інцидент. Барімор попросив у сер Генрі дозволу побалакати з ним, і вони заперлись удвох у кабінеті. Сидячи в більярдній, я кілька разів чув, як голоси їхні підвищувались, і я міг уявити, про що йде мова. Незабаром господар відчинив двері й покликав мене.

— Барімор вважає, що його скривдили, — сказав сер Генрі. — Він вважає, що з нашого боку було несправедливо ганятися за братом його дружини після того, як він сам із доброї волі викрив нам свою таємницю.

Барімор стояв перед нами блідий але спокійний.

— Я, може, погарячився, — сказав він, — в такому разі прошу пробачення. Але я був дуже здивований, коли почув, як ви сьогодні вранці поверталися вдвох, і довідався, що ви полювали Сельдена. У бідолашного чоловіка є з ким боротися й без того, щоб і я ще випускав ворогів на нього.

— Якби ви нам усе розказали з своєї доброї волі, це була б інша річ, — заперечив сер Генрі. — Ви ж або, певніше сказати, ваша жінка розповіла все тільки тоді, коли були силою вимушені це зробити і не могли діяти інакше.

— Я не сподівався, сер Генрі, що ви це використаєте, бігме, не сподівався.

— Чоловік цей небезпечний для суспільства. На болоті стоять поодинокі житла, а він такий, що нападе не з того, ні з цього. Варто тільки глянути на його обличчя, щоб впевнитися в цьому. От хоч би дім Стейплтона, де немає жодного захисника. Ніхто не зможе почувати себе безпечним доки Сельден не буде у в’язниці.

— Ні, він не вламається ні в чий дім. Даю вам слово честі. Він нікого не турбуватиме більше в цій країні. Запевняю вас, сер Генрі, що за кілька днів будуть закінчені всі приготування до його від’їзду в Південну Америку. Благаю вас, нічого не повідомляти поліції.

— Що ви скажете, Ватсоне?

Я знизав плечима й сказав:

— Коли він виїде з Англії, це позбавить виплатника податків від зайвого тягаря.

Він відповів:

— Ну, а коли він перед від’їздом нападе кого — небудь тут.

— Ні, він не зробить такої необачності. Ми дали йому все, в чому він мав потребу. А, зробивши злочин, він викриє те місце, де ховається.

— Це правда, — сказав сер Генрі. — Гаразд, Баріморе.

— Дякую вам від щирого серця. Якби ви знов його забрали, це убило б мою бідолашну жінку.

Подякувавши, Барімор повернувся, щоб піти, але, постоявши нерішуче, повернувся і знову сказав:

— Ви були такі добрі до нас, що і мені в свою чергу хотілося б зробити для вас усе, що тільки я зможу. Я знаю щось таке, сер Генрі, про що, можливо, сказав би і раніше, але я довідався про це через багато часу після слідства. Я нікому ні слова не казав про це. Це стосується смерті бідного сер Чарлза.

Генрі і я посхоплювались.

— Ви знаєте, як він умер?

— Ні, цього я не знаю.

— Так що ж?

— Я знаю, чого він пішов до фірточки в такий час. Щоб зустрітися з жінкою.

— Щоб зустрітися з жінкою? Він?

— Так.

— Як звали цю жінку?

— Я не можу вам сказати її імені, але можу сказати його початкові букви. — Ці букви Л. Л.

— Як ви узнали про це, Баріморе?

— Ваш дядько одержав того ранку листа. Звичайно, він одержував їх дуже багато, бо мав добру славу і всі його знали як добру людину, і всякий, хто мав клопіт, звертався до нього. Але того ранку трапилось так, що він одержав тільки одного листа, а тому я й звернув на це увагу. Лист був з Кум Трейсі, і адресу було написано жіночою рукою.

— Ну?

— Я більше не думав про цього листа і ніколи не згадав би про це, якби не моя жінка. Кілька тижнів тому вона чистила кабінет сер Чарлза — там нічого не займали від дня його смерті — і знайшла за ґратками комину рештки спаленого листа. Більша частина його спопеліла, але невеличка смужка — кінець сторінки — ще вціліла, і можна було прочитати те, що було написано на ній, букви були цілі на чорному тлі. Нам здавалось, що це був постскриптум такого змісту:

— Під ним стояли букви Л. Л.

— Зберегли ви цей клаптик?

— Ні, коли ми доторкнулись до нього, він розсипався.

— Чи одержував сер Чарлз раніше листи, написані цим почерком?

— Ах, я не звертав особливої уваги на його листи. Я б і цього не зауважив, якби не одержано тільки його одного.

- І ви не догадуєтесь, хто це може бути Л. Л.?

— Ні, але я вважаю, якби ми могли добратися до цієї жінки, то більше б узнали про смерть сер Чарлза.

— Я не розумію, Баріморе, як ви могли сховати такий важливий факт.

— Ах, це сталося зараз же після того, як нас спіткало наше особисте горе. Крім того, ми дуже любили сер Чарлза і були йому вдячні за все, що він зробив для нас. Викриття всього цього не могло воскресити нашого бідолашного пана, і слід бути обережним, коли в справу замішано жінку. Навіть найкращий з вас…

— Ви вважаєте, що це могло б пошкодити його репутації?

— Ах, я гадав, що нічого доброго не буде з цього. Але тепер ви були добрі до нас, і я відчуваю, що несправедливо було б не розповісти вам усе, що я знаю про справу.

— Гаразд, Баріморе, можете йти.

Коли Барімор вийшов, сер Генрі звернувся до мене з питанням:

— Ну, Ватсоне, що ви думаєте про це нове світло?

— Від нього стало ніби ще темніше.

- І я так вважаю. Але якби нам тільки удалось напасти на слід Л. Л., то вся справа з'ясувалась би. Хоч це наша перевага. Ми знаємо, що є жінка, яка знає про події, треба тільки знайти її. Як ви гадаєте, що нам робити?

— Зараз же повідомити про все Голмза. Це дасть йому ключ, якого він шукав і який, я певен, приведе його сюди.

Я зараз же пішов у свою кімнату і написав своє донесення Голмзові про ранішню нашу балачку. Для мене було очевидним, що він дуже зайнятий, бо записки, одержувані мною з Бейкер Стріт, були рідкі, короткі, без усяких коментарів на мої відомості, і майже без нагадувань про доручену мені місію. Він, без сумніву, цілком захопився розв'язанням справи шантажу. Але цей новий чинник безперечно захопить його увагу і збудить знов його інтерес. Мені б хотілось, щоб він був тут.

Сьогодні цілий день ішов дощ; він шумів у плющі і капав з даху. Ввечері я надів свій непромокальний плащ і пішов далеко по болоті, сповнений похмурих образів, змальованих моєю уявою, тимчасом, як дощ бив мене в обличчя і вітер завивав в уха.

Коли я вертався додому, мене випередив лікар Мортімер, що їхав у кабріолеті нерівною болотяною дорогою до віддаленої Фаулмасрської ферми. Лікар Мортімер дуже уважно ставився до нас і не було дня, щоб він не заїжджав у Баскервіль Гол довідатись, як ми живемо. Він примусив мене сісти в його кабріолет і довіз додому. Він був дуже засмучений зникненням свого спанісла — пес побіг на болото і не повертався звідти. Я розважав його, як умів, але подумав про поні у Ґрімпенській трясовині. Вважаю, що він ніколи не побачить свого пса.

— До речі, Мортімере, — сказав я, коли ми тряслись болотяною дорогою, — вважаю, що не багато людей в цій місцевості, яких би ви не знали.

— Навряд чи знайдеться хоч одна така людина.

— Так чи не можете ви мені назвати жінку, ім'я і прізвище якої починаються на Л. Л.?

Він подумав і сказав:

— Ні, тут є кілька циган і робітників, прізвищ яких я не знаю. Але між фермерами та інтелігентними людьми, немає жодного ім’я та прізвища, які б починалися на Л. Л. А втім чекайте, — додав він, помовчавши, — є Лаура Лайонз, але вона живе в Кум Трейсі.

— Хто вона така? — спитав я.

— Дочка Франкланда.

— Що, старого примхуватого Франкланда?

— Саме так. Вона одружилась з художником Лайонзом, що приїжджав малювати ескізи на болоті. Він виявився негідною людиною і кинув її. А втім, кажуть, що слід винуватаи обидві сторони. Батько відмовився од неї бо вона вийшла заміж без його згоди, а можливо, і з інших причин. Через те бідолашна жінка зазнала лиха від старого та молодого грішників.

— З чого вона живе?

— Я гадаю, що батько дає її на харчі, але не більше, бо його справи дуже кепські. Але, хоч би й винна вона була, все — таки не можна було допустити, щоб вона зазнала скрути через брак допомоги. Її історія стала тут відома, і кілька чоловіків допомагали їй, бажаючи дати їй можливість чесно заробляти на хліб собі. Це були Стейплтон і сер Чарлз, та й я дав дещицю, щоб придбати їй друкарську машинку і дати змогу працювати.

Мені лишається передати ще один тільки інцидент, що трапився в цей сумний дощовий день, а саме балачку з Барімором, яка дала мені для вчасного ходу велику карту в руки.

Барімор приніс мені каву в бібліотеку, і я це скористав, щоб спитати його про дещо.

— Скажіть, — почав я, — ваш дорогий родич поїхав, чи все ще ховається тут?

— Не знаю. Я сподіваюсь від щирого серця, що він поїхав, бо він приніс сюди тільки горе. Я нічого не чув про нього від того часу, як відніс йому останній раз їжу, а це було три дні тому.

— Чи бачили ви його тоді?

— Ні. Але, коли в другий раз я пішов туди, їжа зникла.

— Так він, напевне, там був?

— Так, слід гадати, хіба що її взяла інша людина.

Я не доніс горнятка до рота і втупився в Барімора.

— Так ви знаєте, що там є друга людина?

— Так. На болоті є друга людина.

— Ви бачили її?

— Ні.

— Так, звідки ж ви знаєте про її існування?

— Сельден сказав мені про неї з тиждень або й більше тому.

— Чи не можете ви мені сказати що — небудь про цю людину? Що казав Сельден, чи взнав він, де вона ховається і що робить?

— Він бачив її двічі. Спочатку Сельден гадав, що вона належить до поліції, але потім побачив, що вона провадить свою власну гру. Цей чоловік скидається на джентльмена, але що він робить — Сельден не міг довідатись.

— А де він живе?

— В руїнах на схилі горба в кам'яних халупах, які правили за житла старовинному народові.

— Ну, а як же він дістає їжу?

— Сельден довідався, що він має хлопця, який працює для нього і приносить йому все що потрібно з Кум Трейсі.

— Чудово, Баріморе. Ми можемо поговорити про це докладніше іншим разом.