Пес Баскервілів

Розділ З Задача

Признаюсь, почувши це, я здригнувся. Та і в голосі лікаря чути було тремтіння, яке свідчило, що й він сам дуже схвильований тим, що нам розказав. Голмз, зворушений, нахилився вперед, і очі його блищали тим жорстким сухим блиском, якого завжди набував його погляд, коли він був дуже зацікавлений.

— Ви їх бачили?

— Так само виразно, як бачу вас.

— І ви нічого не сказали?

— Навіщо?

— Як могло трапитися, що ніхто, крім вас, не бачив їх?

— Сліди ці були приблизно за двадцять ярдів від тіла, і ніхто не подумав про них. Вважаю, що і я б не звернув на них уваги, якби не знав цієї легенди.

— На болоті багато чабанських псів?

— Звичайно, але то був не чабанський пес.

— Ви кажете, собака був великий?

— Величезний.

— Але він не підходив до тіла?

— Ні.

— Яка була погода тієї ночі?

— Ніч була туманна.

— Але дощ не падав?

— Ні.

— Який вигляд має алея?

— Вона складається з двох ліній тисових живих непроникливих огорож, дванадцять футів заввишки. Доріжка між ними має приблизно вісім футів ширини.

— Чи є ще що — небудь між огорожами та доріжкою?

— Так, між ними з обох боків росте смугою трава, приблизно на шість футів завширшки.

— Я зрозумів так, що в алеї є вхід через фірточку, зроблену в огорожі?

— Так, через фірточку, що виходить на болото.

— Чи є будь — яка інша дірка в огорожі?

— Ні, ніякої.

— Отже, для того, щоб увійти в тисову алею, треба піти від дому, або ввійти через фірточку з болота?

- Є ще вихід — через альтанку в далекому кінці.

— Чи дійшов сер Чарлз до неї?

— Ні, він лежав приблизно за п’ятдесят ярдів від неї.

— Тепер скажіть мені, пане Мортімер, це дуже важливо: бачені вами сліди були відбиті на доріжці, а не на траві?

— На траві не можна було бачити жодних слідів.

— Чи були вони по той бік фірточки?

— Так. Край доріжки з того ж боку, де й фірточка.

— Ви надзвичайно зацікавили мене. Ще питання — чи була заперта фірточка?

— Заперта на замок.

— Яка вона на заввишки?

— Приблизно чотири фути.

— Отже, можна перелізти через неї?

— Так.

— Чи не бачили ви яких — небудь слідів коло самої фірточки?

— Нічого особливого.

— Боже ти мій! І ніхто не оглянув цього місця?

— Я сам оглядав його.

- І нічого не знайшли?

— Я був дуже схвильований. Було очевидно, що сер Чарлз стояв тут протягом п’яти або десяти хвилин.

— З чого ви про це довідались?

— З того, що попіл з його цигарки упав двічі.

— Чудово. Це, Ватсоне, колега нам до серця. Але сліди?

— На всьому цьому невеличкому клаптикові ріні було видно тільки його сліди. Я не бачив ніяких інших.

Шерлок Голмз ударив себе по коліні з виразом досади і вигукнув:

— Ах, чого мене там не було? Це, очевидно, надзвичайно цікава справа і такого роду, що вона дає широке поле дії для наукового експерта. Ця сторінка ріні, на якій я міг би прочитати так багато, давно вже стерта дощем і важкими чобітьми цікавих. Ах, пане Мортімер, пане Мортімер! Як це ви мене не покликали туди? На вас воістину лежить велика відповідальність.

— Я не міг вас покликати, пане Голмз, не оголосивши цих фактів для всіх, а я вже висловив вам причину, з якої не хотів цього зробити. Крім того, крім того…

— Чому ви вагаєтесь?

- Є галузь, у якій найпроникливіший і найдосвідченіший слідець безпорадний.

— Ви хочете сказати, що ця справа надприродна?

— Я цього, власне, не сказав.

— Так, але, мабуть, думаете.

— Пане Голмз! Від часу цієї трагедії до мого відома дійшло кілька подій, які важко узгодити з природним ладом речей.

— Наприклад?

— Я довідався, що до цієї жахливої пригоди кілька людей бачили на болоті істоту, що подібна до цього баскервільського демона, істоту, яка не може бути жодною твариною, відомою науці. Всі, хто бачив її, казали, що це величезна істота, вона світиться, огидна, скидається на мару. Я розпитував усіх цих людей: один із них — селянин із здоровою й цілком нормальною головою, другий — коваль, третій — фермер на болоті. І всі вони кажуть те саме про цей дивний привид. І те, що вони змальовують, — нестеменний, пекельний собака з легенди. Запевняю вас, що в окрузі панус жах, і відважна та людина, що зважиться пройти вночі по болоті.

— І ви, людина науки, вірите в те, що тут діє надприродна сила?

— Я не знаю що думати.

Голмз здвигнув плечима і сказав:

— До цього часу мої дослідження обмежувалися цим світом. Я в невеликих розмірах боровся проти зла, але виступити проти самого отця зла була 6, мабуть дуже велика самопевність з мого боку. Проте ви мусите припустити, що сліди ніг були матеріальні.

— Собака легенди був остільки матеріальний, що міг перегризти чоловікові горло, а тим часом він був плід жаху.

— Я бачу, що ви цілком погоджуєтесь з людьми, які вірять в надприродне. Але лікарю Мортімер, от що ви мені скажіть: коли ви додержуєтесь таких поглядів, чого ви прийшли до мене по пораду? Ви кажете мені що марно досліджувати смерть сер Чарлза, і одночасно просите мене це зробити.

— Я не сказав, щоб ви досліджували.

— Так чим же я вам можу допомогти?

— Порадою, що мені робити з сер Генрі Баскервілем, що прибуде на станцію Ватерлю (лікар Мортімер подивився на свого годинника), рівно за годину з чвертю.

— Спадкоємець?

— Так. По смерті сер Чарлза ми зібрали довідки про цього молодого чоловіка і довідались, що він був фермером у Канаді. З добутих про нього відомостей видно, що він усіма сторонами гарна людина. Тепер я кажу не як лікар, а як опікун і виконувач заповіту сер Чарлза.

— Я сподіваюсь, що більш нема претендентів на спадщину?

— Ні. Єдиний ще родич, про якого нам пощастило довідатись, — Роджер Баскервіль, молодший із трьох братів, з яких бідолашний сер Чарлз був старший. Другий брат, що давно помер — батько молодого Генрі. Третій, Роджер, був найгірший у родині. Кажуть, він скидався, як дві краплі води, на портрет старого Гюго. Він так поводився, що йому довелося тікати з Англії, і він помер 1876 року в Центральній Америці. Генрі — останній Баскервіль. Через годину і п'ять хвилин я його зустріну на Ватерлюській станції. Я одержав телеграму про те, що він прибуде сьогодні в Савтгемптон. Так що ж ви порадите мені, пане Голмз, робити з ним?

— Чому б йому не поїхати в дім своїх предків?

— Так, це здається природним, адже правда? А «тим часом візьміть до уваги, що всіх Баскервілів, які жили там, спіткала лиха доля. Я певен, що якби сер Чарлз міг говорити зі мною в момент своєї смерті, він попрохав би мене не привозити в це прокляте місце спадкоємця.

Голмз подумав деякий час, потім сказав:

— Кажучи попростому, ви тієї думки, що якась пекельна примара робить із Дартмуру небезпечне місце для молодої людини. Чи не так?

— Принаймні я підтверджую, що обставини свідчать про це.

— Чудово. Але, коли ваша думка про надприродне правильна, то воно може спричинити зло молодій людині так само легко в Лондоні, як і в Девоншірі. Чорт з суто місцевою владою був би надто незрозуміле явище.

— Ви поставились би до справи не так легковажно, пане Голмз. якби вам довелося особисто зіткнутися з даними обставинами. Отже, ваша думка, що безпека молодої людини буде однакова і в Девоншірі, і в Лондоні. Він приїде за п'ятдесят хвилин. Що ви порадите?

— Я пораджу вам взяти кеба, покликати вашого спанієла, що дряпасться в передні двері, і поїхати на Ватерлюську станцію зустріти, сер Генрі Баскервіля.

— А потім?

— А потім ви нічогісінько йому не скажете, поки я не обміркую справу.

— А як довго обмірковуватимете її?

— Двадцять чотири години. Я буду дуже вдячний вам. пане Мортімер, коли завтра вранці о десятій годині ви приїдете до мене і привезете з собою сер Генрі Баскервіля — це було б корисно для моїх майбутніх плянів.

— Я зроблю це, пане Голмз.

Він записав призначене побачення і сквапливо вийшов властивою йому дивною ходою. Голмз спинив його на верхній площадці східців:

— Ще тільки одно питання, пане Мортімер. Ви сказали, що перед смертю сер Чарлза бачили привид на болоті?

— Троє бачили його.

— А після цього бачив його хто- небудь?

— Я нічого не чув про це.

— Дякую, прощавайте!

Голмз вернувся до свого крісла з тим спокійним виразом внутрішнього задоволення, який визначав, що передбачається цікава робота.

— Ви йдете, Ватсоне?

— Так, коли я вам непотрібний.

— Ні, друже мій, я тільки в хвилини дії звертаюсь по вашу допомогу. Але це видатна справа — дійсно єдина з певних точок зору. Чи не буде ваша ласка, коли йтимете повз Брадлея, скажіть йому, щоб він прислав мені фунт найміцнішого тютюну. Дякую. Було б краще, якби ви не приходили до вечора. А тоді мені буде дуже приємно порівняти наші враження про надзвичайно цікаву задачу, запропоновану сьогодні нам на розв’язання.

Я знав, що самотність потрібна моєму приятелеві в час інтенсивної розумової зосередженості, протягом якого він зважує всі часточки доказів, будує різні висновки, взаємно їх перевіряє й вирішує, які пункти посутньо важливі і які не мають значення. Тому я пробув день у клюбі і тілки ввечері вернувся на Бейкер Стріт. Була приблизно дев’ята година коли я входив у нашу вітальню, і перше моє враження було, що в нас пожежа: кімната до того була повна диму, що світло лямпи на столі мало вигляд плями. Але коли я ввійшов, то відразу заспокоївся, бо закашляв від їдкого тютюнового диму. Крізь туман невиразно бовваніла постать Голмза в халаті: він сидів, скорчившись у фотелі, з чорною череп яною люлькою в зубах. Навколо нього лежало кілька скрутнів паперу.

— Що, простудились, Ватсоне? — спитав він.

— Ні, я кашляю у цій отруєній атмосфері.

— Так, тепер, власне, і я вважаю, що вона трохи важкувата.

— Важкувата? Вона нестерпна!

— Так відчиніть вікно. Я бачу, що ви цілий день були в вашім клюбі.

— Любий Голмзе!

— Хіба я помиляюся?

— Звичайно, ні, але як …

Він засміявся над моїм нерозумінням.

— Ви поширюєте навколо себе, Ватсоне, таку чарівну свіжість, що приємно муштрувати на вас свої невеликі здібності. Джентльмен виходить із дому в дощовиту погоду і вертається ввечері з брилем і чобітьми, що не втратили свого блиску. Отже, він цілий день не рухався. У нього немає близьких друзів. Де ж він міг бути? Хіба це не очевидно?

— Та, мабуть, що й очевидно …

— Світ повний очевидностей, яких ніхто не помічає. Як ви гадаєте, де був я?

— Теж не рухалися з місця.

— Навпаки, я був у Девоншірі.

— Думками?

— Саме так. Моє тіло лишалося у цьому фотелі і, — як я, на жаль, бачу, — знищило за час моєї відсутності два великі кухлі кави і неймовірну кількість тютюну. Коли ви пішли, я послав до Стенфорда по мапу тієї частини болота, і мій розум цілий день блукав по ньому. Я можу похвалитися, що не заблуджусь у його дорогах.

— Це мала великого маштабу, мабуть?

— Дуже великого.

Він розгорнув частину її на колінах.

— Тут ось та дільниця, яка нас цікавить, а от і Баскервіль Гол посередині.

— З лісом навколо нього?

— Саме так. Я вважаю, що тисова алея, не позначена на мапі під такою назвою, іде вздовж цієї лінії з болотом по правий бік її, як ви бачите. Ця купка будівель — сільце Ґрімпен, де живе наш друг — лікар Мортімер; на п’ять миль навколо, як ви бачите, міститься дуже небагато окремих жител. Ось Лафтер Гол, про який було згадано в оповіданні. Тут позначено будинок, який мабуть, належить натуралістові Стейплтонові, якщо я правильно пригадав його прізвище. Тут дві ферми на болоті, Гай Тор і Фаульмайер. А за чотирнадцять миль далі стоїть велика Принцтаунська в’язниця. Між та навколо цих розкиданих пунктів лежить похмуре безживне болото. Тут, нарешті, міститься сцена, на якій відбулася трагедія і на якій ми спробуємо її відтворити.

— Це, мабуть, дике місце?

— Так, обставини підходящі. Коли б чорт побажав втрутитися в справи людські..

— Так, значить, і ви схиляєтесь до надприродного пояснення?

— А хіба агентами диявола не можуть бути істоти з м'яса і крові? Тепер для початку нам поставлено два питання: перше — чи не стався тут злочин? Друге — якого роду цей злочин і як його заподіяно? Звичайно, коли припущення лікаря Мортімера правильне і ми маємо справу з силами, що не підлягають звичайним законам природи, то тут і кінець нашим дослідженням. Але ми мусимо вичерпати всі інші гіпотези, раніш ніж відступити перед цією. Я вважаю, коли вам однаково, то зачинимо це вікно. Дивна річ, але я вважаю, що концентрована атмосфера сприяє концентруванню думок. Я не дійшов до того, щоб залазити у ящик і там міркувати, але це логічний висновок із моїх переконань. Чи обдумали ви цей випадок?

— Так, я багато думав про нього протягом дня.

— І що ж ви думаєте про це?

— Ця справа може загнати в безвихідь.

— Вона, звичайно, має свій особливий характер. Є в ній відзначні ознаки. Приміром, ця зміна слідів. Що ви про це думаєте?

— Мортімер сказав, що людина йшла навшпиньки тією частиною алеї.

— Він тільки повторив те, що якийсь дурень сказав під час слідства. Ради чого стала б людина ходити навшпиньки по алеї?

— Що ж це буде?

— Він біг, Ватсоне, біг одчайдушно; біг щоб врятувати своє життя; біг, поки не стався з ним розрив серця і він упав мертвий.

— Біг від чого?

— В цьому і є наша задача. Є вказівки на те, що він був вражений жахом, раніш ніж кинувся бігти.

— Які вказівки?

— Я вважаю, що причина його страху з’явилася з болота. Коли це так — а це здається мені найімовірнішим, — то тільки збожеволіла людина могла бігти від дому замість тікати додому. Коли йняти віри свідченню цигана, то сер Чарлз біг, волаючи про допомогу, тим напрямком, звідки менш за все можна було її сподіватися. Потім ще: кого ждав він тієї ночі і чому він його ждав у тисовій алеї, а не у власному будинку.

— Ви вважаєте, що він ждав кого — небудь?

— Сер Чарлз був підстаркувата й хвора людина. Ми можемо припустити, що він вийшов на вечірню прогулянку, але земля була сира і погода несприятлива. Чи природно, щоб він стояв протягом п’яти або десяти хвилин, як помітив лікар Мортімер (з більш практичним серцем, ніж я міг сподіватися від нього) звернувши увагу на попіл від цигарки?

— Але він виходив же кожного вечора?

— Не думаю, щоб він кожного вечора стояв біля фірточки, що йде на болото. Навпаки, очевидно з оповідання, що він уникав болота. В цю ж ніч він стояв там і ждав. Це було напередодні дня, призначеного для його від’їзду в Лондон. Справа набуває певних окреслень, Ватсоне. Виявляється деяка послідовність. Чи можу я вас попросити подати мені скрипку? Ми відкладемо всі дальші міркування про цю справу, поки не матимемо задоволення бачити завтра лікаря Мортімера і сер Генрі Баскервіля.