Пес Баскервілів

Розділ 9 Друге донесення Доктора Ватсона Світло на болоті

Коли ви не одержували від мене особливих новин за перші дні, то тепер ви мусите визнати, що я надолужив згаяний час і що події швидко йдуть одна за одною. Своє донесення я закінчив повідомленням про те, що бачив Барімора проти вікна; а тепер у мене зібрався такий запас відомостей, який мусить дуже здивувати вас. Обставини набули такого обороту, що я не міг його передбачити. З одного боку, вони стали за останні сорок вісім годин далеко ясніші, а з другого — вони дуже ускладнились. Але я вам усе розкажу і ви самі зміркуєте.

На другий, після моїх спостережень, ранок, я перед сніданком оглянув кімнату, в яку вночі приходив Барімор. Я помітив в ній одну особливість: з західного вікна, через яке він так пильно видивлявся, болото видно краще, ніж з якого іншого вікна в домі. Отже, тільки це вікно могло прислужитись цілям Барімора, і отже, він щось або когось виглядав на болоті. Ніч була надзвичайно темна, а тому я не можу собі уявити, як він міг сподіватись побачити будь — кого, і мені спало на думку, чи не затівалось тут будь — якої любовної інтриги. Цим можна було б з’ясувати його скрадливу ходу і горе жінки. Він сам — людина дуже вродлива, здібна поривати серце селянської дівчини, і через те таке припущення могло б бути ймовірним. Звук відчинених дверей, почутий мною після того, як я вернувся в свою кімнату, міг означати, що Барімор вийшов на якесь таємне побачення. Так міркував я на другий ранок і передаю вам ці підозри, хоч виявилось, що вони не мали підстав.

Але, хоч би якими в дійсності були вчинки Баріморові, я відчував, що над мої сили лишати їх тільки на моїй відповідальності. Після сніданку я пішов в кабінет господаря і розповів йому про все, що бачив. Він був менш здивований, ніж я сподівався.

— Я знаю, що Барімор ходить уночі, і маю намір поговорити з ним, — відповів він. — Я чув разів два або три кроки в коридорі якраз приблизно в той час, коли ви бачили його.

— Може, він щоночі ходить до того самого вікна? — сказав я.

— Коли це так, ми маємо можливість простежити за ним і виявити його поведінку. Цікаво знати, як вчинив би ваш приятель Голмз, якби він був тут.

— Я гадаю, він зробив би якраз так, як ви хочете вчинити, — сказав я. — Він стежив би за Барімором, поки довідався б про все.

— Так ми зробимо це вдвійку.

— Але він, напевне, почує нас.

— Він трохи приглухуватий, і в усякому разі нам слід спробувати. Ми сьогодні вночі сидітимемо в моїй кімнаті і ждатимемо поки він пройде.

Сказавши це, сер Генрі весело потирав руки. Зрозуміло було, що він радий цій пригоді, як розвазі, внесеній в його надзвичайно спокійне життя на болоті.

Сер Генрі умовився з архітектом, який складав пляни для сер Чарлза, і з лондонським підрядником, отже, ми можемо чекати, що скоро почнуться тут великі зміни. З Плімута 73 приїжджали декоратори та шпалерники, очевидно, в нашого приятеля широкі пляни, і він не спиниться ні перед якими витратами і працею ради відновлення красоти будівлі. Коли будинок буде відремонтовано і знову умебльовано, сер Генрі не вистачатиме тільки жінки. Між нами кажучи, є виразні ознаки, що й цього не бракуватиме, коли тільки наша сусідка, Беріл Стейплтон, погодиться, бо я рідко бачив людину більш закохану, ніж сер Генрі, в цю дівчину.

Проте, його кохання не таке щасливе, як можна було б цьогс сподіватися за даних обставин. Сьогодні, приміром, трапилась цілком несподівана пригода, що дуже засмутила нашогс приятеля.

Після нашої балачки про Барімора сер Генрі надів бриля, наміряючись вийти з дому. Зрозуміло, я зробив те саме.

— Що це, Ватсоне, і ви йдете? — спитав він, якось дивно подивившись на мене.

— Це залежить від того, чи йдете ви на болото, — відповів я.

— Так, я йду туди.

— Ви знаєте одержані мною інструкції. Мені дуже неприємно бути настирливим, але ви чули, як серйозно наполягав Шерлок Голмз на тому, щоб я не кидав вас, і особливо за те, щоб ви не ходили самі на болото.

Сер Генрі поклав мені руку не плече і промовив:

— Любий друже, Голмз, за всієї своєї мудрості не передбачив деяких обставин, що сталися від того часу, як я на болоті. Чи розумієте ви мене? Я певен, що ви остання людина в світі, яка захотіла б зіпсувати мені задоволення. Я мушу сам іти.

Ці слова поставили мене в надзвичайно скрутне становище. Я не знав, що сказати і що робити, а він, поки я стояв непорозуміло, узяв палицю й пішов.

Коли я, нарешті, обміркував справу, то совість почала докоряти мені, що я, хоч би яка була тому причина, дозволив, щоб він пішов без мене. Я почав уявляти собі, які були б мої почуття, коли б мені довелося повернутися до вас признатися, що трапилось лихо внаслідок недодержання ваших інструкцій. Запевняю вас, що кров кинулась мені в голову при самій думці про це. Я вирішив, що, можливо, ще не пізно догнати його, і зараз же пішов напрямком до Меріпіт. Я поспішав, як тільки міг, але не бачив сер Генрі, поки дійшов до того місця, де від дороги відходить болотяна стежка. Тут, боячись, що я пішов не тим напрямком, я вибрався на горб — той самий, що покритий ка- м яником і звідки відкривається широкий круговид. Звідти я відразу побачив сер Генрі. Він був на болотяній стежці, приблизно на чверть милі від мене, і коло нього була жінка яка не могла бути ніким іншим, як тільки Беріл Стейплтон. Вони повільно йшли стежкою, заглибившись в балачку, причому вона швидко жестикулювала руками, ніби ставлячись поважно до того, що казала, а він напружено слухав і два рази похитав головою, мов енергійно заперечуючи її слова.

Через деякий час наш сер Генрі і жінка спинились на стежці й, як раніше, були захоплені своєю розмовою; як раптом я побачив.

що не я сам був свідком їхнього побачення. Я помітив розмаяну в повітрі зелену пляму, яку ніс на палиці чоловік, що біг із болота. То був Стейплтон із своєю сіткою. Він був далеко ближче до співрозмовців, ніж я, і, очевидно, ішов напрямком до них. В цю хвилину сер Генрі рвучко притяг до себе Беріл Стейплтон. Він обняв її за талію, але мені здалося, що вона ухиляється від його обіймів. Він наблизив свою голову до її голови, але вона на знак протесту підняла руки. Раптом вони відскочили один від одного і швиденько оглянулись. Причиною тому був Стейплтон. Він дико біг до них. і позад його маяла його безглузда сітка. Зупинившись перед ними, він почав жестикулювати і трохи не плигав від обурення. Що все це означало, я не міг зрозуміти, але мені здалось, що Стейплтон лаяв сер Генрі, який з'ясовував справу, і з'ясування ставали дедалі запальніші в міру того, як перший відмовлявся їх розуміти. Жінка стояла мовчки. Нарешті, Стейплтон повернувся на підборах і звернувся владно до сестри, яка, нерішуче глянувши на сер Генрі, пішла разом з братом. Сердиті жести натураліста свідчили, що й жінка зазнала його гніву. Сер Генрі постояв, подивився їм услід, а потім пішов назад тією дорогою, якою прийшов, звісивши голову і являючи собою втілений сум.

Я не можу собі уявити, що все це означало, але мені було дуже соромно, що я був свідком такої інтимної сцени без відома мого приятеля. Тому я збіг з горба і коло його підніжжя зустрів сер Генрі. Обличчя його було червоне від гніву і брови насуплені, як у людини, що не знає, що йому діяти.

— Еге, Ватсоне! Звідки ви вискочили? — спитав він. — Не може бути, щоб ви, всупереч умові, все — таки йшли за мною.

Я з’ясував йому, як я вважав за неможливе лишитися вдома, як я пішов за ним і як я був свідком всього, що сталося. Був момент, коли очі його заблищали, але моя одвертість обеззброїла його, і він майже спокійно засміявся.

— Мені здавалося, що середина цієї луки досить безпечне місце для того, щоб людина могла вважати себе самотньою, — сказав він. — А тим часом трохи не все населення бачило моє сватання. І притому дуже сумне сватання. Де ви були?

— Я був на горбі.

— В останньому ряду, значить. А її брат був на перших місцях. Ви бачили, як він ішов до нас?

— Бачив.

— Чи не справляє цей брат на вас враження божевільного?

— Не можу сказати, щоб я коли помічав це.

— Звичайно. До сьогоднішнього дня і я вважав його досить розумним, але тепер кажу вам — або на нього, або на мене треба надіти сорочку для божевільних. В усякому разі я не розумію, в чому справа. Ви, Ватсоне, прожили зі мною кілька тижнів, так скажіть мені тепер одверто: яка хиба переважає мені бути добрим чоловіком для жінки, яку я полюбив би?

— На мою думку, такої хиби у вас немає.

— Він нічого не може мати проти мого становища в цьому світі. Отже, він має щось проти мене особисто. Але що саме? Я в житті своїм ніколи нікого не образив навмисно. А тим часом він не дозволив би, щоб я доторкнувся до кінців її пальців.

— Хіба він це сказав?

— Це і ще багато іншого. Я знаю її лише кілька тижнів, але скажу вам, Ватсоне, що з першого ж моменту відчув, що вона створена для мене, і вона також, тому присягтись, була щаслива, коли була зі мною. Жіночі очі промовляють виразніше за слова. Але він ніколи не дозволяв нам лишатися удвох, і тільки сьогодні вперше я мав нагоду поговорити з нею на самоті. Вона була рада зустрічі зі мною, але не про кохання хотіла вона говорити, і якби могла, то й мені б заборонила говорити про це. Вона все поверталась до старої теми про небезпеку цього місця і про те, що вона не буде щаслива, доки я не покину його. Я відповів, що від того часу, як я побачив її, не поспішаю виїжджати звідси і що коли вона дійсно хоче, щоб я поїхав, то єдиний засіб до цього — влаштувати так, щоб вона поїхала зі мною. Тут я освідчився їй, але не встигла вона мені відповісти, як прибіг цей брат, і обличчя в нього було, ніби в божевільного. Він був блідий від злоби, і ясні очі його палали люттю. «Що я роблю з дівчиною? Як я смію залицятися до неї, коли це їй неприємно? Невже я вважаю, що коли я власник цього помістя, то я можу робити все, що захочу?» Якби він не був її брат, то я краще зумів би відповісти йому. Я відповів, що мої почуття до його сестри такі, що їх нема чого соромитись і що я просив її зробити мені честь стати мені за дружину. Це, очевидьки, анітрохи не поліпшило справу, ба, нарешті мені також увірвався терпець, і я відповів йому запальніше, ніж, може, слід було б, бо вона стояла тут же. Скінчилось все тим, що він пішов разом з нею, як ви бачили, а я лишився спантеличений. Скажіть мені тільки, Ватсоне, що це все означає, і я буду вам дуже вдячний.

Я попробував був з'ясувати все це, але, бігме, сам був спантеличений. Все обстає за нашого приятеля — його становище, його характер, його зовнішність, — і я нічого не знаю, що могло б постати проти нього, крім таємничої долі, що переслідує їхній рід. Дуже незрозуміло, що його сватання було так брутально відкинуто, без усякого посилання на бажання самої дівчини, і що дівчина дозволяє без протесту таке становище. Проте нас заспокоїв сам Стейплтон, прийшовши до нас того ж дня. Він прийшов просити пробачення за свою брутальність. Наслідком їхньої довгої балачки без свідків, було те, що дружні відносини знову відновились, внаслідок чого ми будемо вечеряти в ту п'ятницю в Меріпіт.

— Я не скажу тепер, що він не божевільний, — сказав сер Генрі, — я не можу забути його очей, коли він підбіг до мене сьогодні вранці. Але не можу не визнати, що не можна було вимагати більш достатнього вибачення.

— Як він пояснив свою поведінку?

— Він сказав, що сестра становить все в його житті. Це досить зрозуміло, і я радий, що він її оцінює як слід. Вони жили завжди вдвійку, він завжди був одинокий, і вона єдина його приятелька, отже, думка втратити її воістину жахлива для нього. Він каже, що не помічає, як я закохався в неї, коли ж побачив це на власні очі і подумав, що її можуть узяти від нього, то можливість ця зробила його божевільним. Він дуже жалкував про все, що сталося, і зрозумів, оскільки безглуздо й егоїстично уявляти, що він може залишити на все життя для себе таку красуню, як його сестра. Коли доведеться з нею розлучитись, то він з більшою охотою віддасть її такому сусідові, як я, ніж будь — кому іншому. Але, в усякому разі, це для нього удар, для якого треба приготуватись. Він відмовиться від будь — якої протидії з свого боку, коли я обіцятиму не говорити про цю справу протягом трьох місяців і задовольнюся дружніми відносинами з дівчиною, не вимагаючи від неї кохання. Я дав цю обіцянку, і на цьому справа скінчилась.

Отже, одна з наших невеличких таємниць з’ясована. Тепер ми знаємо, чому Стейплтон вороже ставився до коханця своєї сестри навіть в такому разі, коли він був такою гідною людиною, як сер Генрі. Тепер переходжу до другої нитки, витягненої мною з заплутаного клубка, до з’ясування таємних нічних ридань, заплаканого обличчя пані Барімор і злодійкуватих мандрівок Барімора до західного вікна. Хваліть мене, любий Голмзе, і скажіть, що ви не розчарувались у мені як агенті й що ви не жалієте про виявлене до мене довір’я. Все це було з’ясовано в одну ніч.

Л втім, ми трудились дві ночі, але в першу зазнали невдачі. Ми сиділи з сер Генрі у його кімнаті до третьої майже години і не чули жодного звуку, крім дзвону годинників на східцях. Це була дуже тоскна невсипущість, яка закінчилась тим, що ми обидва заснули, сидячи на стільцях. На щастя, це нас не збентежило, і ми вирішили зробити ще одну спробу. На другу ніч ми прикрутили лямпу і почали курити, не ворушачись. Час линув надзвичайно повільно, але нас підтримувала така ж терпляча цікавість, яку мусить відчувати мисливець, наглядаючи за пасткою, в якій він сподівається побачити вловлену здобич. Пробило годину, пробило дві, і ми вже хотіли в розпачі знову відмовитись від цієї справи, як раптом обидва випростались на стільцях і почали напружено прислухатись. Ми почули рип у коридорі.

Ми чули, як хтось прокрадався, поки звук кроків не замовк вдалині. Тоді сер Генрі безгучно відчинив двері, і ми кинулись у погоню. Людина обійшла вже галерію, і в коридорі було темно. Коли ми нарешті дійшли до дверей і заглянули в них, то побачили, що він стоїть, нахилившись до вікна з свічкою в руці, і його напружене обличчя притислося до шибки нестеменно, як я бачив його за дві ночі перед цим.

Ми не склали ніякого пляну кампанії, але наш приятель така людина, для якої безпосередність є найприроднішою. Він увійшов у кімнату. Барімор відскочив од вікна з якимось рвучким шипінням у грудях і став перед нами смертельно блідий і весь тремтячи. Його темні очі на білому обличчі, що дивились то на мене, то на сер Генрі, були сповнені жаху й подиву.

— Що ви тут робите Баріморе?

— Нічого. — Він був такий схвильований, що ледве міг говорити, і тіні від тремтячої в його руках свічки плигали вниз і вгору. — я перевіряв вікна. Я ходжу вночі перевірити, чи замкнені вони.

— На другому поверсі?

— Так, усі вікна.

— Слухай, Баріморе, — вимовив сер Генрі суворо, — ми вирішили добитися правди від вас, а тому, чим швидше ви її скажете, то буде вам краще. Отже, не брешіть. Що ви робили коло вікна?

Він стояв і дивився на нас, безпорадно ламаючи руки, як людина, доведена до крайнього горя.

— Я не робив нічого поганого. Я держав свічку біля вікна.

— А для чого ви держали свічку біля вікна?

— Не питайте мене, сер Генрі. Не питайте. Присягаюсь, що це не моя таємниця і що я не можу її викрити. Коли б вона не торкалась нікого, крім мене, то я б не намагався ховати її від вас.

Мені раптом спала думка в голову, і я взяв свічку з підвіконня, де її поставив Барімор.

— Він, мабуть, держав її, як гасло, — сказав я. — Подивімось, чи не буде відповіді.

Я тримав свічку так, як він це робив, вдивляючись у темряву ночі. Я невиразно бачив чорну смугу дерев і більш ясний простір болота, бо місяць сховався за хмари. Я радісно вигукнув, коли крізь покрив ночі раптом проти вікна засвітилась тоненька жовта точка.

— От і відповідь, — вигукнув я.

— Ні, ні, це нічого. Зовсім нічого. — втрутився Барімор, — запевняю вас.

— Рухайте свічку уздовж вікна, Ватсоне. — вигукнув Генрі. — Дивіться, і та також рухається. Тепер будеш заперечувати, падлюко, що це не гасло? Ну, кажи, хто твій спільник і в чому є змова?

Баріморове обличчя зробилось сміливе.

— Це моя справа, не ваша. Я нічого не скажу.

— Тоді зараз же ви підете з мого дому.

— Гаразд. Піду, коли так треба.

- І ви підете зганьбленим. Ви мусили 6 соромитись, чорт забери. Ваша родина жила з моїми більш як сто років під цим дахом, а я застаю вас тут у якійсь темній змові проти мене.

— Ні, ні, не проти вас! — вигукнув жіночий голос, і жінка Барімора, ще дужче бліда, ніж її чоловік, і з виразом ще більшого жаху на обличчі з’явилась у дверях. Її масивна постать у спідниці та шалі була 6 комічна, якби не сила почуття, яку виявляли її рухи.

— Ми мусимо йти геть, Елізо. Всьому кінець. Можеш складати наші речі, — сказав їй чоловік.

— О, Джоне, Джоне, невже я довела тебе до цього? У всьому винна я, сер Генрі, сама я. Він робив це все ради мене і через те, що я його просила.

— Так кажіть же, що все це означає.

— Мій бідолашний брат вмирає з голоду на болоті. Не можемо ж ми дати йому загинути коло нашого двору. Свічка править йому за гасло, що їжа готова для нього, а світло там, від нього, показує місце, куди її віднести.

— Утікач з тюрми, Сельден — убивця.

— Це правда. — підтвердив Барімор. — Я вам сказав, що це не моя таємниця і що я не можу викрити її вам. Тепер же ви про неї узнали й бачите, що коли й була змова, то не проти вас.

Так от чим пояснювались злодійські нічні мандрівки і світло коло вікна. Сер Генрі і я здивовано дивились на жінку. Чи можливо, щоб у цій поважній особі і в одному з найвидатніших злочинців текла та сама кров?

— Так. Моє прізвище було Сельден, і він мій молодший брат. Ми дуже розпестили його, коли він був хлопчик, і потурали йому у всьому, а через те він став думати, що світ створено для його вдоволення і що він може робити все. що йому подобається. Коли він став старший, то потрапив у лихе товариство. Він спричинив горе моїй матері, а ім’я наше втоптав у багно. Від злочину до злочину він падав все нижче й нижче, доки потрапив на ешафот, від якого врятував його тільки випадок. Але для мене, він завжди був невеличким кучерявим хлопчиком, якого я доглядала і з яким гралась, як старша сестра. Через це він і втік з в’язниці. Він знав, що я тут і що ми не можемо відмовитись допомогти йому. Коли він одного разу вночі прийшов туди зморений і голодний, а сторожа бігла за ним, що ми мали робити? Ми заховали його, годували і дбали про нього. Тоді ви вернулись, і моєму братові здалося, що на болоті буде більш безпечно, ніж у всякому іншому місці, поки не вщухне метушня з приводу його вловлення, і тому він ховається тут. Через ніч ми впевняємось, ставлячи на вікно свічку, чи він ще на болоті, і коли одержуємо відповідь, то мій чоловік відносить йому трохи їжі. Кожного дня ми сподіваємося, що він залишив уже ці місця, але, поки він тут, ми не можемо його кинути. От і вся правда. Кажу, як чесна людина, і ви бачите, коли слід в цій справі ганити будь — кого, то не мого чоловіка, а мене, що заради мене він все це робить.

Жінка говорила з такою поважністю, що слова її здавались переконливими.

— Чи це так, Баріморе?

— Так. Кожне її слово — правда.

— Ну, я не можу закидати вам того, що ви заступаєтесь за свою жінку. Йдіть собі в кімнату, а завтра вранці ми докладніше поговоримо про цю справу.

Коли вони пішли, ми знову подивились у вікно. Сер Генрі розчинив його, і холодний нічний вітер бив нам в обличчя. В похмурій далині світила маленька жовта точка.

— Я дивуюсь його сміливості, — сказав сер Генрі.

— Можливо, це світло так поставлено, що його видно тільки звідси.

— Мабуть. Як ви думаєте, далеко це?

— Коло вершин Клефт, вважаю.

— Не далі, як миля або дві звідси?

— Не більш, коли не менш.

— Так, воно й не мусить бути далеко, бо Баріморові доводиться носити туди їжу. І ця падлюка жде тепер коло своєї свічки. Чорт забери, Ватсоне, я піду вловлю цю людину.

Така сама думка виникла і у мене.

- І я піду, — сказав я.

— То беріть свій револьвер і надівайте чоботи. Чим швидше ми вийдемо, то краще, бо він може погасити свою свічку і піти геть.

Через п’ять хвилин ми вже вийшли з дому. Ми сквапливо продирались крізь темний чагарник. Сумно вив вітер осінній, і шелестіло падуче листя.

Раптом із широкого похмурого болота пролунав той дивний крик, який я вже раз чув на Ґрімпенській трясовині. Крізь нічну тишу вітер доніс протяжне низьке виття, що піднеслось до реву і знову затихло в тоскнім зітханні. І знову воно залунало, і повітря тремтіло від цього пронизливого дикого загрозливого звуку. Сер Генрі ухопив мене за рукав, і лице його так зблідло, що це видно було навіть у темряві.

— Ватсоне, що це таке?

— Не знаю, це якийсь болотяний звук. Я вже раз чув його.

Звук завмер, і знову настала абсолютна тиша. Ми стояли, напружуючи слух, але нічого не почули більше.

— Ватсоне, — сказав Генрі, — це вив собака.

Кров похолола в моїх жилах від жаху, який чувся в його голосі.

— Як пояснюють цей звук? — спитав він.

— Хто?

— Тутешній народ.

— Яке вам діло до того, як він це пояснює?

— Скажіть мені, Ватсоне, що народ каже про це.

Я вагався, але не міг ухилитись од відповіді.

— Він каже, що це виє собака Баскервілів.

Сер Генрі простогнав і замовк.

— Так, це вив собака, — сказав він нарешті, — але здавалось, що це виття лунає здалеку, за багато миль звідси.

Трудно було визначити, звідки воно лунало.

— Не думаю, щоб я коли — небудь забув це виття. Але що нам тепер робити, як ви гадаєте?

— Чи не вернутися додому?

— Ні, чорт забери. Ми вийшли, щоб дістатися до злочинця, і ми дістанемось до нього. Ми шукаємо злочинця, а пекельний собака хай шукає нас, коли хоче. Ходімо, ми доб’ємося свого, хоч би всі вороги з пекла були випущені на болото.

Спотикаючись у темряві, ми поволі посувались серед похмурих обрисів скелястих горбів напрямком до жовтого вогника, що все ще нерухомо світився перед нами. Ніщо так не зраджує, як віддаль світла темної ночі. Іноді здавалося, що світло блищить далеко на лінії обрію, а іноді — що воно за кілька метрів від нас. Нарешті ми побачили, звідки йшло це світло, і тоді переконались, що дійсно ми недалеко від нього. Свічку було вставлено в щілину скелі, яка оточувала її з усіх боків і закривала її од вітру, а разом з тим робила її видною тільки з боку Баскервіль Гол. Ми наблизились непомітно, ховаючись за гранітним валуном і, скорчившись за цим прикриттям, дивились поверх його на сигнальне світло. Страшно було бачити цю самотню свічку, що горіла посеред болота без усяких ознак життя коло неї — саме тільки рівне жовте полум’я і блиск скелі навколо неї.

— Що нам робити тепер? — пошепки спитав сер Генрі.

— Ждати на цьому місці. Він мусить бути недалеко від своєї свічки. Подивімось, чи не вдасться нам поглянути на нього.

Не встиг я це сказати, як ми обидва побачили Сельдена. Над скелею, в щілині якої стояла свічка, виглядало лукаве жовте обличчя, страшне, звіряче, перекривлене обличчя. Брудне, з колючою бородою, з волоссям, як лико, воно, здавалось, належало одному з тих дикунів, що колись жили у норах по схилах горбів. Світло, що стояло нижче його, відбивалося в його невеличких хитрих очах, що по — звірячому вдивлялися в темряву, як у хитрої дикої тварини, що зачула кроки мисливців.

Щось, очевидно, збудило його підозру. Можливо, Барімор уживав якогось іншого гасла, якого ми не зробили, або ж злочинець мав будь — які інші причини вважати, що не все гаразд, але в усякому разі я бачив вираз страху на його лукавому обличчі. Кожну мить він міг погасити свічку і зникнути в темряві. Тому я кинувся вперед, і сер Генрі кинувся вслід за мною. В ту же мить злочинець вигукнув лайку і кинув каменюку, що розбилась на шматки об скелю, яка захищала нас. Я встиг побачити його коротку присадкувату міцну постать, коли він звівся на ноги і кинувся тікати. Але в ту ж мить місяць виглянув з‑за хмар. Ми збігли на вершину горба і побачили, що злочинець збігав з нього по другий бік, плигаючи через каміння швидко й спритно, як гірська коза. Влучний постріл з револьвера зміг би покалічити його, але я взяв зброю тільки для самозахисту в разі нападу, а не для того, щоб стріляти в беззбройну людину, яка тікала.

Хоч ми обидва добре бігали і були в сприятливих умовах, проте швидко переконались, що не маємо жодної змоги догнати його. Якраз в цей час трапилось щось надзвичайно дивне й несподіване. Ми підвелись з каміння, на якому присіли, стомлені гонитвою за втікачем, і пішли додому, відмовившись від безнадійного полювання. Праворуч від нас місяць уже низько спустився, і зубчаста вершина Гранітної скелі виставала на нижньому вигоні сріблястого кружала. Там, на гострій вершині, я побачив. як чорну статую на блискучому тлі. постать людини. Не думайте. Голмзе, що це була ілюзія. Впевняю вас, що ніколи в житті не бачив нічого виразніше. Оскільки я міг бачити, то була висока худорлява людина. Вона стояла, розставивши трохи ноги, склавши на грудях руки, нахиливши голову, ніби міркувала про цю величезну пустелю з торфу та граніту, що розляглась навколо неї. Вона скидалась на духа цієї жахливої місцевості. То не був злочинець. Ця людина перший сховався. Крім того, вона була далеко вища на зріст. З криком подиву я показав на неї рукою, але в ту мить, коли я повернувся, щоб ухопити за руку нашого приятеля, людина зникла. Гостра гранітна вершина все ще виставала на нижньому краї місяця, але з неї зник всякий слід безмовної нерухомої постаті.

Я захотів піти тим напрямком і обшукати вершину, але вона була дуже далека. Нерви сер Генрі все ще були напружені від чутого нами виття, і він не мав охоти піти на нові пригоди. Він не бачив людини на вершині, а тому і не зазнав того нервового напруження, яке опанувало мене, коли я побачив цю постать і Її імпозантну позу.

— Це, безперечно, один із вартових, — сказав сер Генрі. — Болото повне ними з тих часів, як утік цей злочинець.

Можливо, його пояснення і правильне, але я хотів би мати будь — який доказ цього. Сьогодні ми хочемо повідомити Принц- таунську в’язницю, де шукати утеклого злочинця, але нам досадно, що ми не могли самі привести його, як свого полоненого. Такі наші пригоди минулої ночі, і ви мусите погодитися, любий Голмзе, що я зробив вам цікаве донесення.