Пес Баскервілів

Розділ 5 Три порвані нитки

Шерлок Голмз мав надзвичайну властивість спрямовувати свої думки, куди він хотів. Дивна справа, до якої нас запросили, була протягом двох годин ніби цілком забута, і він захопився картинами новітних бельгійських майстрів. Вийшовши з ґалерії, він не хотів ні про що інше говорити, як про мистецтво (про яке ми мали найелементарніші поняття), поки не дійшли ми до готелю Нортумберланд.

— Сер Генрі Баскервіль чекає вас нагорі, — сказав конторник. — Він прохав мене зараз же, як ви прийдете, повести вас до нього.

— Ви нічого не матимете проти того, щоб я заглянув у вашу книгу записів? — спитав Голмз.

— Будь ласка!

У книзі після імені Баскервіль було записано ще два. Одно було Теофілус Джонсон з родиною із Нюкастл, а друге, пані Олдмор з покоївкою із Гай Лодж, Альтон.

— Це, мабуть, той самий Джонсон, якого я колись знав, — сказав Голмз. — Він правник — чи не так? — сивий і шкутильгає.

— Ні, цей Джонсон — власник кам’яновугільних копалень — дуже рухливий джентльмен, не старший за вас.

— Ви, мабуть, дуже помиляєтесь щодо його спеціальності.

— Ні, він уже багато років спиняється в нашому готелі, і ми його дуже добре знаємо.

— Це інша справа. А пані Олдмор? Я щось пригадую, ніби прізвище іі мені знайоме. Даруйте мені мою цікавість, але часто буває, що, навідуючись до одного приятеля, знаходиш іншого.

— Вона хвора жінка. Її чоловік був майор, і вона завжди, коли буває в місті, спиняється в нас.

— Дякую. Я, здається, не можу претендувати на знайомство з нею.

— Цими запитаннями, Ватсоне, — казав він далі тихим голосом, поки ми йшли східцями, — ми встановили дуже важливий факт. Ми тепер знаємо, що людина, яка цікавиться нашим приятелем, не спинилася в одному з ним готелі. Це визначає, що намагаючись, як ми бачили, стежити за ним, він разом з тим боїться бути поміченим. Ну, а це дуже знаменний факт.

— Чим?

— А тим… Еге, любий друже, в чому справа?

Обходячи бильця, вгорі східців ми натрапили на самого Генрі Баскервіля. Його обличчя паленіло від гніву. Він тримав у руці старий запорошений чобіт. Він був до того розлючений, що слова не виходили в нього з горла; коли ж він передихнув, то заговорив на далеко вільнішому і більш західному діалекті, ніж той, яким говорив ранком.

— Мені здається, що в цьому готелі мене морочать як дурня, — вигукнув він. — Раджу їм бути обережними, а то вони побачать, що не на такого напали. Хай їм біс. Коли цей дурень не знайде свого чобота, то хай начуваються. Я розумію жарти, пане Голмз, але цього разу вони перебрали через край.

— Ви все ще шукаете свого чобота?

— Так, і маю намір його знайти.

— Але ж ви казали, що то був новий, рудуватий чобіт.

— Так, а тепер це старий, чорний.

— Що, невже?

— Саме так, в мене було всього три пари чобіт: нові рудуваті, старі чорні і ці полаковані, що на мені. Минулої ночі в мене взяли один видублений чобіт, а сьогодні в мене потягли чорний. Ну, знайшли ви його? Та кажіть же, не стійте так, витріщивши очі?

З'явився схвильований лакей.

— Ні. Я довідувався в усьому готелі й нічого не міг дізнатись.

— Гаразд! Або чобіт мені повернуть до захід сонця, або я піду до господаря і скажу йому, що вмить виїжджаю з його готелю.

— Його знайдуть, впевняю вас. Якщо ви будете терпеливий — його знайдуть.

— Сподіваюсь, інакше це буде остання річ, яку я втрачаю в цьому вертепі злодіїв. Проте, даруйте мені, пане Голмз, що я турбую вас такими дурницями.

— Я вважаю, що це варто турбот.

— Як ви це все з'ясовуєте?

— Я й не пробую з'ясовувати цього випадку. Він мені здається дуже безглуздим і дивним.

— Так, дивний, — промовив задумливо Голмз.

— А що ви самі про нього думаєте?

— Я не скажу, що тепер я розумію його. Це дуже складна справа, сер Генрі. Коли зв'язати з ним смерть вашого дядька, то я скажу, що з п'ятисот справ першої ваги, якими мені доводилось займатися, жодна не зачіпала мене так глибоко. Але в нас у руках кілька ниток, і всі шанси за те, що як не та, так інша приведе нас до істини. Ми можемо витратити час, керуючись не тією, якою слід, але рано чи пізно ми натрапимо на певний шлях.

Ми приємно прогаяли час за сніданком і дуже мало говорили про справу, яка нас поєднала. І тільки коли ми перейшли в приватну вітальню Генрі Баскервіля, Голмз спитав його, що він плянує робити.

— Поїду в Баскервіль Гол.

— Коли?

— Наприкінці тижня.

— По суті, — сказав Голмз, — я вважаю ваше вирішення за розумне. Для мене цілком очевидно, що в Лондоні стежать за вами, і в мільйонному населенні цього величезного міста важко довідатись, хто стежить і яка його мета. Коли його наміри злостиві, то він може спричинити вам нещастя, і ми безсилі його усунути. Ви не знали, лікарю Мортімер, що сьогодні ранком за вами стежили від мого дому?

Лікар Мортімер здригнувся.

— Стежили? Хто?

— На жаль, цього я вам не можу сказати. Чи немає між вашими сусідами або знайомими в Дартмурі кого — небудь з густою чорною бородою?

— Hi … Ox, чекайте! Так, у Барімора, лакея сер Чарлза, густа чорна борода.

— А де Барімор?

— Йому доручено баскервільський дім.

— Нам краще впевнитися, чи справді він там і чи не попав він яким — небудь чином в Лондон.

— Але як же ви довідаєтесь?

— Дайте мені телеграфний бланк:

— Цього досить. Пошліть на адресу Барімор, Баскервіль Гол. Яка найближча телеграфна станція? Ґрімпен? Чудово, ми пошлемо другу телеграму поштмайстрові:

— Це дасть нам змогу довідатись до сьогоднішнього вечора, чи Барімор у Девоншірі, чи його немає.

— Це правильно, — сказав Баскервіль. — А до речі, лікарю Мортімер, що являє собою цей Барімор?

— Це син старого управителя, який вже помер. Ця родина доглядала Баскервіль Гол протягом чотирьох поколінь. Оскільки мені відомо, він і його жінка гідні цілковитої поваги.

— Але разом з тим, — сказав Баскервіль, — зрозуміло, що від того часу, як ніхто з нашої родини не жив у Баскервіль Гол, вони мають чудовий будинок, і при тому — жодної праці.

— Це так.

— Чи одержав що — небудь Барімор за заповітом сер Чарлза? — запитав Голмз.

— Він і його жінка одержали по п’ятсот фунтів.

— А чи знали вони, що одержать ці гроші?

— Так, сер Чарлз дуже любив розповідати зміст свого заповіту.

— Це вже цікаво.

— Сподіваюсь, — сказав лікар Мортімер, — що ви не поставитесь підозріло до всякого, хто одержав спадщину від сер Чарлза, бо й мені він залишив тисячу фунтів.

— Справді, а ще кому?

— Він залишив багато незначних сум окремим особам і великі суми на громадську благодійність. Решту одписано сер Генрі.

— А яка велика ця решта?

— Сімсот сорок тисяч фунтів.

Голмз здивовано підняв брови і сказав:

— Я ніяк не сподівався, що спадщина сер Чарлза досягає таких величезних розмірів.

— Сер Чарлз мав репутацію багатої людини, але ми не знали, оскільки він у дійсності багатий, поки не розглянули його паперів. Загальна вартість помістя визначена приблизно в мільйон.

— Ого! За такий шматочок людина може зважитись на відчайдушну справу. Ще питання, лікарю Мортімер. Припустимо, що з нашим молодим приятелем трапиться щось (даруйте мені таке неприємне припущення), — кому дістанеться тоді помістя?

— Через те, що Роджер Баскервіль, молодший син сер Чарлза, помер нежонатий, то помістя перейде до далеких родичів Дезмондів. Дезмонд — підстаркуватий пастор у Вестморланді.

— Дякую. Всі ці подробиці дуже цікаві. Чи зустрічались ви з Дезмондом?

— Зустрічався. Одного разу він був у відвідинах в сер Чарлза. Це людина пристойна і святого життя. Я пам’ятаю, він відмовився прийняти від сер Чарлза спадщину, хоч той і настоював, щоб призначити йому будь — що.

- І людина з такими невибагливими звичками могла б успадкувати мільйони сер Чарлза?

— Він успадкував би помістя, бо такий порядок переходу спадщини. Він одержав би також і гроші, якби справжній власник не розпорядився ними інакше, на що він має цілковите право.

— Чи написали ви свій заповіт, сер Генрі?

— Ні, пане Голмз, у мене не було на це часу, бо я тільки вчора довідався про стан речей. Але, в усякому разі, я вважаю, що гроші мусять іти разом з помістям. Такі були переконання мого бідолашного дядька. Яким чином власник зможе без грошей підтримати свою власність? Він, земля й гроші не можуть бути роз’єднані.

— Це так. Отже, сер Генрі, я згоден з вами, що вам слід негайно поїхати в Девоншір. Тільки я пропоную вам один захід обережності: ні в якому разі ви не мусите вертатися туди сам.

— Лікар Мортімер вертається зі мною.

— Але в лікаря Мортімера практика, яку він не може кинути, та, крім того, дім його кілька миль від вашого. При всьому своєму бажанні він не в змозі буде допомогти вам. Ні, сер Генрі, ви мусити взяти з собою надійну людину, що була б завжди коло вас.

— Чи можлива річ, пане Голмз, щоб ви самі згодились поїхати?

— Коли настане криза, я подбаю особисто приїхати: але ви розумієте, що з моєю великою практикою і з постійними звертаннями порадити у всеможливих справах я не можу виїхати з Лондону на непевний час. Тепер одну з найповажніших осіб в Англії заплямував якийсь шантажист, і тільки я можу усунути скандал, який може спричинити багато лиха. Ви бачите, оскільки мені неможливо поїхати в Дартмур.

— Кого ж ви порадите мені взяти?

Голмз поклав свою руку на мене і сказав:

— Коли мій приятель погодиться, то немає людини, яка б більш гідна була бути біля вас, коли ви почуватимете себе скрутно. Ніхто не знає цього краще за мене.

Пропозиція ця застала мене зненацька, але, раніш, ніж я встиг вимовити хоч би слово, Баскервіль ухопив мене за руку і, щиро стиснувши її, сказав:

— Які ви добрі, Ватсоне. Ви знаєте, що зі мною робиться, і вам справа так само знайома, як і мені. Коли ви поїдете в Баскервіль Гол і визволите мене з небезпеки, я ніколи цього не забуду.

Чекання пригод завжди чарівно впливало на мене. Крім того, я був заохочений словами Голмза і палкістю, з якою сер Генрі вітав мене, як свого супутника.

— Я з охотою поїду, — сказав я, — і не можу собі уявити, як би я міг краще спожити свій час.

- І ви будете дуже ретельно повідомляти мене про все, — сказав Голмз. — Коли настане будь — яка криза, чого я неодмінно сподіваюсь, я спрямую ваші дії. Вважаю, що на суботу все буде готове.

— Чи зручно це буде докторові Ватсонові?

— Цілком.

— Отже, в суботу, коли нічого не трапиться нового, ми зустрінемося до відходу поїзду о 10:30 із станції Падінґтон.

Ми вже встали, щоб попращатись, як раптом Баскервіль радісно гукнув, витягаючи з-під шафи, що стояла в одному з кутків кімнати, рудуватий чобіт.

— Мій загублений чобіт, — гукнув він.

— Дай Боже, щоб усі наші пригоди так швидко закінчились, — сказав Шерлок Голмз.

— Але це дуже дивно, — зауважив лікар Мортімер. — Я перед сніданком обшукав дуже ретельно всю цю кімнату.

— Я також, — сказав Баскервіль. — Я жодного місця не лишив необшуканим.

- І тоді, напевне, в ній не було цього чобота.

— В такому разі його поставив сюди лакей, поки ми снідали.

Послали по лакея, але той відповів, що він нічого не знає про це, і жодними розшуками ми не добились з’ясування цього випадку. Додався новий пункт до цієї безперервної серії безцільних, очевидьки, дрібних таємниць, що з’являлися так швидко одна за другою. Лишивши певну історію сер Чарлза, ми дали ряд нез’ясованих подій що трапились протягом двох днів, а саме: одержання листа з друкованих слів, зустріч чорнобородого шпига в кебі, загублення нового видубленого чобота, загублення старого чорного, і нарешті, знайдення нового видубленого чобота. Коли ми верталися на Бейкер Стріт, Голмз мовчки сидів у кебі, і через те що він насупив брови, а також із виразистого обличчя, я бачив, що його розум, так само, як і мій, був зайнятий спробами скласти будь — який плян, в який можна б було вмістити всі ці дивні епізоди, що не мали, очевидно, жодного зв’язку між собою. До пізного вечора сидів він повитий тютюновим димом і заглиблений у свої думки.

Перед самісінькою вечерею подали дві телеграми.

Перша була:

Друга:

— Порвались дві з моїх ниток, Ватсоне. Немає нічого більш заохотливого, як випадок, в якому все спрямовано проти нас. Нам треба відшукати другий слід.

— У нас лишається ще візник, що возив шпига.

— Цілком правильно. Я телеграфував, щоб довідались з офіційного списку про його прізвище та адресу. Я думаю, що це й відповідь на мій запит.

Дзвінок виявився, ще більш цікавим, ніж ми сподівалися, бо прочинились двері і в кімнату ввійшов грубий на вигляд чоловік, очевидьки, візник, про котрого йшла мова.

— Я одержав оповіщення з головної контори, — сказав він, — що чоловік, який живе тут, покликав до себе число 2704. Я їжджу своїм кебом уже сім років, і ніколи не скаржились на мене. Я прийшов сюди просто з двору, щоб спитати вас особисто, що ви маєте проти мене.

— Я нічого не маю проти вас, чоловіче добрий, — сказав Голмз. — Навпаки, я маю для вас півсоверена, коли ви відповісте мені на мої питання.

— Гаразд, це буде гарний день, — сказав візник, широко посміхнувшись. — Так що ж ви хочете спитати в мене?

— Насамперед, ваше прізвище та адресу на випадок, що ви мені ще раз знадобитесь.

— Джон Клейтон, Терпей Стріт, число 3.

Шерлок Голмз записав ці відомості.

— А тепер, розкажіть мені все, що стосується, вашого пасажира, який сьогодні о десятій годині ранку вартував коло цього будинку, а потім їхав услід за двома джентльменами по Ріджент Стріт.

Візник трохи здивувався й збентежився, але відповів.

— Що ж, мені нічого вам казати, бо ви, мабуть, уже знаєте стільки ж, скільки й я. Справа в тому, що мій пасажир сказав мені, що він слідець і щоб нікому не говорити про нього.

— Це, добрий чоловіче, дуже поважна справа, і вам погано доведеться, коли ви задумаєте критись хоч би чим від мене. Так ви кажете, що ваш пасажир видав себе за слідця?

— Так.

— Коли він вам сказав про це?

— Встаючи з кеба.

— Чи не сказав він ще чого?

— Він сказав своє прізвище.

Голмз радісно поглянув на мене.

— А … він сказав своє прізвище? Це була необережність. І яке ж це було прізвище?

— Його прізвище, — відповів візник, — Шерлок Голмз.

Ніколи в житті не бачив я, щоб мій приятель був так спантеличений. Він здивовано мовчав, а потім зареготав щиро.

— От так штукар, безперечно, штукар, — сказав він. — Я відчуваю в ньому таку ж швидку, гнучку дотепність, як моя власна. Він гарно посміявся з мене. Так його звуть Шерлок Голмз?

— Так.

— Гаразд. Розкажіть мені, де ви його посадили і все що потім трапилось.

— Він покликав мене о пів на десяту в Трафальґарському сквері. Він назвав себе слідцем і запропонував мені дві Гінеї, коли я протягом цілого дня робитиму все, що він вимагатиме, не питаючи його нічого. Я охоче згодився. Спочатку ми поїхали в Нортумберландський готель й ждали там, поки не вийшли звідти два джентльмени і взяли кеб. Ми поїхали за їхнім кебом, поки він не спинився десь тут.

— Коло цих самих дверей, — сказав Голмз.

— Мабуть, що так. Я не можу сказати нічого певного, але мій пасажир все добре знав. Ми відїхали на половину вулиці і ждали там півтори години. Тоді два джентльмени пройшли гуляючи повз нас і ми поїхали за ними по Бейкер Стріт і вздовж.

— Я знаю, — перебив його Голмз.

— Поки не проїхали три квартали Ріджент Стріт. Тоді мій пасажир відчинив верхнє віконце і крикнув мені, щоб я їхав якнайшвидше на Ватерлюську станцію. Я цвьохнув свою кобилу, і через десять хвилин ми були на місці. Тоді він мені заплатив дві гінеї, як порядна людина, і ввійшов у станцію. Але, йдучи, він повернувся і сказав: «Може вам буде цікаво знати, що ви возили Шерлока Голмза.» Так я довідався про його прізвище.

— Розумію. А потім ви більш не бачили його?

— Ні, він увійшов у станцію і я його більш не бачив.

— Ну, а як ви б описали зовнішність Шерлока Голмза?

Візник почухав потилицю.

— Не дуже легко описати цього джентльмена. Я б дав йому років сорок. Зросту він середнього, цалів на два, на три нижчий за вас, одягнений він був незграбно і борода в нього була чорна, підстрижена чотирикутником, лице бліде. Нічого більше я не можу сказати про нього.

— Які очі в нього були?

— Не скажу.

— Ви більш нічого не пам’ятаєте?

— Ні, нічого.

— Гаразд. Так от вам півсоверена. Друга половина жде вас, як ви дасте нам ще будь — які відомості. Добраніч.

— Добраніч, і дякую вам.

Джон Клейтон пішов, сміючись, а Голмз повернувся до мене, знизуючи плечима і спокійно посміхаючись.

— Урвалась і третя наша нитка, і ми кінчили тим, з чого почали, — сказав він. — Хитра падлюка! Він знав наш дім, знав, що сер Генрі Баскервіль радився зі мною, на Ріджент Стріт пізнав мене, передбачав, що я помітив число кеба і візьмуся за візника, а тому зробив мені цей сміливий виклик. Кажу вам, Ватсоне, що ми за цей час придбали ворога, який гіден нашої зброї. Я одержав шах і мат в Лондоні і можу тільки побажати вам більшого щастя у Девоншірі. Але я не певен щодо цього.

— Щодо чого?

— Щодо того, що посилаю вас туди. Погана ця справа, Ватсоне, погана, небезпечна справа, і коли я більше знайомлюся з нею, то менш вона мені подобається. Так, любий друже, смійтесь, але даю вам слово, що я буду дуже радий, коли ви вернетесь цілим і незайманим на Бейкер Стріт.