Пес Баскервілів

Розділ 13 Тенета затягуються

Побачивши Шерлока Голмза, сер Генрі дужче зрадів, ніж здивувався, бо вже кілька днів він дожидав, що останні події викличуть Голмза з Лондона. Проте він здивовано підняв брови, коли переконався, що в мого приятеля немає з собою ніякого багажу й що цьому він не дає жодних пояснень. Я дав Голмзові все потрібне, і за пізньою вечерею ми розповіли сер Генрі про наші пригоди, оскільки було бажано, щоб він знав їх. Але насамперед мені припав неприємний обов’язок повідомити Барімора й його жінку про смерть Сельдена. Для нього це була безперечна полегкість, але вона гірко плакала закривши обличчя фартушиною. Для всього світу Сельден був жорстока людина — напівзвірюка, напівдемон, але для неї він завжди лишався маленьким свавільним хлопчиком, яким вона його пам’ятала у своїй власній молодості, якого вона водила за руку. Воістину зла мусить бути та людина, чиєї смерті жодна жінка не оплакуватиме.

— Я сьогодні зранку, від того часу, як пішов Ватсон, гинув од нудьги в цім домі, — сказав Генрі. — Сподіваюсь, це буде поставлено мені в заслугу, бо стримав свою обіцянку. Якби я не поклявся не виходити сам, то я міг би згаяти вечір веселіше, бо Стейплтон прислав мені записку з запрошенням прийти до нього.

— Не маю сумніву, що ви провели б вечір веселіше, — виразно промовив Голмз. — До речі, вважаю, що ви не оціните того, як ми оплакували вас, гадаючи, що ви зламали собі в’язи.

Сер Генрі широко розкрив очі.

— Яким чином?

— Той бідолаха був одягнений у вашу одіж. Я побоююсь, щоб ваш слуга, який подарував йому цю одіж, не мав неприємностей з поліцією.

— Навряд, оскільки я пам'ятаю, на жодній частині цього одягу не було ніяких ознак.

— Це щастя для нього і, по суті, щастя для всіх вас, бо всі ви в цій справі чинили протизаконно. Я навіть сумніваюсь, чи не мушу я, як сумлінний слідець, насамперед арештувати всіх пожильців цього дому. Донесення Ватсона — вельми доказові документи.

— Але розкажіть про вашу справу, — попросив Генрі. — Чи розібрались ви хоч трохи в цій плутанині? Щодо Ватсона й мене, то мені здається, що ми нічого не дізнались од того часу, як приїхали.

— Я гадаю, що незабаром зможу з’ясувати вам усе. Справа ця надзвичайно трудна і складна. Лишається ще кілька пунктів, які треба висвітлити, але ми цього вже досягаємо.

— Мабуть, Ватсон казав вам, що ми чули пса на болоті, і я можу присягтись, що тут річ не в самім забобоні. Я мав справу з собаками за свою бутність в Америці, і коли чую гавкання, то пізнаю, що це гавкання собаки. Коли вам пощастить надіти намордник на цього пса й посадити його на ланцюг, то я скажу, що ви найбільший слідець від самого створення світу.

— Сподіваюсь, що я надіну на нього намордник і посаджу його на ланцюг, коли ви не відмовитесь допомогти мені.

— Я зроблю все, хоч би що ви наказали мені.

— Чудово, я вас також попрошу робити все, не питаючи про причини.

— Зроблю, як ви забажаєте.

— Коли ви будете так робити, то я вважаю, що всі шанси за те, що наша невеличка задача незабаром матиме розв'язання. Я не маю сумніву.

Він раптом замовк і почав пильно дивитися поверх моєї голови. Світло лямпи просто падало йому на обличчя, і воно було таке напружене й нерухоме, що його можна було вважати за клясичне різьблення, втілення енергії й чекання.

— В чому річ? — гукнули ми обидва.

Я бачив, як Голмз опустив очі, як він хотів перебороти почуття, що його схвилювало. Обличчя його було поважне, але очі палали радісно.

— Даруйте захоплення знавцеві, — сказав він, показуючи рукою на лінію портретів, що вкривали протилежну стіну. — Ватсон не хоче припустити, що я розуміюсь на мистецтві, але це просто його заздрість внаслідок несхожості наших поглядів на цей об’єкт. Ну, а ця колекція портретів воістину чудова.

— Я дуже радий, що ви так вважаєте, — сказав сер Генрі, дивлячись трохи здивовано на мого приятеля. — Я не маю претензій на достатнє розуміння мистецтва і краще б оцінив коня або бичка, ніж картину. Я не знав, що ви маєте й на це час.

— Коли я бачу будь — що гарне, то й я оцінюю його. А тепер я бачу щось гарне. Закладаюсь, що ця жінка в блакитній шовковій сукні — робота Кнелера, а товстий чоловік у перуці — Рейнолдса. Це все, мабуть, родинні портрети?

— Так, усі без винятку.

- І ви знаєте їхні імена?

— Барімор проказував мені їх. Я вважаю, що добре вивчив їх.

— Хто цей чоловік з підзорною трубою?

— Це Баскервіль — моряк, що служив за Роднея у Вест Індії. Чоловік у синьому камзолі з сувоєм паперів, сер Вільям Баскервіль, що був головою комітетів у палаті громадян за Пітта.

— А цей верхівець проти мене в чорному оксамитному камзолі з коронковим мереживом?

— О, з цим ви маєте право познайомитись. Це причина всього лиха — лукавий Гюґо, що через нього постав пес Баскервілів.

Я дивився на портрет з цікавістю, з деяким здивуванням.

— Боже мій, — вигукнув Голмз. — Він здається спокійним і досить лагідним чоловіком, але я певен, що з очей його виглядав диявол. Я уявляв його собі людиною кремезнішою і з більш розбійницькою зовнішністю.

— Але не може бути жодного сумніву в дійсності цього пор- третра, бо ім’я й рік‑1647 — написані на зворотній стороні полотна.

Після цього Голмз дуже мало говорив, але портрет старого катюги ніби прикував його до себе, і протягом цілої вечері він не зводив з нього очей. Тільки пізніше, коли сер Генрі пішов у свою спальню, я міг простежити напрям думок свого приятеля. Він вернувся зі мною в їдальню із свічкою в руці і став тримати її біля самісінького портрета, вицвілого від часу.

— Чи бачите ви тут що — небудь? Я подивився на широкого бриля з пером, на кучері, на облямоване ними вузьке суворе обличчя. Зовнішність була зовсім не груба, але жорстка й сувора, з суворо окресленими тонкими губами й холодними, суворими очима.

— Чи похожий він на кого — не- будь з ваших знайомих?

— Щось коло підборіддя нагадує сер Генрі.

— Так, ви масте рацію, тут є деякий натяк. Але чекайте. — Він став на стілець і, тримаючи свічку в лівій руці, заокруглив праву так. щоб закрити нею широкого бриля й довгі кучері.

— Що ж це! — вигукнув я здивовано.

З рамки глянуло на мене обличчя Стейплтона.

— Ага! Бачите тепер. Очі мої звикли розглядати обличчя, а не їхню оздобу. Перша якість дослідника злочинів це вміння пізнавати людину крізь його маскарадний стрій.

— Але це дивно. Цей портрет ніби списано з нього.

— Так, це цікавий зразок атавізму, і тут його виявлено не тільки фізичною, але й духовною стороною. Наш молодець — Баскервіль.

Це очевидно.

— Зі сподіванками на спадщину?

— Саме так. Цей портрет дав нам одну з найважливіших ланок, яких бракувало. Ми тримаємо його в руках, Ватсоне, і присягаюсь, що ще до завтрашнього вечора він буде так само безпорадно борсатися в нашій сітці, як його метелики. Шпилька, корок і карточка — от і новий екземпляр для нашої колекції на Бейкер Стріт.

Сказавши це, Голмз зареготав. Не часто доводилося мені чути його регіт, і завжди він віщував лихо будь — кому.

Я встав рано — вранці, але Голмз прокинувся ще раніш, і, одягаючись, я бачив, як він ішов алеєю додому.

— Так, сьогодні нам потрібен увесь день, — сказав він потираючи руки, з радісним передбаченням діяльності. — Сітку наставлено, і скоро почнемо її стягати. Не мине цей день, як ми довідаємось — чи попалась у неї наша велика гостроморда щука, чи прослизнула крізь вічка …

— Ви вже були на болоті?

— Я з Ґрімпена послав у Принцтаун донесення про смерть Сельдена. Здається, можу обіцяти, що нікого з вас не потурбують у цій справі. Я також побачився з моїм вірним Картрайтом, що без сумніву, занудьгувався коло моєї халупи, як пес на могилі свого господаря, якби я не заспокоїв його щодо своєї безпеки.

— А тепер ми з чого почнемо?

— Насамперед треба побачити сер Генрі. Та ось і він.

— Доброго здоров’я, Голмзе, — сказав той, входячи. — Ви маєте вигляд командувача, що складає зі своїм начальником штабу плян бою.

— Цілком правильне порівняння. Ватсон слухав мої накази.

- І я прийшов по них.

— Чудово! Ви, наскільки я знаю, запрошені сьогодні на вечерю до наших друзів Стейплтонів?

— Сподіваюсь, і ви поїдете з нами. Вони дуже гостинні, і я певен, що будуть дуже раді бачити вас.

— Нам з Ватсоном доведеться, мабуть, поїхати в Лондон.

— В Лондон?

— Так. За теперішного стану речей, я гадаю, ми будемо там корисніші.

На обличчі сер Генрі позначилось невдоволення.

— Я сподівався, що ви не кинете мене в цій справі. Баскервіль Гол і болото — невеселі місця для самотньої людини.

— Любий друже, ви мусите сліпо довіритись мені і виконувати точно те, що я накажу. Ви можете передати вашим друзям, що ми були б щасливі приїхати до них разом з вами, але що невідкладна справа викликала нас до міста. Ми сподіваємося швидко по* вернутися в Девоншір. Ви не забудете сказати їм про все це?

— Коли ви так хочете.

— Запевняю вас, що інакше не можна.

Я бачив з обличчя сер Генрі, що він дуже ображений і, мабуть, вважав наш вчинок дезертирство.

— Коли хочете ви їхати? — спитав він холодно.

— Зараз же після сніданку. Ми доїдемо кіньми до Кум Трейсі. Але Ватсон залишить у вас свої речі на знак того, що він вернеться. А ви, Ватсоне, пошліть Стейплтонові записку і висловіть жаль, що не можете приїхати до них особисто.

— Мені дуже хочеться поїхати в Лондон з вами — сказав Генрі. — Чого я маю лишатися тут сам?

— Бо це ваш обов’язок. Бо ви дали мені слово, що будете робити так, як я кажу, а я вам кажу, щоб ви лишались. Ще одне, я хочу, щоб ви поїхали кіньми до Меріпіт. Але відішліть назад екіпаж і скажіть Стейплтонам, що ви масте вернутися додому пішки.

— Я мушу йти пішки через болото?

— Так.

— Але ж це якраз те, проти чого ви мене так часто застерігали.

— На цей раз ви безпечно можете йти, і це потрібно. Коли б я не мав цілковитої віри в вашу силу волі й сміливість, то не дав би вам такої поради.

— В такому разі я піду пішки.

- І коли вам дороге ваше життя, то йдіть неодмінно не яким іншим напрямом, а рівною стежечкою від Меріпіт на Ґрімпенську дорогу, стежечкою, що найближче веде додому.

— Я точно виконаю все, що ви наказуєте.

— Чудово. Мені хотілося б поїхати як можна швидше після сніданку, щоб дістатись до Лондону раніш, ніж увечері.

Ця програма дій дуже здивувала мене, хоч я пам’ятав, що Голмз напередодні ввечері казав Стейплтонові про свій від'їзд на другий день. Проте мені не спадало на думку, щоб він схотів взяти мене з собою, а також я не міг зрозуміти, як це ми обидва виїдемо в такий момент, що його він сам же назвав критичним. Але нічого більше не лишалось, як беззаперечно слухати. Отже, ми попрощались з нашим засмученим другом і години через дві були на станції Кум Трейсі, звідки відіслали екіпаж назад додому. На платформі нас чекав хлопець.

— Що ви накажете?

— З найближчим поїздом, Картрайте, ти поїдеш до міста. Як тільки приїдеш, зараз же пошлеш сер Генрі Баскервілеві телеграму від мого імені, в якій ти напишеш, що коли він знайде загублену мною записну книжку, то хай пошле її рекомендованою посилкою на Бейкер Стріт.

— Слухаю.

— А тепер спитай в станційному телеграфі, чи немає для мене телеграми.

Хлопець вернувся з телеграмою, яку Голмз передав мені. В ній було:

— Це відповідь на мою ранкову телеграму. Я вважаю Лестрада найрозумнішим у нашій професії, і його допомога нам знадобиться. Тепер, Ватсоне, я вважаю, що ми корисніше за все згаємо наш час, коли підемо до нашої знайомої — Лаури Лайонз.

Я почав розуміти плян, складений Голмзом. Він скористався сер Генрі, щоб переконати Стейплтонів у тому, ніби ми справді поїхали, а тим часом ми вернемось у той момент, коли наша допомога буде потрібна.

Телеграма Картрайта, якщо сер Генрі згадає про неї Стейплтонам, знищить останні підозри в них. Мені здалося, що я вже бачу, як наша сітка затягає цю гостроморду щуку.

Лаура Лайонз була в своїй конторі, і Шерлок Голмз почав з нею розмовляти так одверто і так безпосередньо, що вона була вражена.

— Мені доручено розслідувати обставини смерті сер Чарлза Баскервіля. Мій приятель доктор Ватсон розповів мені про те, що ви йому сказали, а також і про те, що ви сховали про цю справу.

— Що я приховала? — спитала вона зухвало.

— Ви признались, що просили сер Чарлза бути коло фіртки о десятій. Ми знаємо, що він вмер якраз на цім місці і в цей час. Ви сховали, який існує зв’язок між цими двома фактами.

— Тут немає жодного зв’язку.

— В такому разі збіг воістину надзвичайний. Але мені здається, що нам, проте, пощастить відновити зв'язок. Я хочу бути цілком щирим з вами, пані Лайонз. Ми вважаємо цю смерть убивством, і очевидність її може заплутати не тільки вашого приятеля Стейплтона, але й його жінку.

Лаура схопилася зі свого стільця.

— Його жінку? — вигукнула вона.

— Факт цей не становить вже більше таємниці. Особа, яку вважали за його сестру, справді його жінка.

Лаура Лайонз сіла знову. Пальці її стискували бильця крісла з таким напруженням, що я бачив, як рожеві нігті побіліли.

— Його жінка, — повторила вона, — його жінка. Він не жонатий.

Шерлок Голмз знизав плечима.

— Доведіть мені це! І коли ви тільки в змозі це зробити. Лютий блиск її очей казав більше, ніж могли висловити слова.

— Я прийшов до вас з готовими доказами, — сказав Голмз, вийма — ючи з кишені кілька паперів. — Ось фотографія, знята з подружжя чотири роки тому в Йорку. На ній написано, що це пан і пані Ванделер, але вам нетрудно буде його пізнати, а також і її, коли тільки вам доводилось її бачити. От три зроблені поважними свідками описи Ванделерів, що в той час мали приватну школу. Прочитайте їх — і ви переконаєтесь, що не може бути сумніву в автентичності цих осіб.

Вона подивилась на папери, потім на нас з нерухомим, застиглим обличчям жінки, що впала в розпач.

— Пане Голмз, — сказала вона. — Цей чоловік обіцяв одружитися зі мною, коли я одержу розлуку з чоловіком. Негідник брехав мені. Він не сказав мені жодного слова правди. І чому, чому? Я уявляла, що все робиться заради мене. Я тепер бачу, що ніколи не була для нього нічим іншим, як знаряддям у його руках. Заради чого я маю бути йому вірна, коли він завжди був віроломний щодо мене?

Чого ради я намагатимусь оберегти його від наслідків його власних злих вчинків? Питайте мене про все, що вам потрібно, і я нічого не сховаю. В одному присягаюсь вам, що коли я писала листа, то й уві сні не бажала пошкодити людині яка завжди була моїм найкращим другом.

— Я цілком вам вірю, — сказав Голмз. — Розповідати ці події, мабуть, дуже важко для вас, і, може, вам буде легше, коли я розповідатиму те, що трапилось, а ви спините мене, коли я зроблю будь — яку суттєву помилку. Листа вашого ви послали за порадою Стейплтона?

— Він і продиктував мені цього листа.

— Вважаю, що виставлені ним причини були в тому, що сер Чарлз може допомогти вам у витратах, неминуче з’єднаних з справою про розлуку?

— Цілком так.

— А потім, коли ви послали листа, він відмовив вас іти на побачення?

— Він сказав мені, що не гідно його самоповаги, коли інша людина дасть гроші на цю справу, і що хоч сам він бідний, але він дасть останній гріш на знищення перешкод, що розлучають нас.

— Він, очевидьки, дуже послідовний. А потім ви нічого не знали, поки не прочитали в Газеті повідомлення про смерть?

— Нічого.

— А він взяв з вас присягу, що ви нічого не скажете про призначене вами сер Чарлзові побачення?

— Так. Він сказав, що смерть його відбулась за дуже таємничих обставин і що мене, звичайно, запідозрять, коли факти стануть відомі. Він налякав мене так, що я мовчала.

— Цілком правильно. Але у вас була підозра?

Вона вагалась і опустила вії.

— Я знала його, — сказала вона. — Але коли б він був мені вірний, я б його не виказала.

— Вважаю, що, по суті, щасливо для вас вийшло, — сказав Голмз. — Він був у вашій владі і знав це, а тим часом ви ще живі. Протягом кількох місяців ви були на краю провалля. А тепер, ми мусимо з вами попрощатись, але ви дуже скоро знову почуєте від нас.

— Наша справа закінчується, і труднощі одна по одній зникають, — сказав Голмз в той час, коли ми дожидали експерта з міста. — Люди, що вивчають кримінальні злочини, згадують аналогічні випадки, але ця справа мас тільки деякі їй самій властиві риси. Навіть і тепер ще немає в нас виразного доказу проти цієї надзвичайно хитрої людини. Але я буду дуже здивований, коли ми до сьогоднішньої ночі не матимемо цього доказу.

Лондонський експрес підїхав, пихкаючи, до станції, і з вагона вискочив невеличкий, сухорлявий схожий на бульдога чоловічок.

Ми потиснули йому руку. Я одразу побачив з поштивості, з якою Лестрад дивився на мого приятеля, що він багато дечого навчився від того часу, як вони вперше почали працювати вкупі. Я добре пам'ятаю зневажливість, з якою цей чоловік ставився до теорії людини, що ЛОГІЧНО мислить.

— Велика справа? — спитав він.

— Такої ще не було, — відповів Голмз. — Ми маємо ще дві години, раніш ніж нам доведеться вирушити в дорогу. Я гадаю, що ми можемо їх використати й пообідати, а потім, Лестраде, ми прочистимо ваше горло від лондонського туману, давши вам змогу подихати чистим нічним повітрям Дартмура. Ви ніколи не були там? О, в такому разі, сподіваюсь, ви ніколи не забудете своєї першої прогулянки в цій місцевості.