Пес Баскервілів

Розділ 4 Сер Генрі Баскервіль

Наш сніданок було рано прибрано, і Голмз у халаті чекав на обіцяне побачення. Наші клієнти були точні: годинник тільки — но пробив десять, коли в дверях з'явився лікар Мортімер, а за ним Генрі Баскервіль. Баскервіль був невеликий на зріст, жвавий, чорноокий чоловік, років тридцяти, кремезний, з густими чорними бровами і здоровим поважним обличчям. Він був одягнений у червонуватий костюм і мав вигляд людини, що більшу частину свого часу буває на повітрі, а тим часом в його зважливому погляді та спокійній певності манір було щось, що виявляло в ньому людину з великого панства.

— Це сер Генрі Баскервіль, — сказав лікар Мортімер.

— Правильно, — підтвердив сер Генрі. — І дивне те, пане Шерлок Голмз, що якби мій друг не запропонував мені прийти до вас сьогодні вранці, я сам прийшов би. Я знаю, що ви розгадуєте загадки, а сьогодні мені ранком трапилась одна загадка, яка вимагає більшого міркування, ніж я на те здатний.

— Сідайте, будь ласка, сер Генрі! Чи правильно я зрозумів, що з вами особисто трапилось щось надзвичайне від того часу, як ви приїхали до Лондону?

— Нічого особливо важливого, пане Голмз. Щось подібне до жарту. Сьогодні вранці я одержав цього листа, якщо тільки це можна назвати листом.

Він поклав на стіл конверт, і ми всі нахилилися над ним. Конверт був звичайного сірого паперу. Адресу — сер Генрі Баскервіль, Нортумберландський Готель було надруковано нерівними буквами; на поштовому штемплі значився Черінґ Крос і число учорашнього дня.

— Хто знав, що ви спинитеся в Нортумберландському готелі? спитав Голмз, проникливо вдивляючись у нашого відвідувача.

— Ніхто не міг цього знати. Ми вирішили вкупі з лікарем Мортімером спинитися в цьому готелі вже по тому, як з ним зустрілися.

— Але, напевно, лікар Мортімер уже оселився там раніше?

— Ні, я гостюю в одного приятеля, — сказав лікар. — Але не могло бути жодних вказівок на те, що ми маємо поїхати в цей готель.

— Гм. Хтось, очевидьки, дуже зацікавився вашими діями.

Голмз вийняв із конверта піваркуша паперу малого формату, складеного учетверо. Він його розгорнув і розправив на столі. Посередині аркуша було наклеєно окремими друкованими літерами єдину фразу:

Тільки слова цінне і болота були написані чорнилом.

— Тепер, — сказав Генрі Баскервіль, — ви, може скажете мені пане Голмз, що це значить і який біс так цікавиться моїми справами?

— Що ви про це думаєте, пане Мортімер? Ви мусите припустити, що в цьому вже, в усякому разі, немає нічого надприродного.

— Звичайно. Але цей лист можна було одержати від людини, що певна в надприродності цієї справи.

— Якої справи? — прикро спитав сер Генрі. — Мені здасться, що ви знаєте про мої власні справи далеко більше ніж я.

— Ми поділимося з вами всіма нашими відомостями раніше, ніж ви вийдете з цієї кімнати, сер Генрі. Ручуся вам, за це, — сказав Шерлок Голмз. — А поки що, з вашого дозволу, ми обмежимося цим дуже цікавим документом, який, десь, певно, складено і здано на пошту учора ввечері. Чи немає у вас учорашнього Таймс, Ватсоне?

— Ось тут, в кутку.

— Чи можу я вас попрохати розгорнути сторінку з передовими статтями?

Він швидко пробіг очима шпальти газети і сказав:

— От стаття про вільну торгівлю. Дозвольте вам прочитати вступ з неї:

— Що ви думаєте про це, Ватсоне? — вигукнув радісно Голмз, потираючи задоволено руки. — Чи не вважаєте ви, що тут висловлено чудову ідею?

Лікар Мортімер подивився на Голмза з виразом професійного інтересу, а сер Генрі Баскервіль непорозуміло поглянув на нього своїми чорними очима і сказав:

— Я трохи розуміюся на тарифах і такому іншому, але мені здається, що ми віддалились від пояснення цього листа.

— Навпаки, сер Генрі, ми йдемо найгарячішими слідами. Ватсон більш за вас знайомий з моєю методою, але я побоююсь, що й він не цілком зрозумів значення цієї сентенції.

— Признаюсь, я не розумію, яке воно має відношення до листа.

— А тим часом, любий мій Ватсоне, між ними є щільний зв’язок: одно взято з іншого. Коли, вам, від, ваше, розум, далеко, життя, триматися. Бачите ви тепер, звідки ці слова взято?

— Отаке! Ви маєте рацію! Ну, хіба ж це не чудово? — вигукнув сер Генрі.

— Справді, пане Голмз, це перебільшує все, що я міг уявити, — промовив лікар Мортімер, дивлячись здивовано на мого приятеля. — Я міг би догадатися, що слова взято з газети, але сказати з якої, і додати, що їх узято з передової статті, — справді дивно. Як ви до цього додумались?

— Я вважаю, лікарю, що ви відрізните череп негра від черепа ескімоса?

— Звичайно.

— Але яким чином?

— Тому що це моя спеціальність. Різниця впадає в очі. Надочна опуклість, кут обличчя, вигин щелепів …

— Ну, а це моя спеціальність, і різниця теж впадає в очі. На мій погляд, між розбитим на шпони шрифтом боргесом, яким друкуються статті Таймз і неохайним збитим шрифтом дешевої вечірньої газетки така ж сама різниця, як і між вашим негром та ескімосом. Пізнавання шрифтів — одно з найелементарніших знань експерта в справі злочинів, хоч признаюсь, що коли я ше був молодий, я змішав Лідз Меркурій з Морнинґ Нуз, щільний кеґел дев ять на пунктових шпонах з вузьким корпусом без шпон. Але передову статтю Таймз дуже легко відрізнити, і ці слова не могли бути взяті більш ні звідкіль. А що це зроблено вчора, то ймовірність скаже за те, що слова вирізано з учорашньої газети.

— Оскільки мені удається стежити за вашими думками, пане Голмз, — сказав сер Генрі Баскервіль, — хтось вирізав цього листа ножицями.

— Ножицями для нігтів, — додав Гомс. — Видно, що ножиці були дуже короткі, бо слово триматися вирізано за два рази.

— Це так. Отже, хтось вирізав листа короткими ножицями і наклеїв їх клейстером …

— Клеєм, — поправив Голмз.

— Клеєм на папері. Але мені хочеться знати — чому слова цінні та болото написано чорнилом?

— Тому, що не знайшли їх в газеті. Решта слів дуже прості, і їх можна знайти в першому — ліпшому числі газети, але цінне та болото менш звичайні.

— Так, звичайно: це цілком зрозуміло. Чи не довідались ви ще про будь — що з цього листа, пане Голмз?

- Є одна або дві вказівки, а тим часом той, хто писав, ужив усіх заходів, щоб заховати сліди. Ви помітили, що адресу надруковано нерівними літерами? Але Таймз така газета, яку зрідка можна знайти в будь — чиїх руках, крім освічених людей. А тому ми мусимо визнати, що листа склала освічена людина, яка бажала, щоб її визнали за неосвічену. І її намагання сховати свій почерк, наводить на думку, що цей почерк вам знайомий або може стати знайомим. Ще помітьте, що слова не наклеєно ретельно в одну лінію, що деякі далеко вище наклеєні за інші. Слово життя, приміром, зовсім не на своєму місці. Це свідчить, можливо, про недбалість, а можливо, про хвилювання та поспішність з боку складача. Я схильний пристати на другу думку, бо раз справа була така важлива, то не можна думати, що складач листа був такий недбалий. А коли він поспішав, то тут постає цікаве питання — чого він поспішав, бо всякий лист, кинутий у поштову скриньку до сьогоднішнього ранку, дійшов би до сер Генрі раніш, ніж він вийде з готелю. Чи не побоювався складач письма, що йому перешкодять, і хто саме?

— Тут уже ми входимо в царину догадок, — сказав лікар Мортімер.

— Певніше мовити, — в царину, у якій ми зважуємо можливості і вибираємо найімовірнішу з них. Це — наукове застосування уяви, але ми не завжди маємо матеріальну підставу, на якій будуємо наші міркування. От ви, безперечно, вважатимете це за догадку, а я майже певен, що цю адресу написано в готелі.

— Скажіть, Бога ради, як ви це можете підтверджувати?

— Коли ви дбало розглянете його, то побачите, що й перо, і чорнило наробило тому, хто писав, чимало клопоту. Перо бризнуло двічі в одному слові й тричі висихало за час писання коротенької адреси, а це є доказ того, що в каламарі було дуже мало чорнила. В приватному домі перо й чорнило рідко бувають у такому кепському стані, а щоб ці два письмові прилади були погані — обставина досить рідка. Ви знаєте, які взагалі чорнило та пера в готелях. Так, я дуже мало вагаюсь, кажучи, що якби ми могли обшукати кошики для непотрібних паперів у всіх готелях, суміжних з натрапили б на рештки порізаної передової статті Таймз то зразу піймали б людину, що послала цього оригінального листа. Еге! Що це таке?

Він дбало розглядав листа, в якому було наклеєно слова, тримаючи їх не більш як цалів на два від своїх очей.

— В чому справа?

— Нічого, — відповів Голмз, опускаючи папір. — Це чистий піваркуш паперу, навіть без водяного знака. Я гадаю, що ми взяли все, що можна було, з цього цікавого листа … А тепер, сер Генрі, чи не трапилось ще чого — небудь з вами від того часу, як ви в Лондоні?

— Ні, пане Голмз, не думаю.

— Ви не помітили, що хто — небудь стежив за вами і чекав на вас?

— Мені здається, що я просто потрапив у самісінький розпал дешевого роману, — відповів наш гість. — Якому бісові треба стежити за мною або чекати на мене?

— Ми підходимо до самісінької суті. Але раніш ніж узятися до неї, чи не маєте ви ще чого сказати нам?

— Це залежить від того, що ви вважаєте за гідне повідомлення.

— Я вважаю гідним уваги все, що хоч трохи виходить з ряду звичайності.

Сер Генрі посміхнувся.

— Я мало ще знаю британське життя, бо прожив майже все своє життя в Америці й в Канаді. Але, сподіваюсь, у вас тут не вважають за звичайну справу загубити одного чобота?

— Ви загубили одного чобота?

— Ах, — вигукнув лікар Мортімер, — ви його просто не поставили на місце. Ви знайдете його, коли вернетесь в готель. Немає потреби турбувати пана Голмза такими дурницями.

— Але ж він просив мене розповісти про те, що виходить за межі звичайності.

— Цілком правильно, — сказав Голмз, — хоч би яким дрібничковим здавалася подія. Ви кажете що загубили одного чобота?

— Я поставив учора ввечері обидва чоботи за двері, а вранці там був тільки один. Я нічого не можу добитися від челядника, що чистив їх. Але найгірше те, що я тільки вчора купив цю пару й разу не надівав їх.

— Коли ви й разу не надівали цих чобіт, то навіщо ж ви їх поставили чистити?

— То були видублені рудуваті чоботи, ще не нашмаровані воском. Через те я їх і поставив.

— Отже, коли ви вчора приїхали в Лондон, то одразу пішли купувати пару чобіт?

— Я багато дечого купив. Лікар Мортімер ходив зі мною. Бачите, коли мені доводиться бути власником помістя, то я мушу одягтися відповідно. А дуже можливо, що на заході я став трохи недбалий щодо цього. Разом з іншими речами я купив ці видублені чоботи і один із них украдено раніше, ніж я встиг їх надіти.

— Це здасться дуже некорисною крадіжкою, — сказав Шерлок Голмз. — Признаюсь, що я поділяю думку лікаря, що чобіт скоро знайдеться.

— А тепер, панове, — рішуче промовив сер Генрі, - я вважаю, ще досить говорив про те, що я знаю. Пора вам виконати обіцянку розповісти мені про те, про що ми клопочемось.

— Ваша вимога цілком слушна, — сказав Голмз. — Лікарю Мортімер, я вважаю, буде краще за все, коли ви почнете з вашої історії, яку ви розкажете так, як розказали нам.

Заохочений цією пропозицією, наш учений приятель вийняв папір з кишені і розповів всю справу так, як це зробив напередодні вранці. Сер Генрі Баскервіль слухав дуже уважно; іноді він дуже дивувався.

— Очевидьки, я одержав спадщину з помстою, — сказав він, коли довгу повість було закінчено. — Я, звичайно, чув про собаку, коли ще був дитиною. Це улюблена історія з нашої родини, хоч раніше я ніколи не ставився до неї поважно. Але від часу смерті мого дядька, ця історія ніби бурує в моїй голові, і я ще не можу розібратися в ній. Ви ніби ще не вирішили, до чиєї компетенції належить ця справа — поліції чи церкви?

— Цілком правильно.

— А тут ще прислали цього листа. Я вважаю, що він тут до речі.

— Він свідчить, що хтось знає більше за нас про те, що відбувається на болоті, — сказав лікар Мортімер.

— А також, — додав Голмз, — що хтось прихильний до вас, коли він застерігає вас проти небезпеки.

— А може, — мене хотять усунути через особисті інтереси?

— Звичайно, і це можливо. Я дуже вдячний вам, лікарю Мортімер, що ви познайомили мене з задачею, яка становить кілька цікавих вирішень. Але ми мусимо тепер вирішити практичне питання: чи обачно буде вам, сер Генрі, поїхати в Баскервіль Гол?

— А чому б мені не поїхати туди?

— Там, очевидьки, є небезпека.

— Яку небезпеку розумієте ви: від нашого родинного ворога, чи від людей?

— Про це ми й мусимо дізнатися.

— Хоч би що там було, в мене відповідь одна: немає такого чорта в пеклі, пане Голмз, ні такої людини на землі, яка перешкодила б мені поїхати в рідну місцевість, і ви можете вважати це за мою остаточну відповідь. А тепер, що ви сказали б, коли б я попрохав вас і вашого приятеля, доктора Ватсона, прийти пообідати до нас о другій годині. Тоді я буду в змозі сказати вам ясніш, як вплинула на мене ця історія.

— Чи зручно це вам, Ватсоне?

— Цілком.

— То ви можете чекати на нас. Чи не дозволите ви покликати для вас кеб?

— Я волію пройтися, бо все це трохи стурбувало мене.

— Я з охотою пройдуся з вами, — сказав лікар Мортімер.

— Отже, ми побачимося о другій годині. Бувайте здорові!

Ми чули, як наші гості зійшли східцями і як за ними грюкнули передні двері. В одну мить, Голмз перетворився з сонного мрійника в людину дії.

— Вашого бриля і чоботи, Ватсоне! Живо! Не можна гаяти ні хвилини.

Він кинувся в халаті в свою кімнату і через кілька секунд вернувся звідти в сурдуті. Ми побігли вниз по східцях і вийшли на вулицю. Лікар Мортімер і Баскервіль ішли поперед нас приблизно 45 ярдів за двісті напрямком до Оксфордської вулиці.

— Чи не побігти мені спинити їх?

— Нізащо на світі, любий Ватсоне. Я цілком задоволений з вашого товариства, коли ви терпите моє. Наші друзі — розумні люди, бо ранок справді чудовий для прогулянки.

Він прискорив ходу, поки ми наздогнали їх на половину віддалі, що відокремлювала нас від наших відвідувачів. Потім, лишаючись ярдів за сто позаду них, ми пішли за ними на Оксфордську вулицю, а звідти на Ріджент Стріт. Одного разу приятелі наші спинилися і почали дивитися в вікна краминці. Голмз наслідував їх приклад. Потім він стиха вигукнув здивовано, і, стежачи за його проникливим поглядом, я побачив кеб, і в цьому кебі людину. Він спинив екіпаж по той бік вулиці, а тепер знову поволі їхав уперед.

— Це наша людина, Ватсоне, ходім. Ми хоч придивимось на нього, коли не будемо в змозі зробити щось краще.

В цю хвилину я виразно побачив густу чорну бороду і пару пронизливих очей, що дивилися на нас через вікно в кебі. Раптом відкрилось віконечко зверху, щось було сказано візникові, і кеб шалено помчав униз Ріджент Стріт. Голмз нетерпляче почав озиратися навколо, шукаючи іншого кеба, але не видно було жодного порожнього. Тоді він кинувся навздогін у самісіньку середину вуличного руху, та віддаль була дуже велика, і кеб уже зник.

— Ну от, — гірко вигукнув Голмз, коли, захекавшись і блідий від досади, виринув з потоку екіпажів. — Може ж трапитись така невдача. І чи можна зробити так кепсько! Ватсоне! Ватсоне! Коли ви чесна людина, ви й це розповісте і виставите, як невдачу з мого боку.

— Хто була ця людина?

— Знати, не знаю.

— Шпиг?

— З того, що ми чули, очевидно, хтось дуже пильно стежить за Баскервілем від того часу, як він у місті. Інакше як можна було довідатись так швидко, що він спинився в Нортумберландському готелі? З того факту, що за ним стежили з першого дня, я роблю висновок, що за ним будуть стежити і на другий день. Ви мусили були помітити, що я двічі підходив до вікна, поки Мортімер читав легенду.

— Так, пам’ятаю.

— Я дивився, чи не побачу зівак на вулиці, але не побачив жодного. Ми маємо справу з розумною людиною, Ватсоне. Тут усе дуже хитро задумане, — хоч я ще не вирішив конче, з ким ми маємо справу — з прихильником чи з ворогом, — я бачу, що тут є сила і певна ціль. Коли наші приятелі вирушили, я зараз же пішов за ними, сподіваючись помітити їхнього невидимого супутника. У нього вистачило хитрості не йти пішки, а сісти в кеб, у якому він міг або поволі йти за ними, або швидко промчати, щоб не бути ними поміченим. Він ще мав ту перевагу, що якби вони теж узяли кеб, то він не відставав би від них. Проте, це мас велику незручність.

— Він через це потрапляє у владу візника?

— Саме так.

— Дуже шкода що ми не подивилися на нього.

— Любий мій Ватсоне. Хоч який я виявився незграбний, а проте, невже ви поважно думаєте, що я не помітив числа? Число це 2704. Але тепер воно нам ні до чого.

— Я не бачу, що ви могли б зробити більше.

— Помітивши кеб, я мусив був би негайно повернути назад і йти. Тоді я міг би вільно найняти другий кеб і їхати за першим на чималій віддалі або, ще краще, поїхати просто в Нортумберландський готель і там дожидатися його. Коли наш незнайомий простежив би Баскервіля до його дому, ми мали б можливість повторити на ньому самому його гру й побачити, з якою метою він її затіяв. А тепер своєю необачною поспішністю, що її наш ворог використав надзвичайно швидко, ми викрили себе і втратили слід цієї людини.

Розмовляючи так, ми поволі йшли по Ріджент Стріт. Лікар Мортімер із своїм приятелем давно зникли з наших очей.

— Немає жодної потреби йти за ними, — сказав Голмз.

— Тінь їхня зникла й не вернеться. Нам тепер лишається подивитись, які в нас лишились карти в руках і рішуче грати з ними. Чи певні ви, що пізнали б людину, що сиділа в кебі?

— Я певен тільки того, що пізнав би її бороду.

- І я також, і з цього зрозумів, що вона приставна. Розумній людині, що провадить таку делікатну справу, немає іншої потреби в бороді, як для того, щоб сховати риси свого обличчя. Ввійдімо сюди, Ватсоне.

Він повернув в одну з участкових комісійних контор, де його палко привітав управитель.

— А Вілсоне, я бачу що ви не забули ще маленької справи, в якій я мав щастя вам допомогти.

— О, звичайно, я її не забуду. Ви врятували моє добре ім’я, а може, й життя.

— Любий мій, ви перебільшуєте. Я пам’ятаю, Вільсоне, що між вашими хлопцями був один, на прізвище Картрайт, що на слідстві виявив великі здібності.

— Він ще в нас.

— Чи не можете ви його покликати сюди? Дякую. І, будь ласка, розміняйте мені ці п’ять фунтів.

Хлопець років чотирнадцяти, вродливий і на погляд примітний, з’явився. Він нерухомо стояв і дивився з великою повагою на славнозвісного слідця.

— Дайте мені список готелів, — сказав Голмз.

— Дякую. От вам, Картрайте, назви двадцяти трьох готелів, безпосередньо суміжних з Черінґ Крос. Бачите?

— Так.

— Ви зайдете в усі ці готелі.

— Так.

— У кожному з них ви почнете з того, що дасте одвірному один шилінг. От двадцять три шилінги.

— Добре.

— Ви скажете йому, що бажаєтуу переглянути учорашні покинуті газети. Ви з'ясуєте йому своє бажання, що загублено дуже важливу телеграму і що ви її розшукуєте. Розумієте?

— Так, розумію.

— Але насправді ви будете шукати середню сторінку Таймз з вирізаними у ній ножицями дірками. От номер Таймз і от сторінка. Ви легко пізнаєте її, чи не так?

— Так.

— Добре.

— Ви скажете йому, що бажаєте переглянути учорашні покинуті газети. Ви з'ясуєте йому своє бажання, що загублено дуже важливу телеграму і що ви її розшукуєте. Розумієте?

— Так, розумію.

— Але насправді ви будете шукати середню сторінку Таймз з вирізаними у ній ножицями дірками. От номер Таймз і от сторінка.

— У кожному готелі одвірний пошле вас до портера в вестибюлі; кожному з них ви також дасте по шилінгові. От ще двадцять три шилінги. Дуже можливо, що в двадцятьох випадках з двадцяти трьох вам скажуть, що вчорашні газети спалено й кинуто. А в трьох випадках вам покажуть купу газет, і ви розшукаєте в них цю сторінку Таймз. Багато шансів проти того, щоб ви її знайшли. От ще десять шилінгів на не передбачені випадки. Сьогодні до вечора ви мене повідомите про результати на Бейкер Стріт телефоном. А тепер, Ватсоне, нам лишається тільки довідатись телефоном про прізвище візника число 2704, а потім ми зайдемо в одну з картинних Галерей на Бонд Стріт, щоб загаяти час до побачення, призначеного в готелі.