Пес Баскервілів

Розділ 12 Смерть на болоті

Подих спинився в моїх грудях. Я не вірив своїм вухам. Нарешті я прийшов до пам’яті, голос теж вернувся мені, і разом з тим я відчув, ніби в одну мить з моєї душі спала гнітюча вага. Цей холодний, імпозантний, іронічний голос міг належати тільки одній людині на світі.

— Голмзе! — вигукнув я. — Голмзе!

— Вийдіть, — сказав він, — і будь ласка, обережніше з револьвером.

Я переступив поріг і побачив, що він сидить на камені, тимчасом як сірі його очі весело блимають, побачивши мій подив. Його розумне, загоріле й обвітрене обличчя схудло й змарніло, але виглядало ясним і бадьорим. В парусиновому костюмі і м’якому брилі він мав вигляд звичайного туриста на болоті і навіть зумів, завдяки своєму до чистоти, мати добре випрану сорочку і ретельно виголене підборіддя, ніби він не виїжджав з Бейкер Стріт.

— В житті своїм не бував я нікому більше радий! — сказав я, міцно стискуючи йому руку.

— Або більш здивований, га?

— Признаюсь і в цьому.

— Не ви самі були здивовані, запевняю вас. Поки я не опинився кроків за двадцять від цієї халупи, мені й на думку не спадало, щоб ви відшукали моє випадкове сховище, а ще менш — що ви самі сидите в ньому.

— Ви довідались про мою присутність зі слідів?

— Ні, Ватсоне. Маю сумнів, щоб я міг відрізнити слід вашої ноги від слідів усіх інших людей на світі. Коли ви поважно захочете мене обманути, то перемініть свого постачальника цигарок, бо коли я бачу недокурок з Брадлі—Оксфорд Стріт, то знаю, що мій приятель Ватсон десь поблизу. Недокурок лежить там, коло стежки. Ви його кинули в той урочистий момент, коли пішли приступом на порожню халупу.

— Це так.

— Я так і думав. Знаючи вашу дивну непосидючість, я був певен, що ви засіли із зброєю напоготові, чекаючи пожильця. Отже, ви і справді думали, що я і є злодій?

— Я не знав, хто ви такий, але твердо намірився все узнати.

— Любий Ватсоне, а як ви вислідили мене? Може, ви мене бачили в ніч гонитви за утеклим злочинцем, коли я мав необережність допустити, щоб місяць зійшов позад мене?

— Так, я бачив вас тоді.

- І, без сумніву, обшукали всі халупи, раніш ніж добралися до цієї?

— Ні, вашого хлопця помітили, і це дало мені змогу добратися до вас.

— Помітив, звичайно, той старий з телескопом. Я узнав про це тільки тоді, коли вперше побачив світло, відбите від об’єктива.

Голмз устав і заглянув у халупу.

— А, я бачу, що Картрайт приніс мені деякі запаси. Що тут за папір? Так, значить, ви були в Кум Трейсі?

— Так.

— Щоб побачити Лауру Лайонз?

— Саме так.

— Добре зробили. Наші дослідження йшли, очевидно, паралельно, і коли ми зробимо підсумки досягнених наслідків, то, сподіваюсь, будемо досить знайомі з обставинами справи.

— Щодо мене, то я від щирого серця радий, що ви тут, бо, бігме, мої нерви більше не в силі витримувати цю таємничість. Але скажіть, Бога ради, як ви сюди потрапили і що тут робили? Я гадав, що ви на Бейкер Стріт досліджуєте оту шантажну справу.

— Я саме й хотів, щоб ви це думали.

— Так ви даєте мені відповідальне доручення і разом з цим мені не довіряєте? — вигукнув я гірко. — Я вважав, Голмзе, що заслуговую на краще.

— Любий друже, ви були неоціненні для мене у цьому, як і в багатьох інших випадках, і прошу простити мені, коли я ніби пожартував з вас. Насправді я зробив так почасти ради вас самих і приїхав сюди, щоб особисто розібратися в справі, бо зрозумів, в якій ви небезпеці тут. Якби я жив разом з вами й сер Генрі, то, безперечно, мав би той самий погляд, як і ви, і моя присутність змусила б наших надзвичайно небезпечних ворогів бути насторожі. Тепер я можу вільно ходити, чого я не зміг би зробити, якби жив у Баскервіль Гол, і лишаюсь невідомий у справі, готовий кинутись на неї всією своєю вагою за критичного моменту.

— Але навіщо було мене лишати невтаємниченим?

— Якби ви знали про мій приїзд, це не дало б вам користі, а тим часом моя присутність тут могла б бути виявлена. Ви захотіли б повідомити мене про що — небудь або ж через свою добрість зробити мені будь — яку полегкість, а це було б цілком даремним риском. Я привіз з собою Картрайта — пам’ятаєте, того хлопця з контори комісіонерів — і він дбав про задоволення моїх нескладних потреб: шматок хліба та чистий комірець. Чого ще треба людині? Він дав мені зайву пару очей і пару дуже прудких ніг, і обидві ці пари були неоціненні.

— Так, значить, всі мої донесення пішли на марно?

Мій голос затремтів, коли я пригадував труд і гордість, з яким я їх склав.

Голмз вийняв з кишені сувій паперів.

— От ваші донесення, любий друже, і я їх ретельно прочитав, запевняю вас. Я чудово влаштував одержання їх, і вони запізнювались тільки на один день. Я мушу віддати пошану вашій ретельності й розумові, що їх ви виявили в цій надзвичайно трудній справі.

Я ніяк ще не міг перетравити той факт, що Голмз ошукав мене, але приязнь його похвал вгамувала мій гнів. В глибині серця я відчував, що він мав рацію і що для нашої мети було краще не знати мені про його присутність на болоті.

— Отак краще, — сказав він мені, помітивши, що тінь незадоволення зникла з мого лиця. — А тепер розкажіть мені про наслідок вашого візиту до Лаури Лайонз. Мені не важко було довідатись, що ви пішли саме до неї, бо мені вже відомо, що вона — едина в Кум Трейсі особа, яка може бути нам корисна. Справа в тому, що якби ви не поїхали туди сьогодні, то дуже можливо, що завтра я сам пішов би до неї.

Сонце зайшло, і присмерк оповив болото. У повітрі почувалась вогкість, і ми зайшли погрітися в халупу. Тут я розповів Голмзові про свою балачку з Лаурою Лайонз. Він так зацікавився, що деякі частини я мусив повторити.

— Дуже важливе повідомлення, — сказав він, коли я закінчив. — Воно заповнює в цій надзвичайно складній справі прогалину, якої я ніяк не міг збагнути. Чи не помітили ви, що між цією жінкою і Стейплтоном є приязні відносини?

— Я нічого про них не знаю.

— В них не можна сумніватися. Вони зустрічаються, листуються, між ними цілковита згода. Ну, а це дасть нам у руки дуже потужну зброю. Якби я тільки міг ужити її на це, щоб відсторонити його жінку.

— Його жінку?

— Тепер я розкажу вам новину у відповідь на одержані від вас відомості. Жінка, що тут її вважають за сестру Стейплтона, насправді його дружина.

— Господи, Боже мій, Голмзе! Чи певні ви того? Як міг він допустити, щоб сер Генрі закохався в неї?

— Те, що сер Генрі закохався, не могло пошкодити нікому, крім самого сер Генрі. Ви ж самі помітили, що Стейплтон всіляко намагався, щоб сер Генрі не залицявся до неї. Кажу вам, що вона його жінка, а не сестра.

— Але для чого такий обман?

— Бо він передбачав, що вона буде далеко корисніша для нього в ролі вільної жінки.

Всі мої невиразні передчуття, моя невиразна підозра раптом набули форми і зосередились на натуралісті. В цьому без- страсному, безбарвному чоловікові в солом’янім брилі і з сіткою для ловлення метелеків мені ввижалася жахна істота, надзвичайно терпляча й хитра, істота з усміхненим обличчям і серцем убивці.

— Так, значить, це він наш ворог, це він стежив за нами в Лондоні?

— В такому розумінні я розгадую загадку.

— Попередження походило, мабуть, од неї?

— Саме так.

Крізь морок, що так довго повивав мене, проглядав напів- видний, напіводгадуваний образ якоїсь потворної істоти.

— Але чи певні ви того, Голмзе? Як ви довідались, що ця жінка його дружина?

— Через те, що він так захопився, що розповів вам правдиво частину своєї автобіографії, коли вперше зустрівся з вами. Він справді був один час шкільним учителем у північній Англії. Немає нічого легше, як добути відомості про вчителя. Є шкільні агентури, через які можна впевнитися в особі кожної людини, що будь — коли мала цю професію. Завдяки невеличкій довідці я узнав, що одна школа перетерпіла нещастя за жахних умов і що винуватець їхній (ім’я було інше) утік разом зі своєю жінкою. Опис учителя та його жінки цілком підходить до прикмет Стейплтона. Коли ж я довідався, що утікач — ентомолог, то вже мені більше сумніватися не було чого.

Морок розійшовся, але багато ще лишалося в тіні.

— Коли ця жінка — його дружина, то яке відношення має Лаура Лайонз? — спитав я.

— Це один з пунктів, який ваші дослідження допомогли з’ясувати. Ваше побачення з нею дуже вияснило становище. Я нічого не знав про проектовану розлуку Лаури з її чоловіком. Вважаючи Стейплтона нежонатим, вона, безперечно, сподівається вийти за нього заміж.

— А коли вона дійсно дізнається про справу?

— Тоді вона може бути корисною для нас. Перш за все нам обом треба побачитися з нею. Чи не вважаєте ви, Ватсоне, що вже дуже давно ви покинули свої обов’язки? Ваше місце — в Баскервіль Гол.

На заході зник останній промінь зорі, і ніч опанувала болота. Кілька зірочок заблищало на фіалковому небі.

— Ще одне запитання, Голмзе, — сказав я, встаючи. Між нами не може бути, звичайно, секретів. Що все це означає, чого йому треба?

Голмз відповів пониженим голосом:

— Убивства, Ватсоне. Витонченого, з холодним серцем обміркованого вбивства. Не питайте в мене подробиць. Я затягаю його в свою сітку так само, як він затягає сер Генрі, і з вашою допомогою він уже в моїх руках. Тут загрожує нам тільки одна небезпека — що він зробить удар раніше, ніж ми будемо готові зробити йому удар. Ще день або два, не більше, і в мене буде в руках закінчена справа, а до того часу бережіть довірену вам людину так само дбайливо, як береже мати свою хвору дитину. Сьогодні ваша місія сама себе виправдала, а тим часом я майже шкодую, що ви покинули його. Чуєте?

Жахний крик. Серед тиші болота пролунав стогін, довго не- змовкний стогін передсмертного жаху. Від цього страшного крику кров застигла в моїх жилах.

— О, Боже мій! Що це таке? Що це значить? — вигукнув я, задихаючись.

Голмз зірвався на ноги, і я побачив в отворі дверей його темну атлетичну постать з нахиленою вперед головою, що ніби намагалася пройняти поглядом темряву ночі.

— Ш-ш! — шепнув він.

Чутий нами крик був голосний, надзвичайно сильний, і походив він звідкілясь здалеку. Тепер він доходив до наших вух усе більше, гучніше й настирливіше.

— Звідки це? — шепотів Голмз. І я чув з тремтіння його голосу, що він — залізна людина — був вражений до глибини душі. — Звідки це, Ватсоне?

— Здається, звідти, — сказав я, показуючи в темряву.

— Ні, з того боку.

Знову передсмертний крик пролунав серед безмовної ночі, гучніше і далеко ближче, ніж раніше. До цього крику приєднався другий крик — низьке, глухе гарчання, музичне і разом з тим грізне, як низьке, невгомонне бурхання моря.

— Собака! — вигукнув Голмз. — Ходімо, Ватсоне, ходімо! Невже ми запізнились?

Він кинувся бігти болотом, а я за ним. Але раптом звідкілясь із — за каміння, якраз перед нами пролунав останній одчайдушний стогін, а потім глухий, важкий стук. Ми спинились, прислухаючись. Жоден звук не порушував більше тяжкої тиші тихої ночі.

Голмз ухопився з жестом одчаю за голову і бив ногами землю.

— Він побив нас, Ватсоне, ми спізнились.

— Ні, ні, напевне ні!

— Дурень, я був, що стримував свій розмах. А ви, Ватсоне, дивіться, до чого привело те, що ви покинули своє місце. Але, присягаюсь небом, коли трапилось найгірше, ми помстимось.

Нічого не бачачи, бігли ми темним болотом, спотикались на камінні, продирались крізь терен, здіймались і спускались по горбах, тримаючись того напрямку, звідки лунали жахні звуки. При кожному здійманні на вивищення Голмз жадібно озирався, але густий морок покривав болото, і ніщо не ворушилось на його жахній поверхні.

— Бачите ви що — небудь?

— Нічого.

— Але слухайте, що це таке?

Пролунав тихий стогін. І знову ліворуч од нас. В цій стороні ряд скель закінчувався крутим шпилем, що підносився над рясним камінням схилу. На його нерівній поверхні лежав якийсь темний, неправильної форми предмет. Коли ми підбігли до цього предмета, він набув певної форми людини, що впала ниць. Голова її була підігнута під кутом, плечі закруглені і тіло зібране, ніби воно хотіло перекинутись. Ця постава була до того безглузда, що я одразу не міг собі уявити, що почутий нами стогін був прощанням цього тіла з життям. Ні стогону, ні скарги не чути було більш од темної фігури, над якою ми схилились. Голмз торкнувся до неї рукою, і скрикнувши з жахом, відсмикнув її. Засвічений сірник освітив скривавлені пальці й огидну калюжу крові, що повільно текла з розбитого черепа жертви. Світло сірника освітило ще щось, від чого в нас серця похололи і завмерли: освітило тіло сер Генрі Баскервіля.

Ні Голмз, ні я не могли забути цілком особливого червонуватого костюма, в якому він був в той перший ранок, коли відвідав нас на Бейкер Стріт. Ми одразу пізнали цей костюм, а потім сірник затлів і погас, як згасла надія в наших серцях. Голмз застогнав і так зблід, що його лице стало білою плямою в темряві.

— Звір! Звір! — вигукнув я, ламаючи руки. — Ах, Голмзе, я ніколи не прощу собі, що покинув його.

— Я дужче винуватий, ніж ви, Ватсоне. Ради того, щоб справа була повніша й закінченіша, я погубив свого клієнта. Це найстрашніший удар, якого я будь — коли зазнав протягом всієї своєї кар’єри. Але як я міг знати, як міг я знати, що, всупереч моїм застереженням, він зважиться піти сам на болото.

— Господи! Подумати, що ми чули його крик! О Боже, ці крики! І ми не могли його врятувати. Де ця тварина, цей собака, що загнав його до смерті? Може, він і зараз тут де- небудь у засаді між скелями? А Стейплтон, де він? Він відповість за все!

— Еге ж! Я дбаю про це! І дядько і небіж убиті; перший був наляканий до смерті самим тільки виглядом тварини, яку вважав за надприродну. Другий умер, тікаючи. Але тепер нам треба довести зв’язок між людиною й твариною. Коли виключити те, що ми чули, то навіть тоді не можемо ручитися за існування тварини, бо сер Генрі вмер, очевидьки, впавши. Але, присягаюсь небом, хоч яка хитра та людина, а не мине й доби, як вона буде в моїх руках.

З болем у серці стояли ми коло знівеченого тіла, пригноблені цим несподіваним і непоправним нещастям, яке поклало такий сумний кінець нашій довгій і тяжкій праці. Коли зійшов місяць, ми видряпались на вершину скелі, з якої впав наш бідний друг і звідки дивились на болото, наполовину освітлене місяцем. Далеко, на багато миль від нас у напрямку до Ґрімпена, видно було жовте світло. Воно могло бути тільки в самотньому житлі Стейплтона. З страшним прокльоном посварився я кулаком на нього.

— Чому б нам зараз же не схопити його?

— Наша справа не закінчена. Негідник цей обережний і хитрий надзвичайно. Важливо не те, що ми знаємо, а те, що ми можемо довести. Коли ми зробимо хоч один непевний хід, мерзотник може вислизнути з наших рук.

— Що ми можемо зробити?

— Завтра в нас багато буде діла. Сьогодні ж уночі ми зможемо тільки зробити останню послугу нашому приятелеві.

Ми зійшли з крутого схилу і підійшли до тіла, що ясно позначалось на посрібленім місяцем камінні. Побачивши скорчене тіло, я відчув, що мені стиснуло горло, і сльози покотились з очей.

— Треба послати на допомогу, Голмзе. Ми не зможемо донести його до Баскервіль Гол.

Голмз вигукнув і нахилився до тіла. Потім почав танцювати, реготати і трясти мою руку. Невже це мій поважний стримнаий приятель!

— Борода! Борода! У чоловіка борода!

— Борода!

— Це не Генрі. Це… так, мій це сусід, каторжанин, що втік. Ми квапливо перевернули тіло догори обличчям: скривавлена борода стирчала вгору, освітлена холодним ясним місяцем. Не могло бути жодного сумніву: те саме випнуте чоло і запалі очі. Це було те саме обличчя, яке я бачив при світлі свічки, коли воно виглядало з‑за скелі, — обличчя злочинця Сельдена.

Тут одразу все стало зрозумілим для мене. Я згадав, як Генрі казав мені, що подарував свою стару одежу Баріморові. Барімор передав її Сельденові, щоб допомогти йому втекти. Трагедія лишалась, але, принаймні, ця людина заслужила смерті. Я розповів про все це Голмзові, і серце моє калатало від напруження.

— Значить, одежа була причиною смерті бідолашного, — сказав він. — Зрозуміло, що собаку було пущено по сліду після того, як його ознайомили з будь — якою частиною одежі сер Генрі, десь певно, з чоботом, який було вкрадено в готелі, і в такий спосіб людину цю було загнано. Проте тут є ще одна дивовижна річ: яким чином Сельден довідався в темряві, що собаку пущено по його слідах?

— Він почув його.

— Така загартована людина, як цей утікач, нездатна тільки від того, що почула собаку на болоті, впасти в такий пароксизм страху, щоб дико кричати і через це бути знову впійманою. Зважаючи на його крики, він, мабуть, дуже довго біг після того, як довідався, що пес напав на його слід. Яким способом він про це довідався?

— Для мене становить велику таємницю, чого цей пес, припускаючи, що всі наші здогади правильні, — сказав я, але мене перервав Голмз.

— Я нічого не припускаю.

— Ну, так чого цей собака був спущений сьогодні вночі? Вважаю, що він не завжди вільно бігає по болоті. Стейплтон не випустив би його, якби не мав причини гадати, що сер Генрі не прийде сюди.

— Мій здогад страшніший за ваший, бо я гадаю, що дуже швидко одержимо відповідь на ваше питання, тимчасом як моє може залишитись назавжди таємницею. А тепер питання в тому, що нам робити з тілом цього бідолахи? Не можна ж лишати його на поталу лисицям та воронам.

— Я б порадив покласти його в одну з халуп, доки ми дамо знати поліції, — запропонував я.

— Правильно. Не сумніваюсь, що в нас вистачить сили дотягти його. Еге, Ватсоне, це що таке? Та це він сам. Яка зухвалість. Жодного слова, яке може викрити нашу підозру, жодного слова — інакше всі мої пляни пропали.

Болотом наближався до нас чоловік, і я бачив тьмяний червоний вогник цигарки. Місяць освітлював його, і я міг пізнати метку постать і легку, швидку ходу натураліста. Він спинився, коли побачив нас, а потім почав наближатися.

— Докторе Ватсон! Невже це ви? Ви остання людина, яку я сподівався побачити на болоті в цей час ночі. Але, Боже ти мій, що це таке? З ким це трапилось лихо? Ні, не кажіть мені, що це наш друг сер Генрі.

Він пробіг мимо мене й нахилився над мертвим тілом. Я почув хрипіння в його грудях, і цигарка випала з його пальців.

— Хто, хто це? — пробурмотів він.

— Це Сельден, людина що втікла з Принцтаунської в’язниці. Стейплтон подивився на нас — лице його було жахливе, але надзвичайним зусиллям він опанував свій подив розчарування. Він пильно поглянув на Голмза, потім на мене.

— Боже мій! Який це жах! Як він умер?

— Мабуть, він зламав собі шию, упавши з цих скель. Мій приятель і я блукали по болоту, коли почули крик.

— Я також чув крик, от тому я й прийшов. Я турбувався за сер Генрі.

— Чого саме за сер Генрі? — не міг я не спитати.

— Бо я запрошував його прийти до нас. Коли він не прийшов, мене це здивувало, а потім я, природно, турбувався за нього по — чувши крик на болоті. До речі, — він знову пильно подивився на Голмза, — ви нічого більше не чули?

— Ні, — відповів Голмз. — А ви?

- І я нічого.

— Так чого ж ви спитали?

— Ах, ви знаєте історії, які розповідають люди про привид у вигляді собаки і всього іншого. Кажуть, що чути вночі його виття на болоті. От мені й хотілось знати, чи не чули ви чого- небудь подібного сьогодні вночі?

— Ми нічого такого не чули, — відповів я.

— А що ви думаєте про смерть цього сіромахи?

— Я не маю сумніву, що життя у вічному побоюванні і в таких обставинах затьмарило йому розум. Він у припадку божевілля біг болотом, випадково тут упав і зламав собі в’язи.

— Таке пояснення здається цілком слушним, — сказав Стейплтон і при цьому зітхнув, як мені здалося, з полегкістю. — Що ви про це думаєте, пане Голмз?

Мій друг вклонився і сказав:

— Ви швидко пізнаєте людей.

— Ми дожидали вас у наші краї від того часу, як приїхав сюди доктор Ватсон. Ви потрапили якраз на трагедію.

— Так, справді. Я не маю сумніву, що пояснення, зроблене моїм приятелем, виявиться правильним. Я повезу завтра з собою в Лондон неприємні спогади.

— Як, ви завтра їдете?

— Еге ж, такий мій намір.

— Сподіваюсь, що ваш приїзд висвітлив деякі події', що поставили нас у безвихідь?

Голмз знизав плечима:

— Не завжди досягнеш успіху, якого сподіваєшся. Розслідникові потрібні факти, а не легенди та чутки. Це невдала для мене справа.

Мій приятель говорив найщирішим і спокійним тоном. Стейплтон пильно дивився на нього. Потім він звернувся до мене.

— Я б запропонував перенести на сьогодні до мене цього бідолашного, але це може так налякати мою сестру, що я не маю права цього зробити. Я гадаю, що коли ми накриємо його обличчя, то він пролежить тут до ранку.

Ми так і зробили. Відхиливши гостинні пропозиції Стейплтона, Голмз і я рушили в Баскервіль Гол давши натуралістові змогу вернутися додому на самоті. Обернувшись, ми бачили його постать, що повільно рухалась широким болотом, а за нею — єдину темну пляму на освітленому місяцем схилі, що показувала місце, де так жахливо загинула людина.

— Нарешті ми близькі до сутички, — сказав Голмз, поки ми йшли болотом. — Що за нерви в цієї людини! Як він опанував себе, коли побачив, що жертвою його став не той, кого він намітив, а це його мусило б приголомшити. Я казав вам у Лондоні, Ватсоне, і повторюю тепер, що ніколи не було в нас ворога, такого гідного нашої зброї.

— Мені досадно, що він вас бачив.

- І мені також спочатку було досадно. Але цього не можна було уникнути.

— Як ви гадаєте, який матиме вплив на його пляни те, що він знає про вашу присутність тут?

— Це може примусити його бути обережнішим або ж спонукати його одразу до одчайдушніших заходів. Як і більшість розумних злочинців, він може надто покладатися на свій власний розум і гадати, що цілком ошукав нас.

— Чому б нам не заарештувати його зараз же?

— Любий Ватсоне, ви народились людиною дії. Вас завжди тягне зробити енергійний вчинок. Але припустимо, що ми заарештуємо його сьогодні вночі. Що це дасть? Ми не зможемо подати жодних доказів проти нього. В цьому й є диявольська хитрість. Якби він мав співучасником людину, ми змогли б дістати докази проти нього, а тепер, коли б нам і пощастило спіймати пса, все це не допомогло б затягти петлю на шиї його господаря.

— Але ж у нас в руках кримінальна справа.

- І найменшої тіні її, самі тільки припущення та підозра. На суді нас би висміяли, якби ми з'явились з такою казкою і такими доказами.

— А смерть сер Чарлза?

— Його знайшли мертвим без найменших знаків насильства. Ви й я знаємо, що він умер од страху, а також знаємо, що налякало його. Але як ми змусимо дванадцятьох присяжних повірити цьому? Де докази того, що тут діяв пес? Де знаки його зубів? Звичайно, ми знаємо, що собака не кусає мертвого тіла і що сер Чарлз умер раніше, ніж його догнав пес. Але мусимо все це довести, а тим часом не можемо цього зробити.

— Ну, а сьогоднішня ніч?

— Сьогодні вночі ми не зробили жодного кроку вперед. Знов — таки не було жодного безпосереднього зв’язку між псом та смертю чоловіка. Ми не бачили пса. Ми чули його, але не можемо довести, що він біг по слідах цього чоловіка. Тут цілковита відсутність мотивування. Мій любий друже, нам доводиться погодитися з фактом, що тепер у нас ще немає в руках жодної кримінальної справи, але нам варто йти на який завгодно риск, щоб тільки встановити її.

— А як ви сподіваєтесь цього досягти?

— Я покладаю великі надії на те, що може зробити для нас Лаура Лайонз, коли ми їй розкажемо про стан справи. В мене також є свій плян. А втім, кожен день має свої турботи, але не мине доби, як я сподіваюся взяти верх.

Нічого більше не міг я добитися від Голмза: заглибившись в думки, він дійшов зі мною до брами Баскервіль Гол.

— Ви підете зі мною?

— Так, я не бачу причини ховатися далі. Але ще одно слово, Ватсоне. Не кажіть нічого сер Генрі про пса. Хай він вірить що смерть Сельдена сталась так, як Стейплтон хоче, щоб ми думали. Нерви його будуть міцніші для іспиту, який може йому доведеться зазнати завтра, коли я правильно пам’ятаю ваше донесення, і він піде вечеряти до Стейплтонів.

— Мене теж запрошено.

— Ви мусите відмовити — і він піде сам. Це легко влаштувати. Ну, а тепер, коли запізнились на обід, то вважаю, що заслужили на вечерю.