Пес Баскервілів

Розділ 2 Прокляття над Баскервілями

— У мене в кишені рукопис, — почав Джеймз Мортімер.

— Я це помітив, як тільки ви ввійшли в кімнату, — сказав Голмз.

— Це старий рукопис.

— Не новіший вісімнадцятого століття, коли це тільки не підробка.

— Як ви могли про це довідатися?

— Ввесь час, як ви говорили, з вашої кишені виглядав цей рукопис цалів на два. Поганий був би я експерт, якби не міг визначити дати документа з точністю до десяти років. Може, ви читали мою невелику монографію про це? Я достосовую цей документ до 1730 року.

— Точна його дата 1742.

— При цьому лікар Мортімер вийняв документ з кишені.

— Цей родинний документ мені довірив сер Чарлз Баскервіль, несподівана й загадкова смерть якого, приблизно три місяці тому, спричинила такий подив у Девоншірі. Я можу сказати, що був його другом і лікарем. Це був чоловік великого розуму, суворий, практичний і з таким самим мало розвиненим уявленням, як у мене самого. Тим часом він поважно поставився до цього документа: його розум був підготовлений до кінця, що його спіткав.

Голмз узяв рукопис і розгладив його на своїм коліні.

— Зверніть увагу, Ватсоне, на оці довгі та короткі «s». Це одна з тих небагатьох вказівок, що дали мені змогу визначити дату.

Я подивився з‑за плеча мого приятеля на жовтий папір вицвілого манускрипта. В заголовку було написано: «Баскервіль Гол», а внизу великими цифрами надряпано «1742»…

— Це має вигляд якогось оповідання.

— Так, це виклад одної легенди родини Баскервіль…

— Але, оскільки я пам'ятаю, ви хочете порадитися зі мною про щось більш сучасне і практичне.

— Про найсучасніше. Про найпрактичнішу негайну справу, яку треба розв'язати за двадцять чотири години. Але рукопис недовгий і щільно поєднаний із справою. З вашого дозволу, я його вам прочитаю.

Голмз притулився до спинки фотеля, склав укупі кінці пальців обох рук і заплющив очі з виразом покори. Лікар Мортімер повернув рукопис до світла і почав читати високим голосом таке цікаве оповідання:

«Багато говорилося, про походження Баскервільського пса. Але через те, що я по прямій лінії родом від Гюго Баскервіля і через те, що я чув цю історію від мого батька, а він — від свого, то я виклав її з цілковитою певністю, що вона стала саме так, як тут написано. І я бажав би, щоб ви, сини мої, вірили в те, що та сама справедливість, яка карає гріх, може також милостиво простити його і що немає того тяжкого прокляття, якого б не можна було спокутати молитвою та каяттям. Навчіться ж з цього оповідання не страхатися вчинків минулого, але швидше, бути обачними щодо майбутнього, щоб гидкі пристрасті, від яких так жорстоко постраждав наш рід, не були знову розпущені на нашу погибель.

Отже, знайте, що під час великого повстання (на історію якого, написану вченим лордом Кларендоном, я мушу звернути вашу пильну увагу) помістя Баскервіль посідав Гюґо Баскервіль, найодчайдушніший чоловік. Ці якості сусіди й простили б йому, але він відзначався такою надзвичайною розпустою, що ім'я його набуло неслави на цілому заході. Сталося так, що Гюґо полюбив (коли можна визначити таким гарним словом його ганебну пристрасть) дочку селянина, що орендував землю близько Баскервільського помістя. Але молода дівчина, гарна, тиха, завжди уникала його, боячись його поганої слави.

Одного разу у свято Гюґо та п'ять чи шість його ледачих і лихих друзів прокралися на ферму і вкрали дівчину, поки батька її та братів не було дома, про що він добре знав. Дівчину привезли в замок і посадили в кімнаті верхнього поверху, а Гюго та його друзі почали звичаєм бенкетувати. Тим часом дівчина, чувши пісні, вигуки та страшенну лайку, що лунала до неї з низу, трохи не збожеволіла, бо коли Гюґо Баскервіль був п'яний, він, кажуть, вживав таких виразів, що ними можна було цілком збентежити людину, яка чула їх. Доведена до надзвичайного жаху, вона зробила те, що злякало б найсміливішого чоловіка: по плющеві, що вкривав (і нині вкриває) південний мур, вона спустилася з карнизу і побігла через болото до батькової ферми, що стояла від замку за дев ять миль.

Трохи згодом Гюґо задумав провідати свою гостю, щоб дати їй попоїсти та напитись (а може — і з якою іншою гидкою метою) і знайшов клітку порожньою: пташка вилетіла. Його ніби опанував диявол, і він, метнувшись униз, убіг у їдальню, скочив на великого стола, перекидаючи фляшки та страви, і закричав на ввесь голос, що ладен в цю ж саму мить віддати себе на що завгодно, тільки йому б пощастило здогнати дівчину. П’яниці пороззявляли роти, бачивши скаженство свого господаря, як раптом один із них, найлихіший з усіх, а можливо, найп’яніший, закричав, що слід було б випустити на неї хортів. Почувши це, Гюґо вибіг з дому і, покликавши конюхів, наказав їм осідлати його кобилу і випустити хортів. Коли це було зроблено, він дав хортам понюхати хустку дівчини, навів їх на слід і з галасом помчав по осяяному місяцем болоті.

П’яні приятелі Гюґо стояли, витріщивши очі, не розуміючи що таке зробив він так сквапливо. Але раптом їхні обважнілі голови провітрились, І вони зрозуміли, що мусить статися на болоті. Всі захвилювались: хто вимагав свій пістоль, хто свого коня, а хто ще фляшку вина. Нарешті вони прийшли до пам'яті і всією юрбою (всього тринадцять чоловіків) сіли на коней і кинулись доганяти Гюґо. Місяць ясно світив над ними, і вони прудко мчали всі рядом туди, куди обов'язково мусила була бігти дівчина, коли вона хотіла вернутися додому.

Вони промчали дві—три милі, коли зустріли одного з нічних пастухів на болоті і спитали його, чи не бачив він полювання.

Історія каже, що людина ця до того була вражена страхом, що насилу могла говорити, але нарешті пастух сказав, що бачив нещасну дівчину і хортів, що бігли по її слідах.

— Але я бачив ще більше того, — додав він. — Гюго Баскервіль випередив мене на своїй вороній кобилі, а за ним мовчки біг пес, таке пекельне кодло, якого не дай мені Боже нілоли за собою бачити.

П'яні поміщики вилаяли пастуха і помчали далі. Але по їхніх спинах забігали мурашки, бо вони почули швидку тупотняву копит і зараз же побачили на болоті ворону кобилу, що мчала повз них, вкрита білою піною, а поводдя волочились і сідло було порожньє. Вершники зібрались щільніш один до одного, бо їх пройняв жах, але вони все — таки їхали болотом, хоч кожний, якби він був сам, ладен був би вернутись назад. Вершники їхали повільно, поки нарешті дістались до собак. Хоч собаки були уславлені своєю сміливістю та муштруванням, проте тут, збившись до купи, вони вили над улоговиною в болоті, деякі відскакували від неї, а інші, дрижачи та вирячивши очі, дивилися вниз.

Компанія, що витверезилась, як можна думати, спинилась. Більшість вершників ні за що не хотіла рушати далі, але три з них, найсміливіші, а може, і найп’яніші, спустилися в улоговину. Перед ними відкрився широкий простір, на якому стояли великі камені, що їх там можна бачити ще й тепер, поставлені тут за стародавніх часів якимсь забутим народом. Місяць ясно світив на площинку, в центрі якої лежала нещасна дівчина, впавши тут мертвою від жаху і втоми. Але волосся полізло до гори на головах трьох диявольських сміливих шибайголів не від цього і навіть не від того, що тут же поряд з дівчиною лежало тіло Гюґо Баскервіля, а тому, що над Гюґо стояла, гризучи його горло, потворна істота, подібна до собаки, але незрівнянно більша за будь — коли баченого собаку. Поки вершники дивились на цю картину, тварина вирвала горло Гюґо Баскервілеві і повернула до них голову з палючими очима і роззявленою пащею, з якої капала кров. Всі трос крикнули від жаху і втекли, врятовуючи життя, і довго крики їхні лунали по болоті. Один із них, кажуть, умер тієї ж ночі від пережитого жаху, а два інші на все життя лишилися каліками.

Така, сини мої, легенда про появлення пса, що від того часу, як відомо, був карою нашого роду. Виклав я її тому, що відоме навіває менший жах, ніж передбачуване та угадуване. Не можна також заперечувати, що багато з нашого роду загинуло надприродною смертю — раптовою, кривавою і таємничою. Але сподіваємось, що ми не будемо підлягати карі далі третього чи четвертого покоління. Раджу вам, сини мої, обачності ради, не ходити по болоту в темні часи ночі».

— Від Гюґо Баскервіль його синам Роджерові та Джонові з попередженням нічого не казати сестрі своїй Елизаветі.

Коли лікар Мортімер скінчив читати це дивне оповідання, він зсунув на лоба окуляри і пильно подивився на Шерлока Голмза. Той позіхнув і кинув недокурок своєї цигарки в комин.

— Ну? — спитав він.

— Хіба ви не вважаєте цього цікавим?

— Для збирача казок про чари.

Лікар Мортімер вийняв із кишені складену газету і сказав:

— Тепер, ми вам дамо дещо сучасніше. Це «Хроніка Графства Девон» з 14 травня цього року. Тут є коротке повідомлення про факти, що супроводили смерть Чарлза Баскервіля.

Мій приятель нагнувся трохи вперед, і на його обличчі позначилась напружена увага. Наш гість надів окуляри й почав читати:

«Недавня раптова смерть сер Чарлз Баскервіля, якого називали ймовірним кандидатом на найближчих виборах від Середнього Девона, засмутила всю країну.

Обставини цього випадку дуже звичайні. Сер Чарлз Баскервіль мав звичай перед сном гуляти по славнозвісній тисовій алеї.

14 ого травня сер Чарлз повідомив про свій намір їхати на другий день до Лондону і наказав Баріморові приготувати речі. Ввечері він пішов на свою звичайну нічну прогулянку, протягом якої мав звичай курити цигарку. З цієї прогулянки йому не судилося вернутись. О дванадцятій в ночі, побачивши, що двері в передпокій все ще відчинені, Барімор затурбувався і, засвітивши ліхтаря, пішов шукати свого пана. День був дощовий, і сліди сер Чарлза виразно було видно на алеї. На півдорозі на цій алеї є фірточка, що виходить на болото. Видно було, що сер Чарлз спинявся тут ненадовго, потім ішов далі по алеї і в самісінькому кінці її було знайдено його тіло. Тут с тільки один нез'ясований факт, а саме свідчення Барімора про те, що за фірточкою сліди кроків сер Чарлза змінили свій характер, і здавалося, ніби він ішов не цілою ступнею, а тільки на носках.

Якийсь Мерфі, циган, був у той час на болоті, недалеко від фірточки, але, за його власним признанням, він був як земля п'яний. Він посвідчив, що чув крики, але не міг визначити, звідки вони лунали. На тілі сер Чарлза не було виявлено жодних знаків насильства, і, хоч свідчення місцевого лікаря Мортімера зазначало про надзвичайне перекривлення обличчя (настільки велике, що лікар одразу не пізнав свого пацієнта й друга), було з’ясовано, що такий симптом буває в випадках задухи і смерті від паралічу серця. Це пояснення було дано при розтині, що довів, що сер Чарлз давно хворів на органічну ваду серця, і слідчий постановив свій висновок на підставі медичних свідчень. Добре, що все це так з’ясувалось, бо дуже важливо щоб спадкоємець сер Чарлза оселився в замку. Якби прозаїчний висновок слідчого не поклав кінця романтичним історіям, про які шепотіли з приводу цієї смерті, то трудно було б знайти нового власника баскервільського помістя. Кажуть, що найближчий спадкоємець і родич — сер Генрі Баскервіль, син молодшого брата Чарлза. За останніми відомостями, він був в Америці, і тепер збирають відомості про нього, щоб мати змогу повідомити його про спадщину».

Лікар Мортімер склав газету і поклав її назад у кишеню.

— Такі, пане Голмз, оголошені факти, що стосуються смерті Чарлза Баскервіля.

— Я мушу подякувати вам, — сказав Шерлок Голмз, — за те, що ви притягли мою увагу до випадку, який становить кілька цікавих даних. У свій час я бачив мимохідь кілька газетних повідомлень про це, але був зайнятий невеличкою справою про ватиканську камею і спустив кілька цікавих англійських справ. В цій статті, кажете ви, є всі оголошені факти?

— Так.

— Тоді скажіть мені й неоголошені відомості.

З цими словами Голмз притулився до спинки фотеля, склав кінці пальців і набрав найбезстороннішого судейського виразу.

— Роблячи це, — сказав Мортімер, почавши дуже хвилюватися, — я розповідаю те, чого ніколи нікому не довіряв. Один із мотивів, за якими я це сховав від слідчого, є те, що людині інтелігентній дуже неприємно бути запідозреним у забобонах. Другим мотивом було те, що баскервільське помістя, як каже газета, лишилося б без власника, якби що — небудь підсилило і без того негарну його репутацію. Через обидві ці причини я вважав, що мав право сказати менш, ніж знав, раз практично нічого доброго не вийшло б з моєї одвертості. Але від вас у мене немає жодної причини ховати хоч би що. Болото дуже мало населене, і ті, хто живуть по сусідству, знають один одного. Тому я часто бачився зі сер Чарлз Баскервілем. З винятком пана Франкланда із Лафтер Гол і пана Стейплтона, натураліста, немає жодної інтелігентної людини на багато миль. Сер Чарлз жив самотньо, але його хвороба зблизила нас. Він привіз із собою з Південної Африки багато наукових відомостей, і чимало просиділи ми гарних вечорів, розмовляючи про анатомічні ознаки бушменів та готентотів. Останніми місяцями для мене ставало дедалі більш зрозумілим, що нерви сер Чарлза були надзвичайно напружені. Прочитана легенда остільки вплинула на нього, що хоч він ходив по всьому своєму помісті, але ніщо не могло б його примусити піти в ночі на болото. Хоч би як здавалося неймовірним вам, пане Голмз, він був щиро переконаний, що жахлива доля тяжить над його родом, і звичайно те, що він розповідав про своїх предків, не могло впливати заспокійливо. Його завжди турбувала думка про присутність чогось огидного, і він не раз питав мене, чи не бачив я за час своїх лікарських мандрівок якої—небудь дивної істоти, або не чув її гавкання. Останнє питання ставив він мені кілька разів, і завжди голос його при цьому дрижав від хвилювання. Я пам’ятаю, як тижнів за три до фатальної пригоди я приїхав до нього. Він стояв коло війстя. Я зійшов з брички і, стоячи проти нього, побачив, що він дивився за моє плече, і в очах його світився жах. Я оглянувся і встиг тільки помітити щось таке… я вважав — то було велике чорне теля, що пробігло позаду брички. Сер Чарлз був такий схвильований і зляканий, що я кинувся до місця, на якому бачив тварину, щоб піймати її. Але вона зникла, і ця пригода, здавалося, дуже гнобила сер Чарлза. Я просидів з ним увесь вечір. Ради того, щоб з’ясувати своє хвилювання, він дав мені на збереження рукопис з оповіданням, яке я вам прочитав. Я згадую про цей невеличкий епізод тому, що він набуває деякого значення в трагедії, що сталася згодом, але в той час я був певен, що випадок звичайнісінький і що хвилювання сер Чарлза не мало ніяких підстав. Це я йому порадив поїхати в Лондон. Я знав, що серце його було хворе, і постійний страх, в якому він перебував, хоч би яка химерна була його причина, очевидно, мав великий вплив на його здоров'я. Я гадав, що після кількох місяців розваги в місті він повернеться до нас оновленою людиною. Пан Стейплтон, наш спільний приятель, був тієї самої думки. В останню хвилину перед від'їздом сталася жахлива катастрофа. В ніч смерті сер Чарлза Барімор, знайшовши його тіло, послав конюха Перкінса верхи до мене, а що я не лягав ще спати, то через годину по тому я вже був у замку Баскервіль. Я перевірив і підтвердив усі факти, які було згадано на слідстві. Я простежив за відбитками ніг по тисовій алеї; я бачив місце коло фірточки на болото, на якому очевидьки, стояв сер Чарлз; я помітив зміну форми слідів, починаючи з цього пункту, і впевнився, що на м’якій ріні не було жодних інших слідів, крім Баріморових, і, нарешті, я ретельно оглянув тіло, якого не займали до мого прибуття. Сер Чарлз лежав ниць, з розпростертими руками, пальці його вп’ялися в землю, і риси обличчя були до того перекривлені якимсь сильним хвлюванням, що я не міг тоді присягти в тому, що бачу саме його. На тілі, справді, не було жодних знаків насильства. Але одно свідчення Барімора на слідстві було не правильне. Він сказав, що на землі навколо тіла не було жодних слідів. Він не помітив… Але я помітив… На деякій віддалі від тіла… свіжі і виразні сліди.

— Сліди кроків?

— Так, кроків.

— Чоловіка чи жінки?

Лікар Мортімер якось дивно подивився на нас, і голос його понизився майже до шепоту, коли він відповів:

— Пане Голмз, я бачив сліди лап велетенського пса…