Пес Баскервілів

Розділ 11 Чоловік на горі

У витязі з мого щоденника, що становить останній розділ, оповідання доведено до 11 ого жовтня, коли ці дивні події почали швидко наближатися до їхнього жахливого кінця. Інциденти дальших небагатьох днів незабутньо відбились у моїй пам’яті, і я можу їх передати, не вдаючись до записок, зроблених в той час. Отже, я починаю з того дня, коли мені удалось встановити два важливі факти: перший, що Лаура Лайонз з Кум Трейсі писала сер Чарлзові і призначила йому побачення на тому самому місці, де він умер, і другий — що людину, яка ховається на болоті, можна знайти між кам’яними халупами на схилі горба. Я розумів, що коли, маючи ці два факти, мені не вдасться висвітлити цю справу, то, значить, у мене не вистачає або ума, або сміливості.

Мені не вдалось напередодні ввечері переказати сер Генрі те, що я узнав про Лауру Лайонз, бо він засидівся з лікарем Мор- тімером за картами до пізної ночі. За сніданком я сказав йому про своє відкриття і спитав його, чи не хоче він поїхати зі мною в Кум Трейсі. Спочатку він охоче погодився зі мною, але, обміркувавши, ми обидва ухвалили, що коли я поїду сам, то досягну кращих наслідків. Що більше ми надамо формальності нашим відвідинам, то менш добудемо відомостей. А тому я кинув сер Генрі не без деяких докорів совісті й поїхав робити свої нові дослідження.

Я без труднощів знайшов помешкання Лаури Лайонз, що містилось у центрі і було добре умебльоване. Дівчина ввела мене без усяких церемоній, і, коли я ввійшов у кімнату, жінка, що сиділа за машинкою «Ремінгтон» підвелась з приязною посмішкою на вустах. Але обличчя її зараз же споважніло, коли вона побачила перед собою незнайомого чоловіка, і, сівши знову перед машинкою, вона спитала мене про ціль моєї візити. Перше враження від Лаури Лайонз було те, що вона надзвичайна красуня. Очі й волосся в неї були однакового брунатного кольору, а на щоках, хоч і дуже вкритих ластовинням, просвічував чудовий рум’янець, властивий чорнявкам. Повторюю, з першого погляду вона здавалась прекрасною. Але з другого погляду вже хотілось її критикувати. В її обличчі було щось неприємне, можливо, деяка брутальність виразу, або жорстокість погляду, які нівечили досконалу красу. Але про все це я подумав згодом.

— Я прийшов до вас у справі небіжчика сер Чарлза Баскервіля. Ластовиння помітніше виступило на її обличчі.

— Що я вам можу сказати про нього? — спитала вона, і пальці її нервово забігали по клавішах машинки.

— Чи листувалися ви з ним?

Жінка швидко й сердито на мене поглянула.

— Яка мета цих запитань? — прикро спитала вона.

— Мета їх — уникнути прилюдного скандалу. Краще вам відповісти на них, ніж допустити, щоб про справу довідались усі.

Вона мовчала і дуже зблідла. Нарешті підвела голову і сказала сміливо й задерикувато:

— Добре, я буду відповідати, питайте.

— Чи листувалися ви з сер Чарлзом?

— Я, звичайно, разів зо два писала йому, щоб подякувати йому за його делікатність та щедрість.

— Чи пам’ятаєте ви числа, коли ви писали листи?

— Ні.

— Чи зустрічалися коли — небудь з ним?

— Разів зо два, коли він приїжджав у Кум Трейсі. Він був дуже нечванливий і волів робити добро потайки.

— Але коли ви бачили його так рідко і писали йому так рідко, то як же він міг знати ваші справи так, щоб допомагати вам, як ви це розповідаєте?

Вона охоче відповіла:

— Кілька чоловік знали мою сумну історію, і вони з’єднались для того, щоб допомогти мені. Один з них, пан Стейплтон, сусід і приятель сер Чарлза. Він надзвичайно добрий, і через нього сер Чарлз довідався про мої справи.

Я раніше знав, що сер Чарлз Баскервіль обирав у кількох випадках Стейплтона для ролі роздавача його милостині, а тому слова Лаури Лайонз здалися мені правдиві.

— Чи не писали ви коли — небудь сер Чарлзові, призначаючи йому побачення? — питав я далі.

Лаура Лайонз почервоніла од гніву:

— Воістину, це дивне питання.

— Мені дуже шкода, але я мушу його повторити.

— Ну, то я відповім — звичайно, ні.

- І навіть не писали в самий день смерті сер Чарлза?

Обличчя її вкрила смертельна блідість. Її пересохлі губи не могли вимовити того «ні», яке я швидше бачив, ніж чув.

— Безперечно, пам’ять зраджує вас, — сказав я. — Я можу навіть процитувати одне місце вашого листа:

Я думав, що вона впаде непритомна, але вона зробила надзвичайне зусилля й прошепотіла:

— Невже на світі немає жодного джентльмена?

— Ви несправедливі до сер Чарлза. Він спалив листа. Але іноді можна прочитати листа, коли його й спалено. Тепер ви признаєтесь, що написали його?

— Так, я написала його, — вигукнула вона, вгамовуючи свою душу потоком слів. — Я написала його. Чого б я мала заперечувати це? Мені немає причини соромитись цього. Мені хотілось, щоб він мені допоміг. Я вірила, що якби мені вдалось побачити його, то я б одержала від нього допомогу, а через те й просила його прийти.

— Але чого в такий час?

— Того, що я тільки — но довідалась про його намір поїхати на другий день в Лондон на кілька місяців. Були причини, з яких я не могла піти туди раніше.

— Але чого вам треба було призначити побачення в садку замість того, щоб піти до нього додому?

— Невже ви гадаете, що жінка може в такий час іти сама до нежонатого чоловіка?

— Ну, так що ж трапилось, коли ви прийшли туди?

— Я не пішла туди.

— Пані Лайонз!

— Ні, присягаюся вам усім, що е для мене святе, я не ходила туди. Трапилось щось таке, що перешкодило мені піти.

— Що це було?

— Це приватна справа. Я не можу сказати.

— Так ви визнаєте, що призначили побачення сер Чарлзові в той самий час і на тому самому місці, де його спіткала смерть, але заперечуєте, що пішли на це побачення?

— Це правда.

Я знову почав її питати, але нічого не міг добитися.

— Пані Лайонз, — сказав я, встаючи після цієї довгої і безрезультатної розмови, — ви берете на себе дуже велику відповідальність і ставите себе в дуже фальшиве становище, не бажаючи сказати одверто все, що вам відомо. Коли мені доведеться звернутись по допомогу до поліції, то ви побачите, наскільки ви серйозно скомпрометовані. Коли ви невинні, то чому ж з початку заперечували, що писали в цей день сер Чарлзові?

— Бо я боялась, що з цього зроблять якийсь дивний висновок і заплутають мене в скандал.

— А чого ви так хотіли, щоб сер Чарлз знищив того листа?

— Коли ви читали листа, то знаєте чого.

— Я не сказав, що читав цього листа.

— Ви цитували частину його.

— Я цитував постскриптум. Листа, як я вам сказав, було спалено і його не можна було прочитати. Я удруге питаю вас чому ви так хотіли, щоб сер Чарлз знищив цього листа, одержаного ним в день його смерті?

— Це дуже інтимна справа.

— Тим більше причина для того, щоб уникнути публічного оголошення.

— Ну, то я вам скажу. Коли ви чули хоч що — небудь з моєї нещасливої історії, то ви знаєте, що я необачно вийшла заміж і мала причини каятись.

— Так, я це чув.

— Життя моє було самісіньке переслідування з боку чоловіка, якого я ненавиділа. Закон на його боці, і щодня я мушу боятися, що він силою змусить мене жити з ним. В той час, коли я писала сер Чарлзові, я довідалась, що є для мене можливість добути волю — за певну суму грошей. Це означало для мене все: мир душевний, щастя, самоповагу — рішуче все. Я знала про щедрість сер Чарлза, і я подумала, що коли сама розкажу йому, в чому справа, він допоможе мені.

— Так чого ж ви не пішли на побачення?

— Бо я раптом отримала допомогу з іншого джерела.

— Чого ж ви не написали сер Чарлзові, щоб з’ясувати йому все це?

— Я б це зробила, якби на другий день не довідалась з газети про його смерть.

Все це ніби скидалось на правду, і всі мої запитання не могли збити Лауру Лайонз. Перевірити її я міг тільки, якби узнав, що вона дійсно затіяла розлуку з чоловіком в той час, коли сталась трагедія.

Я вийшов, спантеличений і збентежений. Знову я наразився на мур, який немов виростав на всякому шляху, яким я намагався дістатися до мети моєї місії. А тим часом, чим більше я думав про обличчя Лаури Лайонз та про її поведінку, тим більше відчував, що від мене щось було сховано. Чого вона так зблідла? Чого вона заперечувала свій вчинок, поки признання не було силою вирвано в неї? Чого вона мовчала в той час, коли сталась трагедія? Звичайно, пояснення всього цього не могли бути такими невинними, як вона хотіла примусити мене думати. Поки що я нічого не міг вдіяти в цьому напрямку і мусив був взятися за інше розв’язання, яке доводилось шукати між кам’яними халупами на болоті.

А це була дуже непевна вказівка. Я переконався в цьому, коли їхав назад і помітив, що багато горбів зберегли сліди стародавнього народу. Єдиною вказівкою Барімора було те, що незнайома людина живе в одній з цих покинутих халуп, а таких халуп було сотні уздовж і впоперек болота. Але я керувався власними відомостями, бо я бачив саму людину, що стояла на вершині Блек Тор. Ця гора й буде, отже, за центральний пункт моїх розшуків. З цього пункту я обшукаю кожну халупу, поки натраплю на заселену. Коли людина буде всередині неї, то я довідаюсь з її власних вуст — з допомогою свого револьвера, коли в цьому буде потреба, — хто вона така і навіщо вона так довго висліджує нас. Вона могла втекти від нас у юрбі Ріджент Стріт, але на пустельному болоті це буде далеко складніше.

З другого боку, коли я знайду халупу, а пожильця її не буде вдома, то мушу залишитись у ній, хоч би який час довелось там сидіти, поки він вернеться. Голмз упустив його в Лондоні. Воістину для мене буде тріумф, коли я матиму там успіх, де мій учитель зазнав невдачі.

У наших розшуках щастя відвернулось од нас, але тепер, нарешті, воно прийшло мені назустріч в особі Франкланда, що стояв за ворітьми свого саду, які ним я їхав.

— Доброго здоров'я, докторе Ватсон, — вигукнув він надзвичайно весело. — Бігме, вам слід дати відпочити коням і зайти до мене випити склянку вина і віншувати мене.

Після того, що я чув про його вчинок з дочкою, мої почуття до нього були далеко не дружні, але мені дуже б хотілося відіслати Перкінса з екіпажем додому, і для цього була нагода. Я вийшов з екіпажа, наказав візникові передати сер Генрі, що прийду додому вчасно вечеряти, і пішов за Франк- ландом в його їдальню.

— Сьогодні великий для мене день, один з найщасливіших у моєму житті! — вигукнув він, зареготавши. — Я вийшов переможцем у двох справах. Я наміряюсь показати їм, що закон є закон і що с людина, яка не боїться звертатись до нього. Я встановив право проїзду через самісіньку середину парку старого Мідльтона, за сто ярдів од його власного парадного ґанку. Що ви гадаєте про це? Ми докажемо цим магнатам, чорт їх забери, що вони не можуть занедбувати права громади. І я закрив доступ у ліс, в якому публіка з Фернворта мала звичай влаштовувати гулянки. Ця диявольська публика уявляє, що не існує ніяких прав власності і що вона може всюди кишіти із своїми папірцями та фляшками. Обидві справи вирішено, докторе Ватсон, і обидві на мою користь. У мене не було такого дня від того часу, як я віддав під суд Джона Морланда за те, що він стріляв у своєму власному заповідному лісі.

— Яким чином ви могли це зробити?

— А от гляньте в книгу. Це варто прочитати: Франкланд проти Морланда, королівський суд. Це коштувало мене двісті фунтів, але я добився вироку на свою користь.

— А дало це вам що — небудь?

— Нічого, анічогісінько. Я пишаюсь тим, що в мене не було ніякого особистого інтересу в справі. Я діяв з виключно свідомого громадського обов’язку. Я не маю сумніву, приміром, що пани з Фернворта спалять мене заочно сьогодні вночі. Минулого разу, коли це зробили, я сказав поліції, щоб вона припинила такі ганебні видовища. Поліція ганебно поводиться і не захистила мене, хоч я й мав на це право. Справа Франкланда зверне на це увагу суспільства. Я сказав, що їм доведеться каятись за своє поводження зі мною, і слова мої вже справджуються.

— Яким чином? — спитав я.

Обличчя старого набуло значливого виразу.

— Я міг би їм сказати про те, що вони смертельно хочуть довідатись, але ніщо не змусить мене допомогти цим негідникам.

До цього часу я придумував будь — яку причіпку, щоб визволитись від його балаканини, але тут мені хотілось почути більше. Я досить знаю суперечливий характер старого грішника для того, щоб розуміти, що всякий виявлений інтерес може припинити його дальші повідомлення.

— Мабуть, якась браконьєрська? — промовив я байдуже.

— Ха — ха, любий чоловіче, щось далеко важливіше. Що, коли це торкається злочинця — втікача на болоті?

Я здригнувся.

— Хіба ви знаєте, де він? — спитав я.

— Я, може, не знаю точно, де він є, але певен, що міг би навести поліцію на його слід. Хіба вам ніклои не спадало на думку, що найкращий спосіб спіймати цю людину — це довідатись, як вона добуває собі їжу, і в такий спосіб вислідити її.

Безперечно, він близько підходив до істини.

— Звичайно, — сказав я. — Але по чім ви знаєте, що ця людина на болоті?

— Я знаю це тому, що на власні очі бачив того, хто носить йому їсти. Будьте певні, що в мене є гарні підстави так казати. Я багато разів бачив хлопця з пакунком. Кожного разу, а іноді й двічі на день я міг… Але чекайте, докторе Ватсон, чи мене зраджують мої очі, чи справді щось ворушиться на схилі горба.

Це було за кілька миль від нас, але я виразно бачив невеличку чорну точку, що виникала на одноманітному сірому тлі.

— Ходім, ходім, — гукнув Франкланд, кидаючись на східці. — Ви побачите на власні очі й самі зміркуєте.

Телескоп — величезний інструмент, поставлений на триніжку, стояв на плоскому даху. Франкланд подивився в нього й задоволено вигукнув:

— Швидше, докторе Ватсон, швидше, поки він не сховається за горб.

Безперечно, я побачив його, хлопця з пакунком на плечі, що тихо видирався по горбу. Коли хлопчина досяг вершини, я побачив його розхристану, дивну постать, що вималювалась на мить на холодному тлі блакитного неба. Він крадькома озирнувся, як людина, що боїться переслідування, і потім сховався за горбом.

— Ну, чи не маю я рації?

— Безперечно, це хлопець, якому доручено якусь таємну справу.

— А в чому це доручення, може догадатися навіть тутешній поліцейський. Але я не скажу вам жодного слова і зобов’язую й вас, докторе Ватсон, додержуватись таємниці. Ні слова, розумієте?

— Як ви забажаєте.

— Вони ганебно поводились зі мною, кажу вам, ганебно. Коли виявляться факти в справі Франкланд проти уряду, то насмілююсь думати, що вся країна здригнеться від обурення. Ніщо не може змусити мене допомогти поліції хоч би чим. їй більш за все хотілося б, щоб ці негідники спалили мене самого замість мого образу. Невже ви йдете? Допоможіть мені спорожнити карафку на честь такої великої події.

Але я устояв проти всіх його просьб, і мені вдалося відмовити його від висловленого ним наміру провести мене додому. Я йшов дорогою, поки він бачив мене, а потім кинувся болотом до кам’яного горба, за яким сховався хлопець. Все було на мою коритсть, і я поклявся, що коли упущу цей щасливий випадок, то це станеться не від браку енергії та напосідливості.

Сонце вже сідало, коли я досяг вершини горба, і схили його були з одного боку золотаві, а з другого — темно — сірі. Хлопця ніде не було видно. Але внизу піді мною, в улоговині між горбами, містилось коло стародавніх кам’яних халуп, а на одній з них збереглась чимала частина даху, щоб бути захистом від негоди. Серце моє закалатало від радості, коли побачив це. Ця нора і мусить бути та, в якій ховається незнайома людина. Нарешті моя нога ступила на поріг його сховища; його таємниця була в моїх руках.

Підходячи до халупи так само обережно, як Стейплтон підходить зі своєю сіткою до метелика, я задоволено побачив, що місцем цим хтось користувався як житлом. Ледве помітна стежечка між валунами вела до зруйнованого отвору, що правив за двері. Всередині панувала тиша. Незнайома людина, можливо, ховається тут, а можливо вона блукає по болоту. Мої нерви були напружені від чекання близьких пригод. Кинувши цигарку, я засунув руку в кишеню з револьвером і, швидко підійшовши до дверей, заглянув у халупу. Вона була порожня.

Але в ній було чимало доказів того, що я натрапив на певний слід. Безперечно, тут жив чоловік. Кілька згорнутих ковдр лежало на тій самій кам’яній плиті, де колись спала неолітична людина. На ґратках лежала купа попелу. Посередині халупи плоский камінь правив за стіл, а на ньому лежав невеличкий пакунок, той самий, без сумніву, який я бачив у телескоп на плечі хлопця. В ньому була ціла хлібина, бляшанка з язиком і дві бляшанки з консервами бросквини. Коли я, оглянувши пакунок, поклав його на місце, серце моє здригнулося від радості. Я побачив під пакуночком клаптик паперу, на якому було щось написано. Я взяв його і ось що прочитав:

Я став з папірцем у руці, не розуміючи значення написаного на ньому. Так, значить, ця таємнича людина висліджує мене, а не сер Гнері. Він сам стежив за мною, а вирядив агента (можливо хлопця) ходити за мною. Мабуть, я не зробив до цього часу жодного кроку по болоту без того, щоб його не простежили. Все ще відчувалась присутність якоїсь незримої сили, тонкою сіткою простягненої навколо нас з дивовижним мистецтвом, яка тримала нас так легко, що тільки в найостанніші моменти ми відчували, що попались у неї.

З напруженими нервами, але з певним наміром я сидів у темному кутку халупи і з похмурим терпінням чекав на прихід господаря.

Нарешті я почув ходу. Здалеку залунав звук чобота по каменю. Потім почувся другий, третій, і хода почала наближатись. Я заховався в найтемніший куток і взявся за курок револьвера в кишені, зважившись не викривати своєї присутності, поки мені не вдасться побачити незнайому людину. Хода затихла. Значить, той спинився. Потім кроки знову почали наближатися, і тінь упала в отвір халупи.

— Чудовий вечір, любий Ватсоне, — промовив добре знайомий голос. — Бігме, я вважаю, що вам приємніше вийти на повітря, ніж сидіти у халупі.