Пес Баскервілів

Розділ 14 Пес Баскервілів

Одна з хиб Шерлока Голмза — коли тільки можна це назвати хибою — є в тому, що він надзвичайно неохоче розповідає про свої пляни до моменту їхнього виконання. Почасти це походило, безперечно, від його владного характеру, здібного панувати й дивувати тих, хто його оточував, почасти причиною того була професійна обережність, що змушувала його ніколи нічим не важити. Але хоч би як так було, в результаті ця риса була дуже тяжка для тих, хто діяв як його агент або помічник. Я часто терпів від неї, але вона ніколи так не пригноблювала мене, як під час нашої довгої їзди в темряві. Перед нами був великий іспит, ми були близькі нарешті до свого кінцевого зусилля, а тим часом Голмз нічого не говорив, і я міг тільки уявляти, який буде хід його дій. У мене кожен нерв дрижав від сподівання, коли нарешті холодний вітер, що повіяв нам назустріч, і темний пустельний простір довели мені, що ми опинились на болоті. Кожен крок коней, кожен поворот колеса наближали нас до кінцевої пригоди.

Нашій балачці перешкоджала присутність візника найманого екіпажа, і ми мусили говорити про дрібниці, в той час, як наші нерви були напружені від хвилювання й чекання. Я відчув полегкість від такої неприродної стриманості, коли ми минули дім Франкланда, і я знав, що ми вже недалеко від Баскервіль Гол й від арени дії. Ми не доїхали до під’їзду, а спинилися коло воріт алеї. Ми заплатили візникові і наказали йому зараз же їхати назад в Кум Трейсі, а самі пішли в напрямку до Меріпіт.

— Чи озброєні ви, Лестраде?

Маленький слідець посміхнувся.

— Поки на мені штани, в них є верхня кишеня, а поки в них є верхня кишеня, дещо в ній є.

— Гаразд. Мій друг і я приготувались до всяких випадковостей.

— Ви мабуть, добре знаєте цю справу, пане Голмз. Що ми маємо тепер робити?

— Чекати.

— Слово честі, я вважаю це місце не дуже веселим, — сказав слідець, з тремтінням оглядаючись навколо на похмурі схили горбів і величезне озеро туману, що розлігся над Ґрімпенською трясовиною. — Я бачу вогники якогось будинку поперед нас.

— Це Меріпіт, кінцевий пункт нашої подорожі. Прошу вас іти навшпиньках і розмовляти пошепки.

Ми обережно рухались стежечкою в напрямку до дому, але приблизно за двісті ярдів від нього Голмз спинив нас.

— Це каміння праворуч може правити нам за чудовий паркан, — сказав він.

— Ми мусимо чекати тут?

— Так, тут ми засядемо. Ввійдіть у цю дірку, Лестраде. Ви бували в домі, Ватсоне, атже так? Чи можете ви нам розказати про розташування кімнат? Що це за ґратчасті вікна від цього кутка?

— Це, здається, вікна кухні.

— А там що так яскраво освітлено?

— Це, звичайно, їдальня.

— Завісу в ній піднято. Ви краще знаете місцевість. Підповзіть тихесенько до вікон і подивіться, що вони там роблять, але, ради самого неба, не викрийте їм своєї присутності.

А пішов навшпиньках стежечкою і спинився за низьким муром круг ріденького садка. Прокрадаючись під тінню цього мура, я дійшов до місця, з якого міг дивитися просто в незавішене вікно.

В кімнаті тільки було два чоловіки, сер Генрі і Стейплтон. Вони сиділи один проти одного за круглим столом, повернувшись до мене в профіль. Обидва курили цигарки, і перед ними стояла кава та вино. Стейплтон говорив жваво, а Генрі був блідий і неуважний. Його гнітила думка про подорож зловісним болотом.

Поки я спостерігав їх, Стейплтон встав і вийшов з кімнати, а сер Генері налив склянку вина і, притулившись до спинки стільця, курив цигарку. Я почув рип дверей і хрустіння кроків по ріні. Кроки спрямовувались уздовж стежки по той бік муру, під яким я стояв, зігнувшись. Заглянувши поверх нього, я побачив, як натураліст спинився коло дверей якогось хліва у кутку саду. Прорипів повернутий у замку ключ, і коли Стейплтон увійшов у хлів, звідти почулось якесь дивне хрюкання. Він пробув у хліві не більше хвилини, після чого знову прорипів повернутий ключ. Стейплтон пройшов повз мене і ввійшов у дім. Я бачив, як він вернувся до свого гостя, і тоді потихеньку я проповз назад до своїх друзів і розказав їм те, що бачив.

— Ви кажете, Ватсоне, що жінки не було з ними? — спитав Голмз, коли я замовк.

— Ні.

— Де ж вона може бути, коли жодна кімната, крім кухні, не освітлена?

— Не знаю.

Над Ґрімпенською трясовиною висів густий білий туман. Він поволі рухався до нас і робив враження муру — низького, але міцного і певно окресленого. Місяць освітлював його, і він мав вигляд великого мерехтливого крижаного поля, над яким вивищувались вершини далеких скель, що ніби лежали на його поверхні.

— Він рухається до нас, Ватсоне.

— А це має вагу?

— Дуже велику вагу — єдине, що може зруйнувати мої пляни. Але сер Генрі не може тепер гаятись. Вже десята година. Наш успіх і навіть його життя можуть залежати від того, чи вийде він з дому раніш, ніж туман дійде до стежки.

Над нами була ніч, ясна й чудова. Зірки яскраво й холодно мерехтіли, а повний місяць освітлював усю місцевість м'яким, невиразним сяйвом. Перед нами стояв темний обрис дому з його пощербленим дахом і димарями, похмуро окресленими на небі, вкритому зорями. Широкі смуги золотавого світла з низьких вікон простягались через садок на болото. Одно з них раптом потухло. Слуги вийшли з кухні. Лишалось тільки вікно їдальні, що в ній два чоловіки — господар — вбивця і гість, що не мав ніякої підозри, — балакали, покурювали свої цигарки.

З кожною хвилиною біла площина, що покривала половину болота, насувалась усе ближче й ближче до дому. Уже перші тонкі клаптики її завивалися у золотавому квадраті освітленого вікна. Далека частина садового муру вже стала незрима, і дерева здіймались з-під смуги білої пари. Поки ми спостерігали за цим, туман уже оточив ніби гірляндами обидва вугли дому і повільно розгортався в щільну хвилю, над якою верхній поверх дому й дах плавали, як фантастичний корабель. Голмз запально вдарив кулаком об скелю і нетерпляче тупнув ногою.

— Коли він не вийде за чверть години, стежка буде вкрита туманом. Через півгодини ми не зможемо побачити навіть своїх РУК.

— Чи не краще нам перейти назад, на вищий пункт?

— Так, я гадаю це буде добре.

Отже, в міру того, як туманний вал рухався вперед, ми відступали від нього назад, поки не опинились за півмилі від дому, тим часом густе біле море з посрібленою місяцем поверхнею повільно і невблаганно наступало на нас.

— Ми йдемо надто далеко, — сказав Голмз. — Ми не можемо ризикувати, щоб сер Генрі догнали раніше, ніж він встигне дійти до нас. Ми хоч би якою ціною мусимо утримати свою позицію на цьому місці.

Голмз став навколішки і приклав вухо до землі.

— Слава Богу, він, здасться, іде.

Тишу болота порушили швидкі кроки. Сховавшись між камінням, ми пильно вдивлялися в туманну смугу перед нами. Хода ставала чутнішою. З туману, ніби з-під завіси, вийшов чоловік, якого ми дожидались. Він здивовано озирнувся, коли вийшов на ясний простір і побачив зоряну ніч. Потім він швидко повернув на стежку, пройшов близько повз нашу засідку і почав сходити по довгому схилові позад нас. Він безнастанно повертав голову й озирався, як людина що чогось боїться.

— Цитьте! — вигукнув Голмз, і я почув, як клацнув зведений курок. — Дивіться, він біжить сюди.

З середини туманної хвилі, що повільно підповзала, залунали рідкі безперервні хрустливі удари. Туман розлягався на п'ятдесят ярдів від нас, і ми всі троє вдивлялися в нього, не знаючи, який жах вискочить звідти. Я був коло самісінького ліктя Голмза і заглянув йому в обличчя.

Воно було бліде й радісне, а очі яскраво блищали при місячному сяйві. Але раптом вони втупились уперед нерухомим, суворим поглядом, і рот його роззявився від подиву. В цю мить Лестрад жахливо вигукнув і впав ниць на землю. Я схопився, стискаючи обважнілою рукою револьвера і паралізований жахливою постаттю, що виплигнула на нас із туману. То був пес, величезний, чорний, як вугілля, пес, але такий, якого жодна людина ніколи не бачила. Паща його дихала полум'ям, з очей сипалися іскри, морда, потилиця й груди світилися мерехтливим полум’ям. Ніколи божевільний розум в найбезладнішій маячні не міг би уявити собі нічого дикішого, жахливішого, пекельнішого, ніж ця пекельна істота із звірячою мордою, що вискочила на нас з туману.

Довгими стрибками мчав величезний чорний звір стежкою, женучись за нашим другом. Ми так були спаралізовані цією несподіваною появою, що не встигли схаменутись, як він промчав мимо нас. Тоді Голмз і я разом вистрілили, і жахливий рев довів нам, що один з нас, принаймні, поцілив. Проте пес мчав далі. Ми бачили, як далеко від нас на стежці сер Генрі озирнувся: обличчя його, освітлене місяцем, було бліде, руки з жахом підняті, і, він безпорадно дивився на страшну істоту, що гналась за ним.

Але крик болю цього пса розвіяв наші побоювання. Коли він був вразливий, то, значить, він був смертний, коли могли ми його поранити, то могли й убити. Ніколи я не бачив, щоб людина могла так бігти, як Голмз біг цієї ночі. Мене вважають легким на ногах, але він випередив мене настільки ж, наскільки я випередив Лестрада. Поки ми бігли стежкою, ми чули повторені крики сер Генрі і гарчання пса. Я бачив, як тварина кинулася на свою жертву, звалила її на землю і кинулась до горла, але в цю мить Голмз випустив п’ять зарядів у бік лютого звіра. Заревівши востаннє і злісно клацаючи зубами, він упав на спину, люто смикаючи всіма чотирма лапами, а потім безсило впав на бік. Захекавшись, підбіг і я і приставив свій револьвер до страшної голови, що світилася, але дарма було спускати курок. Велетенський пес був мертвий.

Сер Генрі лежав непритомний. Ми розірвали йому комір, але виявилось, що на шиї немає жодної рани і що ми підоспіли вчасно. Повіки нашого приятеля вже почали блимати, і він зробив спробу ворухнутись. Лестрад влив йому в рот трохи горілки зі своєї фляшки, і тоді на нас вирячились злякані очі.

— Боже мій, — прошепотів він. Що це таке було? Що це таке було?

— Хоч би що воно було, воно тепер мертве, — відповів Голмз. — Ми навіки вбили вашого родового привида.

Тварина, що лежала перед нами, самими своїми розмірами й силою була страшна. Це був не чистокровний слідецький собака і не чистокровний мастиф, але здавався покручем цих двох порід, худий, дивний, завбільшки за невелику левицю. Навіть тепер, в спокої смерті, з величезних щелепів ніби капало блакитне полум’я, і невеличкі глибоко посаджені люті очі були оточені вогняним сяйвом. Я поклав руку на сяйну морду, і коли підняв її, мої пальці теж засвітились у темряві.

— Фосфор, — сказав я.

— Так, препарат фосфору, — підтвердив Голмз, нюхаючи мертву тварину. — Він не має жодного запаху, який міг би перешкодити нюхові пса. Ми дуже винні перед вами, сер Генрі, що допустили так налякати вас. Я сподівався пса, але не таку тварину, як ця. До того ж туман не дав нам часу перейняти його.

— Ви врятували мені життя.

— Піддавши його спочатку небезпеці. Чи почуваєте ви себе досить сильним, щоб встати?

— Дайте мені ще ковтнути горілки, і я буду готовий. Так! Тепер чи не допоможете ви мені встати? Що ви маєте робити?

— Лишити вас тут. Ви непридатні для дальших пригод цієї ночі. Коли ви почекаєте, то потім хто — небудь з нас вернеться з вами до Баскервіль Гол.

Сер Генрі спробував іти, але він все ще був дуже блідий, і всі члени його тремтіли. Ми підвели його до скелі, біля якої він сів, весь дрижачи й закривши обличчя руками.

— Тепер ми мусимо вас покинути, — сказав Голмз. — Нам слід докінчити свою справу, і тут важлива кожна хвилина. Ми встановили факт злочину, лишається піймати злочинця.

— Тисяча шансів проти одного застати його тепер дома, — сказав далі Голмз, коли ми швидко йшли стежкою. — Постріли напевне дали йому на розум, що його гра програна.

— Ми були досить далеко, і туман міг заглушити звук пострілів.

— Можна бути певним, що він ішов за псом, щоб відкликати його. Ні, ні! Він напевне зник. Але все — таки обшукаймо дім, щоб цілком переконатися.

Передні двері було відчинено; ми кинулись у будинок і перебігали з кімнати в кімнату на подив старезного слуги, що зустрів нас у коридорі. Ніде не було освітлення, крім їдальні, але Голмз зняв лямпу і не лишив жодного кутка в домі не- дослідженим. Ніде не було ознак людини, яку ми шукали. Але в верхньому поверсі двері одної із спалень були замкнені на ключ.

— Тут с хтось! — вигукнув Лестрад. — Я чую рух. Відчиніть ці двері!

З середини доходив до нас тихий стогін і шамрання. Голмз ударив ногою в двері якраз над замком, і вони прочинились навстіж. З револьвером напоготові ми кинулись у кімнату.

Але в ній не було жодних ознак одчайдушного та запеклого негідника, якого ми сподівались побачити. Замість цього ми побачили таке дивне й несподіване, що кілька секунд дивились здивовано.

Кімната мала вигляд невеличкого музею, і коло стіни було розставлено цілі ряди ящиків зі склянками, кришками, наповненими колекцією метеликів, збирання яких становило розвагу цієї складної й небезпечної людини. Посеред кімнати стояв стовп, поставлений тут колись для піддержування поїдених шашеням балок, на яких лежав дах. До цього стовпа було прив'язано постать, щільно загорнену з головою в простирадло, що на перший погляд не можна було розібрати, чоловік це чи жінка. Один рушник охоплював голову і прив'язував її до стовпа. Другий вкривав нижню частину обличчя, і над ним двоє чорних очей, повних горя, сорому й жахливого питання, пильно дивились на нас. В одну мить, ми розірвали ці пов'язки — і Беріл Стейплтон упала на долівку. Коли її чудова голова впала їй на груди, я виразно побачив навколо шиї виразний червоний знак від удару нагаєм.

— Тварина! — вигукнув Голмз. — Лестраде, дайте вашу фляшку. Посадіть її на стільця. Вона знепритомніла від жорстокостей і кволості.

Вона знову розплющила очі.

— Чи врятувався він? — спитала вона. — Чи втік він?

— Він не може втекти від нас.

— Ні, ні, я кажу не про чоловіка. Сер Генрі, чи врятувався він?

— Урятувався.

— А пес?

— Убито.

Вона зітхнула з полегкістю.

— Негідник! Подивіться, що він зробив зі мною, — вигукнула вона, засукуючи рукава, і ми з жахом побачили, що її руки були в синцях. — Але це нічого, нічого. Він змучив і осквернив мою душу. Я все могла перетерпіти: погане поводження, самотність, життя, повне розчарувань, — все, поки могла надіятись, що він мене кохас — але тепер знаю, що була тільки його знаряддям і що він обдурював мене.

— Видно, що ви не ставитесь до нього доброзичливо, — сказав Голмз. — Так скажіть нам, де його знайти? Якщо ви коли — небудь допомагали робити йому зло, то тепер ради спокути допоможіть нам.

- Є тільки одне місце, куди він міг утекти, — відповіла вона. — В самому центрі трясовини є на острівці стара покинута цинова рудня. Там тримав він свого пса, і там же він приготував собі сховище. Туди тільки й міг він сховатись.

Стіна туману підходила до самого вікна. Голмз підніс до нього лямпу.

— Подивіться, — сказав він. — Ніхто не міг би сьогодні знайти дорогу в Ґрімпенську трясовину.

Вона засміялась і заплескала в долоні. Очі й зуби її зажевріли лютою радістю.

— Він міг би знайти дорогу туди, але звідти, — ніколи. Як може він сьогодні вночі побачити віхи? Ми разом з ним розставляли їх, щоб намітити стежку через трясовину. Ах, коли б я тільки могла сьогодні вийняти їх — тоді він був би в наших руках.

Для нас було очевидно, що шукання буде марним, поки не розвіється туман. Ми лишили Лестрада берегти дім, а самі вернулися з Генрі до Баскервіль Гол.

На ранок туман зник, і Беріл Стейплтон провела нас до того місця, з якого починалась стежечка на трясовину. Коли ми побачили, з якою завзятістю й радістю ця жінка показувала нам сліди свого чоловіка, ми зрозуміли, яке жахливе було її життя. Ми лишили її на вузькому півострові твердого торфу, що виступав у трясовині. Від його кінця невеличкі тички, де — не — де повстромлені, показували, де стежечка, закручуючись, проходила від однієї купи очерету до другої, між покритими зеленою пліснявою проваллями трясовин, непрохідної для нової людини. Від загнилого очерету й баговиння віяло тліном, і важка, смердюча пара била в наше обличчя, тимчасом як від непевного кроку ми не раз вгрузали по коліна в чорну дрижучу трясовину, що м’якими хвилями розходились на ярд коло наших ніг. Коли ми йшли, вона, як кліщами, схоплювала нас за п’яти, коли ж ми вгрузали в неї, то здавалось, що ворожа рука потужно тягне нас у цю зловісну глибину. Тільки раз побачили ми, що хтось пройшов цим небезпечним шляхом перед нами. Серед кущика болотяної трави видно було щось чорне. Голмз, зійшовши з стежки, щоб дістати його, загруз по пояс, і, якби тут не було нас. щоб витягти його, він ніколи вже більше не ступив би на тверду землю. Він тримав у руці старий чорний чобіт.

— Це чобіт нашого приятеля сер Генрі, — сказав Голмз.

— Що, його Стейплтон кинув тут, тікаючи від нас?

— Еге ж. Чобіт лишився в нього в руках по тому, як він використав його, щоб пустити пса за сер Генрі. Він біг, коли побачив, що гру програно, і в цьому місці кинув чобота. Ми знаємо, принаймні, що до цього місця він щасливо добіг.

Але більш за це нам нічого не судилось довідатись, хоч про дещо ми могли здогадуватися. Не було жодної можливості побачити сліди ніг на трясовині, бо рідка грязь вмить заливала їх.

Коли ж ми досягли твердої землі і почали жадібно розшукувати ці сліди, ми не знайшли найменшої ознаки їх. Коли земля не зраджувала, то Стейплтонові так і не довелось дійти до свого сховища на острівку, в яке він біг крізь туман цієї останньої ночі.

Ця холодна й жорстока людина загинула в центрі Ґрімпенської трясовини, в глибині смердючого намулу величезного болота.

Багато його слідів знайшли ми на острівці, де він ховав свого дикого спільника. Величезне рухове колесо і шахта, до половини наповнена грузом, свідчила, що тут була колись копальня. Навколо неї стояли руїни халуп шахтарів, яких, мабуть, вигнали звідси смердючі випари болота. В одній з них скабка, ланцюг і багато обгризених кісток показували місце, де переховувано пса. На долівці лежав кістяк, і до нього пристав ковтун рудуватої шерсті.

— Собака! — сказав Голмз. — Боже мій, та це кучерявий спанісл. Бідолашний Мортімер ніколи не побачить свого улюбленця. Ну, а тепер, я гадаю, це місце не мас в собі більше таких таємниць, яких би ми не знали. Стейплтон міг би сховати свого пса, але не міг заглушити його голосу, і от звідси йшли ці крики, що їх навіть і вдень неприємно було чути. На найгірший випадок він міг би держати пса в сараї в Меріпіт, але це було небезпечно, і тільки в останній день коли він думав, що кінець усім трудам вже настає, він зважився це зробити. Паста у цій бляшанці — безперечно, та суміш, якою він мазав тварину. Його, звичайно, навели на цю думку родинна легенда про пекельного пса і бажання налякати до смерті старого сер Чарлза. Не дивно, що бідолашний каторжанин тікав і кричав (так само, як і наш приятель і як зробили б ми й самі), коли він побачив, що така тварина скаче в пітьмі за ним по болоті. Це була хитра видумка, бо ж який селянин насмілився б ближче познайомитися з такою твариною, побачивши її на болоті, а ми знаємо, що багато її бачили. Я казав у Лондоні, Ватсоне, і повторюю — ніколи не доводилось нам мати до діла з людиною більш небезпечною, ніж та, що лежить тепер там.

Сказавши це, Голмз простяг руку до величезного простору трясовини, що рябіла зеленими плямами на обрії з небом.