Пес Баскервілів

Розділ 7 Стейплтони з Меріпіт

Свіжа красота наступного ранку трохи згладила похмуре враження від першого знайомства з Баскервіль Гол. Коли сер Генрі і я сиділи за сніданком, сонячне світло лилось потоками крізь високі вікна і, проходячи крізь герби, кидало на підлогу різнобарвні плями. Темні скелі, відбиваючи золотисте проміння, здавались бронзові, і важко було уявити собі, що ми сидимо в тій самій кімнаті, яка напередодні, ввечері, так гнітюче вплинула на нас.

— Я вважаю, — сказав Генрі, — що провина наша, а не будинку. Ми стомились від подорожі, змерзли і через це були схильні бачити все в похмурому світлі. А тепер ми спочинули, почуваємо себе добре, і все стало веселим навколо нас.

— А тим часом не можна приписати усе уяві, — заперечив я. — Чи не чули ви, приміром, як хтось (жінка, я вважаю) ридав уночі?

— Це цікаво, бо й мені, коли я почав дрімати, почулось щось подібне. Я довго прислухався, але через те, що звук не повторився, то я вирішив, що це мені приснилось.

— А я чув це цілком виразно і певен, що плакала жінка.

— Тоді слід це з’ясувати.

Сер Генрі подзвонив і спитав Барімора, чи не може він пояснити чуте нами. Мені здалось, що бліде обличчя управителя ще більше зблідло, коли він почув питання свого господаря.

— У домі, сер Генрі, тільки дві жінки, — відповів він. — Одна — челядниця, але вона спить у другому крилі замку, друга — моя жінка, і я відповідаю за те, що вона не плакала.

А тим часом він брехав, бо після сніданку я зустрів пані Барімор у довгому коридорі, причому сонце світило просто їй в обличчя. Це була велика, зовнішньо байдужа, огрядна жінка, з усталеним суворим виразом рота. Але очі її були червоні, і вона поглянула на мене крізь розпухлі вії. Отже, уночі плакала вона, і в такому разі чоловік її мусив знати про це. Але він узяв на себе очевидний риск приховати цю обставину. Навіщо він це зробив? І чому вона так гірко плакала? Навколо цього блідого чоловіка вже нагромаджувалась таємнича й похмура атмосфера. Він перший побачив тіло сер Чарлза, і тільки від нього були відомі всі обставини, що супроводили цю смерть. Кінець кінцем, можливо, що людина, яку ми бачили в кебі на Ріджент Стріт, був Барімор. Борода могла бути його власна. З опису візника виходило, що його пасажир був трохи нижчий на зріст, але це враження могло бути помилковим. Як вирішити це питання? Очевидно було, що насамперед слід побачити Грімпенського поштмайстра і довідатись, чи було віддано самому Баріморові перевірочну телеграму. Хоч би яку я одержав відповідь, мені принаймні буде про що повідомити Шерлока Голмза.

Після сніданку, сер Генрі мав розглянути різні папери, а тому час був найсприятливіший для моєї прогулянки. Мені довелося приємно прогулятися за чотири милі по краю болота, і я дійшов до невеличкого сірого сільця, в якому вивищувались над іншими будівлями корчми і будинок лікаря Мортімера. Поштмайстер, що був одночасно й сільським крамарем, добре пам’ятав телеграму.

— Звичайно, — сказав він, — я переслав телеграму Баріморові точнісінько так, як було зазначено.

— Хто її відносив?

— Мій хлопець. Джеймзе, ти відносив минулого тижня телеграму Баріморові, чи не так?

— Я, тату.

- І віддав йому в руки? — спитав я.

— Він був тоді на горищі, і я не міг віддати телеграму йому у власні руки, але пані Барімор обіцяла зараз же передати її.

— Чи бачили ви Барімора?

— Ні, кажу ж вам, що він був на горищі.

— Коли ви його не бачили, як же ви знаєте, що він був на горищі?

— Боже мій, та його власна жінка мусила була знати, де він є, — сказав поштмайстер незадоволено. — Хіба він не одержав телеграму? Коли сталась якась помилка, то скаржитись мусить сам Барімор.

Безнадійно було продовжувати далі моє слідство, і я задумавшись, вийшов від поштмайстра.

Раптом мої думки перебив звук швидкої ходи і голос, що кликав мене по імені. Я повернувся, сподіваючись бачити лікаря Мор- тімера, але, на подив мій, переконався, що за мною біжить цілком незнайома людина. То був невисокий на зріст, худий, ретельно виголений чоловік, з білявим волоссям і запалими щоками, років від тридцяти до сорока, у сірому костюмі, в солом’яному брилі. В нього через плече висів бляшаний ботанічний коробок, а в руках була зелена сітка, щоб ловити метеликів.

— Я певен, докторе Ватсон, що ви пробачите мені мою сміливість, — сказав він, коли, захикавшись, добіг до мене. — Ми тут на болоті люди прості і не дожидаємось формального знайомства. Ви, може, чули про мене від нашого спільного приятеля Мортімера? Я Стейплтон з Меріпіт.

— Я пізнав би вас через сітку та коробку, — відповів я, — бо мені відомо, що ви натураліст. Але як ви пізнали мене?

— Я був у Мортімера, і він показав мені на вас з вікна своєї операційної кімнати. А що нам з вами по дорозі, то я вирішив вас наздогнати і познайомитися з вами. Сподіваюсь, сер Генрі почуває себе добре після подорожі?

— Він почуває себе дуже добре, дякую.

— Ми всі боялися, що після трагічної смерті сер Чарлза новий спадкоємець не захоче жити тут. Не можна вимагати від людини, щоб вона поховала себе в такому місці, але нема чого казати, що коли оселиться тут, то це буде для нас велика приємність. Сподіваюсь, що сер Генрі не має жодного забобонного страху?

— Не думаю, щоб це могло бути.

— Ви, звичайно, знаєте легенду про ворожого пса, що переслідує рід Баскервілів?

— Чув про нього.

— Дивно, оскільки ймовірні тутешні селяни. Деякі ладні при- сягтись, що бачили таку тварину на болоті.

Він говорив посміхаючись, але мені здалося, що він дивиться на цю справу серйозніше, ніж хоче виявити.

- Історія ця дуже вплинула на уяву сер Чарлза, і я не маю сумніву, що вона спричинилась до його трагічної смерті.

— Але яким чином?

— Його нерви були остільки напружені, що поява хоч би якого собаки могла фатально вплинути на його хворе серце. Я вважаю, що він справді бачив щось подібне в тисовій алеї в останню свою мить. І я побоювався нещастя, бо дуже любив старого і знав, що його серце хворе.

— Звідки ж ви це знали?

— Від приятеля мого, Мортімера.

— Так ви думаєте, що якийсь пес гнався за сер Чарлзом, і що він через це вмер від страху?

— А ви можете пояснити його смерть як — небудь інакше?

— Я не прийшов ще ні до якого висновку.

— А Шерлок Голмз?

Від цих слів мій подих спинився, але, глянувши на спокійне обличчя й немиготливі очі свого супутника, я побачив, що в нього не було жодного наміру захопити мене розполохом.

— Даремно, ви, докторе Ватсон, удаєте, що ми вас незнаемо, — сказав він. — Звіти про вашого слідця дійшли до нас, і ви не могли б рекламувати його без того, щоб не стати самому відомим. Коли Мортімер назвав мені вас, він не міг заперечувати автентичності вашої особи. Коли ви тут, отже, Шерлок Голмз зацікавлений цією справою, і природно, що я цікавлюсь довідатись, якої ви думки.

— Боюсь, що я не зможу відповісти вам на це питання.

— Насмілюся спитати: зробить він нам честь своєю особистою присутністю?

— Тепер він не може залишити Лондону. Його увагу захопили інші справи.

— Який жаль! Він міг би висвітлювати те, що покрите темрявою для нас. Що ж до ваших досліджень, то коли я будь — як можу бути вам корисним, ви, сподіваюсь, розраховуватимете на мене. Якби я мав деякі вказівки про характер ваших підозрінь, або на спосіб, яким ви сподіваєтесь провадити ваші дослідження, то я, можливо, і тепер би зміг дати вам раду або допомогти.

— Запевняю вас, що я тут просто в гостях у свого приятеля сер Генрі і не потребую жодної допомоги.

— Чудово, ви маєте рацію, бажаючи бути обачним і стриманим. Ви досить провчили мене за те, що я вважаю непростимою настирливістю, і обіцяю вам більше не згадувати про цю справу.

Ми ввійшли до пункту, де вузька поросла травою стежка, відійшовши від дороги, крутилась болотом. Вдалині здіймався крутий горб, засипаний наметнями; з правого боку він за давніх часів був покритий кам’янищами, а переднім своїм боком хилився на нас темною скелею, порослою папороттю та терном. З‑за далекої вершини вилась сіра смуга диму.

— Кілька кроків цією болотяною стежкою — і ми в Меріпіт, — сказав Стейплтон. — Чи не приділите мені трохи часу, щоб я міг мати задоволення познайомити вас з моєю сестрою?

Моя перша думка була та, що я мушу бути коло сер Генрі. Але я згадав про пачки паперів та рахунків на його столі. Напевно, він не потребував моєї допомоги, щоб їх розібрати. А Голмз напосідливо просив мене дізнатись про сусідів на болоті.

Я погодився на запрошення Стейплтона. і ми повернули на стежку.

— Чудове місце це болото! — сказав він, оглядаючи навколо хвилясті поверхні й довгі зелені гряди з гребенями купчастого Граніту, що здіймався як фантастичні шумливі хвилі. — Болото ніколи не може набриднути. Ви не можете собі уявити, які дивні таємниці воно ховає. Воно таке широке, таке пустельне і таке таємниче.

— Так ви його, отже, добре знаєте?

— Я живу тут тільки два роки. Місцеві жителі назвуть мене, мабуть, новоприбулим. Ми приїхали сюди незабаром після того, як оселився тут сер Чарлз. Але, підлягаючи своєму смакові, я дослідив цілу округу і певен, що небагато знають більше ніж я.

— Хіба її так важко вивчити?

— Дуже важко. Придивіться, приміром, на велику площину на північ від нас з химерними горбами, що ніби виступають з неї. Ви нічого не помічаєте в ній особливого?

— Це гарне місце на галопа.

— Природно, що ви так думаєте, така думка коштувала багатьом людям життя. Бачите відсіль яскраві зелені плями, розкидані по ній?

— Так, вони мають вигляд більш плодючих місцин. Стейплтон засміявся.

— Це велика Ґрімпенська трясовина, — сказав він. — Непевний крок — чи людині, чи тварині — смерть. Ще вчора я бачив, як один із болотяних коней загинув у ній. Я довго бачив його голову, що висувалась із болота, але кінець кінцем воно засмоктало її. Навіть за посухи тут небезпечно проходити, а після осінних дощів це місце зовсім жахливе. Тим часом я можу дістатися до самої середини цієї трясовини і вернутися звідти цілим. О Боже, от ще одне з цих нещасних поні.

Щось буре качалось і підплигувало у зеленій осоці.

Потім появилась простягнута вверх і судорожно скорчувана шия, і над болотом пролунав страшний передсмертний стогін. Я похолов од жаху, але нерви мого супутника були, очевидьки, сильніші за мої.

— Загинув, — сказав він. — Трясовина ковтнула його. Двоє коней за два дні, а може, і далеко більше, бо вони за посухи звикають ходити туди, і тільки тоді довідуються про небезпеку, коли трясовина поглине їх. Так, погане це місце — Ґрімпенська велика трясовина…

- І ви кажете, що можете ходити по ній?

— Так, є одна або дві стежки, по яких може пробігти дуже метка людина. Я їх знайшов.

— Але навіщо ж вам ходити в таке гидке місце?

— Чи бачите ви там, вдалині, горби? Це — острови, оточені з усіх боків бездушною трясовиною, що поволі підповзла до них про- тягом багатьох років. На тих горбах є рідкі рослини й метелики, і треба вміти дістатися до них.

— Я колись спробую своє щастя.

Він подивився на мене здивовано.

— Бога ради, викиньте з голови таку думку. Ваша кров паде на мою голову. Запевняю вас, що ви не мали б найменшого шансу вернутися звідти живим. Я можу дістатися туди, тільки запам’ятавши дуже складні прикмети.

— Це що таке? — вигукнув я.

По болоту пролунав протяжний низький стогін, надзвичайно сумний. Він наповнив повітря, а тим часом не можна було сказати, звідки він походив. Почався він сумним шепотінням і зріс до низького реву, а потім знову завмер тихим меланхолійним звуком. Стейплтон подивився на мене.

— Дивне місце, болото, — промовив він.

— Та що ж це таке?

— Селяни кажуть, що це пес Баскервілів вимагає своєї здобичі. Я разів зо два чув цей звук, але не так голосно, як сьогодні.

Я з тремтінням у серці подивився на величезну рівнину, покриту зеленими плямами. Ніщо не ворушилось на цьому широкому просторі, за винятком двох ґав, що голосно каркали на одній з вершин позад нас.

— Ви людина освічена, — сказав я. — Не вірите ж ви такій нісенітниці. Як ви думаєте, яка причина цього дивного звуку?

— Болота роблять надзвичайні звуки. Походять вони або від того, що земля осідає, або від того, що вода підіймається, а може, й від чого іншого.

— Ні, ні, це був живий голос.

— Можливо. Чи чули ви коли — небудь, як реве бугай?

— Ні, ніколи.

— Це дуже рідкісна птиця, що зникла тепер в Англії, але на болоті все можливе. Я не здивувався б, якби виявилось, що почутий нами звук, належав останньому бугаєві.

— Це найдивніший звук, який я будь — коли чув у житті.

— Так, у всякому разі, це — надзвичайне місце. Ось подивіться на той схил горба, що ви про нього думаєте?

Ввесь крутий схил був покритий сірими кам’яними кругами; їх було принаймні з двадцять.

— Що то таке, — кошари для овець?

— Ні, це житла наших шановних предків. Доісторичні люди густо населяли болото. Через те, що ніхто від того часу не живе тут, то ми знаходимо незайманими всі їхні пристосування до життя. Це їхні вігвами, з яких знесло дахи. Ви можете навіть побачити їхні ватри та ложа, коли поцікавитесь піти туди.

— Адже це ціле місто. Коли й хто в ньому жив?

— Неолітична людина. Час невідомий.

— Що вона робила?

— Вона пасла свої отари на цих схилах і навчилась копати цину, коли мідяний меч почав заміняти кам’яну сокиру. Подивіться на цю велику виїмку. Це її робота. Так, докторе Ватсон, ви знайдете багато цікавого на болоті. Ах, даруйте мені, це, напевне, циклопіда.

Через стежку перелетіла муха чи міль, і в одну мить Стейплтон кинувся за нею з надзвичайною енергією та швидкістю. На мій жах, комаха летіла просто до трясовини, але мій новий знайомий, не спинаючись, плигав за нею з купини на купину, і в повітрі маяла його зелена сітка. Сірий костюм та неправильні зиґзаґи стрибків робили його схожим на ґіґантську міль. Я стояв, пильно стежачи за його полюванням, з почуттям захоплення його надзвичайною спритністю і жаху, що він може оступитись незрадливій трясовині, як раптом почув за собою ходу і, повернувшись, побачив на стежці жінку. Вона прийшла з того боку, де смужка диму показувала на розполіг Меріпіт, але нерівності болота ховали її, поки вона підійшла зовсім близько.

Я й на хвилину на мав сумніву, що це пані Стейплтон, про яку мені казали, бо на болоті не могло бути багато жінок, і я пам’ятав, що хтось розповідав про неї, як про красуню. І справді, жінка, що підійшла до мене, була красуня незвичайного типу. Не можна собі уявити більшого контрасту, ніж той, що існував між братом та сестрою: Стейплтон був безбарвний, з русявим волоссям та сірими очима, а вона — темніша бру- нетка, ніж ті, яких доводиться зустрічати в Англії, струнка, гарна й висока. У неї було горде обличчя з тонкими рисами, до того правильними, що вони здавалися б невиразними, якби не пристрасні уста і чудові темні жваві очі. Ця струнка постать у вишуканому вбранні була дивним явищем на пустельній боло — тяній стежці. Коли я повернувся, вона дивилася на брата, але потім швидко підійшла до мене. Я підняв бриля, бажаючи засвідчити їй свою присутність, як раптом її слова повернули мої думки зовсім іншим напрямком.

- Їдьте геть, — сказала вона. — Вертайтесь просто в Лондон, негайно!

Я тільки міг непорозуміло дивитися на неї. Її очі палали, і вона нетерпляче била ногою об землю.

— Чого мені вертатися? — запитав я.

— Я не можу цього пояснити.

Вона говорила палко, низьким голосом, дивно шепеляючи.

— Але Боже мій, зробіть те, що я прошу. їдьте геть, і щоб ніколи ноги вашої не було на болоті.

— Але я тільки — но приїхав.

— Чоловіче! Чоловіче! — вигукнула вона. — Невже ви нездатні зрозуміти, що застерігають вас для вашого ж добра? Вертайтесь в Лондон, їдьте геть сьогодні ж. Киньте це місце, хоч би що там. Цитьте, мій брат повертається. Ні слова про те, що я казала. Чи не зірвете ви мені оцю орхідею? У нас на болоті дуже багато таких квіток, хоч, звичайно, ви запізнились для того, щоб милуватися красою цієї місцевості.

Стейплтон кинув своє полювання й вернувся до нас червоний і захеканий.

— А, Беріл, — промовив він, і мені здалося, що його вітання було далеко не щире.

— Ах, Джек, як ти захекався!

— Так, я полював на циклопіду. Вона дуже рідка і її трудно побачити пізної осені. Який жаль, що я упустив її!

Він говорив безтурботно, але його невеликі ясні очі безперестанно перебігали з дівчини на мене.

— Я бачу, що ви вже познайомились.

— Так, я казала сер Генрі, що тепер уже пізно для того, щоб милуватися справжньою красою болота.

— Що таке? За кого ти його вважаєш?

— Я гадаю, що це мусить бути сер Генрі Баскервіль.

— Ні, ні, я його приятель. Я доктор Ватсон.

Від досади її виразне обличчя зашарілось.

— Наша балачка була суцільне непорозуміння.

— У вас не було багато часу для балачки, — зауважив її брат з тим же питальним виразом в очах.

— Я говорила з доктором Ватсоном, як з постійним жителем, а не як з приїжджим, — відповіла вона.

— Яке йому діло до того, рано чи пізно він приїхав для того, щоб бачити ці квіти. Але ви підете з нами до Меріпіт, чи не так?

Ми скоро дійшли до похмурого будинку, що був колись за кращих часів фермою, але тепер перебудованого в сучасне житло. Його оточував садок, але овочеві дерева, як і всі інші на болоті, були чахлі й низькорослі. Все це місце взагалі робило враження якоїсь мізерії й суму. Нас зустрів дивний висохлий, одягнений по — сільському старий слуга, що цілком підходив своїм виглядом до дому. Але всередині великі кімнати було умебльовано з вишуканістю, що виявляла смак господині.

Коли я подивився у вікно на безкрає болото, покрите корінням, що одноманітно тяглося до далекого обрію, то не міг не запитати себе, що змусило цього високоосвіченого чоловіка й цю красуню жити в такому місці.

— Дивне ми обрали місце для життя, чи не так? — спитав Стейплтон, ніби відповідаючи на мої думки. — А тим часом ми почуваємо себе щасливими. Чи не так, Беріл?

— Цілком щасливими, — підтвердила вона, але в її голосі не почувалось певності.

— В мене була школа, — сказав Стейплтон. — Це було на півночі. Робота в ній була надто механічна й нецікава для людини з моїм темпераментом, хоч можливість жити з молоддю, формувати молоді душі, класти на них відбиток свого характеру й надихати їм свої ідеали була дорога для мене. Але доля постала проти нас. У школі почалась пошесть, і три хлопці померли від неї. Школа не могла знову поправитись після того удару, і більша частина мого капіталу пропала. І все — таки, якби тільки не втрата чудового товариства хлоп’ят, я міг би радіти з свого власного нещастя, бо при моїй великій любові до ботаніки й зоології я маю тут безмежне поле для роботи. Сестра моя так само любить природу, як і я. Ви все це мусили були почути, — докторе Ватсон, бо я помітив, з яким інтересом ви дивилися з нашого вікна на болото.

— Мені, звичайно, мусило було спасти на думку, що тут трохи тоскно, і можливо, не так для вас, як для вашої сестри.

— Ні, ні, я ніколи не сумую, — швидко відповіла вона.

— У нас книги, зайняття, і ми маємо цікавих сусідів. Лікар Мортімер дуже значна людина у своїй спеціальності. Бідолашний сер Чарлз також був добрий приятель. Ми добре знали його, і нам так не вистачає його, що й сказати не можна. Як ви думаєте, чи не буде настирливістю, коли я сьогодні складу сер Генрі візиту, щоб познайомитись з ним?

— Я певен що він буде дуже радий.

— Так, може ви попередите його про мій намір. З нашими незначними засобами, ми, можливо, зможемо полегшити йому трохи життя, поки він звикне до нового середовища. Чи не хочете ви. докторе Ватсон, піти на гору й поглянути на мою колекцію лускокрилих. Я гадаю, що це найповніша колекція в усій південно — західній Англії. Поки ви її оглянете, обід буде готовий.

Я не пристав на умовлення залишитись пообідати і зараз же пішов додому тією самою стежкою, якою прийшов сюди. Але, очевидьки, була друга, більш пряма стежка, бо не встиг я дійти до дороги, як був вражений, побачивши, що Беріл Стейплтон сидить тут на камені. Обличчя її зашарілось і від цього було ще краще.

Вона тримала руку на боці.

— Я всю дорогу бігла, щоб перейняти вас, докторе Ватсон. — сказала вона. — Я не мала навіть часу надіти капелюха. Мені не можна довго залишатися, а то брат шукатиме мене. Я хотіла вам сказати, яка я засмучена своєю дурною помилкою. Будь ласка, забудьте мої слова, що не мають жодного до вас відношення.

— Я не можу їх забути, пані Стейплтон. Я друг сер Генрі, і його спокій дуже близько обходить мене. Скажіть мені, чому вам так хотілось, щоб сер Генрі повернувся в Лондон?

— Жіночі примхи, докторе Ватсон. Коли ви краще узнаєте мене, ви зрозумієте, що я не завжди можу пояснити те, що я кажу або роблю.

— Ні, ні, я пам’ятаю тремтіння вашого голосу. Будь ласка, прошу вас, пані Стейплтон, будьте відверті зі мною, бо від того часу, як я тут, я почуваю, що навколо мене згущаються тіні. Життя стало скидатися на цю велику Ґрімпенську трясовину з зеленими плямами всюди, де можна загинути, не маючи поводиря, що може показати вірний шлях. Скажіть же мені, що ви мали на думці, і я обіцяю передати ваше попередження сер Генрі.

Вираз нерішучості пробіг по її обличчю, але погляд знову став жорстоким, коли вона мені сказала:

— Ви надаєте дуже великого значення моїм словам, докторе Ватсон. Мій брат і я були дуже вражені смертю сер Чарлза. Ми були дуже близькі йому; його улюбленою прогулянкою була стежка через болото до нашого дому. На нього справило велике враження прокляття, що тяжіло над його родом, і коли сталася його трагічна смерть, я природно відчула, що мусять бути підстави тому страхові, який він виявляв. Через те я впала в розпач, коли другий член родини приїхав, щоб оселитися тут, і вважала, що його слід попередити проти небезпеки, що йому загрожує. От і все, що я хотіла сказати.

— Але якого роду небезпека?

— Ви знаєте історію про пса?

— Я не вірю таким дурницям.

— А я вірю. Коли ви маете будь — який вплив на сер Генрі, то вивезіть його з місця, яке було завжди фатальне для Баскервілів. Світ широкий. Навіщо ж йому жити в небезпечному місці?

— Тому, що це небезпечне місце, він і вирішив тут жити. Такий характер сер Генрі. Я боюсь, що коли ви не дасте мені більше точних відомостей, то я не зможу повести його звідси.

— Я нічого не можу сказати певного, бо нічого певного не знаю.

— Дозвольте мені, пані Стейплтон, запропонувати вам ще одне питання. Коли ви нічого іншого не хотіли сказати, то чому ви не хотіли, щоб ваш брат чув вас? Тут нічого немає такого, проти чого він міг би повстати, або хто — небудь інший.

— Мій брат пристрасно бажає, щоб у Баскервіль Гол хтось жив, бо він вважає, що це було б на користь бідному народові який живе на болоті. Він буде дуже незадоволений, коли довідається, що я сказала таке, що може змусити сер Генрі виїхати звідси. Але я тепер виконала свій обов’язок і не скажу більш нічого. Мені треба вернутися додому, інакше він шукатиме мене і запідозрить, що я бачилась з вами. Прощавайте.

Вона повернулась і за кілька секунд зникла між камінням, а я, пригноблений непевним страхом, пішов у Баскервіль Гол.