Покоління джинс. Втекти з СРСР

Побачення

Тбілісі й уся Грузія розділилися: частина народу була відверто обурена тим, що сталося, хоча ніхто не знав деталей, і за допомогою преси та телебачення влада швидко почала формувати необхідну для себе громадську думку. Влада, яка повністю контролювала мас-медіа, вирішила створити викрадачам літака імідж монстрів та бандитів до початку слідства, оскільки у Грузії і в ті часи існували антирадянські настрої й частина громадян почала захищати і виправдовувати викрадачів. Тому, окрім телевізійної агітації, влада застосувала звичний для себе старий більшовицький метод: у кожній установі чи на підприємстві організовували збори, на яких робітники та службовці обговорювали те, що сталося, і приймали резолюції з проханням якнайтяжче покарати бандитів та зрадників. Головним підступним задумом влади було те, що причиною майбутнього кривавого вироку стане саме думка народу, а не влади. Та тоді ніхто не міг уявити, що радянський суд буде надзвичайно жорстким стосовно молодих людей, але частина суспільства вже тоді знала, що радянська влада нікому не пробачить такої поведінки, і викрадачів літака, принаймні для залякування інших, показово покарають.

Звичайно, для цього не треба було шукати необхідних доказів, оскільки для радянського суду головним було рішення влади, а не факти та аргументи, проте у певних питаннях обговорення й роздуми таки знадобилися. Наприклад, у цека довго думали над тим, кого звинуватити у керівництві цією терористичною бандою. Розглядали кілька варіантів, серед яких були і кандидатури батьків викрадачів, та згодом вони зробили найбільш оптимальний, як для влади, вибір. За звинуваченням у керівництві бандою через два тижні після спроби захоплення літака арештували ченця Теодоре, якого в тому літаку взагалі не було, але для слідства й уряду це нічого не означало. Для верхівки Грузії головним було те, що на суді керівником бандитів назвуть священика, духовну особу, і цим покажуть молоді та суспільству загалом, як закінчується людська цікавість до релігійних питань.

З дня невдалої спроби захоплення літака отець Теодоре гаряче молився наодинці в монастирі за загиблих у літаку, за тих, хто вижив, і, коли було вирішено його арештувати, він нікуди не ховався, і прямо так — стоячи на колінах, зосередившись на молитві, зустрів працівників кадебе та міліції у засніженому монастирі.

— Вас заарештовано! — сказали ченцю, який лише посміхнувся, почувши ці слова.

Один самовпевнений працівник КДБ вирішив, що ця посмішка ображала радянську владу, і він голосно звернувся до ченця:

— Що смішного, чоловіче?

Отець Теодоре не відповів молодому кадебешнику і лише вказав правицею на келію:

— Там у мене книжки та особисті речі, я візьму з собою.

— Тобі вони не знадобляться, — озвався вже інший.

Коли ченця виводили з подвір’я, йому згадався Дато, точніше той день, коли він востаннє бачив друга, який наклав на себе руки і зараз найбільше за всіх потребував його молитви…

Ченця, який знав, що не можна видавати таємницю сповіді, привезли одразу до в’язниці КДБ, прямо на допит, але та кімната, де на нього чекав слідчий, була далеко внизу. Тому отця Теодоре дуже довго вели підземними коридорами і, коли його привели до тієї кімнати, де на нього чекав слідчий, він почувався втомленим. А ще подумав, що чоловік, який одразу запропонував йому сісти, зовсім не був слідчим. Його перша фраза також не була схожою на запитання слідчого:

— Мабуть, через тих покидьків найбільш погано тобі…

— Перепрошую, але я вас не зрозумів.

— Я теж не зрозумів, що міг означати відхід старшого від справи.

— Я не був їхнім старшим, я для них сповідник…

— Яка різниця, сповідник ти чи особистий священик, кожен з них називає тебе головою банди…

— Дивно.

— Мене теж дивує — головного обламати?

— Перепрошую, але я дійсно вас не розумію.

— Я ж кажу, брате, сам не розумію, що за понт — кинути старшого. Старався, підготував усе на п’ятірочку, а як до діла, то ці покидьки вирішили летіти без тебе…

— Я нікуди не збирався їхати.

— Це не має значення, ці покидьки мали хоча б слово тобі сказати, все-таки ватажком і головним мозком банди був ти.

— Я чернець.

– І я ж тобі про що, брате, — ти чернець, а тебе як дитину викинули. Їм тільки за це добряче спитається від тебе…

— Не знаю, про що ви говорите.

— Ти маєш просити в них відповіді, брате, аякже, вони добряче зганьбились перед тобою і все таке.

— Я ж уже сказав вам — я нікуди не збирався їхати. Вони це чудово знали, то чого ж повинні були казати мені, коли зібралися летіти…

— Як же ж, брате, йдеш по розстрільній справі, тож може варто дотримуватися субординації?

— Кого ви хочете розстріляти?

— Усіх, кого потрібно.

— Вони ж нікого не вбили.

— Вони половину літака винищили, померло стільки невинних пасажирів…

— Але вони ж нікого не вбивали.

— А тих людей що, я понищив?

— Я такого не казав, але ж ви знаєте, що в пасажирів вони не стріляли.

— Брате, ти ж не дурний чернець, відпустив людей на таке діло, то хоча б спитав, що вони наробили.

— Я нікого нікуди не відпускав, я був і зараз є категоричним противником насилля.

— Захоплення літака планувалося у тебе, в монастирі, ми маємо безліч документів на підтвердження цього.

— Це неможливо.

— Ми теж вважали неможливим планування чогось такого, ще й у монастирі. Ти ще скажи, що вони до тебе не приходили.

— Цього я не заперечував. Вони дійсно часто навідувалися до мене у монастир…

— То чому вони стільки перлись аж до тебе, у Тбілісі що, церков мало?..

— Дякувати Богу, в Тбілісі стоїть головний храм, але їм потрібен був наставник, як і кожному з нас…

— Хто такий наставник? Той, хто планує захоплення літака?

— Наставник — людина, яка допомагає іншому в пошуках істини.

— До хорошої істини ти їх привів. Перед розстрілом, мабуть, тільки тебе і згадуватимуть…

— Вони ж не вбивали пасажирів, ще не було суду й вироку, а ви…

— Вирок вони самі собі вже винесли. Знаєш коли? Коли піднімались трапом до того літака, уже тоді.

— Мене в літаку взагалі не було.

— То й що? Ти навчив і відпустив. Вони ж тебе кинули і навіть не сказали, коли збиралися летіти.

— Я й не хотів їхати.

— Це ще більше посилює твою провину, тобто ти не хотів, а інших відпустив на смерть.

— Я нікого нікуди не відпускав.

— Не знаю, брате, але всі вказують на тебе як на ватажка банди.

— Не вірю.

– І ми не вірили, що чернець може планувати захоплення літака, але ось на тобі, ти ж тут?

— Ви хочете, щоб на мене лягла провина у керуванні бандою?

— Ми хочемо, щоб чернець визнав шкідливий вплив церкви на молодь. Ми не можемо втратити молодь, брате…

— Але ми їх все-одно втратимо, якщо їхню долю вже вирішено, і їх розстріляють, то який сенс у моєму зізнанні?

— Ось у чому справа, брате, ти ніби розумний чоловік і маєш зрозуміти, що якщо візьмеш все на себе, може їх і не розстріляють. Скільки тобі років, брате?

— Сьогодні виповнилось тридцять три… Слідчий несподівано підвівся і, що було ще більш несподіваним, поцілував отця Теодоре і привітав з днем народження:

— Так же краще? Подумай, брате, ти ж не маленький вже…

Чернець підвівся, і той самий конвой, що годину тому привів його у цю кімнату-пекло, повів його до камери.

У Москві все ж не хотіли мати грузинських слідчих, і тому для вивчення справи викрадачів літака направили спеціальну комісію. У Кремлі вважали, що грузинські комуністи все ж змилосердяться над своїми студентами і слідство буде необ’єктивним. Але в Москві помилялися, оскільки там не знали, що викрадачам літака грузинський уряд винесе ще суворіший вирок, ніж того хотілося б Москві, — як іще грузинська влада могла показати Кремлю та Москві свою вірність і палку прихильність.

Росіяни помилялись і тому все ж направили до Тбілісі спеціальну слідчу комісію. Тоді будь-яка надіслана з Москви урядова комісія мала статус найвищих гостей, і грузини зустрічали їх саме так, як любили росіяни. Вони ж любили грузинську кухню й грузинський посуд, грузинське вино та грузинський коньяк, а як могли грузинські хазяї зганьбитися?! Вони і не робили цього. Грузія здавна була дуже гостинною країною, і хто б економив на таких гостях. Цього статися не могло, і допоки росіяни стояли на ногах, грузини їх поїли та поїли, а потім, коли ті вже падали, хазяї вкладали вже сплячих, стомлених і нещасних членів спеціальної комісії.

Тому не було дивним, коли одного разу Гега побачив на столі слідчого кілька пляшок «Боржомі». Гегу здивувало лиш те, що зараз його допитували двоє: один старий, уже знайомий слідчий-грузин і один новий — російський, у якого на вигляд була настільки важка голова, що закрадалися сумніви, а чи не відкривав він через свої муки ще чогось, окрім «Боржомі». Росіяни дуже любили цю воду, як і все грузинське, і цей росіянин також випивав пляшку за пляшкою, із задоволенням заїдаючи квашеним огірком. Грузинський слідчий по-доброму з посмішкою запропонував мінералки й арештанту і, отримавши відмову, захотів одразу перейти до справи.

— Звичайно, я вас слухаю, — сказав Гега, якому процес допиту, як не дивно, не приносив втіхи, але кожного разу, коли його вели на допит, він радів — думав, що хоча б випадково де-небудь у коридорі зустріне Тіну або когось іншого з ув’язнених друзів.

Слідство тривало дев’ять місяців, і протягом цього часу викрадачів літака чи не кожного дня водили на допити, та жоден із них не зустрів нікого з товаришів, як про це мріяв Гега. Більше того, жодному з відповідачів не дали можливості зустрітися з членами родини. Вони були настільки ізольованими, що до судового процесу ніхто з них нічого не знав про інших.

Був лише один виняток, єдиний випадок — саме того дня, коли Гегу в кімнаті зустріли замість одного двоє слідчих. Але до того, як завести до кімнати, як це за правилами робили будь-які супроводжуючі, його і цього разу попросили стати обличчям до стіни. Йому не потрібно було і нагадувати — він стільки разів був на допиті, що перед тим, як зайти до слідчих, інстинктивно завів руки за спину і став обличчям до стіни.

І раптом на тій стіні, трохи вище, він побачив текст англійської пісні, яку Гега та Тіна слухали найчастіше, коли були удвох, і на стіні було написано лише два слова з тієї пісні: «wish you».

Це було чи то з назви, чи то з рефрену тієї пісні — Гега вже не пам’ятав, але точно знав, що слова — саме з тієї пісні, вони були написані настільки маленькими літерами, розмашисто й поспіхом, що Гега прийняв одне-єдине рішення. Рішення було простим — якщо автор цього напису Тіна, то Гега мав там, на тій самій стіні дописати слова цієї фрази, а потім отримав би відповідь. Гега настільки зрадів, що того дня навіть не розумів, про що з ним говорять слідчі, і думав про одне — як вкрасти ручку, що лежала на столі слідчого, ручку, яка зараз була необхідна йому як ніколи.

Гега сидів у кабінеті, але його свідомість лишалася назовні, біля тієї стіни, і він вперше після арешту відчув щастя, або щось схоже на щастя.

Грузинський слідчий помітив цю дивну радість і зі здивуванням сказав:

— Ви сьогодні виглядаєте радісним.

— Радісним?

— Можливо, не радісним, але задоволеним точно.

— Чим я маю бути задоволений?

— Мене самого це дивує.

— Вам здалося, мабуть.

— Нам нічого не здається. Це тобі здалося, що в тому літаку кіно знімали, а ти виконував головну роль з лимонкою у руці…

— Я вже сказав вам, що щиро шкодую про те, що сталося, а граната була несправжньою.

— А стільки народу ви іграшковою зброєю повбивали?

— Ми нікого не вбили.

— То вони що, самі повбивалися?

— Так вчинив лише Дато.

— Ти ж про це вже говорив і, здається, мав над чимось подумати.

— Над чим це я мав подумати?

— Ти мав вирішити, хто керував вашою бандою.

— Нами ніхто не керував, я вам ще тоді сказав.

— У кожної бандитської групи є керівник.

— У нас не було.

— Я розумію, що ти не хочеш бути донощиком, але обов’язково мусиш когось назвати для суду.

— Назвати кого?

— Керівника. З ваших двоє людей мертві, ти можеш назвати когось із них.

— Як я можу збрехати?

— Що, мертві зрозуміють?

— Але я ж знатиму, що збрехав. У нас не було ніякого ватажка.

— А той чернець ким був?

— Ченцем.

— Ченцем чи ватажком банди?

— Якби він був ватажком, сидів би у тому ж літаку.

— Тут ви погано вчинили, ти ж знаєш. Це так, між нами тобі кажу. Людина вам у всьому допомогла, а ви її відкинули. Відкидання ватажка я ще не бачив.

— Той чернець нічого не знав.

— Ти це йому можеш сказати, — слідчий-грузин мав на увазі росіянина, хоча не вказав навіть пальцем, — але чого ти так зі мною розмовляєш, я тебе по-людськи питаю, тож зрозумій мене по-братськи. Як так може бути — чоловік вас накрутив, а потім сам не сідає у літак. Чому лише ви повинні відповідати?!

— Той чернець нічого не знав, — повторив Гега, але настільки холодно, що йому було все одно, чи повірить йому молодий грузинський слідчий. Думки та свідомість Геги знову були біля тієї стіни, біля дверей, де було написано ті два англійські слова.

— Я для тебе це кажу, тож подумай, брате, — порадив в’язню молодий слідчий і підвівся.

В’язень дуже зрадів ранньому завершенню сьогоднішнього допиту, оскільки ту єдину ручку, яка зв’язала б його з Тіною, він вже тримав у руці.

Після виходу з кабінету слідчого, коли супроводжуючий знову попросив його стати обличчям до стіни, Гега встиг схованою у рукаві ручкою написати на стіні під тим текстом два слова: «were here…».

Потім, коли разом з конвоєм він йшов коридором до камери, йому думалось про той день, коли його знову поведуть на допит, оскільки бажав знову побачити напис на стіні, де з’явилося б нове слово, якщо ту фразу написала дійсно Тіна.

Тієї ночі Гега був щасливим, точніше, він не спав, очікуючи на дуже велике щастя, не спав, як і до того, але тепер — в очікуванні радості.

Під ранок, коли він вирішив не думати про Тіну і якось заснути, йому згадався слідчий, заснути стало ще важче — він ніяк не міг зрозуміти, чому йому змінили слідчого або ж взагалі чому такі справи доручають таким молодим, недосвідченим працівникам. Можливо, так зробили спеціально, подумавши, що слідчий приблизно того ж віку, що й злочинці, тому швидше знайде спільну мову з Гегою й легше розкриє його. Проте Гега не мав нічого, що можна було б сказати, точніше — нічого, що можна було б приховати, і все дійсно сталося так, як сталося. А ще він подумав про те, що у радянській імперії, можливо, дійсно все працює погано, і слідство у тому числі, й заснув лише під ранок…