Покоління джинс. Втекти з СРСР

Вирок

Перший вирок винесли ще до початку судового процесу й виконали його тієї ж ночі — всього лише через кілька днів після того, як вони переконалися, що дати корисні для них показання на суді Гега не в змозі.

Для них важливішим за показання Геги була проблема вагітної Тіни, оскільки суд над вагітною жінкою міг викликати зайве співчуття у суспільства до викрадачів літака, чого радянська влада дійсно не могла допустити. У ЦК подумали й про те, що народження дитини до суду стане основою додаткових проблем для уряду. Тому вони врешті прийняли рішення і тієї ж ночі виконали перший жахливий вирок.

Тіну вони не розбудили. Їм було начхати, чи прокинеться ув’язнена вагітна жінка, оскільки вони все одно приспали б її за допомогою снодійного. Тому коли Тіна прокинулась, люди у білих халатах навіть не помітили її очей, повних страху й знаків питання, і швидко, з холодною свідомістю холодними руками зробили їй укол у вену. Тіна ж швидко усвідомила, що ці люди були тут саме для скоєння того зла, про яке вона вже думала, та скільки разів питала про це, стільки ж злилася на себе через те, що так погано думала про людей.

Але вони були не людьми, вони були звичайними холоднокровними вбивцями, серця й розуму жодного з яких навіть трохи не торкнулися приречений голос і благання Тіни не вбивати маленького, який ще навіть не народився. Тіна боролася до останнього, до останньої секунди, поки не знепритомніла. Поки була в змозі, благала кожного окремо і всіх разом, хто тієї ночі був у її камері, не вбивати її дитину. Та ліки, які їй вкололи одразу, мали дуже сильну дію і вбивці кілька разів здивовано перезирнулись — мовляв, як цій молодій дівчині стільки часу вдається боротися і розтягнути спротив. Та врешті Тіна заплющила очі, знесилена й переможена. Вона вже нічого не відчувала, нічого не бачила, коли з її тіла відділяли кількамісячний плід.

Єдиним, що пов’язувало її з цим світом, була сльоза, точніше — сльози, якими вкривалось її обличчя, — Тіна плакала, вона глибоко спала, але все одно плакала…

Мабуть, не було на землі в’язня, який радів би допитам більше за Гегу, що уявляв, ніби йде на побачення, а та стіна, на якій він зазвичай читав слова Тіни, була для нього найдорожчим місцем у всьому світі.

Але того дня він не знайшов на стіні нових слів Тіни, і подумав, що її більше не водили на допити, або ж вона просто не встигла написати бодай слово, і того дня Гега лишив на стіні для Тіни лише запитання: «Як маленький?»…

Проте через кілька днів, коли Гегу знов повели на допит, і перед тим, як завести до кабінету слідчого, поставили обличчям до тієї стіни, від Тіни нічого не було.

Гега знову подумав, що причиною цього може бути багато що, навіть найпростіше — наприклад, Тіну зараз водили на допити до іншої кімнати, і тому вона не відповідала на надряпані чоловіком повідомлення. Та Гега все ж відчув дивну слабкість у колінах та вологість біля скронь.

Коли його завели до кабінету слідчого, Гега попросив води і почав думати про те, як довідатися, що було насправді, але придумати нічого не вдалося і він вирішив прямо спитати у слідчого щодо Тіни. Насправді він не сподівався на щирість того літнього слідчого, але втрачати не було чого.

Гега випив води, почекав, дочекався спокою і спитав у слідчого те, що зараз цікавило його найбільше:

— Як Тіна?

— Ваша дружина добре.

— Ви — і її слідчий?

— Вашу дружину допитують мої колеги.

— То звідки ж ви знаєте, що у неї все добре?

— Синку, що знаю, то тобі й кажу.

— У вас є діти?

— У мене чудові діти.

— На відміну від нас? Ви писали листа до коханої?

— Здається, тут я ставлю питання.

— Рано чи пізно і ви даватимете відповіді.

— Ти це мені кажеш, синку?

— Вам усім.

— Погрожуєш?

— Я, мабуть, вже не зможу, але інші, напевно, вимагатимуть відповіді у всіх вас.

— За що?

— За все.

— Спочатку ви відповідайте за те, що скоїли. Згубили стільки людських життів, а навіть не вважаєте себе винними.

— Я нікого не вбив, але все одно вважаю себе винним.

– І в чому це виражається? Слідству не допомагаєш, інших не називаєш.

— Я ж сказав уже, що скажу все, що потрібно, якщо у моєї дружини та дитини все буде добре. А свідчення щодо того ченця я вже вам дав.

— А я тобі теж уже казав, що викрадача літака і терориста, навіть якщо це вагітна жінка, додому ніхто не відпустить.

— Я цього і не просив, я погодився дати свідчення, які ви захочете, щоб моя дитина народилася, щоб хоча б моя дитина лишилась, якщо мене засудять до розстрілу.

— Не бійся, синку, тебе не засудять до розстрілу, якщо все визнаєш, не бійся розстрілу.

— Я не боюсь ані розстрілу, ані смерті.

— А чого боїшся?

— Боюсь за свою дитину. Боюсь, аби не вбили…

— Вона ще не народилася, то як її вб’ють?

— Але ж народиться, а дитині, народженій у в’язниці, потрібен такий догляд і увага…

— Якщо народиться, її доглянуть, за це не переживай.

— Якщо народиться? Що означає — якщо народиться?

— Синку, ти ж чудово розумієш, що умови в’язниці дуже погані для вагітної жінки.

— Але ж ви пообіцяли, та й свідчення я вам уже дав. Я написав те, чого ви хотіли.

— Дуже добре, що написав.

— А якщо зміню свідчення на суді?

— Це не матиме значення для суду. Головними свідченнями є ті, які ти вже дав слідству. За радянськими законами так.

— Як?

— Спочатку треба було вивчити закони, синку, а потім захоплювати літак…

— А моя дитина?

— Я ж сказав, що терориста, навіть вагітну жінку, додому ми не відпустимо.

— Але ж вона може народити тут, у тюрмі.

— Може, але…

— Але що?

— Але ж я тобі казав, синку, і кажу вкотре, що в’язниця — не місце для вагітних і кожної хвилини може статися викидень. Якщо твоя дружина хотіла дитину народжувати, треба було лишатися вдома…

Слідчий сказав ще щось, але Гега вже не слухав — він безжально вдарив кулаком слідчого, і той впав на підлогу, Гега ж не дав йому піднятися, застрибнув на нього зверху і почав душити обома руками:

— Покидьок! Ти ж пообіцяв, що про дитину подбають! Матерів я ваших!.. Вбивці!

Згодом, вже у камері, коли Гега розплющив очі й витер кров, він не зміг згадати чи зрозуміти, як так швидко з’явились у кабінеті слідчого ті, що били Гегу спочатку кулаками, а потім і ногами, били доти, доки він не знепритомнів.

Коли він отямився у забрудненій кров’ю камері, відчув у роті смак власної крові, спробував сплюнути, але це виявилось не таким уже й легким, як і взагалі поворухнутись, — боліло все тіло, і згадувалась фраза слідчого:

— По обличчю не бийте, нижче, аби не було помітно!

Згадувалось і те, що дуже здивувала його активність слідчого, який кілька хвилин тому хрипів і ледве дихав.

Та це була лише абсурдна мить у його свідомості, несподівана ідея-фікс, і єдине, про що він мріяв, був кінець цього жахіття. Та це жахіття продовжилось доти, поки не втомилися ті, що з великою насолодою били в’язня…

Після того дня Гегу більше не водили на допити, з однієї простої причини — його свідчення вже не були потрібними до суду, і Гега з нетерпінням очікував судового процесу, де він побачить Тіну, але водночас він боявся цієї зустрічі. Боявся правди, яку доведеться побачити — Тіна вже не була вагітною, Гега ж не бажав впевнюватися в цьому, бо ще існувала надія, зовсім мала, але все-таки надія.

Очікував суду він і з іншої причини — він побачить матір, про яку нічого не знав від дня захоплення літака, і, якщо буде можливість, пояснить їй усе, скаже, що не збирався її полишати, їхав для того, аби потім забрати і матір з цієї страшної країни.

Хотів бачити і друзів, які тоді сиділи у літаку разом з ним, про яких він також нічого не знав після арешту.

Думав і про тих друзів, яких не було з ним у літаку, здогадувався, що і їх турбували допитами, що виявилось правдою.

На допити водили й інших, але більше за усіх слідство зацікавив усе ж Іраклій Чарквіані, який був близьким другом Геги, а тому про захоплення літака мав знати більше ніж інші. Російський слідчий, що прибув із Москви, з самого початку думав, що Гега не запропонував Іраклію полетіти з ними тому, що дід Іраклія Кандід Чарквіані був колишнім секретарем грузинського ЦК. Але слідчий-росіянин після першого ж поставленого Іраклію питання зрозумів, що причиною було зовсім інше. Цей дивний хлопець з самого початку спантеличив російського слідчого, оскільки на його запитання відповідав лише грузинською мовою.

На допитах Іраклій був дуже спокійним, і грузинський працівник КДБ здивовано перекладав відповіді Іраклія росіянину. Грузинський гебешник щиро дивувався, як міг онук Кандида Чарквіані не знати російської мови, але слідчий-росіянин одразу ж здогадався, що Іраклій Чарквіані чудово знав російську (на відміну від перекладача), та й інші мови.

Російський слідчий зрозумів і те, що в обличчі цього дивного молодого грузина він розмовляє з новим грузинським поколінням, яке, на відміну від батьків, уже не буде поколінням слухняних, угодовців та конформістів. Тому росіянина зовсім не здивували явні антирадянські інтонації у відповідях Іраклія, ба, навпаки, це більше надихнуло його встановити, чому тим літаком не полетів сам Чарквіані. Тому того дня на допиті у найближчого друга Геги російський слідчий прямо спитав те, що цікавило його найбільше:

— Чому вони не запропонували летіти вам?

— Хто?

— Та хоча б Гега, він же був вашим найближчим другом?

— Чому — був, Гега і зараз мій найближчий друг.

— Перепрошую, погано вийшло. Сподіваюся, ви не подумаєте про щось таке, чого казати я не хотів.

— Що ви хотіли сказати?

— Хотів сказати, що для мене дійсно незрозуміло, чому Гега вам нічого не сказав, він же добре знав вас. Перепрошую, добре знає.

— Тому нічого і не сказав, що добре мене знає. Знав, що я відмовлюсь.

— Чому? Маю повірити, що ви так любите Радянський Союз, що не зрадили б?

— Здається, при розмові з вами я жодного разу не висловив своїх симпатій до радянської влади, але я не дисидент і не хочу ним бути.

— Мене саме це і цікавить, і це я хочу зрозуміти, за яким принципом зібрались викрадачі літака і чому вас, як найближчого друга Геги, не було з-поміж них?

— Я ж сказав вам — Гега знав, що я відмовлюсь.

— Чому? Ви не хотіли полетіти?

— Полетіти я завжди хотів, і зараз хочу, і полечу, але не літаком.

Російський слідчий трохи помовчав, обдумуючи відповідь Іраклія, але так і не зрозумів, що хотів сказати цей молодий грузин, і тому останнє питання поставив Іраклію лише для того, аби порушити незручну тишу:

— А якщо не вдасться полетіти?

— Тоді перепливу море.

— Що?

— Море.

— Як?

— Піснею.

— Жартуєте?

— Не жартую.

— Нам так і записати в протокол допиту?

— Так.

– І все ж таки як нам записати?

— Слово в слово.

— Все ж таки як?

— Я перепливу море…

Того дня після повернення з допиту в Іраклія Чарквіані вперше з’явився сумнів, що Гегу та інших викрадачів літака засудять до розстрілу, і цим припущенням він поділився зі своїми друзями — з тими, хто був друзями і Геги.

Та не лише друзі Геги — кожен у тогочасному Тбілісі та і всій Грузії досі думав, що до смерті викрадачів літака справа не дійде.

Їхня мотивація була логічною — викрадачі літака не були вбивцями і тому їхній розстріл був би зайвою жорстокістю зі сторони влади. Тому припущення Іраклія Чарквіані його друзі зустріли з сумнівом, але він хотів знати більше про майбутній вирок, тому скористався становищем своєї сім’ї, дізнався, хто буде суддею, який виноситиме головний вирок на майбутньому процесі й відшукав сина того чоловіка. Із сином судді він зустрівся біля університету після лекцій і одразу спитав те, що хотів знати. Той пообіцяв, що про все дізнається, якщо, звичайно, батько поділиться інформацією. «Сумніваюся», — все ж сказав він Іраклію, прощаючись.

Син ввечері того самого дня спитав у батька, чи правда той буде суддею у справі викрадачів літака, отримавши у відповідь дуже суворо і агресивно поставлене запитання:

— Хто тобі сказав?

— Ну, сказали.

— Хто?

— Яке це має значення?

— Дуже велике це має значення.

– І все ж таки?

— Фактично це державна таємниця, і ніхто не повинен знати до процесу, хто буде суддею.

— Яка в нас держава, такі й таємниці. Уже всі знають, що тебе призначать суддею.

— Хто тобі сказав?

— Яка різниця? Мені в університеті сказали. Вже всі знають.

— В університеті завжди було антирадянське кубло!

— Значить, у кублі вже знають.

— Здається, це тема не для жартів.

— Я й не жартую. Мене серйозно цікавить, що відбуватиметься.

— Я не маю права відповідати, та й бажання такого у мене немає, тим більше, що ніхто наперед не знає, що буде на суді.

— Я про деталі не питаю, мене цікавить вирок.

— Вироку наперед теж ніхто не знає, і на це запитання тобі ніхто не зможе відповісти.

— Ти можеш дати просту відповідь на просте запитання?

— Яку?

— Скажи або «так», або «ні».

— Що тебе цікавить?

– Їх засудять до розстрілу чи ні?

— Не знаю, але викрадачів літака, бандитів і терористів засудять саме до того, що вони заслужили.

— Це розстріл?

— Це закон.

— Значить, розстріляють?

— Я ж сказав — не знаю…

Син зрозумів, що батько йому нічого не скаже, а також подумав, що вирок викрадачам літака винесуть до суду, якщо цього ще не зробили.

А батько-суддя, як тільки син вийшов із кімнати, набрав телефонний номер:

— Доброго дня, пане Володимире, так, це я, коли можете з’єднати з першим?.. Так, терміново… Так, чекаю.

Суддя повісив слухавку, але незворушно чекав на телефонний дзвінок, не зводячи ока з апарату, лише витер вказівним пальцем краплю поту, що стікала з лоба.

Прозвучав чи ні телефонний дзвінок, суддя взяв слухавку і одразу підвівся:

— Так, доброго дня… Кашлянув і продовжив:

— Хотів вам повідомити, що інформація щодо мого призначення вже витекла. Звідки знаю?.. До мене підіслали сина, аби дізнатись вирок, розстріляють чи ні… Що я відповів? Те, чого завжди вчили нас ви та партія… що радянські закони гуманні, але кожен порушник повинен відповідати за свою провину і зрадників батьківщини держава каратиме відповідно… алло, алло…

Суддя ще довго тримав біля вуха чорну слухавку, незважаючи на те що його вже не слухали.

Суддю, звичайно, замінили.