Покоління джинс. Втекти з СРСР

Гія

— Візьми ненадовго, — сказала Манана чоловікові дуже втомленим голосом, і Гія взяв у дружини дитину, яка вже годину безперестанку плакала.

Манана причинила двері спальні й присіла на стілець на кухні. Хотіла запалити цигарку, але передумала — дитина почала плакати сильніше, і Манана повернулася до кімнати. Всі називали його Гією, хоча ім’я його було Георгій, і зараз він мав дуже схвильоване обличчя; іншим разом він, мабуть, і посміхнувся би дружині, та руки так боліли від утоми, що не було сил навіть на посмішку.

— Дай мені, — звернулась вона до Гії й знов узяла дитину.

— Мені що робити? — нерішуче спитав у дружини Георгій, але Манана відповіла так, як він і очікував:

— Нічого.

Це був скоріше голос втомленої жінки, ніж злої дружини, та Гія все одно вийшов на кухню, відчинив вікно й запалив цигарку. Палив швидко й нервово, бо його, незважаючи на мирний характер і здатність багато що стерпіти, як і кожного молодого батька, більш за все допроваджував до божевілля плач дитини.

Він викурив цигарку до кінця, а тоді відчинив холодильник. Той був порожнім і він зачинив його, думаючи, що зараз вилається, та раптом заспокоївся, на обличчі начебто з’явилась посмішка, і він тихо наблизився до дверей спальні. З кімнати вже не чувся плач дитини, Гія обережно відсунув фіранку на дверях — і мати, і дитина спали.

Радіючи, Гія знову припалив цигарку і відчинив кватирку. Тепер він задимів повільно і курив смакуючи, а недопалок не викинув на вулицю, як він це робив зазвичай, а залив водою з-під крану. Потім дуже обережно підняв кришку смітника і кинув недопалок всередину. Знову відкрив порожній холодильник і знову просто закрив.

— Дивуєшся, що він порожній? — спитала дружина, і Гія швидко розвернувся.

— Я думав, ти спала, — сказав він дружині й сів на стілець.

— Спала, але мушу приготувати їжу дитині.

— Мабуть, знову вухо болить.

— Мабуть.

— Тих ліків уже нема?

— Немає, і у сусідів взяти вже не зможу.

— Завтра куплю.

— На що купиш?

— Куплю.

— Знов позичиш?

— Куплю.

– Їх і не знайти.

— Куплю у Чашки[11].

— У Чашки дуже дорого буде.

— Куплю.

— Давай чаю вип’ємо. Що в тебе з роботою?

— Завтра дадуть відповідь.

— Візьмуть тебе?

— Мабуть.

— Тебе нікуди не беруть, то чому ти на них сподіваєшся?

— Вони не знають, що я засуджений.

— А якби й знали. Офіційно тебе ж виправдали, реабілітаційний лист у справі лежить.

— Про той папірець ніхто зазвичай не питає.

– І ти, звичайно, зазвичай не кажеш, щоб прочитали документи до кінця.

— Звичайно.

— Твоя гордість і самолюбство не дозволяють тобі цього.

— Я не можу благати.

— Тоді чому сподіваєшся на цих?

— Я вийняв із документів усе, що було зайвим, і так здав у відділ кадрів.

Чоловік і жінка засміялись, але тут згадали про дитину, що насилу заснула, й одночасно прикрили руками роти.

— Я картоплі швиденько насмажу, — сказала Манана Гії, — трохи ще лишилось, мені не важко.

— Я не голодний, — сказав Гія, підпалив цигарку від газової плити і знову відкрив причинену кватирку.

* * *

Із дому він вийшов рано-вранці.

Ще раз подивився на пакунок під рукою й сів на тролейбус у бік площі Леніна. Звідти пішки попрямував донизу вулицею Леселідзе і повернув у бік синагоги. Перед синагогою стояли кілька євреїв, і Гія спитав у них, чи не бачили вони Чашку, але їх трохи налякала поява сторонньої людини. Які справи могли бути у Гії з Чашкою — він навіть не бачив його ніколи, але, як і решта тбілісців, знав, що Чашка продавав іноземні й дефіцитні ліки. Він не знав його в обличчя, проте інтуїтивно відчув, що той Чашка зараз стоїть тут, з-поміж цих євреїв, і прямо, не приховуючи, озвучив мету свого приходу:

— Мені потрібні ліки для дитини…

Чашка ж за допомогою інтуїції та власного досвіду зрозумів, що цей чоловік — його клієнт, а не представник кадебе чи обеха.

— Пішли, — сказав він Гії й зайшов на перший поверх будинку, що був поряд.

Чашка перегорнув якийсь блокнот і запропонував клієнту сісти. Георгій спробував оглянути кімнату лише через власну цікавість, та у Чашки, звісно, не було стільки часу.

— Які ліки тобі потрібні? — спитав він у Гії й поглянув у відкритий блокнот.

— Німецькі ліки проти болю у вухах, потрібні дитині, три ночі не спить, сусід дав нам болгарські, але вони закінчились.

— Ті болгарські не допомагають, тобі німецькі потрібні або австрійські, — перебив Чашка і дуже професійно простягнув руки.

— У вас є? — спитав Гія і так розхвилювався, чекаючи на відповідь, що вирішив закурити.

— Взагалі, ці ліки — велика рідкість, до того ж дуже дорогі, — почав Чашка, але зараз його перебив Гія.

— Не будуть же вони дорожчими за це?! — сказав Гія і поклав на стіл пакунок, поспіхом розкрив і показав Чашці — то були нові-новісінькі, справжні американські джинси, яким здивувався навіть Чашка. Спочатку певний час він сам розглядав їх, а потім покликав Моше, який стояв надворі.

Моше, як тільки зайшов, без слів зрозумів, у чому справа, і ретельно оглянув джинси, потім подивився на Георгія і з задоволеним обличчям мовив до Чашки:

— Дітьми клянусь, справжні «левіси»! Ми стоїмо біля синагоги і бог не пробачить брехні, — потім знов поглянув у бік Гії і з серйозним виразом сказав йому: — Клієнт знайдеться, якщо лишаєш. Та ти маєш назвати ціну.

— Мені потрібні ліки для дитини, тому і продаю ці джинси, щодо цін взагалі нічого не знаю, бо продаю щось уперше, — сказав Гія, і Чашка з Моше перезирнулись.

Потім Чашка розвернувся, дістав з шухляди ліки й простягнув Гії:

— Гроші за це візьму звідти, про решту спитаєш завтра і візьмеш у Моше.

Гія більше не сказав нічого, поклав ліки до кишені й попрощався з євреями.

Те, що й цього разу відмовлять у прийнятті на роботу, він, звісно, знав, та все одно зайшов до дослідницького інституту, де того дня йому мали дати офіційну відповідь, і у відділі кадрів перед ним вибачилися:

— Ваше питання розглянули, та вакансій немає і до наступного року, мабуть, вже не буде. Через рік занесіть документи, може, все вдасться.

— Наступного року я вже буду дуже далеко, — сказав Гія жінці з червоною помадою на губах і чемно забрав у неї документи. Взяв аркуші під пахву і ще до виходу на вулицю запалив цигарку. Потім перейшов дорогу і перед тим, як піти по мосту, на хвилинку зупинився, спокійно викинув документи в Куру і продовжив дорогу. Потім у якогось перехожого спитав час і зайшов у тролейбус. Він мав побачити братів і знав, що в цей час ті мали бути вдома — вже був час обіду, а брати зазвичай обідали з родиною.

Двері відчинив Паата і запросив Гію до великої столової зали, де за круглим столом сиділи господарі. Підвівшись, вони привітались із Гією. На диво, він не був голодний, та все ж не відмовив батькові братів і сів за стіл. Батько і під час обіду читав газету, на якій великими літерами іншої мови було написано назву «Правда», хоча в цієї газети насправді не було жодного зв’язку з правдою. Старший син, посміхаючись, сказав батькові:

— Якби в цій газеті писалась правда, вона б не коштувала п’ять копійок?!

— У радянській газеті я читаю лише іноземні новини, — пан Важа зняв окуляри і посміхнувся сину у відповідь.

А той все одно не відставав від батька:

— Радянські новини тебе не цікавлять?

— Радянські новини я зазвичай слухаю на «Голосі Америки», — так само посміхаючись, сказав пан Важа, і всі засміялись, — так простіше дізнатись правду.

Певний час ніхто не порушував тишу, допоки знову голова сім’ї не спитав у синів:

— А чи не запропонувати гостю випити? Аби потім не казав, що годували сухим обідом.

— Щиро дякую, але я дуже поспішаю, — сказав Гія і подивився на братів.

— Якщо поспішаєш, вип’ємо швидко, чи не нам вирішувати?! — зрадів пан Важа.

— Мені дійсно час іти, — сказав Гія, підвівся і знову подивився на братів, — я ненадовго забіг до хлопців.

— Отакі ви — сьогоднішня молодь, — знову посміхаючись, сказав пан Важа, — добре, що не в Америці живемо і тут її купити не можна, а то пили б кока-колу замість вина.

Пан Важа махнув рукою й підвівся. Гія ще раз подякував господарям і опинився наодинці з братами у їхній кімнаті.

— Я вже готовий, документи свої пустив рікою, — сказав Гія спокійно, але дуже невпевнено, й чекав на реакцію хлопців.

— Мабуть, Куру маєш на увазі, — пожартував Кахабер, а Паата із дуже серйозним обличчям спитав Георгія:

— Паспорт залишив?

— Залишив. Ви що зробили?

— А що ми мали зробити?

— Ви ж мали зустрітися з тим ченцем.

— Зустрілись.

– І що?

— Поки нічого не казали. За кілька днів він приїде, тут і скажемо.

— Він погодиться?

— Ще не знаємо.

— Він повинен погодитись. Чернець нам дуже потрібен. Зброю в літак має занести він.

— Знаємо. Нас усіх обшукають.

— Цього літа, коли ми летіли до Москви, якийсь священик летів нашим рейсом, і ми спеціально звернули увагу — його взагалі не обшукували і поводились із ним з більшою повагою, аби люди бачили…

— Знаю. Зараз це їх влаштовує, тому той чернець нам дуже потрібен. Я вже остаточно вирішив і в будь-якому разі їду. Вже точно знаю, що тут роботи у мене ніколи не буде.

— А якщо я матиму роботу, яка користь?! Сімнадцятий рік навчаюсь, і на місяць мені даватимуть сто двадцять карбованців, та й то понижуватимуть іноді.

— Пішов я, — перебив Паату Гія й підвівся. Попрощався з обома й вийняв цигарку:

— Одразу й покурю на вулиці.

— Наприкінці тижня матимемо відповідь ченця і дамо тобі знати.

— Чекатиму.

Піднявши руку, Гія ще раз попрощався з братами й пішов.

Двері відчинила дружина. Гія спочатку поцілував Манану в щоку, а потім вийняв з кишені ліки для дитини, простягнув дружині з щасливим обличчям і присів на стілець:

— Як він?

— Спить.

— Завтра і гроші будуть.

— Мабуть, на роботу тебе прийняли з такою радістю, що першу зарплатню одразу завтра дають.

Гія посміхнувся.

— Мені відмовили.

— Документи забрав?

Гія кивнув на знак згоди.

— Дай мені, я збережу. Може, коли-небудь згодиться.

— Де збережеш?

— Покладу під твої «левіси».

Гія уважно подивився на дружину, намагаючись вгадати, чи вже знала Манана про долю тих джинсів, та нічого не побачив й сміливо відповів:

— Немає в мене більше документів.

— А де вони?

— Мабуть, уже в Баку.

Тепер посміхнулась Манана:

— Якщо ти їх пустив Курою, навіть до Руставі не дійшли б ще твої документи, і якщо ти передумаєш, можеш зустрічати їх там.

— Не передумаю. Все вже вирішено.

— А як щодо нас?

— Я через вас їду, то не лишу ж вас тут? Спочатку я поїду, а потім, звісно, вас відвезу…

— Як?

— Поки не знаю.

— Та поїхати ти вже остаточно вирішив?

— Вирішив.

— Мабуть, поїдеш у тих нових «левісах».

Манана не посміхнулась, та Георгій все одно сильно розізлився через цей жарт, як це зазвичай роблять чоловіки, і встав. Вийняв цигарку, припалив, потім загасив і гримнув вхідними дверима — через злість він просто забув про сплячу дитину.

Потім, 18 листопада 1983 року, у невдало захопленому літаку, коли Гія отримав кілька куль, серед яких одну смертельну, мабуть, до останньої миті він згадував ту ніч, коли маленькому Георгію показав зорю, промовивши: «Коли скучиш за мною, відшукай цю зірку і помахай мені рукою…»