Покоління джинс. Втекти з СРСР

Відліт

Незважаючи на все, у Грузії досі вірили, що викрадачів літака не розстріляють. Декому так хотілося, аби цього не сталося, що вони самі вигадували різні версії, серед яких найбільш поширеною була думка про Сибір. Казали, що засуджених до смерті не розстрілювали, а відправляли до Сибіру, на пожиттєву роботу до таємних радянських об’єктів, і що викрадачів літака чекає те саме. Насправді ж засуджених до страти радянська влада розстрілювала, але версія щодо Сибіру була плодом фантазії тих людей, які не вірили у смертельну провину. Засуджених на смерть розстрілювали, але вирок виконувався доволі пізно після його винесення, оскільки керівництво будь-якої республіки мало дочекатися офіційного підтвердження Москви і, як правило, цей процес інколи розтягувався на кілька років. Тому до сьогоднішнього дня важко зрозуміти неабиякий поспіх у справі викрадачів літака — їх розстріляли через півтора місяці після винесення вироку, третього жовтня, але може бути і навпаки — цілком зрозуміло, чому грузинський радянський уряд тоді поспішив із такою старанністю.

Звичайно, офіційно не розголошувалась жодна інформація навіть батькам і членам сімей. Ані тоді, ані згодом нічого не підтверджувалось, проте інформація стосовно розстрілу Геги та його друзів все ж поширилася Грузією та її столицею. Оскільки в умовах радянської влади альтернативних джерел інформації просто не існувало, грузини лише за допомогою західних радіоканалів дізнавались про новини і про все, що радянський уряд старанно приховував від свого народу. Сумну звістку щодо викрадачів літака передав саме «Голос Америки» у день виконання вироку, третього жовтня, але більшість все одно не повірила, що Геги вже немає в живих, оскільки надія не те, що помирає останньою, вона не помирає ніколи.

Дідусь Геги, чиє ім’я він носив і який у тому самому віці за часів Берії дивом врятувався від розстрілу, помер саме того дня, третього жовтня…

Камери засуджених до страти знаходились у підвалах Ортачальської в’язниці, на найнижчому поверсі Губерської, звідки в’язнів виводили для розстрілу до спеціальної кімнати на тому самому поверсі. Однак там сиділи не лише засуджені до страти, і тому в’язниця знала, хто де сидить, кого виводили або заводили на поверх, і тим більше у камерах поверхом вище добре знали все, що стосувалось засуджених до страти. Саме нагорі, над поверхом смертників, у одній з камер відбував покарання відомий авторитет, Діма Лордкіпанідзе, народжений у Парижі, у сім’ї грузинських політичних емігрантів, чиї антирадянські погляди були зовсім не випадковими. Тоді біля його камери з’явилося кілька ув’язнених жінок, яких було затримано за торгівлю, і до винесення вироку та відправки до жіночої колонії вони зазвичай співали вечорами. Щодо їхнього співу Діма Лордкіпанідзе якось поцікавився у наглядача, який жалівся, мовляв, чого ці баби голосять, потім начальник дає мені на горіхи. Діма Лордкіпанідзе детально випитав у наглядача все про співочих ув’язнених жінок. Наглядач знизав плечима, мовляв, з-поміж них хтось бухгалтер, хтось — продавець у магазині, і сказав, що його теж дивує, що вони так гарно співають. Тоді Діма Лордкіпанідзе ще ближче посунувся до наглядача і ще тихіше спитав:

— Якщо ці жінки співатимуть голосно, внизу почують?

— Де це — внизу?

— Там, де смертники.

— Та як вони почують у зачинених камерах?

— У коридорі ж почують?

— Якщо ті жінки співатимуть на повен голос, внизу в коридорі почують, мабуть.

— Мабуть чи точно?

— Мабуть.

— Тепер послухай. Поважатимемо тебе, якщо виконаєш маленьке прохання.

— Тільки щоб я роботу не втратив…

— А робота у тебе дійсно така, що втратити її — злочин, але все ж послухай уважно.

— Ну, слухаю.

— Внизу, серед смертників, сидить Гега, актор.

— Так, знаю, по справі літака, решта також там.

— Решті ми не допоможемо, та й допомоги цієї більш за все потребує Гега, йому двадцять два чи двадцять три, малий ще хлопець.

— Так, знаю, я його і в кіно бачив.

— Бачиш, ти й кіно любиш, та скажи мені таке: коли того Гегу поведуть на розстріл, ти за який час знатимеш про це?

— Одразу й знатиму, на тому поверсі наглядачем — мій двоюрідний брат.

— Рідний чи далекий?

— Рідний.

— Тоді як його зберуться виводити, я теж одразу маю знати.

— Тільки щоб я роботу не втратив, у мене двоє маленьких дітей, хоча б знати, що ви збираєтесь робити.

— Нічого такого.

— Тільки щоб я не постраждав.

— Кажу ж — нічого такого.

— А все ж таки?

— Коли Гегу зберуться виводити, скажеш жінкам, щоб почали співати, якомога голосніше, найсильнішим голосом. Жінкам скажи, що це моє прохання задля Геги, а ще скажи, що його ведуть на розстріл.

Наглядач стояв і здивовано слухав цього дивного в’язня, який не був схожим на жодного з тих, кого він бачив тут і в інших в’язницях, де працював раніше…

Їх усіх розстріляли в один день, але спробували максимально приховати це. У трьох випадках це більш-менш їм вдалося, бо ченця і братів спеціально вивели з камер вдень, оскільки в цей час охорона поводиться більш невимушено, і на кінець вони відчинили двері камери, де сидів Гега.

Він стояв на ногах і все ж вірив, що цього не станеться, не знаючи, куди його ведуть; не знаючи, що у кінці коридору є кімната, де на нього чекав власний вирок. Під час ходи тим коридором Гега почув звуки пісні звідкись здаля, згори, та він подумав, що йому здалося, і навіть ледь помітно посміхнувся. А поверхом вище дійсно співали ув’язнені жінки, стоячи зовсім близько до дверей зачиненої камери, — голосно, плачучи, їхній голос, на відміну від Геги, добре чув Діма Лордкіпанідзе, який безжально бив двері власної камери скривавленим кулаком і кричав на всю в’язницю.

На голос Діми одразу відреагували інші в’язні, оскільки кілька секунд по тому кожен в’язень ортачальської в’язниці знав, що унизу, у підвалі, вели на розстріл людину. Кілька секунд по тому кожен поверх в’язниці разом, до зриву голосу вигукувала ім’я Геги, і, коли він наблизився до кінця коридору, вся тюрма вже так гула, що супроводжуючі його наглядачі стурбовано перезирнулися. Можливо, це дійсно було через поспіх або у радянській імперії справді щось гнило, оскільки після заходу до кімнати кат, що очікував на Гегу, згідно з інструкцією, вистрілив у засудженого ззаду, але куля не вилетіла. Для професійного вбивці це було такою несподіванкою, що той просто розгубився і захвилювався. А Гега, із невідомо звідки взятим спокоєм, повернувся до ката і з посмішкою мовив:

— Раніше ви хоча б могли вбивати людей, а зараз вже й цього не можете.

Вбивця вистрілив удруге, і раптом все скінчилося…

Батькам засуджених до страти офіційно нічого не повідомлялося щодо виконання вироку, але радянська влада мала ще більш підступні та жорстокі правила. Через кілька днів після третього жовтня родини смертників отримали квитанції й офіційне прохання сплатити за використані кулі для вбивства їх дітей. Ціна однієї кулі була три карбованці, але мати Геги змусили заплатити шість — і за кулю, яка застрягла, яка не вилетіла, або вилетіла, але кат просто вистрілив мимо, хоча повірити в це дуже важко, оскільки вони не промахувались і з більшої відстані, не те що з такої короткої, і саме це було історією всієї радянської імперії.

Тим же, хто виконував розстріли, за кожного вбитого в’язня додавали чотирнадцять карбованців до щомісячної зарплатні. Там, де смерть людини коштувала чотирнадцять карбованців, яку цінність могло мати життя.

Вони не є героями, і те, що вони зробили, усіма мовами називається злочином.

Тому:

Батьки і члени родин викрадачів літака, друзі і близькі ніколи не казали, що Гега та його друзі — невинні, що не мали відповідати за те, що скоїли.

Захоплення літака — повсюди злочин, і тим більше тоді, коли це призводить до жертв, викрадачі мають бути покарані.

Але:

Розстріл тих, хто нікого не вбив, такий само злочин, як і викрадення літака, а може й гірше.

Більше того:

Злочином є розстріл за спробу захоплення літака людини, якої взагалі не було в тому літаку. Як видно, неабияка жорстокість, проявлена до грузинського ченця з боку уряду, повністю змінила свідомість того охоронця, для якого чернець до розстрілу був духовним наставником у тбіліській в’язниці КДБ. Той охоронець покинув роботу в тюрмі й пішов працювати до монастиря, де так любив лишатись наодинці розстріляний чернець. А в тому селі, звідки як на долоні було видно засніжену дорогу до монастиря, якою йшов колишній охоронець, у той самий день з’явилася легенда, що ченця не вбили, не знайшовши необхідності у вбивстві невинної людини.

Сьогодні у Грузії безліч людей так само вірить, що викрадачі літака досі живі, десь далеко від цього повного злих світу, оскільки вони дуже хотіли полетіти, і вони дійсно полетіли…