Покоління джинс. Втекти з СРСР

Весілля

Весілля виглядало як традиційне грузинське і, водночас, не було схожим на нього. Начебто все так, як і повинно бути, проте впадало у вічі, що кілька людей перебували в очікуванні чогось незвичного й особливого, тому нервували через це. Решта ж, для кого це було лише одруженням щасливої пари, звісно, веселилися, і дехто святкував без тями. Наречена, чий збільшений через вагітність живіт було вже помітно, виглядала стомленою. Мати Геги, мабуть, через властиву лише матерям інтуїцію, щось відчувала. Вона не знала точно, що відбувається, однак добре зрозуміла, що всі ці веселощі, танці й пісні супроводжує щось близьке до смутку.

Пані Нателі особливо дивним здавався один незнайомий їй гість, якого Гега не зміг переконати зайти до ресторану. Вони стояли у дверях, довго й досить емоційно розмовляючи. Пані Натела, звісно, не чула їхніх голосів, проте відчувала, що її син неначе сперечався з тим кимось, щось пояснював, але незнайомий гість не погоджувався з молодим і врешті пішов, як і прийшов, — не зайшовши до ресторану.

Але перед тим, як той пішов, матері Геги здалось, ніби незнайомець, що був явно старшим за Гегу, а то був Георгій, пригрозив пальцем її синові, який стояв з опущеною головою, а повернувшись до столу, більше не посміхався. Пані Натела ані тоді, ані потім насправді не знала, чи все це їй здалось, чи сталось насправді так, як вона запам’ятала.

Єдине, що вона пам’ятала дуже добре, була турбота про гостей. Їх було доволі багато, і, як господиня, вона намагалась допильнувати, аби нікого не обділили увагою, і тому їй було просто не до сина. Та вона все одно шукала його очима, протягом усього весілля намагалась знайти Гегу, особливо після того, як принесли голубів. У тодішній Грузії дійсно існувала така традиція — на весілля зазвичай символічно приносили двох голубів і дарували молодятам, але потім, після того що трапилось, ніхто не згадав, звідки взялися на тому весіллі два голуби. Можливо, хтось пожартував і задля цього приніс їх на весілля Геги й Тіни. Випущених голубів супроводжував сміх і радощі. Та несподівано сталось дещо, чого, мабуть, ніхто й не уявляв, — один з голубів неначе підстрелений впав на підлогу, і у мертвій тиші хтось налякано, але голосно, сказав: — Один голуб помер.

Молодята, перелякані й здивовані, дивились один на одного. Дехто з гостей крадькома глянув на Тіну й Гегу в цій жахливій тиші, яку порушив Гега, який замовив музикантам пісню, і весілля продовжилось.

Веселощі тривали, але всі відчували, що сталося щось, якщо не особливе, то дуже незвичне й загадкове. Єдиною з-поміж такої кількості людей, хто відчував, що головна подія — якась інша — ще попереду, була мати Геги, а тому вона постійно шукала очима сина, який вже під кінець, сумний від вина чи втоми, сидів біля Іраклія Чарквіані.

Гега обіймав друга і щось шепотів йому. Іраклій посміхався, але пані Нателі здалося, що ця посмішка теж приховує щось дуже важливе, а ще здавалось, ніби Гега прощався з Іраклієм. У будь-якому випадку, Гега не був схожий на зворушеного від вина грузина, що зазвичай у такій ситуації стверджує любов до друга, однак пані Натела насправді не знала, що відбувалось на весіллі сина, і шукала причину виникнення власних підозр у перебільшеній цікавості матері.

Тому, коли Гега прощався з Дато Евгенідзе, пані Натела не звернула увагу на пачку цигарок, яку її син подарував Дато, і лише згодом пригадала їхній діалог. Це була пачка виготовленого в Туреччині американського «Кемелу» — доволі рідкісного у Тбілісі, і Евгенідзе навіть не приймав подарунок.

— Давай бери, лишиться на згадку про мене, — сказав Гега і сунув пачку цигарок у кишеню Дато.

— Не треба, у мене є, — сказав Евгенідзе і витяг з кишені «Кемел» друга.

— Я дарую тобі на згадку, — повторив Гега з таким обличчям, що Дато посміхнувся і доглянув на пачку. На пачці чітко було написано «туркіш».

— Я думав, це американські, — сказав він і витяг з пачки одну цигарку.

— Американські, тільки виготовлені у Туреччині, із самсунського тютюну…

— Знаю Самсун[13], там у американців військова база є. Він поруч із Батумі, тільки по той бік кордону…

— Хай буде тобі на згадку про мене, — перебив Гега, обійнявши наостанок Дато Евгенідзе…

Було вже дуже пізно, коли розійшлися гості, втомлені працівники ресторану прибирали зі столів. Стіл наречених стояв окремо на узвишші, і зараз вони лише удвох сиділи у порожній залі — Тіна та Гега. Навіть у цій тиші, лишившись на самоті після шумного весілля, Гега все одно розмовляв пошепки із Тіною, яка була дуже красивою:

— Вранці вже їдемо.

— Знаю.

— В нас лишається кілька годин.

— Так, знаю.

— Ти мусиш вирішити. Сюди ми вже не повернемось.

— Я вже вирішила.

— Я про дещо інше.

— Я вже все вирішила.

— Але ти ж не хотіла.

— Я й зараз не хочу, але їду.

— Чому?

— Що чому? Чому не хочу, чи чому їду?

— Не хочеш, та все одно їдеш.

— Не хочу, але я їду разом із тобою.

— Чому не хочеш?

— Тому що те, що ви збираєтесь вчинити, не має виправдання.

— Чому?

— Бо не виправдано нічого, що може призвести до людських жертв…

— Жертв не буде, ми беремо зброю лише для залякування пілотів…

— Жертви є повсюди, де є зброя, і ті люди, які можуть загинути, ні в чому не винні перед нами.

— Ми летимо маленьким літаком, окрім нас буде лише кілька пасажирів…

— Хай навіть один, але то лише невинний пасажир…

— Якщо ти боїшся, краще скажи прямо зараз, і нічого не буде.

— Я не боюсь.

— Здається, трохи все ж боїшся.

— Я не боюсь нічого — ані відльоту, ані смерті, ані того, що ти збираєшся сказати, але ще не кажеш.

— Що ти маєш на увазі?

— Що зброю на літак маю занести я…

Тіна поклала руку на збільшений живіт і з любов’ю, дуже ніжно пестила майбутню дитину. Гега дуже довго сидів мовчки і врешті спитав Тіну:

— Все ж таки, чому ти нічого не боїшся?

— Бо я не боюсь кохання…

Зранку Гега був дуже веселим, і пані Натела подумала, що його так радує не стільки весільна подорож, як поїздка до улюбленого Батумі, де після гомінкого Тбілісі й весілля на Гегу чекало осіннє море і тиша. Єдине, що помітила пані Натела, було дивне прощання сина — виходячи з дому, він завжди цілував матір і потім, йдучи по вулиці, не повертаючись, зазвичай підіймав ногу — так, аби побачила мати, яка в цей час завжди стояла коло вікна і проводжала поглядом єдиного сина.

Того ранку пані Натела також стояла біля вікна, але Гега не зробив звичного жесту — не підняв ногу і навіть не обернувся. Просто пішов…

В аеропорті було людно, як і завжди, та із загальної маси все одно виділялась красива пара, яку у весільну подорож супроводжували друзі, як це часто бувало у тогочасному Тбілісі, тому нікого не дивувало. Та самих молодят дуже здивувало оголошення рейсу в напрямку до Батумі — замість маленького літака, котрий зазвичай літав між Тбілісі й Батумі, цього ранку цей рейс виконував великий літак, що після Батумі мав продовжити політ до Ленінграду. Ця зміна так схвилювала кількох людей з-поміж пасажирів, що навіть на обличчі у них відобразилось вагання, та врешті вони вирішили, що це була лише випадковість, і звично пройшли реєстрацію. Єдиною, хто не проходив типову реєстрацію, була вагітна Тіна, для якої було ризикованим проходити під магнітною аркою через опромінення, і працівники аеропорту не лише із задоволенням виконали прохання Геги щодо цього, а й привітали з одруженням від імені адміністрації. Потім хтось відкрив шампанське і швидше за всіх до нього кинулись люди із похміллям, і так гаряче кілька разів привітали молодят, що ті ледь не спізнились на літак. Всі зайняли свої місця в салоні літака, а стюардеса пояснила неуважним грузинським пасажирам, які в цей час ніколи не слухають стюардес, правила безпеки.

А потім літак злетів.

Однак перед цим сталась незапланована затримка і рейс перенесли — один дуже п’яний чоловік був настільки неконтрольованим, що екіпаж викликав міліцію, яка вивела з літака затриманого п’ятдесят дев’ятого пасажира.

Той п’яний п’ятдесят дев’ятий не знав, що решта п’ятдесят вісім пасажирів дуже скоро після злету заздритимуть саме йому, бо він був єдиним пасажиром, хто не сидів у салоні, коли літак піднявся над хмарами…

Була вже середина дня, однак пані Натела спала, оскільки всю ніч наводила вдома лад, вранці ж провела сина й невістку у весільну подорож і вже почала мити посуд, але через втому і неабияке бажання спати ледь стояла на ногах, тому врешті покинула ті тарілки. Лише трохи подрімаю, — вирішила вона і просто там, у скляній лоджії, присіла на крісло. Грузини називають це оманою для очей, і пані Натела навіть згодом не могла впевнено сказати, чи спала вона, чи просто її очі були заплющені, коли у вікно хтось обережно постукав, і перше, що охопило пані Нателу, був страх.

Спочатку вона лише злякалась — під вікном стояв одягнений по-чернечому, бородатий чоловік із зеленими, дуже виразними очима.

— Доброго дня, — сказав чернець і вибачився перед пані Нателою за те, що потурбував.

— Доброго дня, — відповіла вона, не в змозі второпати, яка справа могла бути у цього ченця чи священика до неї.

— Гега тут живе, так? — спитав господиню незнайомець, трохи заспокоївши жінку іменем сина.

— Так.

— Покличте його на хвилинку, якщо він вдома.

— Геги немає, вони сьогодні поїхали.

— Куди?

— У весільну подорож.

— Ви, напевно, мати Геги.

— Так.

— Куди вони поїхали?

— До Батумі.

— На чому поїхали?

— Вибачте, але хто ви такий?

— Я наставник Геги.

— Не знала, що у мого сина був наставник.

— Сам Гега також не знав.

— Вибачте, я, здається, не зрозуміла.

— Я наставник його друзів і Гегу також чекав.

— Де чекали?

— У себе в монастирі, чекав щодня, і, коли він не з’явився, я прийшов сам.

— Він, мабуть, зателефонує сьогодні. Передати щось?

— Як вони поїхали?

— Літаком.

— Вже полетіли?

— Вже повинні бути в повітрі, — пані Натела інстинктивно глянула на настінний годинник, — мабуть, уже годину.

– Інші теж поїхали?

— Так, хлопці теж поїхали з ними.

— Я теж мав їхати з ними, спізнився.

— Вони знали, що ви їдете з ними?

— Не знали. Та і я не знав.

— Перепрошую, але я вас, здається, не зрозуміла.

— Я їхній наставник і зараз маю бути разом із ними у тому літаку.

— Ви не встигли?

— Я не знав, що вони сьогодні їдуть.

— Але хотіли їхати разом із ними?

— Я взагалі не хотів їхати і був проти їхньої поїздки.

— Я ще раз перепрошую, але й зараз вас не розумію.

— Я теж не зрозумів, чому вони поспішили…

Жінка більше нічого не сказала ченцю, хоча й зараз не розуміла, що мав на увазі цей чоловік, і лише тепер звернула увагу на те, що стільки часу розмовляла з гостем із вікна, коли надворі було холодно.

— Заходьте до будинку, — лише зараз пані Натела запросила гостя всередину, і чернець посміхнувся:

— Дуже дякую, але я піду. Вже пізно. Вже надто пізно…

— Що передати синові, коли він зателефонує?

— Звідки?

— З Батумі, — сказала пані Натела і відчула, що розсердилась.

— Якщо зателефонує, скажіть, що я молюсь за них і завжди молитимусь…

Чернець розвернувся. Озирнувшись, попрощався з жінкою й пішов.

Пані Натела лише зараз замислилась над тим, чому чернець постукав у вікно, а не у двері й, не знайшовши відповіді, почала пригадувати його слова. Думки бігли у різні боки. Тому зателефонувала додому кільком друзям Геги, аби дізнатись, чи не знають вони чогось. Зателефонувала тим, кого справді була рада бачити поруч із Тіною й Гегою, але повсюди отримувала ту саму відповідь — з Батумі ще не телефонували, що означало, що літак досі в повітрі.

Потім дуже втомлена пані Натела справді заснула глибоким сном і спала до вечора. Спала, допоки її не розбудили…